Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
- Добре, - знову заридала в долоні Герміона. - Добре... нехай дивляться, може, використають її проти вас! Якщо чесно, то я хотіла б, аби ви покликали якомога більше людей... хай приходять і дивляться! Ц‑це вам буде добра наука... ой, як би було чудово, якби ц‑ціла школа довідалася, де вона і як нею к‑користуватися, а тоді, якби ви когось роздратували, вам би п‑показали, де раки зимують!
Ці слова справили на Амбридж могутнє враження. Вона підозршиво зиркнула на інквізиторськиїї загін, затримавши на якусь мить вирячені очі на Мелфоєві, що не встиг приховати пожадливий і нетерплячий вираз обличчя.
Амбридж досить довго розглядала Герміону, а тоді промовила, як їй, очевидно, здавалося, материнським голосом.
- Що ж, дорогенька, підемо вдвох... і ще візьмемо Поттера, так? Ходімо.
- Пані професорко, - втрутився Мелфой, - мені здається, з вами має піти представник загону, щоб простежити...
- Я міністерський працівник найвищої кваліфікації, Мелфою! Невже ти вважаєш, що я сама не впораюся з двома підлітками, які не мають чарівних паличок? - гостро спитала Амбридж. - До того ж, думаю, що цю зброю не варто бачити іншим школярам. Залишайтесь тут до мого повернення і простежте, щоб ніхто з них, - вона показала на Рона, Джіні, Невіла й Луну, - не втік.
- Ясно, - похмуро й розчаровано буркнув Мелфой.
- А ви йдіть попереду й показуйте мені дорогу, - націлила Амбридж чарівну паличку на Гаррі й Герміону. - Ведіть.
Розділ тридцять третій БІЙКА Й ПОЛІТ
Гаррі навіть не здогадувався, що задумала Герміона, та й узагалі, чи мала вона якийсь задум. Він тримався на півкроку позад неї в коридорі, що вів від кабінету Амбридж, бо розумів, що викличе підозру, якщо покаже, що не знає, куди йти. Не наважувався заговорити. Амбридж ішла майже впритул за ними, і він чув її нерівне дихання.
Герміона вивела їх сходами у вестибюль. З Великої зали долинали голоси, брязкіт ножів та виделок. Гаррі вразило, що за якихось п’ять‑шість метрів люди мирно вечеряють, святкують завершення іспитів і нічим на світі не переймаються.
Герміона вийшла з дубових вхідних дверей і спустилася кам’яними сходами у духмяний літній вечір. Сонце майже торкалося верхівок дерев Забороненого лісу, і коли Герміона впевнено попрямувала через галявину - Амбридж дріботіла позаду, намагаючись не відставати, - їхні довгі темні тіні тяглися за ними по траві, немов плащі.
- Вона захована в Геґрідовій хатині? - прокричала Амбридж просто Гаррі у вухо.
- Авжеж, ні, - в’їдливо відповіла Герміона. - Геґрід міг би ненароком привести її в дію.
- Так, - погодилася Амбридж. Її збудження наростало. - Він так і зробив би, здоровецький тупий виродок.
Вона засміялася. Гаррі відчув величезне бажання обернутися й схопити її за горло, але стримався. Його шрам пульсував у м’якому тихому вечірньому повітрі, але ще не почав нестерпно пекти, а Гаррі знав, що це сталося б, якби Волдеморт налаштувався до вбивства.
- То... де ж вона? - не зовсім впевнено запитала Амбридж, коли Герміона заглибилася в ліс.
- Там, зрозуміло. - показала Герміона на темні дерева. - Її ж треба було добре сховати, щоб учні випадково не знайшли.
- Ну, так, - погодилася Амбридж трохи боязко. - Авжеж... дуже добре... то ви йдіть попереду.
- Може, дайте нам вашу чарівну паличку, якщо ми вже йдемо перші? - запитав Гаррі.
- Ні, Поттере, не дам, - солодко заперечила Амбридж штурхаючи його паличкою в спину. - Моє життя міністерство цінує значно більше, ніж ваше.
Коли вони зайшли у прохолодний затінок перших дерев, Гаррі спробував перехопити Герміонин погляд. Прогулянка Забороненим лісом без чарівних паличок здалася йому найнеобачнішим вчинком за весь сьогоднішній вечір. Але Герміона лише зневажливо глипнула на Амбридж і попрямувала просто в гущавину, йдучи так швидко, що коротконога Амбридж ледве за ними встигала.
- Ще далеко? - спитала Амбридж, коли її мантія роздерлася об кущ ожини.
- О, так, - відповіла Герміона, - вона захована надійно.
Гаррі охопила тривога. Герміона вибрала не ту стежку, що вела до Ґропа, а ту, яка три року тому привела його до лігва монстра Араґоґа. Герміони тоді з ним не було. Чи вона здогадується, яка небезпека чигає там на них?
- Е‑е... ти впевнена, що це правильна дорога? - багатозначно запитав він.
- Так, - рипуче підтвердила вона, ламаючи зарості із зайвим, як він подумав, завзяттям.
Позаду Амбридж перечепилася об деревце, що лежало на землі. Ніхто не зупинився, щоб допомогти їй устати.
Герміона прямувала вперед, голосно крикнувши через плече:
- Ще трохи далі!
- Герміоно, не кричи, - пробурмотів Гаррі, намагаючись від неї не відставати. - Нас може почути хто завгодно...
- Я цього й хочу, - ледь чутно відповіла вона, доки Амбридж, важко дихаючи, наздоганяла їх. - Побачиш...
Вони йшли ще досить довго і нарешті забрели в таку гущавину, що крони дерев узагалі не пропускали світла.
Знову, як і колись у цьому лісі. Гаррі відчув, що за ними стежать невидимі очі.
- Ще далеко? - сердито запитала ззаду Амбридж.
- Уже близько! - крикнула Герміона, коли вони вийшли на тьмяну й вогку просіку. - Ще трошечки...
Повітря пронизала стріла й грізно вп’ялася в дерево прямо над її головою. Звідусіль раптом почувся тупіт копит. Гаррі відчув, як задрижала під ногами земля. Амбридж вереснула і випхала його поперед себе, як щит...
Гаррі вирвався з її рук і озирнувся. Їх оточило з півсотні кентаврів, і всі вони цілилися у них з луків. Гаррі з Герміоною поволі позадкували до середини просіки, а Амбридж заскімлила з жаху.
- Хто ви такі? - пролунав голос.
Гаррі глянув ліворуч. З кола до них вийшов гнідий кентавр Маґор’ян. У руках, як і всі решта, він тримав натягнутого лука. Праворуч від Гаррі скімлила Амбридж, цілячись у кентавра тремтячою чарівною паличкою.
- Я запитав вас, люди, хто ви такі, - грубо повторив Маґор’ян.
- Я Долорес Амбридж! - вигукнула директорка пронизливим переляканим голосом. - Перший заступник міністра магії, а також директор і Верховний інквізитор Гоґвортсу!
- Ви з Міністерства магії? - перепитав Маґор’ян, а кентаври довкола неспокійно заворушилися.
- Саме так! - ще пронизливішим голосом підтвердила Амбридж. - Тож бережіться! За законами, затвердженими відділом нагляду й контролю за магічними істотами, напад покручів на людину...
- Як ви нас назвали? - крикнув дикий на вигляд вороний кентавр, у якому Гаррі впізнав Бейна.
Решта кентаврів сердито загомоніли і ще дужче натягли тятиви луків.
- Не називайте їх так! - розлючено сказала Герміона, але Амбридж її мовби й не чула. Не зводячи з Маґор’яна тремтячої чарівної палички, вона провадила далі: - Закон номер 15 “Б” чітко зазначає: “Напад магічної істоти, що, як вважається, має наближений до людського інтелект, а отже, несе відповідальність за свої дії...”
- “Наближений до людського інтелект”? - перепитав Маґор’ян, а Бейн та деякі інші кентаври заревіли від гніву, б’ючи копитами землю. - Ми це вважаємо великою образою, людино! Наш інтелект, дякувати Богові, набагато перевершує ваш.
- Що ви робите в нашому лісі? - вигукнув суворий сивий кентавр, якого Гаррі з Герміоною бачили під час останньої подорожі в ліс. - Чого ви сюди прийшли?
- У вашому лісі? - перепитала Амбридж, трясучись тепер не тільки від жаху, а й від обурення. - Мушу нагадати - ви мешкаєте тут лише тому, що Міністерство магії дало вам дозвіл займати певні ділянки землі...
Стріла просвистіла над її головою, зачепивши волосся мишачого кольору. Амбридж оглушливо заверещала і затулила голову руками. Деякі кентаври схвально заревіли, а інші хрипко зареготали. Їхній дикий регіт луною розлігся темною просікою. Вони загрозливо затупотіли копитами.
- То чий це тепер ліс, людино? - закричав Бейн.
- Брудні покручі! - заверещала Амбридж, затуляючи голову руками. - Звірі! Дикі тварюки!
- Тихо! - крикнула Герміона, та було вже пізно.
Амбридж махнула чарівною паличкою на Маґор’яна й вереснула:
- Зв’язатус!
Просто з повітря з’явилися мотузки, що, наче товстенні змії, міцно обмотали кентаврові груди й руки. Він гнівно заревів і став дибки, намагаючись вивільнитися, а інші кентаври кинулися в атаку.
Гаррі повалив Герміону на землю. Лежачи долілиць, він відчув дикий жах, коли навколо, мов грім, затупотіли копита, одначе кентаври з лютими криками їх перестрибували.
- Ні‑і‑і‑і‑і‑і! - верещала Амбридж. - Ні‑і‑і‑і‑і‑і‑і... я перший заступник... не маєте права... пустіть мене, тварюки... ні‑і‑і‑і‑і!
Гаррі побачив червоний спалах і зрозумів, що вона спробувала вразити когось приголомшливим закляттям; а потім заверещала ще голосніше. Підвівши трохи голову, Гаррі побачив, що Бейн схопив Амбридж за поперек і підняв високо вгору. Вона звивалася й верещала з жаху. Її чарівна паличку впала на землю, і серце в Гаррі закалатало. Якби ж до неї дотягтися...
Та щойно він простяг руку, як на чарівну паличку наступило копито якогось кентавра й переламало її навпіл.
- Ану! - прогримів над Гарріним вухом голос, і груба волохата рука виринула мовби з повітря й поставила його на ноги.
Герміону теж підняли з землі. Гаррі бачив над рухливими різномастими спинами й головами кентаврів, як Бейн поволік Амбридж кудись між дерева. Її безупинний вереск дедалі слабшав і врешті‑решт його цілком заглушило тупотіння копит.
- А з цими що? - запитав суворий сивий кентавр, що тримав Герміону.
- Це молодняк, - пролунав неквапливий скорботний голос у Гаррі за спиною. - Ми не чіпаємо лошат.
- Ронане, це вони її сюди привели, - відказав кентавр, що міцно тримав Гаррі. - І не такі вони й молоді... оцей скоро досягне зрілості.
Він потрусив Гаррі за комір мантії.
- Будь ласка, - затамувавши подих, промовила Герміона, - будь ласка, не займайте нас, ми не поділяємо її думок, ми не працюємо в міністерстві! Ми сюди прийшли, бо сподівалися, що ви її від нас відженете.
З виразу обличчя сивого кентавра, який тримав Герміону, Гаррі відразу зрозумів, що, сказавши це, вона припустилася жахливої помилки. Сивий кентавр відкинув назад голову, люто затупотів задніми ногами й заревів: - Ти бачиш, Ронане? Вони вже такі самі пихаті, як і все їхнє плем’я! То ми мали виконати за тебе брудну роботу? Так, людська дівчино? Ми мали поводитись, як твої слуги, відганяти твоїх ворогів, наче слухняні пси?
- Ні! - пискнула пройнята жахом Герміона. - Прошу вас... я не це мала на увазі! Я просто сподівалася, що ви зможете... допомогти нам...
Що далі, то гірше.
- Ми не допомагаємо людям! - прогарчав той кентавр, що тримав Гаррі, ще міцніше його стискаючи й одночасно стаючи дибки - на якусь мить Гарріні ноги відірвалися від землі. - Наша раса живе своїм життям і цим пишається. Ми не дозволимо вам звідси піти й вихвалятися, що ми виконали вашу забаганку!
- Ми не збираємося такого казати! - закричав Гаррі. - Ми знаємо, що ви все робите з власної волі!
Але ніхто його, здається, не слухав.
Бородатий кентавр, що стояв оддалік, вигукнув: - Вони прийшли сюди непрохані й повинні за це відповісти!
На ці його слова табун відгукнувся схвальним ревінням, а якийсь сірої масті кентавр крикнув: - Відправмо їх до тої жінки!
- Ви ж казали, що не чіпаєте невинних! - закричала Герміона, і з її очей бризнули справжні сльози. - Ми вам нічого поганого не зробили, ми не погрожували вам чарівними паличками! Ми хочемо назад до школи, будь ласка, відпустіть нас...
- Ми не такі, як той зрадник Фіренце, людська дівчино! - вигукнув сивий кентавр, а його приятелі схвально заіржали. - Може, ти думала, що ми - гарненькі балакучі коні? Ми древнє плем’я, яке не терпітиме чаклунських зазіхань і образ! Ми не дотримуємося ваших законів, не визнаємо вашої вищості, ми...
Та вони так і не почули, чого ще не роблять кентаври, бо тієї миті на краю просіки щось так голосно затріщало, що Гаррі, Герміона й півсотні кентаврів миттю озирнулися. Кентавр знову кинув Гаррі на землю, сягнувши по лук і сагайдак зі стрілами. Герміона теж упала, і Гаррі кинувся до неї, але тут зловісно розхилилися два товстелезні стовбури, і між ними з’явилася гігантська постать велетня Ґропа.
Кентаври, що були найближче до нього, позадкували на тих, що стояли далі. Просіка перетворилася на ліс натягнутих луків та стріл. Усі цілилися у величезне сірувате обличчя, нависле над ними між густого плетива гілок. Ґроп дурнувато роззявив перекошеного рота. Було видно його схожі на цеглини жовті зуби, що відсвічували в напівтемряві, а тупі, багнистого кольору, очі звузилися, коли він покосився на істот біля його ніг, обплутаних обірваними канатами.
Він ще ширше роззявив рота.
- Геґер.
Гаррі не знав, що означає “геґер” і яка то мова. Його турбувало інше. Він стежив за Ґроповими ступнями, завдовжки з Гаррі. Герміона міцно стисла його руку. Кентаври принишкли й дивилися на велетня, що крутив величезною круглою головою з боку набік і теж розглядав тих, хто внизу, мовби щось шукав.
- Геґер! - ще наполегливіше гукнув він.
- Іде звідси, велетню! - крикнув Маґор’ян. - Тебе ніхто сюди не кликав!
Проте на Ґропа ці слова не справили ніякого враження. Він трохи нахилився (кентаври ще міцніше стисли в руках луки), а тоді заревів: - ГЕҐЕР!
Деякі кентаври занервувалися, а Герміона раптом зойкнула.
- Гаррі! - прошепотіла вона. - Здається, він намагається сказати “Геґрід”!
Саме в цю мить Ґроп помітив їх, єдиних людей серед моря кентаврів, і ще нижче нахилив голову, уважно до них приглядаючись. Гаррі відчув, як затремтіла Герміона, коли Ґроп знову широко роззявив рота і промовив глибоким гримотливим голосом: - Гермі.
- Господи, - Герміона так міцно стисла Гарріну руку, що та аж заніміла, а сама Герміона, здавалося, от‑от зомліє, - він... він запам’ятав!
- ГЕРМІ! - заревів Ґроп. - ДЕ ГЕҐЕР?
- Я не знаю! - пропищала перелякана Герміона. - Вибач, Ґроп, але я не знаю!
- ҐРОП ХОЧЕ ГЕҐЕР!
Велетень простяг униз здоровецьку руку. Герміона дико заверещала, відсахнулася на кілька кроків назад і впала. Без чарівної палички Гаррі зібрався бити, штовхати, кусати - що завгодно, - коли рука потяглася до нього, збивши при цьому з ніг білосніжного кентавра.
Кентаври тільки цього й чекали. Ґропові простягнуті пальці були вже біля Гаррі, коли з півсотні стріл просвистіли в повітрі й уп’ялися в гігантське обличчя велетня. Той завив від болю й люті, випростався й почав терти собі щоки величезними долонями, ламаючи стріли, але ще глибше заганяючи їхні наконечники.
Він кричав і гупав ножиськами, а кентаври кинулися врозтіч. Краплини Ґропової крові завбільшки як галька заляпували Гаррі з голови до ніг, поки він допомагав Герміоні встати. Удвох вони щодуху помчали під захист дерев і лише там озирнулися. Ґроп із залитим кров’ю лицем наосліп намацував кентаврів. Ті безладно тікали, галопуючи поміж дерев обабіч просіки. Гаррі й Герміона дивилися, як Ґроп, люто ревучи й ламаючи дерева, кинувся за кентаврами.
- Ой, - Герміона так трусилася, аж їй підгиналися коліна. - Ой, яке жахіття. Він же їх повбиває.
- Якщо чесно, то я не проти, - з гіркотою зітхнув Гаррі. Тупіт кентаврів і гупання велета поступово слабшали.
І раптом шрам у Гаррі тьохнув болем. Його охопив жах.
Вони згаяли стільки часу - і тепер були ще далі від порятунку Сіріуса, ніж тоді, коли він побачив видіння. Без чарівної палички, серед Забороненого лісу, без можливості перенестися деінде.
- Чудовий задум, - крикнув він Герміоні, бажаючи зігнати на комусь злість. - Просто надзвичайний! І що ж нам тепер робити?
- Повертатися до замку, - ледь чутно пробелькотіла Герміона.
- Поки ми туди доліземо, Сіріус буде мертвий! - люто стукнув Гаррі ногою по дереву.
Згори почулося верескливе скрекотання. Сердитий посіпачка розмахував стиснутими в кулачки довжелезними пальцями‑галузками.
- Без чарівних паличок ми нічого не вдіємо, - безнадійно мовила Герміона, намагаючись зосередитися. - До речі, Гаррі, а як ти взагалі планував добиратися до Лондона?
- Нас це теж цікавить, - пролунав за її спиною знайомий голос.
Гаррі й Герміона інстинктивно притислися одне до одного й озирнулися.
З‑за дерев вийшов Рон, а за ним - Джіні, Невіл і Луна. Вигляд у них був не найкращий. У Джіні по щоці тяглося кілька довгих подряпин, у Невіла над правим оком набрякала велика фіолетова ґуля, а Ронова губа кривавила ще більше - проте всі були дуже собою вдоволені.
- То що, - Рон відхилив низьку гілку і простяг Гаррі його чарівну паличку, - щось придумав?
- Як ви вирвалися? - здивувався Гаррі.
- Кілька приголомшувачів, роззброювальні чари, а Невіл виконав дуже класне стримувальне закляття, - безтурботно пояснив Рон, віддаючи чарівну паличку і Герміоні. - Але Джіні була найкраща, вона зачаклувала Мелфоя “Кажанячими шмарклями”. Було на що подивитися, бо йому заліпило морду тією гидотою з крильцями. А тоді ми побачили з вікна, що ви йдете в ліс, і побігли за вами. А що ви зробили з Амбридж?
- Її кудись понесли, - відповів Гаррі. - Кентаври.
- А вас просто так покинули? - здивувалася Джіні.
- Та ні, їх розігнав Ґроп, - пояснив Гаррі.
- Який Ґроп? - зацікавилася Луна.
- Геґрідів молодший братик, - зразу ж відказав Рон. - Але це вже не має значення. Гаррі, що ти з’ясував у каміні? Відомо‑Хто напав на Сіріуса чи...
- Так, - підтвердив Гаррі, і його шрам знову боляче тьохнув, - я впевнений, що Сіріус ще живий, але не знаю, як туди потрапити, щоб йому допомогти.
Усі злякано вмовкли. Ця перешкода здавалася нездоланною.
- Доведеться нам полетіти, - сказала Луна своїм найбуденнішим голосом.
- Якраз, - роздратовано озирнувся на неї Гаррі. - По‑перше, не існує ніяких “нас”, якщо ти під цим словом маєш на увазі й себе, а по‑друге, Рон єдиний серед нас має мітлу, яку не охороняє озброєний троль, отож...
- Я теж маю мітлу! - втрутилася Джіні.
- Але ти не полетиш, - сердито заперечив Рон.
- Вибачай, але я не менше, ніж ти, переживаю за Сіріуса! - рішуче випнула підборіддя Джіні, від чого раптом стала разюче схожа на Фреда з Джорджем.
- Ти теж... - почав було Гаррі, але Джіні люто його урвала:
- Я вже на три роки старша, ніж був ти, коли змагався з Відомо‑Ким за філософський камінь, і саме завдяки мені Мелфой і досі стирчить у кабінеті Амбридж і відбивається від величезних летючих шмарклів...
- Так, але...
- Ми всі разом були в ДА, - тихенько додав Невіл. - Це ж було задумано для боротьби з Відомо‑Ким, так? І це для нас перша нагода зробити щось справжнє... Чи то все була звичайна гра?
- Ні... звичайно, не гра... - невпевнено заперечив Гаррі. - Тоді ми з вами, - сказав Невіл. - Ми хочемо допомогти.
- Це правда, - радісно всміхнулася Луна.
Гаррі перехопив Ронів погляд. Він знав, що Рон думає точнісінько те ж саме - якщо вибирати когось із членів ДА для порятунку Сіріуса, то Джіні, Невіла й Луну вони не вибрали б ніколи.
- Це не має ніякого значення, - процідив крізь зуби Гаррі, - бо ми все одно не знаємо, як туди потрапити.
- А я думала, що ми це вже вирішили, - здивувалася Луна. - Ми ж летимо!
- Слухай, - ледве стримував роздратування Рон, - можливо, ти й умієш літати без мітли, але ми крила собі не відростимо...
- Літають не тільки на мітлі, - незворушно заперечила Луна.
- Що, полетимо на спині того задриганого хрипача, чи як там його? - скривився Рон.
- Зім’яторогий хропач не літає, - відповіла Луна з погордою, - а ось вони літають, і до того ж, казав Геґрід, дуже легко знаходять дорогу туди, куди прагнуть потрапити їхні вершники.
Гаррі миттю озирнувся. Між деревами стояли, моторошно поблискуючи очима, два тестрали. Здавалося, вони розуміють кожнісіньке слово їхньої розмови.
- Справді! - прошепотів він, підходячи до них. Тестрали кивали своїми рептилячими головами, відкидаючи назад довгі чорні гриви, і Гаррі хвацько поплескав блискучу шию найближчого з них. Невже він колись вважав, що вони бридкі?
- Це ті ненормальні коні? - непевно запитав Рон, дивлячись кудись убік від тестрала, якого погладжував Гаррі. - Ті, яких не видно, доки не бачив чиєїсь смерті?
- Так, - підтвердив Гаррі.
- І скільки їх?
- Лише двоє.
- А нам треба трьох, - приголомшено, але рішуче сказала Герміона.
- Чотирьох, Герміоно, - насупилася Джіні.
- Здається, нас тут шестеро, - спокійно полічила всіх Луна.
- Не мели дурниць, ми не всі летимо! - розсердився Гаррі. - Послухайте, ви... - показав він на Невіла, Джіні й Луну, - ви тут ні до чого, вам не...
Ті бурхливо запротестували. Шрам заболів ще дужче. Не можна було гаяти жодної миті. Часу на суперечки не було.
- Добре, як собі хочете, - кинув він, - але якщо ми не знайдемо ще тестралів, ви все одно не зможете...
- Ой, та вони ще прийдуть, - впевнено сказала Джіні, дивлячись, як і Рон, у зовсім протилежний бік і, очевидно, вважаючи, що дивиться саме на коней.
- Чого ти так гадаєш?
- Може, це для вас новина, але ви з Герміоною заляпані кров’ю, - незворушно пояснила Джіні, - а ми знаємо, що Геґрід заманює тестралів сирим м’ясом. Саме тому, мабуть, і ці тут з’явилися.
Тієї миті Гаррі відчув, як його щось легенько смикнуло за мантію, і побачив, що тестрал облизує його вогкий від Ґропової крові рукав.
- Ну що ж, - сказав Гаррі, а в голові його сяйнула цікава думка, - ми з Роном вилітаємо на цих двох, а Герміона побуде з вами, щоб заманити інших тестралів...
- Я тут не залишуся! - розсердилася Герміона.
- То й не треба, - усміхнулася Луна. - Дивіться, їх уже більше... мабуть, запах від вас таки нічогенький...
Гаррі обернувся. Між деревами, притискаючи до боків великі шкірясті крила й світячи в темряві очима, до них продиралося ще шестеро‑семеро тестралів. І що було робити?
- Гаразд, - сердито буркнув він, - тоді - на коні.
Розділ тридцять четвертий ВІДДІЛ ТАЄМНИЦЬ
Гаррі міцно вхопився за гриву найближчого тестрала, поставив ногу на пеньок і незграбно виліз на шовковисту кінську спину. Тестрал не пручався, тільки крутив головою, шкірив ікла і намагався ще раз лизнути мантію.
Щоб почуватися безпечніше, Гаррі притиснувся колінами там, де крила з’єднувалися з тілом, і озирнувся. Невіл тим часом перехилився через спину іншого тестрала й намагався тепер закинути на нього свою коротку ногу. Луна всілася на свого коня боком і буденно розправляла мантію, ніби їздила так щодня. А Рон, Герміона й Джіні завмерли з роззявленими ротами й витріщеними очима.
- Що таке? - запитав Гаррі.
- А як ми маємо сідати? - слабким голосом промовив Рон. - Ми ж їх не бачимо.
- Ой, та це легко, - Луна зісковзнула зі свого тестрала й підійшла до Рона, Джіні й Герміони. - Йдіть сюди...
Вона потягла їх до інших тестралів і допомогла по черзі повилазити на спини. Усі троє страшенно нервувалися. Луна поклала їхні руки на гриви, наказала триматися міцно й повернулася до свого тестрала.
- Якесь божевілля, - пробелькотів Рон, боязко проводячи рукою по шиї коня. - Завал... Якби я його хоч бачив...
- Нехай краще залишається невидимим, - несхвально буркнув Гаррі. - Ну що, всі готові?
Вони ствердно кивнули, і Гаррі побачив, як напружилися під мантіями їхні коліна.
- Добре...
Він глянув на чорний лискучий загривок свого тестрала й ковтнув слину.
- Міністерство магії, вхід для відвідувачів, Лондон, - невпевнено промовив він. - Е‑е... якщо ви знаєте... як туди добиратися...
Якусь мить тестрал навіть не ворушився. А тоді розгорнув свої крила, ледь не змівши Гаррі, зігнув ноги - і так швидко й стрімко рвонув угору, що Гаррі мусив руками й ногами міцно вчепитися в його кістлявий круп, щоб не впасти. Заплющив очі й притис обличчя до шовковистої гриви. Продершись крізь найвищі гілки дерев, вони вилетіли в криваво‑червоний захід сонця.
Гаррі, мабуть, ще ніколи так швидко не літав. Тестрал промчав над замком, майже не махаючи своїми широченними крильми. Прохолодне повітря било по обличчю. Примружившись від вітру, Гаррі озирнувся й побачив п’ятьох товаришів, що летіли за ним. припавши до ший своїх тестралів. щоб їх не здуло.
Пролетіли над територією Гоґвортсу, проминули Гоґсмід. Внизу пропливали гори й виярки. Уже сутеніло, і Гаррі бачив скупчення вогників, коли вони проминали села, і звивисту дорогу, якою піднімалася самотня машина...
- Повний прикол! - ледве розчув Гаррі за спиною Ронів крик і уявив собі, що можна відчувати, якщо кулею мчати на такій висоті, не бачачи навіть, на чому летиш.
Сутеніло. Темно‑фіолетове небо всіяли крихітні срібні зорі, і незабаром лише за вогнями маґлівських містечок можна було зорієнтуватися, як високо та з якою швидкістю вони летять. Гаррі міцно обхопив руками кінську шию, прагнучи летіти ще швидше. Скільки вже часу минуло відтоді, як він побачив Сіріуса, що лежав на підлозі відділу таємниць? Як довго він ще зможе чинити опір Волдемортові? Гаррі був упевнений лише в тому, що його хрещений батько не виконав Волдемортового бажання, і не помер, бо тоді Гаррі відчув би Волдемортів тріумф або лють - шрам відразу почав би нестерпно пекти, як це було в ніч нападу на містера Візлі.
Темрява дедалі густішала. Обличчя в Гаррі затерпло и замерзло, ноги заніміли від стискання тестралових боків, але він не наважувався міняти позу, щоб не зірватися... Від пронизливого свисту повітря позакладало у вухах, в роті пересохло від холодного нічного вітру. Не мав уявлення, як далеко вони залетіли. Усю надію покладав на тестрала, що цілеспрямовано мчав кудись у ніч, зрідка помахуючи крильми.
Якщо вони запізняться...
Він ще живий, ще бореться, я це відчуваю...
Якщо Волдеморт зрозуміє, що Сіріуса не зламати... Я це відчув би...
Раптом Гаррі у грудях усе ніби обірвалося: тестралова голова зненацька нахилилася до землі, і Гаррі аж зісковзнув з його шиї на кілька сантиметрів униз. Нарешті вони заходили на посадку... Здалося, позаду почувся крик, Гаррі озирнувся, ледве втримавшись на коні, але ніхто, начебто, не падав... мабуть, когось просто налякала різка зміна напрямку, як і його самого.
Аж ось зусібіч почали насуватися яскраво‑оранжеві вогні. Було видно дахи будинків, фари, що нагадували блискучі очі комах, блідо‑жовті квадратики вікон. Ще трошки, і вони впадуть на тротуар. Гаррі з останніх сил ухопився за тестрала й зіщулився, очікуючи різкого удару, але кінь торкнувся землі легесенько, мов тінь, і Гаррі зісковзнув з його спини, озираючи вулицю, де недалечко від пошарпаної телефонної будки стояв той самий переповнений сміттям контейнер. У тьмяному оранжевому світлі вуличних ліхтарів важко було розібрати кольори.
Рон приземлився поряд з Гаррі і негайно зіскочив зі свого тестрала на тротуар.
- Більше ніколи... - аж заточився він. Спробував відійти від тестрала, та, не бачачи, наштовхнувся на нього ззаду й трохи не впав. - Ніколи в житті... Нічого гіршого я не переживав...
Джіні й Герміона торкнулися землі поруч з ним. Зістрибнули зграбніше, ніж Рон. але теж полегшено зітхнули, коли відчули під ногами тверду землю. Трохи згодом зіскочив з тестрала тремтячий Невіл, і легенько зісковзнула Луна.
- Куди тепер? - ввічливо спитала вона в Гаррі, немовби це була просто цікава екскурсія.
- Сюди, - відповів Гаррі. Вдячно поплескав свого тестрала, хутко підійшов до розбитої телефонної будки і відчинив дверцята. - Та заходьте! - поквапив він тих, хто вагався.
Рон і Джіні слухняно зайшли. За ними втислися Герміона, Невіл і Луна. Гаррі востаннє зиркнув на тестралів, що нишпорили в контейнері, обнюхуючи зогнилі недоїдки, і слідом за Луною заліз у будку.
- Хто там найближче до телефону, наберіть шість‑два‑чотири‑чотири‑два! - звелів він.
Рон якимось дивом вигнув руку і дотягся до телефонного диска. Коли диск відсюркотів, у будці пролунав холодний жіночий голос.
- Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше прізвище та справу, в якій ви прийшли.
- Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, - затарабанив Гаррі, - Джіні Візлі, Невіл Лонґботом, Луна Лавґуд...
- Дякую, - озвався холодний жіночий голос. - Відвідувачі, прошу взяти значки й начепити спереду на одяг.
З металевого жолобка, з якого зазвичай вискакують дрібні монетки здачі, вилетіло з півдесятка значків. Герміона зібрала їх у жменю й мовчки передала Гаррі над головою Джіні. На верхньому було написано “Гаррі Поттер, рятувальна місія”.
- Відвідувачі міністерства, ви зобов’язані пройти обшук і пред’явити свої чарівні палички для реєстрації працівникові служби безпеки, який сидить за столом в кінці Великої зали.
- Гаразд! - голосно відповів Гаррі, а його шрам знову засіпався. - Ми можемо вже рушати?
Підлога телефонної будки здригнулася, і тротуар поплив повз шибки вгору. Тестрали, що порпалися в смітті, поступово зникли з поля зору. Друзів огорнула темрява, і з глухим скреготом вони занурилися в глибини Міністерства магії.
Смужечка м’якого золотистого світла спочатку впала їм на ноги, а потім, розширюючись, залила їх цілком. Гаррі зігнув коліна й наготував, наскільки це було можливо у такій тісноті, чарівну паличку. Визирнув крізь шибку, щоб перевірити, чи ніхто їх не чекає - у Великій залі було безлюдно. Люстри світили тьмяніше, ніж удень. Вбудовані в стіни каміни не горіли, але, коли ліфт безгучно зупинився, Гаррі побачив, що на темно‑синій стелі й далі звиваються золотисті символи.
- Міністерство магії бажає вам приємного вечора, - пролунав жіночий голос.
Дверцята телефонної будки відчинилися. Гаррі вибрався перший, за ним Невіл і Луна. Тишу Великої зали порушувало хіба що невпинне дзюрчання води в золотому фонтані. Струмені били з чарівних паличок чаклуна та чарівниці, з вістря кентаврової стріли, з гострячка ґоблінового капелюха і з вух ельфа‑домовика.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
