Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
Герміона рвучко обернулася й глянула на Гаррі. Вони не посміли нічого сказати в присутності Фінеаса Ніґелуса, котрий нарешті зумів знайти вихід.
- Ну, на добраніч вам, - трохи роздратовано попро щався він і почав зникати з картини.
Виднілися вже тільки криси його капелюха, коли Гаррі несподівано вигукнув:
- Стривайте! А ви казали про це Снейпові?
Фінеас Ніґелус знову встромив голову із зав’язаними очима в картину.
- Професор Снейп має думати про важливіші речі, ніж численні дивацтва Албуса Дамблдора. Прощавай, Поттере!
І з цими словами він зник остаточно, лишивши по собі тільки темне полотно.
- Гаррі! - вигукнула Герміона.
- Знаю! - закричав Гаррі.
Не в змозі стриматися, він гатив кулаком у повітрі. Він і надіятись на таке не смів. Закрокував наметом, відчуваючи, що завиграшки пробіг би цілу милю. Навіть про голод забув. Герміона запхнула портрет Фінеаса Ніґелуса назад у сумочку. Застібнула пряжку, кинула сумочку вбік і підняла до Гаррі сяюче лице.
- Горокракси можна знищити мечем! Леза ґоблінської роботи вбирають тільки те, що їх зміцнює... Гаррі, цей меч просочений отрутою Василіска!
- А Дамблдор не віддав його мені, бо думав ним скористатися, хотів відкрити ним медальйон...
- ...і він, мабуть, розумів, що меча тобі не віддадуть, якщо він запише його у свій заповіт...
- ...тому він виготовив копію...
- ...і поклав у скляну шафку підробку...
- ...а справжнього меча залишив... де?
Вони подивились одне на одного. Гаррі відчував, що відповідь висить невидимо в повітрі над ними, до болю близько. Чому Дамблдор не сказав? Чи, може, сказав, але Гаррі тоді просто не збагнув?
- Думай! - прошепотіла Герміона. - Думай! Де він міг його залишити?
- Не в Гоґвортсі, - знову закрокував Гаррі.
- Десь у ГЬґсміді? - припустила Герміона.
- Може, у Верескливій Халупі? - запитав Гаррі. - Туди ніхто не заходить.
- Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.
- Дамблдор довіряв Снейпові, - нагадав їй Гаррі.
- Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, - відказала Герміона.
- Так, справді! - погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай найменші, щодо надійності Снейпа. - То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?
Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам’яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.
- О, нарешті згадали й про мене? - буркнув Рон.
- Що?
Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.
- Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.
Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.
- Що таке? - запитав Гаррі.
- Що таке? Нічого такого, - Рон і далі уникав погляду Гаррі. - Особливо для тебе.
На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.
- Ні, я ж бачу- тебе щось гризе, - не погодився Гаррі. - Викладай, що там.
Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.
- Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.
- Не знаю? - перепитав Гаррі. - Я не знаю?
Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.
- Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, - бурчав далі Рон, - бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.
- Роне, - сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.
- Я думав, ти знаєш, на що йдеш, - сказав Гаррі.
- Я теж так думав.
- І що ж саме не виправдало твоїх сподівань? - поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість. - Ти думав, що ми ночуватимемо в п’ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?
- Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш! - закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі. - Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!
- Роне! - повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного дробу дощу, проте Рон знову не звернув на неї уваги.
- Ну то вибач, що я тебе розчарував, - сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість. - Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...
- Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!
- Роне, зніми медальйон, - попросила незвично високим голосом Герміона. - Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.
- Та ні, казав би, - заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій. - Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?
- Гаррі, нічого ми не...
- Не бреши! - накинувся на неї Рон. - Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...
- Я такого не казала... Гаррі, це не так! - крикнула вона.
Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.
- Чого ж ти й досі тут? - запитав Гаррі.
- Я й сам не знаю, - відповів Рон.
- То йди додому, - запропонував Гаррі.
- Може, й піду! - крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.
- Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...
- Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...
- ...ага, я знаю - тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: “Вистачить з Візлів поранених дітей”?
- Так, я...
- Тебе не турбувало, що це означає?
- Роне! - Герміона стала між ними, - не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, - Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...
- О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...
- Мої батьки мертві! - загорлав Гаррі.
- З моїми теж могло таке статися! - крикнув у відповідь Рон.
- То ГЕТЬ звідси! - заревів Гаррі. - Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...
Рон несподівано смикнув рукою. Гаррі зреагував, та перш ніж обидва встигли вихопити з кишень чарівні палички, Герміона підняла свою паличку.
- Протеґо! - крикнула вона, й між нею та Гаррі з одного боку й Роном з другого виріс невидимий щит.
Потужне закляття змусило їх відсахнутися на кілька кроків, і тепер Гаррі й Рон люто дивилися один на одного через прозорий бар’єр, немовби вперше побачившись. Гаррі відчув до Рона глибоку ненависть. Щось між ними зламалося.
- Запиши горокракс, - сказав Гаррі.
Рон стяг через голову ланцюжок і жбурнув медальйон на стілець. Тоді повернувся до Герміони.
- Ти що робиш?
- Тобто?
- Ти залишаєшся чи як?
- Я... - Вона аж зіщулилася, неначе від болю. - Так... так, Роне, я залишаюся, ми ж казали, що підемо з Гаррі, казали, що допоможемо...
- Мені все ясно. Ти вибрала його.
- Ні, Роне... прошу тебе... вернися, вернися!
їй заступило дорогу власне ж закляття “щит”. Поки вона його розчакловувала, Рон уже вилетів кудись у ніч. Гаррі стояв непорушно й мовчки, прислухаючись, як вона ридає й кличе Рона десь поміж дерев.
За кілька хвилин вона повернулася з мокрим волоссям, що обліпило їй обличчя.
- Він з-з-зник! Роз’явився!
Вона впала у крісло, скрутилася клубочком і заридала.
Гаррі наче заціпенів. Нахилився, взяв горокракс і повісив собі на шию. Забрав з Ройового ліжка ковдру й накрив Герміону. Потім виліз на своє ліжко і втупився в темну тканину даху, прислухаючись до гупання дощу.
Розділ шістнадцятий
ҐОДРИКОВА ДОЛИНА
Наступного дня Гаррі прокинувся, і минуло кілька секунд, поки він згадав, що сталося. По-дитячому уявив, що це йому наснилося, що Рон нікуди не пішов і що він і досі тут. Та, повернувши на подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив.
“Його немає, - подумав Гаррі. - Його немає”. Вмиваючись і одягаючись, повторював це подумки, наче в такий спосіб міг заглушити біль. “Він пішов і не повернеться”. Гаррі знав, що вже нічого не зміниш, бо закляття-обереги налаштовані так, що коли вони з цього місця підуть, Рон їх уже не знайде.
Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому пригадувалися Ронові слова: “Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!”, - і він знову брався складати речі, хоч у животі все стискалося у вузол.
Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з Гаррі взялися за руки і роз’явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом схилі гори.
Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і, поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив презирливий вираз Ройового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною Герміоною в центрі, і вичакловував закляття-обереги - те, що досі робила вона.
У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з’явиться цяточка, підписана “Рон” - це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з’являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що витягає її просто, щоб подивитися на ім’я “Джіні” в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він, напружено вдивляючись у цяточку з її ім’ям, проникнути в її сон - і тоді б вона знала, що він постійно про неї думає і сподівається, що в неї все добре.
Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифіндорів меч, та що більше вони говорили про місця, де Дамблдор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться - на Рона чи на Дамблдора.
“Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш... ми думали, що Дамблдор сказав тобі, що робити... думали, ти маєш якісь серйозні плани!”
У глибині душі він погоджувався, що Рон мав цілковиту рацію. Дамблдор залишив його практично ні з чим. Вони знайшли один горокракс, але не знали, як його знищити. Інші ж горокракси залишалися недосяжні, як і раніше. Його охоплювала безнадія. Він дивувався власній безтурботності, коли погодився на пропозицію друзів супроводжувати його в цьому безглуздому й безцільному блуканні. Він нічого не знав, не мав ніяких ідей, тільки постійно й болісно чекав, коли нарешті й Герміона скаже, що з неї вже досить, і його покине.
Вечорами вони найчастіше мовчали, а ще Герміона виробила звичку виймати портрет Фінеаса Ніґелуса і ставити на стілець, неначе він міг заповнити бодай частину порожнечі, що виникла після відходу Рона. Попри його попередні запевнення, що він їх ніколи більше не відвідає, Фінеас Ніґелус, мабуть, не зміг опиратися бажанню з’ясувати подальші плани Гаррі, тому раз на кілька днів з’являвся на портреті з пов’язкою на очах. Гаррі навіть радий був його бачити, бо це, все ж, було сяке-таке товариство, хоч і в’їдливе й дошкульне. Вони раділи яким завгодно новинам про події у Гоґвортсі, хоч Фінеаса Ніґелуса й не можна було назвати ідеальним інформатором. Він з пошаною ставився до Снейпа, першого директора зі слизеринців за увесь той час, що минув, відколи він сам керував школою, тому треба було постійно стежити, щоб не критикувати Снейпа й нічого зухвалого про нього не питати, бо Фінеас Ніґелус тоді негайно зникав з картини.
Однак деякі уривки інформації він доносив. Виходило, що Снейп зіткнувся з постійним прихованим опором ядра найбунтарськіших учнів. Джіні було заборонено відвідувати Гоґсмід. Снейп відновив дію давніх указів Амбридж про заборону учням збиратися групами більше трьох і про припинення діяльності неофіційних учнівських товариств.
З усього цього Гаррі зробив висновок, що Джіні, можливо, разом з Невілом і Луною спробувала продовжити діяльність Дамблдорової армії. Ці скупі новини викликали в Гаррі таке нестерпне бажання побачити Джіні, що йому аж крутило в животі, та водночас це повертало його думки до Рона, Дамблдора і Гоґвортсу, бо він тужив за цим усім не менше, ніж за колишньою своєю дівчиною. І справді, коли Фінеас Ніґелус почав одного разу вихваляти суворі заходи, запроваджені Снейпом, Гаррі на частку секунди відчув божевільне бажання повернутися до школи й долучитися до підриву Снейпового режиму. Мати смачну їжу, спати в теплій постелі, і щоб за це відповідав хтось інший - здавалося, що в цю мить кращого й бути не може. Та потім згадалося, що він - “Небажаний номер один”, що за його голову призначено ціну - десять тисяч ґалеонів - і що в ці дні з’являтися в Гоґвортсі не менш небезпечно, аніж проникати в Міністерство магії. Фінеас Ніґелус необачно про це нагадував, намагаючись випитати, де Гаррі й Герміона перебувають. Щоразу, як він це робив, Герміона запихала його назад у вишиту бісером сумочку, і після таких безцеремонних прощань Фінеас Ніґелус по кілька днів відмовлявся до них приходити.
Ставало дедалі холодніше. Вони не сміли надовго лишатися в одній місцевості, тож замість перебувати на півдні Англії, де їм би найбільше докучала хіба що паморозь на землі, вони переміщалися по всій країні, відважно зупиняючись то на схилі гори, де по намету люто періщив дощ зі снігом, то на широкому болоті, де намет заливала крижана вода, а то на крихітному острівці серед шотландського озера, де сніг за ніч засипав їхній намет до половини.
Вони вже кілька разів бачили у вікнах мерехтливі вогники різдвяних ялинок, і якось увечері Гаррі зважився знову запропонувати єдину, як йому здавалося, недосліджену можливість. Вони щойно незвично добре повечеряли, бо вбрана у плащ-невидимку Герміона побувала в супермаркеті - не забувши на виході сумлінно покласти гроші у висунуту шухлядку касового апарата. Гаррі подумав, що її, можливо,
легше буде переконати після щойно з’їдених спагеті по-болонськи та консервованих грушок. Він також передбачливо запропонував хоч на кілька годин обом відпочити від горокракса, й повісив його біля себе на бильце ліжка.
- Герміоно?
- Гм? - Вона скрутилася клубочком у продавленому кріслі й читала “Казки барда Бідла”.
Він не міг уявити, скільки ще можна було витягти з цієї досить тонкої книжки. Та Герміона й далі щось у ній розшифровувала, бо на поручні крісла лежала “Спелменова абетка складів”.
Гаррі прокашлявся. Він почувався точнісінько так само, як і кілька років тому, коли просив у професорки Макґонеґел дозволу відвідати Гоґсмід, хоча Дурслі й не підписали йому перепустки.
- Герміоно, я оце думав і...
- Гаррі, ти не міг би мені допомогти?
Вона його навіть не слухала. Нахилилася вперед, тримаючи “Казки барда Бідла”.
- Глянь на цей символ, - вона вказала на верхню частину сторінки. Там, прямо над назвою казки (то був лише здогад, бо Гаррі не вмів читати руни), було намальоване якесь трикутне око з зіницею, перекресленою вертикальною лінією.
- Герміоно, я ж не вивчав стародавніх рун.
- Я знаю, але це не руна і в абетці складів такого знака немає. Я раніше думала, що це просто малюнок ока, а тепер засумнівалася! Його тут хтось домалював чорнилом, його в книжці не було. Подумай, ти раніше ніде такого не бачив?
- Ні... ні, хоча почекай. - Гаррі придивився. - Чи це не той самий символ, що носив на шиї Лунин тато?
- Ну! Я про це й подумала!
- Тоді це знак Ґріндельвальда.
Вона дивилася на нього, роззявивши рота.
- Що?
- Мені розповів Крум...
Він переповів, що йому розказав на весіллі Крум. Герміона була приголомшена.
- Знак Ґріндельвальда?
Вона дивилася то на Гаррі, то на дивний символ, то знову на Гаррі.
- Я не чула, що Ґріндельвальд мав знак. Про це немає жодної згадки в усій літературі, що я про нього читала.
- Ну, як я вже казав, Крум переконаний, що цей символ був викарбуваний на стіні в Дурмстренґу, і що це Ґріндельвальд його там залишив.
Вона спохмурніла й відкинулася на спинку старого крісла.
- Дуже дивно. Це ж символ Темної магії, чого ж він тоді в дитячій книжці?
- Еге ж, незрозуміло, - погодився Гаррі. - Та й Скрімджер мав би його розпізнати. Він же був міністром, мав добре знатися на цих темних штучках.
- Може, він, як і я, подумав, що це звичайне око. Над деякими казками теж є малюнки.
Вона вмовкла й продовжила вивчати дивний знак. Гаррі спробував ще раз.
- Герміоно.
- Гк?
- Я оце подумав. Я... я хочу в Ґодрикову Долину.
Вона глянула на нього неуважно, і він не сумнівався, що вона думає про загадковий знак у книзі.
- Так, - відповіла вона. - Так, я теж про це думала. І вважаю, що варто спробувати.
- Ти добре мене чула? - перепитав він.
- Звичайно, добре. Ти хочеш побувати в Ґодриковій Долині. Я згодна, думаю, це має сенс. Тобто я просто не можу уявити, де він міг би бути ще. Це небезпечно, але що більше я про це думаю, то більше вірю, що він там.
- Е-е... хто там? - не зрозумів Гаррі.
Вона на нього глянула спантеличено.
- Меч, Гаррі! Дамблдор знав, що ти захочеш там побувати, а крім того, Ґодрикова Долина - це ж батьківщина Ґрифіндора...
- Справді? Ґрифіндор народився в Ґодриковій Долині?
- Гаррі, чи ти хоч розкривав “Історію магії”?
- Угу, - він усміхнувся чи не вперше за кілька місяців і відчув, що м’язи на обличчі неприродно напружені. - Пам’ятаю, що точно розкривав - як купував... принаймні один раз...
- Оскільки село назвали на його честь, то, думаю, ти міг би це пов’язати, - сказала Герміона. Вона стала значно більше схожа на саму себе, ніж була останнім часом. Гаррі не здивувався б, якби вона сказала, що зараз збігає в бібліотеку. - Про це село є навіть згадка в “Історії магії”, ось зачекай...
Вона відкрила вишиту бісером сумочку, понишпорила і вийняла старий підручник - “Історію магії” Батільди Беґшот. Погортала і знайшла потрібну сторінку.
“Після підписання 1689 року Міжнародного статуту про секретність чарівники назавжди пішли в підпілля. Природно, що вони почали утворювати в населених пунктах свої невеличкі громади. Багато було маленьких сіл і хуторів, що приваблювали по кілька чаклунських родин, які об’єднувалися для взаємної підтримки та захисту. Такі села, як Тинворт у Корнволі, Верхній Флеґлі в Йоркширі та Отері-Сент-Кечпол на південному узбережжі Англії відомі тим, що звідти веде свій родовід чимало чаклунських родин, які жили поруч з толерантними, а іноді кон-фундованими маґлами. Найславетніша з усіх цих напівмагічних населених пунктів, мабуть, Ґодрикова Долина, село на заході Англії, де народився видатний чарівник Ґодрик Ґрифіндор і де коваль-чаклун Боумен Райт викував першого золотого снича. На цвинтарі там можна побачити багато стародавніх чаклунських прізвищ, і це, поза сумнівом, спричинило появу безлічі історій про привидів, які століттями не давали спокою місцевій церковці”.
- Про тебе і твоїх батьків тут не згадується, - сказала Гер міона, закриваючи книжку, - бо Батільда Беґшот не описує подій, що відбувалися пізніше кінця дев’ятнадцятого століття. Але бачиш? Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндора. Може, Дамблдор сподівався, що ти це все пов’яжеш?
- Ну, так...
Гаррі не хотів зізнаватися, що взагалі не думав про меч, коли запропонував відвідати Ґодрикову Долину. Це село притягало його насамперед могилами батьків, будинком, у якому він ледве уник смерті, та особою Батільди Беґшот.
- А пам’ятаєш, що сказала Мюріель? - запитав він урешті.
- Хто-хто?
- Ну, знаєш, - він завагався, бо не хотів називати Ронове ім’я. - Тітка нашої Джині. На весіллі. Та, що казала, ніби в тебе кістляві гомілки.
- А, - згадала Герміона.
Момент був слизький, бо Гаррі розумів - вона відчула, що ледь не пролунало Ронове ім’я. Рвонув далі:
- Вона сказала, що Батільда Беґшот і досі живе в Ґодриковій Долині.
- Батільда Беґшот, - пробурмотіла Герміона, провівши вказівним пальцем по Батільдиному імені, витисненому на палітурці “Історії магії”. - То я вважаю, що...
Вона охнула так драматично, що Гаррі аж у грудях похололо. Він вихопив чарівну паличку й рвучко озирнувся до входу, боячись побачити непроханого гостя, що вже вдирається в намет, але нікого там не було.
- Що таке? - сердито запитав він, відчуваючи, однак, полегшення. - Навіщо ти так робиш? Я вже подумав, що до нас у намет лізе смертежер.
- Гаррі, а що, як меч у Батільди? Що, як Дамблдор довірив його їй?
Гаррі поміркував над такою можливістю. Батільда була дуже стара і, судячи зі слів Мюріель, геть з’їхала з глузду. Чи міг Дамблдор заховати Ґрифіндорів меч у неї? Якщо так, то він аж занадто покладався на сліпий випадок. Дамблдор ніколи не розповідав Гаррі про заміну справжнього меча на підробку і навіть не згадував про свою дружбу з Батільдою. Але зараз не варто було сумніватися в Герміониній гіпотезі, тим паче, що вона напрочуд легко погодилася здійснити найпотаємніше бажання Гаррі.
- Чому ні, він міг і таке вчудити! То що, переносимось у Ґодрикову Долину?
- Так, Гаррі, але треба все ретельно обміркувати. - Вона сіла рівно й Гаррі побачив, що перспектива мати новий план поліпшила їй настрій так само, як і йому. - Насамперед треба випробувати роз’явлення вдвох під плащем-невидимкою, а ще, думаю, треба згадати закляття “Розілюзнення”, хіба що ти вважаєш за краще все зробити якомога надійніше і скористатися багатозільною настійкою? Тоді треба буде добути чийогось волосся. Як на мене, це було б найліпше. Що дужче ми замаскуємось, то краще...
Гаррі дав їй виговоритися, схвально кивав у коротких паузах, а сам був думками далеко. Уперше з того часу, відколи довідався, що меч у “Ґрінґотсі” фальшивий, він відчув неабияке збудження.
Ось-ось він буде вдома - там, де колись жила його родина. Якби не Волдеморт, то саме в Ґодриковій Долині він ріс би і проводив шкільні канікули. Він запрошував би додому друзів... міг би мати братів і сестер... а торт на сімнадцятиріччя спекла б йому мама. Життя, якого він так і не знав, ще ніколи не поставало в його уяві так реально, як тепер, коли він має відвідати малу батьківщину, яку в нього забрали. Коли Герміона лягла спати, він тихенько вийняв з її вишитої бісером сумочки рюкзак, а з нього дістав фотоальбом, який йому колись давно подарував Геґрід. Уперше за багато місяців він переглянув старі знімки батьків, що всміхалися й махали йому руками з цих фотографій - єдиних пам’яток про тата й маму.
Гаррі з радістю вирушив би в Ґодрикову Долину вже наступного дня, проте Герміона мала інші міркування з цього приводу. Вона була переконана, що Волдеморт тільки й чекає, коли Гаррі повернеться на місце загибелі батьків, тому рішуче заявила, що вони не зрушать з місця, аж доки не вбезпечать себе найнадійнішим маскуванням. Аж через тиждень - коли вони нишком видерли кілька жмутів волосся в безневинних маґлів, що робили різдвяні покупки, і багато разів
випробували явлення та роз’явлення вдвох під плащем-невидимкою - Герміона погодилася починати операцію.
Вони мали явитися в селі під покровом темряви, тому аж як стало смеркати випили багатозільної настоянки. Гаррі перетворився на лисуватого маґла середнього віку, а Герміона - на його дрібненьку, схожу на мишку, дружину. Вишиту бісером сумочку з усім їхнім добром (крім горокракса, що його Гаррі повісив собі на шию) Герміона поклала у внутрішню кишеню свого застібнутого на всі ґудзики плаща. Гаррі накрив їх обох плащем-невидимкою - і вони знову провалилися в задушливу пітьму.
Гаррі розплющив очі. Серце калатало аж під горлом. Вони стояли, тримаючись за руки, на засніженій сільській дорозі під темно-синім небом, з якого кволо мерехтіли перші вечірні зорі. Обабіч вузенької дороги стояли будиночки, різдвяні прикраси виблискували у вікнах. Трохи віддалеки золотисте світло вуличних ліхтарів свідчило, що там центр села.
- Стільки снігу! - прошепотіла під плащем Герміона. - І як ми не подумали про сніг? Стільки запобіжних заходів, а в результаті ми залишаємо сліди! Треба їх якось позбутися... ти йди попереду, а я замітатиму...
Гаррі не хотів заходити в село в подобі театрального коня, коли він накриває їх обох плащем, а Герміона чарами ховає сліди.
- Давай краще знімемо плащ, - запропонував Гаррі, а як побачив її перелякане лице, додав: - Та не бійся, ми все одно на себе не схожі, і тут нікого немає.
Він запхав плаща під куртку, і вони безперешкодно пішли далі. Крижане повітря щипало за щоки, а вони проминали все нові й нові будиночки. Будь-який міг виявитися тим, де колись мешкали Джеймс та Лілі, або тим, де мешкала зараз Батільда. Гаррі дивився на двері цих будиночків, на засніжені дахи й ґанки, і намагався вловити щось знайоме, хоч у душі розумів, що це неможливо, бо йому був ледве рік, коли він назавжди покинув село. Він сумнівався, що взагалі побачить свій дім, бо не знав, що буває, коли помирають носії чарів Довіри. Вуличка, якою вони йшли, завернула ліворуч і їм відкрився центр села - невеличкий майдан.
Оточений кольоровими ліхтарями, посередині стояв, здається, обеліск полеглим воїнам. Його заступала відкрита всім вітрам різдвяна ялинка. Ще там було кілька крамничок, пошта, паб та маленька церковця - її вітражі сяяли над майданом, немов коштовне каміння.
Сніг тут лежав утрамбований - твердий і слизький там, де його цілий день топтали люди. Селяни ходили туди-сюди, їхні постаті освітлювали вуличні ліхтарі. Коли двері пабу відчинялися, чувся сміх та легка музика. Потім з церковці долинули колядки.
- Гаррі, сьогодні ж Святвечір! - вигукнула Герміона.
- Справді?
Він уже давно втратив лік дням, а газету вони востаннє бачили кілька тижнів тому.
- Я впевнена, - підтвердила Герміона, дивлячись на церкву. - Вони... вони ж, мабуть, десь там, твої мама й тато... Там ззаду є цвинтар.
Гаррі відчув дивне хвилювання, більше схоже на страх. Тепер, опинившись так близько, він питав себе, чи й справді хоче бачити могили батьків. Мабуть, Герміона зрозуміла його стан, бо взяла за руку і вперше повела його за собою. Та посеред майдану вона раптом зупинилася.
- Гаррі, дивись!
Вона показувала на пам’ятник загиблим воїнам. Коли вони проходили, він раптом змінився. Там, де щойно стояв обеліск з викарбуваними прізвищами, з’явилися статуї чоловіка в окулярах з розкуйовдженим волоссям та довговолосої жінки з лагідним і вродливим обличчям, на руках у неї сидів малесенький хлопчик. Сніг лежав на їхніх головах, наче пухнасті білі шапки.
Гаррі підійшов ближче, зазираючи в обличчя батьків. Він і гадки не мав, що тут стоятимуть ці статуї... як дивно було бачити кам’яне зображення самого себе, щасливої дитини без шраму на чолі...
- Ходімо, - сказав Гаррі, досхочу надивившись, і вони пішли в напрямку церкви.
Озирнувшись, він побачив, що статуї знову перетворилися на меморіальний обеліск.
Вони підходили до церкви і спів з неї лунав дедалі голосніше. Гаррі відчув клубок у горлі, бо все це несподівано нагадало йому Гоґвортс, Півза, що виспівував непристойні версії колядок, сховавшись у лицарських обладунках, Велику залу з дванадцятьма різдвяними ялинками, Дамблдора в паперовому капелюшку, які запаковують у хлопавки-сюрпризи, Рона у светрі ручного плетіння...
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
