Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
Це було нелегко. Герміонині пальці так міцно стискали аркушик, що Гаррі боявся його порвати. Поки Рон стежив за мадам Помфрі, він кілька хвилин смикав папірець, поки той нарешті таки піддався.
Це була сторінка, вирвана з дуже старої бібліотечної книжки. Гаррі нетерпляче розгладив її, а Рон підсунувся ближче, щоб теж прочитати.
“З багатьох грізних звірів і потвор, що мешкають у наших краях, найдивнішим і найжахливішим є Василіск, відомий ще під назвою Зміїний король. Цей змій, який може досягати гігантських розмірів і прожити не одну сотню років, вилуплюється з курячого яйця, висидженого жабою. Щоб убити когось, він удається до дивовижних засобів, бо, крім страхітливих отруйних зубів, Василіск має вбивчий погляд, і всі, на кого він погляне, відразу помирають.
Павуки тікають від Василіска, бо то їхній смертельний ворог, а Василіск боїться тільки співу півня, що згубний для нього...”
Знизу рукою Герміони - Гаррі зразу упізнав її почерк - було дописано лиш одне слово: “Труби”. Раптом у його голові проясніло.
- Рон, - видихнув Гаррі, - це воно! Ось де відповідь! Потвора в Таємній кімнаті - це Василіск, гігантський змій! Ось чому я скрізь чув той голос, якого ніхто інший не чув. Це тому, що я розумію парселмову!
Гаррі глянув на інші ліжка.
- Василіск убиває людей поглядом. Але ніхто не помер - бо ніхто не дивився йому просто в очі. Колін побачив його через вічко фотоапарата. Василіск спалив плівку, але Коліна тільки спаралізувало. Джастін... Джастін, мабуть, побачив Василіска крізь Майже‑Безголового Ніка! А Нікові дістався основний удар, але він не міг померти знову... А біля Герміони й тієї рейвенкловської старости знайшли дзеркальце. Герміона якраз довідалася, що та потвора - Василіск. Я певен - вона попередила першого, кого зустріла, що треба, завертаючи за ріг, дивитися спершу в дзеркальце! Та дівчина витягла своє дзеркальце і...
Рон аж рота роззявив.
- А Місіс Норіс? - нетерпляче прошепотів він.
Гаррі замислився, уявляючи собі сцену під час Гелловіну.
- Вода... - поволі вимовив він. - Повінь з туалету Плаксивої Мірти. Сто відсотків, що Місіс Норіс бачила тільки відображення.
Гаррі ще раз глянув на аркуш. Що довше вчитувався, то зрозумілішими ставали всі попередні події.
- “Спів півня згубний для нього”! - прочитав він уголос. - Хтось убив Геґрідових півнів! Спадкоємець Слизерина не хотів, щоб вони були коло замку, коли відчинять Таємну кімнату! Павуки тікають від нього!.. Все збігається!
- Але як той Василіск пересувався тут? - запитав Рон. - Здоровенна зміюка. Хтось би побачив.
Але Гаррі показав на слово, яке нашкрябала Герміона внизу сторінки.
- Труби, - сказав він. - Труби. Роне, він лазив по трубах водогону! Я чув той голос у стінах...
Раптом Рон схопив Гаррі за руку.
- Вхід до Таємної кімнати! - прохрипів він. - А що, як це туалет? Що, як він у...
- ...туалеті Плаксивої Мірти? - докінчив за нього Гаррі.
Вони схвильовано присіли, не знаючи, вірити в це чи ні.
- Це означає, - здогадався Гаррі, - що я - не єдиний парселмовець у школі. Спадкоємець Слизерина теж знає зміїну мову. Отак він і контролює Василіска.
- Що робити? - запитав Рон, чиї очі аж палали. - Іти просто до Макґонеґел?
- Ходімо до вчительської! - скочив на ноги Гаррі. - Вона там буде хвилин за десять, скоро перерва.
Хлопці побігли сходами вниз. Аби ніхто не бачив, як вони тиняються коридором, заскочили просто в порожню учительську. Це була простора оббита панелями кімната, заставлена кріслами з темного дерева. Гаррі й Рон походжали по ній, надто збуджені, щоб сісти.
Але дзвоник на перерву так і не продзвенів.
Натомість, відлунюючи в коридорах, пролунав магічно підсилений голос професорки Макґонеґел:
“Всім учням негайно повернутися до спалень! Усім учителям зібратися в учительській. Прошу, негайно!”
Гаррі глянув на Рона.
- Невже новий напад? Саме тепер?
- А нам що робити? - приголомшено запитав Рон. - Вертатися до спальні?
- Ні! - відповів, озираючись, Гаррі. Ліворуч від нього була якась незрозуміла шафа, де висіли вчительські мантії. - Давай‑но сюди! Послухаємо, що трапилось. А тоді розкажемо, що ми знайшли.
Вони сховалися в шафі, прислухаючись до тупоту сотень учнівських ніг над їхніми головами. Невдовзі двері учительської з грюкотом відчинилися, і з‑поміж складок запліснявілих мантій вони побачили вчителів, які заповнювали кімнату. Дехто з них був приголомшений, а дехто й геть переляканий. Потім з’явилася професорка Макґонеґел.
- Це сталося, - повідомила вона мовчазних учителів. - Потвора викрала ученицю. Затягла просто в Таємну кімнату.
Професор Флитвік вискнув. Професорка Спраут затулила долонями рота. Снейп міцно стиснув спинку крісла й запитав:
- Звідки ви знаєте?
- Спадкоємець Слизерина, - відповіла.зблідла професорка Макґонеґел, - зробив ще один напис. Унизу під попереднім. “Її скелет лишиться в Таємній кімнаті назавжди”.
Професор Флитвік залився сльозами.
- Хто це? - запитала мадам Гуч, упавши на крісло. - Хто саме з учнів?
- Джіні Візлі.
Гаррі відчув, як Рон мовчки сповз біля нього на долівку шафи.
- Завтра будемо відправляти всіх учнів додому, - розпорядилася професорка Макґонеґел. - Це кінець Гоґвортсу. Дамблдор завжди казав...
Знову відчинилися двері учительської. На якусь дивну мить Гаррі подумав, що то має бути Дамблдор. Але прийшов усміхнений Локарт.
- Перепрошую! Трохи задрімав. Я щось пропустив?
Він, здається, не помічав, що решта вчителів дивляться на нього з ледве тамованою ненавистю.
Снейп ступив крок уперед.
- Ось хто нам треба! - сказав він. - Так, тільки він. Локарте, потвора зловила дівчинку. Затягла її в Таємну кімнату. Нарешті настав твій час.
Локарт побілів.
- Справді, Ґільдерою, - додала професорка Спраут. - Чи ж не казав ти вчора, що знаєш, де вхід до Таємної кімнати?
- Я... ну, я... - забелькотів Локарт.
- Атож, хіба ти не казав мені, що знаєш, хто там усередині? - втрутився професор Флитвік.
- Н‑н‑невже?.. Я не пригадую...
- Я добре пам’ятаю, як ти нарікав, що потвори не потрапила в твої руки раніше, ніж заарештували Геґріда, - сказав Снейп. - Хіба ти не казав, що ми геть усе спартачили, і що треба було дати тобі повну свободу дій з самого початку?
Локарт глянув на скам’янілі обличчя своїх колег.
- Я... я справді ніколи... Ви мене не так зрозуміли!
- Ґільдерою, то ми тобі й доручаємо це завдання! - сказала професорка Макґонеґел. - Ти матимеш сьогодні чудову нагоду показати себе. Ми подбаємо, щоб тобі ніхто не заважав. Займешся потворою власноручно. Повна свобода дій!
Локарт розгублено озирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Від його принадності не лишилося й сліду. Вуста йому тремтіли, а без своєї звичної білозубої усмішки він видавався перестрашеним і недолугим.
- Д‑дуже добре, - промимрив він. - Я... б‑буду в своєму ка‑кабінеті, щоб... щоб підготуватися.
І вийшов з кімнати.
- Чудово! - сказала професорка Макґонеґел. її ніздрі гнівно роздималися. - Тепер він принаймні не заважатиме. Вихователі гуртожитків мають піти й повідомити учням про те, що сталося. Скажіть, що “Гоґвортський експрес” завтра вранці відвезе їх додому. Всіх решту прошу подбати, щоб жоден учень не виходив зі своїх спалень.
Учителі підвелися і вийшли одне за одним.
* * *
Це був, мабуть, найгірший день у житті Гаррі.
Він, Рон, Фред і Джордж сиділи в куточку ґрифіндорської вітальні і не мали сил навіть розмовляти.
Персі там не було. Він пішов відправити сову містерові і місіс Візлі, а тоді зачинився у своїй спальні.
Жоден день ще не тягнувся довше за цей, і жодного разу ґрифіндорська вежа не була така багатолюдна і тиха водночас. Коли сонце вже сідало, Фред і Джордж не витримали і пішли до спальні.
- Вона щось знала, Гаррі! - вперше заговорив Рон, відколи вони сховалися до шафи в учительській кімнаті. - Ось чому забрали саме її. То не була якась дурничка щодо Персі. Вона щось дізналася про Таємну кімнату. Саме тому її... - витирав очі Рон. - Адже вона була чистокровна. Тут тільки одна причина...
Криваво‑червоне сонце сідало за обрій. Гаррі ще ніколи не було так погано. Коли б він міг щось зробити. Бодай що‑небудь!
- Гаррі... - сказав Рон, - думаєш, є хоч якийсь шанс, що вона не... ну, розумієш...
Гаррі не знав, що й казати. Надії на те, що Джіні жива, майже не було.
- Знаєш, що? - знову озвався Рон. - Давай підемо до Локарта. Розкажемо йому про всі наші здогади - про Василіска, про місце Таємної кімнати. Він спробує туди проникнути.
Гаррі погодився. Він хотів щось робити, хоч і не знав як. Усі ґрифіндорці були такі засмучені і так жаліли братів Візлі, що ніхто й не намагався зупинити Рона з Гаррі, коли вони встали, перетнули кімнату й вийшли через отвір у портреті.
Поки вони йшли до Локартового кабінету, сутінки дедалі густішали. В кабінеті щось діялося. Вони чули шкрябання, глухі удари і метушливі кроки.
Гаррі постукав - і раптом усе завмерло. Двері ледь‑ледь прочинилися, й вони побачили крізь тонесеньку шпарку одне Локартове око.
- Ох, містере Поттере, містере Візлі! - сказав він, ще на якийсь сантиметр відчиняючи двері. - Я зараз дуже заклопотаний. Хіба що ви швиденько...
- Пане професоре, ми маємо для вас деяку інформацію, - сказав Гаррі. - Вона може вам знадобитися...
- Ее... ну... не дуже й... - та частина Локартового обличчя, яку вони бачили, мала дуже стривожений вигляд. - Тобто... ну, гаразд...
Локарт відчинив двері, і вони увійшли.
Кабінет світив голими стінами. На підлозі лежали дві великі відчинені валізи. В одну з них були поспіхом запхані мантії - яскраво‑зелена, бузкова і темно‑синя, а в другій лежала купа недбало скиданих книжок. Фотографії, що прикрашали стіни, тепер були складені в коробках на столі.
- Ви кудись їдете? - здивувався Гаррі.
- Е‑е... ну, так, - пробелькотів Локарт, здираючи з дверей і згортаючи в рулон плакат, на якому він був зображений на повен зріст. - Терміновий виклик, невідкладний... Мушу їхати...
- А як же моя сестра? - обурився Рон.
- Ну, це... Дуже прикро, - сказав Локарт, уникаючи їхніх очей. Він висунув шухляду, щоб перекласти з неї все в торбу. - Ніхто так не шкодує, як я...
- Ви ж викладаєте захист від темних мистецтв! - вигукнув Гаррі. - Як ви можете їхати! Тут діються такі темні речі!..
- Ну, мушу сказати... Коли я приймав цю посаду, - бурмотів Локарт, складаючи зверху на мантії шкарпетки, - в контракті навіть згадки не було... Я не сподівався!..
- Тобто ви тікаєте? - усе ще не міг повірити Гаррі. - Після усіх ваших подвигів, описаних у книжках?
- Книжкам не завжди можна вірити, - тихенько мовив Локарт.
- Але ж ви самі їх написали! - крикнув Гаррі.
- Мій любий хлопче, - випростався і спохмурнів Локарт. - Не забувай про здоровий глузд. Я б не продав і половини своїх книжок, якби люди не думали, що те все зробив саме я. Ніхто не читатиме про якогось там старого бридкого чаклуна з Вірменії, навіть якби він і справді врятував село від перевертнів. Уявіть собі, який жахливий вигляд він мав би на обкладинці. Жодного стилю в одязі. А та відьма, що вигнала бабу‑ягу з Бендона, мала заячу губу. Ну що тут ще говорити?..
- То ви просто приписали собі те, що робили зовсім інші люди? - недовірливо запитав Гаррі.
- Гаррі, Гаррі, - нетерпляче похитав головою Локарт, - це аж ніяк не так просто. Над цим треба було попрацювати. Знайти усіх тих людей. Докладно розпитати їх, як вони все те зробили. Тоді наслати на них чари забуття, щоб вони те все забули. Чим‑чим, але своїми чарами забуття я справді можу пишатися! Отож‑то, Гаррі, на це пішло багато праці. Розумієш, це не просто підписування книжок і рекламні фотознімки! Якщо прагнеш слави, треба бути готовим до тривалої й тяжкої праці.
Він зачинив і позамикав валізи.
- Ну ось, - сказав він. - Думаю, це все... Угу... Лишилося тільки одне.
Локарт видобув свою чарівну паличку й повернувся до Рона й Гаррі:
- Мені страшенно шкода, хлоп’ята, але тепер я мушу наслати на вас чари забуття. Не хочу, щоб ви розбовкали мої таємниці. Тоді я не продам жодної своєї книжки...
Гаррі вчасно вихопив з кишені чарівну паличку. Не встиг Локарт підняти свою, як Гаррі закричав:
- Експеліармус!
Локарт, перечепившись об валізу, відлетів назад. Його чарівна паличка високо знялася в повітря; Рон зловив її і жбурнув у відчинене вікно.
- Ви самі винні, що професор Снейп навчив нас цього трюку! - розлючено мовив Гаррі, відпихаючи ногою Локартову валізу.
Локарт витріщився на нього, втративши рештки самовпевненості. Гаррі й далі націлявся в нього чарівною паличкою.
- Що ти від мене хочеш? - кволо запитав його Локарт. - Я не знаю, де Таємна кімната. Я нічим не можу допомогти.
- Вам пощастило, - порадував його Гаррі, рухом палички піднявши Локарта на ноги. - Бо ми, здається, знаємо, де вона. І знаємо, хто в ній. Ходімо.
Вони вивели Локарта з кабінету, а тоді спустилися найближчими сходами і пішли вздовж темного коридору, де на стіні - аж до дверей туалету Плаксивої Мірти - сяяли написи.
Локарта пустили наперед. Гаррі втішено дивився, як той тремтить.
Мірта сиділа в останній кабінці на бачку.
- О, це ти! - сказала вона, побачивши Гаррі. - Чого ти хочеш тепер?
- Запитати, як ти померла, - відповів Гаррі. Мірта відразу разюче змінилася. Здавалося, її ще ніколи не запитували про такі приємні речі.
- О‑о‑ох, це було жахливо! - радісно протягла вона. - Це сталося саме тут. Я померла в оцій кабінці. Я дуже добре пам’ятаю це. Я сховалася, бо Олива Горнбі глузувала з моїх окулярів. Двері були зачинені, я плакала, а тоді почула, що зайшли якісь люди. Вони дуже кумедно розмовляли. Якоюсь незрозумілою мовою. Але найдужче мене обурило, що говорив хлопець. Тому я відчинила двері, хотіла сказати, щоб він забирався до свого туалету, а тоді... - Мірта поважно випнула груди, а її обличчя засяяло, - я померла.
- Але як? - запитав Гаррі.
- Не знаю, - тихенько відповіла Мірта. - Я тільки пам’ятаю двоє величезних жовтих очей. Усе моє тіло мовби застигло, а тоді я кудись попливла... - Вона замріяно глянула на Гаррі. - Потім я знову повернулася сюди... Знаєш, я вирішила позбиткуватися над Оливою Горнбі. О, вона таки пошкодувала, що насміхалася з моїх окулярів!..
- А де ти побачила ті очі? - поцікавився Гаррі.
- Десь там, - непевно показала Мірта на раковину навпроти своєї кабінки.
Гаррі й Рон підійшли туди. Локарт лишився ззаду, а його обличчя застигло в цілковитому жаху.
На перший погляд це була звичайна раковина. Вони уважно оглянули її з усіх боків, навіть труби під нею. Аж раптом Гаррі побачив - на одному з мідних кранів була зображена маленька змійка.
- Цей кран ніколи не працював, - весело сказала Мірта, коли Гаррі спробував його відкрутити.
- Гаррі, - порадив Рон, - скажи що‑небудь. Парселмовою.
- Але ж я... - Гаррі замислився. Досі йому вдавалося говорити зміїною мовою тільки тоді, коли він опинявся перед справжньою змією. Він пильно глянув на зображення змії, намагаючись уявити, що вона справжня.
- Відчинися! - звелів він. Допитливо глянув на Рона.
- Це наша мова, - зітхнув, похитавши головою, Рон.
Гаррі знову подивився на змійку, силкуючись повірити, що вона жива. Поворушив головою, і в мерехтливому сяйві свічки йому здалося, ніби й вона ворухнулася.
- Відчинися! - повторив він.
Але цього разу замість слів з нього вирвалося дивне сичання, кран засяяв сліпучо‑білим світлом і почав відкручуватися. Наступної миті зарухалася раковина. Зненацька вона просто зникла, і на її місці відкрилася велика труба, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Гаррі почув, як охнув Рон, і повернувся до нього. Він уже вирішив, що робити.
- Я лізу туди, - сказав Гаррі.
Він не міг не полізти, надто тепер, коли знайдено вхід до Таємної кімнати і доки існує хоч найменший, найнеймовірніший шанс, що Джіні жива.
- Я з тобою, - додав Рон. Запала тиша.
- Ну, я вам, мабуть, уже й не потрібен, - спробував усміхнутися Локарт, хоч то була тільки тінь його колишньої усмішки. - Тоді я...
Він уже взявся за дверну клямку, як Рон і Гаррі одночасно навели на нього чарівні палички.
- Підете першим! - крикнув Рон.
Блідий Локарт, який уже не мав своєї палички, поплентався до отвору.
- Хлоп’ята... - ледь чутно промимрив він, - хлоп’ята, яка вам з цього користь?
Гаррі штрикнув його в спину чарівною паличкою.
Локарт запхав ноги в трубу.
- Я справді не думаю, що... - почав він, але Рон штовхнув його, і Локарт зник з їхніх очей. Гаррі також не став зволікати. Обережно заліз у трубу а тоді відпустив руки.
Він полинув додолу якимось нескінченним, слизьким і темним жолобом. Бачив інші труби, що розходилися навсібіч, але жодна з них не була такою великою, як ця, що, звиваючись, круто опускалася донизу. Гаррі знав, що падає на таку глибину, якої не сягали навіть шкільні підвали. Він чув, як слідом за ним летить Рон, легенько гупаючись об стінки труби на поворотах.
І ось, коли Гаррі вже почав непокоїтися, що станеться, як він торкнеться землі, труба вигнулася горизонтально, і він вилетів з неї, гепнувшись на вологу долівку темного кам’яного тунелю, такого великого, що в ньому можна було вільно стояти. Вимащений слизом і блідий, наче мрець, неподалік підводився на ноги Локарт. Гаррі вчасно відступив убік - з труби зі свистом вилетів Рон.
- Ми спустилися, мабуть, на кілька кілометрів під школою, - припустив Гаррі, і голос його луною відбився в чорному тунелі.
- Може, навіть аж під озеро, - додав Рон, придивляючись до темних, слизьких стін.
Усі троє почали вдивлятися в темряву.
- Лумос! - шепнув Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. - Пішли, - покликав він Рона й Локарта, після чого вони гучно почалапали по мокрій підлозі.
В тунелі було так темно, що вони майже нічого не бачили перед собою. У світлі чарівної палички їхні тіні на стінах видавалися страховиськами.
- Пам’ятайте, - неголосно сказав Гаррі, - тільки почуєте якийсь шурхіт - відразу заплющуйте очі!
Але в тунелі було тихо, як у могилі, і першим несподіваним звуком був гучний хрускіт, коли Рон наступив на те, що виявилося щурячим черепом. Гаррі опустив чарівну паличку і побачив, що вся підлога всіяна кістками дрібних тваринок. Намагаючись навіть не думати, якою буде Джіні, коли вони її знайдуть, Гаррі попрямував далі. Нарешті темний тунель звернув убік.
- Гаррі, там щось є! - хрипко вимовив Рон, схопивши його за плече.
Завмерши, вони почали придивлятися. Гаррі міг розрізнити тільки контури чогось великого й заокругленого, що лежало поперек тунелю. Воно не рухалося.
- Може, воно спить, - ледь чутно вимовив він, озирнувшись.
Локарт затулив очі руками. Гаррі знову глянув туди, і його серце загупало ще шаленіше.
Майже заплющившись, Гаррі дуже повільно ступив уперед, тримаючи напоготові чарівну паличку.
Світло впало на велетенську зміїну шкіру ядучо‑зеленого кольору, що лежала покручена й порожня на долівці тунелю. Зміюка, яка її скинула, була, Мабуть, не менше шести метрів завдовжки.
- О, Боже! - ледь чутно видихнув Рон. Раптом за їхніми спинами щось гупнуло - у Локарта підігнулися коліна.
- Вставайте! - наказав Рон, скеровуючи на Локарта чарівну паличку.
Локарт звівся на ноги, а тоді раптово стрибнув на Рона, збивши його на підлогу.
Гаррі кинувся до них, але запізно. Ледве дихаючи, Локарт підводився з Роновою паличкою в руках. Він знову сяяв посмішкою.
- Кінець вашій авантюрі, хлоп’ята! - промовив він. - Я візьму нагору шматочок цієї шкіри. Скажу їм, що трохи запізнився, аби врятувати дівчинку, і ще скажу, що ви обидва з’їхали з глузду, коли побачили її понівечене тіло. Прощайтеся зі своєю пам’яттю!
Локарт високо над головою підняв обмотану чароскочем чарівну паличку Рона й заволав:
- Забуттятус!
Паличка вибухнула, немов маленька бомба. Прикриваючи голову руками, Гаррі побіг, ковзаючись на скрученій зміїній шкірі й ухиляючись від великих брил, що з гуркотом падали зі стелі тунелю. Наступної миті він уже стояв за цілою стіною кам’яних брил.
- Рон! - закричав він. - Ти живий?.. Роне!
- Я тут! - долинув приглушений Ронів голос з іншого боку завалу. - Зі мною все в порядку. А з тим ідіотом, здається, ні! Його добряче пальнула моя чарівна паличка!
Почувся глухий удар і голосний зойк. Мабуть, Рон копнув Локарта по нозі.
- Що тепер? - запитав розпачливий Ронів голос. - Ми не зможемо тут пролізти. Це забере купу часу...
Гаррі глянув на тунельну стелю. У ній з’явилися величезні тріщини. Він ще ніколи не пробував розбивати чарами щось таке велике, як це каміння, а зараз був не найкращий момент для експериментів - а що, як обвалиться увесь тунель?
За камінням знову почулися удар і зойк.
Вони марнували час. Джіні вже кілька годин перебувала в Таємній кімнаті. Гаррі знав, що є тільки один вихід.
- Чекай мене тут! - крикнув він Ронові. - Чекай разом з Локартом. Я піду далі. Якщо не повернуся за годину...
Запала промовиста тиша.
- Я спробую розчистити прохід, - сказав Рон, намагаючись говорити якомога спокійніше. - Щоб ти міг... пройти сюди. Але, Гаррі...
- Бувай! - спробував додати впевненості своєму тремтячому голосові Гаррі.
І він рушив сам‑один повз величезну зміїну шкіру.
Поступово звук від каміння, яке пересував Рон, затих удалині. Тунель кілька разів звернув убік. Гаррі відчував напругу кожною клітинкою свого тіла. Він хотів, щоб тунель швидше закінчився, але водночас боявся того, що йому доведеться там побачити.
І ось нарешті, проминувши ще один поворот, він побачив попереду масивну стіну, на якій були вирізьблені дві переплетені змії. У їхніх очницях виблискували великі смарагди.
Гаррі наблизився до них, і в горлянці йому цілком пересохло. Цього разу не треба було уявляти, Що ці кам’яні змії справжні - їхні очі й так були на диво живі.
Тепер він знав, що робити. Прокашлявся, а смарагдові очі ніби замерехтіли.
- Відчиніться! - ледь чутно прошипів Гаррі.
Змії розплелися - і стіна зі скрипом розсунулася: її половинки плавно ковзнули вбік. Тремтячи з голови до ніг, Гаррі увійшов досередини.
Розділ сімнадцятий СПАДКОЄМЕЦЬ СЛИЗЕРИНА
Він стояв на краю довжелезної, тьмяно освітленої кімнати. Високі кам’яні колони, на яких поспліталися численні різьблені змії, підтримували стелю, що губилася десь у пітьмі, й відкидали довгі чорні тіні крізь химерний зеленкуватий морок.
Серце його несамовито калатало. Гаррі прислухався до моторошної тиші: може, десь там, за колоною, в темному закутку причаївся Василіск? А де Джіні?
Він витяг чарівну паличку й рушив уперед поміж зміїстими колонами. Кожен обережний крок голосно відлунював від стін, що ховалися у мороці. Гаррі примружився, готовий негайно заплющити очі, тільки‑но почує найменший порух. Порожні зіниці кам’яних змій ніби стежили за ним. Кілька разів Гаррі хололо в грудях, йому здавалося, що деякі з них заворушилися.
Коли ж Гаррі дійшов до останньої пари колон, перед ним біля задньої стіни виросла статуя заввишки до самої стелі.
Гаррі задер голову і побачив величезне обличчя: воно було старе, мавпоподібне, з довгою ріденькою бородою, що сягала майже самого краю кам’яної мантії, з‑під якої у гладеньку підлогу впиралися дві велетенські сірі стопи. А між цими стопами лежала долілиць маленька, закутана в чорну мантію фігурка з яскраво‑рудим волоссям.
- Джіні! - скрикнув Гаррі, підбіг до неї й опустився на коліна. - Джіні! Не помирай! Будь‑ласка, не помирай!
Він поклав збоку свою чарівну паличку, вхопив Джіні за плечі й перевернув. Обличчя дівчинки було біле й холодне, мов мармур, а очі - заплющені. Отже, вона не скам’яніла. Але тоді вона, мабуть...
- Джіні, будь‑ласка, прокинься! - розпачливо шепотів Гаррі, трясучи її. Голова Джіні безпорадно метлялася в різні боки.
- Вона не прокинеться, - пролунав тихий голос. Гаррі здригнувся й озирнувся, не підводячись із колін.
Високий чорнявий хлопець спостерігав за ним, зіпершись на найближчу колону. Контури його постаті були химерно розмиті, ніби Гаррі дивився на нього крізь затуманене вікно. Але не було жодного сумніву, хто це.
- Том?.. Том Редл?..
Редл кивнув, не спускаючи з Гаррі очей.
- Чому ти кажеш, що вона не прокинеться? - запитав у розпачі Гаррі. - Вона по... вона не...?
- Вона ще жива, - відповів Редл. - Тобто, ледь жива.
Гаррі глянув на нього.
Том Редл учився в Гоґвортсі п’ятдесят років тому, але ось він стоїть отут, оповитий химерним невиразним сяйвом, і аж ніяк не видається старшим за свої шістнадцять років.
- Ти привид? - запитав нерішуче Гаррі.
- Я спогад, - спокійно відповів Редл. - Спогад, що зберігався у щоденнику протягом п’ятдесяти років.
Він показав на підлогу біля величезної стопи. Там лежав розгорнутий маленький чорний щоденник - той, який Гаррі знайшов у туалеті Плаксивої Мірти. На якусь мить Гаррі здивувався, побачивши його тут, але зараз він мав вирішувати важливіші справи.
- Томе, ти мусиш допомогти мені, - сказав Гаррі, знову піднімаючи голову Джіні. - Треба забрати її звідси. Тут Василіск. Я не знаю, де він тепер, але він може з’явитися будь‑якої миті. Благаю, допоможи.
Але Редл не рухався.
Гаррі, напружившись, трохи підняв Джіні і потягнувся по свою чарівну паличку. Але її там не було.
- Ти не бачив?...
Він підняв голову. Редл і далі стежив за ним... вертячи у довгих пальцях чарівну паличку Гаррі.
- Дякую, - сказав Гаррі, простягаючи по неї руку.
Кутики Редлових вуст викривилися в посмішці. Він дивився на Гаррі, ліниво крутячи пальцями чарівну паличку.
- Послухай! - нетерпляче сказав Гаррі, згинаючись під вагою закляклого тіла Джіні. - Нам треба йти звідси! Якщо тут з’явиться Василіск...
- Він не з’явиться, поки його не покличеш, - спокійно відповів Редл.
Гаррі знову поклав Джіні на підлогу, не в силі тримати її далі.
- Що ти маєш на увазі? - здивувався він. - Прошу, віддай мою паличку, вона мені може швидко знадобитися.
- Вона тобі вже не знадобиться! - ще ширше посміхнувся Редл.
- Як то не знадобиться? - з подивом запитав Гаррі.
- Я довго чекав цього, Гаррі Поттере, - сказав Редл. - Нагоди побачити тебе. Поговорити з тобою.
- Слухай, - урвав його, втрачаючи терпець, Гаррі, - ти, мабуть, не розумієш. Ми в Таємній кімнаті. Поговоримо іншим разом.
- Ні, поговоримо зараз! - заперечив, посміхаючись, Редл і засунув до кишені чарівну паличку.
Гаррі вражено дивився на нього. Тут діялося щось дуже дивне.
- А як це сталося з Джіні? - повільно запитав він.
- Ну, це досить цікаве запитання! - люб’язно відповів Редл. - І досить довга розповідь. Думаю, справжньою причиною було те, що вона розкрила своє серце й вибовкала усі свої таємниці невидимому незнайомцю.
- Про що ти говориш? - здивувався Гаррі.
- Про щоденник, - пояснив Редл. - Про мій щоденник. Маленька Джіні кілька місяців писала в ньому, розповідала мені про всі свої мізерні турботи і прикрощі: як її дражнять брати, як вона мусила йти до школи у старій мантії і зі старими підручниками, як, - тут Редлові очі заблищали, - вона не має жодної надії на те, що сподобається колись знаменитому, чудовому, видатному Гаррі Поттерові.
Говорячи це, Редл не спускав очей з Гаррі. Ці очі мовби жадібно пожирали обличчя Гаррі.
- Страшенно нудно було вислуховувати дурненькі одкровення одинадцятирічної дівчинки, - вів далі Редл. - Але я набрався терпцю. Писав їй У відповідь, співчував, був люб’язний. Джіні просто захопилася мною. “Томе, ніхто не розуміє мене так, як ти... Я така рада, що можу довіритися цьому щоденникові... Це як приятель, якого всюди можна носити в кишені”.
Редл зайшовся пронизливим, холодним реготом, який йому не личив. Від того сміху у Гаррі аж настовбурчилося волосся.
- Не буду хвалитися, Гаррі, але я завжди вмів причаровувати потрібних мені людей. Джіні вилила мені свою душу, а її душа саме й була мені необхідна. Я ставав дедалі міцнішим, бо живився її найглибшими страхами і найзаповітнішими таємницями. Я став могутнім, значно могутнішим за малу панночку Візлі. Досить могутнім, щоб почати ділитися з нею деякими своїми таємницями, і тепер уже в неї переливати потроху свою власну душу.
- Нічого не розумію? - у Гаррі пересохло в роті.
- Невже ти ще не здогадався, Гаррі Поттере? - лукаво вимовив Редл. - Це ж Джіні Візлі відчинила Таємну кімнату. Це вона передушила шкільних півнів і писала на стінах загрозливі слова. Це вона нацькувала Слизеринського Змія на чотирьох бруднокровців і на кицьку того сквиба.
- Ні! - прошепотів Гаррі.
- Так, - спокійно підтвердив Редл. - Звичайно, спочатку вона не знала, що робить. Це було дуже кумедно. Хотів би я, щоб ти побачив її останні щоденникові записи! О, вони стали значно цікавіші. “Дорогий Томе, - кривлявся Редл, стежачи за переляканим обличчям Гаррі, - мені здається, я втрачаю пам’ять. Вся моя мантія - в півнячому пір’ї, а я не знаю, звідки воно взялося. Дорогий Томе, я не пам’ятаю, що я робила в ніч на Гелловін. Тоді хтось напав на кицьку, а заляпана фарбою була я. Дорогий Томе, Персі мені каже, що я бліда й сама не своя. Мені здається, він мене підозрює... Сьогодні стався новий напад, і я знову не пам’ятаю, де я була. Томе, що мені робити? Я немов божеволію... Томе, здається, це я на всіх нападаю!”
Гаррі так стиснув кулаки, що аж нігті вп’ялися йому в долоні.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ТАЄМНА КІМНАТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
