Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО
«Що добре?» — питаєте ви. — Добре бути хоробрим. Нехай малі дівчатка кажуть: «Бути добрим — це мило і водночас зворушливо».
Вас називають безсердечними, та серце у вас справжнє, і я люблю сором'язливу вашу сердечність. Ви соромитесь надміру своїх почуттів, інші соромляться занепаду їхнього.
Ви потворні? Що ж, брати мої! Закутайтеся у велич, цю мантію потворного!
І коли душа ваша стає великою, то вона стає зверхньою, а у величі вашій — злість. Я вас знаю.
У злості стрічається зверхній із кволим. Та вони не розуміють один одного. Я вас знаю.
Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не тільки варті зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися — тоді успіхи вашого ворога будуть і вашими успіхами.
Непослух — це доблесть раба. Вашою доблестю хай буде послух! Саме повеління ваше хай буде послухом!
Доброму воїну «ти мусиш» звучить приємніше, аніж «я хочу». І все, що ви любите, ви повинні спочатку наказати собі.
Ваша любов до життя хай буде любов'ю до вашої найвищої надії — а цією найвищою надією хай буде найвища думка життя!
Але вашу найвищу думку нехай звелю вам я — і вона прозвучить: людина — це те, що слід подолати.
Отже, живіть своїм життям послуху і війни! Яка користь у довгім житті! Який воїн схоче, щоб його пощадили!
Я не щаджу вас, я вас люблю всією душею, брати мої у війні!
Так казав Заратустра.
ПРО НОВИХ ІДОЛІВ
Десь іще є народи й гурти, та не у нас, брати мої,— у нас держава.
Держава? Що це таке? Ну гаразд! Наставляйте ж вуха свої, бо тепер я скажу вам слово своє про смерть народів.
Державою називають найхолоднішу з усіх холодних потвор. Холодно бреше вона, і брехня ця виповзає із вуст її:
— Я, держава,— це народ.
Брехня це! Творці — ось хто створив народи і наділив їх вірою і любов'ю: так вони життю слугували.
То руйнівники наставляють для багатьох пасіки, називаючи їх державою,— вони почепили на них меча і нав'язали їм сотні бажань.
Де ще існує народ, там не розуміє він і ненавидить державу як око лихе і зневажання прав та звичаїв.
Ось вам моє знамення: кожен народ говорить своєю мовою про добро і зло — мови цієї сусід не тямить. Він мову свою знайшов собі у звичаях і правах.
Одначе держава бреше всіма мовами про добро і зло — і що не слово, то брехня, і що не майно, то крадене.
Все в ній — обман, краденими зубами кусає вона, ця єхидна. Навіть нутро її — це обман.
Словоблудство в добрі і злі — ось вам знамення моє на ознаку держави. Воістину, воління до смерті знаменує ознака ця! Воістину, вона підморгує тим, хто проповідує смерть!
Забагато людей народжується — для зайвих, придумана держава!
Дивіться, як вона вабить до себе оту зайвину! Як вона душить її, жує й пережовує!
«Нема на землі нічого за мене більшого — я перст вказівний господній»,— так потвора гарчить. І не лише довговухі та короткозорі вклякають навколішки!
О, навіть вам, душі великі, вона нашіптує свої похмурі брехні! О, вона вгадує щедрі серця, що охоче марнують себе!
Так, навіть вас держава розгадує, ви, переможці старого Бога! Стомилися ви у борні, і ось ваша втома служить новому ідолові!
Героями й чесними хотів би він себе оточити, новий ідол! Охоче ніжиться він у сонячнім сяйві сумління — холодна потвора!
Все ладен він дати вам, новий ідол, якщо ви прийдете до нього з поклоном; так він купує собі блиск ваших чеснот і погляд ваших гордих очей.
Привабити хоче він вами оту зайвину! Так, і винайдено було тоді пекельний виплід, кінь смерті, що брязкає збруєю божественної пошани!
Так було винайдено вимирання для багатьох, вимирання, що славить само себе як життя,— воістину, щира послуга всім тим, хто проповідує смерть!
Державою я називаю те, де всі п'ють отруту, добрі й лихі, державою, де всі гублять самі себе, добрі й лихі, державою, де повільне самогубство усіх зветься «життям».
Погляньте ж на зайвих оцих! Вони крадуть твори винахідників і скарби мудрих,— освітою називають вони крадіжку свою,— і все обертається в них на хворобу і неміч!
Погляньте ж на зайвих оцих! Завжди вони хворіють, вони вибльовують свою жовч і називають це газетою. Вони ковтають один одного, та не можуть перетравити.
Погляньте ж на зайвих оцих! Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденнішими. Влади хочуть вони, ці неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!
Погляньте, як лізуть вони, ці мавпи прудкі! Вони деруться один по одному, а зариваються в нечисть — все глибше й глибше.
Всі вони хочуть допастись до трону — вони схибилися на цьому, так ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті.
Як на мене, усі вони божевільні, мавпи, що кудись деруться, надто гарячі голови. Як на мене, смородом несе від їхнього ідола, холодної потвори; смородом несе від усіх цих прислужників ідола.
Брати мої, чи хочеться вам задихнутись у чаду їхніх пащ і в їхній зажерливості? Краще вже бийте вікна й стрибайте на свіже повітря!
Уникайте ж поганого запаху! Відступіться від ідолопоклонства зайвих!
Уникайте ж поганого запаху! Відійдіть від диму жертвоприношення людей!
І досі ще для великих душ земля стоїть вільна. Багато ще для самітників і для тих, хто удвох усамітнені, вільного місця, де повівають пахощі тихих морів.
Ще доступне вільне життя для великих душ. Воістину, хто мало має, той менш одержимий, хвала невеликій бідності!
Тільки там, де закінчується держава, починається людина, яка не зайва,— там починається пісня потрібних і мудрість єдина і незамінна.
Там, де закінчується держава,— дивіться туди, брати мої! Хіба ви не бачите веселки й мостів, що ведуть до надлюдини?
Так казав Заратустра.
ПРО МУХ НА ТОРГОВИЩІ
Втікай, друже мій, у свою самотність! Я бачу, тебе приголомшив галас великих мужів і покололи жала малих.
Гідно уміють гори і ліс помовчати разом з тобою. Знову стань схожим на своє улюблене дерево з розлогою кроною — наслухаючи, тихо схилилось воно над морем.
Де закінчується самотність, там починається торговище, а де починається торговище, там починається й галас великих лицедіїв, і дзижчання отруйних мух.
У світі найкращі речі ще нічого не варті, якщо про них ніхто не оповіщає; великими мужами називає народ оповісників.
Мало тямить народ у великому, себто у творчому. Але він розуміє всіх оповісників та лицедіїв у великих ділах.
Довкруг винахідників нових цінностей крутиться світ — непомірно для ока крутиться він. Та довкруг лицедіїв крутиться народ і слава: так влаштовано світ.
Лицедій має дух, та не досить сумління духу. Він завжди вірить у те, чим найдужче примушує вірити,— в себе самого.
Назавтра у нього вже нова віра, а позавтра — іще новіша. Почуття в нього нестримні, як і народ, а настрої нетривкі. Повалити — це називається в нього «довести». Допровадити до божевілля — це називається в нього «переконати». А кров для нього — найкраща підстава.
Правду, досяжну лише для тонкого слуху, він називає облудою і нічим. Воістину, він вірує тільки у тих богів, котрі здіймають на світі найбільше галасу!
На торговищі повно врочистих блазнів — і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони — володарі на годину.
Але година їх квапить — і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти».
Цим безумовним і наполегливим ти, прибічнику істини, не заздри! Ніколи ще істина не спиралася на плече безумовного.
Від цих нетерплячих відійди у безпечне місце — тільки на торговищі нападають із запитаннями «Так?» чи «Ні?»
Повільно течуть усі глибокі джерела — довго доводиться їм чекати, поки дізнаються, що саме запало у їхню глибінь.
Збоку від торговища і слави спиняється все велике — збоку від торговища і слави одвіку селилися винахідники нових цінностей.
Втікай, друже мій, у свою самотність — я бачу тебе покусаним отруйними мухами. Втікай туди, де віє суворий, потужний вітер!
Втікай у свою самотність! Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти! Щодо тебе вони — тільки помста.
Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання бути віялом од мух.
Цих мізерних і жалюгідних — тьма-тьмуща, і багатьом гордим будовам дощові краплі та бур'яни принесли уже погибель.
Ти не камінь, та незліченні краплі вже видовбали в тобі порожнину. Потріскаєшся ти й розломишся від незліченних крапель.
Замученим отруйними мухами бачу тебе я, до крові закусаним бачу я все твоє тіло, але твої гордощі навіть не хочуть розгніватись.
Крові твоєї хочуть вони з невинним виглядом, крові прагнуть їхні безкровні душі — і тому кусають вони з невинним виглядом.
Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.
Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!
Дзижчать вони навколо тебе і з похвалою своєю: похвала їхня — це докучливість. Вони хочуть допастися ближче до шкіри твоєї і крові.
Вони улещують тебе, як Бога чи диявола, вони скиглять перед тобою, як перед Богом чи перед дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.
Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це — всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!
Багато вони міркують про тебе своєю убогою душею — ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.
Вони карають тебе за всі чесноти твої. Дарують вони тобі, по суті, лише твої помилки.
Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Не винні вони в мізернім своїм існуванні». Та їхня убога душа переконана: винне кожне велике існування.
Навіть коли ти до них поблажливий, вони почувають себе зневаженими тобою і повертають тобі твою добродійність прихованим лиходійством.
Твоя гордість безмовна завжди їм не до смаку; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути суєтним.
Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!
Перед тобою вони відчувають себе мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.
Хіба ти не зауважував, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим — погасле багаття?
Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кровицю твою.
Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.
Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання бути віялом од мух.
Так казав Заратустра.
ПРО ЦНОТУ
Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.
Чи не краще попасти до рук убивці, аніж у мрії жагучої жінки?
А погляньте лишень на чоловіків: їхні погляди промовляють, що на світі немає нічого кращого, ніж спати із жінкою.
Болото на дні їхньої душі, і лихо, коли їхнє болото ще й володіє духом!
Якби ви були принаймні довершені, як звірі! Та звірі обдаровані невинністю.
Хіба я навертаю вас до вбивства своїх почуттів? Я навертаю вас до невинності почуттів!
Хіба я до цноти вас навертаю? У декого цнота — це доброчесність, та в багатьох — майже порок.
Може, стриманості і не бракує, але сука-чуттєвість заздрісно проглядає у них із усього, що вони чинять.
Навіть до височин їхньої доброчесності й аж до суворого духу їхнього плететься за ними ця звірюка і її непогамовність.
А як спритно уміє сука-чуттєвість виблагати собі окрайчик духу, коли їй відмовляють у кусневі плоті!
Ви любите трагедії і все, що розриває серце? Та з недовірою ставлюся я до вашої суки.
Надто жорстокі у вас, як на мене, очі, хтиво дивитесь ви на страждальців. Чи не перевдяглася лише ваша хтивість і тепер називає себе співчуттям?
А ще я скажу вам наздогад: багато хто мріяв прогнати свого диявола, а сам обернувся в свиню.
Кого пригнічує цнота, того слід від неї відрадити — щоб не стала вона дорогою до пекла, тобто болотом і похіттю душі.
Хіба я кажу про речі брудні? Як на мене, це не найгірше.
Не тоді, як істина скаламучена, а тоді, як вона мілка, неохоче вступає у води її той, хто пізнає.
Воістину, бувають цнотливці від усієї душі — вони лагідніші серцем, вони сміються охочіше й більше, ніж ви.
Вони сміються й над цнотою і питають: «Що таке цнота?»
Чи цнота — не глупство? Та глупство це завітало до нас, а не ми до нього.
Ми надали цьому гостеві притулок і серце — ось він і поселився в нас і нехай залишається, скільки йому завгодно!
Так сказав Заратустра.
ПРО ДРУГА
«Завжди бути самому — надто важко для мене,— так гадає самітник. — Завжди все сам та сам — із часом стає вже два!»
«Я» і «мене» всякчас надто запальні у розмові; як таке можна витримати, коли б не було друга?
Друг для самітника — завжди третій; третій — це корок, що не дає розмові двох поринути у безодню.
О, надто багато безодень є для самітників. Тому їм так хочеться мати друга і його вершину.
Наша віра в інших виказує, у що ми охоче бажали б вірити у нас самих. Наше прагнення мати друга — це наш зрадник.
А часто за допомогою любові хочуть лише перескочити через заздрість. І часто людина нападає та наживає собі ворога, щоб приховати, що й вона відкрита для нападу.
«Будь принаймні моїм ворогом!» — так каже глибока пошана, що не наважується просити про дружбу.
Коли хочеш мати друга, то треба хотіти й вести за нього війну, а щоб вести війну, треба вміти бути ворогом.
У своєму другові слід іще поважати ворога. Чи вмієш ти підійти до свого друга впритул, не переходячи на його бік?
У своєму другові треба мати свого найкращого ворога. Коли чиниш опір йому, серцем повинен ти бути найближче до нього.
Ти не хочеш перед другом своїм носити одяг? Другові має бути за честь, коли ти постаєш перед ним такий, як є? Але він посилає тебе за це к бісу!
Хто себе не приховує, той обурює решту,— такі вагомі у вас підстави боятися голизни! Так, якби ви були боги, вам слід було б соромитися свого одягу!
Ти не можеш для друга свого досить гарно прибратись, бо мусиш бути для нього стрілою і прагненням до надлюдини.
Чи бачив ти друга свого, коли він спить,— щоб знати, який він на вигляд? І яке ж у друга твого обличчя? То — твоє власне обличчя у грубому й недосконалому дзеркалі.
Чи бачив ти друга свого, коли він спить? Тебе не вжахнув вигляд друга твого? Ох, друже мій, людина — це те, що слід подолати.
Друг має вміти вгадувати і мовчати; не прагни всього побачити. Твій сон повинен виказати тобі, що робить твій друг, коли не спить.
Хай вгадування стане твоїм співчуттям — ти маєш спочатку довідатись, чи хоче твій друг співчуття. Може, він любить у тобі несхибне око і погляд вічності.
Співчуття до друга ховай під твердою корою, на ній ти повинен зламати зуба. Тоді співчуття стане витонченим і солодким.
Чи для друга ти — чисте повітря і усамітнення, хліб і бальзам? Дехто не може позбутися власних кайданів, та все ж для друга він — визволитель.
Ти раб? Тоді ти не можеш бути другом. Тиран ти? Тоді ти не можеш мати друзів.
Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка ще не здатна на дружбу: їй відома лише любов.
У жіночій любові — несправедливість і сліпота до всього, чого вона не любить. І навіть у мудрій жіночій любові поряд із світлом завжди є несподіванка, й блискавка, й ніч.
Ще не здатні жінки до дружби — кішки вони все ще й пташки. Або ж, у кращому разі, корови.
Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто.з вас до дружби здатний?
Ох, чоловіки, ваша вбогість і скупість душі! Ви стільки вділяєте другові, скільки я дам навіть своєму ворогові і через це не збіднію.
Є товариськість — хай буде і дружба!
Так казав Заратустра.
ПРО ТИСЯЧУ І ОДНУ МЕТУ
Багато країн бачив Заратустра й багато народів — так він пізнав добро і зло багатьох народів. Більшої влади не знайшов Заратустра на землі, ніж добро і зло.
Жити не зміг би жоден народ, спершу ціни не склавши; та якщо він хоче себе зберегти, то не повинен складати ціну так, як складає ціну сусід.
Багато чого такого, що один народ називає добром, інший вважає соромом і ганьбою,— ось що я з'ясував. Багато чого, як я з'ясував, тут називають злом, а там прикрашають багряницею шани.
Ніколи один сусід не розумів іншого — завжди дивувалась душа його самообману і злості сусіда.
Скрижаль добра висить над кожним народом. Поглянь, це — скрижаль переборень його; поглянь, це — голос волі його до влади.
Похвали гідне те, що здається йому важким; все, що неминуче й важке, називають добром; а те, що звільняє ще й від страшенної біди, що рідкісне і найважче,— те проголошують священним.
Все, що пануванню, перемозі і блиску сприяє на страх і на заздрість сусідові,— для нього вершина, початок, мірило і сутність усіх речей.
Воістину, брате мій, якщо ти дізнався спочатку про біду і про землю, й про небо народу, і про сусіда його, то, мабуть, збагнув ти й закон його переборень, і те, чому він долає ці сходи до своїх сподівань.
«Завжди ти повинен бути попереду і здійматись над іншими — нікого не повинна любити твоя ревнива душа, хай друг залишається другом». Від слів цих тремтіла у грека душа, а він простував шляхом величі.
«Правду казати і добре лук та стрілу тримати»,— ось що здавалося водночас мило і важко тому народові, від якого походить моє ім'я — ім'я, миле для мене і важке водночас.
«Батька свого шанувати й матір і до глибин душі коритися їхній волі»,— цю скрижаль переборень почепив над собою інший народ і здобув тим могутність і вічність.
«Дотримувати вірності і в ім'я вірності важити честю і кров'ю навіть у справах лихих та небезпечних»,— так, повчаючи себе, долав себе ще один народ і, так долаючи себе, запліднивсь й налився він великими сподіваннями.
Воістину, люди самі дали собі все добре і зле. Воістину, вони не позичали його і не знаходили, і не впало воно їм гласом небесним.
Людина спочатку вкладала цінності в речі, щоб зберегти себе,— спочатку вона творила суть речей, людську суть! Тому й називає вона себе «людиною», тобто тим, хто складає ціну.
Складати ціну — це творити, чуєте, ви, хто творить! Саме собою складання ціни — скарб і перлина усіх речей, яким складено ціну.
Лише завдяки складанню ціни виникає цінність, а без складання ціни горіх буття зостався б порожній. Чуєте, ви, хто творить!
Зміна цінностей — це зміна тих, хто творить. Завжди знищує той, кому випало бути творцем.
Тими, хто творить, спочатку були народи, а вже згодом — окремі люди; воістину, окрема людина сама собою ще зовсім юне творіння.
Народи колись почепили над собою скрижаль добра. Любов, що панувати хоче, і любов, що коритися хоче, спільно створили собі ті скрижалі.
Раніше з'явилась охота до гурту, ніж охота до «я» — і доки чисте сумління називається гурт, тільки нечисте сумління проголошує «я».
Воістину, лукаве, любові позбавлене «я», що вишукує собі вигоду у вигоді багатьох,— це не витоки гурту, а загибель його.
Добро і зло завжди творили ті, що любили й творили. Вогонь любові горить в іменах усіх чеснот і гніву вогонь.
Багато країн Заратустра бачив і багато народів — більшої влади не знайшов на землі Заратустра, ніж творіння тих, що люблять: ім'я тим творінням — «добро» і «зло».
Воістину, влада цієї хвали й хули — потвора. Скажіть же, братове, хто підкорить її? Скажіть, хто накине ланцюг цьому звірові на тисячу ший?
Тисячу цілей досі було, бо тисячу народів було. Лише кайданів на тисячу ший ще бракує, бракує одної мети. Людство іще не має мети.
Але скажіть мені, брати мої: якщо людству ще бракує мети, то чи не бракує ще йому... і його самого?
Так казав Заратустра.
ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Ви юрмитеся навколо ближнього свого і маєте для нього гарні слова. Та я вам кажу: ваша любов до ближнього — не що інше, як ваша погана любов до самих себе.
До ближнього свого ви втікаєте від самих себе й хотіли б із цього створити собі доброчесність; та я наскрізь бачу вашу «безкорисливість».
«Ти» з'явилось раніше, ніж «я»; «ти» проголосили священним, а «я» ще ні — так горнеться людина до ближнього.
Вище за любов до ближнього стоїть любов до дальнього і прийдешнього; а ще вище за любов до людини — любов до речей і до привидів.
Той привид, що маячить перед тобою, брате мій, прекрасніший, аніж ти; тому ти не віддаєш йому плоть свою й кості свої? Але страх проймає тебе, і ти біжиш до ближнього.
Ви себе не терпите й мало любите — тому й хочете спокусити ближнього на любов і позолотити себе його оманою.
Я б хотів, щоб ви не терпіли всіх ближніх та їхніх сусідів; ви мали б створити із самих себе друга свого з його переповненим серцем.
Коли ви хочете, щоб про вас пішла добра слава, то запрошуєте свідка; і коли вам вдається схилити його до доброї думки про вас, тоді ви й самі думаєте про себе добре.
Ошукує не тільки той, хто говорить усупереч знанню своєму, а насамперед той, хто говорить усупереч незнанню своєму. Так ви говорите про себе в розмовах і ошукуєте собою сусіда.
Дурень каже: «Спілкування з людьми псує вдачу, надто ж як її немає».
Один вдається до ближнього через те, що шукає себе, а інший — через те, що хоче себе втратити. Ваша погана любов до себе мурує з самотності вам в'язницю.
Дальні — ось хто оплачує вашу любов до ближнього; і коли вас збирається п'ятеро, шостий завжди має померти.
Не люблю я ваших свят — надто багато лицедіїв бачив я там, і навіть глядачі часто поводились, як лицедії.
Не про ближнього оповідаю я вам, а про друга. Нехай друг буде для вас святом землі й передчуттям надлюдини.
Я вам оповідаю про друга й про переповнене серце його. Та коли хочеш, щоб любили тебе переповнені серця, треба вміти губкою бути.
Я вам оповідаю про друга, в якому світ готовий уже стоїть — чаша добра; оповідаю про друга, що творить і завжди ладен подарувати готовий світ.
І так само, як світ розгорнувся йому, тепер він колами знову згортається, як становлення добра через зло, як становлення мети із випадковості.
Хай недалеке й найдальше майбутнє стануть причиною твого сьогодні: у другові своєму ти маєш любити надлюдину як свою причину.
Брати мої, я навертаю вас не на любов до ближнього — я навертаю вас на любов до дальнього.
Так казав Заратустра.
ПРО ШЛЯХ ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ
Ти хочеш, мій брате, відійти у самотність? Ти хочеш шукати шлях до самого себе? Затримайся трохи й послухай мене.
«Хто шукає, той сам легко губиться. Всяка самотність — провина». Так каже гурт. А ти довго належав до гурту.
Голос гурту лунатиме ще й у тобі. І коли ти скажеш: «Моє сумління уже не з вами»,— то це буде нарікання і біль.
Поглянь, навіть цей біль ще породило сумління — і останній відблиск цього сумління ще лежить на твоїй журбі.
Але ти хочеш іти шляхом своєї журби, тобто шляхом до самого себе? Тоді покажи мені право своє і силу свою для цього!
Ти нова сила і нове право? Перший порух? Колесо, що котиться само собою? Ти можеш примусити і зірки обертатися навколо тебе?
О, є стільки пожадливості до вершини! Стільки потуг марнославства! Доведи мені, що ти не з пожадливих і не з марнославних!
О, є стільки високих помислів, що чинять не більше, аніж ковальський міх — надимають і збільшують порожнечу!
Ти себе називаєш вільним? Я хочу почути твою панівну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.
Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають свою останню цінність.
Вільний від чого? Що до цього Заратустрі? Нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?
Ти можеш дати собі своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою, як закон? Ти можеш сам бути своїм суддею і месником свого закону?
Жахливо опинитися наодинці з суддею і месником власного закону. Так буває із зіркою, кинутою у порожнечу і в крижаний подих самотності.
Сьогодні ти, о самотній, страждаєш іще — сьогодні ти маєш іще свою мужність і свої сподівання.
Та колись тебе стомить твоя самотність, колись твоя гордість згорбиться, а твоя мужність надломиться. Колись ти заволаєш: «Я самотній!»
Колись ти уже не побачиш своєї вершини, а ницість свою побачиш просто перед собою; навіть велич твоя лякатиме тебе, мов привид. Колись ти заволаєш: «Усе — омана!»
Є почуття, які прагнуть убити самотнього; якщо ж це їм не вдається, то вони змушені вмерти самі! Та чи стане тобі снаги стати вбивцею?
А ти знаєш уже, брате мій, слово «зневага»? І муку своєї справедливості до тих, хто тебе зневажає?
Багатьох ти примушуєш змінити про тебе думку; вони це ставлять тобі у велику провину. Ти підступив до них, але все ж таки мимо пройшов: такого вони тобі ніколи не подарують.
Ти йдеш далі за них; та що вище ти підіймаєшся, то меншим здаєшся в очах заздрості. Але найбільше ненавидять того, хто літає.
«Як вам хочеться бути справедливим до мене! — ти повинен казати. — Я обираю собі вашу несправедливість як належне».
Несправедливість і болото кидаються вслід самотньому; але ти, брате мій, як хочеш зіркою бути, мусиш світити їм, не зважаючи ні на що!
І остерігайся добрих та праведних! Вони залюбки розпинають тих, хто винаходить собі власну чесноту,— вони ненавидять самотнього.
Остерігайся також святої простоти! Для неї нечестиве усе, що не просте; любить вона і гратися із вогнем кострищ. І остерігайся також нападів своєї любові! Самотній занадто квапиться подати руку першому стрічному.
Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу — і я хочу, щоб лапа твоя мала кігті.
Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитись, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах.
Самітнику, ти простуєш шляхом до самого себе! І шлях твій біжить повз тебе самого й твоїх семи демонів!
Ти будеш сам собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.
Ти маєш спалити себе у власному полум'ї: як же ти оновишся, коли спершу не перетворишся в попіл!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто творить,— Бога ти хочеш створити собі з семи своїх демонів!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто любить,— самого себе ти любиш і тому зневажаєш себе, як зневажають лиш ті, що люблять.
Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що знає про любов той, кому не довелося зневажати саме того, що він любив!
Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у самотність свою, мій брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.
З моїми сльозами іди у свою самотність, мій брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.
Так казав Заратустра.
ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК
— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем?
Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Побалакай і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — глупство.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, аніж жінка.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Яком мені народити надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється в честі. Та нехай вашою честю буде любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона усе віддає в офіру й решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, і жінка там — погана.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо в магніта. «Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили притягти до себе».
Щастя чоловіче називається: «Я хочу». Щастя жіноче називається: «Він хоче».
«Ти диви, аж тепер світ довершеним став!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.
Книга: Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО
ЗМІСТ
| 1. | Фрідріх Ніцше. Так казав заратустра. Пер. Анатолій ОНИШКО |
| 2. | «Що добре?» — питаєте ви. — Добре бути хоробрим. Нехай малі... |
| 3. | І коритись повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні.... |
На попередню
|
|
