Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
- Я знав, Гаррі, шо на тебе можна покластися, - засяяв крізь сльози Геґрід, витираючи обличчя своєю хустинкою‑як‑скатертинкою. - Але я не хтів би, шоб ви занадто цим переймалися... бо ви ж маєте на носі екзамени... може, разочок на тиждень заскакували б сюди в плащі‑невидимці, аби си троха з ним побалакати, та й усьо. То я його розбуджу... познайомлю з вами...
- Що?! Ні! - зірвалася на ноги Герміона. - Геґріде, не треба, не варто його будити... ні‑ні... нам не горить...
Але Геґрід уже переступив через величезний стовбур, що лежав перед ними, і наближався до Ґропа. Коли підійшов метрів на три, взяв із землі довгу гілляку, заспокійливо всміхнувся через плече Гаррі й Герміоні, а тоді сильно штурхонув Ґропа у спину.
Велетень заревів, і це ревіння луною розійшлося в тихому лісі. Птахи гучно шугонули з верхівок дерев. Тим часом Ґроп на очах у Гаррі й Герміони підводився з землі, і земля аж задрижала, коли Геґрідів братик відштовхнувся від неї своєю велетенською рукою, щоб стати навколішки. Він озирнувся, щоб глянути, хто і що його потурбувало.
- Всьо файно, Ґропику? - якомога бадьоріше запитав Геґрід, задкуючи з піднятою вгору гіллякою, якою хотів було ще раз штурхнути Ґропа. - Файно виспався, га?
Гаррі й Герміона відійшли якомога далі, не випускаючи велетня з поля зору. Ґроп стояв навколішки поміж двох дерев, яких ще не встиг вирвати з корінням. Його величезне обличчя нагадувало сірий повний місяць, що висів над ними в сутінках. Мовби хтось витесав грубі людські риси на величезній кам’яній кулі - куций безформний ніс і перекошений рот, напханий кривими жовтими зубами завбільшки з півцеглини кожен. Маленькі, за велетневими мірками, каламутні буро‑зелені очі були ще заспані й напівзаплющені. Ґроп щосили потер їх брудними суглобами пальців, а тоді несподівано спритно звівся на повен зріст.
- О Боже! - пискнула від жаху Герміона поруч з Гаррі.
Дерева, до яких були прив’язані канати, що обмотували Ґропові руки й ноги, загрозливо зарипіли. Заввишки він був, як і казав Геґрід, метрів п’ять. Роззирнувшись затьмареним поглядом, Ґроп простяг величезну, як пляжна парасоля, долоню до верхніх гілок розлогої сосни, схопив пташине гніздо і, побачивши, що пташки там немає, незадоволено заревів і перевернув гніздо догори дном. Яйця полетіли, мов гранати, до землі, і Геґрід мусив затуляти голову руками.
- До речі, Ґропику, - крикнув Геґрід, боязко позираючи вгору, чи знову не падають на нього яйця, - я хтів би познайомити тебе з моїми друзями. Пам’ятаєш, я казав тобі про них? Пам’ятаєш, коли я згадував, шо маю десь ненадовго піти, а вони припильнуют тебе якийсь час? Пам’єтаєш, Ґропику?
Але Ґроп тільки заревів. Важко було зрозуміти, чи чув він Геґріда і чи взагалі сприймав Геґрідові слова як певну мову. Схопив верхівку сосни й потяг її до себе - мабуть, лише для того щоб подивитися, чи далеко вона відлетить, коли її відпустити.
- Го‑гой, Ґропику, не роби так! - крикнув йому Геґрід. - Бо вирвеш її, як і ті другі...
І справді, Гаррі побачив, як почала тріскатися земля навколо сосни.
- Маю для тебе товариство! - знову крикнув Геґрід. - Товариство, видиш! Дивися сюди, дурнику, я привів тобі друзів!
- Ой, Геґріде, не треба, - застогнала Герміона, але Геґрід уже знову підняв гілляку і різко штурхнув Ґропа в коліно.
Велетень пустив дерево, яке від цього шалено захиталося й обсипало Гаррі дощем соснових колючок, і глянув собі під ноги.
- Осьо, - пошкандибав Геґрід до Гаррі й Герміони, - це Гаррі, Ґропику! Гаррі Поттер! Він тебе буде навідував, як мене тут не буде, зрозумів?
Велетень аж тепер побачив Гаррі й Герміону. Вони злякано дивилися, як він опустив нижче величезну брилу голови, приглядаючись до них.
- А це осьо Герміона, видиш? Гер... - Геґрід завагався, а тоді спитав у Герміони: - Ти не будеш проти, Герміонцю, коли він буде тебе називати Гермі? Бо йому тєжко запам’ятати таке довге ім’я.
- О, певно що ні, - пискнула Герміона.
- Це Гермі, Ґропику! Вона теж буде приходити! Правда, файно? Будеш мати двох друзів... ҐРОПИКУ, НІ!
Ґропова рука раптом потяглася до Герміони. Гаррі встиг відтягти її за дерево, тож велетові пальці лише чиркнули по стовбуру й схопили в жменю порожнє повітря.
- ТИ НЕЧЕМНИЙ, ҐРОПИКУ! - закричав Геґрід, а тремтяча Герміона притислася за деревом до Гаррі й заскімлила. - ДУЖЕ НЕЧЕМНИЙ! НЕ МОЖНА ТАК ХАПАТИ... ОЙ!
Гаррі визирнув з‑за стовбура й побачив, що Геґрід лежить на землі, тримаючись за носа. А Ґроп, очевидно, вже втратив до них інтерес, бо знову випростався й потяг до себе сосну.
- Файно, - ледве ворушив язиком Геґрід. Він звівся на ноги, однією рукою затискаючи закривавленого носа, а другою намацуючи арбалет. - Ну... ви з ним запізналися і... і тепер він буде вас знати, як ви сюди прийдете...
Він глянув на Ґропа, що з задоволеним виразом брилоподібного обличчя смикав сосну. Коріння затріщало й видерлося з землі.
- Гадаю, шо на нині досить, - зітхнув Геґрід. - То шо... вертаємося?
Гаррі й Герміона закивали головами. Геґрід знову поклав арбалет на плече і рушив повз дерева, тримаючись за носа.
Якийсь час ніхто не озивався, навіть тоді, як почувся страшенний тріск - Ґроп нарешті вирвав сосну з землі. Герміонине обличчя було бліде й напружене. Гаррі не знав, що й казати. Що буде, коли хтось довідається про Ґропа, якого Геґрід переховує в Забороненому лісі? А він ще й пообіцяв продовжити разом з Роном і Герміоною абсолютно марні Геґрідові намагання цивілізувати велетня. Як міг Геґрід при всій його неймовірній здатності вірити в те, що ікласті почвари можуть ставати милими й безпечними, дурити самого себе ілюзіями, ніби Ґроп колись навчиться спілкуватися з людьми?
- Заждіть, - раптом зупинив Геґрід Гаррі й Герміону, що якраз вийшли на латку густого споришу.
Він витяг із сагайдака стрілу і вставив її в арбалет. Гаррі й Герміона підняли чарівні палички. Тепер, зупинившись, вони теж почули поблизу якесь шарудіння.
- Овва‑а, - тихо сказав Геґрід.
- Геґріде, ми тобі вже казали, - пролунав глибокий чоловічий голос, - щоб ти тут більше не з’являвся.
Якусь мить здавалося, що в мерехтливих зелених сутінках до них пливе оголений чоловічий торс. Потім вони побачили, що в талії торс плавно переходить у гнідий кінський круп. Цей кентавр мав горде вилицювате обличчя і довге чорняве волосся. Був, як і Геґрід, озброєний. Сагайдак зі стрілами й лук висіли через плече.
- Як ся маєш, Маґор’яне? - обережно привітався Геґрід.
Дерева за кентавровою спиною зашурхотіли і з’явилося ще четверо‑п’ятеро кентаврів. Гаррі упізнав вороного й бородатого Бейна, з яким познайомився майже чотири роки тому, тієї самої ночі, що й з Фіренце. Бейн не подав і знаку, що колись бачив Гаррі.
- То що, - лиховісно сказав він і негайно обернувся до Маґор’яна, - ми, нібито, погодилися, що зробимо, якщо оця людина ще хоч раз поткне носа до лісу?
- То я тепер “оця людина”? - спалахнув Геґрід. - Тілько за те, шо не дозволив вам скоїти вбивство?
- Не треба було втручатися, Геґріде, - пояснив Маґор’ян. - Наші звичаї й наші закони інакші, ніж у вас. Фіренце нас зрадив і зганьбив.
- Не знаю, з чого ви то взяли, - нетерпляче заперечив Геґрід. - Він ніц такого не зробив, лиш допоміг Албусові Дамблдору...
- Фіренце пішов у рабство до людей, - сказав сивий кентавр з поораним зморшками лицем.
- Рабство! - нищівно глянув на нього Геґрід. - Він тілько зробив Дамблдорові послугу і всьо...
- Він продає людям наші знання й таємниці, - спокійно заперечив Маґор’ян. - Такій ганьбі нема виправдання.
- Це ваша справа, - знизав плечима Геґрід, - але я си вважаю, що ви робите велику помилку...
- Як і ти, людино, - обізвався Бейн, - коли повертаєшся до нашого лісу, хоч ми тебе й попередили...
- Слухайте мене, - розсердився Геґрід. - З мене доста того “вашого” лісу, якщо вже за те мова. Не вам, холера ясна, вирішувати, хто тут може ходити...
- І не тобі, Геґріде, - незворушно озвався Магор’ян. - Нині я тебе відпущу лише тому, що ти зі своїми малими...
- Це не його малі! - презирливо гаркнув Бейн. - Це учні, Маґор’яне, зі школи! Мабуть, уже скористалися наукою зрадника Фіренце.
- Хоч би там як, - спокійно вів далі Магор’ян, - але вбивство лошат - жахливий злочин... ми не чіпаємо невинних. Сьогодні, Геґріде, можеш іти. Але віднині щоб і ноги твоєї тут не було. Ти втратив право на дружбу з кентаврами, бо допоміг утекти від нас зрадникові Фіренце.
- Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! - вигукнув Геґрід.
- Геґріде, - з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, - ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор’яна.
- Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! - гукнув їм услід Маґор’ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. - І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор’яна.
- Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! - закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
- Чого се ви? - буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. - От клєті старі шкапи!
- Геґріде, - засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, - якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо...
- Але ж ви чули, шо вони казали, - відмахнувся Геґрід, - вони си не чіпают лошат... тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
- Дарма стараєшся, - пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
- Ще один гол? - запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з’явився квідичний стадіон. - Матч уже си скінчив, як гадаєте?
- Не знаю, - промимрила бідолашна Герміона.
Вигляд у неї був жалюгідний - у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
- Певно, всьо скінчилося! - примружено глянув Геґрід на стадіон. - Видите... всі вже виходят... якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
- Добра думка, - погодився Гаррі. - Бувай, Геґріде.
- Просто не вірю, - тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. - Не вірю. Справді не можу повірити.
- Та перестань, - буркнув Гаррі.
- Перестати?! - гарячково вигукнула вона. - Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я... просто... не... вірю!
- Поки що нам нічого робити не треба! - намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. - Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи - а його можуть і не вигнати.
- Гаррі, та ну тебе! - сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. - Його обов’язково виженуть, і якщо чесно - після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?
Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. - Ти не хотіла цього казати, так? - ледь чутно мовив Гаррі.
- Ні... ну... гаразд... я не хотіла, - сердито витерла вона сльози. - Але навіщо він так ускладнює життя собі... і нам?
- Не знаю...
Візлі - наш король,
Візлі - наш король,
Ось чому співаєм так:
Візлі - наш король...
- Скільки ж можна співати ту ідіотську пісеньку, - благально проказала Герміона, - невже вони ще не натішилися?
Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. - Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, - зітхнула Герміона.
Візлі - суперворотар,
Це найкраща роль!
Ґрифіндор отримав дар,
Візлі - наш король.
- Герміоно... - невпевнено промовив Гаррі.
Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно‑зелених слизеринців, а золотисто‑червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.
Візлі - наш король,
Візлі - наш король,
Ґрифіндор співає так:
Візлі - наш король...
- Ні... - ледь чутно прошепотіла Герміона.
- Так! - вигукнув Гаррі.
- ГАРРІ! ГЕРМІОНО! - зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. - МИ ПЕРЕМОГЛИ!
Їхні обличчя засяяли щасливими усмішками.
Біля входу в замок зчинилася тиснява, і Рон боляче гахнувся головою об одвірок, але ніхто не хотів опускати його додолу. Не перестаючи співати, юрба протислася у вестибюль. Гаррі й Герміона усміхнено дивилися вслід, аж поки стихли останні рядки пісеньки “Візлі - наш король”. Тоді глянули одне на одного, й усмішки їхні зів’яли.
- Нічого не кажемо йому аж до завтра, добре? - сказав Гаррі.
- Добре, - втомлено погодилася Герміона. - Мені поспішати нікуди.
Разом піднялися по сходах. Біля вхідних дверей мимоволі озирнулися на Заборонений ліс. Може, то уявилося, але Гаррі здалося, що вдалині зірвалася в повітря зграйка птахів, немовби дерево, на якому вони влаштували свої гнізда, щойно хтось видер з корінням.
Розділ тридцять перший СОВИ
Рон, завдяки якому Ґрифіндору пощастило завоювати квідичний кубок, був у такій ейфорії, що на другий день у нього ні до чого не лежали руки. Він безперестанку говорив про матч, тому Гаррі з Герміоною було нелегко знайти момент для згадки про Ґропа. Щоправда, вони не особливо цього й прагнули. Не хотілося так різко повертати Рона до реальності. Знову був гарний теплий день, тож вони переконали його піти з ними повторювати матеріал до бука на березі озера. Там було менше шансів, ніж у вітальні, що їх підслухають. Рона спочатку не надто захопила ця ідея, адже у вітальні кожен ґрифіндорець, минаючи Ронове крісло, обов’язково поплескував його по плечі і час від часу хтось затягував пісеньку “Візлі - наш король”. Однак згодом він таки погодився, що подихати свіжим повітрям йому не завадить. Вони посідали в затінку під буком, порозкладали підручники, а Рон, мабуть, уже вдвадцяте розповідав, як уперше врятував ворота від гола.
- Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: “Я відіб’ю!” Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце... праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве... але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч... тобто праворуч для нього... і... та ви ж бачили, що сталося, - скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. - А потім, через п’ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз... Що таке? - зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. - Чого ти шкіришся?
- Нічого, - і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. - Просто я радий, що ми виграли, ось і все.
- Так, - з насолодою промовив Рон, - ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з‑під самісінького носа?
- Мабуть, вона заплакала? - скрушно буркнув Гаррі.
- Так... не стрималася... - трохи насупився Рон. - А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?
- Е‑е... - завагався Гаррі.
- Якщо чесно, Роне... то не бачили, - важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. - Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.
Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. - Ви що, не дивилися? - ледь чутно спитав він, округлюючи очі. - Не бачили, як я відбивав м’ячі?
- Не бачили, - розвела руками Герміона. - Роне, ми не хотіли йти зі стадіону... Та довелося!
- Так, - розчервонівся Рон. - Чому?
- Через Геґріда, - пояснив Гаррі. - Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от...
На розповідь пішло хвилин з п’ять, і під кінець Ронове обурення змінилося відвертою недовірою.
- Він його привів з собою і заховав у лісі?
- Так, - похмуро підтвердив Гаррі.
- Ні, - заперечив Рон, ніби це могло щось змінити. - Він не міг такого зробити.
- Але зробив, - твердо сказала Герміона. - Ґроп має п’ять метрів заввишки, любить видирати з корінням шестиметрові дерева і знає, - гмикнула вона, - що мене звати Гермі.
Рон нервово реготнув.
- І Геґрід хоче, щоб ми...
- Навчили його людської мови, - доказав за нього Гаррі.
- Він здурів, - майже захоплено сказав Рон.
- Так, - роздратовано погодилася Герміона, перегортаючи сторінку “Проміжної трансфігурації” й розглядаючи малюнки з поясненнями, як перетворювати сову на театральний бінокль. - Я починаю думати, що це з ним серйозно. Але, на жаль, він витяг з мене і з Гаррі обіцянку.
- То порушите обіцянку та й усе, - рішуче сказав Рон. - Тобто слухайте... у нас на носі екзамени, і нам залишається ось стілечки... - він майже докупи склав великий і вказівний пальці, - ...щоб нас і без цього викинули зі школи. До речі... пам’ятаєте Норберта? Або Араґоґа? Чи це хоч раз доводило до добра, якщо ми зв’язувалися з якоюсь Геґрідовою почварою?
- Я знаю, але ж... ми пообіцяли, - тихенько сказала Герміона.
Рон задумливо пригладив волосся й зітхнув:
- Геґріда ж іще не звільнили. Він стільки протримався, що дотягне, можливо, й до кінця року, і нам тоді взагалі не доведеться потикатися до Ґропа.
* * *
Подвір’я замку сяяло під сонцем, ніби щойно пофарбоване. Безхмарне небо всміхалося самому собі з гладесенької іскристої поверхні озера. Зелена шовковиста трава погойдувалася під лагідним вітерцем. Настав червень, але для п’ятикласників це означало тільки одне - початок іспитів для отримання СОВ.
Учителі вже не завдавали їм домашніх завдань. На уроках повторювали ті теми, що швидше за все, на думку вчителів, могли трапитися на іспитах. Цілеспрямована, гарячкова атмосфера не зашиїпала в Гарріній голові місця ні для чого, крім СОВ. Та на уроках настійок він інколи все ж думав, чи сказав Люпин Снейпові, щоб той і далі навчав Гаррі блокології. Якщо й сказав, то Снейп знехтував Люпином так само відверто, як нехтував тепер Гаррі. Втім, Гаррі це було зручно. Справ і мороки вистачало й без додаткових уроків у Снейпа. Герміона, на його щастя, теж цими днями не мала часу, щоб набридати йому ще й з блокологією. Вона безперервно щось бурмотіла собі під ніс і вже багато днів не залишала ніде одягу для ельфів.
З наближенням іспитів для СОВ не лише Герміона поводилася дивно. Ерні Макмілан виробив дратівливу звичку розпитувати всіх, як саме вони повторюють матеріал.
- Скільки годин на добу ви присвячуєте повторенню? - допитувався він з маніакальним блиском в очах у Гаррі й Рона перед уроком гербалогії.
- Не знаю, - відповів Рон. - Кілька.
- Більше восьми чи менше?
- Менше, мабуть, - трохи стривожився Рон.
- А я працюю по вісім годин, - гордо випнув груди Ерні. - Вісім або дев’ять. Обов’язково годину щодня перед сніданком. У середньому вісім. Іноді, у вихідні, працюю по десять годин. У понеділок було дев’ять з половиною. У вівторок гірше... тільки сім і п’ятнадцять хвилин. А от у середу...
Гаррі був страшенно вдячний професорці Спраут, яка саме тієї миті запросила всіх до оранжереї, змусивши Ерні урвати свій монолог.
Драко Мелфой тим часом винайшов інший спосіб сіяти паніку.
- Карочє, головне не те, що ви знаєте, - голосно казав він Кребові й Ґойлу біля кабінету настійок за кілька днів до іспитів, - а кого ви знаєте. Так от, мій старий уже багато років дружить з головою чаклунської екзаменаційної комісії... з Ґрізельдою Марчбенкс... вона буває у нас в гостях...
- Думаєте, це правда? - стурбовано прошепотіла Герміона до Гаррі й Рона.
- Навіть якщо й так, ми все одно нічого не вдіємо, - невесело відповів Рон.
- А я думаю, що це неправда, - тихенько сказав Невіл, що стояв позаду. - Бо Ґрізельда Марчбенкс дружить з моєю бабусею, і вона про Мелфоїв ніколи й не згадувала.
- А яка вона, Невіле? - відразу зацікавилася Герміона. - Сувора?
- Трохи схожа на бабусю, - пригнічено відповів Невіл.
- Але ж від того, що ти її знаєш, гірше тобі не буде, правда? - підбадьорив його Рон.
- Ох, не знаю, чи це поможе, - ще нещасніше промимрив Невіл. - Бабуся завжди каже професорці Марчбенкс, що я гірший за тата... та ви ж її самі бачили в лікарні Святого Мунґо.
Невіл утупився в підлогу. Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися, але не знали, що сказати. Це вперше Невіл заговорив про їхню зустріч у чаклунській лікарні.
Тим часом у школі розквітнув чорний ринок, на якому п’яти- й семикласники торгували засобами для зосередження, кмітливості й невсипущості. Гаррі й Рон мало не спокусилися на пляшку “Розумового еліксиру від Баруфіо”, яку їм запропонував рейвенкловський шестикласник Еді Кармайкл. Він присягався, що лише завдяки еліксиру отримав торік дев’ять “відмінних” СОВ. Півлітрову пляшку він пропонував усього за дванадцять ґалеонів. Рон пообіцяв Гаррі віддати борг за свою половину, коли закінчить Гоґвортс і знайде роботу. Та не встигли вони домовитися про цю оборудку, як Герміона конфіскувала в Кармайкла пляшку і весь її вміст вилила в унітаз.
- Герміоно, ми ж хотіли купити! - закричав Рон.
- Не будьте дурнями, - огризнулася вона. - З таким самим успіхом ви могли б купити в Гарольда Дінґла порошок з драконячого пазура.
- А що, Дінґл має порошок з драконячого пазура? - зацікавився Рон.
- Уже ні, - відповіла Герміона. - Я його теж конфіскувала. Ви ж знаєте, що все це дурниці.
- Драконячий пазур не дурниця! - заперечив Рон. - Це неймовірний препарат! Прискорює роботу мозку, на кілька годин стаєш страшенно здібним... Герміоно, дай хоч дрібку, це ж не зашкодить...
- Якраз зашкодить, - невблаганно відрубала Герміона. - Я його перевірила - і виявилося, що то сушене лайно доксь.
Ця інформація вгамувала бажання Гаррі й Рона знайти розумовий стимулятор.
На наступному уроці трансфігурації вони отримали розклад іспитів для отримання СОВ і детальний опис порядку складання.
- Як бачите, - сказала професорка Макґонеґел учням, що переписували з класної дошки дати й години, - ви складаєте іспити для СОВ два тижні. Теорію здаєте зранку, а практику - після обіду. Зрозуміло, що практичні іспити з астрономії відбудуться вночі. Мушу вас попередити, що ваші екзаменаційні бланки зачакловані потужними протишахрайськими закляттями. В залі для іспитів заборонено користуватися самовідповідальними перами, а також нагадайками, відривними манжетами‑шпаргалками і чистоправним чорнилом. Щороку, мушу вам сказати, з’являється хоч один учень чи учениця, які гадають, що можуть порушити приписи чаклунської екзаменаційної комісії. Сподіваюся, що в Ґрифіндорі таких не знайдеться. Наша нова... директорка... - професорка Макґонеґел вимовила це слово з таким виразом, який з’являвся на обличчі тітки Петунії, коли та дивилася на особливо велику й непіддатливу пляму, - попросила вихователів гуртожитків попередити своїх учнів, що шахрайство каратиметься суворо... адже результати ваших іспитів враховуватимуться при оцінці нового режиму, запровадженого в школі директоркою...
Професорка Макґонеґел ледь помітно зітхнула. Гаррі бачив, як сіпнулися ніздрі її гострого носа.
- ...та це аж ніяк не означає, що ви не повинні старатися. Думайте про власне майбутнє.
- Скажіть, пані професорко, - підняла руку Герміона, - коли ми отримаємо результати іспитів?
- Вам пришлють сову десь у липні, - відповіла професорка Макґонеґел.
- Чудово, - досить голосно прошепотів Дін Томас, - до канікул можна за них не переживати.
Гаррі уявив, як він через півтора місяця у кімнаті на Прівіт‑драйв очікує своїх СОВ. Принаймні буду знати, сумно подумав він, що влітку прийде хоч один лист.
Перший іспит - теорію замовлянь - було заплановано на понеділок зранку. Гаррі погодився перевірити Герміонині відповіді в неділю по обіді й майже відразу про це пошкодував. Вона страшенно хвилювалася й весь час виривала в нього з рук підручника, щоб пересвідчитись, чи відповіла абсолютно точно. Врешті‑решт вона боляче вдарила його по носі гострим краєм “Досягнень у замовлянні”.
- Навіщо я взагалі тобі потрібний? - рішуче віддав він їй підручника, витираючи сльози, що виступили на очах.
Тим часом Рон перечитував конспекти з замовлянь за попередні два роки, заткнувши пальцями вуха й беззвучно ворушачи губами. Шеймус Фініґан лежав горілиць на підлозі й напам’ять декламував означення субстантивного замовляння, а Дін звіряв це зі “Стандартною книгою замовлянь” для п’ятого класу. Парваті й Лаванда повторювали пересувне замовляння, примушуючи свої пенали гасати один за одним по краю стола.
Вечеря в той день проходила в спокійній атмосфері. Гаррі й Рон майже не розмовляли, зате після цілісінького дня важкої праці їли з великим апетитом. А от Герміона весь час відкладала ножа й виделку, пірнала під стіл і витягала з портфеля черговий підручник, щоб перевірити якусь деталь чи факт. Рон почав її вмовляти нормально попоїсти, інакше вона вночі погано спатиме, але тут з її кволих пальців вислизнула виделка і, голосно дзенькнувши, впала на тарілку.
- О Господи, - ледь чутно сказала вона, озираючись на вестибюль. - Це вони? Екзаменатори?
Гаррі з Роном негайно озирнулися. За дверима у Велику залу стояла Амбридж з гуртом старезних чарівників і чарівниць. Гаррі зі зловтіхою відзначив, що Амбридж нервує.
- Може, глянемо на них зблизька? - запропонував Рон.
Гаррі й Герміона кивнули головами, й вони втрьох підбігли до подвійних дверей у вестибюль, тоді поволі вийшли за поріг і неквапом рушили повз екзаменаторів. Гаррі подумав, що професорка Марчбенкс - це, мабуть, мініатюрна згорблена чаклунка з павутиною зморшок на лиці. Амбридж розмовляла з нею дуже поштиво. Здавалося, що професорка Марчбенкс недочувала, бо відповідала професорці Амбридж трохи заголосно, зважаючи, що вони стояли зовсім поруч.
- Доїхали нормально, нормально доїхали, це ж нам не вперше! - нетерпляче пояснювала вона. - Але останнім часом щось нічого не чути від Дамблдора! - додала вона, озираючись у вестибюлі, ніби сподівалася, що він раптом з’явиться з комірчини для мітел. - Не знаєте, де він?
- Гадки не маю, - відповіла Амбридж, лиховісно зиркаючи на Гаррі, Рона й Герміону, які затримались біля сходів, бо Рон вдав, що зав’язує шнурки. - Але впевнена, що Міністерство магії незабаром його розшукає.
- Сумніваюся, - крикнула крихітна професорка Марчбенкс, - якщо тільки Дамблдор сам цього не захоче! Кому ж це знати, як не мені... я особисто приймала в нього іспити з трансфігурації та замовлянь, коли він складав НОЧІ... він таке виробляв своєю чарівною паличкою... я ніколи такого не бачила.
- Так.. . - пробелькотіла професорка Амбридж, а Гаррі, Рон і Герміона поволеньки попленталися сходами нагору, - дозвольте показати вам нашу вчительську. Ви ж, мабуть, хотіли б попити з дороги чаю.
Вечір був доволі напружений. Кожен намагався ще щось повторити, але мало кому це приносило велику користь. Гаррі рано пішов спати, але довго не міг заснути. Пригадував консультацію з працевлаштування й категоричну заяву професорки Макґонеґел про те, що вона допоможе йому стати аврором, хоч би чого це їй коштувало. Тепер, коли настав час іспитів, він уже шкодував, що не назвав тоді якоїсь реальнішої для себе професії. Знав, що не спиться не тільки йому, але ніхто в спальні не озивався і, врешті‑решт, усі позасинали.
За сніданком п’ятикласники теж майже не розмовляли. Парваті бурмотіла собі під ніс закляття, і сільничка перед нею здригалася. Герміона так швидко перечитувала “Досягнення в замовлянні”, що її зіниці зливалися в одну пляму, а Невіл весь час випускав з рук ножа й виделку і перекидав вазочку з варенням.
Коли закінчився сніданок, п’яти- й семикласники зібралися у вестибюлі, а всі інші учні порозходилися по класах. О пів на десяту їх усіх знову покликали до Великої зали. Вона тепер мала такий самий вигляд, як і в ситі спогадів, коли Гаррі бачив свого батька, Сіріуса та Снейпа, що складали іспити для СОВ. Зникли чотири гуртожитські столи, а замість них з’явилося безліч столиків - окремий для кожного учня. За вчительським столом стояла професорка Макґонеґел. Коли всі повсідалися й замовкли, вона сказала: - Можете починати, - і перевернула величезний пісочний годинник, що стояв на столі біля неї. Ще там були запасні пера, чорнильниці та сувої пергаменту.
Гаррі розгорнув екзаменаційний білет - і серце його закалатало... Герміона, що сиділа за три ряди праворуч і на чотири столики попереду, вже щось писала... він глянув на перше запитання: “а) Напишіть закляття і б) опишіть рухи чарівної палички, необхідні для літання предметів”.
Гаррі на мить пригадав довбню, що злетіла високо вгору, а тоді гепнулася на масивний череп троля... усміхнувся, схилився над пергаментом і почав писати.
* * *
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
