Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ
- Хто тут? - зненацька запитав він, коли діти наблизилися до нього. Він звузив свої лихі чорні очі. - Знаю, ви тут, хоч вас і не видно... Ви примари, упирі, чи маленькі школярі?..
Знявся в повітря і став кружляти, скоса поглядаючи в їхній бік.
- Треба покликати Філча! Ой, як треба, бо тут скрадається щось невидиме!
Раптом у Гаррі виникла ідея.
- Півзе, - засичав він хрипко, - Кривавий Барон має свої причини бути невидимим!
Півз від шоку мало не впав на сходи. Він вчасно опам’ятався й завис у кількох сантиметрах над ними.
- Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! - заговорив він улесливим голосом. - Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!
- Я тут у справах, Півзе, - прохрипів Гаррі. - Сьогодні щоб тебе тут не було!
- Гаразд, прошу пана, звичайно, мене не буде! - погодився Півз, знову здіймаючись угору. - Сподіваюся, Бароне, вам пощастить, а я не заважатиму!
І він щез.
- Геніально, Гаррі! - зашепотів Рон.
Через кілька секунд вони стояли перед забороненими дверима на четвертому поверсі, але двері були вже прочинені.
- От тобі й маєш! - тихо вимовив Гаррі. - Снейп уже пройшов повз Флафі.
Побачивши відчинені двері, вони уявили, що їх чекає попереду. Гаррі повернувся до друзів, що тулилися з ним під одним плащем:
- Якщо хочете повернутись, я вас зрозумію. Можете взяти плащ, мені він уже не потрібний.
- Не будь дурним! - відказав Рон.
- Ми з тобою, - підтвердила Герміона.
Гаррі штовхнув двері.
Двері зарипіли, й залунало грізне гарчання. Всі три собачі носи почали нестямно принюхуватися до дітей, хоча пес їх і не бачив.
- Що це в нього під лапами? - прошепотіла Герміона.
- Ніби якась арфа, - придивився Рон. - Мабуть, її залишив Снейп.
- Пес прокидається, тільки‑но перестає звучати музика, - сказав Гаррі. - Ану, зараз побачимо...
Він приклав до вуст Геґрідову дудку і дмухнув. Насправді то була й не мелодія, проте вже на першій ноті очі потвори почали заплющуватися. Гаррі дмухав, майже не переводячи духу. Пес поволі перестав гарчати, його лапи захиталися, він опустився навколішки, а тоді гепнувся на підлогу й міцно заснув.
- Не переставай грати! - сказав Гаррі Рон, коли діти вийшли з‑під плаща й підкралися до люка. Наблизившись до величезних голів, відчули гарячий і смердючий віддих пса.
- Думаю, люк можна відчинити, - сказав Рон, зазираючи псові за спину. - Підеш перша, Герміоно?
- Ні!
- Ну, добре... - Рон скреготнув зубами й обережно переступив через собачі лапи. Нахилившись, смикнув кільце - і люк відчинився.
- Що там видно? - нетерпляче спитала Герміона.
- Нічого. Просто пітьма. Нема як злізти. Треба стрибати.
Гаррі, що й далі грав на дудці, махнув Ронові, щоб привернути його увагу, й показав на себе.
- Хочеш іти першим? Ти певен? - запитав Рон. - Я не знаю, як тут глибоко. Дай дудку Герміоні, щоб пес не прокинувся.
Гаррі передав дудку. Під час миттєвої тиші пес загарчав і заворушився, але, тільки‑но Герміона заграла, знову заснув як мертвий.
Гаррі переліз через пса й зазирнув у люк. Дна не було видно.
Проліз крізь отвір і завис на кінчиках пальців. Тоді глянув на Рона й сказав:
- Якщо зі мною щось трапиться, не йдіть сюди. Відразу біжіть до соварні й відправте Гедвіґу до Дамблдора, добре?
- Гаразд, - відповів Рон.
- Сподіваюся, за хвилину побачимось.
І Гаррі відпустив пальці. Холодне, вогке повітря проносилося повз нього, а він падав усе нижче, нижче, нижче і ось...
ГУП! Із кумедним, приглушеним звуком він гепнувся на щось м’яке. Присів і помацав довкола рукою, його очі ще не звикли до темряви. Здавалося, ніби він сидить на якійсь рослині.
- Усе гаразд! - гукнув він туди, де виднілася цяточка світла завбільшки з поштову марку, - це, власне, й був відчинений люк. - М’яка посадка, можна стрибати!
Рон стрибнув - і приземлився поруч із Гаррі.
- Що це таке? - були його перші слова.
- Не знаю, якась рослина. Мабуть, щоб пом’якшувати падіння. Герміоно, давай!
Далека музика стихла. Пес гучно гавкнув, але Герміона вже стрибнула. Приземлилася з другого боку від Гаррі.
- Ми десь на сотні метрів під школою, - сказала вона.
- Нам пощастило, що тут ця рослина, - мовив Рон.
- Пощастило! - заверещала Герміона. - Гляньте на себе!
Вона підскочила й насилу поповзла до вологої стіни. Насилу, бо, тільки‑но приземлилася, рослина своїми змієподібними вусиками стала обплітати їй ноги. Гарі з Роном навіть не помітили, в якій халепі вони опинилися.
Герміона встигла вивільнитися ще до того, як рослина її впіймала. Тепер вона нажахано спостерігала, як хлопці з усіх сил виривалися від рослини, але що більше вони вовтузилися, то міцніше й швидше вона їх обплітала.
- Не рухайтесь! - звеліла їм Герміона. - Я знаю, це - пастка диявола!
- О, я дуже радий, що знаю тепер назву, це - супердопомога! - розсердився Рон, не даючи рослині стиснути його шию.
- Замовкни, я пробую згадати, як її вбити! - крикнула Герміона.
- То швидше, бо я задихаюся! - прохрипів Гаррі, відбиваючись від пагона, що закручувався йому навколо грудей.
- Пастка диявола, пастка диявола... Що там казала професорка Спраут? Вона любить темряву й вогкість...
- То запали вогонь! - задихався Гаррі.
- Так, звичайно, але тут нема хмизу! - заплакала Герміона, заламуючи руки.
- ТИ ЩО, ЗДУРІЛА? - заревів Рон. - ТИ ЧАРІВНИЦЯ, ЧИ ХТО?
- Ой, так! - вигукнула Герміона, вихопивши чарівну паличку. Махнула нею, щось пробурмотівши, і спрямувала на рослину струмінь яскраво‑блакитного полум’я. Наступної миті хлопці відчули, як рослина ослабила свої стиски, зіщулившись від світла й тепла. Посмикуючись і звиваючись, вона сповзла з їхніх тіл, і вони, нарешті, опинилися на волі.
- Добре, що ти гарно вивчала гербалогію, Герміоно, - сказав Гаррі, витираючи з чола піт.
- Так, - додав Рон, - і добре, що Гаррі не розгубився у скрутний момент. “Нема хмизу” - це ж треба!
- Сюди! - мовив Гаррі, показавши на кам’яний прохід, який був єдиним шляхом звідти.
Окрім своїх кроків, вони чули тільки тихе капотіння води, що сочилася по стінах. Прохід був похилий, і Гаррі згадав про “Ґрінґотс”. У серці йому щось штрикнуло, коли він згадав, що сейфи в чарівничому банку нібито охороняють дракони. Якщо їм трапиться дракон, справжній дорослий дракон, то... їм досить і Норберта...
- Ти щось чуєш? - прошепотів Рон.
Гаррі прислухався. Десь угорі попереду чулися тихенький шурхіт і брязкіт.
- Думаєш, це привид?
- Не знаю... Як на мене, наче крила шурхотять.
- Там є світло! Я бачу, щось рухається! Дійшовши до кінця проходу, вони побачили перед собою яскраво освітлену кімнату з високою склепінчастою стелею. В кімнаті було повно яскравих пташечок, які шугали довкола, тріпочучи крильцями. На тому боці кімнати видніли масивні дерев’яні двері.
- Думаєш, вони нападуть на нас, коли ми підемо через кімнату? - запитав Рон.
- Можливо, - відповів Гаррі. - Вони, здається, ніби й не лихі, та якщо кинуться всім табуном... Але нема ради... Я побіг!
Глибоко вдихнув, прикрив обличчя руками й помчав через кімнату. Чекав, що ось‑ось у нього вчепляться гострі дзьоби й кігті, проте нічого не сталося. Добіг до дверей, потягнув за ручку, але двері були замкнені.
Рон з Герміоною прибігли слідом. Усі троє смикали й штурхали двері, але ті не піддалися навіть тоді, коли Герміона вимовила закляття “алого‑мора”.
- Що тепер? - запитав Рон.
- Ці птахи... не можуть бути тут лише для декорації, - сказала Герміона.
Діти глянули на птахів, що ширяли над головами, виблискуючи - виблискуючи?
- Це не пташки! - гукнув раптом Гаррі. - Це - ключі! Крилаті ключі, придивіться уважніше! Тож це має означати... - він роззирнувся по кімнаті, - Так, дивіться! Мітли! Нам треба впіймати ключ до цих дверей!
- Але ж їх тут сотні !
Рон оглянув замок на дверях.
- Треба знайти великий старомодний ключ, можливо, срібний, як і ручка.
Схопивши кожен по мітлі, вони злетіли в повітря, опинившись серед цілої хмари ключів. Намагалися схопити їх, але зачаровані ключі так швидко виверталися, що їх годі було зловити.
Гаррі, однак, недаремно був наймолодшим ловцем у цьому столітті. Він мав хист помічати те, чого не завважують інші. Трохи покружлявши серед виру барвистого пір’я, він звернув увагу на великий срібний ключ, який мав зігнуте крило, неначе хтось уже ловив його і грубо запихав до замкової шпарини.
- Ось він! - крикнув Гаррі. - Оцей великий!.. Отам!.. Ні, отам... з блакитними крильцями! У нього з одного боку пожмакані пір’їни!
Рон помчав на великій швидкості у тому напрямку, але вдарився об стелю й мало не впав з мітли.
- Треба його оточити! - гукнув Гаррі, не спускаючи очей з ключа. - Рон, наближайся до нього зверху! Герміоно, підлітай знизу і не давай йому опуститися, а я спробую впіймати! Ну, ВПЕРЕД!
Рон пірнув униз, Герміона понеслася вгору - ключ вислизнув від них обох, а Гаррі кинувся за ним. Ключ помчав до стіни, і Гаррі, виструнчившись, як стріла, припер його рукою до стіни, аж там щось тріснуло. Радісні вигуки Рона й Герміони відізвалися луною по всій кімнаті.
Вони швиденько приземлилися, й Гаррі побіг до дверей, стискаючи в долонях ключа, який ще й далі пручався. Запхав його до замка й повернув - усе спрацювало. Тільки‑но замок клацнув, ключ знову спурхнув у повітря, маючи дуже пошарпаний вигляд після того, як його двічі ловили.
- Готові? - запитав Гаррі, тримаючи руку на клямці дверей. Вони кивнули. Гаррі відчинив двері.
У наступній кімнаті було так темно, що вони нічого не бачили. Та коли ступили кілька кроків, усю кімнату раптом затопило світло, відкривши їм дивовижне видовище.
Вони стояли на краю величезної шахівниці, відразу за чорними, витесаними з якогось чорного каменю, шаховими фігурами, які були вищими від них. З другого боку кімнати, навпроти них, стояли білі фігури. Гаррі, Рон і Герміона трохи здригнулися: високі білі фігури не мали облич.
- А що тепер? - прошепотів Гаррі.
- Хіба не ясно? - відповів Рон. - Мусимо перейти кімнату, граючи в шахи.
За білими фігурами видніли ще одні двері.
- Як це? - нервово запитала Герміона.
- Думаю, - відповів Рон, - ми маємо самі стати фігурами.
Він підійшов до чорного вершника й витягнув руку, щоб доторкнутися до його коня. Камінь відразу ожив. Кінь ударив копитом, а вершник повернув свою голову в шоломі й глянув на Рона.
- Ми... е‑е... Нам треба йти разом з вами? Чорний вершник кивнув головою. Рон повернувся до друзів.
- Над цим треба помізкувати, - сказав він. - Мені здається, ми маємо замінити собою три чорні фігури...
Гаррі з Герміоною мовчки чекали, поки Рон усе обміркує. Зрештою, він сказав:
- Отож... не ображайтеся, але жоден з вас не є добрим шахістом...
- Ми не ображаємося, - швидко запевнив його Гаррі. - Тільки скажи, що нам робити.
- Ти, Гаррі, заміниш того слона, а Герміона піде за тобою замість тури.
- А ти?
- Я буду конем, - відповів Рон.
Шахові фігури, здається, прислухалися до розмови, бо після Ронових слів кінь, слон і тура зійшли з шахівниці, лишивши там три порожні клітинки, які й зайняли Гаррі, Рон і Герміона.
- Першими в шахах завжди починають білі, - сказав Рон, зазираючи на той бік дошки. - Ага, дивіться!
Білий пішак пішов уперед на дві клітинки.
Рон почав керувати чорними фігурами. Вони мовчки йшли туди, куди він їх скеровував. Гаррі аж ноги затрусилися. А що, як вони програють?
- Гаррі, піди по діагоналі на чотири клітинки праворуч.
Перший справжній шок стався тоді, коли вбили їхнього другого коня. Біла королева звалила його з ніг і скинула з шахівниці; бідолаха упав долілиць і не ворушився.
- Я мусив піти на цю жертву, - сказав приголомшений Рон. - Тепер можна забрати того слона. Герміоно, давай!
Кожного разу, коли вони втрачали свою фігуру, суперники були немилосердні. Невдовзі попід стіною назбиралася ціла купа поранених чорних фігур. Двічі Рон лиш останньої миті устигав помітити, що Гаррі й Герміона в небезпеці. Сам він стрибав скрізь по дошці і забрав майже стільки білих фігур, скільки було втрачено чорних.
- Ми вже так близько! - пробурмотів він раптом. - Дайте подумати... дайте подумати...
Біла королева повернула до нього своє порожнє обличчя.
- Так, - тихенько мовив Рон, - це єдиний вихід... Мене мають збити.
- НІ! - вигукнули Гаррі й Герміона.
- Це шахи! - сказав Рон. - Треба йти на жертви! Я зроблю крок уперед, і вона мене забере, а ти, Гаррі, оголосиш тоді королю шах і мат!
- Але ж...
- Ти хочеш зупинити Снейпа чи ні?
- Рон...
- Слухай, якщо ти не поквапишся, він може вкрасти камінь!
Ну, що тут удієш?..
- Готові? - перепитав Рон, блідий, але рішучий. - Я йду, а ви не гайте часу після виграшу.
Ступив уперед, і біла королева кинулася на нього. Вдарила Рона по голові своєю кам’яною рукою, і він звалився додолу. Герміона скрикнула, проте лишилася на своїй клітинці. Біла королева відтягнула Рона вбік. Він був, здається, непритомним.
Затремтівши, Гаррі перейшов на три клітинки ліворуч.
Білий король скинув свою корону й пожбурив її Гаррі під ноги. Чорні виграли. Фігури вклонилися й розступилися, звільнивши шлях до дверей. Востаннє кинувши розпачливий погляд на Рона, Гаррі з Герміоною зайшли у двері й попрямували наступним переходом угору.
- А що, як він?..
- Усе з ним буде гаразд, - сказав Гаррі, намагаючись переконати в цьому й самого себе. - Як ти гадаєш, що тепер?
- Спраут підготувала пастку диявола, Флитвік, мабуть, зачарував ключі, Макґонеґел здійснила трансфігурацію, щоб оживити шахові фігури, отже, лишаються закляття Квірела і Снейпа...
Підійшли до наступних дверей.
- Усе нормально? - прошепотів Гаррі.
- Давай.
Гаррі штовхнув їх.
На них війнуло жахливим смородом, і вони швиденько прикрили носи мантіями. їхні очі сльозилися, а просто перед собою на підлозі вони побачили вже задубілого троля, ще більшого, ніж той, з яким вони билися раніше, і з кривавою ґулею на голові.
- Добре, що нам не довелося битися з оцим, - прошепотів Гаррі, обережно переступаючи через товстезну ногу троля. - Мерщій, тут нема чим дихати!
Вони відчинили наступні двері, боязко очікуючи нових сюрпризів. Проте нічого страшного не побачили. Там стояв стіл із сімома поставленими рядочком пляшками різної форми.
- Снейпове закляття! - сказав Гаррі. - Що робити?
Вони переступили через поріг, і відразу за ними в одвірку спалахнув вогонь. Це був незвичний пурпуровий вогонь. Тієї ж миті взялися чорними язиками полум’я двері попереду. Вони потрапили в пастку.
- Глянь! - Герміона схопила сувій паперу, що лежав біля пляшок. Гаррі зазирнув їй через плече, і вони прочитали:
Попереду загроза, безпека вже позаду,
та дві з нас можуть повісти, як дати собі раду.
Одна з семи підкаже, як досягти мети,
як іншу раптом вип’єш - назад повернеш ти.
У двох із нас налите вино із кропиви,
а ще у трьох - отрута для шлунка й голови.
Тож вибирай, інакше - назавжди тут заснеш,
щоб вижити, чотири підказки ти знайдеш.
По‑перше: як підступно отруту не ховай,
вона завжди ліворуч від кропиви - вважай!
По‑друге: різні пляшечки стоять по два кінці,
як хочеш рушити вперед - не руш пляшчини ці.
По‑третє: всі ці пляшечки за розмірами різні,
але ні карлик, ні гігант не містять трунки грізні.
І по‑четверте: другі скраю - однакові на смак,
хоч зовні близнюками їх ти не назвеш ніяк.
Герміона полегшено зітхнула, і Гаррі здивовано побачив, що вона усміхається, хоча йому було аж ніяк не до сміху.
- Чудово! - сказала Герміона. - Це не чари, а логічна загадка. Безліч видатних чарівників не мали ні грама логіки і застрягли б тут навіки.
- Але таке може статися і з нами, хіба ні?
- Звичайно, ні! - заперечила Герміона. - Цей папір усе пояснює. Є сім пляшок: у трьох - отрута; у двох - вино; одна з них допоможе нам безпечно пройти через чорний вогонь, а друга - повернутися назад через пурпуровий.
- Але як нам дізнатися, з якої пити?
- Хвилиночку!
Герміона кілька разів перечитала папір. Тоді пройшлася вздовж ряду пляшок, бурмочучи щось собі під ніс і перераховуючи їх. Нарешті заплескала в долоні.
- Все ясно! - повідомила вона. - Найменша пляшечка проведе нас крізь чорне полум’я - до каменя.
Гаррі глянув на крихітну пляшчинку.
- Там вистачить тільки одному з нас, - сказав він. - Один ковток або й менше.
Гаррі й Герміона подивилися одне на одного.
- Яка з них допоможе вернутися крізь пурпуровий вогонь?
Герміона показала на заокруглену пляшку з правого кінця.
- Випий її! - сказав Гаррі. - І не переч. Далі вернешся до Рона і візьмете дві мітли в кімнаті з летючими ключами. На мітлах ви зможете вибратися через люк і пролетіти мимо Флафі. Прямуйте відразу до соварні й відішліть Гедвіґу до Дамблдора, бо він нам потрібен. Якийсь час я спробую втримати Снейпа, але, мабуть, ненадовго...
- Гаррі, а що як з ним Відомо‑Хто?
- Ну... Одного разу мені вже пощастило, прав‑Да? - сказав Гаррі, показуючи на шрам. - Може, знову пощастить.
Герміонині вуста затремтіли й вона раптом кинулася до Гаррі, обхопивши його обома руками.
- Герміоно!
- Гаррі, ти - видатний чарівник, пам’ятай про це!
- Я?.. Я гірший від тебе! - збентежено відповів Гаррі, коли Герміона розімкнула свої обійми.
- Що там я? - заперечила Герміона. - Книжки! Розум! Є важливіші речі - дружба, відвага, і... ой, Гаррі, бережи себе!
- Пий перша, - сказав Гаррі. - Ти впевнена, що все правильно розгадала, так?
- Абсолютно! - відповіла Герміона.
Вона добряче надсьорбнула з круглої пляшечки скраю і здригнулася.
- Це часом не отрута? - стурбовано запитав Гаррі.
- Ні. Просто воно холодне, як лід.
- Біжи швиденько, поки це діє!
- Щасти тобі! Бережися!..
- БІЖИ!!!
Герміона повернулася й рушила просто через пурпурове полум’я.
Гаррі глибоко вдихнув, узяв найменшу пляшечку і став обличчям до чорного вогню.
- Я йду! - вимовив він, одним ковтком спорожнивши пляшечку.
Його тіло й справді немов закрижаніло. Гаррі поклав пляшечку і рушив уперед. Він напружився й побачив, як чорні язики полум’я лижуть йому тіло, але нічого не відчував. Якусь мить він не бачив нічого, окрім темного вогню, - а тоді опинився по той бік, в останній кімнаті.
Там уже хтось був - але не Снейп. І навіть не Волдеморт.
Розділ сімнадцятий ЧОЛОВІК З ДВОМА ОБЛИЧЧЯМИ
То був Квірел.
- Ви! - мало не задихнувся Гаррі.
Квірел усміхнувся. Його обличчя зовсім не смикалося.
- Саме так, - спокійно підтвердив він. - А я от думав, Поттере, чи ми зустрінемося тут?..
- А я думав... Снейп...
- Северус? - засміявся Квірел, і голос його не тремтів, як завжди, а був холодний і різкий. - Так, Северус має підозрілий вигляд, чи не правда? Дуже вигідно, щоб він скрізь шугав, немов пристаркуватий кажан. Хто тоді запідозрить у чомусь б‑б‑бідолашного з‑заїку п‑п‑професора Квірела?
Гаррі не міг у це повірити. Цього не могло бути, не могло!
- Але Снейп намагався мене вбити!
- Ні‑ні‑ні‑і! Це я хотів тебе вбити. Твоя приятелька міс Ґрейнджер випадково збила мене з ніг, коли бігла підпалювати мантію Снейпа на тому матчі з квідичу. Через неї я втратив з тобою візуальний контакт. Ще кілька секунд, і я б скинув тебе з мітли. Я це зробив би й раніше, якби Снейп не бурмотів контрзакляття, намагаючись тебе врятувати.
- Снейп намагався мене врятувати?
- Авжеж, - холодно підтвердив Квірел. - Чому, по‑твоєму, він прагнув судити твій наступний матч? Бо хотів зашкодити мені зробити це знову Сміх та й годі, йому не варто було так перейматися! Хіба я міг щось зробити, коли там сидів Дамблдор? Решта вчителів думали, що Снейп старався не дати Ґрифіндорові перемогти. Снейп став таким непопулярним... і все надаремно, бо сьогодні, нарешті, я тебе вб’ю!
Квірел клацнув пальцями. Просто в повітрі з’явилися мотузки, які щільно обплутали Гаррі.
- Поттере, ти занадто допитливий, щоб залишитися живим. Це ж ти тинявся по школі на Гелловін, і побачив, як я йшов, щоб глянути, хто там охороняє камінь.
- То це ви впустили троля?
- Аякже. Я маю до тролів певну слабкість. Ти, мабуть, бачив, що я зробив з тим, який був тут неподалік у кімнаті? На жаль, коли всі тоді побігли шукати троля, Снейп, який мене вже підозрював, подався просто на четвертий поверх, аби перешкодити мені, тож не тільки мій троль не зміг тебе вбити, а й той триголовий пес навіть не спромігся добряче покусати Снейпові ногу. Ну, а тепер, Поттере, зачекай хвильку. Мушу зазирнути в оце цікаве дзеркало.
Лише тоді Гаррі зауважив, що стоїть у Квірела за спиною. То було дзеркало Яцрес.
- Це дзеркало - ключ для здобуття каменя, - бурмотів Квірел, поплескуючи рукою по рамі. - Хто, крім Дамблдора, міг би таке вигадати... Але ж він у Лондоні, а коли вернеться, я вже буду далеко!
Гаррі не мав іншої ради, як безперервно розмовляти з Квірел ом, і таким чином не давати йому зосередитися на дзеркалі.
- Я бачив вас зі Снейпом у лісі, - вирвалося в нього.
- Так, - ліниво підтвердив Квірел, обходячи дзеркало й зазираючи туди. - Снейп тоді ще чіплявся до мене і намагався вивідати, до чого я вже дійшов. Постійно мене підозрював. Старався залякати... Наче це було йому під силу: адже мене підтримував сам лорд Волдеморт!
Квірел вийшов з‑за дзеркала й пожадливо втупився в нього.
- Я бачу камінь... Я вручаю його своєму Панові... Але де ж він?..
Гаррі намагався послабити мотузки, якими був зв’язаний, але ті не піддавалися. Він мусив відвертати увагу Квірела від дзеркала.
- Але Снейп, здається, завжди мене ненавидів, - сказав він.
- Ох, звісно, - недбало погодився Квірел, - ще й як ненавидів! Він був у Гоґвортсі разом з твоїм батьком, - ти цього не знав? Вони не терпіли один одного! Проте він ніколи не прагнув твоєї смерті.
- Але кілька днів тому я чув, як ви ридали. Мені здалося, що Снейп вам погрожував...
На Квіреловому обличчі вперше промайнув страх.
- Іноді, - сказав він, - мені буває нелегко виконувати накази свого Пана. Він - великий чаклун, а я слабкий чоловік...
- Тобто, це він тоді був у тій кімнаті з вами? - здивувався Гаррі.
- Він зі мною всюди, хоч би де я був, - спокійно відповів Квірел. - Я зустрів його, мандруючи по світу. Я був молодий і дурний, сповнений усіляких безглуздих ідей про добро і зло. Лорд Вол‑Деморт довів мені, як я помилявся. Немає добра і зла, є тільки могутність і ті, хто заслабкий, щоб її Прагнути... Відтоді я вірно йому служив, хоч не раз і підводив... Він мусив бути дуже суворим зі мною.
Квірел раптом здригнувся.
- Так просто він не прощає помилок. Коли я не зумів украсти камінь із “Ґрінґотсу”, він був дуже незадоволений. Покарав мене... вирішив пильніше стежити за мною...
Голос Квірела затих. Гаррі пригадав свою подорож на алею Діаґон. Як міг він бути таким дурнем? Саме тоді він уперше побачив Квірела, ще й тиснув йому руку в “Дірявому Казані”.
Квірел тихо лайнувся.
- Нічого не розумію... Може, той камінь всередині дзеркала? Може, його треба розбити?
Гаррі перебирав у голові різні варіанти.
“Чого в цю мить я хочу найдужче в світі? - думав він. - Я хочу знайти камінь раніше від Квірела. Отже, якщо я гляну в дзеркало, то побачу, як знаходжу його, тобто побачу, де він схований!.. Але як подивитися, щоб Квірел не розгадав моїх намірів?”
Гаррі спробував посунутися ліворуч, щоб опинитися перед дзеркалом непомітно для Квірела, але мотузки надто міцно обплітали йому ноги: він утратив рівновагу і впав. Квірел не звернув на це уваги. Він і далі розмовляв сам із собою.
- Навіщо це дзеркало? Як воно працює? Допоможи мені, мій Пане!
На превеликий жах, Гаррі почув, як відгукнувся голос, що виходив, здається, із самого Квірела.
- Використай хлопця!.. Використай хлопця!.. Квірел повернувся до Гаррі.
- Ану, Поттере, ходи‑но сюди!
Ляснув у долоні - і з Гаррі спали мотузки. Він повільно звівся на ноги.
- Ходи сюди! - повторив Квірел. - Глянь у дзеркало і скажи мені, що ти бачиш.
Гаррі ступив крок уперед. “Я мушу збрехати, мушу збрехати...” - розпачливо думав він. - “Мушу подивитися й збрехати, ось і все...”
Квірел підступився ближче. Гаррі відчув дивний запах, яким відгонив, здається, Квірелів тюрбан. Заплющив очі, став перед дзеркалом і розплющив їх.
Побачив своє відображення, спершу бліде й налякане. Але за мить відображення йому всміхнулося. Воно запхало руку до кишені й витягло звідти криваво‑червоний камінь. Тоді підморгнуло й засунуло камінь назад - Гаррі відчув, як щось важке впало до його справжньої кишені. Якимось чином - неймовірна річ! - він здобув камінь.
- Ну? - нетерпляче запитав Квірел. - Що ти там бачиш?
Гаррі набрався відваги.
- Бачу, як мені тисне руки Дамблдор, - вигадав він. - Я... я виграв для Ґрифіндору кубок гуртожитків!
Квірел знову лайнувся.
- Забирайся звідси! - звелів він. Відступаючи набік, Гаррі відчув, як до його ноги торкається філософський камінь. Ну що - пан чи пропав?
Але не встиг він ступити й п’яти кроків, як пролунав високий голос, хоча Квірел навіть не ворушив устами.
- Він бреше!.. Він бреше!..
- Поттере, назад! - закричав Квірел. - Кажи мені правду! Що ти там щойно побачив?
Знову залунав високий голос:
- Дай мені поговорити з ним! Лицем до лиця!..
- Мій пане, вам забракне сили!
- Вистачить... для цього!
Гаррі здалося, ніби його прикувала до місця пастка диявола. Не міг ворухнутися. Він нажахано спостерігав, як Квірел почав розгортати свій тюрбан... Що діється? Тюрбан упав додолу. Без нього Квірелова голова видавалася напрочуд маленькою. А тоді Квірел, не сходячи з місця, повільно обернувся.
Гаррі мав би зойкнути, але не міг видати жодного звуку. Там, де мала бути Квірелова потилиця, було обличчя - найжахливіше з облич, яке коли‑небудь бачив Гаррі. Обличчя було біле, мов крейда, мало лихі червоні очі й щілини замість ніздрів, як у змії.
- Гаррі Поттер! - просичало воно.
Гаррі спробував відступити назад, але ноги не корилися йому.
- Бачиш, чим я став? - сказало обличчя. - Сама тінь і мряка... Я маю форму лише тоді, коли можу залізти в чиєсь тіло... Проте завжди знаходяться охочі впустити мене в свої серця і душі!.. Кров єдинорогів додала мені сили... ТИ бачив, як вірний Квірел пив її для мене в лісі... Коли я здобуду еліксир життя, то зможу створити власне тіло... Ну, як, може, віддаси мені той камінь, що у твоїй кишені?
Отже, він знав... Раптом Гаррі знову відчув свої ноги. Відступив назад.
- Не будь дурнем! - загарчало обличчя. - Краще рятуй своє життя і приєднуйся до мене... бо інакше скінчиш, як твої батьки... Вони померли, благаючи в мене пощади...
- БРЕШЕШ! - зненацька вигукнув Гаррі.
Квірел наближався до нього спиною, тож Волдеморт і далі міг бачити Гаррі. Зловісне обличчя тепер посміхалося.
- Як зворушливо! - зашипіло воно. - Я завжди ціную хоробрість... Так, хлопче, твої батьки були хоробрі... Спочатку я вбив твого батька, і він бився відважно... А твоя мати загинула намарно... намагалася захистити тебе... А тепер давай мені камінь, як не хочеш, щоб її смерть була цілком даремною!
- НІКОЛИ!
Гаррі стрибнув до вогненних дверей, але Волде‑морт верескнув: “ХАПАЙ ЙОГО!”, і наступної миті Гаррі відчув на своєму зап’ястку руку Квірела. Неймовірно гострий біль пронизав шрам на його чолі, голова, здавалося, от‑от лусне. Гаррі закричав, вириваючись що є сили, і Квірел несподівано відпустив його. Біль почав ущухати, і Гаррі роззирнувся, щоб глянути, де дівся Квірел. А Квірел корчився від болю, дивлячись на свої пальці, які швидко вкривалися пухирями.
- Хапай його! ХАПАЙ! - знову заволав Волдеморт, і Квірел кинувся на Гаррі, збив його з ніг і, навалившись, схопив руками за шию.
Жахливий біль від шраму мало не засліплював Гаррі, але він бачив, що Квірел теж корчиться в муках.
- Мій Пане, я не можу його втримати! Мої руки, мої руки!..
І Квірел, далі притискаючи Гаррі колінами до землі, відпустив його шию і приголомшено втупився у власні долоні. Вони були попечені, обдерті й червоні від крові.
- То вбий його, дурню, і по всьому! - репетував Волдеморт.
Квірел підняв руку, щоб наслати смертельне закляття, але Гаррі інстинктивно схопив його за обличчя.
- А‑А‑А‑А‑А‑А‑А!
Квірел скотився з нього, його обличчя почало вкриватися пухирями. Гаррі зрозумів: тільки‑но Квірел торкається його шкіри, як зазнає нестерпного болю. Отже, єдиний для Гаррі шанс - постійно тримати Квірела руками і завдавати цим йому такого болю, щоб він не зміг наслати закляття.
Гаррі скочив на ноги, хапнув Квіррела за руку і відчайдушно вчепився в неї. Квірел застогнав, намагаючись вирватися від Гаррі... біль у Гарріній голові зростав... він нічого не бачив... тільки чув страхітливі зойки Квірела, верески Волдеморта: “ВБИЙ ЙОГО! ВБИЙ!..”, а також інші голоси, які кричали “Гаррі! Гаррі!”, і, можливо, тільки вчувалися йому.
Гаррі відчув, як Квірелова рука вирвалася з його долоні, зрозумів, що все втрачено, і став провалюватися в пітьму - нижче, нижче, ще нижче...
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
