Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
Шонові П. Ф. Гаррісу,
водієві‑відчайдуху і надійному другові
Розділ перший НАЙГІРШИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Уже не вперше в будинку номер 4 на вуличці Прівіт‑драйв сніданок розпочинався зі сварки. Містера Вернона Дурслі з самісінького ранку розбудило гучне ухкання, яке долинало з кімнати його племінника Гаррі.
- Уже втретє на цьому тижні! - горлав він за столом. - Як не можеш заткнути пельку тій сові, то хай вона забирається геть!
- Їй нудно, - вкотре намагався пояснити Гаррі. - Вона звикла літати. Якби ж я міг випускати її вночі...
- Я що - схожий на ідіота? - гаркнув дядько Вернон, з пишних вусів якого звисав шматок яєшні. - Я знаю, що станеться, коли її випустити.
Він похмуро перезирнувся з Петунією, своєю дружиною.
Гаррі хотів щось заперечити, але його слова заглушила гучна відрижка Дадлі, Дурслівського сина.
- Ще шинки!
- Візьми зі сковороди, золотко, - сказала тітка Петунія, розчулено глянувши на свого розгодованого сина. - Треба, щоб ти наїдався, поки вдома... Щось я не довіряю тим шкільним харчам.
- Дурниці, Петуніє, я ніколи не голодував, коли вчився у Смелтінґсі, - заперечив дядько Вернон. - Дадлі там нічого не бракує, правда, синку?
Дадлі, який був такий тілистий, що його сідниці звисали з кухонного стільця, вишкірився й повернувся до Гаррі:
- Подай сковороду.
- Ти забув чарівне слово, - роздратовано обізвався Гаррі.
Ці кілька простеньких слів подіяли на решту родини просто приголомшливо: Дадлі аж похлинувся й гепнувся зі стільця з таким гуркотом, що здригнулася вся кухня; місіс Дурслі зойкнула, затуливши руками рота; містер Дурслі зірвався на ноги, а вени на його скронях запульсували.
- Я мав на увазі “будь ласка”! - швиденько пояснив Гаррі. - Я не хотів...
- ЩО Я ТОБІ КАЗАВ, - заверещав дядько, бризкаючи слиною, - ПРО ВЖИВАННЯ СЛІВ НА ЛІТЕРУ “Ч” У НАШОМУ ДОМІ?
- Але ж я...
- ЯК ТИ СМІЄШ ПОГРОЖУВАТИ ДАДЛІ! - ревів дядько Вернон, гупаючи кулаком по столу.
- Я тільки...
- Я ПОПЕРЕДЖАВ ТЕБЕ! Я НЕ ТЕРПІТИМУ ПІД ЦИМ ДАХОМ ЖОДНИХ НАТЯКІВ НА ТВОЮ НЕНОРМАЛЬНІСТЬ!
Гаррі перевів погляд з багряного дядькового обличчя на зблідлу тітку, яка намагалася підвести з підлоги Дадлі.
- Добре, - мовив Гаррі, - добре...
Дядько Вернон знову сів, сопучи, немов захеканий носоріг, і пильно стежив за Гаррі кутиками своїх вузеньких колючих оченят.
Відколи Гаррі прибув додому на літні канікули, дядько Вернон ставився до нього, немов до бомби, що ось‑ось вибухне, бо Гаррі й не був нормальним хлопцем. Справді, ще ненормальнішого хлопця годі було й уявити.
Гаррі Поттер був чарівник - чарівник, який щойно закінчив перший клас Гоґвортської школи чарів і чаклунства. І якщо Дурслів аж ніяк не тішило його повернення до них на канікули, то уявіть собі, що почував сам Гаррі.
Він так сумував за Гоґвортсом, що цей сум можна було порівняти хіба з постійним болем у шлунку. Він сумував за замком з його таємними переходами і привидами, за уроками (окрім лекцій Снейпа, майстра чарівного зілля), за совиною поштою, за бенкетами у Великій залі, за своїм ліжком на чотирьох стовпчиках у спальні в одній із веж, за відвідинами лісника Геґріда, що жив у хатинці на узліссі Забороненого лісу. А особливо він сумував за квідичем - улюбленою спортивною грою чарівників (шість високих стовпів‑воріт, чотири летючі м’ячі й чотирнадцять гравців на мітлах).
Привізши Гаррі додому, дядько Вернон замкнув у комірчині під сходами усі його книжки заклинань, чарівну паличку, мантії, казан і супермітлу “Німбус-2000”. Хіба Дурслів обходило, що Гаррі не виконає домашніх завдань і що, не тренувавшись усе літо, він може втратити місце в команді? Дурслі були тими, кого чарівники називають маґлами (в чиїх жилах немає жодної краплинки чаклунської крові), і для них найбільшою ганьбою було мати в родині чарівника. Дядько Вернон навіть почепив замок на клітку Гарріної сови Гедвіґи, щоб вона не могла передати листа кому‑небудь з чаклунського світу.
Гаррі ну ніяк не був схожий ні на кого з Дурслів. Дядько Вернон був такий огрядний, що, здається, навіть шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні чорні вуса. Тітка Петунія була кощава й мала кобиляче обличчя; Дадлі був білявий, рожевощокий і тілистий. А от Гаррі був маленький і худорлявий, з блискучими зеленими очима і чорним чубом, що завжди стирчав навсібіч. Він носив круглі окуляри, а на чолі мав тонесенький шрам, схожий на блискавку.
Саме завдяки цьому шрамові Гаррі так вирізнявся з‑поміж усіх, навіть поміж чарівників. Цей шрам був єдиним свідченням його загадкового минулого і єдиним натяком на те, чому одинадцять років тому його залишили на порозі будинку Дурслів.
Коли Гаррі виповнився усього один рік, він якимось дивом вижив, коли його закляв наймогутніший у світі чорний чаклун - лорд Волдеморт. Це ім’я ще й досі майже ніхто з чарівників і чарівниць не наважувався вимовляти вголос. Лорд Волдеморт убив Гарріних батьків, а от на Гкррі злі чари не подіяли - він відбувся лише шрамом на чолі. Зразу після цього Волдеморт утратив свою могутність, а чому - ніхто й досі не знав.
Гаррі виховувала сестра його покійної матері. Десять років він прожив у родині Дурслів, не розуміючи, чому з ним інколи діється щось дивне. Він вірив їхнім вигадкам, нібито шрам - то наслідок автокатастрофи, у якій загинули його батьки. А рівно рік тому Гаррі отримав листа з Гоґвортсу і дізнався всю правду. Він почав навчатися в школі чарівників, де всі захоплено переповідали про нього і його шрам...
Але шкільний рік закінчився, і на літо Гаррі повернувся в родину Дурслів, які ставилися до нього, мов до цуцика, що викачався у чомусь смердючому. Дурслі навіть не згадали, що сьогодні племінникові виповнюється дванадцять років. Звісно, він на це й не сподівався: вони ніколи й нічого не дарували йому, навіть звичайнісінького торта - але щоб цілком забути...
Раптом дядько Вернон урочисто прокашлявся і мовив:
- Усі ми знаємо, що нині дуже важливий день. Гаррі глянув на нього, не вірячи своїм вухам. - Сьогодні я, мабуть, підпишу найбільшу за свою кар’єру угоду, - оголосив дядько Вернон.
Гаррі знову почав жувати грінку. Звичайно, сумно подумав він, дядько Вернон має на увазі ту ідіотську вечерю. Уже майже два тижні він тільки про неї й торочить.
На вечерю мав прийти якийсь багатий будівельник з дружиною, і дядько Вернон сподівався отримати від нього величезне замовлення (фірма дядька Вернона виготовляла свердла).
- Думаю, треба ще раз повторити наш план, - мовив дядько Вернон. - О восьмій вечора ми всі маємо бути на своїх місцях. Петуніє, ти будеш...
- У вітальні, - миттю обізвалася тітка Петунія, - чекатиму, щоб люб’язно запросити їх до хати.
- Добре. А ти, Дадлі?
- Я буду чекати, щоб відчинити двері, - самовдоволено вишкірився Дадлі. - “Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?”
- Вони полюблять його! - у захваті вигукнула тітка Петунія.
- Молодець, Дадлі! - похвалив сина дядько Вернон і повернувся до Гаррі: - А ти?
- Я тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, - монотонно пробубонів Гаррі.
- Саме так! - лихим оком зиркнув на Гкррі Дядько Вернон. - Я проведу їх у вітальню, відрекомендую тебе, Петуніє, і почастую всіх напоями. О восьмій п’ятнадцять...
- Я оголошу, що вечеря готова, - закінчила фразу тітка Петунія.
- А ти, Дадлі, скажеш...
- “Можна провести вас до їдальні, місіс Мейсон?” - сказав Дадлі, пропонуючи уявній жінці свою товсту руку.
- Мій досконалий джентльменчик! - мало не заплакала тітка Петунія.
- А ти? - грізно глянув на Гаррі дядько Вернон.
- Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, - пробурмотів Гаррі.
- Саме так. Що ж, за вечерею було б варто зробити їм кілька гарних компліментів. Маєш якісь ідеї, Петуніє?
- Містере Мейсоне, Вернон казав, що ви чудово граєте в гольф... Скажіть мені, місіс Мейсон, де ви купили таку гарну сукню?..
- Прекрасно... А ти, Дадлі?
- Я скажу таке: “Ми в школі писали твір на тему “Мій герой”, і я, містере Мейсоне, написав про вас”.
Цього було вже занадто і для тітки Петунії, і для Гаррі. Тітка Петунія розридалася, пригорнувши до себе Дадлі, а Гаррі нахилився аж під стіл, щоб ніхто не помітив його сміху.
- А ти, хлопче?
Гаррі випростався, ледве стримуючи регіт.
- Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, - відповів він.
- Отож бо й воно! - суворо підтвердив дядько Вернон. - Мейсони нічого про тебе не знають, і так має бути й надалі... Після вечері, Петуніє, ти запросиш місіс Мейсон у вітальню на каву, а я почну говорити про свердла. Якщо все піде добре, ми підпишемо угоду ще перед десятою, перед теленовинами. Завтра о цій годині уже будемо вибирати собі віллу на Майорці.
Гаррі це все не дуже тішило. Він не думав, що на Майорці Дурслі ставитимуться до нього краще, ніж на Прівіт‑драйв.
- Гаразд... я їду в місто по смокінги для себе й Дадлі. А ти, - гаркнув він на Гаррі, - не плутайся в тітки під ногами, коли вона прибиратиме.
Гаррі вийшов з будинку чорним ходом. Був чудовий сонячний день. Він перетнув галявинку, впав на садову лавку і тихенько заспівав сам собі: “Многая літа‑літа... многая літа...”
Ні вітальних карток, ні дарунків... і ще цілий вечір треба вдавати, що тебе не існує... Гаррі сумно розглядав живопліт. Ще ніколи він не почувався таким самотнім. Навіть найкращі друзі - Рон Візлі та Герміона Ґрейнджер, здається, забули про нього. Ніхто з них за ціле літо нічого йому не написав, хоча Рон і обіцяв запросити Гаррі в гості.
Безліч разів Гаррі збирався відкрити закляттями клітку з Гедвіґою, щоб відправити її з листом до Рона й Герміони, але так і не ризикнув. Неповнолітнім чарівникам забороняли вдаватися до магії за межами школи. Гаррі не розповів про це Дурслям, бо знав: тільки страх, що він перетворить їх на жуків‑гнойовиків, не давав їм замкнути в комірчині разом з чарівною паличкою й мітлою і його самого. Перші кілька тижнів Гаррі розважався тим, Що бурмотів собі під ніс усілякі нісенітниці, після чого Дадлі прожогом вилітав з кімнати.
Проте звісток від Рона й Герміони й далі не було, тож Гаррі почувався таким відірваним від магічного світу, що навіть дражнити Дадлі йому вже стало нецікаво.
І ось тепер Рон і Герміона навіть забули про його день народження.
За вістку з Гоґвортсу він, здається, тепер віддав би що завгодно! І то від будь‑якого чаклуна або чарівниці! Він, мабуть, зрадів би, побачивши навіть Драко Мелфоя, свого запеклого ворога, аби тільки впевнитися, що школа йому не наснилася...
Хоч і в Гоґвортсі не все було прекрасним. Наприкінці навчального року Гаррі зіткнувся віч‑у‑віч не з ким іншим, як із самим лордом Волдемортом. І нехай Волдеморт був тепер лише жалюгідною тінню себе колишнього, він і далі наганяв страх, був підступний і прагнув відновити колишню могутність.
Гаррі вдруге пощастило врятуватися від Волдеморта, але це сталося чудом, і навіть тепер, коли минуло вже кілька тижнів, Гаррі прокидався серед ночі, обливаючись холодним потом, і думав, де тепер лорд Волдеморт, пригадував його ошаліле обличчя, нестямно вирячені очі...
Зненацька Гаррі завмер, випроставшись на садовій лавці. Він дивився на живопліт, аж тут живопліт і сам подивився на нього. Поміж листям світилося двоє величезних зелених очей.
Гаррі скочив на ноги, і саме тоді з другого боку галявини долинув глузливий голос.
- А я знаю, який сьогодні день, - наспівував Дадлі, перевальцем тюпаючи до нього.
Величезні очі кліпнули і щезли.
- Що? - запитав Гаррі, незмигно дивлячись туди, де щойно були очі.
- Я знаю, який це день, - повторив Дадлі і підійшов ще ближче.
- Чудово! - покепкував Гаррі. - Нарешті ти вивчив назви усіх днів тижня.
- Сьогодні твій день народження, - єхидно мовив Дадлі. - Чому тебе ніхто не привітав? Ти що, навіть друзів не маєш серед тих почвар?
- Не думаю, що твоя мама дуже зрадіє, коли довідається, що ти згадуєш мою школу, - незворушно мовив Гаррі.
Дадлі підтягнув штани, що сповзали з його колихливого пуза.
- Чого ти дивишся на живопліт? - підозріло запитав він.
- Та ось вибираю найкраще заклинання, щоб його підпалити, - відповів Гаррі.
Дадлі миттю відсахнувся, а на його масному обличчі проступив страх.
- Ти не м‑можеш... Тато казав, що тобі не можна займатися м‑магією... казав, що викине тебе з дому... А тобі нема де дітися... Ти навіть не маєш друзів, які б тебе...
- Тинди‑ринди! Фокус‑покус... чари‑бари... - страшним голосом вимовив Гаррі.
- МА‑А‑А‑А‑А‑АМ! - вереснув Дадлі й кинувся до хати, плутаючись у власних ногах. - МА‑А‑МО! Дивися, що він робить!!!
Гаррі дорого заплатив за цю свою розвагу. Хоч ні Дадлі, ні живопліт абсолютно не постраждали, і тітка Петунія знала, що ті слова нічого не означають, Гаррі однаково ледве ухилився, коли вона мало не торохнула його по голові сковородою. Тоді вона вигадала для нього купу роботи і пригрозила не давати їсти, поки він усе не закінчить.
Дадлі собі байдикував - тинявся, ласував морозивом, а Гаррі тим часом протирав вікна, мив машину, косив газон, давав лад клумбам, підрізував і поливав троянди та фарбував садову лавку. Сонце немилосердно палило, обпікаючи йому шию. Гар‑рі розумів, що не варто було клювати на Дадлів гачок, але ж Дадлі сказав саме те, про що думав і Гаррі: може, він і справді не має друзів у Гоґвортсі...
“Хай би подивилися тепер на знаменитого Гаррі Поттера”, - думав він спересердя, розкидаючи на клумби гній. Він уже ледь розгинав спину, а з чола йому стікав рясний піт.
О пів на восьму вечора змучений Гаррі нарешті почув, як його кличе тітка Петунія.
- Ходи їсти! І ступай по газетах!
Гаррі втішено побіг до прохолодної, тьмяно освітленої кухні. На холодильнику стояв приготований на вечір пудинг: величезна запіканка зі збитих вершків і зацукрованих фіалок. А в духовці апетитно шкварчав кавалок свинячої ноги.
- Швиденько їж! Скоро прийдуть Мейсони! - тітка Петунія показала на два кусні хліба і грудку сиру, що лежали на столі. На тітці вже була вечірня сукня жовто‑рожевого кольору.
Гаррі помив руки і миттю проковтнув свою жалюгідну вечерю. Не встиг дожувати, як тітка Петунія забрала його тарілку:
- Нагору! Мерщій!
Проходячи повз вітальню, Гаррі побачив дядька Вернона і Дадлі в метеликах і смокінгах. Тільки‑но він ступив на верхній сходовий майданчик, як пролунав дзвінок, а біля підніжжя сходів з’явилося розлючене обличчя дядька Вернона:
- Пам’ятай, хлопче: жодного звуку!
Гаррі навшпиньки пройшов до спальні, прослизнув усередину, зачинив за собою двері і обернувся до ліжка, щоб упасти на нього.
Але там уже хтось сидів.
Розділ другий ПОПЕРЕДЖЕННЯ ДОБІ
Гаррі ледь не скрикнув із несподіванки, але вчасно стримався. Маленька істота на ліжку мала великі кажанячі вуха і вирячені зелені очі завбільшки з тенісний м’яч. “Ага, то ось хто сьогодні вранці стежив за мною із живоплоту”, - здогадався він.
Поки вони розглядали одне одного, з коридору долинув голос Дадлі:
- Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?
Істота зіскочила з ліжка і вклонилася так низько, що кінчик її довгого тоненького носа торкнувся килима. Одягнена вона була у якусь стару наволочку з прорізами для рук і ніг.
- Е‑е... привіт, - боязко мовив Гаррі.
- Гаррі Поттер! - вискнула істота пронизливим голосочком (унизу його, мабуть, теж почули). - Добі так давно хотів зустрітися з вами... Це така честь...
- Д‑дякую, - промимрив Гаррі.
Скрадаючись уздовж стіни, він опустився на стілець біля великої клітки, у якій спала Гедвіґа. Він хотів запитати: “Що ти таке?”, але подумав, що це звучатиме не вельми делікатно, і тому спитав:
- Хто ти такий?
- Добі, паничу. Просто Добі. Ельф‑домовик, - обізвалася істота.
- Ох!.. Справді? - здивувався Гаррі. - Е‑е... я б не хотів бути нечемним, але... зараз не найкращий час для того, щоб у моїй спальні був ельф‑домовик.
З вітальні долинув гострий, нещирий сміх тітки Петунії. Ельф похнюпився.
- Не те, що я тобі не радий, - швиденько додав Гаррі, - але... е‑е... чому ти опинився саме тут?
- На те є причина, паничу, - поважно відповів Добі. - Добі прибув, щоб сказати вам, паничу... ні, це непросто... Добі думає, з чого починати...
- Прошу сідати, - ввічливо показав на ліжко Гаррі. На його жах, ельф раптом розридався - і то дуже голосно.
- “П‑прошу сідати”!.. - лементував він. - Ніколи... ще ніколи...
Гаррі здалося, ніби голоси внизу затихли.
- Я перепрошую, - прошепотів він. - Я не хотів тебе образити.
- Образити Добі! - мало не задихнувся ельф. - Жоден чарівник ще ніколи не розмовляв з Добі як з рівним.
“Тсс!” - запанікував Гаррі і підштовхнув Добі назад на ліжко, де той почав гикати, нагадуючи якусь велику і потворну ляльку. Нарешті він опанував себе і вп’явся в Гаррі своїми зеленими очима, які сльозилися від захвату.
- Ти, мабуть, просто не зустрічав нормальних чарівників, - підбадьорливо сказав йому Гаррі.
Добі захитав головою. Потім, без попередження, підстрибнув і почав люто битися головою в шибку, приказуючи: “Поганий Добі! Поганий Добі!”
- Перестань! Що ти виробляєш? - зашипів Гаррі, скочив на ноги і знову посадовив Добі на ліжко. Гедвіґа прокинулась, голосно ухнула і шалено забилася крильми об клітку.
- Паничу, Добі мусив себе покарати, - пояснив ельф, очі якого дивилися вже трохи скоса. - Паничу, Добі мало не сказав чогось поганого про свою родину.
- Твою родину?
- Родину чарівників, яким прислуговує Добі... Паничу, Добі - ельф‑домовик, і він зобов’язаний вічно служити одному домові й одній родині.
- А вони знають, що ти тут? - поцікавився Гаррі. Добі здригнувся.
- Ой, ні, паничу, ні... Добі мусить якнайтяжче покарати себе за це. Добі мусить прищемити собі вуха дверцятами духовки. Якщо вони колись про це довідаються, паничу...
- А хіба вони не помітять, коли ти прищемиш вуха дверцятами?
- Сумніваюся, паничу. Добі завжди себе за щось карає. Так велять господарі. Нагадують, що зайве покарання Добі ніколи не зашкодить.
- А чом ти не покинеш їх? Чом не втечеш?
- Паничу, ельфа‑домовика треба відпустити. А та родина ніколи не відпустить Добі на волю... Добі служитиме їм аж до самої смерті...
Гаррі приголомшено подивився на ельфа:
- А я ще думав, який я нещасний, що мушу прожити тут ще один місяць, - сказав він. - Після цього Дурслі видаються мало не святими. А чи не може тобі хтось допомогти? Може, я?..
Майже відразу Гаррі пошкодував про сказане. Добі знову розридався від вдячності.
- Будь ласка, - нажахано зашепотів Гаррі, - будь ласка, заспокойся. Якщо Дурслі щось почують, якщо дізнаються, що ти тут...
- Гаррі Поттер питає, чи він може допомогти Добі!.. Паничу, Добі чув про вашу велич, але про вашу доброту він ніколи не знав...
Гаррі, відчувши, що його обличчя аж палає, заперечив:
- Хоч би що ти чув про мою велич, то все дурниці. Я навіть не найкращий першокласник у Гоґвортсі, а от Герміона...
Але раптом Гаррі затнувся, бо згадка про Герміону засмутила його.
- Гаррі Поттер сором’язливий і скромний, - шанобливо вимовив Добі, а його круглі очі аж сяяли. - Гаррі Поттер навіть не згадує про свою перемогу над Тим‑Кого‑Не‑Можна‑Називати.
- Над Волдемортом? - перепитав Гаррі. Добі сплеснув долонями, підняв руки над своїми кажанячими вухами і простогнав:
- Ой, не називайте цього імені, паничу! Не називайте цього імені!
- Перепрошую, - швиденько вибачився Гаррі. - Я знаю багатьох людей, які не люблять його називати: мій приятель Рон...
Гаррі знову затнувся. Згадка про Рона теж завдала йому болю.
Добі нахилився до Гаррі, і його очі були великі, мов фари.
- Добі чув, - прохрипів він, - що Гаррі Поттер удруге зіткнувся з Лордом Темряви всього кілька тижнів тому... Чув, що Гаррі Поттер врятувався знову.
Гаррі кивнув, а очі Добі зненацька заблищали від сліз.
- Ох, паничу! - роззявив він рота, витираючи обличчя кутиком своєї брудної наволочки. - Гаррі Поттер хоробрий і відважний! Він стільки разів безстрашно перемагав! Але Добі прийшов захистити Гаррі Поттера, попередити його про небезпеку, навіть, якщо за це Добі й доведеться прищемити собі вуха дверцятами духовки... Гаррі Поттер не повинен повертатися до Гоґвортсу!
Запала тиша, яку уривав тільки стукіт ножів і виделок унизу та далекий гул голосу дядька Вер‑нона.
- Щ‑що? - затнувся Гаррі. - Але ж я мушу повертатися - першого вересня починаються уроки. Я тільки цього й чекаю. Ти не знаєш, як мені тут важко. Я тут чужий. Я належу до твого світу - до Гоґвортсу.
- Ні, ні, ні! - запищав Добі, так енергійно захитавши головою, що аж вуха заляскали. - Гаррі Поттер має лишатися в безпечному місці. Він надто видатний, надто добрий, щоб усі ми його втратили. У Гоґвортсі Гаррі Поттерові загрожує смертельна небезпека.
- Чому? - здивувався Гаррі.
- Бо є змова, Гаррі Поттере. У Гоґвортській школі чарів і чаклунства цього року стануться найжахливіші речі, - прошепотів Добі, і раптом затремтів з голови до п’ят. - Паничу, Добі давно про неї знає. Гаррі Поттер не повинен ризикувати собою. Він надто важливий для всіх, паничу!
- Які найжахливіші речі? - відразу запитав Гаррі. - Хто їх задумав?
Добі кумедно похлинувся, а тоді шалено забився головою об стіну.
- Годі! - вигукнув Гаррі, схопивши ельфа за руку. - Ти не можеш сказати, я розумію. Але чому попереджаєш мене? - Раптом у нього в голові промайнула не надто приємна думка. - Стривай, а це не пов’язане як‑небудь з Вол... перепрошую, з Відомо‑Ким? Просто кивни і все, - додав він поспіхом, бо голова Добі знову небезпечно наблизилася до стіни.
Добі заперечно похитав головою:
- Ні, це не Той‑Кого‑Не‑Можна‑Називати, паничу. Добі вирячив очі й немов намагався натякнути на щось, та Гаррі ніяк не міг здогадатися.
- Може, у нього є брат, га?
Добі захитав головою, а його очі стали ще більші.
- Ну, тоді я не знаю, хто ще спроможний загрожувати мені у Гоґвортсі, - сказав Гаррі. - Адже там є Дамблдор, - ти ж знаєш, хто такий Дамблдор?
Добі шанобливо схилив голову.
- Албус Дамблдор - найкращий директор за всю історію Гоґвортсу. Добі це знає, паничу. Добі чув, що Дамблдор своєю силою не поступався Тому‑Кого‑Не‑Можна‑Називати в пору його розквіту. Але, паничу, - Добі перейшов на змовницький шепіт, - є сили, що їх Дамблдор не... сили, що їх жоден порядний чарівник...
І, перше, ніж Гаррі встиг його зупинити, Добі зіскочив з ліжка, схопив настільну лампу і почав лупцювати себе по голові, пронизливо скрикуючи.
Внизу зненацька запала тиша. Через дві секунди Гаррі, серце якого несамовито гупало, почув, як дядько Вернон вийшов у коридор і гукнув:
- Мабуть, Дадлі знову не вимкнув телевізора. От шибеник малий!
- Мерщій!.. У шафу! - зашипів Гаррі, схопив Добі, запхнув його туди, зачинив дверцята і кинувся на ліжко саме тієї миті, коли повернулася дверна клямка.
- Що... ти... в біса... тут виробляєш? - прохрипів, зціпивши зуби, дядько Вернон, дивлячись упритул на Гаррі. - Ти щойно перепаскудив мені анекдот про те, як японці грають у гольф. Ще один звук, і ти, хлопче, пошкодуєш, що народився!
Він рішуче попрямував із кімнати.
Гаррі, тремтячи зі страху, випустив Добі з шафи.
- Бачиш, як тут мені? - сказав Гаррі. - Бачиш, чому мені треба вертатися до Гоґвортсу? Це єдине місце, де я маю... ну... думаю, що маю, друзів...
- Друзів, які навіть не пишуть Гаррі Поттеру? - лукаво запитав Добі.
- Я думаю, вони просто... Стривай! - раптом спохмурнів Гаррі. - Звідки ти знаєш, що мої друзі мені не пишуть?
Добі зачовгав ногами.
- Гаррі Поттер не повинен сердитися на Добі... Добі робив це з найкращих міркувань...
- Ти перехоплював мої листи?
- Добі має їх із собою, - відповів ельф. Спритно відступивши чимдалі від Гаррі, він витяг з‑під своєї наволочки велику паку конвертів. Гаррі міг розрізнити рівненький почерк Герміони, невиразне Ронове письмо і навіть закарлючки, які нашкрябав, мабуть, Геґрід, гоґвортський лісник.
Добі тривожно кліпав очима.
- Гаррі Поттер не повинен сердитися... Паничу, Добі сподівався... що Гаррі Поттер подумає, ніби друзі забули про нього... і не захоче вертатися до школи...
Гаррі його не слухав. Він хотів забрати листи, але Добі відскочив від нього.
- Паничу, Гаррі Поттер отримає їх, якщо пообіцяє Добі не повертатися до Гоґвортсу. Ой, паничу, ви не повинні наражатися на ту небезпеку! Скажіть, що не повернетеся, паничу!
- Ні, - розсердився Гаррі. - Віддай мені листи моїх друзів!
- Тоді Гаррі Поттер не лишає мені іншого виходу, - засмучено вимовив ельф.
Гаррі не встиг навіть ворухнутися, а Добі вже кинувся до дверей у спальню, відчинив їх - і помчав сходами донизу.
Гаррі, якому закрутило в животі й пересохло в роті, кинувся за ним, намагаючись бігти якомога тихіше. Він перестрибнув останні шість сходинок, по‑котячому приземлився на килим у коридорі і роззирнувся, шукаючи Добі. З їдальні долинав голос дядька Вернона: “...розкажіть Петунії той смішний анекдот про американських слюсарів, містере Мейсоне, їй так кортить почути...”
Гаррі побіг коридором до кухні й відчув, як йому опустилося серце.
Пудинг, цей витвір тітки Петунії, шедевр із вершків і зацукрованих фіалок, висів у повітрі під стелею. Добі сидів у куточку на серванті.
- Ні! - прохрипів Гаррі. - Благаю, вони приб’ють мене...
- Гаррі Поттер повинен пообіцяти, що не повернеться до школи.
- Добі, будь ласка!
- Обіцяйте, паничу!
- Не можу!
Добі з розпачем подивився на Гаррі:
- Тоді, паничу, Добі мусить це зробити, для власного ж добра Гаррі Поттера.
Пудинг гепнувся на підлогу зі страшенним гуркотом. Тареля, на якій він стояв, розбилася на друзки, а крем і вершки заляпали вікна і стіни. Щось ляснуло, мов батіг, і Добі раптом щез.
З їдальні долинули крики, дядько Вернон увірвався до кухні і побачив там заціпенілого від жаху Гаррі, обляпаного з голови до ніг пудингом тітки Петунії.
Спочатку здавалося, ніби дядько Вернон зможе якось усе владнати (“Це наш племінник... дуже неврівноважений... боїться чужих людей, тож ми лишили його нагорі”). Він затягнув назад до їдальні шокованих Мейсонів, пообіцяв Гаррі, що здере з нього три шкури, коли підуть гості, і жбурнув йому швабру. Тітка Петунія знайшла в холодильнику якесь морозиво, а Гаррі, якого ще й досі тіпало, почав старанно шурувати кухню.
Можливо, дядько Вернон і зумів би домовитися про угоду - якби не сова. Тітка Петунія якраз частувала гостей післяобідніми м’ятними цукерками, коли у вікно їдальні залетіла величезна сова‑сипуха, скинула на голову місіс Мейсон листа і знову вилетіла. Місіс Мейсон заверещала, як свиня, і вибігла з будинку, вигукуючи щось про божевільних. Містер Мейсон затримався тільки на те, щоб повідомити: його дружина смертельно боїться птахів будь‑яких форм і розмірів, а він узагалі таких дивних жартів не сприймає.
Гаррі стояв у кухні, стискаючи в руках швабру, немов хотів захиститися нею від дядька Вернона, що насувався на нього, демонічно виблискуючи маленькими очицями.
- Читай! - лиховісно просичав він, розмахуючи листом, що його доставила сова. - Ану читай!
Гаррі узяв листа. Там не було вітань із днем народження.
“Дорогий містере Поттере!
Ми отримали інформацію, що сьогодні о дев’ятій годині дванадцять хвилин вечора у місці Вашого проживання було застосоване заклинання “Політ”.
Як Вам відомо, неповнолітнім чарівникам не дозволено вдаватися до чарів за межами школи, тож будь‑які випадки повторного чародійства з вашого боку можуть призвести до Вашого відрахування зі згаданої вище школи (Постанова 1875 р. про доцільне обмеження чаклунства серед неповнолітніх, параграф В).
Крім того, ми просили б Вас пам’ятати, що будь‑які чаклунські дії у випадку, коли є ризик, що їх помітять представники нечаклунської спільноти (маґли), - це серйозне правопорушення згідно з 13‑ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів.
Бажаємо щасливих канікулів!
Щиро Ваша
Мафальда Гопкірк,
Відділ боротьби з надуживанням чарів,
Міністерство магії”.
Гаррі відвів очі від листа і проковтнув слину.
- А ти не казав нам, що не маєш права насилати чари поза школою! - прошипів дядько Вернон, в очах якого стрибали божевільні вогники. - Ти забув про це! Мабуть, тобі з голови вилетіло!
Він нахилився над Гаррі, немов величезний бульдог із вишкіреними зубами:
- Ну що ж, маю, хлопче, для тебе новину. Я замкну тебе, і ти ніколи не повернешся до тої школи! Ніколи, а якщо спробуєш звільнитися з допомогою магії - тебе виженуть!
Регочучи, наче маньяк, він поволік Гаррі сходами нагору.
Дядько Вернон дотримав свого слова.
Наступного ранку він заплатив майстрові, який поставив на Гарріне вікно ґрати. Потім власноруч прорізав у дверях до його кімнати маленький, як для кота, отвір і повісив на нього дверцятка, через які тричі на день йому пропихали трохи їжі. Уранці і ввечері Гаррі випускали в туалет. А решту часу він цілодобово був замкнений у своїй кімнаті.
* * *
Минуло три дні. Дурслі й не збиралися послаблювати режим. Гаррі лежав на ліжку, дивився на сонце, що сідало за ґратами, і сумно міркував про свою подальшу долю.
Що доброго в тому, щоб визволитися звідси з допомогою чарів, якщо за це його виженуть з Гоґвортсу? Але життя на Прівіт‑драйв ще ніколи не було таким безпросвітним. Тепер, коли Дурслі знали, що не прокинуться раптом уранці якимись кажанами, Гаррі позбувся своєї єдиної зброї. Можливо, Добі врятував Гаррі від страшної небезпеки у Гоґвортсі, але, якщо так і далі піде, то тут на нього, мабуть, чекає голодна смерть.
Скрипнули кошачі дверцятка, і рука тітки Петунії запхнула в кімнату миску консервованого супу. Гаррі, чиї кишки грали голодного марша, зіскочив з ліжка і схопив миску. Суп був холодний, але Гаррі відразу проковтнув мало не півмиски. Тоді підійшов до клітки з Гедвіґою і перехилив миску, висипавши розмоклі овочі, що були там на дні, в її порожню годівницю. Сова настовбурчила пір’я і зиркнула на те все з величезною огидою.
- Нема чого крутити дзьобом, це все, що ми маємо, - понуро сказав Гаррі.
Поклавши спорожнілу миску на підлогу біля отвору, він знову ліг на ліжко, відчуваючи ще дужчий голод, аніж перед тим супом.
Коли припустити, що він через місяць не помре, то що буде, коли він не з’явиться у Гоґвортсі? Чи пришлють когось дізнатися, чом він не приїхав? Чи зможуть вони примусити Дурслів відпустити його? У кімнаті сутеніло. Змучений Гаррі, в чиєму животі бурчало, а в голові крутилися ті самі питання без відповіді, поринув у неспокійний сон.
Йому наснилося, ніби його виставили напоказ у зоопарку, причепивши до клітки табличку “Неповнолітній чарівник”.
Люди з‑за ґрат витріщалися на нього, а він лежав, голодний і знесилений, на солом’яній підстилці. Побачивши у натовпі обличчя Добі, він покликав його на допомогу, але Добі крикнув: Гаррі Поттер тут у безпеці, паничу!” - і щез. Тоді з’явилися Дурслі, а Дадлі почав торохкотіти по ґратах.
- Перестань, - пробурмотів Гаррі, бо це торохкотіння болем озивалося йому в голові. - Дай мені спокій... Я дуже хочу спати!.. Гаррі розплющив очі.
Крізь ґрати на вікні лилося місячне сяйво. І хтось таки справді витріщився на нього з‑за ґрат: хтось рудий, довгоносий, з веснянками на обличчі. Там, за вікном, був Рон Візлі.
Розділ третій “БАРЛІГ”
- Рон! - прошепотів Гаррі. Він підкрався до вікна і прочинив його, щоб можна було говорити крізь ґрати. - Роне, як ти... Що це ти?..
Гаррі аж рота роззявив, бо раптом усвідомив, що Рон визирав з вікна старенького бірюзового автомобіля, який зупинився в повітрі.
З передніх сидінь до Гаррі усміхалися Ронові старші брати‑близнята Фред і Джордж.
- Усе нормально, Гаррі?
- Що сталося? - запитав Рон. - Чом ти не відповідав на мої листи? Я вже разів з десять запрошував тебе в гості! А тоді тато сказав, що ти застосував чари у присутності маґлів і отримав офіційне попередження.
- Це не я. Але як він довідався?
- Він працює в міністерстві, - пояснив Рон. - Але ж ти знаєш, що нам не можна насилати чари поза школою.
- Від кого я це чую? - іронічно запитав Гаррі, поглядаючи на машину в повітрі.
- Ну, це не рахується, - відповів Рон. - Ми її просто позичили, це татова машина, ми її не чарували. Але як можна вдаватися до чарів перед маґлами, з якими ти живеш?
- Кажу тобі: це не я, але тут довго пояснювати. Слухай, ти не міг би розповісти у Гоґвортсі, що Дурслі мене замкнули і не випускають? А я ж тепер не можу звільнитися з допомогою чарів, бо в міністерстві подумають, що я за три дні аж двічі незаконно чарував, і тоді...
- Та не торохти, - перебив його Рон, - ми ж прибули, щоб забрати тебе до себе.
- Але ж вам теж не можна застосовувати чарів...
- А нам і не треба, - Рон показав головою на передні сидіння й усміхнувся. - Не забувай, хто тут зі мною.
- Прив’яжи її до ґратів, - звелів Фред, кинувши Гаррі кінець мотузки.
- Якщо Дурслі прокинуться, мені кінець, - прошепотів Гаррі, прив’язуючи мотузку,
- Не журися, - заспокоїв його Фред, - і відійди.
З цими словами Фред натиснув на газ.
Гаррі відступив до клітки. Гедвіґа, здавалося, розуміла серйозність ситуації, бо зберігала тишу і спокій. Машина ревіла дедалі гучніше, і раптом, коли Фред скерував її просто вгору, ґрати з хрускотом вирвалися з вікна. Гаррі підбіг і побачив, як вони теліпаються десь там унизу над землею. Важко дихаючи, Рон потягнув їх до машини.
Гаррі стривожено прислухався, але із дурслівської спальні не долинало жодного звуку.
Коли ґрати опинилися на задньому сидінні біля Рона, Фред здав назад, під’їхавши якомога ближче до Гарріного вікна.
- Сідай, - сказав Рон.
- Але всі мої гоґвортські речі, чарівна паличка, мітла...
- Де вони?
- Замкнені в комірчині під сходами, а я не можу вийти з кімнати.
- Жодних проблем, - відізвався з переднього сидіння Джордж. - Відійди від вікна.
Фред і Джордж обережно залізли до Гарріної кімнати.
Джордж витяг з кишені звичайну шпильку для волосся й почав колупатися нею в замку.
- Багато чарівників вважають, що це даремна трата часу, - сказав Фред. - Але ми думаємо, що деякі маґлівські трюки варто знати, хоч вони трохи й заповільні.
Щось тихенько клацнуло, і двері відчинилися.
- Ну, ми візьмемо твою валізу, а ти бери все, що тобі треба, і передавай Ронові, - прошепотів Джордж.
- Не ставайте на найнижчу сходинку, вона рипить, - шепнув Гаррі, і близнята розчинилися в темряві коридору.
Гаррі понишпорив у кімнаті, збираючи свої речі й передаючи їх Ронові через вікно. Тоді допоміг Фредові й Джорджу піднімати сходами валізу. Було чути, як закашлявся дядько Вернон.
Захекашись, вони дотягли валізу до дверей, а тоді підсунули її до Гарріного вікна. Фред заліз у машину й почав разом з Роном тягти валізу на себе, а Гаррі з Джорджем штовхали її з кімнати. Валіза поволі, сантиметр за сантиметром, пролазила крізь вікно. Знову кашлянув дядько Вернон.
- Ще трохи, - сопів задихано Фред. - Штовхніть сильніше.
Гаррі й Джордж натиснули плечима, і валіза нарешті впала на заднє сидіння.
- О’кей, змиваємося, - прошепотів Джордж. Та тільки‑но Гаррі виліз на підвіконня, як за спиною в нього пролунало гучне ухкання, а вслід за ним загримів голос дядька Вернона:
- КЛЯТА СОВА!
- Я забув Гедвіґу! - похопився Гаррі й кинувся назад у кімнату. В коридорі спалахнуло світло. Він ухопив клітку з Гедвіґою, скочив до вікна й передав її Ронові. Уже вилазив на комод, коли дядько Вернон гупнув щосили в незамкнені двері, й вони з грюкотом відчинилися.
На якусь мить дядько Вернон завмер на порозі, а тоді заревів, як розлючений бугай, кинувся на Гаррі і вчепився в його ногу.
Рон, Фред і Джордж ухопили Гаррі за руки й щосили потягли до себе.
- Петуніє! - загорлав дядько Вернон. - Він утікає! ВІН УТІКАЄ!
Брати Візлі смикнули з останніх сил - Гарріна нога вислизнула з рук дядька Вернона, і він влетів у машину.
- Фред, газуй! - закричав Рон, і машина стрімко злетіла кудись до місяця.
Гаррі не міг у це повірити - він вільний! Він опустив вікно машини. Нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а внизу швидко зменшувалися дахи Прівіт‑драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі німо визирали з Гарріного вікна.
- До наступного літа! - заволав Гаррі.
Візлі аж заревіли від реготу, а Гаррі вмостився на сидінні, усміхаючись від вуха до вуха.
- Випусти Гедвіґу, - сказав він Ронові, - нехай летить за нами. Вона вже хтозна‑скільки часу не мала нагоди розім’яти собі крила.
Джордж передав Ронові шпильку, і за мить Гедвіґа радісно випурхнула з вікна машини й безшумно полетіла поряд з ними, немов привид.
- Ну, розповідай, Гаррі, - нетерпляче попросив Рон. - Що з тобою трапилося?
Гаррі розповів їм усе про відвідини Добі, про його попередження і про катастрофу з фіалковим пудингом. Коли він закінчив, запала довга тривожна тиша.
- Дуже підозріло, - сказав зрештою Фред.
- Тут явно щось не те, - погодився Джордж. - То він навіть не сказав тобі, хто за тим стоїть?
- Думаю, він не міг сказати, - відповів Гаррі. - Кажу ж вам: тільки‑но він збирався щось бовкнути, як починав битися головою об стіну.
Гаррі помітив, як Фред і Джордж перезирнулися.
- Ви що, думаєте, він мені брехав? - запитав Гаррі.
- Ну, - відповів Джордж, - взагалі‑то ельфи‑домовики й самі знають могутні чари, але зазвичай не сміють вдаватися до них без дозволу господаря. Гадаю, цього Добі підіслали, щоб не пустити тебе до Гоґвортсу. Такі дивні жарти. Хтось у школі має на тебе зуб?
- Так, - в один голос відповіли Гаррі й Рон.
- Драко Мелфой, - пояснив Гаррі. - Він мене ненавидить.
- Драко Мелфой? - перепитав, обертаючись, Джордж. - То часом не син Луціуса Мелфоя?
- Мабуть, це не таке вже й поширене прізвище, правда? - відповів Гаррі. - А що?
- Я чув, як тато розповідав про нього, - пояснив Джордж. - Він був великим прихильником Відомо‑Кого.
- А коли Відомо‑Хто щез, - додав Фред, повернувши голову до Гаррі, - Луціус Мелфой виправдовувався, що ні до чого непричетний. Лайно собаче!.. Тато каже, що він був серед найближчих спільників Відомо‑Кого.
До Гаррі й раніше долинали такі чутки про родину Мелфоїв, тож тепер він анітрохи не здивувався. Порівняно з Мелфоєм Дадлі Дурслі видавався добрим, уважним і дбайливим хлопчиком.
- Я не знаю, чи Мелфої мають ельфа‑домовика, - засумнівався Гаррі.
- Ну, хоч невідомо, чий то ельф, але він, безперечно, належить давній чаклунській родині, і то досить заможній, - сказав Фред.
- Еге ж, мама завжди мріяла про ельфа‑домовика, що прасував би білизну, - додав Джордж. - Але натомість ми маємо тільки старого паршивого упиря на горищі та купу гномів у саду. Ельфи‑домовики водяться у давніх великих маєтках, замках і подібних до них місцях, а в нашій розвалюсі їх годі й шукати.
Гаррі мовчав. Судячи з того, що Драко Мелфой завжди мав усе найкраще, його родина купалася в чаклунському золоті. Він легко міг уявити Мелфоя. який самовдоволено походжає по своєму великому замку. Ну, а вислати родинного слугу, щоб той не пустив Гаррі до Гоґвортсу, це якраз у стилі Мелфоя.
Невже Гаррі був такий дурний, що повірив тому Добі?
- Хай там як, але я радий, що ми тебе забрали, - сказав Рон. - Знаєш, як я переживав, коли ти не відповів на жодного листа. Спочатку я думав, що то винна Ерола...
- Хто це?
- Наша сова. Дуже стара. Їй уже частенько бракує сил доставити пошту. Тоді я хотів позичити Гермесу...
- Кого?
- Теж сову. Мама з татом купили її для Персі, коли його призначили старостою, - сказав з переднього сидіння Фред.
- Але Персі не позичив її мені, - пояснив Рон. - Сказав, що вона йому потрібна.
- Персі цього літа взагалі дуже дивно поводиться, - спохмурнів Джордж. - Він справді відіслав цілу купу листів і годинами сидить замкнений у своїй кімнаті. Не розумію, скільки можна натирати той значок старости?.. Фред, ти занадто відхилився на захід, - додав він, показуючи на компас на панелі приладів.
Фред повернув кермо.
- А чи знає ваш тато, що ви взяли його машину? - поцікавився Гаррі, здогадуючись, якою буде відповідь.
- Ну‑у... ні, - відповів Рон, - він сьогодні на роботі. Сподіваюся, ми встигнемо поставити її в гараж так, щоб мама не помітила.
- А що, до речі, робить ваш тато в Міністерстві магії?
- Працює в найнуднішому відділі, - відповів Рон. - Відділі нелегального використання маґлівських речей.
- Що?
- Розумієш, вони мусять знечаровувати всякі речі, виготовлені маґлами, бо раптом вони знову опиняться в маґлівській крамниці або хаті. От, наприклад, торік померла одна стара чарівниця, а її чайний сервіз продали антикварові. Якась маґелка купила його, принесла додому й вирішила почастувати друзів чаєм. То був кошмар - тато кілька тижнів мусив працювати понаднормово.
- А що сталося?
- Чайничок мовби сказився: плювався гарячим чаєм, а щипці для цукру затиснули ніс одному панові, і він опинився в лікарні. Тато мало не збожеволів: у відділі, крім нього, був тільки підстаркуватий маг на ім’я Перкінс, і їм обом довелося насилати всілякі там чари забуття й таке інше, щоб тільки замести сліди.
- Але ж твій тато... Ця машина...
Фред засміявся:
- Ой, тато захоплюється всім, що пов’язане з маґлами! У нашому сараї повно всіляких маґлівських штучок. Він їх розбирає, зачаровує і знову збирає. Якби він робив обшук у своєму будинку, то мав би заарештувати сам себе. Мама просто дуріє від цього.
- А ось і головна дорога, - повідомив Джордж. зазираючи в лобове скло. - Будемо хвилин за десять. Досить вчасно, бо вже світає.
На обрії зі сходу проступило бліде рожеве сяйво. Фред почав знижуватись, і Гаррі побачив темні клаптики нив і гайків.
- Уже підлітаємо до села, - сказав Джордж. - Отері‑Сент‑Кечпол.
Летюча машина опускалася дедалі нижче. Поміж деревами вже виднів краєчок червоного сонця.
- Посадка! - вигукнув Фред, і машина з глухим ударом торкнулася землі.
Приземлилися на маленькому подвір’ї біля напіврозваленого гаража, і Гаррі вперше побачив Ронів дім.
Здавалося, ніби то колись був великий кам’яний хлів, до якого то тут, то там прибудували додаткові кімнати, аж поки він став кількаповерховим будинком. Проте будинок був такий перехняблений, що все це могло триматися купи хіба лише завдяки чарам (мабуть, подумав Гаррі, воно так і є). З червоного даху стирчали чотири чи п’ять димарів.
Біля воріт з землі випинався стовп із кривобокою табличкою з написом “Барліг”. Коло вхідних дверей лежала купа високих чоботів і вкритий іржею казан. Декілька тлустих рудих курок дзьобали щось на подвір’ї.
- Нічого особливого, - сказав Рон.
- Тут класно, - радісно вигукнув Гаррі, згадуючи Прівіт‑драйв.
Усі вийшли з машини.
- А тепер піднімаймося тихенько нагору, - розпорядився Фред, - і чекаймо, поки мама покличе нас снідати. Тоді Рон хай біжить униз зі словами: “Мамо, дивися, хто завітав до нас уночі!”, і вона так зрадіє, коли побачить Гаррі, що ніхто й не здогадається, що ми брали машину.
- Гаразд, - погодився Рон. - Пішли, Гаррі, я сплю в...
Рон раптом позеленів, прикипівши очима до будинку. Всі обернулися туди ж.
Подвір’ям, розганяючи курей, до них прямувала місіс Візлі. То була низенька, огрядна, мила жіночка, але тієї миті вона скидалася більше на шаблезубого тигра.
- Ой! - зойкнув Фред.
- О Господи! - додав Джордж.
Місіс Візлі зупинилася перед ними, вперлася руками в боки і стала переводити погляд з одного винуватого обличчя на інше. На ній був квітчастий фартух, з кишені якого стирчала чарівна паличка.
- Ну? - насупилася вона.
- Доброго ранку, мамо! - привітав її Джордж бадьорим, як йому здалося, і, звісно, впевненим голосом.
- Чи ви хоч розумієте, як я хвилювалася? - грізно прошепотіла місіс Візлі.
- Вибач, мамо, але розумієш, ми мали...
Хоча всі троє синів місіс Візлі були вищі за неї, вони аж зіщулилися, коли мама стала кричати.
- Порожні ліжка! Жодної записки! Машини нема! Ви ж могли розбитися! Я мало не здуріла від хвилювань, а вам було байдуже! Я ще ніколи за все моє життя... Зачекайте, нехай вернеться тато! Ми ніколи не мали такого клопоту ні з Біллом, ні з Чарлі, ні з Персі!
- Старостою Персі, - пробурмотів Фред.
- ВИ Б КРАЩЕ ПОВОДИЛИСЯ ТАК, ЯК ВІН! - заволала місіс Візлі, тицяючи Фредові в груди пальцем. - Ви могли загинути, вас могли побачити, через вас тато міг би втратити роботу!
Здавалося, цей крик ніколи не скінчиться. Місіс Візлі почала вже хрипнути й аж тоді повернулася до Гаррі, що відступив трохи назад.
- Дуже рада тебе бачити, любий Гаррі, - привітала вона його. - Заходь, уже пора снідати.
Місіс Візлі розвернулася й пішла до будинку, а Гаррі, збентежено глянувши на Рона, що підбадьорливо кивнув, рушив за нею.
Кухня була невеличка і тісненька. Посередині стояв подряпаний дерев’яний стіл зі стільцями. Гаррі присів на краєчок стільця і роззирнувся довкола. Він ще ніколи не був у хаті чарівників.
Годинник на стіні навпроти мав тільки одну стрілку, і там не було жодних цифр. Довкола ободу були такі написи: “Час заварювати чай”, “Час годувати курей” і “Ви запізнилися”. На поличці над каміном стояли в три ряди книжки з такими назвами, як “Зачаровані запіканки”, “Як виворожити власні вареники” і “Бенкет за хвилину - звичайна магія!” А якщо Гаррі міг вірити власним вухам, то по старенькому радіоприймачеві, що висів над раковиною, щойно оголосили про початок програми “Година чаклунки” з популярною співучою відьмою Целестиною Ворбек.
Місіс Візлі бряжчала посудом, трохи безладно готуючи сніданок, і час від часу осудливо позирала на синів, кидаючи на сковороду сосиски. Іноді вона бурмотіла собі під ніс, скажімо: “Не розумію, що ви собі думали!”, або: “Я б у таке ніколи не повірила!”
- Я не звинувачую тебе, любий, - заспокоїла вона Гаррі, накладаючи йому на тарілку вісім чи дев’ять сосисок. - Ми з Артуром також переживали за тебе. Оце вчора вночі казали, що самі тебе заберемо, якщо до п’ятниці ти нічого не відпишеш Ронові. Але ж це треба додуматися, - вона поклала йому на тарілку три смажені яйця, - перелетіти півкраїни нелегальною машиною - та вас будь‑хто міг побачити!
Вона недбало махнула чарівною паличкою в бік раковини, де лежав брудний посуд, і він почав сам себе мити, тихенько подзенькуючи.
- Нині ж було хмарно, мамо! - сказав Фред.
- Не розмовляй, коли їси! - обірвала його місіс Візлі.
- Його морили голодом, мамо! - озвався Джордж.
- І ти теж! - гримнула місіс Візлі, але цього разу вона мала вже трохи лагідніший вираз, бо відкраяла Гаррі скибку хліба й намащувала її маслом.
Тієї миті в кухні з’явилася маленька руда постать у довгій нічній сорочечці; почувся тихенький зойк і постать мерщій вибігла.
- Це Джіні, - упівголоса повідомив Рон. - Моя сестра. Ціле літо тільки про тебе й торочить.
- Побачиш, вона ще захоче взяти в тебе автограф! - хихикнув Фред, але, перехопивши мамин погляд, знову принишк над тарілкою. Ніхто не вимовив ні слова, аж поки спорожніли всі чотири тарілки, на що пішло навдивовижу мало часу.
- Але ж я втомився! - позіхнув Фред, відклавши нарешті ніж і виделку. - Мабуть, піду до ліжка і...
- Ні, не підеш! - обірвала його місіс Візлі. - Сам винен, що не спав цілу ніч. Зробиш дегномізацію саду, ті гноми вже геть розперезалися.
- Ну, мамо...
- І ви теж! - люто глянула місіс Візлі на Рона з Фредом. - А ти йди поспи, любий, - звернулася вона до Гаррі. - Ти не просив їх літати тією клятою машиною.
Але Гаррі, якому зовсім не хотілося спати, швиденько сказав:
- Я допоможу Ронові, я ще ніколи не бачив, як дегномізують сад.
- Це дуже мило з твого боку, дорогенький, але там немає нічого цікавого, - заперечила місіс Візлі. - Ану, гляньмо, що на цю тему каже Локарт.
Вона витягла з купи книжок на каміні товстенний том.
Джордж застогнав:
- Мамо, ми знаємо, як виганяти гномів із саду! Гаррі глянув на обкладинку тієї книжки. Химерними золотими літерами там було виведено: “Як боротися з домашніми шкідниками. Посібник Ґільдероя Локарта”. Ще там була велика фотографія вельми вродливого чарівника з хвилястим світлим волоссям і ясно‑блакитними очима. Як завжди в магічному світі, фотографія рухалася: чарівник, який, очевидно, й був Ґільдероєм Локартом, зухвало підморгував їм усім. Місіс Візлі засяяла у відповідь.
- Ой, він таке чудо! - всміхнулася вона. - Знає про шкідників геть усе! Не книжка, а скарб!
- Мама у захваті від нього, - прошепотів Фред так, щоб усі почули.
- Не роби з себе посміховиська, Фреде! - обурилася місіс Візлі, почервонівши. - Гаразд, якщо вважаєш себе мудрішим за Локарта, можеш братися за роботу, але начувайся, якщо потім я прийду перевірю і знайду в саду хоч одного гнома!
Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі - слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур’янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.
- Знаєш, маґли також мають у садках гномів, - сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.
- Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, - відізвався Рон з‑над куща півонії. - Якісь малі товсті діди морози з вудочками.
Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.
- Ось тобі гном, - сказав він похмуро.
- Заберрирруки! Заберрирруки! - верещав гном.
Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.
- Треба робити ось так, - пояснив він. Тоді підняв гнома над головою (“Заберрирруки!”) і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:
- Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном’ячих нірок.
Рон відпустив гномові ноги - той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.
- Слабенько! - скривився Фред. - Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.
Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп’явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.
- Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..
Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.
- Знаєш, їм усім клепки бракує, - сказав Джордж. схопивши відразу п’ятьох чи шістьох гномів. - Тільки зачують про дегномізацію - відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.
Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.
- Вони ще повернуться, - сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. - їм тут подобається... Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.
Аж тут грюкнули вхідні двері.
- Він повернувся! - вигукнув Джордж. - Тато вже вдома!
Усі побігли через сад до хати.
Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.
- Що за нічка, - пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.
Усі тим часом посідали довкола нього.
- Дев’ять обшуків. Дев’ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.
Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.
- Що‑небудь знайшов, тату? - нетерпляче запитав Фред.
- Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, - позіхнув містер Візлі. - Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.
- Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? - здивувався Джордж.
- Просто щоб познущатися над маґлами, - зітхнув містер Візлі. - Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!
- НАПРИКЛАД, МАШИНИ? - зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.
Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.
- М‑машини, Молі, дорогенька?
- Так, Артуре, машини, - повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. - Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.
Містер Візлі закліпав очима.
- Ну, дорогенька, я гадаю, ти з’ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е‑е... можливо, було б і краще, якби е‑е... він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не...
- Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! - закричала місіс Візлі. - Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!
- Гаррі? - здивувався містер Візлі. - Який Гаррі? Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.
- Господи, невже це Гаррі Поттер? Дуже радий тебе бачити! Рон так багато розповідав нам про...
- Твої синочки цієї ночі літали тією машиною до Гарріної хати й назад! - крикнула місіс Візлі. - Що ти на це скажеш, га?
- Це правда? - захоплено перепитав містер Візлі. - І все було гаразд? Т‑т‑тобто, я хотів сказати, - затнувся він, бо з очей місіс Візлі посипалися іскри, - що... що це дуже погано, хлопці, справді дуже погано.
- Хай вони самі тут розберуться, - пробурмотів Рон, бо місіс Візлі роздулася, мов жаба‑ропуха. - Ходімо, Гаррі, я покажу тобі свою кімнату.
Хлопці вислизнули з кухні і майнули вузеньким коридором до перекошених східців, що зигзагом здіймалися вгору. На третьому сходовому майданчику були прочинені двері. Гаррі помітив пару ясно‑карих очей, що дивилися на нього, аж доки двері, грюкнувши, зачинилися.
- Джіні, - повідомив Рон. - Ти навіть не знаєш, як незвично їй бути такою сором’язливою. Переважно вона не замовкає.
Вони піднялися ще на два поверхи й нарешті дійшли до дверей, на яких лущилася фарба й висіла маленька табличка з написом “Кімната Рональда”.
Гаррі увійшов, мало не торкаючись головою похилої стелі, й закліпав очима. Він немовби потрапив у піч: майже все в Роновій кімнаті було крикливого помаранчевого кольору - покривало на ліжку, стіни з потертими шпалерами і навіть стеля. Тут Гаррі зауважив, що мало не кожен вільний сантиметр стіни завішаний плакатами з зображеннями сімох одних і тих самих чарівниць та чаклунів, одягнених у яскраві помаранчеві мантії. Усі вони тримали мітли й енергійно вимахували руками.
- Твоя команда з квідичу? - поцікавився Гаррі.
- “Гармати з Чадлі”, - відповів Рон, показуючи на помаранчеве покривало, прикрашене двома велетенськими чорними літерами “Г” і “Ч” та гарматним ядром у польоті. - Дев’яте місце в лізі.
Ронові шкільні підручники з чарів недбало валялися в кутку поруч із купою коміксів, здається, лиш однієї серії - “Пригоди Мартіна Міґса, навіженого маґла”. Ронова чарівна паличка лежала зверху на акваріумі, повному жаб’ячої ікри, який стояв на підвіконні біля жирного сірого пацюка Скеберса, що дрімав собі на сонечку.
Гаррі переступив через розкидану на підлозі пачку самотасувальних карт і визирнув з маленького віконечка. На полі вдалині він помітив цілу зграю гномів, які один за одним підкрадалися до живоплоту Візлів і знову лізли до саду. Тоді повернувся до Рона, який напружено чекав, що він скаже про кімнату.
- Тут трохи тісненько, - почав виправдовуватися Рон. - Не так, як там, у Дурслів. А наді мною на горищі живе упир. Він постійно калатає по батареях і стогне...
Але Гаррі радісно усміхнувся:
- Це найкращий дім, у якому я коли‑небудь був!
Ронові вуха почервоніли.
Розділ четвертий КНИГАРНЯ “ФЛОРІШІ БЛОТС”
Життя в “Барлозі” було зовсім інакше, ніж на Прівіт‑драйв. Дурслі любили охайність і порядок, натомість у Візлів завжди можна було натрапити на щось дивне й несподіване. Гаррі був приголомшений, коли вперше глянув у дзеркало над кухонним каміном. Дзеркало гаркнуло: “Заправ сорочку, нечепура!” Коли в будинку ставало занадто тихо, упир на горищі починав завивати й бамкати трубами, а на невеличкі вибухи, що долинали з кімнат Фреда та Джорджа, ніхто навіть уваги не звертав.
Але найнесподіванішим для Гаррі в Роновому будинку було не балакуче дзеркало чи невгамовний упир, а те, що його тут усі любили.
Місіс Візлі дбала про його шкарпетки й щоразу примушувала його з’їдати по чотири порції кожної страви. Містерові Візлі подобалося садовити Гаррі за столом біля себе і засипати його запитаннями про життя серед маґлів. Його цікавило все - від кранів до поштових скриньок.
- Дивовижної - вигукував він, коли Гаррі розповідав йому, як користуватися телефоном. - Просто неймовірно, скільки всього понавигадували маґли, щоб якось обходитися без чарів!
Одного сонячного ранку, вже десь із тиждень проживши в “Барлозі”, Гаррі отримав перші вістки з Гоґвортсу. Коли вони з Роном прийшли снідати, за столом на кухні сиділи містер і місіс Візлі, а також Джіні. Побачивши Гаррі, Джіні ненароком перекинула кашу, і її мисочка з брязкотом упала на підлогу. У Джіні завжди щось переверталося, коли до кімнати заходив Гаррі. Вона полізла під стіл по мисочку, а коли з’явилася знову, її обличчя пашіло, як призахідне сонце. Вдаючи, що він нічого не помітив, Гаррі сів за стіл і взяв грінку, яку простягла йому місіс Візлі.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
