Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:
- Герміоно, виходь, у нас є багато новин...
- Ідіть, ідіть! - пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.
- У чому річ? - здивувався Рон. - Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми...
Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.
- У‑у‑у‑ух, що ви зараз побачите! - тішилася вона. - Це повний кошмар!
Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.
- Що сталося? - невпевнено спитав Рон. - у тебе й далі ніс Мілісент чи що?
Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.
- То була к‑котяча волосина! - завила вона. - М‑мабуть, М‑мілісент мала кота! А ця н‑настійка не призначена для тваринних трансформацій!
- Ого‑о! - вимовив Рон.
- Тебе будуть жахливо дражнити! - радісно повідомила Мірта.
- Не журися, Герміоно! - швидко вставив Гаррі. - Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.
Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.
Плаксива Мірта весело реготала їм услід.
- Почекай, вони ще побачать твого хвоста!
Розділ тринадцятий НАЙПОТАЄМНІШИЙ ЩОДЕННИК
Герміона пролежала в лікарні кілька тижнів. Її зникнення породило море чуток серед учнів, які повернулися з різдвяних канікул. Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.
Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.
- Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, - зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.
- Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, - жваво заперечила Герміона.
Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.
- Є новини? - додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.
- Ніяких, - понуро обізвався Гаррі.
- Я був упевнений, що то Мелфой! - уже, мабуть, усоте повторив Рон.
- Що це? - спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з‑під Герміониної подушки.
- Звичайні побажання, - відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:
“Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання,
від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта,
кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена
Ліги захисту від темних сил і п’ятиразового володаря призу
“Відьомського тижневика” за найчарівнішу усмішку”.
Рон недовірливо глянув на Герміону.
- І ти спиш з оцим під подушкою?
Від відповіді Герміону врятувала мадам Помфрі, яка принесла вечірню дозу ліків.
- Чи ти бачив слизькішого типа, ніж той Локарт? - обурювався Рон дорогою до ґрифіндорської вежі.
Снейп задав їм стільки уроків - не переробити й до шостого класу. Рон побивався, що не встиг запитати Герміону, скільки їжачих голочок додають до Дибкиволосого зілля, як раптом з верхнього поверху до них долинув сердитий крик.
- Це Філч! - пробурмотів Гаррі, і вони побігли сходами нагору.
Причаївшись, стали прислухатися.
- Може, знову на когось напали? - стривожено запитав Рон.
Вони витягли шиї в той бік, звідки долинав доволі істеричний голос Філча.
- ...а мені ще більше клопоту! Я цілу ніч мушу прибирати! Ніби в мене роботи іншої нема! Ні, це вже остання крапля, я йду до Дамблдора!..
Його кроки стихли, і десь удалині грюкнули двері.
Хлопці зазирнули за ріг. Філч, очевидно, щойно покинув свій спостережний пост - місце, де стався напад на Місіс Норіс. Вони відразу збагнули, чому так обурювався Філч. Півкоридора було затоплено водою, що й далі дзюркотіла з‑під дверей балету Плаксивої Мірти. Крик Філча змінився
Міртиними завиваннями. Її плач відлунював від туалетних стін.
- Що з нею? - здивувався Рон.
- Пішли поглянемо, - сказав Гаррі. Підібгавши мантії, вони почалапали через велику калюжу аж до дверей із написом “Туалет не працює”, і, як звичайно, не зважаючи на нього, увійшли. Плаксива Мірта ридала голосніше й ревніше (якщо таке взагалі було можливим), ніж будь‑коли. Було темно, бо вода, якою просякла не тільки підлога, а й стіни, загасила свічки.
- Що сталося, Мірто? - поцікавився Гаррі.
- Хто це? - жалібно схлипнула Мірта. - Прийшли знову чимось у мене кинути?
Гаррі підійшов до її кабінки й запитав:
- Чого б я мав у тебе чимось кидатися?
- Не питай мене! - визирнула Мірта, хлюпнувши новою хвилею води. - Я тут сиджу, нікому не заважаю, а хтось думає, що це так кумедно - жбурляти в мене книжкою!..
- Але ж тобі від цього не гірше! - розважливо мовив Гаррі. - Книжка просто пролітає крізь тебе, і все.
Цього не варто було казати. Мірта ображено заверещала:
- Ну то прошу - жбурляйте всі книжками в Мірту! Вона однак нічого не відчуває! Десять очок тому, хто влучить їй книжкою в шлунок! П’ятдесят тому, хто попаде в голову! Ах, як смішно! Яка весела гра!.. Але мені чомусь зовсім не весело!
- То хто ж у тебе її кинув? - запитав Гаррі.
- Я не знаю... Я сиділа собі в каналізаційній трубі і думала про смерть, а вона впала мені просто на голову, - обурено глянула на них Мірта. Вона ось тут, геть намокла.
Гаррі й Рон зазирнули під унітаз, куди показувала Мірта. Там лежала тоненька книжечка. Вона мала пошарпану чорну обкладинку й була мокра, як і все в цьому туалеті. Гаррі хотів був її підняти, але Рон схопив його за руку.
- Ти чого? - здивувався Гаррі.
- Чи ти здурів? - озвався Рон. - Це небезпечно.
- Небезпечно? - засміявся Гаррі. - Перестань, яка тут небезпека!
- Ти навіть не уявляєш, - недовірливо глянув на книжечку Рон. - Серед книжок, які конфіскувало міністерство - це тато мені розповідав, - була одна, яка всім випалювала очі. А кожен, хто прочитав “Сонети чаклуна”, до самої смерті розмовляв віршиками‑лічилками. А ще одна стара відьма з Бата мала таку книжку, що як її відкриєш, то будеш читати безперестанку! Просто ходиш собі, втикнешся в неї носом і читаєш, а все інше мусиш робити однією рукою. А...
- Та досить, я зрозумів, - скривився Гаррі. Книжка лежала на підлозі, мокра й непримітна.
- Але ж ми нічого не довідаємось, поки не глянемо на неї, - додав Гаррі, обійшов Рона й підняв книжку з підлоги.
Гаррі відразу побачив, що це щоденник, якому, судячи з року на обкладинці, було вже півстоліття. З цікавістю його розгорнув. На першій сторінці він зміг розібрати тільки ім’я - Т. Я. РЕДЛ, - виведене розмитим чорнилом.
- Стривай! - Рон обережно наблизився і зазирнув Гаррі через плече. - Я знаю це ім’я... П’ятдесят років тому Т.Я.Редл був нагороджений за особливі заслуги перед школою.
- Звідки ти знаєш? - здивувався Гаррі.
- А звідти, що Філч примусив мене разів з п’ятдесят полірувати ту нагороду! - обурено відповів Рон. - Я тоді обвекав її своїми слимаками. І ти б запам’ятав, якби цілу годину витирав слиз із чийогось імені.
Гаррі погортав вологі сторінки. Вони були абсолютно чисті. Там не було жодних записів, навіть таких, як “День народження тітки Мейбл” або “Зубний лікар - 15.30”.
- Він тут нічого не писав, - розчаровано сказав Гаррі.
- Цікаво, навіщо його викинули в унітаз? - замислився Рон.
Гаррі глянув на зворотний бік чорної обкладинки й побачив там прізвище власника газетного кіоску на Воксгол‑роуд у Лондоні.
- Мабуть, він був маґлівського роду, - припустив Гаррі, - якщо купував щоденника на Воксгол‑роуд.
- Що ж, користі з нього небагато, - обізвався Рон, а тоді стишив голос: - П’ятдесят очок, якщо влучиш Мірті в носа.
Але Гаррі запхав щоденника до кишені.
* * *
Герміона покинула шкільну лікарню на початку лютого - без вусів, без шерсті і без хвоста. Першого ж вечора, коли вона повернулася до ґрифіндорської вежі, Гаррі показав їй щоденник Т. Я. Ред‑ла й розповів, як вони його знайшли.
- Ого, то він, мабуть, має приховані сили! - зацікавилася Герміона, пильно розглядаючи щоденник.
- Навіть коли й так, то приховує їх дуже надійно, - сказав Рон. - Може, соромиться. Не знаю, Гаррі, чого ти його не викинеш?
- Я хотів би знати, чому хтось намагався його викинути, - відповів Гаррі. - А ще - за які особливі заслуги перед Гоґвортсом нагородили Редла.
- Усяке могло бути, - припустив Рон. - Може, він отримав тридцять С.О.В. або врятував якогось учителя від гігантського спрута. А може, прикандичив Мірту, а це, погодься, величезна послуга для всіх...
Із зосередженого погляду Герміони, Гаррі зрозумів, що вона думає про те саме, що й він.
- Що з вами? - здивувався Рон.
- Слухай‑но, Таємна кімната була відкрита п’ятдесят років тому, правда? - запитав Гаррі. - Так казав Мелфой.
- Ну, так... - поволі вимовив Рон.
- А цьому щоденнику якраз п’ятдесят років! - схвильовано додала Герміона.
- Ну?
- Ой, Роне, прокидайся! - вигукнула Герміона. - Ми знаємо, що того, хто минулого разу відкрив Таємну кімнату, вигнали звідси п’ятдесят років тому. Знаємо, що Т. Я. Редл п’ятдесят років тому отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. А що, як Редла нагородили за те, що він зловив спадкоємця Слизерина? Його щоденник міг би розповісти нам, мабуть, усе: де Таємна кімната, як її відчинити, що за істота там живе? А той, хто влаштовує напади тепер, звичайно, не хотів би, щоб він потрапив комусь на очі, правда?
- Класна теорія, Герміоно! - сказав Рон. - Але має одне “але”: у щоденнику нічого не написано.
Проте Герміона вже витягала з торбинки чарівну паличку.
- Може, це невидиме чорнило? - прошепотіла вона.
Тричі вдарила щоденник паличкою і вимовила:
- Апареціум!
Нічого не сталося. Герміона знову рішуче запхала руку в торбинку і видобула звідти щось подібне до яскраво‑червоної гумки.
- Це виявляч, я купила його на алеї Діаґон, - пояснила вона.
Герміона старанно потерла напис “1 січня”. Щоденник не піддавався.
- Кажу ж вам, тут нічого шукати! - повторив Рон. - Редлові просто подарували цей щоденник на Різдво, а йому було ліньки щось записувати.
* * *
Гаррі нікому, навіть самому собі, не зміг би пояснити, чому він відразу не викинув Редлового щоденника. Власне, навіть знаючи, що всі сторінки чисті, він однаково гортав їх, немов то була історія, яку він хотів дочитати. І хоча Гаррі був переконаний, що ніколи раніше не чув імені Т. Я. Редл, йому чомусь здавалося, мовби воно для нього щось означало, мовби Редл - напівзабутий приятель його дитинства. Але це абсурд. До Гоґвортсу він ніколи не мав друзів, адже всі боялися Дадлі.
Отож Гаррі твердо вирішив довідатися про Редла більше. Наступного дня під час перерви він попрямував до кімнати трофеїв, щоб оглянути Редлову нагороду. З ним пішли й захоплена Герміона, і знуджений Рон: кімнатою трофеїв він був пересичений на все життя...
Блискучий золотий щит з Редловим ім’ям стояв у шафі в кутку. На ньому не було жодних пояснень, за що його дали (“Чудово, бо інакше цей щит був би ще більший - я б і досі його чистив”, - зауважив Рон). А втім, вони знайшли Редлове ім’я на старій медалі “За магічні заслуги” і в списку колишніх шкільних старост.
- Щось він дуже нагадує мені Персі, - скривився Рон. - Староста гуртожитку, староста школи, - мабуть, був найкращим учнем у кожному класі.
- Ти так кажеш, ніби це погано, - образилася Герміона.
* * *
Над Гоґвортсом знову викотилося сонце. У настроях учнів почала проблискувати надія. Після Джастіна й Майже‑Безголового Ніка нових нападів не було. Мадам Помфрі радісно повідомляла, що мандрагори стали дратівливими й мовчазними, а це означало, що їхнє дитинство швидко минало.
- От зникнуть їхні прищі, і їх можна буде знову саджати в горщики, - розраджувала вона Філча. - А після того ми їх зріжемо й відваримо. Скоро Місіс Норіс буде знову з вами.
Можливо, спадкоємець Слизерина просто злякався, подумав Гаррі. Відчиняти Таємну кімнату стає дедалі ризикованіше - за цим пильнує уся школа. Може, та потвора знову залягла в сплячку на наступні п’ятдесят років...
Проте Ерні Макмілан з Гафелпафу не поділяв такого оптимістичного погляду. Ерні й далі був переконаний, що в усьому винен Гаррі, адже, на думку Ерні, він сам “виказав себе з головою” у клубі дуелянтів. А тут іще й Півз підливав масла у вогонь: він несподівано вигулькував у людних коридорах і горлав: “Ох, Поттере‑компоттере, ну що ти виробляєш!..” - та ще й пританцьовував.
Ґільдерой Локарт, здавалося, вважав, ніби це він зупинив напади. Гаррі підслухав його вихваляння перед професоркою Макґонеґел, поки ґрифіндорці сходилися на урок трансфігурації.
- Мінерво, я не думаю, що виникнуть якісь нові проблеми, - авторитетно заявляв він, постукуючи пальцем по кінчику носа й підморгуючи. - Гадаю, цього разу Кімнату зачинено назавжди. Злочинець, мабуть, зрозумів, що рано чи пізно йому не втекти від мене. Вирішив, що краще вчасно зупинитися, поки я не знищив його остаточно. Зараз треба тільки піднести учням настрій. Забути все, що сталося минулого семестру! Не розкриватиму всіх карт, але, гадаю, я знаю, що робити.
Він знову постукав пальцем по носі і відійшов.
Локартова ідея підняти настрій втілилася чотирнадцятого лютого за сніданком. Вчорашнє тренування з квідичу затяглося допізна, тож Гаррі прибіг у Велику залу з невеличким запізненням. На якусь мить йому здалося, ніби він помилився дверима.
Усі стіни були прикрашені великими, блідо‑рожевими квітами, а зі світло‑синьої стелі сипалося конфеті у формі сердечок.
Гаррі підійшов до ґрифіндорського столу, де сидів роздратований Рон і усміхнена Герміона.
- Що тут діється? - запитав він, сідаючи за стіл і струшуючи конфеті зі свого бекона.
Рон мовчки показав на учительський стіл. Від страшенної огиди він не міг говорити.
Локарт у блідо‑рожевій (під колір квітів) мантії махав рукою і вимагав тиші. Учителі обабіч нього сиділи з кам’яними обличчями. Гаррі бачив, як смикаються щелепи професорки Макґонеґел. Снейп мав такий вигляд, ніби щойно випив велику склянку косторосту.
- Вітаю вас із днем Валентина! - вигукнув Локарт. - Хочу подякувати тим сорока шести учням, які прислали мені вітальні картки! Отже, я набрався духу організувати для вас цю маленьку несподіванку, - але це ще не все!
Локарт плеснув у долоні, і до Зали увійшло з десяток похмурих карликів. І то не просто карликів. У кожного були золотисті крильця, а в руках - арфи.
- Вітайте моїх милих купідонів! - засяяв Локарт. - Сьогодні вони будуть ходити по школі і розноситимуть валентинчики! Але це ще не кінець нашого свята! Я певен, мої колеги допоможуть підтримати цей святковий настрій! Давайте попросимо професора Снейпа, щоб він показав нам, як варити любовне зілля! А професор Флитвік - цей старий хитрий пес - краще за будь‑якого чаклуна може розповісти про способи причаровування!
Професор Флитвік затулив руками обличчя. Снейп усім виглядом показував, що він змусить випити отруту кожного, хто звернеться по любовне зілля.
- Герміоно, благаю, скажи - тебе ж не було серед тих сорока шести учнів! - допитувався Рон по дорозі на перший урок. Та Герміона раптом почала шукати в торбинці розклад уроків і нічого не відповіла.
Цілісінький день карлики розносили по школі валентинчики, дратуючи вчителів. Пополудні, коли ґрифіндорці піднімалися на урок заклинань, один із карликів, найпонуріший, почав наздоганяти Гаррі.
- Гей, Гаї Поттей! - вигукнув карлик, розпихаючи учнів.
Гаррі обсипало жаром. Не вистачало, щоб йому вручили валентинчика на очах у всіх першокласників, серед яких була й Джіні Візлі. Він кинувся тікати, але карлик метнувся крізь натовп, луплячи по ногах усіх перехожих, і миттю наздогнав Гаррі,
- Я маю особисто пеєдати Гаї Поттею музицне вітання, - повідомив карлик і загрозливо бренькнув у струни своєї арфи.
- Не тут! - засичав Гаррі, вириваючись.
- Не юхайся! - прохрипів карлик і вхопився за портфель Гаррі.
- Відпусти! - пручався Гаррі.
Портфель гучно луснув і розірвався навпіл. Книжки, чарівна паличка, пергамент і перо випали на підлогу. Чорнильниця розбилася і заляпала все довкола. Гаррі кинувся збирати речі, щоб чкурнути ще до того, як карлик почне свій спів.
У коридорі зчинилася тиснява.
- Що тут діється? - пролунав холодний протяжний голос Драко Мелфоя.
Гаррі гарячково запихав усе до свого подертого портфеля. Тільки б Мелфой не почув його музичного вітання!
- Що за гармидер? - почувся ще один знайомий голос, цього разу Персі Візлі.
Гаррі запанікував і кинувся бігти, але карлик обхопив його за коліна й повалив на підлогу.
- Отоз‑бо, - сказав він, усівшись на Гарріні ноги, - ось твій пісенний ваєнтинцик:
В нього оці зеєні, мов ж‑жабка,
А войосся цол‑л‑нюсце, мов ш‑шапка!
Ох, якби - (тйим‑би‑би!) - мені сейце віддав
той Гейой, котйий Темного Йойда здойав!
Гаррі радо проміняв би усе своє золото з Ґрінґотсу, аби лиш розтанути зараз у повітрі.
Він підвівся, і, розминаючи затерплі під вагою карлика ноги, героїчно старався усміхатися разом з усіма. Персі Візлі тим часом розганяв натовп. Дехто з учнів аж плакав зі сміху.
- Розходитеся, розходитеся! Дзвінок був ще п’ять хвилин тому! Мерщій розходитеся по класах! - повторював Персі, розпихаючи учнів. - Тебе це також стосується, Мелфою.
Озирнувшись, Гаррі побачив, що Мелфой нахилився і щось підібрав. Гигикнувши, він показав свою знахідку Кребові й Ґойлу. То був щоденник Редла.
- Віддай, - спокійно сказав Гаррі.
- Цікаво, що ж тут Поттер нашкрябав? - мовив Мелфой. Він явно не помітив напису на обкладинці і вирішив, що то щоденник самого Гаррі. Запала тиша. Джіні перелякано поглядала то на щоденника, то на Гаррі.
- Мелфою, віддай! - суворо звелів Персі.
- Спочатку погортаємо, - глузливо сказав Мелфой, розмахуючи щоденником перед носом Гаррі.
- Як староста гуртожитку... - заговорив був Персі, але Гаррі урвався терпець. Він витяг чарівну паличку й гукнув:
- Експеліармус! - і подібно до того, як Снейп роззброїв Локарта, щоденник вилетів Мелфоєві з рук. Рон, радісно усміхаючись, його зловив.
- Гаррі! - голосно вигукнув Персі. - Жодної магії в коридорах! Знай, я буду змушений про це доповісти!
Але Гаррі не зважав. Він переміг Мелфоя, а це важило більше, ніж утрата Ґрифіндором п’яти очок. Мелфой був розлючений.
Коли Джіні проходила повз нього, він в’їдливо гукнув їй услід:
- Не думаю, що Поттер закайфував від твого валентинчика!
Затуливши лице руками, Джіні заскочила в клас. Розгніваний Рон теж ухопився за свою паличку але Гаррі вчасно його зупинив. Ще не вистачало, щоб Рон цілий урок замовлянь блював слимаками.
Тільки перед класом професора Флитвіка Гаррі помітив одну дивну особливість щоденника. Усі інші його підручники були заляпані червоним чорнилом, а от щоденник Редла виявився абсолютно чистим. Гаррі хотів показати це Ронові, але Рон знову мав проблеми зі своєю паличкою: з її кінця вилізали великі пурпурові бульки, тож тепер його більше нічого не цікавило.
* * *
Того вечора Гаррі пішов до спальні раніше за всіх: почасти тому, що не мав бажання у сотий раз вислуховувати “музицного ваєнтинцика” у виконанні Фреда і Джорджа, а почасти тому, що хотів ще раз переглянути Редлів щоденник.
Гаррі сів на ліжко й почав гортати сторінки. На жодній з них не було й сліду червоного чорнила. Далі дістав із шафки біля ліжка новий каламар, вмокнув перо і ляпнув чорнилом на першу сторінку. Чорнило якусь секунду виблискувало на папері, а тоді зникло, немов його хтось усмоктав у сторінку. Гаррі схвильовано знову занурив перо в каламар і написав: “Мене звати Гаррі Поттер”.
Слова на мить засвітилися і знову безслідно зникли. І тут нарешті щось сталося. На сторінці з’явилися слова, виведеш тим самим чорнилом:
“Привіт, Гаррі Поттере! Мене звати Том Редл. Як ти знайшов мій щоденник?”
Ці слова також випарувалися, але Гаррі відразу нашкрябав відповідь:
“Хтось намагався викинути його в унітаз”.
Він нетерпляче чекав Редлової відповіді.
“На щастя, я робив свої записи не чорнилом, а трохи надійнішим засобом. Я знав, що знайдуться такі, хто не захоче, щоб цей щоденник прочитали”.
“Що ти маєш на увазі?” - накарлякав Гаррі, лишаючи від хвилювання чорнильні плями на сторінці.
“Те, що в цьому щоденнику містяться спогади про жахливі речі. Речі, що їх намагалися приховати. Спогади про те, що сталося в Гоґвортській школі чарів і чаклунства”.
“Це саме там, де я знаходжуся, - швидко написав Гаррі. - У Гоґвортсі знову творяться жахливі речі. Чи ти знаєш що‑небудь про Таємну кімнату?”
Гарріне серце мало не вискакувало. Редлова відповідь не забарилася, а його почерк став неохайнішим, ніби він поспішав викласти все, що знає:
“Звичайно, мені відомо про Таємну кімнату. Коли я вчився, нам казали, що це леґенда, що такої кімнати не існує. Але то була брехня. Як я вчився в п’ятому класі, кімнату відчинили - потвора напала на кількох учнів і вбила одну дівчину. Я піймав того, хто відчинив кімнату, і його вигнали. Але директор школи, професор Діпіт, дуже соромився, що таке могло статися в Гоґвортсі, і заборонив мені казати правду. Вони вигадали історію, ніби дівчина загинула від нещасного випадку. А мене нагородили гарним, блискучим призом з викарбуваним моїм ім’ям і попередили, щоб я тримав язик за зубами. Але я знав, що все може повторитися. Потвора залишалася живою, а той, хто міг її випустити, і далі був на свободі”.
Гаррі так поспішав писати, що мало не перекинув каламар:
“Це знову повторюється. Було вже три напади. Невідомо, хто за цим стоїть... А хто це зробив минулого разу?”
“Якщо хочеш, я можу тобі показати, - з’явилася Редлова відповідь. - Не мусиш, вірити мені на слово. Я можу впустити тебе у свої спогади про ту ніч, коли я його піймав”.
Гаррі завагався, і його перо застигло над щоденником. Що мав на увазі Редл? Як можна потрапити в чиїсь спогади? Гаррі стривожено глянув на двері спальні. Було вже досить темно. Він знову глянув на щоденник, і побачив там нові слова:
“Давай, покажу”.
Гаррі на мить замислився, а тоді написав:
“О’кей”.
Сторінки щоденника почали гортатися, мовби на них подув сильний вітер, і зупинилися посередині червня. Роззявивши рота, Гаррі побачив, що квадратик із написом “13 червня” перетворився на крихітний телеекран. Тремтячими руками він підніс книжку і припав оком до того екранчика. Раптом його нахилило вперед, екранчик розширився, і Гаррі відчув, як його тіло відірвалося від ліжка, і він сторч головою влетів крізь отвір у сторінці у вир тіней і кольорів.
Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.
Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.
- Перепрошую, - невпевнено мовив він, - я не хотів вас турбувати...
Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:
- Е‑е... я, мабуть, піду, можна?
Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:
- Вибачте, що потурбував, я вже йду, - мало не крикнув він.
Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.
Небо за вікном було яскраво‑червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.
Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п’ятдесят років тому.
Хтось постукав у двері кабінету.
- Заходьте, - ледь чутно мовив старий чарівник.
Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.
- А‑а, Редл! - сказав директор.
- Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? - занепокоєно запитав Редл.
- Сідай, - звелів Діпіт. - Я щойно читав твого листа.
- О! - вимовив Редл.
Він сів і міцно стиснув руки.
- Мій любий хлопче, - лагідно мовив Діпіт, - я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?
- Ні, - відразу заперечив Редл, - я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього... до цього...
- Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? - поцікавився Діпіт.
- Так, пане професоре, - відповів, почервонівши, Редл.
- Ти маґлівського роду?
- Я покруч, пане професоре, - пояснив Редл. - Тато - маґл, а мати - чаклунка.
- І вони обоє?..
- Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім’я: Том - на честь батька, Ярволод - на честь дідуся.
Діпіт співчутливо поклацав язиком.
- Річ у тім, хлопче, - зітхнув він, - що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин...
- Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? - запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.
Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.
- Саме так, - погодився директор. - Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію... смерть тієї бідолашної дівчинки... У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити... е‑е... джерело цих неприємностей... Редлові очі округлилися:
- Пане професоре, а якби... ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..
- Що ти маєш на увазі? - аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. - Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?
- Ні, пане професоре, - швидко відповів Редл. Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме “ні” професорові Дамблдору.
- Можеш іти, Томе... - Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.
Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам’яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.
Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.
- Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?
Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п’ятдесят років Дамблдор.
- Я був у директора, - пояснив Редл.
- Ну, а тепер іди спати, - сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. - Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як...
Не доказавши, він тяжко зітхнув, побажав Ред‑лові “на добраніч” і пішов далі. Редл зачекав, поки Дамблдор зникне, а тоді швидко збіг кам’яними сходами, що вели до підвалу. Гаррі кинувся за ним.
Він був розчарований тим, що Редл завів його не в якийсь прихований перехід або таємний тунель, а саме у той підвал, де відбувалися Снейпові уроки зілля й настійок. Смолоскипи не горіли, тож коли Редл майже причинив за собою двері, Гаррі бачив тільки, як той стоїть, мов укопаний, біля дверей і пильнує за коридором.
Гаррі здалося, ніби вони простояли там не менше години. Редл і далі стовбичив біля дверей, підглядаючи у шпарку. І от тоді, коли Гаррі вже ні на що не сподівався і почав навіть думати про повернення в теперішній час, за дверима почулися чиїсь кроки.
Хтось скрадався в переході. Гаррі чув, як той хтось проминув їхній підвал. Редл безшумно, мов тінь, вислизнув з дверей і рушив услід, а Гаррі скрадався за ним навшпиньки, забувши, що його й так не чути.
Хвилин із п’ять вони прямували слідом за тими кроками, аж поки Редл раптом зупинився, прислухаючись до нових звуків. Гаррі почув, як зі скрипом відчинилися двері, а тоді хтось хрипко зашепотів:
- Давай! Мушу тебе випустити!.. Йди сюди... У ящик!..
Голос був досить знайомий.
Зненацька Редл одним стрибком зник за рогом. Гаррі рушив за ним. Він побачив темний силует здоровенного хлопця, який присів біля відчинених дверей, тримаючи в руках великий ящик.
- Привіт, Рубеусе! - голосно сказав Редл.
Хлопець з грюкотом зачинив двері й підвівся.
- Що ти си тут робиш, Томе? Редл підступив ближче.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
