Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Позицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси враховують під час прийняття важливих рішень. Про це переконливо свід-чить, зокрема, обрання України до складу таких важливих органів ООН, як ПРООН, ЮНІСЕФ, Комісії з прав людини. Україна є чле-ном 15 міжнародних організацій, бере участь у понад 60 постійних або тимчасових органах цих організацій.
300
Протягом 1992-1993 pp. Україна налагодила безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. У цей період Україна стала членом Ради безпеки і співробіт-ництва у Європі (РБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних ор-ганізацій, зокрема Світового банку, Міжнародного валютного фон-ду (МВФ). У березні 1997 р. Україні вдалося збільшити власний членський внесок до МВФ з 93 до 227 млн дол. з метою одержання більших кредитів.
Виникає, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалі-зації без’ядерного статусу. Після розпаду Радянського Союзу Украї-на одержала значний ядерний арсенал і була третьою за потужністю ядерної зброї державою після США і Росії. Після проголошення не-залежності 24 серпня 1991 р. Україна послідовно дотримувалася на-міру добровільно стати без’ядерною державою. Важливою подією стало підписання 14 січня 1994 р. тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. У березні 1994 р. Президент України Л. Кравчук відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду “Партнерство заради миру”, яка передбачає тісні кон-такти з НАТО, насамперед у реформуванні Збройних сил, підготовці офіцерів, проведенні спільних навчань, наприклад, “Сі Бриз-97”, “Сі Бриз-98”, що відбуваються на Чорному морі. У грудні 1999 р. в Одесі відбулись командно-штабні навчання “Сі Бриз-99”, у яких брали участь ВМС України і США, а також представники флотів Болгарії, Великої Британії, Греції, Грузії, Італії, Румунії, Туреччини.
У березні 1994 р. Україні було надано статус асоційованого члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), утвореної в 1989 р. Іта-лією, Австрією, Угорщиною і Югославією з метою забезпечення не-обхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейському Союзі (ЄС). Протягом наступних шести років до цього міжнарод-ного об’єднання приєдналися ще 12 країн.
Підписана 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС після завершення процесу ратифікації, в якому взя-ли участь Верховна Рада України, Європейський парламент і пар-ламенти 15 держав - членів ЄС, набрала чинності 1 березня 1998 р. Ця Угода стала свідченням спільних намірів ЄС та України сприяти розвиткові взаємовигідних відносин. Зобов’язання, що містяться
301
в 109 статтях, кількох додатках, спільних деклараціях і протоколах, охоплюють практично всі сфери відносин, становлять правову основу для економічного, політичного, торговельного і культурного співробітництва.
Як відомо, після проголошення незалежності Україна виявила інтерес і бажання до рівноправного включення до загальноєвропейського інтеграційного процесу. Україна становить також реальний інтерес для країн Західної Європи, що зумовлено її геополітичним розташуванням. Європейські країни зацікавлені в розвитку широких економічних, політичних та культурних відносин з нашою країною. Проте під час саміту країн ЄС у Гельсінкі у грудні 1999 р. наголошу-валося: ситуація в Україні поки що не дає підстав для надання їй ста-тусу асоційованого члена ЄС. Таким є висновок керівництва ЄС.
Ще в липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи - міжнародної міжурядової консультативної політич-ної організації, створеної десятьма країнами Західної Європи в серп-ні 1949 р. Нині до її складу, після прийняття у квітні 1999 р. Грузії, входить 41 країна. Понад три роки пішло на підготовку, і в листопаді 1995 р. Україна стала 37-м повноправним членом Ради Європи. Ак-тивну і конструктивну роботу здійснює Україна в Парламентській Асамблеї Ради Європи, яка є органом колективного мирного співробітництва різних держав, засобом здійснення політики захисту прав людини. Україні тут належить 12 місць.
Важливим кроком на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї, а також ратифікація Договору про СНО-1, який набрав чинності. У червні 1996 р. Україна відмовилась від стратегіч-ної, а ще раніше - від тактичної ядерної зброї. Таким чином, Украї-на першою у світі цілком добровільно здійснила намір стати без’я-дерною.
Що ж до вступу України до НАТО, то представники її політичного істеблішменту однозначно заявляють: цього не буде. Принаймні найближчим часом. Партнерство з НАТО має бути особливим, спе-ціальним, як про це свідчить укладена в липні 1997 р. у Мадриді угода - Хартія “Україна - НАТО”.
У листопаді 1998 р. Указом Президента Л. Кучми затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Ук-раїна і НАТО співпрацюватимуть не тільки у військовій та політич-
302
ній сферах, а й у сфері інформаційних технологій, екології та освоєння космосу. Програма передбачає також спільну боротьбу з тероризмом, нелегальним поширенням наркотиків і розповсюдженням ядерних технологій. Новим кроком на шляху тісного співробітництва з НАТО став саміт спільної комісії НАТО - Україна. Це була перша в історії альянсу зустріч на найвищому рівні з державою-партнером. Участь у ній 25 квітня 1999 р. у Вашингтоні взяли Л. Кучма і Б. Клінтон.
Отже, нині Україна є нейтральною, позаблоковою державою. Цей статус означає, зокрема, неможливість її вступу до будь-якого військово-політичного блоку. Згідно з міжнародним правом змінити си-туацію можна лише в разі відмови від такого статусу, але це склад-ний процес. З 1996 р. Україна є спостерігачем Руху неприєднання, який об’єднує 114 позаблокових та нейтральних країн світу. Україна бере активну участь у миротворчих акціях ООН з початку кризи в колишній Югославії, де протягом шести років у Боснії перебував 240-й спеціальний український батальйон. Після виконання завдання він у грудні 1999 р. повернувся на Батьківщину. З листопада 1999 р. у Косово перебуває 37-ма окрема рота забезпечення, що входить до складу міжнародного миротворчого контингенту.
Одним із важливих аспектів зовнішньополітичної діяльності Ук-раїни є розвиток її зв’язків з країнами “великої сімки”. Про це свід-чать державні візити Президента України Л. Кучми до США, Канади, Японії, Німеччини, Італії, Франції та Великобританії. В Україні з офі-ційними візитами перебували Президент США Б. Клінтон (1995 p.), Президент Німеччини Р. Герцог (1998 p.), Президент Франції Ж. Ши-рак (1998 p.), віце-президент США А. Гор (1998 p.), прем’єр-міністр Канади Ж. Кретьєн (1999 p.), Президент Італії О. Скальфаро (1999 p.). На найвищому рівні контакти встановлені також з лідерами Австрії, Бельгії, Фінляндії, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. Як відомо, Польща, Чехія, Угорщина в березні 1999 р. стали повноправними членами НАТО. Перспективними напрямками зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Багато економічних та політичних інте-ресів пов’язує Україну з такими державами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Лівія, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрямок зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються відносини України з країнами
303
цього регіону, про що свідчить перебування з державним візитом міністра закордонних справ України Б. Тарасюка у травні 1999 р. в Аргентині, Перу, Венесуелі, Чилі та Бразилії.
Зовнішня політика України спрямована також на розбудову відносин з державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який ни-ні перетворюється на один із провідних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Корисним для України є досвід Китаю. Розширенню двосторонніх відносин сприяв державний візит до Китаю Президента України Л. Кучми наприкінці 1995 p., дер-жавні візити в 1997 р. прем’єр-міністра В. Пустовойтенка і в грудні 1998 р. міністра закордонних справ України Б. Тарасюка, а також державний візит до України в березні 1999 р. заступника голови Дер-жавної ради КНР. За обсягом товарообміну між обома країнами (близько 1 млрд дол.) Китай посідає друге місце (після Росії).
Належне місце в поглибленні відносин України з державами АТР відводиться Японії, Пакистану та Індії.
Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розширення відносин з основним стратегічним партнером - Росією. Після прези-дентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля україн-ської сторони, вони залишалися складними. “Економічна війна” між двома державами не вщухала. Річ у тім, що в 1994 р. Україна отри-мала з Росії майже 90 % нафти, 60 % ділової деревини, 60 % природ-ного газу, 80 % сировини для легкої промисловості. Однак за ці поставки Україна своєчасно не розрахувалася. Тільки за енергоносії борг досяг 1 млрд дол. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Б. Єльцина до України. Довго і важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 p., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Од-нак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписа-ний майже через два роки - 31 травня 1997 р. у Києві.
Ще два роки знадобилось для того, щоб у Москві 1 квітня 1999 р. відбувся обмін ратифікаційними грамотами і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федера-цією набрав чинності. На цьому шляху були перешкоди: російська сторона вимагала, щоб одночасно з Договором Верховною Радою України були також ратифіковані угоди про поділ Чорноморського флоту. Тільки тоді, коли Верховна Рада України ратифікувала 24 бе-резня 1999 р. ці угоди, шлях до обміну ратифікаційними грамотами
304
був відкритий. Згідно з угодами Росія орендуватиме в Україні базу та інфраструктуру Чорноморського флоту (ЧФ) колишнього СРСР строком на 20 років з можливим продовженням ще на 5 років при взаємній згоді обох сторін. Вартість щорічної орендної оплати -97 млн 760 тис. дол., що йдуть у залік загальнодержавного боргу Ук-раїни перед Росією. Чисельний склад флоту не може перевищувати 25 тис. осіб (у квітні 1999 р. ЧФ Росії мав 16 тис. осіб). Безумовно, що для визначення механізму введення в дію цих угод потрібно прийня-ти ще багато базових документів.
Після набрання чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство розпочався новий етап в історії українсько-російських відносин. Важливим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Мос-кви в лютому 1998 р. Основний результат візиту - підписання між двома країнами терміном на 10 років Договору про довгострокове економічне співробітництво. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в межах СНД не існує жодного аналогічного документа.
Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів Укра-їни посідають відносини з країнами СНД. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а та-кож національним законодавством. Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який вип-ливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими зас-тереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. Водночас Україна не є учасником Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.
Після неодноразових спроб на засіданнях Верховної Ради прийняти рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД 12 березня 1999 р. 230 народних депутатів проголосува-ли за приєднання. На початку квітня делегація України вперше взя-ла участь у роботі тринадцятої сесії МПА у Санкт-Петербурзі. Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД видаються проблематичними. Якраз цим проблемам був при-свячений саміт голів держав СНД, який відбувся 1-2 квітня 1999 р. у Москві. На саміті підписано принципові документи щодо реформу-
305
вання СНД, зокрема Декларацію про основні напрямки в розвитку СНД, про зони вільної торгівлі, про скорочення виконавчого коміте-ту СНД та ін. Україна не підписала рішення про надання асигнувань на створення і розвиток об’єднаної системи ППО держав - учасни-ків СНД через те, що не входить до цієї системи.
Загалом Україна виходить з того, що найдоцільнішою формою співпраці в межах СНД є двосторонні відносини та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються відносини України з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для Украї-ни взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном та Узбеки-станом насамперед щодо розв’язання гострої для України проблеми енергоносіїв. Три президенти - Л. Кучма, Г. Алієв, Е. Шеварднад-зе - 19 квітня 1999 р. (м. Поті) урочисто проголосили про відновлення “шовкового шляху” із Західної Європи до Центральної Азії через Україну й Кавказ і відправили в рейс перший танкер з каспійською нафтою, тим самим відкрили, на їхню думку, західний маршрут екс-порту каспійської нафти.
Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов’язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірме-нією, Білоруссю та Молдовою. Укладено угоду з Казахстаном і Росією про спільне використання космодрому Байконур. Діє регіональ-не економічне об’єднання у складі Грузії, України, Азербайджану, Молдови - ГУАМ, яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекиста-ну перетворилося на ГУУАМ.
Україна в 1998 р. торгувала з 190 країнами світу. Загальний обсяг зовнішньої торгівлі становив 27 млрд 312 млн дол., що майже на 13 % менше, ніж у 1997 р. (31 млрд 360 млн дол.). Причому в 1998 р. екс-порт становив 12 млрд 637 млн дол., а імпорт - 14 млрд 675 млн дол. Найбільші обсяги (від загального обсягу) експорту були до Росії -23 %, Китаю - 5,8 %, Туреччини - 5,5 %, Німеччини - 5,1 %, Іта-лії - 4,4 %, Білорусі - 4,3 %, США - 4 %, Польщі - 2,5 %. Найбільші обсяги імпорту були з Росії - 48,1 %, Німеччини - 8,6 %, США - 4 %, Польщі - 3,3 %, Італії - 2,8 %, Білорусі й Казахста-ну — по 2,4 %, Франції - 2 %.
Україна рішуче виступала проти насильницьких воєнних дій НАТО в Югославії, а також проти будь-яких етнічних чисток. Вер-ховна Рада у своїй заяві від 23 квітня 1999 р. засудила насильницькі бомбардування літаками НАТО території Югославії. Міністри оборони і закордонних справ А. Кузьмук та Б. Тарасюк відвідали з посередницькою миротворчою місією Белград.
306
Найхарактернішою рисою сучасної зовнішньої політики є її бага-товекторність і багатовимірність, орієнтація на розбудову відносин з усіма країнами світу. Зокрема, відкинуто хибну тезу про те, що Ук-раїні, мовляв, притаманна традиційна орієнтованість виключно на Захід, що Схід є джерелом тільки загроз для України. Взято курс на прискорення економічних перетворень, визначено за доцільне дина-мізувати процес входження України в європейські та світові економічні та політичні структури. Причому розбудова зв’язків з держа-вами Заходу не розглядається як альтернатива діяльності України в межах СНД або стосунків з Росією.
Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.
18.3. Розвиток культури
В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ
Однією з найважливіших проблем розвитку культури України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості й на-ціонального відродження як українців, так і представників понад 130 інших національностей. В Україні налічується 270 громадських об’єднань національних меншин; проживає 11,4 млн росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 19 тис. поляків, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін.
У сфері культури переплелися позитивні й негативні риси.
Основою будь-якої культури, втіленням духовності насамперед є мова. Незважаючи на прийняття закону про мови, яким закріплю-вався державний статус української мови, що потім знайшло також відображення в Конституції України 1996 p., вона повільно вводила-ся у сферу діловодства й освіти. У 1997/98 навчальному році українською мовою навчалося 70 % учнів денних середніх закладів освіти. У 1998 р. у Києві з 376 шкіл тільки 18 залишилися російськомовними, але й у них вже відкрито україномовні класи. В окремих областях, наприклад у Донецькій, українською мовою навчається дещо більше 5 % учнів, у Луганській - понад 8 %. У формуванні громадянина велику роль відіграє освіта. Концепція розвитку системи освіти грун-тується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але часто зі зміною назви на-
307
вчального закладу його зміст не змінюється. У місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримськотатарські та ін. В 1997 р. в Україні на-лічувалося понад 2,5 тис. кількамовних шкіл. В Україні планується ввести 12-річну загальну середню освіту (нині діє 11-річна), що відповідатиме європейським стандартам, які характеризуються, на думку медиків, зменшенням навантаження на школярів. На початок 1999 р. в Україні було 21,3 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких працювало близько 500 тис. учителів і навчалось майже 6,8 млн школярів. Відповідно до потреб життя було реорганізовано систему середньої й ви-щої освіти. Сформовано нормативно-правову базу підготовки фа-хівців на основі ступінчастої системи освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр). Поряд з державними створюються навчальні заклади, зас-новані на інших формах власності. За рахунок цього збільшується кількість вищих навчальних закладів: у 1990/91 навчальному році їх налічувалося 149, у 1998/99 - 950. Якщо в 1990/91 навчальному році у вищих навчальних закладах навчалося 1,2 млн студентів, то в 1998/99 - 1,5 млн. Для здійснення контролю з боку держави за-проваджено систему державного ліцензування вузів, але й на цьому шляху спостерігаються негативні моменти: формалізм, низька професійність, корупція тощо. Великою проблемою залишається фінансу-вання середньої та вищої освіти. Законом України “Про освіту” вста-новлено, що на цю сферу щорічно повинно витрачатися щонайменше 10,5 % ВВП. У 1992 р. ці асигнування становили 12,6 %, у 1997 р. - лише 3,8 %. Мало того, загальноосвітні школи фінансува-лися з місцевих бюджетів; місцеві органи часто затримували своєчас-ну виплату заробітної плати педагогам, що призводило до масових страйків освітян.
Нині видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн світу у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вищі навчальні заклади поряд з державним замовленням дедалі частіше вдаються до навчан-ня на платній основі (переважна більшість державних вузів мають комерційні відділення), що в умовах зниження життєвого рівня насе-лення сприяє загостренню соціального напруження.
Провідним центром науки залишається Національна академія наук України. Українські вчені домоглися значних успіхів, зокрема в галузі математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства. Разом з розвитком фундаментальних напрямків виконуються дослідження у прикладній сфері. І все ж понад 90 % нових технологічних розробок
308
не впроваджується у виробництво, тобто віддача наукової роботи низька. Фінансування наукових досліджень за 1990-1998 pp. скоротилося майже вчетверо. Низький рівень фінансування створює труд-нощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті еміграції Україна втрачає близько 10 тис. дип-ломованих спеціалістів. На Заході найбільше цінуються українські генетики, фізики, фізіологи та біохіміки. Не менш загрозливим для науки (через низький рівень заробітної плати і систематичне затри-мання її виплати) є також внутрішній “відплив умів” - понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.
Нині складними й суперечливими є також шляхи розвитку української літератури і мистецтва. Тут утверджується плюралізм, що при-зводить до зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Зрештою, відмовляються від застосування соцреалізму як єдино пра-вильного художнього методу. Дедалі ширше впроваджується авангардний напрямок, що свідчить про розкріпачення творчості. У га-лузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що зумовлено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму “Сад Гетси-манський”, П. Мовчан, О. Апанович, Б. Ступка, В. Чорновіл.
Певні здобутки мало й українське мистецтво, зокрема кіно. Режисер Ю. Іллєнко зняв фільм “Лебедине озеро. Зона”, присвячений С. Параджанову. Страшні трагічні картини початку 30-х років від-творено у фільмі “Голод-33” режисера О. Янчука. За роки незалеж-ності з’явилася також кінострічка К. Муратової “Три історії”, В. Криштофовича “Приятель небіжчика”, Г. Кохана “Тупик”. Попу-лярними стають фільми кіностудії “Контакт”, її шість кінострічок з проекту “Вибраний часом” присвячені видатним митцям України.
Однак через брак державних асигнувань, наприклад, Київська сту-дія ім. О. Довженка випускає тепер два-три фільми щороку, хоча ра-ніше вона випускала 35 ігрових та 20-30 телевізійних фільмів. На-томість екрани України заполонила низькопробна відеопродукція Заходу.
Незважаючи на економічні негаразди розвивається національний театр. Український театр упевнено завойовує позиції на європейсь-кому культурному просторі, що засвідчують гастролі Театру україн-ської драми ім. І. Франка в Німеччині, Львівського драматичного те-атру ім. М. Заньковецької у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях у Петербурзі, Каїрі, Лахорі, Торуні. Голоси
309
вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук’янець лунають у стінах Мет-рополітен опера, Віденській та Женевській операх.
Традиційними стали пісенні фестивалі “Таврійські ігри”, “Слов’янський базар”, “Мелодія”, “Оберіг”, “Пісня року”. У 1999 р. свят-кувався 10-річний ювілей фестивалю “Червона рута”; уперше пара-лельно з конкурсами серед музикантів проводився конкурс серед ве-дучих і режисерів. Україна перетворилася на загальновідомий центр хореографічного мистецтва та фортепіанної музики. З 1994 р. в Украї-ні проводиться Міжнародний фестиваль С. Лифаря (у жовтні 1999 р. у Києві відбувся III Міжнародний фестиваль С. Лифаря), з 1993 р. -Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. У квіт-ні - травні 1999 р. відбувся Третій конкурс цього фестивалю, в якому взяло участь 79 молодих піаністів із 17 країн світу.
Протягом 1992-1993 pp. понад 109 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном. Разом з успіхами в галузі культури простежуються й негативні тенденції. Як і раніше, культу-ра фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національний друк. Так, у 1998 р. в Україні було видано втричі мен-ше книг порівняно з 1930 p., тобто за рік на душу населення друку-валася лише одна книга, тоді як у Росії - три, у Великобританії -двадцять, у Німеччині - тридцять.
Відсутність необхідних коштів часто стає причиною перепрофілю-вання або закриття культурно-освітніх установ, творчих колективів. Зокрема, така доля спіткала Київське об’єднання музичних колек-тивів, Київський театр естради, естрадно-симфонічний оркестр теле-бачення та радіо.
Небезпечним для культурного розвитку України є неконтрольо-ване поширення продукції іноземної культури на тлі зменшення вітчизняних робіт. Насамперед це стосується кіномистецтва й телеба-чення. Домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар’єри були недоступними. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Загрозою для суспільства стає пропагу-вання насилля, розбещеності, антигуманності в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету.
Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії й церкви. Значною мірою цьому сприяли Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” та нова Конституція Украї-ни, яка гарантує свободу світогляду й віросповідань. Нині в Україні
310
діє 67 конфесій і 16,5 тис. громад різних напрямків, що вдвічі більше, ніж на момент проголошення незалежності України. Традиційно най-впливовішою релігією залишається православне християнство. Пра-вослав’я в Україні фактично розкололося на три конфесії. Перша— Українська Православна Церква (УПЦ), що підпорядковується Мос-ковському патріархату, на чолі з предстоятелем митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом) - налічує понад 6 тис. общин, 64 монастирі; друга - Українська Православна Церква, що підпорядковується Київському патріархату (створена в 1992 p.), на чолі з предстоятелем з 1995 р. патріархом Київським і всієї Русі-Украї-ни Філаретом - майже 2 тис. общин, 15 монастирів; третя - Укра-їнська автокефальна Православна Церква на чолі з предстоятелем патріархом Київським і всієї України Дмитрієм - до 600 парафій.
Ця конфесійна роз’єднаність не сприяла консолідації суспільства, викликала розкол і протистояння в українських землях. Так, 30 квіт-ня 1999 р. у Маріуполі члени УПЦ МП Донецької єпархії побили ві-руючих УПЦ КП на чолі з патріархом Філаретом. Іншою, не менш складною проблемою стала значна політизація релігійної сфери. З одного боку, релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990 p.), з іншого - політика проникає в релігійну сферу. Сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні також такі риси і особли-вості, як зростання релігійного фактора в суспільному житті, посилення релігійності населення. Так, за результатами опитування, що було здійснене в жовтні 1998 р. Київським інститутом соціології і політичної психології, 36 % респондентів відповіли, що найбільшою довірою серед усіх органів влади і суспільних інститутів користується церква. Важливою подією у зростанні релігійного фактора в сус-пільному житті стала підготовка до святкування 2000-ліття Різдва Христового. У багатьох містах, селах зведено нові храми. У Києві відтворено національні святині - Михайлівський Золотоверхий монастир та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного, культурного і духовного життя в Україні відбувалося з великими труднощами. І все ж морально-психологічна атмосфера в Україні помітно змінюється. Триває національне і духовне відродження. Підвищуєть-ся інтерес наших співвітчизників до історичного минулого українсь-кого народу, їхня відповідальність за майбутнє України - незалеж-ної соборної держави, яка поступово утверджує своє гідне місце у світі на межі XXI століття і III тисячоліття.
311
ГОЛОВНІ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
1 млн років тому Поява першої людини на території сучасної України
1млн- 10 тис. Палеоліт років тому
IХ–VIтис.дон.е. Мезоліт
VI - Неоліт поч. IV тис. дон. є.
IV - III тис. до н. є. Енеоліт, або міднокам’яний вік. Трипільська культура
II- Епоха бронзи поч. І тис. дон. є.
IX ст., перша Розселення кіммерійців у Північне Причорномор’я половина-VII ст. дон. є.
VII ст. до н. є. Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я і витіснення кіммерійців у Передню Азію
VII - Скіфська держава - Велика Скіфія зі столицею Піст. дон. є. на нижньому Дніпрі
III ст. до н. є. Вторгнення сарматських племен
III -1 ст. до н. є. Розселення племен латенської культури
III ст. до н. є. - Зарубинецька культура Пст.н.е.
II - V ст. Розселення землеробських племен Черняхівської культури
II ст., кінець- Вторгнення готів Піст., сер.
375 Вторгнення гунів
V - VII ст. Антський період в історії слов’ян
558 Вторгнення аварів у Північне Причорномор’я
VIcT.,cep. - Аварський каганат
VII ст., сер.
602 Похід аварів на антів. Остання згадка про антів
VII ст., сер. Утворення Хозарського каганату
VII ст. Утворення Волзької Булгарії
312
860 “Аскольдове хрещення”
882-912 Князювання Олега в Києві
IX ст., кінець Утворення Київської Русі
907, 911 Походи Олега на Константинополь. Укладення
договорів між Руссю і Візантією 912-945 Князювання Ігоря
941, 944 Походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією
945 Повстання древлян. Загибель Ігоря
945-969 Регентство княгині Ольги при Святославі
965 Розгром князем Святославом Хозарського каганату
964-972 Князювання Святослава Ігоревича
968, 965-972 Походи Святослава на Балкани 978-1015 Князювання Володимира Святославича
988 Офіційне запровадження християнства на Русі
1017-1018, Князювання Ярослава Володимировича (Мудрого)
1019-1054
1015 Статут Ярослава Мудрого “Руська правда”
1036 Розгром Ярославом Мудрим печенігів під Києвом
1037 Побудова собору Святої Софії в Києві
1068 Перший напад половців на Русь. Поразка Ярославичів
у битві з половцями на р. Альті. Народне повстання в Києві 1072 Укладення нової редакції зводу давньоруських законів -
Правди Ярославичів 1097 З’їзд князів у Любечі
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
