Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
Коли вони поставили намет у маленькому гайку й оточили його новими закляттями-оберегами, Гаррі в плащі-невидимці подався на пошуки провіанту. Та не все сталося, як гадалося. Не встиг він зайти в містечко, як несподіваний холод, низький туман і зненацька потемніле небо змусили його вклякнути на місці.
- Та ти ж умієш вичакловувати патронуса! - почав нарікати Рон, коли Гаррі повернувся з порожніми руками й, важко дихаючи, вичавив з себе одне-єдине слово:
- Дементори!
- Я цього разу... не зміг, - задихався він, хапаючись за бік. - Нічого... не вийшло.
Гаррі стало соромно, коли він побачив, які вони перелякані й розчаровані. Це був наче страшний сон - бачити, як з туману віддалеки виринають дементори, задихатися від холоду, що паралізував легені, чути, як далекий крик наповнює вуха - і бути неспроможним захиститися. Гаррі довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб змусити себе зірватися з місця й тікати, лишивши безоких дементорів літати поміж маґлів, які їх не бачили, хоч, звісно, відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар. - То в нас і далі нічого їсти.
- Цить, Роне, - розсердилася Герміона. - Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!
- Я сам не знаю.
Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у “Гоґвортському експресі”.
Рон штурхнув ногою стільця.
- Що? - загарчав він на Герміону. - Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік кров’ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!
- То йди й порозганяй дементорів, - кинув йому зачеплений за живе Гаррі.
- Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!
- Гарна відмовка.
- Що ти цим хочеш?..
- А, звичайно! - Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли. - Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, - нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, - горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!
Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.
- Так краще? - запитала Герміона.
- У сто разів!
- Гаррі, - сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, - ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?
- Що? Ні! - обурився Гаррі. - Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.
- Гм, - подивилася Герміона на важкий медальйон. - Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.
- Не можна залишати горокракс, - рішуче заперечив Гаррі. - Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть...
- Ну, добре, добре, - сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку. - Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.
- Чудово, - роздратовано буркнув Рон, - про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?
- Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, - сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі. - Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.
Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.
- Це ж не крадіжка, правда? - стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками. - Я залишила в курнику під сідалом гроші.
Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:
- ‘Емі...оно, не теа ‘так ‘е’еживати. ‘озслабся!
І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.
Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути нічого, крім ягід або черствого печива, хіба що спалахувала частіше та мовчала похмуріше. А от Рон звик смачно харчуватися тричі на день завдяки мамі і гоґвортським ельфам-домовикам, тому довгі періоди голодування робили його дратівливим і нерозсудливим. Коли ж не тільки бракувало їжі, а ще й наставала Ронова черга носити горокракс, він ставав просто нестерпний.
- То що далі? - постійно повторював він.
Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.
Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця “Борджин і Беркс”, де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.
- Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, - саркастично кепкував з них Рон.
- Там нічого не може бути. Він зробив п’ять горокраксів ще перед вигнанням, а Дамблдор був переконаний, що шостий горокракс - це змія, - заперечила Герміона. - Ми знаємо, що змія не може бути в Албанії, бо вона переважно з Вол...
- Хіба я не просив не називати?!
- Добре! Змія переважно з Відомо-Ким... Щасливий?
- Не дуже.
- Навряд чи він щось заховав у “Борджина і Беркса”, - Гаррі вже не раз висловлював цю думку, а зараз її повторив просто, щоб порушити напружену мовчанку. - Борджин і Берке - знавці темних предметів, вони одразу б розпізнали горокракс.
Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:
- Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі. Герміона зітхнула.
- Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!
Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.
- Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол...
- А-а!
- Для ВІДОМО-КОГО, добре! - закричав Гаррі, втрачаючи терпець. - Так от, якщо для Відомо-Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!
- Ой, не сміши, - глузливо скривився Рон. - Школа?
- Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив...
- Це ти говориш про Відомо-Кого? Чи, може, про себе? - в’їдливо запитав Рон.
Він смикав за ланцюжок з горокраксом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.
- Ти нам розповідав, що Відомо-Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, - нагадала Герміона.
- Саме так, - підтвердив Гаррі.
- І Дамблдор думав, що той хотів повернутися, щоб щось знайти, можливо, якусь річ, що належала комусь із засновників, а тоді зробити з неї ще один горокракс?
- Так, - погодився Гаррі.
- Але він тієї роботи так і не отримав, правда? - допитувалася Герміона. - Отож він не зміг знайти щось таке, що належало засновникові, і сховати цей предмет у школі!
- Ну, що ж, - визнав поразку Гаррі. - Забудьте про Гоґвортс.
Не маючи інших ниточок, щоб розплутати клубок, вони подалися в Лондон і там, сховавшись під плащем-невидимкою, почали шукати сиротинець, у якому ріс Волдеморт. Герміона крадькома проникла в міську бібліотеку і з’ясувала, що той будинок давним-давно знесено. Вони відвідали це місце й побачили замість сиротинця цілий квартал височенних офісних будівель.
- Може, розкопати фундамент? - нерішуче запропонувала Герміона.
- Він би не ховав горокракс тут, - заперечив Гаррі. Він знав це з самого початку. З сиротинця Волдеморт завжди хотів утекти. Він би ніколи не заховав там частку своєї душі. Дамблдор продемонстрував Гаррі, що Волдеморт шукав для своїх схованок величні й таємничі місця. Цей сірий і похмурий закуток Лондона був Гаррі якнайменше схожий на Гоґвортс, на міністерство чи, скажімо, на “Ґрінґотс”, чаклунський банк з його позолоченими дверима й мармуровою підлогою.
Навіть не маючи нових ідей, вони постійно переміщалися, щоночі для безпеки ставлячи намет в іншому місці. Щоранку вони ретельно замітали сліди своєї присутності, а тоді вирушали на пошуки нового відлюдного й віддаленого місця, переносячись явленням у нові ліси, розколини та урвища, на зарослі вересом та дроком схили гір, а якось навіть опинилися в захищеній з усіх боків і засипаній дрібними камінчиками печері. Двічі на добу вони передавали одне одному горокракс, наче гралися в спотворену й сповільнену дитячу гру “Передай пакунок”: діти передають по колу під музику пакунок з дарунками, а коли музика зупиняється, той, у кого він опинився, шукає там свою винагороду. Єдина відмінність полягала в тому, що тут ніхто не хотів, щоб
музика зупинялася, бо за винагороду були дванадцять годин страху й тривоги.
Гаррін шрам увесь час болів. Найчастіше біль з’являвся, коли Гаррі носив горокракс. Іноді він просто не міг приховати своєї реакції на цей пекучий біль.
- Що? Що ти побачив? - допитувався Рон, помітивши, як Гаррі кривиться.
- Обличчя, - бурмотів щоразу Гаррі. - Те саме обличчя. Злодія, що обкрадає Ґреґоровича.
Рон тоді відвертався, не приховуючи розчарування. Гаррі знав, що Рон сподівається почути новини про свою родину чи про інших членів Ордену Фенікса, але ж він, Гаррі, не телевізійна антена, він бачив тільки те, про що в ту мить думав Волдеморт, і не міг з власної волі на щось настроюватися. Було очевидно, що Волдеморт постійно зосереджував увагу на невідомому юнакові з усміхненим лицем, чиє ім’я та місцеперебування, не сумнівався Гаррі, було відоме Волде-мортові не краще, ніж йому. Шрам так часто болів, а веселий білявий хлопець так часто пропливав у його пам’яті, завдаючи пекучих мук, що Гаррі навчився приховувати найменші прояви болю чи дискомфорту, бо при згадці про злодія його друзі вже не виказували жодних емоцій, крім роздратування. Та він їх і не винуватив, бо ж усі вони розпачливо намагалися знайти хоч якийсь вихід на горокракси.
Дні розтягувалися в тижні й Гаррі почав підозрювати, що Рон і Герміона ведуть розмови без нього і про нього. Кілька разів вони обривали розмову, коли Гаррі заходив у намет, а двічі він випадково на них наривався, коли вони сиділи притулившись головами, й швидко щось обговорювали. Обидва рази вони замовкали, помітивши, що він наближається, і поспіхом починали вдавати, ніби вийшли по хмиз чи по воду.
Гаррі задумувався, чи не погодились вони на цю безглузду й безладну мандрівку тільки тому, що думали, ніби він має якийсь таємний план, яким у належний час з ними поділиться. Рон і не приховував свого поганого настрою, і Гаррі почав боятися, що Герміона теж розчарувалася в його задатках проводиря. Він відчайдушно прораховував, де б іще могли бути горокракси, але ніщо не спадало на думку, крім Гоґвортса. Та оскільки його друзі вважали, що школа не підходить узагалі, він перестав про неї згадувати.
Осінь завойовувала сільську місцевість, по якій вони пересувалися. Намет доводилося ставити на підстилці з опалого листя. Природні тумани поєднувалися з мрякою від демен-торів, а вітер і дощ додавали мороки. Те, що Герміона навчилася відрізняти їстівні гриби від отруйних, не компенсувало відсутності спілкування з іншими людьми, постійної ізольованості від світу й цілковитого незнання перебігу війни з Волдемортом.
- Моя мама, - сказав якось увечері Рон, коли вони сиділи в наметі на березі річки у Вельсі, - вміє робити так, що прямо з повітря з’являється смачнюща їжа.
Він вередливо поштурхав кусні обгорілої сірої рибини на своїй тарілці. Гаррі мимоволі зиркнув на Ронову шию й не здивувався, коли побачив, що там поблискує золотий ланцюжок з горокраксом. Він ледве стримав бажання висварити Рона, розуміючи, що настрій у друга трохи поліпшиться, коли настане пора знімати медальйон.
- Твоя мама не може здобувати їжу прямо з повітря, - заперечила Герміона. - Цього ніхто не може. їжа належить до першого з п’яти основних винятків з Ґемпового закону природної трансфігур...
- Ой, та говори нормальною мовою, - буркнув Рон, витягаючи з-поміж зубів риб’ячу кісточку.
- Неможливо зробити смачну їжу з нічого! її можна викликати, якщо знати, де вона є, її можна трансформувати, можна збільшити кількість...
- ...тільки не треба збільшувати кількість оцієї гидоти, - скривився Рон.
- Рибу ловив Гаррі, а я, готуючи, старалась як могла! Я взагалі помітила, що тільки я одна тут готую, мабуть, тому, що я дівчина!
- Ні, просто ми думали, що ти найкраще володієш чарами! - огризнувся Рон.
Герміона зірвалася на ноги, і шматочки смаженої щуки посипалися з її залізної тарілки на підлогу.
- Завтра сам приготуєш їжу, Роне, сам знайдеш потрібні компоненти і спробуєш вичаклувати з них щось їстівне, а я сидітиму, кривитимуся й стогнатиму, і ти побачиш, як це...
- Тихо! - крикнув Гаррі, теж схоплюючись на ноги й піднімаючи обидві руки вгору. - Замовкни негайно!
Герміона обурилась.
- Як ти можеш ставати на його бік, він же ніколи не...
- Герміоно, замовкни, я щось почув!
Він уважно прислухався, тримаючи руки вгорі й показуючи, щоб друзі мовчали. Крізь гамір і плюскіт води в темній річці він знову почув голоси. Зиркнув на стервоскоп. Той не рухався.
- Ти захистила нас закляттям “Глушилято”? - проше потів він Герміоні.
- Я все зробила, - також пошепки відповіла вона. - “Глушилято”, маґлонепроникні чари, “Розілюзнення”, все, що потрібно. Нас ніхто не побачить і не почує.
Важке човгання, шарудіння, стук каміння і тріск гілок свідчили, що група людей спускається стрімким, зарослим деревами схилом до вузенького берега ріки, на якому вони поставили намет. Друзі приготували чарівні палички й чекали. Заклять, якими вони захистилися, цілком мало б вистачити, щоб у цій майже суцільній темряві їх не помітили маґли або нормальні чаклуни й відьми. Якщо ж це були смертежери, то їхні обереги вперше буде випробувано на міцність темною магією.
Голоси наблизились, та все одно звучали нерозбірливо. Група чоловіків була вже на березі. Гаррі прикинув, що вони за п’ять-шість кроків від намету, хоч шум течії не давав змоги визначити точніше. Герміона схопила вишиту бісером сумочку й почала в ній порпатися. За мить вийняла три пари видовжених вух і кинула по одній Гаррі і Ронові.
Хлопці швидко вставили один кінець тілесного кольору струн собі у вуха, а протилежний виставили з намету. За кілька секунд Гаррі почув утомлений чоловічий голос.
- Може, тут є лососі? Чи ти думаєш, що сезон для них ще не почався? Акціо лосось!
Почулися сплески води й ляскання риби об долоні. Хтось схвально крекнув. Гаррі запхнув видовжене вухо глибше у своє. Крізь жебоніння води розрізнив ще кілька голосів, але вони розмовляли не англійською і не якоюсь відомою йому людською мовою. Це була грубувата й немелодійна говірка, що складалася з деренчливих гортанних звуків, а співрозмовників було, здається, двоє, причому один розмовляв повільніше й глухіше, ніж другий.
Відблиски вогню затанцювали по тканині намету; великі тіні проходили між вогнищем та наметом. Чудесний запах печеного лосося спокусливо долинав до друзів. Почувся брязкіт металу об тарілки, й перший чоловік заговорив знову.
- Ґрипхук, Ґорнук, сюди.
- Ґобліни! - беззвучно поворушила губами Герміона, і Гаррі кивнув.
- Дякую, - сказали ґобліни англійською.
- То всі троє ховалися? І довго? - запитав новий соковитий і приємний голос. Він був Гаррі мовби знайомий, одразу змальовував в уяві пузатенького безжурного чоловіка.
- Шість тижнів... чи й сім... я вже забув, - відповів стомлений чоловік. - Уже в перші дні зустрівся з Ґрипхуком, а незабаром об’єднав зусилля з Ґорнуком. Добре мати товариство. - Запала мовчанка, тільки шкрябали по тарілках ножі, а бляшані кухлі то піднімалися, то опускалися на землю.
- А ти чого втік, Тед? - знову озвався той чоловік.
- Знав, що по мене прийдуть, - відповів соковитим голо сом Тед, і Гаррі раптом його впізнав: то був батько Тонке. - Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмо вився реєструватися маґлородцем, бо знав, що це тільки питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?
- Ага, - підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.
- Ти теж маґлівського роду? - запитав перший чоловік.
- Не знаю, - відповів Дін. - Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема ніяких доказів, що він був чаклун.
Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.
- Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все ж здивований. Ходили чутки, що тебе впіймали.
- Так і було, - зізнався Дерк. - Мене вже везли в Азка-бан, але я ризикнув, приголомшив Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з ним зараз не все гаразд. Мабуть, його конфунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому чаклунові чи відьмі, хто це зробив - і цим урятував мені життя.
Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед сказав:
- А ви удвох як сюди потрапили? Я мав таке враження, що всі ґобліни на боці Відомо-Кого.
- Помилкове враження, - відповів ґоблін з пронизливішим голосом. - Ми ні на чиєму боці. Це війна між чаклунами. - То чого ж ви ховаєтесь?
- Я вирішив, що так буде розважливіше, - пояснив ґоблін з глухуватим голосом. - Коли я відповів відмовою на досить зухвале, як на мене, прохання, то зрозумів, що моя особиста безпека під загрозою.
- А що тебе попросили зробити? - поцікавився Тед.
- Виконати обов’язки, що не узгоджуються з гідністю моєї раси, - відповів ґоблін жорстко й холодно. - Я ж не ельф-домовик.
- А в тебе що, Ґрипхук?
- Схожі причини, - відповів ґоблін з пронизливим голосом. - Моя раса вже не керує “Ґрінґотсом”. А я не визнаю керівника-чаклуна.
Він щось нечутно додав ґоблідіґуцькою мовою і Ґорнук реготнув.
- Що це за жарт? - запитав Дін.
- Він сказав, - пояснив Дерк, - що є речі, яких чарівники теж не визнають або не впізнають.
Настала коротка пауза.
- Я щось не зрозумів, - зізнався Дін.
- Перед тим, як піти, я їм трошки помстився, - сказав англійською Ґрипхук.
- Людино добра... тобто, ґобліне добрий, - квапливо виправився Тед. - Ik часом не замкнув якогось смертежера в старому наднадійному сейфі?
- Якби замкнув, то навіть меч не допоміг би йому вибратися, - відповів Ґрипхук. Ґорнук знову реготнув, і навіть Дерк ледь-ледь засміявся.
- Ми з Діном усе одно нічого не збагнули, - сказав Тед.
- Северус Снейп теж не збагнув, - вишкірився Ґрипхук, і обидва ґобліни вибухнули лиховісним реготом.
У наметі Гаррі аж задихався від хвилювання. Вони з Герміоною перезиралися й слухали затамувавши подих.
- Ти що, Тед, про це не чув? - здивувався Дерк. - Про дітлахів, які намагалися викрасти меч Ґрифіндора зі Сней- пового кабінету в Гоґвортсі?
Наче електричний струм пронизав Гаррі, бренькнувши кожнісіньким нервом, і він закляк на місці.
- Нічого такого не чув, - зізнався Тед. - Про це ж не писали у “Віщуні”?
- Навряд, - пирхнув Дерк. - Мені сказав Ґрипхук, а він чув од Вілла Візлі, котрий працює в банку. Серед тих, хто пробував свиснути меча, була й молодша Біллова сестра.
Гаррі зиркнув на Герміону й Рона - вони вчепилися за видовжені вуха, наче за рятувальні круги.
- Вони проникли в Снейпів кабінет і розбили скляну шафку, в якій він зберігав меч. Снейп упіймав їх з мечем аж на сходах.
- А щоб їм добре було, - забідкався Тед. - Вони що, збиралися напасти з тим мечем на Відомо-Кого? Чи на самого Снейпа?
- Ну, хоч би які були їхні наміри, але Снейп вирішив, що меч небезпечно залишати там, де він був, - сказав Дерк. - Минуло кілька днів, і він, отримавши, мабуть, дозвіл від Відомо-Кого, відіслав меч у Лондон для зберігання в “Ґрінґотсі”.
Ґобліни знову розреготалися.
- Я все одно не розумію жарту, - знизав плечима Тед.
- Це підробка, - хрипко кинув Ґрипхук.
- Меч Ґрифіндора?!
- О, так. Це копія... щоправда, чудова... але чаклунської роботи. А оригінал багато століть тому викували ґобліни, і він володів певними властивостями, якими наділена лише зброя, виготовлена ґоблінами. Хай де схований справжній меч Ґрифіндора, але його точно немає в жодному сейфі банку “Ґрінґотс”.
- Он воно що, - сказав на це Тед. - І я так розумію, що ти забув розповісти про це смертежерам?
- Я не бачив причини турбувати їх цією інформацією, - самовдоволено відповів Ґрипхук, і тепер уже й Тед та Дін зареготали разом з Ґорнуком і Дерком.
Тим часом у наметі Гаррі заплющив очі, воліючи, щоб хтось інший запитав про те, про що він мусив знати. Минула хвилина, яка здалася йому нескінченною, і Дін підкорився цьому бажанню. Адже він, зрештою, як зненацька пригадав Гаррі, теж колись зустрічався з Джіні.
- То що сталося з Джіні та з іншими? З тими, хто намагався вкрасти меч?
- О, їх покарали, і то жорстоко, - байдуже відповів Ґрипхук.
- Але ж вони цілі? - відразу запитав Тед. - Бо з тих бідних Візлі уже вистачить поранених дітей.
- Настільки мені відомо, серйозних травм у них нема, - відповів Ґрипхук.
- То їм ще пощастило, - додав Тед. - Знаючи Снейпа, можна радіти, що вони взагалі залишилися живі.
- То ти віриш, Тед, у ту історію? - поцікавився Дерк. - Віриш, що Снейп убив Дамблдора?
- Звичайно, що вірю, - здивувався Тед. - Чи ти хочеш мене переконати, що до цього причетний Гаррі?
- Хтозна, у що в наші дні можна вірити, - пробурмотів Дерк.
- Я знаю Гаррі Поттера, - сказав Дін. - І я вважаю, що він справжній той... “Обранець”, чи як там його називають.
- Так, синку, багато хто хотів би вірити, що так воно і є, - зітхнув Дерк, - і я не виняток. Тільки де ж він? Схоже, що просто втік. Якби він знав щось таке, чого ми не знаємо, або був якийсь такий особливий, то він би зараз боровся, збирав би сили опору, а не ховався хтозна-де. Знаєш, “Віщун” таки дав добрі публікації проти нього...
- “Віщун”? - глузливо скривився Тед. - Не дивно, Дерк, що ти віриш у всілякі побрехеньки, якщо й досі читаєш ту гидоту. Хочеш знати факти, бери “Базікало”.
Раптом хтось почав задихатися, ледь не блювати, і його щосили загупали по спині. Судячи з усього, це Дерк вдавився риб’ячою кісткою. Врешті-решт він пролопотів:
- “Базікало”? Цю маразматичну газетку Ксено Лавґуда?
- Зараз вона не така вже й маразматична, - заперечив Тед. - Ти почитай. Ксено друкує таке, про що “Віщун” мовчить. В останньому номері не було жодної згадки про зім’яторогих хропачів. Скільки йому ще дозволятимуть таке друкувати, невідомо. Але Ксено нагадує на першій сторінці кожного випуску, що кожен чарівник, який не підтримує Відомо-Кого, обов’язково повинен допомагати Гаррі Поттеру.
- Спробуй допомогти хлопцеві, який пропав з лиця землі, - сказав Дерк.
- Та вже той факт, що його й досі не впіймали - величезне досягнення, - зауважив Тед. - Я б радо скористався його підказками. Це ж те саме, що й ми намагаємось робити - лишитися на волі, правда?
- Це ти правильно кажеш, - важко зітхнув Дерк. - Якщо ціле міністерство з усіма його інформаторами шукає Гаррі, то просто дивовижно, що його й досі не зловили. Втім, хтозна, може, його давно зловили й без зайвого роз голосу вбили?
- Ох, не кажи такого, Дерк, - пробурмотів Тед.
Запанувала довга мовчанка, заповнена брязканням ножів та виделок. Коли вони знову заговорили, то вже про те, чи заночувати прямо на березі, чи краще вилізти назад на схил. Вирішили, що дерева - надійніший прихисток, тому загасили вогнище й полізли назад на гору, аж доки їхні голоси стихли.
Гаррі, Рон і Герміона змотали видовжені вуха. Гаррі було важко мовчати, коли вони підслуховували розмову, а от зараз він ледве видушив з себе два слова:
- Джіні...меч...
- Знаю! - сказала Герміона.
Вона потяглася по вишиту бісером сумочку й цього разу запхала туди руку по саме плече.
- Ось... і... він... - процідила вона крізь зуби й почала витягати щось із самого дна сумочки.
Помалу з’явився краєчок багато прикрашеної рами. Гаррі підбіг їй допомогти. Поки вони витягали з сумочки порожній портрет Фінеаса Ніґелуса, вона ні на мить не відводила від рами чарівної палички, готова щомиті вистрілити закляттям.
- Якщо хтось поміняв справжнього меча на підробку в Дамблдоровім кабінеті, - важко дихала вона, притуляючи портрет до стінки намету, - Фінеас Ніґелус мав би все бачити, бо його портрет висів біля самісінького меча!
- Якщо він тоді не спав, - засумнівався Гаррі, але відразу ж затамував дух, бо Герміона стала навколішки перед порожнім полотном, цілячись чарівною паличкою прямо в його центр, і покликала:
- Е-е... Фінеас! Фінеас Ніґелус!
Нічого не змінилося.
- Фінеас Ніґелус! - ще раз повторила Герміона. - Професор Блек! Чи не могли б ми з вами поговорити? Будь ласка!
- “Будь ласка” завжди помагає, - почувся холодний злий голос і в портреті виник Фінеас Ніґелус.
Герміона миттю крикнула:
- Обскуро!
На темних проникливих очах Фінеаса Ніґелуса з’явилася чорна пов’язка і він наштовхнувся на раму, скрикнувши від болю.
- Що... як посміли... що ви таке?..
- Мені дуже прикро, професоре Блек, але це необхідний запобіжний засіб!
- Негайно заберіть цю паскудну деталь! Заберіть, я сказав! Ви руйнуєте видатний мистецький твір! Де я? Що відбувається?
- Немає значення, де ми, - втрутився Гаррі, й Фінеас Ніґелус завмер, кинувши спроби зняти намальовану пов’язку.
- Невже це голос невловимого містера Поттера?
- Можливо, - ухильно відповів Гаррі, знаючи, що це тільки збудить у Фінеаса Ніґелуса цікавість. - Ми хочемо вас дещо запитати... про меч Ґрифіндора.
- Ага, - закрутив головою Фінеас Ніґелус, намагаючись побачити Гаррі, - так. Те дурне дівчисько вчинило дуже нерозсудливо...
- Заткніться, бо то моя сестра, - грубо втрутився Рон.
Фінеас Ніґелус презирливо вигнув брови.
- Хто це такий? - запитав він, крутячи головою. - Мені не подобається твій тон! Та дівчина зі своїми друзями зробила страшенну дурницю. Пограбувати самого директора!
- Вони його не грабували, - заперечив Гаррі. - То не Снейпів меч.
- Він належить школі професора Снейпа, - відповів Фінеас Ніґелус. - Які права могла на нього мати та дурна Візлі? Вона заслужила кари, як і той ідіот Лонґботом і причмелена Лавґуд!
- Невіл не ідіот, а Луна не причмелена! - обурилася Герміона.
- Де я? - знову почав боротися з пов’язкою Фінеас Ніґелус. - Куди мене занесли? Чого забрали з дому моїх предків?
- Не має значення! Як саме Снейп покарав Джіні, Невіла й Луну? - наполягав Гаррі.
- Професор Снейп вислав їх у Заборонений ліс виконати якусь роботу для телепня Геґріда.
- Геґрід не телепень! - різко вигукнула Герміона.
- Снейп, можливо, і вважав, що це покарання, - вишкірився Гаррі, - але Джіні, Невіл і Луна, мабуть, непогано провели час у Геґріда. Заборонений ліс... та вони стикалися зі значно страшнішим, ніж Заборонений ліс! Подумаєш!
Він відчув полегшення, бо уявляв собі різне жахіття, серед якого закляття “Круціатус” було не найгірше.
- Правду кажучи, професоре Блек, ми хотіли дізнатися - чи раніше той меч хто-небудь забирав? Може, щоб його почистити... чи ще навіщось?
Фінеас Ніґелус знову перестав змагатися з пов’язкою і захихотів.
- Маґлородці, - глузливо сказав він. - Виготовлена ґоблінами зброя не потребує чищення, простачко. Ґоблінське срібло відштовхує земний бруд, вбираючи тільки те, що його зміцнює.
- Не кажіть на Герміону простачка, - звелів Гаррі.
- Мене вже втомила ця суперечка, - сказав Фінеас Ніґелус. - Можливо, мені пора повертатися в директорський кабінет?
Не знімаючи пов’язки, він почав мацати раму, щоб знайти вихід з цієї картини й повернутися в ту, що висить у Гоґвортсі. Гаррі раптом сяйнула натхненна думка.
- Дамблдор! Ви могли б привести сюди Дамблдора?
- Перепрошую? - не зрозумів Фінеас Ніґелус.
- Портрет професора Дамблдора... чи не могли б ви запросити його сюди, у свою картину?
Фінеас Ніґелус повернув голову в той бік, звідки лунав голос Гаррі.
- Я бачу, Поттере, що невігласами бувають не тільки маґлородці. Гоґвортські портрети можуть спілкуватися між собою, але не можуть виходити за межі замку, хіба що їм треба відвідати власну картину, що висить деінде. Дамблдор не може прийти сюди зі мною, а після такого зневажливого ставлення до себе я вас запевняю, що й сам сюди ані ногою!
Трохи засмучений Гаррі дивився, як Фінеас з подвоєним завзяттям продовжив пошуки виходу з картини.
- Професоре Блек, - сказала Герміона, - чи не могли б ви сказати нам, будь ласка, коли востаннє меча виймали з-під скла? Тобто ще перед тим, як його взяла Джіні?
Фінеас нетерпляче пирхнув.
- Як мені відомо, востаннє Ґрифіндорів меч виймали з шафки, коли професор Дамблдор відкривав ним персня.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
