Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
- Мені буде потрібна твоя допомога. Принось мені всю інформацію, яку зможеш роздобути.
- Авжеж, Володарю, обов’язково... все, що скажете...
- Дуже добре... можеш іти. Пришли до мене Ейвері.
Руквуд позадкував, розшаркуючись, і зник за дверима.
Залишившись на самоті в темній кімнаті, Гаррі відвернувся до стіни. Там, у затінку, висіло старезне потріскане дзеркало. Гаррі підійшов до нього. Дедалі чіткіше бачив у пітьмі своє віддзеркалення... біліше за череп лице... червоні очі зі щілинами замість зіниць...
- НІ‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І!
- Що?! - закричав хтось поблизу.
Гаррі шалено заметався, заплутався в запонах і впав з ліжка. Кілька секунд не міг збагнути, де опинився. Був переконаний, що з темряви над ним знову нависне біле, мов череп, обличчя, але натомість почув біля себе Ронів голос.
- Перестань крутитися як прибацаний, я зараз тебе розплутаю!
Рон порозкидав запони, і Гаррі глянув на нього в місячному сяйві, лежачи на спині й відчуваючи пекучий біль у шрамі. Рон мав такий вигляд, ніби збирався лягати спати і саме скидав з себе мантію.
- Знову на когось напали? - допоміг він Гаррі встати. - На тата? Ота зміюка?
- Ні... з усіма все добре... - видушив Гаррі, а чоло йому палало вогнем. - Крім Ейвері... він у халепі... дав Волдемортові неправдиву інформацію... той дуже розсердився...
Гаррі застогнав, опустився, тремтячи, на ліжко й почав розтирати шрам.
- Але тепер йому допоможе Руквуд... він знову на правильному шляху...
- Що ти таке кажеш? - перелякався Рон. - Тобто... ти щойно бачив Відомо‑Кого?
- Я сам був Відомо‑Ким, - сказав Гаррі й підніс до очей руки, щоб пересвідчитись, що мертвотно‑білих довжелезних пальців уже немає. - Там ще був Руквуд, один з тих смертежерів, що втекли з Азкабану, пам’ятаєш? Руквуд щойно йому сказав, що Боуд не міг би того зробити.
- Що зробити?
- Забрати щось... він казав, що Боуд знав би, що не зможе цього зробити... Боуд був під впливом закляття “Імперіус”... Руквуд, здається, сказав, що його зачаклував Мелфоїв батько.
- Боуда зачаклували, щоб він щось забрав? - перепитав Рон. - Але ж... Гаррі, це мала бути...
- Зброя, - договорив за нього Гаррі. - Я знаю. Відчинилися двері й до спальні зайшли Дін та Шеймус.
Гаррі заховав ноги під ковдру. Навіщо їм знати, що сталося щось дивне, тим паче, що Шеймус лиш сьогодні перестав вважати Гаррі психом.
- Ти сказав, - пробурмотів Рон, нахиляючись до Гаррі і вдаючи, що наливає собі води з карафки на тумбочці біля ліжка, - що сам був Відомо‑Ким?
- Так, - ледь чутно підтвердив Гаррі.
Рон ковтнув забагато води, й вона потекла йому з під боріддя на груди.
- Гаррі, - сказав він, поки Дін і Шеймус роздягалися й голосно балакали, - ти повинен розповісти...
- Нікому я не повинен розповідати, - урвав його Гаррі. - Я б цього всього не бачив, якби опанував блокологію. Я мушу навчитися від цього відключатися. Ось що вони хочуть.
Кажучи “вони”, він мав на увазі Дамблдора. Повернувся до Рона спиною і за якийсь час почув, як зарипів Ронів матрац, коли той теж ліг у ліжко. Шрам почав нестерпно пекти. Він прикусив зубами подушку, щоб не стогнати. Знав, що десь там зараз карають Ейвері.
* * *
Вранці Гаррі й Рон ледве дочекалися перерви, щоб розповісти Герміоні, що сталося. Хотіли мати абсолютну певність, що їх ніхто не підслухає. Коли усамітнилися у звичному своєму кутку на холодному й вітряному подвір’ї, Гаррі переказав їй у найменших подробицях усе, що запам’ятав зі свого сну. Коли закінчив, вона якийсь час мовчала, і лише пильно й напружено розглядала Фреда з Джорджем, які були без голів і продавали з‑під поли на протилежному боці подвір’я чарівні капелюхи.
- То он чого його вбили, - неголосно сказала вона, відводячи нарешті очі від Фреда й Джорджа. - Коли Боуд намагався викрасти ту зброю, з ним сталося щось незрозуміле. Мабуть, вона сама або все, що її оточує, зачакловані захисними чарами, щоб ніхто не міг до неї доторкнутися. Ось чому він лежав у лікарні Святого Мунґо, щось сталося з його головою, і він не міг розмовляти. Але пам’ятаєте, що нам сказала цілителька? Боуд почав одужувати. А це для них був би завеликий ризик. Тобто, коли він торкнувся до зброї, то отримав такий шок, що той міг послабити дію “Імперіуса”. А якби до Боуда повернувся дар мови, він міг розповісти, що з ним було. Тоді б усі довідались, що його посилали викрадати зброю. Авжеж, Луціус Мелфой легко міг його зачаклувати. Він же постійно стирчить у міністерстві.
- Він там тинявся навіть тоді, як було слухання моєї справи, - підтвердив Гаррі. - Був... стривайте... - згадав він. - Він того дня був у коридорі, що веде до відділу таємниць! Твій тато казав, що він, можливо, хоче винюхати, як пройшло слухання. А що, як...
- Стержис! - приголомшено вигукнула Герміона.
- Що? - отетерів Рон.
- Стержис Подмор... - ледь чутно сказала Герміона, - був заарештований за намагання пройти у двері! Луціус Мелфой міг зачаклувати і його! Мабуть, він це зробив у той день, коли ти, Гаррі, його там бачив. Стержис мав Дикозорів плащ‑невидимку, так? А що, як він стояв на чатах біля дверей, невидимий, і Мелфой почув, як він поворухнувся... або здогадався, що там хтось стоїть... або просто виконав закляття “Імперіус” на той випадок, якщо там є вартовий? І ось, коли Стержис мав наступну нагоду... можливо, коли знову настала його черга вартувати... він спробував проникнути у відділ, щоб викрасти зброю для Волдеморта... Роне, та заспокойся... Але його впіймали й запроторили в Азкабан... Вона глянула на Гаррі.
- А тепер Руквуд сказав Волдемортові, як добратися до зброї?
- Я не чув усієї розмови, але так воно звучало, - відповів Гаррі. - Руквуд там працював... а може, Волдеморт доручить це зробити самому Руквуду?
Герміона кивнула, хоч думала явно про своє. А тоді зненацька сказала: - Гаррі, але ж ти не повинен був усе це бачити.
- Що? - розгубився він з несподіванки.
- Ти мав би вже навчитися не допускати у свій мозок таких видив, - суворо зауважила Герміона.
- Та я знаю, - погодився Гаррі. - Але...
- Думаю, треба забути все, що ти бачив, - рішуче сказала Герміона. - І ти тепер повинен значно старанніше опановувати блокологію.
Гаррі так на неї розсердився, що не розмовляв аж до вечора, який виявився доволі неприємним. Учні або обговорювали в коридорах втечу смертежерів, або ж висміювали жахливу гру ґрифіндорців проти Гафелпафу. Слизеринці так голосно й безперервно виспівували “Візлі - наш король”, що роздратований Філч урешті‑решт заборонив будь‑які співи в коридорах.
Наступні дні були не кращі. Гаррі отримав ще дві оцінки “Ж” за настійки, він і далі сидів мов на голках, не знаючи, чи виженуть з роботи Геґріда, а ще ніяк не міг забути сон, у якому був Волдемортом, хоч і не говорив більше на цю тему з Роном і Герміоною, бо не хотів чути від неї чергових дорікань. Йому дуже хотілося обговорити сон з Сіріусом, але про це годі було й думати, тож він намагався заштовхати згадку про сон у якнайдальший закуток мозку. Та, на жаль, навіть якнайдальші закутки не були вже такі безпечні, як раніше.
- Уставай, Поттере.
Минуло вже кілька тижнів після сну про Руквуда, а Гаррі й досі опритомнював навколішки у Снейповім кабінеті, намагаючись очистити голову від усього зайвого. Щойно його знову змусили відтворити потік найдавніших спогадів, про існування яких він і не здогадувався. Переважно вони були пов’язані з приниженнями, яких він зазнавав від Дадлі та його зграї ще в початковій школі.
- Отой останній спогад, - спитав Снейп. - Що то було?
- Не знаю, - втомлено підвівся з підлоги Гаррі. Йому дедалі важче було виділяти окремі спогади з потоку образів та звуків, викликаних в його уяві Снейпом. - Ви маєте на увазі той, де мій двоюрідний брат замикав мене в туалеті?
- Ні, - заперечив Снейп. - Той, де в темній кімнаті стояв навколішки якийсь чоловік...
- Це... нічого особливого, - буркнув Гаррі.
Темні Снейпові очі пронизали Гаррі. Пригадуючи, що Снейп назвав зоровий контакт вирішальним фактором виманології, Гаррі закліпав очима й відвернувся.
- Звідки в твоїй голові взявся той чоловік і та кімната, Поттере? - запитав Снейп.
- Це... - відповів Гаррі, не дивлячись на Снейпа, - це був... звичайний сон.
- Сон? - перепитав Снейп.
Запала мовчанка, під час якої Гаррі уважно розглядав велику мертву жабу, що плавала в банці з фіолетовою рідиною.
- Поттере, ти знаєш, чому ми тут стирчимо? - сказав Снейп низьким погрозливим голосом. - Знаєш, чому я присвячую свої вечори цій нудній праці?
- Так, - розгублено відповів Гаррі.
- То нагадай мені, Поттере, чого ми тут.
- Щоб я оволодів блокологією, - тепер Гаррі розглядав мертвого вугра.
- Правильно, Поттере. І хоч який ти нетямущий - Гаррі з ненавистю зиркнув на Снейпа, - ...але після двох місяців занять міг би досягти, мені здається, хоч якогось успіху. Скільки ти ще бачив снів про Темного Лорда?
- Тільки цей один, - збрехав Гаррі.
- Можливо, Поттере, - сказав Снейп, примруживши свої темні холодні очі, - насправді тобі подобаються твої видіння й сни? Може, ти тоді відчуваєш себе інакшим... важливішим?
- Це не так, - заперечив Гаррі, зціпивши зуби й стискаючи в руці чарівну паличку.
- От і добре, Поттере, - холодно сказав Снейп, - бо ти не інакший і не важливіший, і не тобі з’ясовувати, що каже смертежерам Темний Лорд.
- Авжеж, це ваша робота, - огризнувся Гаррі.
Він не збирався такого казати, ця фраза вирвалася попри його волю. Вони довго дивилися один на одного, і Гаррі збагнув, що зайшов надто далеко. Але коли Снейп нарешті відповів, на його обличчі з’явився чудернацький, майже задоволений вираз.
- Так, Поттере, - очі його блиснули. - Це моя робота. А тепер, якщо ти готовий, продовжимо.
Він підняв чарівну паличку:
- Раз... два... три... Леґіліменс!
Сотня дементорів насувалася на Гаррі понад озером... він зосереджено примружився...зони наближалися... бачив темні провалля під їхніми каптурами... але бачив також і Снейпа, що стояв перед Гаррі й ледь чутно щось бурмотів... але тут чомусь Снейп почав ставати дедалі чіткішим, а дементори, навпаки, стали зникати...
Гаррі підняв чарівну паличку.
- Протеґо!
Снейп захитався... його чарівна паличка відлетіла кудись угору, далеко від Гаррі... і раптом мозок Гаррі почав аж кишіти чужими спогадами. Ось якийсь чоловік з гачкуватим носом кричав на зіщулену жінку, а маленький чорнявий хлопчик плакав у кутку... підліток з масним волоссям сидів самотньо в темній кімнаті, націляв на стелю чарівну паличку й збивав нею мух... якась дівчина реготала, коли худорлявий хлопець намагався осідлати неслухняну мітлу...
- ГОДІ!
Гаррі відчув, ніби його щосили штовхнули в груди. Невпевнено позадкував, поки не наштовхнувся на полички при стінах Снейпового кабінету. Почув, як щось тріснуло. Снейп увесь поблід і ледь‑ледь тремтів.
- Репаро, - просичав він, і розбита банка негайно стала як нова. - Ну, Поттере... це вже було краще... - Важко дихаючи, він поправив на столі сито спогадів, у яке завжди складав перед початком уроку деякі свої думки, і ніби перевірив, чи вони й досі там. - Здається, я не вчив тебе користуватися закляттям “щит”... але воно, безсумнівно, виявилося ефективним...
Гаррі мовчав. Відчував, що краще не озиватися. Був переконаний, що увірвався щойно в Снейпові спогади, бачив сцени зі Снейпового дитинства. Було незвично думати, що маленький хлопчик, котрий плакав, дивлячись на своїх батьків, тепер оце стояв перед ним з повними ненависті очима.
- Спробуймо, мабуть, ще раз, - сказав Снейп.
Гаррі охопив жах. Знав, що тепер доведеться розплатитися за те, що сталося. Вони знову стали по обидва боки столу, і Гаррі відчув, що тепер йому набагато важче буде очистити мозок від зайвого.
- Отже, на рахунок “три”, - звелів Снейп, знову піднімаючи чарівну паличку. - Раз... два...
Гаррі не встиг зосередитися й очистити мозок, бо Снейп уже кричав: - Леґіліменс!
Він мчав коридором зі смолоскипами на порожніх кам’яних стінах до відділу таємниць... прості чорні двері наближалися й більшали. Він біг так швидко, що ось‑ось мав у них врізатися. Лишалося кількадесят сантиметрів. Він знову бачив смужку блідого синього світла...
Двері відчинилися! Він нарешті зайшов у них і опинився в круглій залі з чорними стінами й підлогою, освітленій блакитним полум’ям свічок, а довкола було ще більше дверей... треба було йти далі... але які двері йому обрати?
- ПОТТЕРЕ!
Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на спині, не пам’ятаючи, як це сталося. Був задиханий, наче й справді біг коридором до відділу таємниць, справді вривався в чорні двері й опинявся в круглій залі.
- Поясни! - люто вигукнув Снейп, нависаючи над ним.
- Я... не знаю, що сталося, - чесно зізнався Гаррі, підводячись на ноги. На потилиці від удару об підлогу вискочила ґуля, і почувався він мов у гарячці. - Я ще ніколи такого не бачив. Тобто я вже вам казав, що мені снилися двері... але раніше вони ніколи не відчинялися...
- Ти не дуже стараєшся!
Снейп чомусь здавався ще сердитішим, ніж дві хвилини тому, коли Гаррі проник у його спогади.
- Поттере, ти лінивий і недбалий, тому й не дивно, що Темний Лорд...
- Чи не могли б ви мені щось сказати, пане професоре? - знову почав заводитися Гаррі. - Чому ви називаєте Волдеморта Темним Лордом? Я чув, що до нього так зверталися тільки смертежери.
Снейп роззявив рота, щоб гарикнути... але тут десь за межами кімнати пролунав жіночий крик. Снейп рвучко підняв голову до стелі.
- Що таке?.. - пробурмотів він.
Звідкілясь з вестибюлю лунав приглушений гамір. Снейп насуплено озирнувся.
- Поттере, по дорозі сюди ти не помічав нічого незвичного?
Гаррі заперечливо похитав головою. Десь угорі знову закричала жінка. Снейп, тримаючи напоготові чарівну паличку, підійшов до дверей і вийшов. Гаррі якусь мить вагався, а тоді подався за ним.
Крики й справді долинали від вестибюлю. Поки Гаррі біг кам’яними сходами з підвалу, вони дедалі голоснішали. Вестибюль був переповнений. Одні учні вибігали з Великої зали, де й досі тривала вечеря, щоб побачити, що діється, а інші стовбичили на мармурових сходах. Гаррі проштовхався крізь гурт довготелесих слизеринців. Учні утворили велике коло, дивлячись перед собою хто здивовано, а хто злякано. Навпроти, по той бік вестибюлю, Гаррі побачив професорку Макґонеґел. Здавалося, її ось‑ось знудить від побаченого.
Посеред кола учнів стояла професорка Трелоні, тримаючи в одній руці чарівну паличку, а в другій - порожню пляшку з‑під хересу. Вигляд у неї був цілком божевільний. Волосся стирчало, окуляри були такі перекошені, що одне око здавалося більшим за друге. Її численні шалі й шарфи безладно звисали з плечей, створюючи враження, що вона ось‑ось розпадеться по швах. Біля неї на підлозі лежали дві валізи, причому одна з них догори дном, ніби її кинули навздогін професорці Трелоні зі сходів. Вона перелякано дивилася на щось невидиме для Гаррі біля підніжжя сходів.
- Ні! - закричала професорка Трелоні. - НІ! Не може бути... не може... я не визнаю!
- Невже ви й досі не збагнули, що це таки станеться? - пролунав високий, мов у дівчинки, голос. Він звучав бездушно й задоволено, і Гаррі, зробивши крок праворуч, побачив, що Трелоні перелякано дивилася на професорку Амбридж. - Хоч ви не здатні передбачити навіть завтрашню погоду, але ж могли зрозуміти, що жалюгідний рівень ваших уроків, які я інспектувала, та відсутність навіть найменшого поступу з вашого боку неминуче призведуть до звільнення з посади.
- Ви н‑не маєте права! - завила професорка Трелоні, а сльози бризнули з її очей за величезними окулярами, - н‑не маєте права мене звільнити! Я тут працюю шістнадцять років! Г‑Гоґвортс - це м‑мій д‑дім!
- Був ваш дім, - виправила її професорка Амбридж, і Гаррі бридко було бачити, з якою насолодою розтягла вона своє ропушаче обличчя, дивлячись, як професорка Трелоні впала, нестримно ридаючи, на валізу, - але годину тому міністр магії затвердив своїм підписом наказ про ваше звільнення. Тож, будьте ласкаві, вийдіть з вестибюлю. Ви нас ганьбите.
Вона стояла й дивилася з виразом незмірної втіхи, як професорка Трелоні здригалася й стогнала, хитаючись на своїй валізі від невимовного горя. Гаррі почув ліворуч від себе приглушене ридання й озирнувся. Це плакали, притулившись одна до одної, Лаванда й Парваті. Тоді почулися кроки. Професорка Макґонеґел вийшла з кола учнів, підійшла до професорки Трелоні й поплескала її по плечі, водночас виймаючи зі своєї мантії велику носову хустинку.
- Годі вже, годі, Сивіло... заспокойся... витри носа... не все так погано, як тобі здається... тобі не доведеться покидати Гоґвортс...
- Невже, професорко Макґонеґел? - Амбридж погрозливо вийшла на кілька кроків уперед. - А чи вповноважені ви робити такі...
- Я вповноважений, - пролунав глибокий голос.
Відчинилися дубові вхідні двері. Учні, що стояли там, розступилися, і в проході з’явився Дамблдор. Що він робив надворі, Гаррі збагнути не міг, але його постать на тлі химерно‑імлистої ночі вражала. Не зачиняючи за собою дверей, він пройшов крізь коло учнів до професорки Трелоні, що заплакано здригалася на своїй валізі біля професорки Макґонеґел.
- Ви, професоре Дамблдоре? - особливо гидко реготнула Амбридж. - Боюся, що ви не зрозуміли ситуації. Я маю тут... - вона витягла з мантії сувій пергаменту, - ...наказ про звільнення, підписаний мною і міністром магії. Згідно з освітньою постановою номер двадцять три. Верховний інквізитор Гоґвортсу має повноваження інспектувати, призначати іспитові терміни та звільняти будь‑якого вчителя, котрий, на її... тобто на мою... думку, не відповідає рівню й вимогам Міністерства магії. Я вирішила, що професорка Трелоні занадто слабка викладачка. Отож я її звільнила.
На превеликий подив Гаррі, Дамблдор і далі всміхався. Він поглянув на професорку Трелоні, що невтішно ридала на валізі, і сказав: - Авжеж, професорко Амбридж, це слушно. Ви маєте повне право як Верховний інквізитор звільняти моїх учителів. Але ви не вповноважені виганяти їх із замку, - він люб’язно вклонився. - Право приймати такі рішення все ще належить директорові, а я хочу, щоб професорка Трелоні залишалася жити в Гоґвортсі.
На цих словах професорка Трелоні нестямно зареготала, ледве заглушуючи гикавку.
- Ні... ні, я п‑піду, Дамблдоре! Я п‑покину Гоґвортс і п‑пошукаю собі долі деінде...
- Ні, Сивіло, - урвав її Дамблдор, - ти залишишся. Він обернувся до професорки Макґонеґел.
- Професорко Макґонеґел, чи я можу вас попросити відвести Сивілу назад?
- Авжеж, - відповіла Макґонеґел. - Уставай, Сивіло...
З юрби швиденько вийшла професорка Спраут і схопила Трелоні за другу руку. Разом вони повели її повз Амбридж угору по мармурових сходах. Підбіг професор Флитвік з витягнутою чарівною паличкою. Він пискнув “Локомотор валізи!” - і багаж професорки Трелоні піднявся в повітря й поплив за нею. Професор Флитвік замикав цю процесію. Професорка Амбридж стояла мов укопана, втупившись у Дамблдора, що все ще люб’язно всміхався.
- А що, - просичала вона так, що чутно було на весь вестибюль, - ви збираєтесь робити, коли я призначу нового вчителя віщування і йому буде потрібне її помешкання? - О, цим можете не перейматися, - чемно відповів Дамблдор. - Знаєте, я вже знайшов нового вчителя віщування, і його влаштовує помешкання на першому поверсі.
- Ви знайшли?.. - пронизливо перепитала Амбридж. - Ви знайшли? Чи не могла б я вам нагадати, Дамблдоре, що, згідно з освітньою постановою номер двадцять два...
- ...міністерство має право призначати відповідного кандидата, якщо... підкреслюю, якщо.. . директор не зможе підібрати його сам, - закінчив за неї Дамблдор. - А я з радістю вам повідомляю, що цього разу мені пощастило. Дозвольте відрекомендувати.
Він повернувся до відчинених дверей, крізь які проникала нічна імла. Гаррі почув тупіт копит. У вестибюлі приголомшено загомоніли, а учні, що стояли біля дверей, швиденько позадкували, спотикаючись і звільняючи шлях новоприбулому.
З туману з’явилося лице, котре Гаррі вже бачив колись темної, грізної ночі в Забороненому лісі. Біле волосся й дивовижно блакитні очі. Чоловічі голова й торс, що переходили в золотистий кінський тулуб.
- Це - Фіренце, - весело повідомив Дамблдор отетерілій Амбридж. - Гадаю, він відповідає вашим вимогам.
Розділ двадцять сьомий КЕНТАВР І ЯБЕДА
- Герміоно, тепер ти, мабуть, шкодуєш, що відмовилася від курсу віщування? - дурнувато всміхнулася Парваті.
Минуло два дні після звільнення професорки Трелоні, і Парваті за сніданком підкручувала собі чарівною паличкою вії, дивлячись на своє віддзеркалення в ложці. Цього ранку мав відбутися перший урок у Фіренце.
- Не надто, - байдуже відповіла Герміона, читаючи “Щоденного віщуна”. - Я ніколи не захоплювалася кіньми.
Вона перегорнула сторінку й почала переглядати статті.
- Він не кінь, а кентавр! - обурилася Лаванда.
- Розкішний кентавр... - зітхнула Парваті.
- У нього все одно чотири ноги, - незворушно заперечила Герміона. - До речі, я чомусь думала, що звільнення Трелоні вас засмутило.
- Засмутило! - запевнила її Лаванда. - Ми ходили її провідувати, подарували їй нарциси... не ті від Спраут, що ґелґочуть, а гарні.
- І як там вона? - поцікавився Гаррі.
- Сумує, бідолаха, - співчутливо відповіла Лаванда. - Розповідала нам зі слізьми, що краще назавжди піде з замку, ніж лишатиметься тут з Амбридж. І я її розумію, адже Амбридж повелася з нею жахливо!
- Мені чомусь здається, що Амбридж тільки починає показувати зуби, - похмуро сказала Герміона.
- Це неможливо, - заперечив Рон, наминаючи яєчню з шинкою. - Вона вже стільки всього показала, що гірше й бути не може.
- Згадаєте мої слова - вона ще захоче помститися Дамблдорові за те, що призначив нового вчителя і не порадився з нею, - згорнула газету Герміона. - Тим паче, що це знову напівлюдина. Пригадайте вираз її обличчя, коли вона побачила Фіренце.
Після сніданку Герміона пішла на урок числомагії, а Гаррі з Роном подалися за Парваті й Лавандою на віщування.
- Ми що, не йдемо в Північну вежу? - здивувався Рон коли Парваті минула мармурові сходи.
Парваті зневажливо зиркнула на нього через плече.
- А як би Фіренце мав лізти по тій драбині? Ми будемо в одинадцятому кабінеті, про це вчора повідомлялося на дошці оголошень.
Одинадцятий кабінет був на першому поверсі в коридорі, що починався з вестибюлю навпроти Великої зали. Гаррі знав, що уроки в цьому кабінеті проводили рідко і він більше нагадував занедбану комору чи склад. Та зайшовши туди за Роном, він приголомшено виявив, що стоїть посеред лісової галявинки.
- Як це?..
Підлога кабінету була вкрита пружним мохом, тут і там росли дерева. Вкрите листям гілля тріпотіло біля вікон і попід стелею, тому всю кімнату пронизували косі промені м’якого, мерехтливого, зеленого світла. Учні, що поприходили раніше, сиділи просто на землі, спираючись спинами на стовбури дерев чи на валуни, обхопивши руками коліна чи поскладавши руки на грудях. Вигляд у всіх був досить нервовий. Посеред галявинки, де не було дерев, стояв Фіренце.
- Гаррі Поттер, - подав він Гаррі руку, коли той зайшов.
- Е‑е... вітаю, - потис Гаррі руку кентаврові, що, не кліпаючи, дивився на нього своїми неймовірно блакитними очима, але не всміхався. - Е‑е... радий вас бачити.
- І я, - вклонився кентавр, схиливши біляву голову. - Було провіщено, що ми зустрінемося знову.
Гаррі помітив на грудях кентавра синець у формі копита. Повернувшись до учнів, що сиділи на землі, побачив їхні захоплені погляди. Усіх, либонь, глибоко вразило, що він так по‑приятельськи привітався з Фіренце, якого вони, здається, просто побоювалися.
Коли зачинилися двері й останній учень сів на пеньок біля кошика для сміття, Фіренце жестом обвів кімнату.
- Професор Дамблдор люб’язно влаштував нам у цьому кабінеті, - сказав він, коли всі стихли, - імітацію мого природного середовища. Я волів би навчати вас у Забороненому лісі, де я до цього понеділка жив... але тепер це неможливо.
- Даруйте... е‑е... пане професоре... - затамувавши подих, підняла руку Парваті, - ...але чому неможливо? Ми там були з Геґрідом, нам геть не страшно!
- Тут ідеться не про вашу відвагу, - пояснив Фіренце, - а про мене самого. Я не можу повернутися в ліс. Мене вигнали з табуна.
- З табуна? - розгублено перепитала Лаванда, і Гаррі бачив, що вона подумала про худобу. - Що... ага!
Нарешті вона збагнула. - То вас є більше? - спантеличено спитала вона.
- А правда, що Геґрід розводив вас як тестралів? - поцікавився Дін.
Фіренце повільно‑повільно повернув голову до Діна, і той збагнув, що бовкнув щось дуже образливе. - Я не... тобто... пробачте, - пробелькотів він ледь чутно.
- Кентаври не служать людям і не розважають їх, - спокійно пояснив Фіренце. Запала мовчанка, а Парваті знову підняла руку.
- Вибачте, пане професоре... а чому вас вигнали інші кентаври?
- Бо я погодився працювати у професора Дамблдора, - відповів Фіренце. - Вони вважають, що це зрада.
Гаррі пригадав, як майже чотири роки тому кентавр Бейн вилаяв Фіренце, бо той на своїй спині вивіз Гаррі в безпечне місце. І Бейн обізвав його за це “конякою”. Цікаво, чи то Бейн ударив Фіренце в груди?
- Почнемо урок, - сказав Фіренце, змахнув своїм довгим білим хвостом, підняв руки до листя над головою, а тоді поволі їх опустив. Одразу в кімнаті потемнішало, і ось лісова галявина оповилася сутінками, а на стелі з’явилися зірки.
Почулося захоплене охкання, а Рон вигукнув:
- Оце так!
- Лягайте на спини, - спокійно вів далі Фіренце, - і дивіться на небеса. Там для тих, хто бачить, написано долю наших рас.
Гаррі розлігся й задивився на стелю. Згори до нього блимала червона зірка.
- Я знаю, що ви на уроках астрономії вивчили назви планет і їхніх супутників, - лунав спокійний Фіренців голос, - а ще накреслили карти руху зірок по небі. Кентаври століттями розгадували таємниці цього руху. Ми дослідили, що в небі над головою можна побачити проблиски майбутнього...
- Професорка Трелоні навчала нас астролога! - Парваті, лежачи на спині, схвильовано витягла перед собою руку і так її й тримала. - Марс призводить до нещасних випадків, опіків і всього такого, а коли він утворює отакий, як зараз, кут із Сатурном... - вона намалювала в повітрі прямий кут, - ...то це означає, що треба дуже обережно поводитися з гарячими предметами...
- Це, - спокійно промовив Фіренце, - типова людська нісенітниця.
Рука Парваті безвольно впала.
- Банальні подряпини, дріб’язкові людські нещастячка, - вів далі Фіренце, а його копита тупнули об вкриту мохом підлогу. - Для Всесвіту це все не важливіше, ніж мурашина метушня, і планетарний рух не має до цього жодного стосунку.
- Професорка Трелоні... - обурено почала було Парваті.
- ...звичайна людина, - договорив за неї Фіренце. - Засліплена й обмежена забобонами, притаманними вашому племені.
Гаррі ледь‑ледь повернув голову, щоб глянути на Парваті. Вона була дуже ображена, як і ще кілька учениць біля неї.
- Сивіла Трелоні, може, й володіє даром яснобачення, не знаю, - вів далі Фіренце, походжаючи перед ними, і Гаррі знову почув посвист його хвоста, - але вона здебільшого марнує свій час на оманливі дурниці, що люди їх називають ворожінням. Я ж прийшов сюди, щоб ознайомити вас з мудрістю кентаврів, неупередженою й об’єктивною. Ми спостерігаємо за небесами, щоб уловити непомітну мить припливів та відпливів, які свідчать про настання великих змін або наближення зла. Іноді минає десять років, поки ми остаточно переконуємось у тому, що побачили.
Фіренце вказав на червону зорю прямо над Гаррі.
- Десятиліття тому все свідчило, що чаклунська громада отримала тільки короткий перепочинок між двома війнами. Над нами яскраво сяє Марс, провісник битви, а це означає, що незабаром знову почнеться побоїще. Кентаври можуть спробувати провістити, коли саме це станеться, спалюючи певні рослини й листя, а потім стежачи за димом і вогнем...
Гаррі досі не бував на таких незвичайних уроках. Вони таки палили на підлозі кабінету шавлію й мальву, а Фіренце радив їм придивлятися до певних форм та символів у струменях їдкого диму. Його геть не турбувало, що ніхто не бачив описаних ним знаків. Він казав, що людям майже ніколи таке не вдавалося, бо навіть у кентаврів на це йде багато років праці, та й узагалі - безглуздо занадто довіряти цим речам, якщо й самі кентаври іноді хибно витлумачують побачені знаки. Він був цілком інакший, ніж будь‑який учитель людського роду. Вважав своїм обов’язком не так передати їм знання, як переконати, що все на світі ненадійне - навіть велемудрість кентаврів.
- У нього все якесь невизначене, правда? - неголосно промовив Рон, коли вони погасили мальвове вогнище. - Тобто я був би не проти довідатися трохи більше про ту війну, що нам загрожує, а ти?
За дверима кабінету задзвенів дзвоник, і всі аж підскочили. Гаррі геть забув, що вони в замку. Йому здавалося, що він і справді опинився в лісі. Ошелешені учні почали виходити з класу.
Гаррі й Рон подалися було за ними, але Фіренце покликав:
- Гаррі Поттере, підійди на одне слово.
Гаррі озирнувся. Кентавр підступив до нього ближче. Рон завагався.
- Ти теж можеш лишитися, - сказав йому Фіренце. - Тільки зачини, будь ласка, двері.
Рон поспішив виконати прохання.
- Гаррі Поттере, ти Геґрідів друг, так? - запитав кентавр.
- Так, - підтвердив Гаррі.
- То попередь його від мого імені. Його намагання марні. Краще йому від них відмовитися.
- Його намагання марні? - нерозуміюче перепитав Гаррі.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
