Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ривши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя гнів; його запросили до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в’язниці в 1724 р.
Однак якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише “безхарактерність і безвольність” україн-ських гетьманів і “підступність” російських царів. Причини зруйну-вання української державності невіддільні від об’єктивних реалій XVII–XVIII ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демок-ратичною формою правління була позбавлена перспектив. Україн-ські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загально-імперськими органами управління.
По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Поль-щі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Пра-вобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVII ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Правобережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два - Белзьке та Руське.
Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноблення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно зму-шували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Пра-вославні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі - латинська.
Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідова-не, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-та-тарськими нападами польська адміністрація змушена була узакони-ти існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал
91
(закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких пол-ків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), 3. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.
Північна Буковина у другій половині XVII ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селя-нам і городянам Буковини доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна обстановка: християни-українці переслідувалися мусульманським ду-хівництвом.
Більша частина Закарпатської України у другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали дуже сильного національно-релігійного гноблення.
6.2. Суспільство. Економіка. Культура
Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і ста-більним. Існували великі внутрішні суперечності між українською верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для сус-пільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і вход-ження у правлячі польські чи російські кола. Канадський історик ук-раїнського походження О. Субтельний зазначав, що українці втрати-ли клас, який керує суспільством, ставить певні політичні цілі, сприяє розвитку культури й освіти, підтримує церкву, формує почуття самобутності суспільства.
У другій половині XVII ст. українське суспільство виявилося поділеним на кілька релігійних конфесій: православ’я, католицтво, уні-атство. На Правобережжі панували католицизм і уніатська церква. На території Лівобережної України діяла Православна Церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патріарху. Проте в 1686 p., відчуваючи потужний тиск Москви, глава Ук-раїнської Церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху.
92
Поділ українського суспільства на різні релігійні конфесії, перехід Української Православної Церкви в підпорядкування московській патріархії посилили конфронтацію в суспільстві, що призводило до його нестабільності.
Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. від-бувались у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню роз-витку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню ме-режі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку, слід наголосити й на негативній ролі царату в історичній долі українців. Самодержавство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Після 1654 р. відбувається підпорядкування української економіки і гетьманської влади царському уряду, яке завершилося згодом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного ладу, монополізацією окремих галузей виробництва. Тисячі українців, особливо за часів правління Петра І (1682-1725 pp.), загинули через нестерпні умови праці на будівництві каналів, фортець, міст. Проте й у цих умовах відбувався об’єктивний процес становлення української на-ції, зміцнювалась її економічна єдність.
У цей період у надрах пануючого натурального господарства поступово з’являються ознаки буржуазного суспільства. Насамперед вони виявлялися в сільському господарстві - основі української економіки.
Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним підвищенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Хліборобство в Україні було здебільшого зерновим. У першій половині XVIII ст. поряд із зерновими культурами почали вирощувати у вели-ких обсягах і технічні культури - льон, коноплю, тютюн.
Дещо нове спостерігалося й у тваринництві. Дедалі більшого зна-чення набувають племінне конярство й вівчарство.
Істотні зміни сталися й у відносинах між землевласниками, селяна-ми і козаками. Під час визвольної війни великою мірою була ослаблена феодальна залежність, частина землі польських феодалів, яких вигнали з Правобережної України, перейшла в користування селян. Відбулися політичні зрушення в соціальній структурі суспільства. Значна частина селян Лівобережжя і Слобожанщини стали вільними людьми - козаками, які належали до стану, що звільнявся від бага-тьох податків, мав право власності на землю, певні пільги у торгівлі
93
та заняттях ремеслом. Проте ці явища були тимчасові. Уже в перші по-воєнні роки козацька старшина почала наступ на права козаків. Вели-кими землевласниками стали гетьман і старшинська верхівка. їхні земельні володіння збільшилися за рахунок захоплення селянських і козацьких наділів. Збільшились землеволодіння церков і монастирів. Вони перетворювалися на справжніх феодалів, що володіли великими маєтками і тисячами селян. Посилювалася залежність селян від феодалів, збільшувались їхні повинності, подекуди впроваджувалися пан-щина (відробіткова рента) і грошовий оброк (грошова рента). Феодальні господарства поступово втягувалися в товарно-грошові відносини. Щоб отримати найбільші прибутки, козацька старшина посилювала експлуатацію селян. Серед козацтва дедалі більшою мі-рою поглиблювалося соціальне розшарування.
У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. істотно пожвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Серед ремесел найбільшого поширення дістали ткацтво, ковальська справа, виробництво скла, винокурне виробництво. Великі міста -Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин - стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності та цехи.
Сталися зміни і в ремісничому виробництві. Дедалі більше виробів цехи виготовляли для ринку. Ширше почала використовуватися най-мана робоча сила. В окремих галузях - склодувній, селітряній, залі-зоробній - наймані робітники становили більшість.
Новим явищем у розвитку економіки стала організація в окремих галузях промислових компаній. На промислових підприємствах поряд з традиційним обладнанням дедалі ширше впроваджувалися тех-нічні нововведення - водяні двигуни, нові верстати, що сприяло під-вищенню продуктивності праці.
Про початок розпаду феодальних відносин свідчила також поява в Україні мануфактур: суконних, тютюнових, порохових, винокурних.
Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшува-лася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрак-товий у Києві.
Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлення торгівлі в масштабах усієї України. Поступово створюється єди-ний торговий ланцюг, що з’єднав Лівобережжя, Слобожанщину,
94
Правобережну, Західну Україну. Через систему ярмарків, торгів това-ри розходилися по всій території України незважаючи на кордони і митниці. Торгівля не визнавала політичної роздробленості України, вона свідчила про економічну єдність українського народу.
Пожвавлені торговельні зв’язки існували і з Росією. До Росії з Ук-раїни везли шкіру, селітру, рослинну олію, віск, мед. Українські міс-та і села одержували з Росії тканини, вироби із заліза, зброю, хутро, посуд, папір.
Збільшується чисельність українського купецтва. Розвиткові тор-говельних зв’язків між окремими районами українських земель і цен-тральними областями Росії сприяв чумацький промисел. Чумаки -українські перевізники товарів - везли до Росії сіль, рибу, продук-цію сільського господарства і ремісницькі вироби. Поступово різні райони України входили до системи всеросійського ринку. Крім того, українські купці підтримували тісні зв’язки з Білоруссю, Молда-вією, Литвою, вели пожвавлену торгівлю на ринках Польщі, Німеч-чини, Англії.
По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Панування польських феодалів надовго затримало тут формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали повновладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVIII ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних се-лян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого розорення.
Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїнських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам’янець-Подільський мали право на самоврядування.
Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці економічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбут-нього їх об’єднання.
Тогочасна антифеодальна боротьба народу України була зумовлена поступовим відновленням феодального поневолення, послабленого війною 1648-1654 pp. Складна політична обстановка, боротьба різних угруповань за гетьманську владу, протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, наступ царського уряду на
95
автономні права України, політична відокремленість українських земель надавали антифеодальним виступам специфічних рис. Спрямований проти феодальної системи, рух водночас мав і значні визвольні тенденції.
У 1657 р. на чолі з гетьманом Виговським спалахнуло повстання проти козацької старшини, яка розширювала свої земельні угіддя, обмежувала права рядових козаків і хотіла повернути землі Лівобе-режжя під владу Польщі.
У 1666 і 1672 р. великі повстання відбулися на Переяславщині. Значний вплив на розвиток антифеодального руху в ці роки в Ук-раїні мала селянська війна 1667-1671 pp. під проводом Степана Разі-на. У 1670 р. частина загонів селянської армії Разіна ввійшла в Слобідську Україну, де зайняла кілька міст.
Гостра антифеодальна боротьба точилася на землях Правобереж-ної України. Протягом 1702-1704 pp. тут відбулося велике повстання під керівництвом С. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина.
У XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби, відома в історії під назвою гайдамацького руху (слово “гайдамака” походить від ту-рецького “гайда”— “гнати”, “переслідувати”). Перше велике гайда-мацьке повстання спалахнуло в 1734 р. Повстанці заволоділи Вінницею та деякими іншими містами. Тільки з допомогою введених на Правобережжя царських військ польські феодали придушили повстання. Нове гайдамацьке повстання почалося в 1750 p., але й цього разу панівні класи Польщі та царської Росії потопили його у крові.
На західноукраїнських землях відбувався рух опришків (оприш-ки— учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті). Найвищого розмаху він досяг у 40-х роках XVIII ст. під керівництвом О. Довбуша.
У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв’язку з економічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.
На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура відчувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ-ситет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.
На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвит-
96
ком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.
На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобереж-жя були початкові школи. Середню освіту давали колегії - Черні-гівська, Харківська, Переяславська.
Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія - перша вища школа в Україні, її культурно-просвітниць-кий осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія - центр інтелектуального життя і духовного єднання народу - справляла вели-чезний вплив на розвиток української культури.
Осередками культури в XVII–XVIII ст. були друкарні, що об’єднували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.
Розвивається філософська думка. Протягом XVII–XVIII ст. основною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Моги-лянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у роз-виток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.
Наприкінці XVII ст. в Україні з’явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були “Хроніка з літописців стародавніх” Ф. Сафоновича і “Синопсис” невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.
Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Ко-перника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.
Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр - вертеп. Значну роль у розвитку му-зичного мистецтва відіграв М. Дилецький - український компози-тор, автор “Граматики музичної” (1677).
Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мис-тецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються укра-їнські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У тогочасній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.
97
Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тільки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія виник-ла як загальнослов’янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та білоруського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працю-вали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв’язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзь-кою академіями.
Друга половина XVII - перша половина XVIII ст. в Україні позначені політичною нестабільністю, постійним втручанням інозем-них держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною боротьбою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.
У другій половині XVII, і особливо у XVIII ст., в Україні спостерігалися два протилежні, але взаємопов’язані явища. Деформувався феодалізм і зароджувався капіталістичний уклад. Тим часом феода-лізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей: неухильно розширювалось феодальне землеволодіння, збільшувалися феодальні повинності, упроваджувалася панщина.
У цей період в Україні сталися помітні зміни в сільському господарстві й аграрних відносинах, у промисловому виробництві й тор-гівлі. Відбувається процес формування економічної спільності укра-їнців, якому не могли перешкодити кордони.
Антифеодальний визвольний рух істотно вплинув на соціальні й суспільно-політичні процеси, залишив глибокий слід в історичній па-м’яті народу. Цей рух розхитував феодально-кріпосницьку систему, сприяв консолідації українського народу, формуванню його національної самосвідомості, готував грунт для об’єднання українських земель.
Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і ран-нього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували почуття національної самосвідомості.
98
Розділ 7
УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.
7.1. Економіка. Соціально-політичний розвиток. Поділ земель України між Росією й Австрією
У другій половині XVIII ст. основою економіки України залишаєть-ся сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці, поліпшується система землеволодіння - здійснюється перехід від трипілля до багатопілля. Нарівні з традиційними починається вирощування но-вих культур: кукурудзи, картоплі, соняшнику, цукрового буряку.
Подальшого розвитку дістало й тваринництво. У маєтках козацької старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець.
У другій половині XVIII ст. володіння козацької старшини безпе-рервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських дарувань. Найбільшим землевласником був гетьман. Останній гетьман України Кирило Розумовський володів майже 100 тисячами селян; йому належало багато хуторів і невеликих міст.
Великими землевласниками стали царські чиновники і російські поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30 маєтків.
Зазначений період - час різкого посилення феодального пригноблення селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівниц-тві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.
Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60-70-ті роки царський уряд і гетьманська ад-
99
міністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від 3 травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Лівобережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що вияв-ляли непокору.
Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфак-турного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі біль-шою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.
У нових економічних умовах поступово втратили значення цехи. Вони стримували індивідуальну ініціативу ремісників, обмежували кількість і асортимент продукції.
Великі зміни стались і в організації промислів: поглиблювався поділ праці, ще ширше почала використовуватися наймана сила. Особливо великого розвитку дістали виноробство, чумацтво. Збільшила-ся кількість підприємств з обробки шкіри. Значні прибутки приносив риболовецький промисел. По всій території України поширюється млинарство.
Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві почав працювати державний збройовий завод “Арсенал”. Значно роз-ширився пороховий завод у Шостці. У 90-х роках XVIII ст. на ньому було зайнято 500 селян і робітних людей. У 1774 р. на Слобожанщині засновано великий шовковий завод. У велику мануфактуру перерос-ли Ряшківське і Глушковське суконні підприємства, які виробляли понад 80 % сукна в Україні. Загалом у другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло майже 250 мануфактур.
Значно розширили межі міста України. Міські будівлі виходили за кріпосні стіни, забудовувались околиці. Збільшувалась чисельність населення. У Києві, наприклад, налічувалося майже 42 тис. жителів. Сталися зміни і у складі міських жителів: збільшилась частка робіт-них людей, ремісників і торгівців.
Правове становище міст Лівобережної і Слобідської України регламентувалося жалуваною грамотою 1785 р. Згідно з цим докумен-том у містах діяли магістрати, обиралися думи, скликалися міські збори.
У другій половині XVIII ст. швидко формується єдиний всеросійський ринок, і українські землі стають його частиною. Торгівля між Україною і Росією особливо пожвавилася в 1754 р. після скасування між ними митних кордонів.
100
Українські купці жваво торгували й на зовнішньому ринку. Зміцнювалися торговельні зв’язки України із сусідніми білоруськими та молдавськими землями. Українські товари йшли до Польщі, Німеч-чини, Угорщини, Туреччини.
Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характери-зується залишками української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Ро-зумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам козацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього почала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: “Румянцеву - Головному Малоросійському Командиру - надати таку владу, як генерал-губернатору і Президенту Малоросійської колегії”. До складу колегії входило 8 осіб - четверо російських чиновників, а решта - пред-ставники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки ав-тономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі час-тіше застосовував норми російського законодавства в судовій прак-тиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 pp.) відкривав шлях до остаточ-ного руйнування української державності. Академік В. Вернадсь-кий так писав про ці трагічні сторінки української історії: “У XVII і XVIII ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і переварювання Росією України як чужорідного полі-тичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи національного культурного життя (школа, книговидання). До кінця XVIII ст. за-лишки адміністративної автономії України були остаточно стерті...”
Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лі-вобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а піз-ніше - губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнюва-лася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамоту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті,
101
оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.
У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роззброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві-дацію запорозького козацтва: “... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені...”
За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишев-ський був заарештований і засланий на північ Росії - у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Кални-шевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преоб-раженським собором Соловецького монастиря лежить гранітна брила з епітафією: “Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишев-ського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду”.
На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови-ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 pp.).
З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв’язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за-лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.
Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль-ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським. Так, у складі володінь сім’ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл.
102
Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.
Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися поміт-ні зрушення, пов’язані з виникненням мануфактур. Почали діяти мідноливарна мануфактура в Зінькові (Поділля), суконна в Тульчині, полотняна в Немирові. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки, на яких збувалися найрізноманітніші товари, збира-лися в Бердичеві, Кременці, Луцьку, Житомирі.
Українське населення Правобережжя і західноукраїнських земель підтримувало зв’язки з Лівобережною Україною. Долаючи кордони і митниці, селяни і міські жителі приїжджали на базари і ярмарки до Києва, Ромен, Ніжина. Чимало вихідців з Правобережжя вчилися в Києво-Могилянській академії, Переяславському і Харківському колегіумах.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль-шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівнювання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика-ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде-рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува-лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе-реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою “Коліївщина” (від слів “кол”, “колоти”).
Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба-ром вони підійшли до Умані - добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за-хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи вла-ди і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку
103
землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.
Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царської Росії і королівської Польщі об’єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру.
Образи героїв-повстанців надовго збереглися в народній пам’яті. Цим подіям Т. Шевченко присвятив один з найкращих своїх творів - поему “Гайдамаки”. Коліївщина відіграла значну роль в історичній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
