Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
Нейлові, Джесіці та Дейвіду,
які роблять мій світ чарівним
Розділ перший ДАДЛІ ДЕМОНТОВАНИЙ
Завершувався найспекотніший день літа, і над великими квадратними будинками на Прівіт‑драйв зависла дрімотна тиша. Зазвичай блискучі машини припадали пилюкою у дворах, а колись смарагдово‑зелені газони поблякли й пожовкли, - через посуху поливати їх зі шлангів було заборонено. Позбавлені можливості звично мити машини й поливати газони, мешканці вулички Прівіт‑драйв поховалися в затінках своїх прохолодних будиночків і порозчиняли навстіж вікна, сподіваючись заманити туди омріяний вітерець. Надворі залишався лише один підліток, що лежав горілиць на клумбі біля будинку номер чотири.
Цей худющий чорнявий хлопець в окулярах мав трохи нездоровий вигляд людини, що занадто швидко виросла. Джинси на ньому були брудні й подерті, футболка вилиняла й обвисла, а кросівки давно вже просили їсти. Вигляд Гаррі Поттера не надто тішив сусідів, які вважали, що за неохайність треба віддавати під суд, однак того вечора він ховався за великим кущем гортензії, і сусіди його не бачили. Власне, побачити його могли хіба що дядько Вернон чи тітка Петунія - якби повистромляли голови з вікна вітальні й поглянули вниз, на клумбу.
Гаррі радів, що додумався так вдало сховатися. Лежалося на гарячій твердій землі не дуже зручно, зате ніхто на нього не витріщався, скрегочучи зубами так голосно, що не чути було теленовин, і ніхто не мучив гидкими питаннячками - як бувало щоразу, коли він намагався лишитися у вітальні, щоб разом з дядьком і тіткою подивитися телевізор.
Його думки ніби впурхнули крізь розчинене вікно до вітальні, бо Гаррін дядько Вернон Дурслі раптом заговорив:
- Добре, хоч хлопець перестав до нас лізти. Де він, до речі?
- А я звідки знаю? - байдуже озвалася тітка Петунія. - В будинку немає. Дядько Вернон хрюкнув.
- Подивитися новини... - в’їдливо скривився він. - Хотів би я знати, що він задумав. Ніби нормальним хлопцям не однаково, що там показують у новинах, - Дадлі таке й у голову не стукне! Сумніваюся, що він навіть прізвище прем’єр‑міністра знає! Та й що можуть показати в наших новинах про їхнє кодло...
- Верноне, цс‑с! - урвала його тітка Петунія. - Вікно ж відчинене!
- А... так... вибач, люба.
Дурслі замовкли. Здалеку чулася рекламна пісенька про вівсянку “Фрут енд Брен”, а повз Гаррі помаленьку дибала напівбожевільна котолюбка місіс Фіґ з сусіднього провулка Гліциній. Вона щось сердито бурмотіла собі під ніс. Гаррі зрадів, що за кущем його не видно, бо останнім часом місіс Фіґ заповзялася при кожній зустрічі запрошувати його на чай. Щойно вона завернула за ріг і зникла з його поля зору, як з вікна знову долинув голос дядька Вернона:
- Дадік пішов до когось на чай?
- До Полкісів, - з ніжністю мовила тітка Петунія. - У нього стільки друзів, і всі його так люблять...
Гаррі ледве стримався, щоб не пирснути. Дурслі були на диво короткозорі у всьому, що стосувалося їхнього сина. Вони довірливо ковтали його тупі вигадки про те, що він під час літніх канікул щовечора ходить на чайок до своїх дружків. Гаррі добре знав, що Дадлі й не думав пити якийсь там чай. Щовечора він зі своїми головорізами громив дитячий парк, курив на перехресті і жбурляв камінці в дітей та проїжджі машини. Гаррі усе це бачив, коли блукав вечорами Літл‑Вінґіном. Усі свої канікули він переважно блукав вуличками, витягуючи зі смітників газети.
До Гарріних вух долинула вступна мелодія новин, що починалися о сьомій вечора, і в нього завмерло серце. Може, сьогодні... після місячного чекання... це станеться.
“Рекордна кількість відпочивальників застрягла в іспанських аеропортах, де вже другий тиждень триває страйк вантажників багажу...”
- Я б їх відправив на довічну сієсту, - прогарчав дядько Вернон, не дослухавши диктора, та це вже не мало значення: Гаррі на клумбі перевів подих. Якби щось сталося, про це б повідомили у першу чергу. Смерть і руйнування важливіші за туристів, що десь там застрягли.
Він поволі видихнув повітря і задивився у яскраво‑синє небо. Цього літа щодня все повторювалося: напруження, чекання, тимчасова полегкість, а тоді нове наростання напруги... і завжди чимраз наполегливіше запитання: чому й досі нічого не сталося.
Гаррі й далі прислухався - ану ж почує щось таке, чому не нададуть значення маґли - чиєсь несподіване зникнення, скажімо, або дивний випадок... але повідомлення про страйк вантажників змінилося новинами про посуху на південному сході (“Сподіваюся, наш сусід чує! - заревів дядько Вернон. - Отой, що о третій ночі вмикає поливалку!”), про вертоліт, що мало не впав на поле в Сурреї, а також про розлучення відомої актриси з її не менш відомим чоловіком (“Ніби нас цікавлять їхні брудні шури‑мури”, - пирхнула тітка Петунія, котра завзято стежила за ходом розлучення, переглядаючи кожнісінький журнал, що траплявся їй на очі).
Гаррі замружив очі від палаючого вечірнього неба, а диктор провадив далі:
“... і на завершення. Папужка Банґі вигадав цього літа новий спосіб прохолоджуватися. Банґі, що живе в “П’яти перах” у Барнслі, навчився їздити на водних лижах! Про це вам розповість Мері Доркінз”.
Гаррі розплющив очі. Якщо вже дійшли до папужок на водих лижах, то годі чекати чогось важливішого. Він обережно перевернувся на живіт, зіп’явся навкарачки й почав відповзати з‑під вікна. Не проповз він і п’яти сантиметрів, як блискавично сталося кілька подій.
Сонну тишу, мов пострілом, розірвав гучний і лункий ляскіт; з‑під машини, що стояла при тротуарі, прожогом вилетів і зник якийсь кіт; з вітальні Дурслів долинув вереск, голосний проклін і дзвін розбитої порцеляни. Гаррі, ніби чекаючи саме цього сигналу, скочив на ноги і, наче меча з піхов, висмикнув з‑за пояса тоненьку дерев’яну паличку.
Та не встиг він звестися на повен зріст, як грюкнувся тім’ям об відчинене вікно, через що тітка Петунія заверещала ще голосніше.
Гаррі здалося, ніби його голова репнула навпіл. З очей бризнули сльози, і він захитався, намагаючись збагнути, звідки почувся той ляскіт. Та не встиг він розігнутися, як з вікна висунулися дві великі червоні руки і міцно вхопили його за горло.
- Ану сховай! - прогарчав йому у вухо дядько Вернон. - Негайно! Поки... ніхто... не побачив!
- Пустіть... мене! - задихався Гаррі.
Кілька секунд вони борюкалися. Лівою рукою Гаррі намагався вивільнитися з дядькових пальців‑сардельок, а в правій міцно стискав чарівну паличку. Голова в Гаррі, здавалося, зараз вибухне від болю, та раптом дядько Вернон зойкнув, наче його вдарило струмом, і відпустив Гаррі. Ніби якась невидима сила з’явилася в хлопця, і його неможливо було втримати.
Задихаючись, Гаррі впав долілиць на кущ гортензії, тоді випростався і роззирнувся. Було незрозуміло, звідки долинув той голосний ляскіт, однак з деяких сусідських вікон вже почали вигулькувати обличчя.
Гаррі миттю запхнув паличку за пояс і зробив невинний вигляд.
- Добрий вечір! - гукнув дядько Вернон, махаючи господині будинку номер сім, що визирала з‑за мереживних фіранок. - Чули, як чмихнула машина? Ми з Петунією аж підстрибнули!
Він і далі жахливо вишкірявся, наче маніяк, аж доки у вікнах позникали сусідські голови, а тоді його обличчя перекосила люта гримаса, і він підкликав Гаррі до себе.
Гаррі підійшов на кілька кроків, зупинившись віддалік, щоб дядько не міг до нього дотягтися.
- Хлопче, що це все до біса мало означати? - прохрипів дядько Вернон тремтячим від люті голосом.
- Що саме? - холодно озвався Гаррі. Він і далі позирав то ліворуч, то праворуч уздовж вулиці, сподіваючись побачити, хто ж був причиною того гучного ляскоту.
- Отой постріл, наче зі стартового пістолета під нашим...
- То не я, - рішуче заперечив Гаррі.
Тієї миті біля широкого бурякового обличчя дядька Вернона вигулькнуло худе кобиляче лице тітки Петунії. Вона кипіла гнівом.
- Чого ти шастав під нашим вікном?
- Так!.. Отож бо!.. Що ти робив під нашим вікном?
- Слухав новини, - чемно пояснив Гаррі.
Тітка й дядько обмінялися обуреними поглядами.
- Слухав новини! Знову?
- Ну... новини щодня міняються, - сказав Гаррі.
- Не розумуй, хлопче! Кажи, що задумав насправді! І не треба брехати про слухання новин! Ти добре знаєш, що про ваше кодло...
- Тихіше, Верноне! - видихнула тітка Петунія, і дядько Вернон заговорив так тихо, що Гаррі ледве його чув: - ...що про ваше кодло не говорять у наших новинах!
- Це ви так гадаєте, - сказав Гаррі.
Дурслі якусь мить витріщалися на нього, а тоді тітка Петунія сказала:
- Ти паскудний малий брехун. А що ж тоді роблять усі ці... - вона теж стишила голос, і Гаррі тільки по губах зміг розібрати наступне слово, - сови, якщо не приносять тобі новини?
- Ага! - переможно прошепотів дядько Вернон. - Що ти на це скажеш? Ніби ми не знаємо, що ти всі новини отримуєш від тих смердючих птахів!
Гаррі на мить завагався. Нелегко було сказати правду, хоч тітка з дядьком і гадки не мали, як йому важко було.
- Сови... не приносять мені новин, - невиразно мовив він.
- Не вірю, - відразу заперечила тітка Петунія.
- А я тим паче! - переконливо додав дядько Вернон.
- Ми знаємо, що ти замислив щось нечисте, - сказала тітка Петунія.
- Ми ж не дурні, - додав дядько Вернон.
- О, це для мене новина, - гмикнув Гаррі, починаючи дратуватись, і не встигли Дурслі промовити й слова, як він повернувся, перетнув газон, переступив через низенький мур і подався вулицею геть.
Він знав, що тепер матиме неприємності. Згодом йому однак доведеться стати перед тіткою й дядьком і поплатитися за свою нечемність, але зараз йому це було байдуже: його діймали значно нагальніші тривоги.
Гаррі не сумнівався - голосно ляснуло тому, що хтось явився або роз’явився. Точнісінько з таким звуком зникав у повітрі ельф‑домовик Добі. Чи не міг Добі бути тут, на Прівіт‑драйв? Може, Добі саме цієї миті скрадається за його спиною?
Про всяк випадок Гаррі озирнувся й оглянув Прівіт‑драйв, але вуличка була цілком порожня. До того ж він знав, що Добі не вміє ставати невидимим.
Він ішов далі, не задумуючись куди йде, бо так часто блукав цими вуличками, що ноги вже автоматично вели його до улюблених місць. Щокілька кроків Гаррі озирався. Коли він лежав серед зів’ялих бегоній тітки Петунії, неподалік мусили бути якісь чарівники - у цьому він не сумнівався. Чому ж вони з ним не заговорили, чому не пішли на контакт, чому й досі ховаються?
Його розчаруванню не було меж, а впевненість зникла.
А може, то й не був чарівний звук. Може, то він так розпачливо чекав найменшого сигналу зі свого світу, що просто надав завеликого значення звичайнісінькому тріску? Може, то просто в сусідів щось зламалося?
Гаррі відчув у грудях млосну порожнечу, і зненацька на нього знову накотилося відчуття безнадії, що переслідувало його цілісіньке літо.
Завтра о п’ятій ранку його розбудить будильник, щоб він розрахувався з совою, яка приносить “Щоденний віщун”, - та чи варто й надалі його отримувати? Останнім часом Гаррі лише кидав оком на першу сторінку газети і відразу її викидав. Тоді, коли ті ідіоти з редакції нарешті збагнуть, що повернувся Волдеморт, це стане найголовнішою новиною. А ні про що інше Гаррі зараз думати не міг.
Якщо пощастить, прилетять ще й сови з листами від його найкращих друзів Рона та Герміони, хоч він давно вже втратив надію, що в тих листах будуть бодай якісь новини.
“Зрозуміло, ми не можемо написати про відомо‑що... Нам звеліли не писати нічого важливого, бо листи можуть загубитися... У нас зараз багато справ, але я не можу описати все в деталях... Багато чого діється, розкажемо все при зустрічі...”
Але коли вони з ним зустрінуться? Ніхто не називав точної дати. Герміона написала у вітальній листівці на день народження: “Сподіваюся, ми скоро побачимось”, але як скоро буде це “скоро”? Судячи з невиразних натяків, Герміона перебувала, мабуть, у Ронових батьків. Скніючи тут, на Прівіт‑драйв, нестерпно було уявляти, як весело їм там, у “Барлозі”. Гаррі був такий на них сердитий, що викинув, не розгорнувши, дві коробки шоколадних цукерок з “Медових руць”, які вони прислали йому на день народження. Пізніше він пошкодував, бо токо дня на вечерю тітка Петунія почастувала його зів’ялим салатом.
Але ж якими такими справами заклопотані Рон з Герміоною? Чому в нього, Гаррі, не було ніяких справ? Невже він не довів, що здатен зробити значно більше за них? Невже всі забули, чого він досяг?Хіба це не він потрапив на той цвинтар і бачив, як убили Седрика, невже не його самого прив’язали потім до надмогильного каменя і теж мало не вбили?
“Не думай про це”, - чи не всоте суворо наказав собі Гаррі. Досить і того, що той цвинтар постійно снився йому вночі - нічого блукати по ньому й серед білого дня.
Він завернув за ріг на алею Магнолій; проминув вузенький прохід біля гаража, де вперше побачив свого хрещеного батька. Добре, хоч Сіріус розумів, як почувається Гаррі. Авжеж, у його листах, як і в Ронових чи в Герміониних, теж не було відповідних новин, зате в них замість дратівливих натяків були заспокійливі слова: “Я знаю, як тобі нестерпно... Не встрявай у халепи - і все буде га разд... Будь обачний і не роби нічого на гарячу голову...”
“Ну, - подумав Гаррі, перетнувши алею Магнолій і звернувши на дорогу Магнолій, що вела до затемненого дитячого парку, - Сіріусових порад я переважно дотримуюсь. Принаймні утримався від спокуси прив’язати валізу до мітли і гайнути до Рона”. Власне, Гаррі вважав, що поводився дуже добре - зважаючи на роздратування й лють від цього нескінченного стирчання на Прівіт‑драйв, де все, що він міг, це ховатися між клумбами в надії почути хоч якийсь натяк на дії Лорда Волдеморта. Що не кажіть, але неприємно, коли вас застерігає від необачних вчинків той, хто відсидів дванадцять років у магічній в’язниці Азкабан, утік з неї, намагався скоїти вбивство, за яке, власне, і був засуджений, а тоді чкурнув на викраденому гіпогрифі.
Гаррі переліз через замкнені паркові ворота і пішов по вигорілій траві. Парк був порожній, як і навколишні вулиці. Підійшовши до гойдалок, він умостився на тій єдиній, що її ще не встиг зламати Дадлі з дружками, обвив рукою ланцюг і похмуро втупився в землю. Він більше не зможе ховатися на Дурслівській клумбі. Завтра доведеться вигадати щось нове, щоб і далі стежити за новинами. А поки що йому нічого сподіватися, окрім чергової тривожної ночі, бо навіть якщо його не мучили кошмари, пов’язані з Седриком, то снилися довжелезні чорні коридори, що завершувалися глухими кутами й замкненими дверима. Це, мабуть, якось пов’язувалося з відчуттям безвиході, яке його не покидало. Давній шрам на чолі частенько неприємно поколював, але він знав, що Рона, Герміону чи Сіріуса це не зацікавить. Колись біль у шрамі застерігав, що Волдеморт знову вбирається в силу, але тепер, коли Волдеморт повернувся, друзі, мабуть, лише нагадають йому, що цього болю слід було сподіватися... нема чого хвилюватися... нічого нового...
Його охопило таке відчуття несправедливості, що він ледь не заверещав з люті. Якби не він, то ніхто б і не знав, що Волдеморт повернувся! І як нагорода за це - він уже місяць стирчить у Літл‑Вінґіні, абсолютно відірваний від магічного світу, змушений сидіти навпочіпки серед зів’ялих бегоній, щоб почути про папужок на водних лижах! Як Дамблдор міг так легко про нього забути? Чому Рон з Герміоною не запросили його до себе? Скільки йому ще терпіти Сіріусові поради сидіти тихенько й бути чемним хлопчиком, або утримуватися від спокуси написати в ідіотський “Щоденний віщун” листа про те, що Волдеморт повернувся? Такі сердиті думки вирували у Гарріній голові, всередині все стискалося від гніву, а на місто тим часом спадала гаряча оксамитова ніч, повітря насичували пахощі теплої сухої трави, і не чулося нічого, окрім приглушеного гулу машин на дорозі за огорожею парку.
Він не знав, чи довго сидів на гойдалці, коли його роздуми перервали голоси, і він підвів очі. Ліхтарі з сусідніх вуличок кидали імлисте сяйво, достатнє, щоб освітити силуети кількох хлопців, що рухалися парком. Один голосно співав якусь непристойну пісеньку. Інші реготали. М’яко шелестіли шини дорогих спортивних велосипедів, що їх вони котили біля себе.
Гаррі знав, хто це такі. Попереду, безперечно, крокував його двоюрідний братик Дадлі Дурслі. У супроводі своєї вірної зграї він повертався додому.
Дадлі був дебелий, як і завжди, одначе рік суворої дієти і відкриття його нового таланту призвели до серйозних змін статури. Дядько Вернон захоплено розповідав кожному, хто мав охоту слухати, що недавно на першості шкіл південно‑східної дільниці Дадлі став чемпіоном з боксу серед юніорів у важкій вазі. Цей, за словами дядька Вернона, “шляхетний вид спорту” зробив Дадлі ще страшнішим, ніж він був у початковій школі, коли Гаррі служив для Дадлі тренувальною грушею. Гаррі тепер анітрохи не боявся двоюрідного брата, однак і досі не вважав, що вміння Дадлі бити дедалі сильніше й дедалі точніше - причина для радості. Сусідські діти боялися Дадлі - навіть більше, ніж “отого Поттера”, котрий, як їх застерігали, був невиправним хуліганом і навчався у Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.
Гаррі стежив за темними постатями, що чимчикували по траві, і думав, кого це сьогодні вони віддубасили. “Погляньте сюди, - несподівано подумав Гаррі, дивлячись на них. - Ну погляньте... я тут сиджу сам‑один... підійдіть...”
Якби Дадлеві дружки його помітили, то неодмінно б накинулись. А що б тоді зробив сам Дадлі? Він не захотів би осоромитися перед своїми і водночас боявся б розсердити Гаррі... смішно було б дивитися, як Дадлі викручується з такої халепи, дражнитися й бачити, що той безсилий відповісти... а якби хтось інший спробував зачепити Гаррі, то він був напоготові - мав при собі чарівну паличку. Нехай тільки спробують... він з радістю вилив би хоч частину свого роздратування на хлопців, які колись отруювали йому життя.
Проте вони не повернулися і не помітили його. Вони були майже біля огорожі. Гаррі стримав раптове бажання гукнути їм услід... нариватися на бійку було необачно... йому не можна вдаватися до чарів... за це можуть вигнати зі школи.
Голоси Дадлевих дружків стихли; вони віддалялися алеєю Магнолій.
“Ось, маєш, Сіріусе, - тупо подумав Гаррі. - Ніякої необачності. Не встряв у халепу. А ти ж чинив якраз навпаки”.
Він звівся на ноги й потягся. Тітка Петунія і дядько Вернон вважали, що Дадлі завжди повертається додому вчасно - незважаючи на час. А ось прийти після Дадлі вважалося великим запізненням. Дядько Вернон погрожував замкнути Гаррі в сарайчику, якщо той іще хоч раз прийде додому після Дадлі. Отож і досі сердитий, Гаррі, позіхаючи, рушив до паркових воріт.
Дорога Магнолій, як і Прівіт‑драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл‑Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його “злочинного” вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.
- ...верещав як свиня, правда? - сказав Малкольм, і всі зареготали.
- Гарний хук правою, Великий Дад, - похвалив Пірс.
- Завтра в той самий час? - спитав Дадлі.
- У мене вдома, батьків якраз не буде, - відповів Ґордон. - Тоді до зустрічі, - сказав Дадлі.
- Тримайся, Дад!
- Бувай, Великий Дад!
Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.
- Гей, Великий Дад! Дадлі озирнувся.
- А‑а, - буркнув він, - це ти.
- Коли це ти став Великим Дадом? - поцікавився Гаррі.
- Заткнися, - огризнувся Дадлі, відвертаючись.
- Класна кличка, - гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. - Та для мене ти назавжди залишишся “Маленьким Дідічком”.
- Я сказав, ЗАТКНИСЯ! - крикнув Дадлі, а його шинко‑подібні долоні стислися в кулаки.
- А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?
- Замовкни.
- А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді “Попульчик” або “Гарнюній Дадасик”? Так можна називати?
Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.
- То кого ви сьогодні побили? - поцікавився Гаррі вже без посмішки. - Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу...
- Він сам напросився, - гаркнув Дадлі.
- Та невже?
- Він мені грубіянив.
- Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.
Щелепа в Дадлі засмикалася. Гаррі страшенно подобалося спостерігати, як шаліє Дадлі. Він мовби переливав у двоюрідного брата своє роздратування. Це була єдина полегкість.
Вони завернули у вузенький перехід, де Гаррі вперше бачив Сіріуса, і яким можна було швидше перейти з алеї Магнолій у провулок Гліциній. Через брак ліхтарів там було безлюдно і значно темніше, ніж на вуличках, що він їх поєднував. Кроки хлопців приглушували стіни гаража з одного боку і високий паркан - з другого.
- Гадаєш, ти такий крутий з тією штукою? - озвався Дадлі за кілька секунд.
- З якою штукою?
- Та тією... яку ти ховаєш.
Гаррі знов усміхнувся.
- Ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Дад. Зрештою, інакше ти б не зміг одночасно ходити й розмовляти. - Гаррі вийняв чарівну паличку. Дадлі скоса зиркнув.
- Тобі не можна, - відразу бовкнув Дадлі. - Я знаю. Тебе виженуть з тієї школи для прибацаних.
- А чому ти думаєш, що правила не змінилися, Великий Зад?
- Не змінилися, - не надто впевнено відповів Дадлі.
Гаррі тихенько засміявся.
- А що - страшно поборотися зі мною без тієї штуки? - озвався Дадлі.
- Звичайно, тобі достатньо чотирьох ґевалів за спиною, щоб побити десятилітнього. А той боксерський титул, що ти ним не нахвалишся? Скільки було твоєму суперникові? Років сім? Вісім?
- Щоб ти знав, йому було шістнадцять, - крикнув Дадлі, - і після бою він вирубався на двадцять хвилин, хоч був удвоє важчий за тебе. Почекай, от я скажу татові про цю твою штучку...
- Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?
- Уночі ти не такий сміливий, га? - глузливо осміхнувся Дадлі.
- А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.
- Я маю на увазі в ліжку! - гукнув Дадлі.
Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.
- Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? - спантеличився Гаррі. - А чого я маю там боятися - подушок?
- Я чув, як ти спав учора, - видихнув Дадлі. - Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.
- Що ти маєш на увазі? - ще раз перепитав Гаррі, але в грудях у нього з’явилася холодна порожнеча. Уночі йому знову наснився цвинтар. Дадлі реготнув, а тоді пропищав пронизливим голосом:
- “Не вбивайте Седрика! Не вбивайте Седрика!” Хто такий той Седрик - твій хлопець?
- Я... ти брешеш, - механічно пробелькотів Гаррі. Але в роті у нього пересохло. Він знав, що Дадлі не бреше - він не міг знати про Седрика.
- “Тату! Допоможи мені, тату! Він хоче мене вбити, тату! Ой‑йо‑йой!”
- Заткни пельку, - тихо мовив Гаррі. - Замовкни, Дадлі, я попереджаю!
- “Рятуй мене, тату! Мамо, допоможи мені! Він убив Седрика! Тату, допоможи! Він хоче...”Не наставляй на мене ту штуку!
Дадлі позадкував до стіни. Гаррі націлився чарівною паличкою просто в Дадлове серце. Він відчував, як у його жилах пульсує чотирнадцятирічна ненависть до Дадлі - він усе віддав би за можливість вистрілити зараз, зачаклувати Дадлі так потужно, щоб той приповз додому якоюсь напівживою комахою з настовбурченими вусиками...
- Більше ніколи про це не говори, - прошипів Гаррі. - Ти мене розумієш?
- Відверни ту штуку!
- Я спитав, ти мене розумієш?
- Відверни її вбік!
- ТИ МЕНЕ РОЗУМІЄШ?
- СХОВАЙ ТУ ШТУКУ...
Дадлі якось чудернацько хапнув ротом повітря і затремтів, ніби його занурили у крижану воду.
Щось сталося з цією ніччю. Всіяне зірками темно‑синє небо зненацька стало чорне і темне - зникли зірки, місяць, навіть імлисті вуличні ліхтарі. Затих далекий гуркіт машин і шелестіння дерев. Теплий духмяний вечір раптово став пронизливо холодним. Їх оточила цілковита, непроникна, мовчазна пітьма, немовби якась велетенська рука накрила вулицю товстим крижаним покривалом, засліпивши хлопців. На частку секунди Гаррі подумав, що це він мимоволі вдався до чарів, хоч щосили цьому опирався - але тоді розум узяв гору над емоціями - він не зміг би загасити зірки. Гаррі роззирнувся довкола, намагаючись побачити бодай щось, але пітьма тисла на очі невагомою вуаллю.
У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:
- Щ‑що т‑ти робиш? П‑перестань!
- Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!
- Я н‑нічого не бачу! Я осліп! Я...
- Я сказав - заткнись!
Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки - він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.
Це неможливо... їх тут не може бути... тільки не в Літл‑Вінґіні... він нашорошив вуха... він їх почує раніше, ніж побачить...
- Я с‑скажу татові! - скімлив Дадлі. - Д‑де ти? Що т‑ти ро?...
- Ти можеш замовкнути? - зашипів Гаррі. - Я хочу щось почу...
І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.
У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.
- П‑припини! П‑перестань! Бо вдарю, к‑клянуся! - Дадлі, заткн...
БАХ!
Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.
- Ти дебіл, Дадлі! - закричав Гаррі.
Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю. Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.
- ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО!
Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне - їх тут кілька.
- ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! - бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. - Де ж та... паличка... скоріше... лумос!
Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, - аж тут біля правої руки спалахнув вогник - це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп’явся на ноги й озирнувся.
У грудях йому все обірвалося.
На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з‑під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.
Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.
- Експекто патронум!
З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок - зосередься...
З‑під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.
- Експекто патронум!
Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички - у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.
У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий... Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою - думай... про щось радісне... Але Гаррі не відчував радості... крижані пальці дементора хапалийого за горло... пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: - Вклонися смерті, Гаррі... можливо, це буде на віть безболісно... не знаю... я ще ніколи не помирав...
Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону...
Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.
- ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.
- СЮДИ! - гукнув Гаррі оленю. Розвернувся й помчав переходом, піднявши вгору запалену чарівну паличку. - ДАДЛІ? ДАДЛІ!
Не встиг він пробігти й десяти кроків, як побачив Дадлі, що скорчився на землі, затуливши обличчя руками. Другий дементор схопив його слизькими пальцями за руки й неспішно, з насолодою, відтягував їх від обличчя, нахиляючись до нього, ніби збирався от‑от поцілувати.
- НА НЬОГО! - закричав Гаррі, і вичаклуваний сріблястий олень стрімко й грізно промчав повз нього.
Сріблясті роги вдарили дементора в ту мить, коли його сліпе обличчя вже майже торкнулося Дадлі. Почвару підкинуло в повітря, і вона, як і перший дементор, відлетіла, поглинута пітьмою. Олень добіг до кінця переходу й розчинився у срібній мряці.
Знову з’явилися місяць, зорі і ліхтарі. В переході війнув теплий вітерець. Зашелестіли дерева в сусідніх подвір’ях, і повітря знову задвигтіло звичним гуркотом машин на алеї Магнолій.
Гаррі стояв нерухомо, в його тілі все пульсувало, вбираючи це раптове повернення до нормального світу. За мить він відчув, що його футболка прилипла до тіла; він був мокрий від поту. Гаррі не міг повірити у те, що сталося. Дементори тут, у Літл‑Вінґіні.
Дадлі лежав скоцюрбившись на землі, скімлив і тремтів. Гаррі нахилився, щоб подивитися, чи зможе той звестися на ноги, аж тут почув за спиною швидкі кроки. Інстинктивно піднявши вгору чарівну паличку, крутнувся назад, зустрічаючи незнайомця.
То бігла захекана місіс Фіґ, їхня стара напівбожевільна сусідка. З‑під сітки для волосся вибивалися сірі пасма, на руці гойдалася й побрязкувала господарська сумка, а з її кімнатних капців з картатого сукна стирчали босі ноги. Гаррі поспіхом почав ховати чарівну паличку, але...
- Не ховай її, дурню! - заверещала вона. - А якщо їх тут більше? Ох, я його прикандичу, того Манданґуса Флечера!
Розділ другий СОВИНЕ НАШЕСТЯ
- Що? - тупо перепитав Гаррі.
- Він пішов! - вигукнула місіс Фіґ, заламуючи руки. - Пішов через якусь коробку з казанами, що зірвалася з мітли! Я ж казала, що здеру з нього три шкури, якщо він піде, - і от маєш! Дементори! На щастя, хоч містер Тиблз мені допомагав! Але нам забракло часу! Скоріше, треба відвести тебе додому! Ох, яка халепа! Я його прикандичу!
- Але ж... - те, що його стара напівбожевільна сусідка‑котолюбка знала, хто такі дементори, вразило Гаррі не менше, ніж сама зустріч з ними у переході. - То ви... ви чаклунка?
- Я сквибка, і Манданґус це чудово знає! Ну як я могла допомогти тобі відігнати дементорів? Він покинув тебе без прикриття, а я ж його застерігала...
- То цей Манданґус мене пильнував? Чекайте... то це був він! То він роз’явився перед моїм будинком!
- Так, так, так! Але, на щастя, я про всяк випадок залишила під машиною містера Тиблза. Ось він і прибіг мене попередити. Та коли я примчала до твого будинку, тебе вже не було... а тепер... ой, що скаже Дамблдор?.. Ти! - крикнула вона на Дадлі, що й досі лежав на землі. - Піднімай свій жирний зад, швидко!
- Ви знаєте Дамблдора? - втупився в неї Гаррі.
- Звичайно, знаю. А хто ж його не знає? Та ворушися, - якщо вони повернуться, я нічим не допоможу, я й чайного пакетика не трансфігурую.
Вона нахилилася, кістлявими пальцями вхопила Дадлі за ручище й потягла.
- Уставай, нездаро, піднімайся!
Та Дадлі не міг чи не хотів поворухнутися. Мертвотно‑блідий, з міцно стуленими вустами, він лежав на землі і тремтів.
- Давайте я. - Гаррі схопив Дадлі за руку. Неймовірним зусиллям йому таки вдалося поставити його на ноги. Дадлі, здавалося, от‑от зомліє. Його очиці закотилися, а обличчя стікало потом. Щойно Гаррі його відпустив, як Дадлі небезпечно захитався.
- Швидше! - істерично вереснула місіс Фіґ.
Гаррі закинув Дадлеву важенну руку собі на плечі й поволік брата, згинаючись під його вагою. Місіс Фіґ дріботіла попереду, стурбовано роззираючись.
- Не ховай чарівної палички, - попередила вона Гаррі, коли вони вийшли в провулок Гліциній. - Не переймайся Статутом про секретність, однаково доведеться за все розплачуватись. Яка різниця, за що нас повісять - за дракона чи за його яйце? А той указ про обмеження неповнолітнього чаклунства... Дамблдор саме цього й боявся... А що це там в кінці провулка? Ага, то містер Прентіс... та не ховай ти ту паличку, кажу тобі, - з мене користі як з цапа молока!
Нелегко було тримати напоготові паличку і водночас тягти Дадлі. Гаррі роздратовано заїхав йому під ребра, але двоюрідний брат, здавалося, втратив бажання рухатися самостійно. Він висів у Гаррі на плечі, а його величезні ноги волочилися по землі.
- Чому я досі не знав, що ви сквибка, місіс Фіґ? - захекано спитав Гаррі. - Стільки разів до вас приходив - чому ви нічого не казали?
- Дамблдрр так велів. Я мала пильнувати тебе таємно, ти був ще надто малий. Вибач, Гаррі, що тобі в мене було так паскудно, але ж Дурслі нізащо не відпустили б тебе до мене, якби подумали, що тобі сподобається. Це було нелегко, сам знаєш... та що ж це таке! - трагічним голосом завела вона знову, заламуючи руки. - Коли Дамблдор дізнається. .. ну як Манданґус міг піти, він же мав чергувати до півночі - де він? Як повідомити Дамблдорові про те, що сталося? Я ж не вмію являтися.
- У мене є сова, я вам позичу. - Гаррі застогнав, дивуючись, як йому досі не тріснув хребет під вагою Дадлі.
- Гаррі, ти не розумієш! Дамблдорові треба діяти негайно, у міністерстві вміють виявляти неповнолітнє чаклунство, там уже, мабуть, про все дізналися, - згадаєш мої слова. - Але ж я рятувався від дементорів, я мусив застосувати чари - у міністерстві, напевне, більше перейматимуться тим, що робили дементори тут, на алеї Гліциній.
- Ох, мій любий, якби ж так і було, та, боюся... МАНДАНҐУС ФЛЕЧЕР, Я ТЕБЕ ПРИКАНДИЧУ!
Щось гучно ляснуло, в повітрі запахло міцною сумішшю спиртного й тютюну, і просто перед ними явився присадкуватий неголений дядько в подертому плащі. Коротконогий, з довгими рудими патлами й мішками під червоними очима та з по‑собачому сумним поглядом. У руках він стискав сріблястий клунок, у якому Гаррі впізнав плащ‑невидимку.
- Шо таке, Фіґі? - здивувався він, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі й Дадлі. - А чо’ ти не маскуєшся?
- Я тебе зараз замаскую! - закричала місіс Фіґ. - Де ментори, сачок ти клятий, негіднику, злодюжко!
- Дементори? - перепитав приголомшений Манданґус. - Дементори, тута?
- Тут, лайно ти кажаняче, тут! - верещала місіс Фіґ. - Дементори напали на хлопця під час твого чергування!
- Овва, - ледь чутно протягнув Манданґус, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі. - Оце так, я ж...
- А ти поперся скуповувати крадені казани! Чи ж я тобі не забороняла? Так чи ні?
- Я... ну, я... - Манданґус знітився. - Той... трапилася така гарна нагода, ну, знаєш...
Місіс Фіґ підняла руку, на якій висіла господарська сумка, і вперіщила нею Манданґуса по лицю й шиї. Судячи з брязкоту, в сумці було повно бляшанок з котячою їжею.
- Ой!.. Іди... йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!
- Ага... треба! - верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. - І... краще... щоб... ти... зробив... це... сам... і... пояснив... чому... тебе... тут... не... було!
- Не казися, бо сказишся! - кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. - Вже біжу, вже біжу!
Знову щось гучно ляснуло - і він щез.
- Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить! - розлючено гаркнула місіс Фіґ. - Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?
Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.
- Я проведу вас до дверей, - сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт‑драйв. - Про всяк випадок, якщо їх тут більше... ой, яке лихо... і ти мусив прогнати їх сам... а Дамблдор наказував будь‑що утримувати тебе від чарів... ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою... кота запустили до гномів, отаке‑то...
- То Дамблдор, - видихнув Гаррі, - за мною... постійно... стежив?
- Ну аякже, - нетерпляче відказала місіс Фіґ. - А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий... ну все, йди... і не потикай нікуди носа, - звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. - Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв’яжеться.
- А що ви збираєтесь робити? - швидко спитав Гаррі.
- Піду додому, - відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. - Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.
- Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати...
Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.
- Зачекайте! - гукнув їй услід Гаррі.
В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв’язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.
У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.
- Діді! Нарешті, бо я вже було... почала... Дідіку, що сталося?
Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з‑під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло... а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.
- ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!
Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.
- Йому погано, Верноне!
- Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полюс дала тобі щось несвіже до чаю?
- Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?
- Стривай... синку, на тебе, бува, ніхто не нападав?
Тітка Петунія вереснула.
- Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?
У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.
- Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.
- Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке. Діді? Розкажи мамусі!
Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:
- Він.
Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.
- ХЛОПЧЕ! СЮДИ!
Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.
Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.
- Що ти зробив моєму синові? - загрозливо прогарчав він.
- Нічого, - відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.
- Що він тобі зробив, Дідіку? - спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. - Це було... було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався... тією штукою?
Поволі й боязко Дадлі кивнув.
- Брехня! - різко заперечив Гаррі. Тітка Петунія зойкнула, а дядько Вернон стиснув кулаки. - Я йому нічого не робив, то був не я, то...
Однак саме тієї миті у кухонне вікно залетіла сова‑сипуха. Мало не черкнувши по голові дядька Вернона, вона перетнула кухню, кинула Гаррі під ноги великий пергаментний конверт, що його тримала в дзьобі, елегантно розвернулася, зачепивши кінчиками крил холодильник, і вилетіла геть.
- СОВИ! - заревів дядько Вернон і притьмом зачинив кухонне вікно, а на його скроні сердито запульсувала жилка. - ЗНОВУ ТІ СОВИ! Я НЕ ПОТЕРПЛЮ У СВОЇЙ ХАТІ СОВ!
Та Гаррі вже роздер конверт і витяг листа. Серце йому гупало десь аж наче під горлом.
Дорогий містере Поттере!
Ми довідалися, що Ви виконали закляття “Патронус” сьогодні о 21:23 у заселеному маґлами районі і в присутності маґла.
За таке серйозне порушення Указу про обмеження неповнолітнього чаклунства Вас відраховано з Гоґвортської школи чарів і чаклунства.
Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної палички.
У зв’язку з тим, що Ви вже отримували офіційне попередження за попереднє правопорушення, згідно з 13‑ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів, з прикрістю повідомляємо, що Ви маєте бути присутні на дисциплінарному слуханні справи у Міністерстві магії о 9:00 дванадцятого серпня.
Сподіваюся, у Вас усе гаразд.
Щиро Ваша
Мафальда Гопкірк,
відділ боротьби з надуживання чарами,
Міністерство магії
Гаррі двічі перечитав листа. Він не чув, про що говорять дядько Вернон і тітка Петунія. Всередині в нього все завмерло й похололо. Лише одна думка отруйним жалом пронизувала свідомість: його відрахували з Гоґвортсу. Кінець усьому. Він ніколи туди не повернеться.
Глянув на Дурслів. Дядько Вернон з буряковим від обурення лицем кричав, піднявши вгору кулаки. Тітка Петунія підтримувала Дадлі, що знову блював.
Тимчасово паралізований мозок Гаррі почав оживати. “Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної па лички”. Залишався єдиний вихід. Тікати. Негайно. Куди йому податися, Гаррі не знав, але був упевнений: у Гоґвортсі чи поза ним йому буде потрібна чарівна паличка. Немов уві сні, він витяг свою паличку і рушив з кухні геть.
- Ти куди?! - заволав дядько Вернон.
Гаррі не відповів.
Дядько перетнув кухню і заступив вихід.
- Я ще не все сказав, хлопче!
- Геть з дороги, - спокійно промовив Гаррі.
- Ти залишишся тут і поясниш, чому мій син...
- Якщо ви не відійдете, я нашлю на вас закляття, - попередив Гаррі, піднімаючи чарівну паличку.
- Не треба мене дурити! - огризнувся дядько Вернон. - Я знаю, що тобі не можна користуватися цим за межами того дурдому, який ти називаєш школою!
- Мене викинули з того дурдому, - сказав Гаррі. - Тому я можу робити все, що заманеться. Даю вам три секунди. Раз... два...
У кухні щось дзенькнуло. Тітка Петунія заверещала, дядько Вернон зойкнув і пригнувся, і ось уже втретє за вечір Гаррі почав роззиратися, шукаючи джерело викликаного не ним безладу. І одразу побачив: знадвору на підвіконні сиділа приголомшена й розкуйовджена сова, яка щойно врізалася в зачинене вікно.
Не звертаючи уваги на стражденний дядьків зойк “СОВИ!”, Гаррі кинувся до вікна і відчинив його навстіж. Сова простягла лапку, до якої був прив’язаний сувійчик пергаменту, і коли Гаррі забрав листа, струснула пір’ям і полетіла. Тремтячими руками Гаррі розгорнув уже другу цидулку, поспіхом нашкрябану чорним чорнилом.
Гаррі!
Дамблдор уже в міністерстві, намагається усе владнати. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА. НЕ ВДАВАЙСЯ ДО ЧАРІВ. НЕ ВІДДАВАЙ ЧАРІВНОЇ ПАЛИЧКИ.
Артур Візлі
Дамблдор намагається все владнати... Що це означає? Чи Дамблдор настільки могутній, щоб протистояти Міністерству магії? Може, є надія повернутися у Гоґвортс? У Гаррі в грудях проклюнувся маленький паросток надії, та його зразу придушив панічний страх - як же він збереже паличку, не вдаючись до чарів? Йому доведеться боротися з представниками міністерства, і його щастя, якщо він уникне Азкабану, не кажучи вже про відрахування.
Думки мінялися блискавично... Можна втекти, ризикуючи бути впійманим працівниками міністерства, або ж лишитися й чекати, доки його тут знайдуть. Гаррі більше приваблював перший варіант, але він знав, що містер Візлі дбає насамперед про його інтереси... та й, зрештою, Дамблдор залагоджував і не такі справи.
- Гаразд, - повідомив Гаррі, - я передумав, я залишаюся. Він усівся за кухонним столом і глянув на Дадлі й тітку Петунію. Дурслів, здається, спантеличила ця несподівана зміна. Тітка Петунія у відчаї зиркнула на дядька Вернона. Жилка на його фіолетовій скроні запульсувала ще частіше.
- Від кого всі ці кляті сови? - прогарчав він.
- Перша була з Міністерства магії, про моє відрахування, - спокійно пояснив Гаррі. Він уважно прислухався, чи не чути нічого знадвору, тобто, чи не наближаються представники міністерства, тому простіше й надійніше було відповідати на дядькові запитання, ніж провокувати його на лютий крик. - Другу прислав батько мого друга Рона. Він працює у міністерстві.
- Міністерство магії?! - заревів дядько Вернон. - То такі, як ти, є і в уряді? Тепер мені все ясно! Не дивно, що країна сходить на пси.
Гаррі нічого не відповів, тож дядько Вернон втупився в нього, а тоді гаркнув: - А чого тебе відрахували?
- Бо я застосував чари.
- АГА! - заволав дядько Вернон і гупнув по холодильнику кулаком так, що той відчинився і з нього повилітали Дадлеві харчі з низьким вмістом жиру. - Ти це визнав! То що ти зробив Дадлі?
- Нічого, - трохи роздратовано відповів Гаррі. - То був не я...
- Ти , - несподівано пробелькотів Дадлі, і дядько Вернон з тіткою Петунією відразу замахали на Гаррі руками, щоб він замовк, а тоді низенько нахилилися над Дадлі.
- Ну, сину, - мовив дядько Вернон, - що він зробив?
- Скажи нам, золотко, - прошепотіла тітка Петунія.
- Націлився на мене паличкою, - пробурмотів Дадлі.
- Так, але я нею не скористався... - сердито перебив Гаррі...
- ПОМОВЧ! - закричали в один голос дядько Вернон і тітка Петунія.
- Ну, сину, - повторив дядько Вернон, а його вуса зловісно настовбурчилися.
- Стало темно, - хрипко вимовив Дадлі й здригнувся. - Абсолютно темно. А тоді я п‑почув... щось. Прямо в голові.
Дядько Вернон і тітка Петунія обмінялися нажаханими поглядами. Найгіршим злом у світі вони вважали чари, на наступному місці були сусіди, котрі нехтували забороною користуватися шлангами - а люди, яким причувалися голоси, були, звісно, десь у самому кінці цього чорного списку. Вони подумали, що Дадлі божеволіє.
- Що саме ти почув, Попульчику? - ледь чутно спитала тітка Петунія зі сльозами на очах.
Одначе Дадлі не міг видушити з себе й слова. Він знову здригнувся і потрусив великою білявою головою, аж Гаррі, незважаючи на жах і заціпеніння, що охопили його з часу прибуття першої сови, - відчув певну цікавість. Дементори змушували людину переживати найгірші моменти в її житті. Що ж таке почув розбещений і зіпсований розбишака Дадлі?
- Як сталося, синку, що ти впав? - напрочуд м’яко спитав дядько Вернон, мовби сидів біля ліжка невиліковно хворого.
- Сп‑п‑піткнувся, - тремтячим голосом пояснив Дадлі. - А потім...
Він показав на свої широкі груди.
Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.
- Жахіття, - прохрипів Дадлі. - Холод. Лютий холод.
- Ясно, - дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. - І що було далі, Дадасику?
- Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...
- Ніби вже ніколи не будеш щасливий, - похмуро підказав Гаррі.
- Так, - прошепотів Дадлі, здригаючись.
- Он як! - сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. - Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?
- Скільки мені повторювати! - роздратовано вигукнув Гаррі. - Це не я! Це дементори!
- Де‑ме... що ти плетеш?
- Де‑мен‑то‑ри, - чітко і по складах повторив Гаррі. - їх було двоє.
- Хто такі в біса ті дементори?
- Вартові Азкабану, в’язниці для чарівників, - пояснила тітка Петунія.
Після цих слів на кілька секунд запала тиша, а тоді тітка Петунія затулила долонями рота, ніби в неї вирвалася якась гидка лайка. Дядько Вернон витріщився на дружину. У Гаррі запаморочилася голова. Ну нехай місіс Фіґ - але тітка Петунія?
- Звідки ви це знаєте? - здивовано спитав він.
Тітка Петунія й сама була вражена. Винними очима вона боязко зиркнула на дядька Вернона, а тоді опустила руку, відкриваючи свою кобилячу щелепу.
- Я чула... як той поганець... розповідав їй про них... дуже давно, - забелькотіла вона.
- Якщо ви говорите про маму з татом, то, може б, називали їх на ім’я? - голосно сказав Гаррі, проте тітка Петунія не звернула на нього уваги. Відчувалося, що вона неймовірно схвильована.
Гаррі був приголомшений. Якщо не брати до уваги однієї давньої істерики, коли тітка Петунія обізвала Гарріну маму потворою, вона ніколи не згадувала при ньому про сестру. Його вразило, що вона так довго зберігала в пам’яті цю інформацію про чарівницький світ, бо переважно всі її зусилля були спрямовані на те, щоб удавати, ніби того світу не існує.
Дядько Вернон роззявив було рота, але мовчки його закрив, ще раз роззявив і знову закрив, а тоді, ніби згадуючи як воно - промовляти слова, - роззявив його втретє і прохрипів: - То... то... вони... е‑е... вони... е‑е... справді існують... е‑е... ті дубентори‑чи‑як‑їх‑там?
Тітка Петунія ствердно кивнула.
Дядько Вернон переводив погляд з тітки Петунії на Дадлі, а потім на Гаррі, ніби сподівався, що зараз хтось вигукне “Перше квітня - брехня всесвітня!”. Однак усі мовчали, тож він знову роззявив рота, але цього разу йому не довелося в муках видобувати з себе слова, бо тієї миті з’явилася вже третя за цей вечір сова. Вона шугнула крізь відчинене вікно, як пернате гарматне ядро, і гучно гепнулася на кухонний стіл. Дурслі аж підскочили з переляку. Гаррі вихопив з совиного дзьоба вже другий за сьогодні урядовий конверт і розірвав його, а сова тим часом вилетіла геть.
- Годі з мене... цих триклятих... сов, - розгублено процідив дядько Вернон, потупав до вікна і знову його зачинив.
“Дорогий містере Поттере!
На додаток до нашого листа, відправленого приблизно двадцять дві хвилини тому, повідомляємо, що Міністерство магії переглянуло своє рішення щодо негайного знищення Вашої чарівної палички. Ви можете зберегти свою паличку до дисциплінарного слухання справи дванадцятого серпня, коли й буде ухвалено відповідне рішення.
Обговоривши ситуацію з директором Гоґвортської школи чарів і чаклунства, міністерство погодилося вирішити питання про Ваше відрахування того ж самого дня. А поки що Ваше перебування у школі припинено до остаточного розгляду справи.
З найкращими побажаннями,
щиро Ваша
Мафальда Гопкірк,
відділ боротьби з надуживання чарами.
Міністерство магії”
Гаррі тричі перечитав листа. Він відчув величезну полегкість, коли довідався, що його не вигнали остаточно, хоч це й не означало, що боятися більше нічого. Тепер усе залежало від слухання, призначеного на дванадцяте серпня.
- Ну? - повернув Гаррі до реальності дядько Вернон. - І що? Тобі призначили кару? А може, ваше кодло визнає смертний вирок? - додав він з надією.
- Мене викликають на слухання справи, - відповів Гаррі.
- І там тебе засудять?
- Мабуть, що так.
- То я не втрачатиму надії, - гидко вишкірився дядько Вернон.
- Якщо це все... - підвівся Гаррі. Йому страшенно хотілося побути на самоті, обміркувати ситуацію, можливо, написати Ронові, Герміоні або Сіріусу.
- НІ, ЦЕ ЩЕ ДАЛЕКО НЕ ВСЕ! - заревів дядько Вернон. - АНУ СЯДЬ!
- Ну що ще? - Гаррі вривався терпець.
- ДАДЛІ! - рявкнув дядько Вернон. - Я хочу знати, що саме сталося з моїм сином!
- ЧУДОВО! - заволав Гаррі так голосно, що з кінчика його чарівної палички, котру він і досі стискав у руці, аж вистрілили золотисто‑червоні іскри.
Усі троє Дурслів нажахано зіщулились.
- Ми з Дадлі йшли переходом між алеєю Магнолій і провулком Гліциній, - швидко проказав Гаррі, ледве стримуючи роздратування. - Дадлі почав мене діставати, тож я витяг чарівну паличку, але не скористався нею. А тоді з’явилися два дементори...
- А що ТАКЕ ці дубентори? - люто перепитав дядько Вернон. - Що вони РОБЛЯТЬ?
- Я ж вам казав - висмоктують з людей радість, - пояснив Гаррі, - а якщо трапиться нагода, цілують їх...
- Цілують? - перепитав дядько Вернон, вирячивши очі. - Цілують?
- Так вони називають висмоктування душі через рот. Тітка Петунія тихенько зойкнула.
- Душі? Вони ж її не забрали... його душа в ньому...
Вона схопила Дадлі за плечі й потрусила, мовби намагалася почути, як його душа тарахкотить десь там усередині.
- Авжеж не забрали, бо це було б одразу видно, - сердито кинув Гаррі.
- Ти відігнав їх, синку? - голосно спитав дядько Вернон, явно прагнучи перевести розмову на доступний йому рівень. - Уперіщив подвійним аперкотом, так?
- Дементорів подвійним аперкотом не проженеш, - процідив Гаррі.
- Тоді чому з ним усе гаразд? - наполягав дядько Вернон. - Чому ж його не висмоктали, га?
- Бо я викликав патронуса...
ШУРХ! З шумом і свистом, із запорошеними крильми, з каміна вилетіла четверта сова.
- ЗАРАДИ ГОСПОДА! - заревів дядько Вернон, жмутками видираючи волоски з вусів, чого він уже давненько не робив. - Я ТУТ НЕ ПОТЕРПЛЮ СОВ! НЕ ДОЗВОЛЮ, КАЖУ ТОБІ!
Але Гаррі вже знімав з совиної лапки сувій пергаменту. Він був настільки впевнений, що цього листа прислав Дамблдор, щоб пояснити все - і про дементорів, і про місіс Фіґ, і про те, що задумало міністерство, і як саме він, Дамблдор, збирається це владнати, - що вперше в житті відчув розчарування, побачивши Сіріусів почерк. Гаррі примружив очі, щоб у них не потрапив порох, коли остання сова пурхнула назад у димар і, не зважаючи на дядькові прокльони, прочитав записку від Сіріуса.
“Артур розповів нам, що сталося. Не виходь з будинку, хоч би там що”.
Ці слова, як здалося Гаррі, настільки не відповідали ситуації, що він навіть глянув на зворотний бік пергаменту, але там нічого не було.
Його знов охопило роздратування. Невже ніхто не похвалить його за те, що він самотужки відігнав двох дементорів? І містер Візлі, і Сіріус сприйняли це так, мовби він утнув якусь дурничку, і не докоряли йому лише тому, що досі не з’ясували рівня завданої шкоди.
- ... пришестя, тобто нашестя, сови зграями шугають по хаті. Я цього не потерплю, я...
- Я не можу їх зупинити, - буркнув Гаррі, зіжмакавши Сіріусового листа.
- Я хочу знати правду про те, що сталося! - гримнув дядько Вернон. - Якщо на Дадлі напали демендери, то чому вигнали тебе? Ти зробив своє оте, ти ж сам зізнався!
Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись. Йому знову розболілася голова. Страшенно хотілося забратися з кухні, якнайдалі від Дурслів.
- Я виконав закляття “Патронує”, щоб відігнати дементорів, - пояснив він, намагаючись не хвилюватися. - Це єдине, що на них діє.
- Але що ті дементоїди робилиу Літл‑Вінґїні? - обурено поцікавився дядько Вернон.
- Не можу сказати, - втомлено відповів Гаррі. - Поняття не маю.
Голова тріщала від болю і від сліпучого кухонного світла. Роздратування вщухало. Він був цілком вичерпаний. Дурслі не відводили від нього очей.
- Це ти, - переконано мовив дядько Вернон. - Це пов’язано з тобою, я знаю. Бо чого б вони сюди приперлися? Чого б опинилися у тому переході? Ти тут єдиний... єдиний... - він явно не міг змусити себе вимовити слово “чарівник”. - Єдиний, ну‑ти‑знаєш‑хто.
- Я не знаю, чому вони тут опинилися.
Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з’явилися у Літл‑Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?
- Ці демембери охороняють якусь дурнувату в’язницю? - поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.
- Так, - підтвердив Гаррі.
Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати...
- Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! - переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. - Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?
- Та ні! - заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.
- Тоді чому?..
- Мабуть, це він їх прислав, - тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.
- Що таке? Хто прислав?
- Лорд Волдеморт, - відповів Гаррі.
Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова “чаклун”, “магія” або “чарівна паличка”, ніяк не відреагували на ім’я найлихішого чаклуна всіх часів.
- Лорд... чекай, чекай, - наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з’явився проблиск якоїсь думки. - Я вже десь чув це ім’я... це той, хто...
- Убив моїх батьків, - невиразно підтвердив Гаррі.
- Але ж він пропав, - нетерпляче заперечив дядько Вернон, анітрохи не переймаючись тим, що вбивство Гарріних батьків могло бути для хлопця болючою темою. - Так нам сказав той велетенський бурмило. Він десь зник.
- А тепер повернувся, - важко зітхнув Гаррі.
Було дуже дивно стояти у бездоганно чистій кухні тітки Петунії, обладнаній найновішими моделями холодильника й широкоекранного телевізора, і спокійно розповідати дядькові Вернону про Лорда Волдеморта. Поява дементорів у Літл‑Вінґіні ніби зруйнувала велику невидиму стіну, що відділяла цілком немагічний світ Прівіт‑драйву від решти світу. Обидві сторони життя Гаррі перемішалися між собою і все перевернулося догори дриґом. Дурслі розпитували про магічний світ, а місіс Фіґ знала Албуса Дамблдора. Дементори нишпорили у Літл‑Вінґіні, а Гаррі, можливо, вже ніколи не повернеться у Гоґвортс. Біль у голові посилився.
- Повернувся? - прошепотіла тітка Петунія.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
