Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: “Статут і правила товариства”, а також установчу “За-писку”, написані В. Білозерським з урахуванням думок інших брат-чиків, “Книгу буття українського народу”, основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквіду-вати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов’янсь-кими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т. Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське това-риство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київського
117
університету О. Петров доніс царським властям про таємне товари-ство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності.
У Петербурзі після закінчення строків заслання осіли кирило-ме-фодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Навколо них утворився гурт письменників та публіцистів.
Тут із січня 1861 р. почав виходити українською мовою щомісяч-ник “Основа”. Його засновниками були П. Куліш, М. Костомаров та В. Білозерський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Головним у його діяльності був захист самостійності української нації та її літератури.
8.2. Західноукраїнські землі
під владою Австрійської монархії
Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі - Галичину; у 1774 р. до Галичини приєдна-но Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка зане-падала; у 1795 р. після третього поділу Польщі - землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Кракі-вське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Під-ляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств.
Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім ета-пом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Гали-чина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства - провідної галузі в економіці Західної України. Вели-ке феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи перева-жали селяни-власники (до 30 %).
Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження ад-міністрації маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби
118
був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.
Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 pp. під керівництвом Лук’яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до авст-рійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за під-тримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кар-мелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.
Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку захід-ноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні ук-раїнського народу відіграв гурток “Руська трійця”. Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літерату-ри, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник “Русалка Дністрова” (1837)- першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ’я та переслідування прогресивної думки цей літературний гур-ток проіснував недовго (1833-1837 pp.). Розбуджена, хоч і з труд-нощами, національна свідомість набирала сили, особливо під час ре-волюції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у Франції, полум’я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено буржуаз-но-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою Австрійської буржуазно-демократичної революції.
Протягом 1848-1849 pp. селянська боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за “даровану” волю.
119
Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквіду-вав цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу проле-таризованих верств. Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. pauper - бідний). Особливо швидко па-уперизувалося село. Безземельні селяни перетворювалися на “халупників”, які мали власну хату з городами, і “комірників”, які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та угідь.
Пролетаризоване селянство, яке становило абсолютну більшість населення Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства, деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблен-ня. Та його боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням українського селянства Галичини в 1848-1849 pp. ста-ло створення кафедри української мови при Львівському університеті, організація українських початкових та середніх шкіл, газети “Зоря галицька”, створення культурно-просвітницького товариства “Галицько-руська матиця” та Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична організація - Головна руська рада. Пред-ставляли її духовенство та міська інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався певним колом справ: шкільних, се-лянських, фінансових. Рада вимагала поділу Галичини на українську і польську.
8.3. Розвиток культури України в першій половині XIX ст.
На зміну дворянству прийшла нова суспільна група - демокра-тична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Киє-ві (1834 p.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Ос-віта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
120
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліф-ікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних за-кладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народної ос-віти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, пові-тові, губернські (гімназії) та університети. У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, вико-нувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Існува-ли й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1839 p.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 p.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 p.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 p.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі пра-ці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збира-лись, вивчались і друкувались документи про історичне минуле Ук-раїни. Тут працював Т. Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова “Богдан Хмельницький” і “Бунт Стеньки Разіна”, тритомне “Ста-тистическое описание Киевской губернии”, яке підготував Д. Шу-равський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить “Історії Русів”, яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський. Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти нор-манської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини -великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.
121
Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли корис-туватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити роз-виток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в ца-рині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та лі-тератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літерату-ри. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий ща-бель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. “Кобзаря” і згодом “Гайдамаків” - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в за-гальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався роман-тизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 порт-ретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досяг-нень того часу - пам’ятник Ришельє в Одесі, автором якого є І. Мар-тос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам’яток монумен-тальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний те-атр у Львові (1837-1838 pp.) - архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцма-на. Засновник Харківського університету В. Каразін побудував поблизу Харкова першу в Україні метеорологічну станцію.
122
У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Га-личині стали твори композитора-професіонала М. Вербицького - ав-тора симфоній та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслужену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський. Відомий український актор К. Соле-ник виступав на сцені професіонального театру, керівником і режисе-ром якого був Г. Квітка-Основ’яненко. У першій половині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані— “Со-фіївка”, в околицях Білої Церкви, у долині річки Рось — “Олександ-рія”, у Львові - Стрийський.
Розділ 9
УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
9.1. Україна після скасування
Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кри-зи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 pp.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні рефор-ми. Тут належність Україні певних територій встановлювалася пер-шим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев’яти українських гу-берніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.
На початку 60-х років царський уряд здійснив “визволення селян” згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про ре-форму. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошу-вали скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим лю-дям права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”. Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинності - роботою або грішми - змушені були надати селянам у постійне користування “садибну осілість” і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зобов’язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами
124
Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на рев-ізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобереж-них). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн десятин, або 15 % за-гальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн ре-візьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім’я-ми - 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ре-візьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а се-лянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також заку-півельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.
Для державних селян (50 % селянства України - 2,2 млн ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні пла-тежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійс-нено реформу фінансового господарства держави й управління фінан-сами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровад-женням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здій-снено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Су-дові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.
Останньою реформою була міська (1870 p.). У містах встановлювалися міські ради - “думи”, членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана
125
міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тільки-но пережило поль-ське повстання, земство поширилося в 1911 p., що негативно позна-чилося на освіті й економіці, а головне - на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недоліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприя-ли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічува-лося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.
На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 pp. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою - центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної ме-режі Росії. Велике значення для подальшого економічного піднесен-ня України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбіль-шим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.
У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Ук-раїни становило близько 13 % загальної чисельності населення.
Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товар-ний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 pp. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сіль-ського господарства України.
126
Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплав-ленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізня-лися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий харак-тер.
Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському гос-подарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблю-вали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.
Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протя-гом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної Ук-раїни, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними да-ними, протягом 1890-1900 pp. в Україні відбулося 152 заворушення селян.
Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. робітників.
Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноб-лення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.
Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українсь-кого народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний цирку-ляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн-
127
ською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового чи-тання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу-ри, лише окремі твори так званого красного письменства.
Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ-ра II. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважли-вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис-тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 p., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме-жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.
Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії -ліберальна і революційно-демократична.
Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху - звільнені із зас-лання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш - згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку “Громада”. Ана-логічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України - Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., -відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політич-ного щомісячника “Основа”, що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 pp. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності “Громада” має бути аполі-тичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і
128
П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.
На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив україн-ською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.
Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтеліген-ції, що іменувався “Старою громадою”, і далі видавав різну літера-туру українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише че-рез кілька років після цього царського погрому “Громада” таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгома-нов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став “батьком” українського соціалістичного руху.
У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою “Громада”, де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-ос-вітній діяльності та національному рухові в Україні.
У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гурт-ки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гур-ток “Київська комуна”, до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. “Земля і воля народові!” - таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових се-лянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народ-ницький рух внесло “ходіння в народ”, яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринсь-кому повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання. З цією метою народники використали бунтарські настрої се-лян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на “доброго царя”. Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з до-
129
помогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. “чигиринську змову” було розкрито, майже тисячу людей заарешто-вано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в’язниці й виїхати за кордон.
Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. На-прикінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою ді-яльність, багато їх учасників було заарештовано.
В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація “Півден-норосійський союз робітників”, члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив “Союз”, його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в’язниці. Були засуджені також його соратники.
Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрівна (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу”, який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катери-нославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін -колишній учасник петербурзького “Союзу боротьби”, того ж року об’єдналися в “Союз боротьби” соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники “Союзу боротьби” Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках ста-ло “Братство тарасівців”, організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений
130
народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.
Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфак-тур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство де-далі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загост-рювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв’я-заність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції - ліберальна та революційно-де-мократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній те-риторії України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв’язки, які об’єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою пе-редумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину XIX - перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
