Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО
Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО
ПЕРЕДНЄ СЛОВО ЗАРАТУСТРИ
1
Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього:
— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?!
Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії.
Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе за них.
Поглянь! Я переповнився мудрістю своєю, мов та бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, простягнені до мене.
Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству.
Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли вирушаєш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!
Як і ти, я маю піти на схилок, кажучи про це словами людей, тих, до кого я хочу спуститися.
То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядає без заздрощів навіть найбільше щастя!
Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла зіїього й понесла по всіх-усюдах відблиск твоєї радості!
Поглянь! Цей келих прагне знову спорожніти, і Заратустра хоче знову стати людиною.
Так почався схилок життя Заратустри, його кінець.
2
Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:
— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.
Тоді ніс ти свій прах на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?
Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?
Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра — що ж тобі треба поміж поснулих?
Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Леле, ти хочеш ступити на суходіл? Леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?
Відповів Заратустра:
— Я люблю людей.
— А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?
Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.
Відповів Заратустра:
— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!
— Не давай їм нічого,— промовив святий. — Краще візьми у них дещицю і неси разом з ними — це буде їм найприємніше, якщо тільки сам ти матимеш від цього приємність!
А як хочеш їм дати, то дай не більше, ніж милостиню, та ще нехай вони самі попросять її в тебе!
— Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Для цього я не досить бідний.
Святий засміявся із Заратустри й сказав йому так:
— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.
Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі вони почують у своїх ліжках людину, що йде задовго до сходу сонця, то, мабуть, питають самі себе: куди цей злодій скрадається?
Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?
— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.
Відповів святий:
— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу.
Так славлю я Бога.
Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що несеш ти у дарунок нам?
На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:
— Що ж я вам дам?! Дозвольте мені швидше звідси піти, щоб я не взяв чогось у вас!
Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти.
Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого:
— Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!
3
Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей:
— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.
Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — свідомі вони того чи ні.
Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.
О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна — і жорстокість була її насолодою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.
Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — убогість, бр^уд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не спонукала мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!
Не гріх ваш — невибагливість ваша волає до небес, ваша неситість навіть у гріхах ваших волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...
Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув:
— Ми вже наслухалися про канатоходця, тепер покажіть його!
І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.
4
Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:
— Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись.
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета', і любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель,— бо вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— бо так він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності,— бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.
Я люблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.
Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо він хоче загинути від тих, що є.
Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить,— бо він має загинути від гніву Бога свого.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є,— так усе те стає його загибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.
5
По цих словах Заратустра знов подививсь на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він, до серця свого,— сміються собі. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гриміти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки заїкам?
У них є щось таке, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм
гордощів? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять чути щодо себе слова «зневага». Отже, я промовлятиму до їхніх гордощів.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина.
І так сказав Заратустра людям:
— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Ще нива її досить родюча для цього. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб спромогтись народити зірку-танцівницю. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина не зможе вже народити зірки. Лихо! Настає час найбільш зневаженої людини, яка вже не зможе зневажати саму себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
«Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима,
Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — і будуть приємні сни. А насамкінець багато отрути — це для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні — хто має іншу думку, той сам іде у божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку.
Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро,— гукала вона,— дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!»
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
— Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються — а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.
6
І тоді сталось таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос. — Хутчій, ледацюго, перекупщику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському
вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубивсь, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, потрощене й понівечене, але ще не мертве. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він. — Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого такого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
— Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
— Не зовсім так,— промовив Заратустра. — Ти з небезпеки зробив собі ремес
ло, а за це не можна нікого зневажати. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу тебе поховати своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.
7
Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву, і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра все ще сидів на землі біля мертвого, заглиблений у роздуми,— так забув він про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра і сказав до серця свого:
— Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.
Моторошне людське існування та ще й позбавлене глузду: блазень може стати його лихою долею.
Я хочу навчати людей сенсу їхнього буття. А він, сенс,— це надлюдина — блискавка з темної хмари, якою є людина.
Та я їм усе ще далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я все ще середина між навіженим і трупом.
Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.
8
Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався й зашепотів йому на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!
— О Заратустро,— сказав він,— йди з цього міста геть. Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні і кажуть, що ти небезпечний для громади.
Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть — або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.
Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.
Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили Заратустрі смолоскипами в обличчя, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.
— О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!
Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.
Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.
— Голод напосідає на мене, мов розбійник,— сказав Заратустра. — Він напосідає на мене в лісах, у болотах, пізно вночі.
Дивні примхи в мого голоду. Часто він з'являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?
І з цими словами постукав Заратустра у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:
— Хто це прийшов до мене і потривожив поганий мій сон?
— Живий і мертвий,— відказав Заратустра. — Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить — так каже мудрість.
Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.
— Недобрий цей край для зголоднілого,— сказав він. — Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти і випити, він утомився ще більше, ніж ти.
Відповів Заратустра:
— Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.
— Мене це не обходить,— сердито буркнув старий. — Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!
Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою — щоб до нього не дістались вовки, а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.
9
Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющились. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано глянув у себе самого. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю, й зрадів, бо йому відкрилася нова істина. І Заратустра так сказав до серця свого:
— Світло зійшло на мене — мені потрібні супутники. Не мертві супутники й трупи, яких мусиш носити повсюди з собою, а живі.
Так, мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою — підуть туди, куди я схочу.
Світло зійшло на мене — не до людей промовлятиме Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари!
Звабити багатьох з отари — ось для чого прийшов я. Гнів я викличу в людей і в отари — грабіжником хоче бути Заратустра для пастухів.
Пастухи, кажу я, та вони називають себе добродійниками і праведниками. Пастухи, кажу я, та вони називають себе правовірними.
Погляньте ж на цих добродійників і праведників! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Супутників шукає творець, а не покійників, а також не отар і не віруючих. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.
Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів — тому він зриває колосся і гнівається.
Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками й ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.
Товаришів шукає Заратустра у творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастухами і трупами?!
І ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром! Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від' вовків.
Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.
Не пастухом я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.
Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити — веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.
Самітникам я заспіваю пісню свою і тим, хто усамітнився вдвох; і в кого є вуха почути нечуване, тому я хочу обтяжити серце щастям своїм.
Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою; через нерішучих і недбайливих я перескочу. Хай стане моя хода їхнім загином!
10
Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і звів запитально він очі вгору, бо почув над собою різкий покрик птаха. І диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним — змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.
— Ці двоє — мої! — сказав Заратустра і зрадів усім серцем.
— Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем — вони здійнялися в небо; щоб побачити все, як є.
Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?
Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, аніж серед звірів; небезпечними шляхами іде Заратустра. Нехай же ведуть мене звірі мої!
Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого у лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:
— Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би бути таким самим мудрим, як моя змія!
Та прошу я неможливого, тож попрошу гордість свою завжди простувати у парі з моєю мудрістю!
І як мене покине колись моя мудрість — ах, як любить вона відлітати! — то нехай тоді гордість моя відлетить разом із глупотою моєю!
Так почався схилок життя Заратустри його кінець.
СЛОВА ЗАРАТУСТРИ
ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ
Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.
Багато важких тягарів випадає духові — міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.
«Що таке тягар?» — питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб добре його навантажили.
«Який тягар найважчий, герої? — питає витривалий дух. — Я хочу взяти його на себе і порадіти силі своїй».
Чи не означає це ось що: зазнати такого приниження, щоб примусити страждати пиху свою? Примусити зблиснути глупоту свою, щоб висміяти свою мудрість?
Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?
Чи це означає ось що: живитися жолудьми і травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?
Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують того, що ти хочеш?
Чи це означає ось що: увійти у брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?
Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?
Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов навантажений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.
Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут у лева, він хоче здобути собі свободу і панувати у власній пустелі.
Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.
Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу».
«Ти повинен» лежить у духа на шляху й іскриться золотом, мов лускавий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: «Ти повинен!»
Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: «Усі цінності всіх речей виблискують на мені».
«Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність — це я сам. Воістину, «Я хочу» не сміє більше існувати!» Так каже дракон.
Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує ще запряженій тварині, зрече-ній і святобливій?
Творити нові цінності — це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення — на таке левова сила спроможна.
Щоб здобути свободу, а також священне «ні» навіть перед обов'язком,— для цього, брати мої, потрібен лев.
Здобути собі право на нові цінності — то найстрашніший здобуток для духу тривалого і святобливого. Воістину, це для нього — грабунок, справа грабіжного звіра.
Як святиню свою, любив він колись «Ти повинен», а тепер, щоб грабунком здобути свободу в своєї любові, він має вбачати навіть у цій святині божевілля й сваволю; для такого грабунку потрібен лев.
Та скажіть, брати мої, на що ще спроможна людина, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник повинен ще стати дитиною?
Дитина — це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.
Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі хоче тепер дух, свій світ здобуває собі світом забутий.
Три перетворення духу я вам назвав — як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.
Так сказав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.
ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ
Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та доброчесність; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед його кафедрою. І так казав мудрець:
— Шаноба й сором перед сном! Це передусім! І обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!
Навіть злодій набирається сорому перед сном: нечутно скрадається він уночі. Та втратив сором нічний сторож, безсоромно він носить свій ріжок.
Спати — не проста штука: вже навіть цілісінький день перед сном — і то морока.
Десять разів ти мусиш за день перебороти самого себе: це викличе добру втому, це — мак душі.
Десять разів ти мусиш помиритися сам із собою, бо переборення — це прикрість, і погано спить непомирений.
Десять істин ти мусиш відшукати за день, а то дошукуватимешся істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.
Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.
Небагато хто знає це, та слід мати усі чесноти, щоб спати добре. Чи зважуся я неправдиво свідчити? Чи зважуся на перелюб?
Чи дозволю собі я жадати служниці ближнього свого? Все це завадило б доброму сну.
І навіть маючи всі чесноти, слід уміти іще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.
Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!
Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то навідуватиметься вночі до тебе.
Шаноба до влади й послух, навіть до кривої влади! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада любить ходити на кривих ногах?
Як на мене, той найкращий пастух, хто жене свою вівцю на найзеленішу леваду,— це сприяє доброму сну.
Не хочу собі я ні глибокої шаноби, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без сякого-такого скарбу.
Невелике товариство миліше мені, ніж лихе, аби лиш воно навідувалось і йшло собі вчасно. Це сприяє доброму сну.
Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, особливо як їм віддають належне.
Так минає день у доброзвичайного. Та коли ніч настає, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, чеснот володаря!
Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Пережовуючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять твоїх переборень?
І де твоїх десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?
Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений, володар чеснот.
Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається уст моїх — і вони залишаються розтулені.
Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає у мене думки — і стою тоді я дурний, мов ця кафедра.
Та не довго стою я тоді — я вже лягаю.
Так Заратустра мудреця того слухав і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:
— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.
Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Такий сон заразний, навіть крізь грубу стіну він заразити може.
Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.
Мудрість його закликає: пильнуйте, щоб мати глибокий сон. І воістину, якби життя не мало глузду, й мені довелося вибирати безглуздя, то воно, це безглуздя, й мені здалося б найбільш вартим вибору.
Тепер мені ясно, чого люди, шукаючи колись учителів чеснот, шукали передусім. Міцного сну, шукали вони і макоцвітної доброчесності!
Для всіх оцих славетних мудреців за кафедрами мудрість була сном без сновидінь: кращої суті життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго ще їм стояти — вони вже лежать.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так сказав Заратустра.
ПРО ТИХ, ХТО ВІРИТЬ У ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ
Сягнув одного разу і Заратустра бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді тут світ.
Сновидінням видався мені тоді тут світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.
Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.
П'янка це радість для страдника — відвернути погляд він страждань своїх і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.
Це світ, вічно недосконалий, відображення вічного протиріччя і недосконале відображення, п'янка радість для його недосконалого творця; таким я сприймав колись світ.
Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Та чи справді по той бік людини?
Ох, брати мої, цей Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!
Людиною він був, до того ж лише злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного праху та полум'я прийшов він, цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!
Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний прах на гору, яскравіше полум'я знайшов у собі. І погляньте! Тоді відсахнувся привид від мене!
Вірити в такі привиди тепер було б для мене, того, хто одужав, стражданням і мукою — тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто вірить у потойбічний світ.
Страждання і неспроможність — ось що сотворило всі потойбічні світи, а також ота куца безумність щастя, що її зазнає лише найстражденніший.
Втома, що хоче одним стрибком, стрибком смерті досягти кінця, злиденна втома невідання, що навіть не хоче вже нічого хотіти,— це вона сотворила всіх богів і всі потойбічні світи.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духа останні мури.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в землі,— ось що чуло, як промовляла сама до себе утроба буття.
І тоді захотіло воно пробитися головою крізь останні мури, не лише головою — і добутися «того світу».
Але «той світ» добре схований від людини, той знелюднений, нелюдський світ — власне, небесне ніщо, і утроба буття не промовляє до людини інакше, ніж сама людина.
Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, чи не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?
Так, це Я і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.
І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло і прагне тіла, навіть як творить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.
Все щиріше навчається воно промовляти, це Я — і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла й землі.
Нових гордощів навчило мене моє Я, їх я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а нести її вільно, земну голову, що творить суть землі!
Нової волі я навчаю людей — воліти цього шляху, якого сліпо трималась людина, і хвалити його, і не збочувати вже із нього, як то роблять хворі та умирущі!
Хворі та умирущі, ті, що зневажали тіло і землю й винайшли небо та спасенні краплі крові,— але навіть солодкі й похмурі ці трунки брали вони у тіла й землі!
Своєї убогості прагли вони уникнути, а зірки були їм надто далеко. Тоді зітхали вони: «О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!» І тоді придумали вони свої хитрощі і кривавий напій!
Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і цієї землі. Та кому завдячують вони судомами й блаженством свого зречення? Тілові своєму і цій землі.
Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі і на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!
Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно споглядає оману свою й опівночі скрадається до могили Бога свого; але сльози його для мене усе ще лишаються.
Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм; люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.
Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи — тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів — гріхом.
Надто добре я знаю цих богоподібних — вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.
Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплі крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть — річ для них безсумнівна.
Але плоть для них — річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.
Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті — цей голос щиріший і чистіший.
Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й вільно випростана: вона промовляє про суть землі.
Так сказав Заратустра.
ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати мають вони, а лише розпрощатись із власною плоттю — отож, заніміти.
«Я — плоть і душа»,— так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?
Та пробуджений, навчений мовить:
— Я — тільки плоть і ніщо інше, а душа — просто слово для означення чогось у плоті.
Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара й пастух.
Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш «духом».
«Я»,— кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити,— твоя плоть з її великим розумом; вона не каже «я», а творить його.
Що відчуває свідомість, що пізнає дух, те ніколи не має в собі завершення. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони — завершення всіх речей; такі вони марнославні.
Свідомість та розум — це знаряддя й іграшки; за ними стоїть ще «саме». «Саме» шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.
«Саме» завжди прислухається і шукає — порівнює, підкоряє, завойовує, руйнує. «Саме» владарює і є володарем навіть над «я».
За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «саме». У твоїй плоті живе він, він і є твоя плоть.
Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті твоя вища мудрість?
Твоє «саме» сміється з твого «я» та з його гордих вихваток. «Що мені ті вихватки й злети думки? — каже воно до себе. — Це — шлях манівцями до моєї мети. Я — це повідок для «я», від мене йдуть ідеї його».
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй біль!» І ось «я» страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати.
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй радість!» І ось «я» радіє і думає, як би радіти іще частіше — і власне для цього воно і повинно думати.
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають,— предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і бажання?
Творче «саме» створило собі увагу й зневагу, створило радість і горе. Творча плоть створила собі дух як опору свого бажання.
Навіть у своїй глупоті й зневазі, ви, хто зневажає плоть, ви служите власному «самому». Я кажу вам: ваше «саме» хоче вмерти і відвертається від життя.
Та вже не в змозі воно робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього йому хочеться понад усе, в цьому увесь його запал.
Але воно вже спізнилося — і ось ваше «саме» хоче загинути, ви, хто зневажає плоть.
Загинути хоче ваше «саме», і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.
І тому ви гніваєтесь на життя і на землю. Неусвідомлена заздрість проглядає у косому погляді вашої зневаги.
Я вашим шляхом не піду, ви, хто зневажає плоть! Ви для мене — не міст для надлюдини!..
Так сказав Заратустра.
ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ
Брате мій, якщо в тебе є доброчесність і це доброчесність твоя, то ні з ким не володієш ти нею спільно.
Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко і трошки потішитись нею.
Та поглянь! Ось ти розділив її ім'я з людьми, і сам зі своєю доброчесністю став людьми й отарою!
Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.
Хай доброчесність твоя буде надто висока, щоб її довірити імені: якщо тобі кортить про неї сказати, то не соромсь лепетати про неї.
Отож лепечи: «Це — моє добро, його я люблю, таким воно цілком до вподоби мені, лише для себе я хочу цього добра.
Я прагну його не як закону Господнього, я прагну його не як людську настанову й потребу: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.
Лише земну доброчесність люблю я — мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.
Але ця пташка звила собі у мене гніздо — тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка».
Так ти повинен лепетати й хвалити свою доброчесність.
Колись ти мав пристрасті і називав їх лихими. Але тепер маєш тільки свої чесноти — вони виросли з твоїх пристрастей.
Ти запалив ці пристрасті своєю найвищою метою — і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.
А якби ти був з тих, що нестримні у люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:
Зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи — на ангелів.
Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та кінець кінцем перетворились вони у пташок і милих щебетух.
З трут своїх приготував ти собі бальзам, доїв ти корову скорботи своєї — тепер ти п'єш солодке молоко з її вимені.
Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.
Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше — так легше йти тобі через міст.
Прекрасно мати багато чеснот, та це — важка доля; не один ішов у пустелю, і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.
Брате мій, чи війна і битва — це зло? Та зло таке необхідне, потрібні й заздрість, і недовіра, і наклеп поміж твоїх чеснот.
Поглянь, як кожна з твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе хоче вона увесь твій дух, щоб він був її герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.
Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі — річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.
Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе
Ох, брате мій, невже ти ніколи іще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?
Людина — це те, що слід перебороти, і тому ти мусиш любити свої чесноти — бо від них ти загинеш.
Так сказав Заратустра.
ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ
Ви не хочете вбивати, ви судді й жерці, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей промовляє велика зневага.
«Моє «я» — це те, що слід перебороти; моє «я» служить мені великою зневагою до людини»,— так промовляють очі його.
Те, що він засудив себе, було його найвищою миттю: не дайте звеличеному знов повернутися у ницість свою!
Нема порятунку для того, хто так страждає через себе самого,— хіба лише смерть швидка.
Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя!
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!
«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»
Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив бліду цю людину збліднути. На висоті свого вчинку була, коли чинила його, та не знесла його образу, коли вона вчинила.
Завжди дивилась вона на себе як на таку, що вчинила один тільки вчинок. Божевіллям я це називаю — виняток перетворився на сутність свою.
Ключ у небі заворожує курку; удар, завданий людиною, заворожив її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед вчинком. Ох, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не пограбунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе убогий розум його не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він. — Хіба ти не хочеш заразом учинити бодай пограбунок? Або по-мститися?»
1 він послухався свого убогого розуму:
свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він не хотів посоромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум такий затятий, такий скований, такий важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ; тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось що намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою до щастя ножа.
Хто тепер захворіє, на того зло нападає, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше зло і добро.
Колись злом були сумніви й воля до «самого». Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для ваших вух: це зашкодило б вашим добрим чеснотам, кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя понад потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так сказав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ
З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Не легко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі юрбою.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими і високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості: так це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, яку бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо я вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мудрість: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди трохи є божевілля. Проте і в божевіллі завжди трохи є розуму.
І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті, з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.
Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.
Я повірив би тільки в Бога, що вміє танцювати.
А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тягаря — завдяки йому усі речі падають вниз.
Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тягаря!
Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.
Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер крізь мене танцює якийсь Бог.
Так казав Заратустра.
ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ
Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:
— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.
Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.
Підвівся юнак ошелешений і сказав:
— Я чую тут Заратустру, а щойно я думав про нього.
Відповів Заратустра:
— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.
Що більше вона прагне угору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.
— Так, до зла! — вигукнув юнак. — Як могло статися, що ти розкрив мою душу?
Усміхнувся Заратустра і мовив:
— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба лиш якщо спочатку їх вигадати.
— Так, до зла! — вигукнув юнак ще раз. — Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам у себе не вірю відтоді, як став прагну ти вгору; ніхто вже не вірить у мене. Чому це буває?
Я надто швидко іншим стаю: мій сьогоднішній день заперечує день мій вчорашній. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вгорі вже, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую зі свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
— Це дерево росте самотою тут, на горі;
піднялося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар — може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
— Так, Заратустро, істину мовиш! Праг
нучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його і повів із собою.
Згодом, як пройшли вони трохи удвох, Заратустра почав говорити так:
— Крається серце моє. Більше, ніж слова
твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.
Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.
Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи.
Твої дикі собаки хочуть на волю; коли дух твій жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.
Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.
Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.
Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!
Ти відчуваєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.
І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, вони цим хочуть усунути його зі шляху.
Шляхетний хоче творити нове і нову доброчесність. Добрий хоче старого і щоб старе залишалось.
Але для шляхетного небезпека не в тому, що він стане добрим, а в тому, що він стане зухвальцем, насмішником і руйнівником.
О, знав я шляхетних, що втратили свою найвищу надію. І ось вони зводять наклепи на всі високі надії.
Тепер вони зухвало живуть у скороминущих утіхах, і навіть на день не ставлять собі мети.
«Дух — це теж хіть»,— так казали вони. І тоді зламалися крила у їхнього духу — і тепер він плазує й запаскуджує все, що сам же й гризе.
Колись вони думали стати героями — тепер вони ласолюбці. Герої для них — жах і журба!
Та заклинаю тебе своєю любов'ю й надією: не викидай із душі своєї героя! Свято бережи найвищу свою надію!
Так казав Заратустра.
ПРО ТИХ, ХТО ПРОПОВІДУЄ СМЕРТЬ
Є ті, хто проповідує смерть, а на землі багато таких, кому слід проповідувати огиду до життя.
Багато на землі зайвих; ті, яких понад міру, зіпсували життя. Якби можна було «вічним життям» зманити їх із цього життя!
«Жовті» або «чорні» — так називають тих, хто проповідує смерть. Та хочу я показати їх вам ще в інших барвах.
Ось ті жахливі, що носять у собі хижого звіра й не мають іншого вибору, крім насолод або самознищення. Та й насолоди їхні — теж самознищення.
Вони ще не стали навіть людьми, ці жахливі,— нехай же проповідують огиду до життя й гинуть самі!
Ось вони, сухотні душею — ледь з'явившись на світ, починають уже вмирати і прагнуть навчитися стомлюватись і зрікатись.
Воліли б вони бути мертвими, і їхню волю ми повинні схвалити! Остерігаймося ж воскресити оцих мерців і пошкодити ці живі трупи!
Як побачать вони недужого, чи старого, а чи покійника, то скажуть одразу: «Життя заперечене!»
Але насправді заперечені тільки вони самі й їхні очі, що бачать лише один бік існування.
Загорнені у безпросвітню тугу й пильні лише до дрібних випадковостей, що приносять смерть,— так чекають вони зціпивши зуби.
Або взяти таке: вони хапають солодощі й притім насміхаються із власної дитинності — вчепилися за свою соломинку життя й насміхаються, що ще тримаються за соломинку.
Мудрість їхня проголошує: «Дурень той, хто залишається жити, і ми такі самі дурні! Це і є найдурніше в житті!»
«Життя — це тільки страждання»,— так кажуть інші й не брешуть. То подбайте ж, щоб ви скінчились! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням!
І нехай ось чого вчить доброчесність ваша: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен украсти себе у себе!
«Пристрасть — це гріх,— так кажуть ті, що проповідують смерть. — Дайте іти нам збоку і не народжувати дітей!»
«Важко народжувати дітей,— кажуть другі. — Та й нащо їх народжувати? Народжуються тільки нещасні!» Ці теж проповідують смерть.
«Треба мати співчуття,— так кажуть треті. — Забирайте усе, що маю! Забирайте мене самого! Тим менше триматиме мене життя!»
Якби вони мали натуру співчутливу, то своєму ближньому відбили б охоту жити. Бути злими — ось що було б їхньою справжньою добротою.
Та вони хочуть звільнитися від життя — їм діла нема до того, що ланцюгами своїми й дарами вони ще міцніше сковують інших!
І навіть ви, для кого життя — це праця тяжка й неспокій,— хіба ви не досить життям стомились? Хіба ви не визріли вже для того, щоб проповідувати смерть?
Ви всі, хто шукає праці тяжкої й усього швидкого, нового і невідомого,— вам погано ведеться, ваша сумлінність — це втеча й бажання забути самих себе.
Якби ви в життя більше вірили, то менше кидалися б у миттєвість. Та для чекання у вас мало місця — і навіть для того, щоб ледарювати!
Скрізь голос лунає тих, хто смерть проповідує,— і земля повниться тими, кому слід проповідувати смерть.
Або «вічне життя» — мені байдуже, аби лиш вони відбули туди якнайшвидше!
Так казав Заратустра.
ПРО ВІЙНУ І ВОЇНІВ
Ми пощади не ждемо ні від ворогів наших найкращих, ані від тих, кого ми всією душею любимо. Тож дозвольте сказати вам правду!
Брати мої у війні! Я люблю вас усією душею; я був і є вам рівня. А крім того, я ваш найкращий ворог. Тож дозвольте сказати вам правду!
Я знаю про ненависть і заздрощі у ваших серцях. Щоб позбутися ненависті й заздрощів, вам бракує величі. Тож будьте доволі великі, щоб не соромитися самих себе!
А якщо ви не можете стати подвижниками пізнання, то будьте принаймні його вояками. Бо вони — супутники і попередники цього подвижництва.
Я бачу багато солдатів — хотілося б мені бачити багато воїнів! В однострої одноманітно вони одягнені — хай же не буде одноманітне те, що вони під одностроями ховають!
Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога — свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду.
Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки! А якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!
Любіть мир як засіб до нових війн. А короткий мир — ще дужче, аніж тривалий.
Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!
Можна мовчати й сидіти тихо тоді лише, коли є стріли і лук — інакше панують балаканина і чвари. Хай буде ваш мир перемогою!
Ви кажете, добре діло навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яке діло освячує.
Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених.
Книга: Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО
ЗМІСТ
| 1. | Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО |
| 2. | «Що добре?» — питаєте ви. — Добре бути хоробрим. Нехай малі... |
| 3. | І коритись повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні.... |
На попередню
|
|
