Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
Снейп на якусь мить замовк, явно насолоджуючись образою, завданою Гаррі, а тоді повів далі.
- Тільки маґли базікають про “читання чужих думок”. Мозок - це не книга, яку можна розгорнути, коли забажаєш, і почитати на дозвіллі. Думки не викарбувані на стінках черепа, щоб їх могли переглядати всі, кому не ліньки. Наш розум - це складна, багатошарова комплексна субстанція... принаймні в більшості людей. - Він криво усміхнувся. - Але той, хто опанував виманологію, володіє здатністю, за певних обставин, проникати в мозок своїх жертв і правильно тлумачити здобуту інформацію. Скажімо, Темний Лорд майже завжди знає, коли йому хтось бреше. Лише досвідчені блокологи можуть заблокувати ті почуття чи спогади, які суперечать їхній брехні, а тоді сміливо молоти в його присутності будь‑яку нісенітницю.
Хоч би що там казав Снейп, але ця виманологія здавалася Гаррі не чим іншим, як читанням чужих думок, і це його анітрохи не тішило.
- То він може знати, що ми в цю мить думаємо? Пане професоре?
- Темний Лорд дуже далеко звідси, а мури й територія Гоґвортсу охороняються багатьма стародавніми закляттями та замовляннями, які гарантують фізичну й розумову безпеку тим, хто тут мешкає, - пояснив Снейп. - Поттере, час і простір мають у чарах велике значення. Для успішної виманології здебільшого потрібен зоровий контакт.
- А навіщо я маю вивчати блокологію?
Снейп, дивлячись на Гаррі, провів собі по губах довгим, тонким пальцем.
- На тебе, Поттере, як видно, не діють загальні правила. Прокляття, що не зуміло тебе вбити, утворило специфічний зв’язок між тобою і Темним Лордом. Можна припустити, що в ті хвилини, коли твій мозок найбільш розслаблений і вразливий, скажімо, під час сну, ти ділишся з Темним Лордом думками й емоціями. Директор вважає недоцільним, щоб так було й надалі. Він хоче, щоб я тебе навчив оберігати розум від проникнення Темного Лорда.
Серце Гаррі знову закалатало з шаленою швидкістю. Усе це якось не складалося.
- Але чому професор Дамблдор хоче це все припинити?- несподівано запитав він. - Мені воно не дуже подобається, але ж користь з цього була! Тобто... я ж побачив, як та змія напала на містера Візлі, а інакше професор Дамблдор не зміг би його врятувати. Пане професоре?
Снейп якийсь час дивився на Гаррі, все ще водячи пальцем по губах. А потім заговорив повільно й обережно, ніби ретельно виважував кожнісіньке слово.
- Схоже, що Темний Лорд до останнього часу не усвідомлював цього зв’язку між ним і тобою. Досі ти відчував його емоції, вловлював його думки, але він про це не знав. Але видіння, яке ти мав напередодні Різдва...
- Зі змією та містером Візлі?
- Не перебивай мене, Поттере, - погрозливо мовив Снейп. - Як я вже сказав, видіння, яке ти мав перед Різдвом, було таким потужним проникненням у думки Темного Лорда...
- Але ж я це бачив зміїними очима, а не його!
- Мені здається, Поттере, що я тобі звелів не перебивати!
Але Гаррі не цікавило, розсердився Снейп чи ні. Нарешті він намацав нитку, що може вивести його з цього лабіринту. Підсунувся на самісінький краєчок стільця й напружився, ніби ось‑ось готовий був злетіти.
- Як сталося, що я бачив усе зміїними очима, якщо вловлював думки Волдеморта?
- Не називай імені Темного Лорда! - роздратувався Снейп. Запала неприємна мовчанка. Вони люто дивилися один на одного над ситом спогадів.
- Його так називає професор Дамблдор, - спокійно пояснив Гаррі.
- Дамблдор надзвичайно могутній чаклун, - пробурмотів Снейп. - Він може безпечно називати це ім’я... а от ми всі... - Снейп мимоволі потер те місце на лівій руці, що було, як знав Гаррі, затавроване Чорною міткою.
- Я просто хотів знати, - якомога ввічливіше вимовив Гаррі, - чому...
- Схоже, ти опинився у зміїній голові тому, що там у ту мить перебував і сам Темний Лорд, - гаркнув Снейп. - Він заволодів змією, тому тобі й наснилося, що ти проник у неї.
- І Вол... він... збагнув, що я там був?
- Схоже на те, - холодно підтвердив Снейп.
- А звідки ви знаєте? - допитувався Гаррі. - Це лише здогад професора Дамблдора чи...
- Я тобі звелів, - просичав Снейп, випроставшись у кріслі і втупившись у Гаррі щілинками очей, - звертатися до мене “пане професоре”!
- Так, пане професоре, - нетерпляче погодився Гаррі, але звідки ви знаєте?..
- Досить того, що знаю, - жорстко урвав його Снейп. - Найважливіше, що Темний Лорд тепер знає про твою здатність проникати в його думки та почуття. А ще він дійшов висновку, що це все може відбуватися і в зворотному напрямку, тобто усвідомив, що він теж може проникати у твої думки й почуття...
- І може мене собі підкорити? - запитав Гаррі й поспіхом додав: - Пане професоре?
- Може, - незворушно й холодно озвався Снейп. - Ось для чого й потрібна блокологія.
Снейп витяг із внутрішньої кишені мантії чарівну паличку, і Гаррі весь аж напружився, проте Снейп лише підніс її собі до скроні й доторкнувся до коренів масного волосся. Коли забрав паличку, то між нею й скронею простяглася, мов товста павутинка, якась срібляста речовина. Вона обірвалася, щойно він смикнув паличкою, і поволі впала в сито спогадів, де сріблясто‑біло завирувала - ні газ, ні рідина. Снейп ще двічі підносив чарівну паличку до скроні і струшував у кам’яну чашу сріблясту речовину. Потім без жодних пояснень обережно взяв сито спогадів, поставив його на поличку й повернув обличчя до Гаррі, тримаючи чарівну паличку напоготові.
- Поттере, устань і витягни чарівну паличку.
Гаррі нервово підвівся. Вони стояли один навпроти одного, розділені столом.
- Спробуй за допомогою чарівної палички мене роззброїти або ж захиститися будь‑яким відомим тобі способом, - звелів Снейп.
- А ви що зробите? - боязко глянув на Снейпову чарівну паличку Гаррі.
- Я спробую проникнути у твій мозок, - м’яко прошелестів Снейп. - Побачимо, який ти чинитимеш опір. Мені казали, що ти вже виявляв здатність опиратися закляттю “Імперіус”. Від цього треба захищатися схожим чином... ну, приготуйся. Леґіліменс!
Снейп завдав удару раніше, ніж Гаррі встиг зосередитися й налаштуватися на опір. Кабінет поплив у нього перед очима і зник. У голові ніби замерехтіла кіноплівка з такими яскравими образами, що вони його засліпили й змусили забути про все довкола.
Йому було п’ять років, Дадлі гасав на новенькому червоному велосипеді, а Гарріне серце розривалося від заздрості... йому було дев’ять років, бульдог Ріпер загнав його на дерево, а Дурслі реготали внизу на газоні... він сидів із Сортувальним Капелюхом на голові, а той казав, як добре йому велося б у Слизерині... Герміона лежала в шкільній лікарні з зарослим густою шерстю лицем... сотня дементорів оточила його біля темного озера... він стояв під омелою, а до нього підходила Чо Чанґ...
“Ні, - пролунав голосочок у Гарріній голові, щойно там з’явився спогад про Чо, - на це не можна дивитися, не можна, це особисте...” Відчув гострий біль у коліні. Знову побачив Снейпів кабінет і зрозумів, що впав на підлогу, боляче вдарившись коліном об ніжку стола. Глянув на Снейпа, що опустив чарівну паличку і потирав зап’ястя. Там було почервоніння, схоже на опік.
- Ти навмисне виконав жалюче закляття? - холодно спитав Снейп.
- Ні, - з мукою проказав Гаррі, встаючи з підлоги.
- Я так і подумав, - уважно придивлявся до нього Снейп. - Ти надто далеко впустив мене у свій мозок. Втратив контроль.
- Ви бачили все те, що й я? - спитав Гаррі, не впевнений, що хоче чути відповідь.
- Уривками, - скривив губи Снейп. - Чий то був пес?
- Моєї тітки Мардж, - пробурмотів Гаррі, сердито зиркаючи на Снейпа.
- Для першого разу було не так і безнадійно, - знову підняв чарівну паличку Снейп. - Урешті‑решт ти спромігся мене зупинити, хоч і потратив час та енергію на зайві крики. Мусиш зосередитися. Чини мені опір розумом, і тобі не доведеться вдаватися до чарівної палички.
- Я намагаюся, - огризнувся Гаррі, - але ж ви мені не кажете, як це робити!
- Що за манери, Поттере?! - погрозливо прошипів Снейп. - А тепер заплющ очі.
Перш ніж послухатися, Гаррі глянув на нього з огидою. Йому не подобалося стояти з заплющеними очима, коли перед ним був Снейп з чарівною паличкою в руках.
- Викинь з голови все зайве, Поттере, - пролунав холодний Снейпів голос. - Позбудься всіх емоцій...
Проте лють на Снейпа все ще пульсувала отрутою в жилах Гаррі. Позбутися люті? Простіше було б позбутися ніг...
- Поттере, ти не виконуєш... старайся... зосередься... Гаррі спробував очистити голову, намагався не думати, не пригадувати, не відчувати...
- Давай іще раз... на рахунок “три”... раз... два... три... Леґіліменс!
Величезний чорний дракон став дибки перед ним... мама й тато махали руками з зачарованого дзеркала... на землі лежав Седрик Діґорі й дивився на нього невидющими очима...
- НІ‑І‑І‑І‑І‑І‑І!
Гаррі знову стояв навколішки, затуляючи лице руками, а голова нестерпно боліла, ніби хтось видирав йому з черепа мозок.
- Уставай! - гаркнув Снейп. - Уставай! Ти не стараєшся, не докладаєш жодних зусиль. Даєш мені доступ до спогадів, яких боїшся, вручаючи мені тим самим зброю!
Гаррі знову встав, а серце в нього калатало так несамовито, мовби він і справді щойно побачив на цвинтарі мертвого Седрика. Снейп здавався блідішим, ніж завжди, і сердитішим, хоч навіть близько не був такий злий, як Гаррі.
- Я... стараюся, - процідив Гаррі крізь зуби.
- Я наказав тобі позбутися емоцій!
- Так? А мені зараз нелегко це зробити, - огризнувся Гаррі.
- То станеш легкою здобиччю Темного Лорда! - гаркнув Снейп. - Дурні, що не вміють приховувати почуттів, не контролюють власних емоцій, впиваються сумними спогадами й легко дозволяють себе спровокувати... одне слово, слабаки... вони не мають найменшого шансу проти його могутності! Поттере, він сміховинно легко проникне в твій мозок!
- Я не слабак, - ледь чутно проказав Гаррі. Його проймала така лють, що він боявся от‑от накинутися на Снейпа.
- То доведи це! Опануй себе! - гримнув Снейп. - Стримай свою лють, наведи лад у голові! Робимо ще одну спробу! Приготуйся! Давай! Леґіліменс!
Гаррі дивився, як дядько Вернон забиває цвяхами поштову скриньку... сотня дементорів ковзала понад озером, насуваючись на нього... він біг з містером Візлі коридором без вікон... вони наближалися до простих дерев’яних дверей... Гаррі сподівався зайти в ці двері... але містер Візлі повів його ліворуч, а тоді вниз по кам’яних сходах...
- Я ЗНАЮ! ЗНАЮ!
Він знову стояв рачки на підлозі Снейпового кабінету, шрам неприємно поколював, зате крик, що вилетів з його рота, звучав з тріумфом. Він знову відштовхнувся від підлоги, встав і побачив Снейпа, що дивився на нього, піднявши чарівну паличку. Схоже було, що він зупинив дію закляття, перш ніж Гаррі почав з ним боротися.
- Що сталося, Поттере? - пильно придивився він до Гаррі.
- Я бачив... я пригадав, - задихано пояснив Гаррі. - Я щойно збагнув...
- Що збагнув? - різко запитав Снейп.
Гаррі відповів не відразу. Він розкошував цією миттю сліпучого осяяння, потираючи чоло...
Йому вже місяцями снився той коридор без вікон, що закінчувався замкненими дверима, та він ні разу не замислювався, чи існує таке місце насправді. А ось тепер, знову побачивши цей спогад, усвідомив, що весь той час йому снився коридор, яким він біг з містером Візлі дванадцятого серпня, поспішаючи до судової зали міністерства. Той коридор вів до відділу таємниць, і саме там був містер Візлі тієї ночі, коли на нього напала Волдемортова змія. Він глянув на Снейпа.
- Що зберігають у відділі таємниць?
- Що ти сказав? - неголосно перепитав Снейп, і Гаррі з великою втіхою відзначив, що той почав нервуватися.
- Я спитав, що збері гають у відділі таємниць, пане професоре, - повторив Гаррі.
- А чому ти про це питаєш? - поволі протяг Снейп.
- Бо, - не відводив Гаррі очей від Снейпового обличчя, - той коридор, який я щойно бачив... мені він снився місяцями... я його впізнав... він веде до відділу таємниць... і я думаю, що Волдемортові там щось потрібно...
- Я казав тобі не називати ім’я Темного Лорда! Вони люто позирали один на одного. Шрам у Гаррі знову розболівся, але він не звертав на це уваги. Видно було, що Снейп стривожений, однак, заговоривши знову, він намагався видаватися спокійним і незворушним.
- У відділі таємниць зберігають багато чого, Поттере. Зрозумієш ти з того мало, а загалом усе воно ніяк тебе не стосується. Я дохідливо пояснив?
- Так, - відповів Гаррі, розтираючи шрам, що пік дедалі дужче.
- Прийдеш сюди в середу в цей самий час. Продовжимо працю.
- Гаразд, - погодився Гаррі. Він хотів якнайшвидше вийти зі Снейпового кабінету і знайти Рона з Герміоною.
- Щовечора перед сном учись позбуватися всіх емоцій. Очисть свій мозок, зроби його порожнім і спокійним, зрозуміло?
- Так, - майже не слухав Гаррі.
- І попереджаю тебе, Поттере... я буду знати, якщо ти цього не робитимеш...
- Добре, - буркнув Гаррі, закинув на плече портфель і поспішив до дверей. У дверях озирнувся на Снейпа, що стояв до Гаррі спиною і вивуджував кінчиком палички з сита спогадів свої думки, ретельно вкладаючи їх назад у голову. Гаррі мовчки й обережно зачинив за собою двері. Шрам його й досі боляче сіпався.
Рона й Герміону Гаррі знайшов у бібліотеці. Вони працювали над цілою горою нових домашніх завдань професорки Амбридж. Небо за вікном давно потемнішало, і решта учнів, переважно п’ятикласників, сиділа під настільними лампами, повтикавшись носами в підручники й гарячково шкрябаючи перами. Крім цього, було чутно хіба що порипування одного з черевичків мадам Пінс, бібліотекарки, коли та блукала проходами, погрозливо дихаючи в потилиці учням, які сміли торкатися до її коштовних книжок.
Гаррі легенько тремтів. Шрам його й досі болів, а сам він був ніби в гарячці. Сідаючи навпроти Рона та Герміони, помітив у вікні своє відображення. Був дуже блідий, а шрам вирізнявся на чолі чіткіше, ніж завжди.
- Як там пішло? - прошепотіла Герміона, а тоді раптом занепокоїлась. - Гаррі, що з тобою?
- Та... все добре... не знаю, - нетерпляче пробурмотів він, зіщулившись від нового нападу болю в чолі. - Послухайте... я щось зрозумів...
І він переповів їм те, що бачив і до чого додумався.
- То... то ти кажеш... - прошепотів Рон, а поруч, порипуючи, пропливла мадам Пінс, - що та зброя... те, за чим полює Відомо‑Хто... лежить у Міністерстві магії?
- У відділі таємниць, якщо точніше, - пошепки уточнив Гаррі. - Я бачив ті двері, коли твій тато відводив мене до судової зали на слухання моєї справи. І це, безперечно, ті самі двері, які він охороняв, коли його вкусила змія.
- Авжеж, - Герміона важко й протяжно зітхнула.
- Що авжеж? - досить нетерпляче запитав Рон.
- Роне, та подумай сам... Стержис Подмор намагався пробратися за якісь двері в Міністерстві магії... це ж, мабуть, ті самі двері! Це не може бути випадковий збіг!
- А чому Стержис мав туди пробиратися, якщо він і так на нашому боці? - засумнівався Рон.
- Не знаю, - завагалася Герміона. - Це трошки дивно...
- А що там у тому відділі таємниць? - запитав Гаррі у Рона. - Твій тато ніколи про це не згадував?
- Я знаю, що людей, які там працюють, називають “невимовники”, - насупив брови Рон. - Бо ніхто насправді не знає, що вони там роблять... дивне місце для зберігання зброї.
- Нічого дивного, якраз усе дуже логічно, - заперечила
Герміона. - Мабуть, міністерство розробляє там щось цілком таємне... Гаррі, з тобою справді все нормально?
Гаррі саме почав розтирати лоба обома руками, ніби хотів його випрасувати.
- Так... усе добре... - відірвав він тремтячі руки від чола. - Просто почуваюся трохи... не надто мені подобається блокологія.
- Кожного трясло б, якби в його мозок раз за разом вривалися, - поспівчувала Герміона. - Вертаймося краще у вітальню, там буде затишніше.
Але у вітальні було повно людей, лунав сміх і захоплені крики. Фред із Джорджем демонстрували найновіші товари своєї крамнички жартів.
- Безголові капелюхи! - вигукував Джордж, а Фред розмахував перед учнями гостроверхим капелюхом, оздобленим пухнастим рожевим пером. - По два ґалеони за штуку! Ось дивіться на Фреда!
Сяючий Фред натяг капелюха на голову. Якусь мить стояв з дурнуватим виглядом, а потім голова його зникла разом з капелюхом.
Кілька дівчат заверещало, але всі інші аж покотилися з реготу.
- А тепер скидаємо! - вигукнув Джордж, а Фредова рука почала мацати в повітрі над плечима. Зненацька знову з’явилася його голова, а в руці - щойно знятий рожево‑перий капелюх.
- Цікаво, який механізм дії тих капелюхів? - забула про домашню роботу Герміона, уважно спостерігаючи за Фредом та Джорджем. - Тобто, зрозуміло, що це якісь невидимі чари, але вони досить розумно поширили радіус дії невидимості за межі зачарованого предмета... та мені здається, що ці чари досить короткочасні.
Гаррі нічого не відповів. Його нудило.
- Пороблю завдання завтра, - пробурмотів він, запихаючи в портфель підручники, котрі щойно з нього повитягав.
- То запиши це у свій щоденник домашніх завдань! - порадила Герміона. - Щоб не забути!
Глянувши на Рона, Гаррі поліз у портфель, витяг щоденника і невпевнено його розгорнув.
“Не відкладай на завтра все, бо це добра не принесе!”, - докірливо вигукнув щоденник, поки Гаррі записував домашнє завдання від Амбридж. Герміона задоволено всміхнулася.
- Я, мабуть, піду спати, - Гаррі поклав щоденник у портфель, вирішивши за першої нагоди потай кинути його у вогонь.
Він перетнув вітальню, ухилившись від Джорджа, що намагався натягти на нього безголового капелюха, і ступив на холодні й тихі сходи до хлопчачих спалень. Його знову нудило, як і тієї ночі, коли йому привиділася змія, але він подумав, що йому стане краще, якщо він трохи полежить. Відчинив двері до спальні, зайшов, і відчув такий нестерпний біль, ніби хтось засадив йому в чоло ножа. Не знав, де опинився, стоїть він чи лежить, не пам’ятав навіть власного імені.
У вухах дзвенів маніакальний регіт... він уже давно не відчував такого щастя... був сповнений радості, екстазу, тріумфу... сталося щось чудове‑пречудове...
- Гаррі? ГАРРІ!
Хтось ударив його по лиці. Божевільний регіт переривався болісним криком. Його покидало відчуття щастя, але сміх не стихав...
Він розплющив очі й віразу ж усвідомив, що регіт лунає з його власних уст. Щойно він це збагнув, як регіт урвався. Важко дихаючи, Гаррі лежав на підлозі й дивився в стелю, а шрам на його чолі жахливо пульсував. Стривожений Рон зігнувся над ним.
- Що сталося? - спитав він.
- Я... не знаю... - видушив з себе Гаррі й сів на підлозі. - Він такий щасливий... такий щасливий...
- Відомо‑Хто?
- Сталося щось добре для нього, - промимрив Гаррі, що весь аж трусився, як і тоді, коли побачив, що на містера Візлі напала змія. - Сталося те, чого він так прагнув.
Гаррі страшенно нудило. Слова лунали, як і колись у ґрифіндорській роздягальні, ніби їх вимовляв його вустами хтось чужий, але він знав, що це правда. Набрав повні груди повітря, намагаючись не виблювати на Рона. Був страшенно радий, що зараз тут не було Шеймуса й Діна.
- Герміона попросила, щоб я пішов і подивився, як ти, - тихенько сказав Рон, допомагаючи Гаррі встати. - Казала, що після того, як Снейп маніпулюватиме твоїм мозком, твій самозахист буде на низькому рівні... але ж колись це, мабуть, допоможе?
Він з сумнівом подивився на Гаррі, підводячи його до ліжка. Гаррі невпевнено кивнув головою і повалився на подушки. Все його тіло нестерпно ломило після стількох сьогоднішніх падінь на підлогу, а в шрамі й далі відчувався пекучий біль. Гаррі не міг позбутися відчуття, що його перше зіткнення з блокологією не посилило, а скоріше послабило опірність його розуму. А ще він з величезною тривогою думав, що ж такого могло статися, що Лорд Волдеморт відчув себе найщасливішим за всі останні чотирнадцять років.
Розділ двадцять п’ятий ЗАГНАНИЙ ЖУК
Уже наступний ранок приніс відповідь на Гарріне запитання. Коли прибув Герміонин “Щоденний віщун”, вона розгладила його, глянула на першу шпальту і так зойкнула, що всі поблизу озирнулися.
- Що? - в один голос запитали Гаррі з Роном.
Замість відповіді вона розклала газету перед ними на столі і вказала на десять чорно‑білих фотографій на першій сторінці, на яких були обличчя дев’ятьох чаклунів і однієї відьми. Дехто з них глумливо посміхався, а інші зухвало тарабанили пальцями по рамках своїх знімків. Кожне фото супроводжувалося текстом з ім’ям злочинця та описом злочину, за який його було ув’язнено в Азкабані.
“Антонін Дологов, - було написано під знімком чаклуна з довгим блідим і перекривленим обличчям, що глузливо дивився на Гаррі, - засуджений за брутальне вбивство Ґідеона й Фабіана Преветів”.
“Елджернон Руквуд, - так звали поцяткованого віспою чоловіка з масним волоссям, що втомлено притулився до краю фотографії, - засуджений за видачу таємниць Міністерства магії Тому‑Кого‑Не‑Можна‑Називати”.
Але Гаррі не відводив очей від фотографії відьми. Він одразу, щойно побачив цю сторінку, звернув увагу на її обличчя. Мала вона довге чорне волосся, що на знімку було безладно розпатлане, хоч він пам’ятав його охайним, густим і блискучим. Дивилася на нього очима з важкими повіками, а на її тонких вустах вигравала зухвала і презирлива посмішка. Як і Сіріус, вона ще зберігала рештки привабливості, хоч від її колишньої краси - мабуть, завдяки Азкабану - уже мало що залишилося.
“Белатриса Лестранж, засуджена за катування й доведення до цілковитого безумства Френка та Аліси Лонґботомів”.
Герміона штурхнула Гаррі під ребро й показала на заголовок над фотографіями, на який Гаррі не звернув уваги зосередившись на Белатрисі.
МАСОВА ВТЕЧА З АЗКАБАНУ
МІНІСТЕРСТВО ПОБОЮЄТЬСЯ, ЩО ДАВНІ СМЕРТЕ ЖЕРИ
ГУРТУЮТЬСЯ ДОВКОЛА БЛЕКА
- Блека? - голосно перепитав Гаррі. - Ідіо...
- Цссс! - розпачливо засичала Герміона. - Не кричи... спочатку прочитай!
“Учора вночі Міністерство магії повідомило про масову втечу з Азкабану.
У розмові з журналістами, що відбулася в кабінеті міністра магії Корнеліуса Фаджа, пан міністр підтвердив, що вчора ввечері сталася втеча десяти особливо небезпечних в’язнів і що він уже повідомив маґлівського прем’єр‑міністра про серйозну загрозу з боку цих осіб.
- На превеликий жаль, ми опинилися в тій самій ситуації, що й два з половиною роки тому, коли втік убивця Сіріус Блек, - сказав містер Фадж. - Ми також переконані, що ці дві події взаємопов’язані. Втеча такого масштабу не могла відбутися без зовнішнього сприяння, а ми повинні пам’ятати, що Блек, якому вперше в історії Азкабану вдалося звідти втекти, ідеально підходить на роль підбурювача, який ділиться з іншими своїм досвідом. На нашу думку, ці злочинці, серед яких є й Блекова двоюрідна сестра Белатриса Лестранж, об’єдналися довкола свого лідера Блека. Проте ми докладаємо максимум зусиль, щоб упіймати злочинців, і просимо магічну громаду зберігати пильність та обережність. У жодному разі не можна навіть наближатися до когось із цих осіб”.
- От тобі й маєш, Гаррі, - сказав приголомшений Рон. - Он чому він учора був такий щасливий.
- Мені це не вкладається в голові, - обурився Гаррі. - як може Фадж звинувачувати у втечі Сіріуса?
- А що йому залишається робити? - з гіркотою пояснила Герміона. - Він же не може сказати: “Вибачте мені всі, бо Дамблдор попереджав, що таке може статися і що азкабанські вартові перейдуть на бік Лорда Волдеморта”... та перестань сахатися, Роне...”а тепер ще й утекли найзапекліші Волдемортові посіпаки”. Він же добрих півроку тільки те й робив, що всім торочив, які ви з Дамблдором брехуни!
Герміона розгорнула газету й узялася читати статтю про втечу, а Гаррі оглянув Велику залу. Не міг збагнути, чому інші учні не виказують переляку чи хоч би не обговорюють жахливу новину з першої шпальти, а потім згадав, що мало хто отримує газету щодня, як Герміона. Учні балакали собі про домашні завдання, про квідич і хтозна про які ще дурниці, тоді як за межами школи ще десятеро смертежерів поповнили Волдемортові лави.
Гаррі глянув на вчительський стіл. Там була цілком інакша ситуація. Надзвичайно серйозні Дамблдор і професорка Макґонеґел заглибилися в розмову. Професорка Спраут зіперла “Віщуна” на пляшечку з кетчупом і так зосереджено читала першу шпальту, що навіть не помічала, як з ложки крапає їй на коліна яєчний жовток. А от професорка Амбридж на протилежному краю стола напихалася вівсянкою. Принаймні хоч тепер її мішкуваті ропушачі очі не пронизували Велику залу, стежачи за поведінкою учнів. З кожним ковтком вона дедалі більше хмурилася і зрідка лиховісно позирала на Дамблдора та Макґонеґел, які продовжували зосереджену розмову.
- Ой, Боже... - Герміона ошелешено втупилася в газету.
- Що там іще? - занепокоєно спохопився Гаррі.
- Це просто... жах, - приголомшено відповіла Герміона. Вона розгорнула газету на десятій сторінці і віддала її хлопцям.
ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ ПРАЦІВНИКА МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ
“Адміністрація лікарні Святого Мунґо вчора пообіцяла провести повне розслідування смерті 49‑річного працівника Міністерства магії Бродеріка Боуда, котрого знайшли у власному ліжку задушеним рослиною з вазона. Цілителі, які прибули на місце події, не зуміли оживити містера Боуда, що за кілька тижнів до смерті був поранений під час нещасного випадку на роботі.
Головну цілительку палати містера Боуда Міріам Страут тимчасово усунуто від виконання обов’язків, тому вона вчора не змогла прокоментувати подію, однак речник лікарні заявив таке:
- Ми маємо суворі обмеження щодо речей, які дозволено тримати в палатах, але, здається, цілителька Страут, надміру завантажена роботою в різдвяний період, недооцінила небезпечність рослини на тумбочці біля ліжка містера Боуда. Коли він почав потроху говорити й рухатися, цілителька Страут дозволила містерові Боуду самому доглядати рослину, не роздивившись, що то був не безневинний пурхоцвіт, а живець рослини “пастка диявола”. Отож, коли містер Боуд, який почав одужувати, доторкнувся до рослини, вона негайно його задушила.
У лікарні Святого Мунґо й досі не спромоглися пояснити, яким чином ця рослина потрапила до палати, і тому просять зголоситися чарівників та чарівниць, які володіють будь‑якою інформацією з цього приводу”.
- Боуд... - вимовив Рон. - Боуд. Десь я вже чув це прізвище...
- Ми його бачили, - прошепотіла Герміона. - У лікарні Святого Мунґо, пам’ятаєш? Він був на ліжку навпроти Локарта, лежав собі й дивився у стелю. І ми бачили, як там опинилася пастка диявола. Вона... цілителька... сказала, що то був різдвяний дарунок.
Гаррі ще раз переглянув допис. Жах здіймався в горлі, гіркий, мов жовч.
- І як це ми не впізнали пастку диявола? Ми ж її раніше бачили... ми могли б не допустити його смерті.
- А хто міг подумати, що пастка диявола опиниться в лікарні під виглядом домашнього вазончика? - різко озвався Рон. - Ми тут не винні, а ось тих, хто прислав її тому чолов’язі, варто було б розшукати! Якісь телепні! Чому вони не перевіряли, що купують?
- Ой, Роне, перестань! - голос у Герміони тремтів. - Не думаю, що можна посадити пастку диявола у вазон і не помітити, що вона намагається вбити кожного, хто до неї торкається. Це було вбивство... До того ж, тонко продумане... Якщо рослину прислали анонімно, то хіба довідаєшся, хто це зробив?
Гаррі не думав про пастку диявола. Він пригадав, як спускався в ліфті на дев’ятий рівень міністерства в день слухання своєї справи, і як на рівні Великої зали до ліфта зайшов чоловік з пожовклим лицем.
- Я зустрічав Боуда, - поволі проказав він. - Бачив його, як був у міністерстві з твоїм татом.
Рон аж рота роззявив.
- А я чув, як тато говорив про нього вдома! Він був невимовником... працював у відділі таємниць!
Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді Герміона висмикнула в них газету, склала, ще раз сердито поглянула на фотографії десятьох смертежерів‑утікачів і зірвалася на ноги.
- Куди ти? - здивувався Рон.
- Відіслати листа, - відповіла Герміона, закидаючи на плече портфеля. - Це... не знаю, чи... але варто спробувати... і лише я це зможу.
- Мене просто бісить, коли вона так поводиться, - пожалівся Рон, встаючи разом з Гаррі з‑за столу і значно поволіше за Герміону виходячи з Великої зали. - Невже так важко хоч раз нам сказати, що вона задумала? На це пішло б не більше десяти секунд... О! Геґрід!
Геґрід спинився за дверима у вестибюль, пропускаючи поперед себе гурт рейвенкловців. Він і досі був увесь у синцях, як того дня, коли повернувся з подорожі до велетнів, а на носі виднівся свіжий поріз.
- Як там, усьо файно? - спробував він зобразити усмішку, але спромігся тільки на болісну гримасу.
- Геґріде, що з тобою? - поцікавився Гаррі, коли той пошкандибав за рейвенкловцями.
- Та всьо файно, - якомога безтурботніше постарався сказати Геґрід, та це йому не дуже вдалося. Махнув рукою і ледь не збив з ніг налякану професорку Вектор, яка саме повз них проходила. - Повно роботи... до уроків треба готуватися... у двох саламандр з’явилася лускова гниль... а ще я си отримав іспитовий термін, - проказав він.
- Іспитовий термін? - так голосно вигукнув Рон, аж на нього здивовано озирнулися інші учні. - Вибач... але... тобі дали іспитовий термін? - перейшов він на шепіт.
- Ага, - підтвердив Геґрід. - Але я й сам того сподівався, по правді кажучи. Може, ви не зауважили, але тота перевірка не пішла аж так файно... але нехай, - зітхнув він тяжко. - Мушу си піти й натерти саламандр меленим перцем, бо їм ще хвости повідпадают. Бувайте, хлопці...
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
