Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
- Гаразд, - погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою - ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п’яти вагонах. Гаррі пригадав, як “Щоденний віщун” цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.
В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома - теж п’ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.
- Здоров, Гаррі, - задихано привітався Невіл. - Привіт, Джіні... скрізь усе забито... не можу знайти собі місця...
- Що ти таке кажеш? - здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. - Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд...
Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.
- Не будь дурний, - зареготала Джіні, - не бійся її.
Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.
- Салют, Луна, - привіталася Джіні, - нічого, що ми займемо ці місця?
Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.
- Дякую, - всміхнулася їй Джіні.
Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався “Базікало”. Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.
- Луна, добре провела літо? - поцікавилася Джіні.
- Так, - замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. - Непогано. А ти - Гаррі Поттер, - додала раптом вона.
- Я це вже знаю, - відповів Гаррі.
Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.
- А хто ти, я не знаю.
- Ніхто, - миттю відказав Невіл.
- Та не вигадуй, - втрутилася Джіні. - Невіл Лонґботом... Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.
- Розум безмежний - це скарб величезний , - майже проспівала Луна.
А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.
Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.
Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно‑мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної - він проїжджав під грізними сірими хмарами.
- Знаєш, що мені подарували на день народження? - запитав Невіл.
- Ще одного Нагадайка? - пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам’ять онука.
- Ні, - заперечив Невіл, - хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив... Ось подивися...
Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.
- Мімбулус мімблетонія , - гордо проголосив Невіл.
Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.
- Це дуже‑дуже рідкісна штука, - аж сяяв Невіл. - Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?
Гаррі знав, що гербалогія - улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.
- А чи вона... е‑е... щось робить? - поцікавився він.
- Ще й як! - похвалився Невіл. - У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора...
Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з‑за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетонію нарівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.
З кожнісінького її фурункула бризнула рідина - густими смердючими темно‑зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.
Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, Щоб гидота трохи стекла з очей.
- В‑вибачте, - видихнув він, - я ще це не випробовував... не знав, що станеться аж таке... тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, - додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.
Саме тієї миті відчинилися двері купе.
- Ой... здоров, Гаррі, - пролунав стурбований голос. - Е‑е... Я, мабуть, невчасно?
Гаррі протер окуляри вільною від Тревора рукою. З дверей до нього всміхалася дуже гарна дівчина з довгим і лискучим чорним волоссям. Чо Чанґ, ловець рейвенкловської квідичної команди.
- Ой... привіт, - безпорадно буркнув Гаррі.
- Е‑е... - розгубилася Чо, - я просто хотіла привітатися... Бувайте.
Почервонівши, вона зачинила двері й зникла. Гаррі відкинувся на спинку сидіння і застогнав. Він волів би, щоб Чо зустріла його в якійсь класній компанії, де всі до сліз реготали б з анекдоту, що він його розповів, а не тут, у товаристві Невіла та Лунатички Лавґуд, з жабою в руках і заляпаного смердосоком.
- Не страшно, - підбадьорила їх Джіні. - Ми зараз легко почистимось. - Вона витягла чарівну паличку: - Брудозникс !
Смердосік зник.
- Вибачте, - ледь чутно повторив Невіл.
Рон з Герміоною не приходили майже годину, вже навіть візок з їжею встигли провезти повз купе. Гаррі, Джіні і Невіл доїли гарбузові пиріжки і почали обмінюватися картками з шоколадних жабок, коли відчинилися двері купе і Рон з Герміоною, нарешті, з’явилися в супроводі Криволапика та Левконії, що пронизливо ухкала в клітці.
- Я зголоднів як вовк, - сказав Рон, поставивши клітку з Левконією біля Гедвіґи, а тоді схопив шоколадну жабку й бухнувся на сидіння біля Гаррі.
Розірвав обгортку, відгриз жабці голову і відкинувся назад, заплющивши очі, немовби мав страшенно виснажливий ранок.
- Від кожного гуртожитку - по двоє старост‑п’ятикласників, - роздратовано сіла на своє місце Герміона. - Дівчина й хлопець.
- А вгадайте, хто староста Слизерину? - все ще не розплющував очей Рон.
- Мелфой, - одразу здогадався Гаррі, певний, що підтвердяться його найгірші побоювання.
- Звичайно, - з гіркотою підтвердив Рон, запхав у рот решту жабки і потягнувся по іншу.
- І ще ця жирна корова Пенсі Паркінсон, - обурилася Герміона. - Яка з неї старостиня? Вона ж тупіша за контуженого троля!
- А в Гафелпафі хто? - поцікавився Гаррі.
- Ерні Макмілан та Анна Ебот, - проплямкав Рон.
- А з Рейвенклову Ентоні Ґольдштейн та Падма Патіл, - додала Герміона.
- Ти приходив з Падмою Патіл на святковий бал, - пролунав невиразний голос.
Усі озирнулися на Луну Лавґуд, що, не кліпаючи, дивилася на Рона поверх журналу “Базікало”. Рон ледь не вдавився, ковтаючи жабку.
- Знаю, що приходив, - здивовано погодився він.
- Вона була не дуже задоволена, - повідомила Луна. - Думає, що ти погано поводився, бо не хотів потанцювати. А мені, мабуть, було б однаково, - замислено додала вона, - бо я не дуже люблю танці.
Вона знову сховалася за “Базікалом”.
Рон якийсь час дивився, роззявивши рота, на обкладинку журналу, а тоді глянув на Джіні, чекаючи якихось пояснень. Та Джіні затуляла долонями рота, щоб не розреготатися. Рон очманіло похитав головою і зиркнув на годинника.
- Нам же треба періодично перевіряти коридори, - сказав він Гаррі й Невілу, - ми можемо й покарання призначати, якщо хтось порушить правила поведінки; Хотів би я Упіймати на чомусь Креба з Ґойлом...
- Роне, не можна зловживати посадою! - застерегла Герміона.
- О, звичайно, бо ж Мелфой ніколи не зловживатиме, - відбрикнувся Рон.
- То ти що, опустишся до його рівня?
- Ні, я просто хочу його випередити, поки він ще не причепився до моїх друзів.
- Заради Бога, Роне...
- Я примушу Ґойла переписувати тексти! Це для нього смерть, бо він не любить писати, - радісно заявив Рон. Він зробив голос низьким, як у Ґойла, наморщив лоба, ніби з усієї сили намагався зосередитись, і вдавано почав виводити в повітрі: - “ Я . .. не ... повинен ... мати вигляд ... як ... бабуїнова ... дупа “.
Усі засміялися, а найголосніше Луна Лавґуд. Вона залилася таким реготом, що Гедвіґа прокинулась і обурено затріпотіла крильми, а Криволапик вистрибнув на багажну полицю й засичав. Луна реготала так нестримно, що журнал вилетів у неї з рук і впав на підлогу.
- Ой, як це кумедної
На її витрішкуватих очах виступили сльози, вона хапала ротом повітря, не відводячи очей від Рона. Він спантеличено роззирався, але всі тепер сміялися з виразу Ройового обличчя і з дурнуватого реготу Луни Лавґуд, що хиталася назад‑вперед, хапаючись за боки.
- Ти з нас дражнишся? - насуплено глянув на неї Рон.
- Бабуїнова... дупа ! - заливалася вона, тримаючись за ребра.
Усі дивилися, як регоче Луна, і лише Гаррі глянув на журнал, що лежав на підлозі, й раптом помітив таке, що змусило його нахилитися. Коли журнал був догори ногами, важко було зрозуміти, що зображено на обкладинці, але тепер Гаррі збагнув, що то була доволі погана карикатура на Корнеліуса Фаджа. Гаррі впізнав його лише за зеленим капелюхом‑котелком. Однією рукою Фадж стискав торбу із золотом, а другою душив за горло ґобліна. Карикатура була підписана: “Як далеко зайде Фадж, щоб заволодіти “Ґрінґотсом”?” Нижче були заголовки інших статей у журналі.
Корупція у квідичній лізі:
Як здобувають перемогу “Тайфуни”
Розгадані секрети стародавніх рун
Сіріус Блек: злочинець чи жертва?
- Можна глянути? - нетерпляче попросив Гаррі в Луни. Вона кивнула, не відводячи очей від Рона й усе ще захлинаючись сміхом.
Гаррі розгорнув журнал і пробіг очима заголовки. Він геть забув про журнал, що його Кінґслі передав через містера Візлі для Сіріуса, але це мало бути саме те число “Базікала”. Знайшов потрібну сторінку й схвильовано глянув на статтю.
Вона також була проілюстрована жахливою карикатурою. Гаррі навіть не впізнав би там Сіріуса, якби малюнок не підписали. Сіріус стояв на купі людських кісток, тримаючи в руках чарівну паличку. Стаття мала підзаголовок:
СІРІУС БЛЕК - ЧИ СПРАВДІ ЧОРНА ПОСТАТЬ?
“Сумнозвісний серійний убивця чи безневинна співоча зірка?”
Гаррі мусив кілька разів перечитати це речення, щоб переконатися, що нічого не переплутав. Коли це Сіріус став співочою зіркою?
“Ось уже чотирнадцять років Сіріуса Блека вважають винним у вбивстві дванадцяти ні в чому не винних маґлів та одного чаклуна. Зухвала Блекова втеча два роки тому з Азкабану змусила Міністерство магії провести найширшу за всі часи облаву. Ніхто не сумнівався, що його потрібно впіймати й передати назад дементорам.
ТА ЧИ ПОТРІБНО?
Нещодавно з’явилися нові приголомшливі свідчення, що Блек, можливо, і не скоював злочинів, за які його ув’язнили в Азкабані. Насправді, як каже Доріс Перкіс, що мешкає на алеї Акацій, 18 у Літл‑Нортоні, Блек міг навіть не бути на місці злочину.
- Ніхто не знає, що Сіріус Блек - це вигадане ім’я, - каже місіс Перкіс. - Чоловіка, якого вважають Сіріусом Блеком, насправді звати Стаббі Бордмен. Це - соліст популярної вокальної групи “Веселі ґобліни”, який п’ятнадцять років тому припинив концертну діяльність - після того як під час концерту у Літл‑Нортоні йому запустили у вухо ріпою. Я відразу його впізнала, побачивши знімок у газеті. Так от, Стаббініяк не міг скоїти цих злочинів, бо саме того дня мав зі мною романтичну вечерю при свічках. Я вже написала листа міністрові магії і сподіваюся, що він незабаром зніме всі звинувачення зі Стаббі, відомого також як Сіріус”.
Дочитавши, Гаррі ще якийсь час здивовано розглядав сторінку. Мабуть, то був жарт, подумалось йому, мабуть, у цьому журналі весь час друкують різні містифікації. Він перегорнув кілька сторінок і знайшов матеріал, присвячений Фаджу.
“Корнеліус Фадж, міністр магії, заперечив, що п’ять років тому, коли його обрали міністром магії, мав плани очолити чаклунський банк “Ґрінґотс”. Фадж завжди наполягав, що не бажає нічого іншого, крім “мирної співпраці” зі стражами нашого золота.
АЛЕ ЧИ СПРАВДІ НЕ БАЖАЄ?
Наші джерела в Міністерстві магії нещодавно з’ясували, що найпотаємніше бажання Фаджа - здобути контроль над ґоблінськими золотими запасами, і що він не вагатиметься, якщо для цього треба буде застосувати силу.
- До речі, це не вперше, - повідомило міністерське джерело. - Друзі називають Корнеліуса Фаджа “Ґоблінодробарка”. Якщо підслухати його тоді, коли він упевнений, що ніхто його не чує, то ви почуєте розповіді про ґоблінів, з якими він розправився, - того втопив, того зіштовхнув з даху будинку, того отруїв, з того зробив фарш для пиріжків...”
Далі Гаррі не читав. Фадж мав багато вад, але Гаррі було важко уявити, як той наказує молоти ґоблінів на фарш. Він погортав журнал далі. Затримувався на деяких сторінках, щоб прочитати таке: звинувачення “Тайфунів з Татшила” у виграші чемпіонату квідичної ліги завдяки поєднанню шантажу, тортур і незаконного втручання в конструкцію мітел; інтерв’ю з чарівником, котрий доводив, що літав на місяць на “Чистометі - 6”, а на доказ показував торбу з місячними жабами, яких він там нібито наловив; а ще статтю про стародавні руни, з якої стало зрозуміло, чому Луна читала “Базікала” догори дриґом: якщо руни перевернути, писалося там, то вони відкриють вам закляття, яке перетворить вуха ваших ворогів на мандаринки. Порівняно з рештою статей “Базікала” припущення, що Сіріус насправді був солістом “Веселих ґоблінів”, було чи не найвірогідніше.
- Є щось цікаве? - спитав Рон, коли Гаррі закрив журнал.
- Ясно, що нема, - їдко заперечила Герміона, не встиг ще Гаррі й рота розкрити. - “Базікало” не вартий уваги, це всім відомо.
- Даруйте, - озвалася Луна; голос її раптом втратив сонливість. - Мій батько - редактор журналу.
- Я... е‑е, - зніяковіла Герміона. - Ну... там є дещо цікаве... тобто він досить...
- Прошу мені віддати, дякую, - холодно процідила Луна, нахилилася й вихопила журнал з Гарріних рук. Знайшовши п’ятдесят сьому сторінку, вона знову рішуче перевернула його догори дриґом і сховалася за обкладинкою. Аж тут утретє відчинилися двері купе.
Гаррі озирнувся. Він цього сподівався, та все одно вигляд Драко Мелфоя, що шкірився до нього з‑поміж своїх друзяк Креба і Ґойла, анітрохи його не втішив.
- Що таке? - агресивно вигукнув він, не давши Мелфоєві й рота роззявити.
- Будь чемний, Поттере, бо призначу тобі покарання, - вичавив Мелфой. Його прилизане біляве волосся та загострене підборіддя були точнісінько такі, як у батька. - Карочє, я, на відміну від тебе, став старостою, а це означає, Що я, на відміну від тебе, наділений владою карати учнів.
- Так, - сказав Гаррі, - але ти, на відміну від мене, козел, тому відчепися й вимітайся.
Рон, Герміона, Джіні й Невіл зареготали. Мелфой скривив губи.
- А скажи, Поттере, ти ловиш кайф від того, що ти - на другому місці після Візлі? - поцікавився він.
- Заткнися, Мелфою, - різко втрутилася Герміона.
- Що, я зачепив болючу струнку? - вишкірився Мелфой. - Карочє, стережися, Поттер, бо я тепер буду, як пес винюхувати кожен твій крок. Тільки спробуй знову викинути якогось коника.
- Вимітайся! - зірвалася на ноги Герміона.
Мелфой захихотів, востаннє окинув Гаррі лиховісним поглядом і пішов. Креб і Ґойл вайлувато потупотіли за ним. Герміона грюкнула за ними дверима купе й озирнулася на Гаррі. Її, так само як і його, стурбували Мелфоєві слова.
- Кинь‑но мені ще одну жабку, - попросив Рон. Він явно нічого не помітив.
Гаррі не міг вільно говорити перед Невілом і Луною. Він ще раз нервово зиркнув на Герміону, а тоді задивився у вікно.
Думав, що прихід Сіріуса на вокзал стане веселою пригодою, а виявилося, що це необачна, а можливо, й відверто небезпечна витівка... Герміона мала рацію: Сіріусові не варто було приходити. А що, як містер Мелфой помітив чорного пса й розповів про це Дракові? Що, як він вирахував, що Візлі, Люпин, Тонкс і Муді знають, де ховається Сіріус? Чи, може, Мелфой просто випадково вжив слова “як пес”?
Погода не переставала щомиті мінятися, доки вони мчали все далі й далі на північ. Спочатку вікна легенько покропив дощик, тоді не дуже впевнено визирнуло сонечко і знову все затягло хмарами. Коли запала темрява, а в вагонах засвітили світло, Луна склала “Базікало”, акуратно сховала його в сумочку і стала по черзі розглядати всіх у купе.
Гаррі сидів, притисшись чолом до вікна, і намагався угледіти вдалині обриси Гоґвортсу, але ніч була безмісячна, а залита дощем шибка - непрозора.
- Час, мабуть, переодягатися, - згадала нарешті Герміона, і всі повідкривали валізи й одягли шкільні мантії. Герміона й Рон старанно причепили до грудей значки старост. Гаррі помітив, як Рон глипав на своє відображення в темній шибці.
Нарешті поїзд почав гальмувати, і в вагонах залунав звичний галас, коли всі діставали з полиць багаж та домашніх звіряток, готуючись до виходу. Рон і Герміона мали за всім цим наглядати, тож вони знову кудись побігли, залишивши на Гаррі Криволапика та Левконію.
- Я візьму сову, якщо хочеш, - запропонувала Гаррі Луна, показуючи на Левконію, а Невіл тим часом обережно запихав Тревора у внутрішню кишеню мантії.
- О, дякую, - зрадів Гаррі й подав дівчині Левконію, а сам надійніше схопив Гедвіжину клітку.
Вони посунули з купе, в коридорі змішалися з юрбою й відчули жалючий подув нічного вітерцю. Поволі рухалися до дверей. До Гаррі долинув запах сосон, що росли уздовж стежки до озера. Він ступив на платформу й озирнувся, прислухаючись, чи не почує зараз знайомий голос: “Перші кляси... перші кляси... Сюди...”
Але не почув. Натомість лунав зовсім інший, бадьорий жіночий голос: - Першокласників прошу зібратися тут! Усі першокласники до мене!
До Гаррі, гойдаючись, наближався чийсь ліхтар, і в його світлі Гаррі побачив випнуте підборіддя та коротку зачіску професорки Граблі‑Планки, чаклунки, що торік якийсь час вела замість Геґріда уроки догляду за магічними істотами.
- А де ж Геґрід? - вигукнув він.
- Не знаю, - відповіла Джіні, - але треба відійти, бо ми заступаємо всім вихід.
- Ага...
Джіні відтіснили кудись від Гаррі, поки він плентався по платформі до виходу зі станції. Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі напружував зір - намагався угледіти в пітьмі Геґрідів силует. Він мусив десь тут бути, Гаррі ж так на це сподівався, так прагнув знову побачити Геґріда! Але того ніде не було видно.
Він не міг звідси поїхати, - переконував сам себе Гаррі, поволі виходячи з юрбою на пристанційну дорогу. - “Може, він просто застудився, чи ще щось...” Роззирнувся за Роном чи Герміоною, бажаючи знати їхню думку з приводу чергової появи професорки Граблі‑Планки, але тих теж ніде не було видно, тож він побрів до темного, омитого дощем путівця, що починався відразу за станцією Гоґсмід.
Там стояло близько сотні диліжансів без коней, що завжди відвозили всіх учнів, крім першокласників, до замку. Гаррі глянув на них, ще раз роззирнувся за Роном і Герміоною, і знову здивовано придивився до диліжансів.
Тепер вони вже не їхали самі собою. У голоблі диліжансів були впряжені якісь істоти. Якщо вже якось їх називати, то Гаррі сказав би, що це коні, хоч вони дещо скидалися на рептилій. Були безтілесні, а їхні кістяки щільно обтягувала чорна шкіра, крізь яку виразно проступало кожнісіньке ребро. Шкапи мали драконоподібні голови з білими виряченими очима без зіниць та чорні шкірясті крила, які більше пасували б величезним кажанам. Загалом вигляд цих істот, що спокійно й тихенько стояли в сутінках, був моторошний і зловісний. Гаррі не міг зрозуміти, навіщо цих жахливих коней запрягли в диліжанси, якщо ті чудово могли рухатися й без них.
- А де Лев? - почувся за Гарріною спиною Ронів голос.
- Її забрала та дівчина, Луна, - миттю озирнувся Гаррі, прагнучи поговорити з Роном про Геґріда. - Як ти гадаєш, де...
- ...дівся Геґрід? Не знаю, - стурбовано озвався Рон. - Хоч би з ним усе було гаразд...
Трохи далі розштовхував другокласників, щоб дістатися до диліжансів, Драко Мелфой у супроводі зграйки своїх посіпак - Креба, Ґойла та Пенсі Паркінсон. Ще за кілька секунд з юрби вибігла захекана Герміона.
- Мелфой таке там виробляв з першокласниками! Обов’язково про це доповім! Він якісь три хвилини носить свій значок, а вже дістав усіх до печінок... а де Криволапик?
- У Джіні, - відказав Гаррі. - Ось вона...
З юрби вийшла Джіні з Криволапиком, що звивався в її руках.
- Дякую, - забрала кота Герміона. - Ходімо, треба знайти якийсь диліжанс, поки ще всіх не зайняли...
- Десь немає мого Лева! - вигукнув Рон, але Герміона вже поспішила до найближчого вільного диліжанса. Гаррі затримався з Роном.
- Що то за жахіття, не знаєш? - спитав він Рона й кивнув на страхітливих коней, повз яких проходили інші учні.
- Яке жахіття?
- Та ті коні...
З’явилася Луна, тримаючи в руках клітку з Левконією. Крихітна сова, як завжди, схвильовано цвенькала.
- Нате, - сказала Луна. - Така гарнюсінька сова!
- Е‑е... так... нормальна, - похмуро буркнув Рон. - Ходімо вже, треба сідати... то що ти, Гаррі, питав?
- Питав, що то за жахливі коні? - повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.
- Які коні?
- Та ті, що впряжені в диліжанси! - нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.
- Що ти таке мелеш?
- Я кажу, що... та сам подивися!
Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.
- На що я маю дивитися?
- Та на... ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом...
Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.
- Ти що... їх не бачиш?
- Кого не бачу?
- Не бачиш, хто впряжений у диліжанси? Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.
- Гаррі, з тобою все гаразд?
- Так... я...
Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався - а це був би не дуже смішний жарт, - і справді нічого не бачив.
- То що, сідаємо, га? - нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.
- Так, - погодився Гаррі. - Так, сідаємо...
- Усе гаразд, - пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. - Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.
- Справді? - розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.
- Ну, звичайно, - підтвердила Луна, - я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.
Ледь‑ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.
Розділ одинадцятий НОВА ПІСЕНЬКА СОРТУВАЛЬНОГО КАПЕЛЮХА
Гаррі нікому не хотів зізнаватися, що мав однакові з Луною галюцинації - якщо це були галюцинації. Тож він більше не згадував про коней, коли сів у диліжанс і зачинив за собою дверцята, хоч не міг не бачити, як за вікном рухалися кінські силуети.
- Чи всі ви бачили ту Граблі‑Планку? - спитала Джіні. - Чого вона тут була? Не міг же Геґрід звідси піти.
- Я лише зраділа б, - сказала Луна, - він не дуже добрий вчитель.
- Неправда! - сердито озвалися Гаррі, Рон і Джіні. Гаррі зиркнув на Герміону. Вона прокашлялась і швидко додала: - Гм... ага... він дуже добрий.
- А в Рейвенклові всі з нього сміються, - і вухом не повела Луна.
- Тому що у вас паскудне почуття гумору, - огризнувся Рон, а колеса диліжанса скрипнули й покотилися.
Луну анітрохи не збентежила Ронова грубість, навпаки, вона якийсь час не зводила з нього погляду - мовби дивилася нудну телепередачу.
Хитаючись і торохкочучи, диліжанси повзли дорогою вгору. Коли вони проїжджали між увінчаних крилатими вепрами високих кам’яних колон, що стояли обабіч шкільної брами, Гаррі став придивлятися, чи світиться в Геґрідовій хатині біля Забороненого лісу, але там усе було оповите суцільною темрявою. Вони наближалися до Гоґвортського замку, що височів над ними незліченними вежами, чорнющими на тлі темного неба - то тут, то там яскраво сяяли вікна.
Диліжанси з брязкотом зупинилися біля кам’яних сходів, що вели до дубових вхідних дверей, і Гаррі вийшов першим.
Він ще раз озирнувся, чи не видно освітлених вікон біля лісу, але в Геґрідовій хижі ніхто не подавав ознак життя. Неохоче, мовби сподіваючись, що вони вже зникли, Гаррі перевів погляд на химерних кістлявих істот, що спокійно, стояли під прохолодним нічним вітерцем, поблискуючи порожніми білими очима.
Колись уже бувало таке, що Гаррі бачив невидимі для Рона речі, але то було відображення в дзеркалі - таке неістотне супроти сотні цих реальних і дужих тварин, що тягли цілу флотилію диліжансів. Якщо повірити Луні, то вони були тут завжди, хоч і невидимі. Чому ж тоді Гаррі зненацька їх побачив, а Рон ні?
- Ти йдеш чи як? - спитав ззаду Рон.
- Ага... так, - швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам’яними сходами до замку.
Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам’яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.
Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.
Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги‑четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже‑Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по‑панібратськи, тож Гаррі не сумнівався - вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші - він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.
- Його там немає.
Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби - Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь‑якій юрбі.
- Він же не міг звідси виїхати, - знічено припустив Рон.
- Авжеж не міг, - рішуче заперечив Гаррі.
- Ти не думаєш, що його... поранено , абощо? - занепокоїлася Герміона.
- Ні, - миттю озвався Гаррі.
- А де ж він тоді?
Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: - Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.
- Так... мабуть, що так, - трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.
- А хто це ? - різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.
Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно‑фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву - присадкувата, з коротким кучерявим буро‑каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
