Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
- І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, - вела далі Герміона. - їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов’язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки... тобто, звісно, якщо тебе виженуть, - уточнила вона. - Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.
Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.
- Овва.
Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з’явилася місіс Візлі.
- Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?
- Криволапик, - не змигнувши й оком відповіла Джіні. - Він завжди ними бавиться.
- Ага, - сказала місіс Візлі, - бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.
Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.
- Слухайте... - ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: - Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас - ми справді намагалися переконати Дамблдора...
- Я знаю, - коротко мовив Гаррі.
Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.
- Хто такий Крічер? - поцікавився він.
- Ельф‑домовик, він тут мешкає, - відповів Рон. - Псих. Я ще такого не бачив.
Герміона відразу спохмурніла.
- Ніякий він не псих, Роне.
- Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір’ю, - роздратовано випалив Рон. - Це що, нормально, Герміоно?
- Ну... це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. - Герміона ще й досі носиться зі своєю “сечею”, - закотив очі Рон.
- Це не сеча, а ССЕЧА! - обурилася Герміона. - Спілка Сприяння Ельфам‑Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.
- Так, так, - скривився Рон. - Ходім, бо я голодний як вовк.
Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..
- Чекайте! - видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. - Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо...
Друзі обережно визирнули через бильця. Тьмяний коридор унизу був заповнений чаклунами й чарівницями, включно з Гарріною охороною. Всі вони схвильовано перешіптувались. У самому центрі юрби Гаррі побачив масну чорну голову й гачкуватий ніс його найнеулюбленішого гоґвортського вчителя професора Снейпа. Гаррі ще дужче перехилився через бильця. Йому було дуже цікаво, що ж робить Снейп для Ордену Фенікса...
Раптом перед Гарріними очима з’явилася тонесенька струна тілесного кольору. Поглянувши вгору, він побачив на верхньому майданчику Фреда й Джорджа, котрі обережно опускали вниз видовжене вухо. Проте наступної миті усі чарівники попрямували до дверей і зникли з виду.
- Западло, - почулося Фредове шепотіння, і видовжене вухо поповзло вгору.
Вхідні двері відчинились і знову зачинилися.
- Снейп ніколи тут не вечеряє, - тихенько повідомив Рон. - І слава Богу. Ходімо.
- І не забудь, Гаррі, що в коридорі не можна кричати, - прошепотіла Герміона.
Проминаючи ряд ельфівських голів, вони побачили біля вхідних дверей Люпина, місіс Візлі й Тонкс. Усі троє магічно замикали безліч замків і засувів за тими, хто вийшов.
- Будемо їсти в кухні, - прошепотіла місіс Візлі, зустрівши їх біля сходів. - Гаррі, любий, треба тільки пройти навшпиньки до тих дверей...
ТОРОХ!
- Тонкс! - роздратовано вигукнула місіс Візлі, озираючись через плече.
- Вибачте! - простогнала Тонкс, простягшись на підлозі. - Це та дурна підставка для парасоль, я вже вдруге через неї перечепилася... її заглушив жахливий пронизливий вереск, від якого у жилах холола кров. Поїдені міллю оксамитові портьєри, повз які Гаррі уже проходив, відхилилися, але за ними не виявилося дверей. На мить Гаррі здалося, що він дивиться у вікно, за яким верещить стара жінка в чорному капелюшку, верещить так, наче її катують... та потім він зрозумів, що це просто натуральної величини портрет, але такого реалістичного й бридкого портрета він іще ніколи не бачив.
Стара жінка бризкала слиною, закочувала очі, пожовкла шкіра на її обличчі розтягувалася від крику; а в коридорі прокидалися інші портрети і також починали кричати так, що Гаррі аж зіщулився й затулив долонями вуха.
Люпин і місіс Візлі кинулися туди, намагаючись закрити стару жінку портьєрами, але портьєри не рухалися, а жінка репетувала як навіжена, розмахуючи кігтистими пальцями, ніби хотіла роздряпати їм обличчя.
- Бруд! Лайно! Гібриди калу й ницості! Покручі, мутанти, почвари, геть звідси, геть! Як ви посміли осквернити дім моїх батьків...
Тонкс вибачалася знову і знову, піднімаючи з підлоги величезну важку тролеву лапу. Місіс Візлі облишила спроби затулити жінку і побігла коридором, приголомшуючи інші портрети чарівною паличкою, а з дверей навпроти Гаррі вискочив чоловік з довгим чорним волоссям.
- Ану заткнися, стара карго, ЗАТКНИСЯ! - заревів він, ухопившись за портьєру, яку облишила місіс Візлі.
- Ти‑и‑и‑и! - завила жінка, вирячивши очі. - Кривавий зрадник, мерзотник, ганьба моєї плоті!
- Я сказав... ЗАТКНИСЯ! - гаркнув чоловік, і разом з Люпином вони неймовірними зусиллями таки затягай портьєри.
Крик старої ущух, і запала лунка тиша. Втомлено відкидаючи з чола своє довге чорне волосся, Гаррін хрещений батько Сіріус обернувся до нього.
- Здоров, Гаррі, - похмуро привітався він, - бачу, ти вже познайомився з моєю матір’ю.
Розділ п’ятий ОРДЕН ФЕНІКСА
- З твоєю?..
- Так, з моєю любою матусею, - підтвердив Сіріус. - Ми вже з місяць намагаємося забрати її звідси, але вона, мабуть, зачаклувала полотно закляттям‑приклеяттям. Ходімо скоріше донизу, поки вони знову не прокинулись.
- Але що тут робить портрет твоєї матері? - ошелешено спитав Гаррі, коли вони вийшли з коридору й почали спускатися вузькими кам’яними сходами.
- О, тобі ніхто не сказав? Це будинок моїх батьків, - пояснив Сіріус. - А я - останній з роду Блеків, тож тепер він мій. Я запропонував Дамблдорові влаштувати тут штаб‑квартиру - це, мабуть, єдине, що я можу зробити корисного.
Гаррі сподівався привітнішої зустрічі, тож його вразила гіркота й суворість Сіріусового голосу.
Він спустився сходами слідом за хрещеним батьком і опинився в розташованій у підвалі кухні. Там було не набагато світліше, ніжу коридорі. Нетиньковані кам’яні стіни навіювали думки про печеру. В її дальньому кінці, освітлюючи приміщення, палав великий камін. Дим з люльок клубочився, мов на полі бою, і крізь нього проглядали загрозливі обриси підвішених до темної стелі важких залізних баняків та сковорідок. Кухня була заставлена стільцями, що лишилися після зборів, а в центрі стояв довгий дерев’яний стіл, захаращений сувоями пергаменту, келихами, порожніми пляшками з‑під вина та ще купою якогось лахміття.
В кінці столу, притулившись головами, тихенько розмовляли містер Візлі та його найстарший син Вілл. Місіс Візлі прокашлялася. Її чоловік - худий лисуватий рудий чаклун у рогових окулярах - озирнувся й зірвався на ноги.
- Гаррі! - вигукнув містер Візлі, підбігаючи до нього й енергійно тиснучи руку. - Радий тебе бачити!
Краєм ока Гаррі помітив як Вілл, з довгим волоссям, зібраним у хвостик на потилиці, поспіхом згортає якийсь пергамент.
- Нормально долетів, Гаррі? - поцікавився Білл, намагаючись ухопити дванадцять сувоїв одночасно. - Дикозор не примусив вас летіти через Ґренландію?
- Намагався, - відповіла Тонкс, підійшовши, щоб допомогти Біллові, й відразу перекинула на пергамент свічку. - Ой... вибач...
- Почекай, люба, - роздратовано звеліла місіс Візлі і врятувала пергамент помахом чарівної палички.
У світлі сяйва, викликаного чарами місіс Візлі, Гаррі помітив, що на пергаменті наче був план якоїсь будівлі.
Місіс Візлі, зауваживши, куди він дивиться, схопила план і упхнула його Біллові поверх інших сувоїв.
- Після зборів треба одразу прибирати все зі столу, - буркнула вона й кинулася до старезного буфета, звідки почала діставати тарілки.
Білл витяг чарівну паличку, пробурмотів “Еванеско!” - і всі сувої щезли.
- Сідай, Гаррі, - запросив його Сіріус. - Ти вже знаєш Манданґуса?
Те, що Гаррі сприйняв за купу лахміття, протяжно захропіло й здригнулося.
- Шо таке, хто мене кликав? - сонно пробелькотів Манданґус. - Я згоден з Сіріусом... - Він підняв угору бруднющу руку, ніби голосуючи, а його мішкуваті запалені очі ніяк не могли сфокусуватися.
Джіні захихотіла.
- Данґ, збори вже закінчилися, - сказав Сіріус, а всі тим часом розмістилися за столом. - Приїхав Гаррі.
- Га? - Манданґус сумно поглянув на Гаррі крізь свої розкуйовджені руді патли. - Шоб я луснув, це ж він. Так... Ну, шо там, Гаррі, все нормально?
- Так, - відповів Гаррі.
Манданґус нервово понишпорив у кишенях, не відводячи погляду від Гаррі, і витяг брудну чорну люльку. Запхав у рот, запалив чарівною паличкою і глибоко затягся. За мить його огорнула хмара зеленкуватого диму. - То я вибачаюся, - прохрипів голос з тієї смердючої хмари.
- Востаннє попереджаю, Манданґусе, - крикнула місіс Візлі, - може, ти перестанеш нарешті смалити в кухні, а надто, коли ми сідаємо їсти!
- Шо? - перепитав Манданґус. - Ага. Вибачаюся, Молі. Манданґус запхав люльку в кишеню, і димова хмара розвіялась, але їдкий запах горілих шкарпеток залишився.
- Якщо хочете повечеряти ще до півночі, то прошу мені допомогти, - звернулася до присутніх місіс Візлі. - Ні, любий Гаррі, не вставай, ти мав довгеньку подорож.
- Що робити, Молі? - з готовністю поцікавилася Тонкс. Місіс Візлі завагалася, з недовірою поглядаючи на неї. - Е‑е... ні... Тонкс, ти теж відпочинь, ти й так натомилася.
- Ні‑ні, я хочу допомогти! - радісно вигукнула Тонкс, кинувшись до буфета, з якого Джіні витягала начиння, і тут‑таки перевернула стільця.
Невдовзі кілька важких ножів самі різали м’ясо й овочі під наглядом містера Візлі. Місіс Візлі щось помішувала в казані, що висів над вогнем, а інші чарівники виймали з буфета тарілки, келихи й харчі. Гаррі сидів за столом разом з Сіріусом і Манданґусом, що й далі скорботно поглипував на нього.
- Бачив після того стару Фіґі? - поцікавився він.
- Ні, - відповів Гаррі, - нікого не бачив.
- Я, знаєш, нікуди не пішов би, - запобігливо почав Манданґус, нахиляючись до Гаррі, - але така комерційна нагода...
Гаррі здригнувся, відчувши, як щось треться біля його колін, але то був Криволапик, рудий Герміонин кіт. Він, муркочучи, обійшов Гаррі, а тоді стрибнув Сіріусові на коліна й скрутився там клубочком. Сіріус неуважно почухав його за вухами і перевів на Гаррі важкий погляд.
- Гарно провів літо?
- Та ні, жахливо, - заперечив Гаррі.
Чи не вперше на Сіріусовім обличчі промайнула тінь усмішки.
- Не розумію, на що тобі жалітися.
- Що? - Гаррі не повірив власним вухам.
- Я особисто лише радів би нападові дементорів. Смертельна боротьба за власну душу - непогана розвага після монотонного скніння. Ти нарікаєш, але, принаймні, хоч міг гуляти, розминати ноги, битися... А я вже цілий місяць звідси ні на крок.
- Чому це? - спохмурнів Гаррі.
- Бо Міністерство магії досі на мене полює, а Червохвіст уже, мабуть, розповів Волдемортові, що я анімаг, тому я більше не можу маскуватися. Та й для Ордену Фенікса користі з мене небагато... принаймні так вважає Дамблдор.
Сіріус так сухо вимовив Дамблдорове прізвище, що Гаррі зрозумів - не він один має певні претензії до директора. Гаррі відчув приплив ніжності до хрещеного батька.
- Ти хоч знав, що діється, - сказав він підбадьорливо.
- Знав, - озвався Сіріус саркастично. - Вислуховував Снейпові звіти і терпів його дошкульні натяки на те, що він ризикує життям, а я сиджу собі тут і б’ю байдики... та ще ці розпитування про чистку...
- Про яку чистку? - не зрозумів Гаррі.
- Намагання зробити цей будинок придатним для людського перебування, - Сіріус показав рукою на похмуру кухню. - Десять років тут ніхто не мешкав, - маю на увазі, після смерті моєї любої матінки, - якщо не брати до уваги її старого ельфа‑домовика, але він давно вже розгубив останні клепки... він тут жодного разу не прибирав, не вдарив пальцем об палець.
- Сіріусе, - озвався Манданґус. Він спокійно пропускав повз вуха розмову, проте з цікавістю розглядав порожній келих. - Щире срібло, друже?
- Так, - підтвердив Сіріус, з відразою роздивляючись келиха. - Чистісіньке срібло, п’ятнадцяте століття, ручна ґоблінська робота, там викарбуваний герб родини Блеків.
- Ну й шо, його можна вишкрябати, - пробурмотів собі під ніс Манданґус, поліруючи келих вилогою рукава.
- Фред... Джордж... ТА НІ, ПРОСТО ЗАНЕСІТЬ! - закричала місіс Візлі.,
Гаррі, Сіріус і Манданґус озирнулися й пірнули під стіл, фред і Джордж зачаклували величезний казан з тушкованим м’ясом, залізну баклагу з маслопивом і важку дерев’яну дошку для нарізання хліба разом з ножем, - і все це полетіло в напрямку столу. Казан проїхався по столі й зупинився на самому його краєчку, залишивши на дерев’яній поверхні довгий чорний обпалений слід. Баклага з розгону гепнулася на стіл, заляпавши все маслопивом, а ніж зірвався з дошки й застряг, зловісно вібруючи, точнісінько там, де щойно була права рука Сіріуса.
- ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО! - заверещала місіс Візлі. - НУ НАВІЩО... З МЕНЕ ВЖЕ ГОДІ... ТЕ, ЩО ВАМ ЗАРАЗ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО ЧАРІВ, НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВИ МАЄТЕ РОЗМАХУВАТИ ЧАРІВНИМИ ПАЛИЧКАМИ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЧКУ!
- Ми просто хотіли, щоб швидше! - пояснив Фред, витягуючи зі стола ніж. - Сіріусе, вибач... ми не зумисне...
Гаррі й Сіріус розреготалися. Манданґус, що беркицьнувся зі стільця на спину, тепер з прокльонами зводився на ноги. Криволапик люто засичав і сховався під буфетом, блискаючи звідти великими жовтими очима.
- Хлопці, - почав містер Візлі, переставляючи казан з м’ясом на середину стола, - мама слушно каже: у вашому віці ви маєте бути відповідальнішими...
- Жоден з ваших братів не завдавав стільки клопоту! - лютувала на близнюків місіс Візлі, швиргонувши на стіл нову баклагу з маслопивом, від чого її вміст знову майже весь вихлюпнувся. - Білл ніколи не являвся через кожні два метри! Чарлі не зачаровував усе, що бачив! Персі...
Вона замовкла на півслові, затамувавши подих, і зі страхом поглянула на враз скам’яніле обличчя свого чоловіка.
- Будемо їсти, - швиденько запропонував Білл.
- Усе таке апетитне, Молі, - похвалив Люпин, наклав їй на тарілку тушкованого м’яса й подав через стіл.
Кілька хвилин панувала тиша, якщо не брати до уваги побрязкування столових приборів та рипіння стільців. Потім місіс Візлі звернулася до Сіріуса.
- Хотіла тобі сказати, Сіріусе, що в письмовому столі у вітальні щось постійно тарахкотить і здригається. Може, то звичайний ховчик, але хай би Аластор глянув на нього, перш ніж його випустити.
- Як хочеш, - байдуже відповів Сіріус.
- А в портьєрах повно доксь, - вела далі місіс Візлі. - Думаю, треба завтра за них узятися.
- З великим задоволенням, - погодився Сіріус.
Гаррі відчув у його голосі сарказм, але не був певен, чи помітив це іще хтось.
Навпроти Гаррі Тонкс розважала Герміону й Джіні, міняючи собі носа. Щоразу вона мружила очі з тим самим страдницьким виразом, як тоді у Гарріній кімнаті, і ніс у неї ставав то довгий і гачкуватий, як у Снейпа, то робився завбільшки з грибочок, то з ніздрів раптом вилазило волосся. Очевидно, це була їхня традиційна розвага, бо невдовзі дівчата попросили Тонкс зробити їхній улюблений ніс.
- Тонкс, ану покажи свиняче рильце.
Тонкс підкорилася. Гаррі глянув на неї і йому раптом здалося, що до нього вишкірився Дадлі у жіночому тілі. Містер Візлі, Білл і Люпин гаряче дискутували про ґоблінів.
- Поки що по них нічого не видно, - сказав Білл. - Досі не збагну, повірили вони в те, що він повернувся, чи ні. І хоч, може, ґобліни вирішили не підтримувати жодну зі сторін. Триматися збоку.
- Я певний, що вони не перейдуть до Відомо‑Кого, - похитав головою містер Візлі. - Вони також постраждали; пам’ятаєте родину ґоблінів, замордовану ним біля Нотінґема?
- Це залежатиме від того, що їм запропонують, - засумнівався Люпин. - І я кажу не про золото. Якщо їм пообіцяють привілеї, яких не давали сотні років, вони можуть спокуситися. Біллі, а що там з Раґноком, є якісь успіхи?
- Він зараз дуже сердитий на чаклунів, - відповів Білл, - досі злиться через ту Беґменову махінацію, вважає, що в міністерстві справу просто зам’яли, бо ж ґобліни так і не отримали від нього золота...
Решту Біллових слів заглушив вибух реготу. Рон, Фред, Джордж і Манданґус мало не падали зі стільців.
- ...а тоді, - аж захлинався сміхом Манданґус, по обличчю якого стікали сльози, - а тоді, ви не повірите, він мені каже, каже мені: “Данґ, а шо то за жаби, де ти їх узяв? Бо якийсь сничів син поцупив моїх!” А я кажу: “Поцупив твоїх жаб, Віллі, і шо? Ти хочеш нових?” І ви не повірите, хлопці, але те тупе ґарґуйлисько купило в мене за три ціни своїх власних жаб...
- Нам уже набридло слухати байки про твої оборудки, Манданґусе, красненько тобі дякуємо, - урвала його місіс Візлі, а Рон повалився на стіл, аж кувікаючи від реготу.
- Вибачаюся, Молі, - озвався Манданґус, витираючи очі й підморгуючи Гаррі. - Але ж той Вілл і сам їх поцупив у Ворті Гарріса, тож я нічого поганого не зробив.
- Не знаю, Манданґусе, хто тебе навчав відрізняти добро від зла, але ти, мабуть, усі ті уроки прогуляв, - холодно відповіла місіс Візлі.
Фред із Джорджем сховали обличчя за келихами з масло‑пивом. На Джорджа напала гикавка. Місіс Візлі чомусь обурено зиркнула на Сіріуса, вискочила з‑за столу й пішла по великий ревеневий пиріг. Гаррі озирнувся на хрещеного батька.
- Молі не любить Манданґуса, - упівголоса пояснив Сіріус. - А як він став членом Ордену? - тихенько спитав Гаррі.
- Він корисний, - пробурмотів Сіріус. - Знає всіх пройдисвітів... та це й не дивно, він сам такий. А ще він вірно служить Дамблдорові, бо той колись витяг його з халепи. Іноді вигідно мати у своїх лавах такого, як Данґ, бо він може довідатися таке, про що ми б і не знали. Але Молі вважає, що запрошувати його на вечерю - це вже занадто. Вона не може вибачити йому, що він покинув тоді свій пост.
Три порції ревеневого пирога, а тоді ще заварний крем, і джинси на Гаррі почали тріщати в поясі (а це вже було не абищо, бо ці джинси колись належали Дадлі). Коли він відклав ложку, ніхто вже не мав сили розмовляти: містер Візлі ліниво й пересичено розвалився на стільці; Тонкс позіхала від вуха до вуха, ніс у неї знову став нормальний; а Джіні, виманивши Криволапика з‑під буфета, сиділа по‑турецьки на підлозі й гралася, кидаючи йому корки з‑під маслопива.
- Пора й спати, - позіхнула місіс Візлі.
- Ще ні, Молі, - заперечив Сіріус, відсовуючи порожню тарілку й повертаючись до Гаррі. - Ти мене, до речі, дуже здивував. Я думав, опинившись тут, ти зразу почнеш розпитувати про Волдеморта.
Атмосфера в кімнаті змінилася так блискавично, як бувало при появі дементорів. Ще секунду тому сонна й лінива, тепер вона стала незатишна й напружена. При згадці про Волдеморта майже всі за столом боязко зіщулились. Люпин, який збирався було ковтнути вина, зі стурбованим виглядом поволі відставив келих.
- Я й питав! - обурився Гаррі. - І в Рона, і в Герміони, але вони сказали, що нас не беруть до Ордена, бо...
- І правду казали, - втрутилася місіс Візлі. - Ви ще малі. Вона випросталася у кріслі, вчепившись у поруччя, а на обличчі вже не було й сліду сонливості.
- Відколи це треба належати до Ордену Фенікса, щоб мати право задавати питання? - здивувався Сіріус. - Гаррі цілий місяць пронидів у маґлів. Він має право знати, що відбува...
- Чекайте! - втрутився Джордж.
- Чому це тільки Гаррі має право на запитання? - сердито додав Фред.
- Ми вже місяць намагаємося щось вивідати, але маємо пшик! - вів далі Джордж.
- “Ви ще малі, ви не належите до Ордену”, - Фред відверто перекривив материн пронизливий голос. - А Гаррі ж досі неповнолітній!
- Я не винен, що вам не розповідають про діяльність Ордену, - незворушно відповів Сіріус, - це рішення ваших батьків. Гаррі, якщо вже на те пішло...
- Не тобі вирішувати, що добре для Гаррі! - урвала його місіс Візлі. Її зазвичай лагідне лице набрало загрозливого вигляду. - Сподіваюся, ти не забув Дамблдорові слова?
- Які саме? - ввічливо уточнив Сіріус, проте відчувалося, що терпець йому уривається.
- Що Гаррі не можна говорити більше, ніж йому потріб но, - місіс Візлі виразно наголосила на останніх словах.
Рон, Герміона, Фред і Джордж одночасно повертали голови то до Сіріуса, то до місіс Візлі, мовби спостерігали за тенісним м’ячиком. Джіні так і завмерла навколішки серед розкиданих корків від маслопива. Люпин не зводив погляду з Сіріуса.
- Молі, я й не збираюся говорити більше, ніж йому по трібно, - відповів Сіріус. - Але ж він - єдиний свідок повернення Волдеморта... - (і знову за столом усі здригнулися) - тож він має повне право...
- Він не належить до Ордену Фенікса! - вигукнула місіс Візлі. - Йому лише п’ятнадцять років і...
- І йому довелося мати справу з тим, що й решті членів Ордену, - заперечив Сіріус, - якщо не більше.
- Ніхто й не заперечує! - майже кричала місіс Візлі, а її стиснуті в кулаки руки тремтіли. - Але він іще...
- Він - не дитина! - сердився Сіріус.
- Але й не дорослий! - аж розпашілася місіс Візлі. - Він - не Джеймс, Сіріусе!
- Дякую, Молі, але я прекрасно усвідомлюю, хто він, - холодно відрізав Сіріус.
- Сумніваюся! - відрізала вона. - Іноді ти говориш про нього так, ніби це повернувся твій найкращий давній друг!
- А що в цьому поганого? - здивувався Гаррі.
- А те, Гаррі, що ти - не твій батько, хоч і дуже на нього схожий! - відповіла місіс Візлі, свердлячи поглядом Сіріуса. - Ти ще учень, і дорослі, які несуть за тебе відповідальність, не повинні про це забувати!
- Ти хочеш сказати, що я безвідповідальний хрещений батько? - Сіріус ледь не кричав.
- Я хочу сказати, що інколи ти чиниш нерозсудливо, Сіріусе, і саме тому Дамблдор постійно нагадує, щоб ти сидів удома...
- Ми тут не будемо обговорювати Дамблдорові вказівки, якщо твоя ласка! - вигукнув Сіріус.
- Артуре! - обернулася до чоловіка місіс Візлі. - Артуре, ну, допоможи мені!
Містер Візлі озвався не відразу. Він зняв окуляри і поволі протер їх мантією, не дивлячись на дружину. Тоді ретельно припасував їх на носі й нарешті заговорив.
- Молі, Дамблдор усвідомлює, що ситуація змінилася. Він розуміє, що Гаррі повинен знати принаймні дещо, якщо він уже опинився в штаб‑квартирі.
- Але це не означає, що треба спонукати його, щоб він запитував про все, що заманеться!
- Як на мене, - неголосно втрутився Люпин, відводячи нарешті погляд від Сіріуса, і місіс Візлі одразу повернулася до нього, сподіваючись знайти спільника, - то буде краще, якщо Гаррі довідається про ці факти - не всі. Молі, але хоч би про основні - від нас, а не почує якусь викривлену версію від... від когось іншого.
І незважаючи на Люпинів незворушний вираз обличчя, Гаррі зрозумів: він підозрює, що під час зачисток місіс Візлі знайшла не всі видовжені вуха.
- Що ж, - важко дихаючи, місіс Візлі оглянула присутніх, але сподіваної підтримки так і не отримала, - бачу, що до моїх слів ніхто не дослухається. Але я скажу так: Дамблдор недарма не хотів, щоб Гаррі забагато знав, і я, як особа, що бере близько до серця все, пов’язане з Гаррі...
- Це ж не твій син, - стиха мовив Сіріус.
- Він мені як рідний, - випалила місіс Візлі. - Кого ще він має?
- Мене!
- Ну так, - процідила місіс Візлі, - проте, погодься, тобі нелегко було пильнувати за ним, коли ти сидів у Азкабані?
Сіріус почав підніматися з крісла.
- Молі, ти тут не єдина дбаєш про Гаррі, - втрутився Люпин. - Сіріусе, сядь.
Нижня губа місіс Візлі затремтіла. Зблідлий Сіріус поволі опустився в крісло.
- Думаю, Гаррі теж повинен висловитися, - вів далі Люпин, - він достатньо дорослий, щоб приймати рішення.
- Я хочу знати, що відбувається, - миттєво сказав Гаррі. Він не дивився на місіс Візлі. Його зворушили її слова про те, що він для неї майже як син, але надмірна опіка його втомила. Сіріус має рацію: він уже не дитина.
- Чудово, - надтріснутим голосом сказала місіс Візлі. - Джіні... Рон... Герміоно... Фред... Джордж... прошу вас негайно вийти з кухні, негайно.
Здійнялася буча.
- Ми - повнолітні! - заволали Фред із Джорджем.
- Чому Гаррі можна, а мені - ні? - обурювався Рон.
- Мамо, я теж хочу чути! - залементувала Джіні.
- НІ! - місіс Візлі підвелася, метаючи очима блискавки. - Категорично забороняю...
- Молі, Фредові з Джорджем ти не можеш заборонити, - втомлено втрутився містер Візлі. - Вони вже повнолітні.
- Вони ще школярі.
- Але за законом вважаються дорослими, - так само втомлено пояснив містер Візлі.
Обличчя місіс Візлі спалахнуло:
- Я... що ж, Фред і Джордж можуть залишитися, але Рон...
- Гаррі все одно розповість нам з Герміоною! - заперечив Рон. - Правда?.. Ти ж розкажеш? - додав він невпевнено, перехопивши погляд Гаррі.
Якусь мить Гаррі хотілося сказати Ронові, що він не розкаже йому ані слова, щоб Рон відчув, як то приємно - коли ти ні сном ні духом не знаєш про те, що відбувається. Та це гидке бажання щезло, коли він поглянув Ронові у вічі.
- Звичайно, розкажу, - підтвердив Гаррі. Рон і Герміона засяяли.
- Чудово! - крикнула місіс Візлі. - Чудово! Джіні... СПАТИ!
Джіні нелегко було впокорити. Вона обурено кричала й сперечалася з матір’ю, піднімаючись по сходах, а коли вони опинилися в коридорі, до їхнього галасу додався ще й пронизливий вереск місіс Блек. Люпин побіг утихомирювати портрет. Лише коли він повернувся і, зачинивши за собою двері, вмостився за столом, Сіріус заговорив знову.
- Ну, Гаррі... то що ти хочеш знати?
Гаррі набрав повні легені повітря й задав питання, що мучило його цілий місяць.
- Де Волдеморт? - спитав він, незважаючи на те, що всі знову здригалися або зіщулювалися, почувши це ім’я. - Що він робить? Я намагався стежити за маґлівськими новинами, але там не було жодного натяку, жодних химерних убивств, нічого.
- Бо досі й не було жодних химерних убивств, - відповів Сіріус, - принаймні ми ні про що таке не чули, а нам відомо дуже багато.
- Принаймні більше, ніж він припускає, - додав Люпин.
- А чому він більше нікого не вбиває? - спитав Гаррі. Він знав, що лише за минулий рік на совісті Волдеморта було чимало смертей.
- Щоб не привертати до себе уваги, - пояснив Сіріус. - Це для нього небезпечно. Його повернення відбулося не зовсім так, як він хотів, розумієш? Він усе собі зіпсував.
- Точніше, ти йому зіпсував, - задоволено всміхнувся Люпин.
- Як? - здивувався Гаррі.
- Ти не повинен був вижити! - відповів Сіріус. - Ніхто, крім смертежерів, не мав знати про його повернення. Але ти вижив і став свідком.
- Для нього було найважливіше, щоб про його повернення не довідався Дамблдор, - сказав Люпин. - А ти його відразу попередив.
- І що це дало? - поцікавився Гаррі.
- Жартуєш? - недовірливо перепитав Білл. - Якщо Відомо‑Хто когось і боїться, то лише Дамблдора!
- Завдяки тобі Дамблдор відновив Орден Фенікса вже через годину після Волдемортового повернення, - пояснив Сіріус.
- А що робить цей Орден? - спитав Гаррі, дивлячись на них.
- Наполегливо працює над тим, щоб Волдемортові не вдалося здійснити його плани, - відповів Сіріус.
- А звідки ви знаєте про його плани? - випалив Гаррі. - Дамблдорові сяйнула одна прониклива думка, - сказав Люпин, - а його проникливі думки зазвичай попадають у десятку.
- І що ж, на Дамблдорову думку, він замислив?
- Перш за все він хоче знову зібрати своє військо, - пояснив Сіріус. - Колись він командував цілими полчищами: відьмами й чаклунами, яких страхом або чарами примушував коритися, вірними своїми смертежерами, всілякими темними створіннями. Ти чув, що він має намір завербувати велетнів, але не тільки їх. Звісно, він не збирається воювати з Міністерством магії, маючи на своєму боці всього з десяток смертежерів.
- То ви намагаєтеся завадити йому залучати нових прихильників?
- Робимо, що можемо, - підтвердив Люпин.
- Але як?
- Найголовніше - переконати якомога більше людей, що Відомо‑Хто справді повернувся, щоб це не заскочило їх зненацька, - пояснив Білл. - А це нелегко.
- Чому?
- Через позицію міністерства, - сказала Тонкс. - Ти ж бачив, як Корнеліус Фадж поставився до звістки про повернення Відомо‑Кого. Він уперся на своєму. Категорично відмовляється вірити, що це справді сталося.
- Чому? - розпачливо спитав Гаррі. - Чому він такий дурний? Якби Дамблдор...
- Ага, отут якраз і заковика, - криво усміхнувся містер Візлі. - Дамблдор.
- Розумієш, Фадж його боїться, - сумно сказала Тонкс.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
