Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.
- Як думаєте, що з ним зроблять? - запитала вона. - Усе буде нормально?
- Ти вже, як Геґрід, - усміхнувся Рон. - Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.
- Тобто?
- Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, - зіронізував Рон, - але я припускаю, що хтось таки міг помітити, як ми вдерлися у “Ґрінґотс”.
Вони всі втрьох розреготалися й довго не могли зупинитись. Хоч боліли ребра і в голові паморочилося від голоду, Гаррі упав горілиць на траву й реготав, дивлячись на багряне небо, аж йому пересохло в горлі.
- То що ж нам тепер робити? - запитала нарешті Герміона, гикаючи й намагаючись говорити серйозно. - Він зрозуміє, правда? Відомо-Хто зрозуміє, що ми довідалися про горокракси!
- Може, вони побояться йому сказати? - з надією озвався Рон. - Може, це все замнуть...
Небо, пахощі озерної води, звук Ройового голосу - усе раптом зникло. Біль пронизав голову Гаррі, наче удар меча. Він опинився у тьмяно освітленій кімнаті, перед ним півколом виструнчилися чаклуни, а на підлозі до його ніг припала чиясь маленька тремтяча постать.
- Що ти варнякнув? - голос його був високий і холодний, але всередині все палало від люті й жаху.
Єдине, чого він так боявся... але це просто неможливо - як? яким чином?..
Ґоблін тремтів, не в силах бачити над собою ці червоні очі.
- Повтори! - пробурмотів Воддеморт. - Ану повтори!
- В-володарю, - затинаючись, пробелькотів ґоблін і чорнющі очі вирячилися з жаху, - в-володарю... ми п-пробували їх з-зупинити... обманом, володарю... вдерлися... вдерлись у... сховище... Лестранжів...
- Обманом? Як це обманом? Я думав, що в “Ґрінґотсі” уміють виявляти обман? І хто ж це був?
- Це був... це був... т-той хлопець П-поттер і д-двоє спільників...
- І що вони взяли? - запитав він голосніше, охоплений неймовірним жахом. - Кажи мені! Що вони взяли?
- М-маленьку золоту ч-чашечку, м-мій пане...
Розлючений вереск, вереск несприйняття, вирвався з нього, наче з когось чужого. Він оскаженів, знавіснів - цього не могло бути, це ж неможливо, ніхто про це не знав! Як міг би цей хлопчисько розгадати його таємницю?
Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку - за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку...
Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя... щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамблдор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця...
Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніякяк міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?
Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання, це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом,., ні, безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує... вони неторкані...
Але він мусить це знати, мусить переконатися... Він крокував кімнатою, віджбурнувши ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина, Гоґвортс...
Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті вбивства ніколи не пов’язували з ним: перстень, безумовно, був у безпеці.
А як би міг хлопець, та й будь-хто інший, дізнатися про печеру або зламати там усі захисні чари? Думка, що медальйон можливо викрасти, була абсурдна...
Або, скажімо, школа: та ж тільки він один знав, де розміщено горокракс, бо лише він проник у найсокровенніші таємниці того місця...
А ще була Наджіні, яку треба тепер тримати коло себе і більше не посилати виконувати його розпоряджень, оберігати її й захищати...
Проте для певності, для цілковитої певності, він мусить знову побувати в усіх своїх схованках, мусить подвоїти захист довкола кожного горокракса... і цю роботу, як і пошук бузинової палички, він мусить виконати сам...
Що треба перевірити насамперед? де найбільша небезпека? В його нутрі знову заворушилася стара притлумлена тривога. Дамблдор знав, як його звати по-батькові... Дамблдор міг намацати зв’язок із Ґонтами... покинута ними хатина - то була, мабуть, найнезахищеніша з усіх його схованок, саме туди він вирушить спочатку...
Озеро... ні, це неможливо... хоча й існувала малесенька ймовірність, що Дамблдор довідався про деякі з його старих “подвигів” у сиротинці.
І Гоґвортс... він знав, що його горокракс там у безпеці, бо Поттеру нізащо не потрапити непоміченим навіть у Гоґсмід, не кажучи вже про саму школу. Однак доречно було б попередити Снейпа про небезпеку, якщо хлопець спробує проникнути в замок... звичайно, безглуздо було б пояснювати Снейпові, чому саме хлопець може повернутися. Величезною помилкою було те, що він довірився Белатрисі й Мелфою. Хіба ж їхня тупість і недбальство уже вкотре не довели, наскільки безглуздо взагалі комусь довіряти?
Отже, він спочатку побуває в Ґонтовій хатині, і візьме з собою Наджіні. Відтепер вони нерозлучні... Він вийшов з кімнати, перетнув передпокій і опинився в темному саду, де дзюркотів фонтан. Покликав парселмовою змію, і вона приповзла до нього, неначе довжелезна тінь...
Гаррі розплющив очі і змусив себе повернутися назад. Він лежав на березі озера в промінні призахідного сонця, а Рон з Герміоною дивилися на нього. Судячи з їхніх стурбованих поглядів і постійного сіпання шраму, його несподівана мандрівка Волдемортовою свідомістю не лишилася непомічена. Він ледве випростався, майже не дивуючись, що й досі був мокрий і тремтів. Побачив чашку, що безневинно лежала перед ним на траві, і темно-синє озеро, поцятковане золотою доріжкою низького сонця.
- Він знає, - його власний голос звучав якось дивно і неприродно низько після пронизливих Волдемортових вересків. - Він знає, і збирається все перевірити, а останній, - Гаррі зірвався на ноги, - у Гоґвортсі. Я знав це. Я знав.
- Що?
Рон дивився на нього, роззявивши рота. Герміона стурбовано стала навколішки. - А що ти побачив? Звідки ти знаєш?
- Я бачив, як саме він довідався про чашку, я... я був у його голові, він... - Гаррі пригадав усі вбивства, - він неймовірно розлючений, а ще нажаханий, він не може зрозуміти, як ми про це довідались, і тепер хоче перевірити, чи всі інші горокракси в безпеці, а почне з персня. Він гадає, що в Гоґвортсі найбезпечніше, бо там Снейп, і туди дуже важко проникнути непомітно - мабуть, він буде там насамкінець, але все одно це може статися за кілька годин...
- А ти бачив, де саме воно в Гоґвортсі? - запитав Рон, і теж зірвався на ноги.
- Ні, він зосередився на тому, щоб попередити Снейпа, він не думав, де саме воно лежить...
- Заждіть, заждіть! - вигукнула Герміона, коли Рон схопив горокракс, а Гаррі вже накидав плащ-невидимку. - Ми не можемо так просто взяти й зірватися без жодного плану, нам треба...
- Нам треба рушати, - рішуче заперечив Гаррі. Він сподівався виспатись, мріяв залізти в новий намет, але тепер про це не було й мови. - Ти хоч уявляєш, що він почне витворяти, коли довідається, що зникли перстень і медальйон? А що, як він забере гоґвортський горокракс, бо вирішить, що там він у небезпеці?
- Але ж як ми туди потрапимо?
- Гайнемо в Гоґсмід, - пояснив Гаррі, - і спробуємо з’ясу вати все на місці, коли побачимо, як саме захищена школа. Ставай під плащ, Герміоно, я хочу, щоб цього разу ми три малися купи.
- Та ми ж не помістимось...
- Там буде темно, ніхто не помітить наших ніг.
Над почорнілою водою відлунням рознісся ляскіт величезних крил. Це дракон нарешті досхочу напився і злетів. Друзі завмерли, дивлячись, як він усе вище й вище здіймався чорною плямою на тлі потемнілого неба, аж доки сховався за найближчою горою.
Герміона підійшла до друзів і стала між ними. Гаррі якомога нижче опустив плащ до землі, вони усі разом крутнулися і зникли в задушливій темряві.
Розділ двадцять восьмий
ЗНИКЛЕ ДЗЕРКАЛЬЦЕ
Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон “Трьох мітел”. Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.
Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері “Трьох мітел” розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.
Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою - і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.
- Акціо плащ! - проревів інший смертежер.
Гаррі схопився за поли плаща, та той і не збирався зникати. Замовляння-викликання на нього не діяло.
- Ти що, не під плащем, Поттере?! - закричав смертежер і звелів своїм напарникам: - Шукати скрізь. Він тут.
Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.
- Треба звідси тікати! - прошепотіла Герміона. - Роз’являймося зараз!
- Добра думка, - підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: - Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!
- Вони нас чекали, - прошепотів Гаррі. - Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з’явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці...
- А якщо дементорів? - запитав інший смертежер. - Якщо їм розв’язати руки, вони швиденько його знайдуть!
- Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно...
- ...та дементори його не вб’ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілуночка буде легше!
Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.
- Гаррі, мусимо роз’являтися! - пошепотіла Герміона.
Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.
Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз’явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з-за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися...
Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:
- Експекто патронум!
З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.
- Це він, отам, отам, я бачив його патронуса - оленя!
Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:
- Поттере, сюди! Бігом!
Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.
- Нагору, не скидайте плаща, і тихо! - пробурмотів високий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.
Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас “Кабанячої голови”. Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев’яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.
Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з “Кабанячої голови”, єдиний був без каптура.
- Ну, то й що?! - кричав він смертежерам. - То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!
- То був не твій патронує! - сказав смертежер. - То був олень, його наслав Поттер!
- Олень?! - заревів шинкар і витяг чарівну паличку. - Олень! Ти ідіот... експекто патронум!
Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.
- Я не таке бачив... - пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.
- Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, - сказав шинкареві смертежерів напарник. - Хтось був надворі всупереч розпорядженню...
- Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!
- То це через тебе спрацювало закляття “котячий концерт”?
- А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб’єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.
- Ти про нас не турбуйся, - огризнувся якийсь смертежер, - про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!
- А через кого ж ви будете переправляти зілля й отруту, якщо закриють мій шинок? Накриється тоді ваша комерція.
- Ти що, погрожуєш?..
- Усе, я закрив рота. Ви ж для того й прийшли, щоб я заткнувся, га?
- А я все одно кажу, що бачив патронуса-оленя! - вигукнув перший смертежер.
- Оленя?! - заревів шинкар. - Та то був цап, дебіле!
- Що ж, ми помилилися, - буркнув другий смертежер. - Але ще раз порушиш комендантську годину, то ми вже не будемо такі поблажливі!
Смертежери подалися назад до Високої вулиці. і полегшено застогнала, вислизнула з-під плаща й сіла на стілець з хиткими ніжками. Гаррі щільно завісив штори і скинув плаща з себе й Рона. Вони чули, як шинкар унизу запирає двері на засув і піднімається вгору сходами.
Гаррі подивився на камін. На ньому під портретом дівчини стояло маленьке прямокутне дзеркальце.
Шинкар зайшов до кімнати.
- Кляті дурбелики! - різко кинув він, розглядаючи їх по черзі. - Що ви собі думали, коли сюди перлися?
- Дякуємо вам, - пробурмотів Гаррі, - навіть не знаємо, як вам віддячити. Ви нас врятували.
Шинкар щось буркнув. Гаррі підійшов до нього, намагаючись розгледіти лице під довгим цупким сивим волоссям і бородою. Шинкар був в окулярах. За брудними скельцями ховалися пронизливі блакитні очі.
- Це ж ваше око я бачив у дзеркальці.
У кімнаті запала тиша. Гаррі й шинкар дивилися один на одного.
- Це ви прислали Добі.
Шинкар кивнув і пошукав поглядом ельфа.
- Думав, він буде з вами. Де ви його залишили?
- Він загинув, - відповів Гаррі. - Його вбила Белатриса Лестранж.
На шинкаревому лиці не здригнувся жоден м’яз. Помовчавши, він сказав:
- Прикро це чути. Непоганий був ельф.
Він відвернувся й, тицяючи чарівною паличкою, почав засвічувати лампи.
- Ви - Еберфорс, - сказав Гаррі, втупившись у його спину.
Той цього не підтвердив і не заперечив, а просто нахилився, щоб розпалити камін.
- Де ви його взяли? - запитав Гаррі, підходячи до Сіріусового дзеркальця, точнісіньку копію якого він розбив майже два роки тому.
- Купив у Данґа десь рік тому, - відповів Еберфорс. - Албус мені тоді сказав, що це таке. Я намагався тримати тебе на оці.
Рон аж зойкнув.
- Срібна лань! - схвильовано вигукнув він. - Це теж були ви?
- Що ти таке мелеш? - здивувався Еберфорс. - Хтось вислав нам патронуса-лань!
- З такою головою, синку, ти міг би стати смертежером. Хіба ж я щойно не показав, що мій патронує - цап?
- О, - зніяковів Рон. - Так... Я ж голодний! - додав він, захищаючись, коли в животі в нього страшенно забурчало.
- Зараз щось пошукаю, - сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов’яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна.
Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.
- Ну що ж, - сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. - Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття “котячий концерт”, і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз’явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.
- Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі. - Нам треба потрапити в Гоґвортс.
- Не мели дурниць, хлопче, - пирхнув Еберфорс.
- Ми мусимо, - повторив Гаррі.
- Ви мусите, - сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, - звідси зникнути, і то якомога далі.
- Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор... тобто ваш брат... хотів, щоб ми...
Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.
- Мій брат Албус багато чого хотів, - проказав Еберфорс, - але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.
- Ви не розумієте, - знову повторив Гаррі.
- Та невже? - тихо перепитав Еберфорс. - Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?
- Я не це мав на увазі, - сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. - Просто... він доручив мені одну роботу.
- Он як? - спокійно проказав Еберфорс. - Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?
Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.
- Я... вона нелегка, ні, - зізнався Гаррі. - Але я мушу...
- “Мусиш”? Чого це ти “мусиш”? Він же помер, чи ні? - грубо запитав Еберфорс. - Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!
- Я не можу.
- Чому?
- Я... - Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. - Ви ж теж боретеся, ви член
Ордену Фенікса...
- Був, - відповів Еберфорс. - Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. - Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. - Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.
- Нікуди я не піду, - вперто повторив Гаррі. - Я мушу виконати цю роботу...
- Доручи її комусь іншому!
- Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все по яснив...
- Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?
Гаррі дуже хотів би сказати “так”, але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.
- Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.
Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.
- Містере Дамблдор, - боязко звернулася Герміона, - це ваша сестра? Аріана?
- Так, - зронив Еберфорс. - Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.
- Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, - втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.
- Старий телепень, - буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. - Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.
Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом - таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.
- Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, - сказала Герміона тихим голосом.
- Та невже? - перепитав Еберфорс. - Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.
- Що ви маєте на увазі? - ледь чутно запитала Герміона.
- Не має значення, - відмахнувся Еберфорс.
- Це дуже серйозне звинувачення! - не вгавала Гермі она. - Ви що... ви говорите про сестру?
Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.
- Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала - підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм пока зати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила - але їх трохи занесло.
У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав- височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.
- Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.
- Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, - вів далі Еберфорс, - і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.
- Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.
- Вона мене дуже любила, - додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. - Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з “найвидатнішими чарівниками свого часу”, - зневажливо посміхнувся Еберфорс. - Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.
- А коли їй виповнилося чотирнадцять років... на жаль, мене вдома не було, - зітхнув Еберфорс. - Я зміг би її вгамувати, але... Стався приступ, а мати вже була не така молода, і... дійшло до нещасного випадку Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.
Одночасно співчуття і відраза охопили Гаррі. Він не хотів більше його слухати, та Еберфорс розповідав далі, і Гаррі запитав себе, чи давно старий з кимось про це говорив і чи взагалі колись зачіпав у розмовах цю тему.
- Це зірвало навколосвітню подорож, у яку Албус зібрався з малим Доджем. Вони обидва приїхали на материн похо рон, а тоді Додж подався в подорож сам, а Албус лишився вдома, як голова родини. Ха!
Еберфорс сплюнув у камін.
- Я йому казав, що сам її доглядатиму, що покину школу й сидітиму вдома з нею. Він заперечив, заявив, що я мушу вивчитися, а він замінить матір. Це, звісно, руйнувало всі плани нашого Генія, бо ніхто не давав би йому нагород за догляд напівбожевільної сестри, що ледь чи не щодня намагалася висадити в повітря будинок. Та кілька тижнів він якось давав усьому раду... поки не з’явився той.
На цих словах Еберфорсове обличчя набуло явно загрозливого вигляду.
- Ґріндельвальд. Нарешті брат мав рівного собі, мав співрозмовника, не менш розумного й талановитого, ніж він сам. Тож догляд за Аріаною відійшов на задній план, бо вони цілими днями виношували свої задуми про новий чарівницький порядок і шукали реліквій, чи що там ще їх цікавило. І що важила якась занедбана молода дівчина проти грандіозних планів вдосконалення чаклунського світу, чого вона була варта, якщо Албус працював для загального блага?
- Та минуло ще кілька тижнів, і мені набридло, я був ситий по горло. Я мав незабаром повертатися в Гоґвортс, тому сказав їм, їм обом, прямо у вічі, отак, як оце зараз стою перед тобою, - Еберфорс подивився на Гаррі, і не треба було багатої уяви, щоб побачити його в образі підлітка, затятого й сердитого, котрий наважився протистояти старшому братові. - Я сказав йому, щоб він покинув свої плани, її не можна перевозити, сказав я йому, вона не в тому стані, ти її не потягнеш з собою туди, де ти зібрався виголошувати свої хитромудрі тиради і набирати послідовників. Йому це не сподобалося, - вів далі Еберфорс, і очі його на мить сховалися, бо відблиски вогню з каміна впали на скельця окулярів і вони знов побіліли й неначе осліпли. - Ґріндельвальд, той взагалі цього не сприйняв. Він розізлився. Сказав мені, який я дурень, якщо намагаюся зупинити його і мого геніального брата... невже я не розумію, що моїй бідолашній сестрі не треба буде ховатися, коли вони змінять цей світ, дозволять чаклунам вийти зі схованок і вкажуть маґлам належне їм місце?
- Спалахнула суперечка... і я схопив свою чарівну паличку, а він - свою, і цей найкращий братів друг вразив мене закляттям “Круціатус”... Албус намагався йому завадити, і ось ми вже билися всі втрьох. Спалахи світла і стрілянина рознервували її, вона не витримала...
Еберфорс зблід, як полотно, наче йому завдали смертельної рани.
- ...думаю, вона хотіла допомогти, але не тямила, що робить, і я не знаю, хто з нас винен, бо це міг зробити будь-хто... але вона була мертва.
На останніх словах його голос зірвався, і він впав у крісло. У Герміони лице блищало від сліз, а Рон сидів не менш блідий, ніж сам Еберфорс. Гаррі не відчував нічого, крім відрази. Краще б він цього не чув, краще вимів би це з голови.
- Мені так... мені так жаль, - прошепотіла Герміона.
- Відійшла, - прохрипів Еберфорс. - Назавжди відійшла. Він витер рукавом носа й прокашлявся.
- Ґріндельвальд, звісно, втік. Він і так уже мав недобру славу у своїй країні, і не хотів, щоб Аріану теж записали на його рахунок. А в Албуса були тепер розв’язані руки. Він був вільний від тягаря рідної сестри, вільний, щоб стати найвидатнішим чаклуном...
- Він ніколи не був вільний, - перебив його Гаррі.
- Тобто? - здивувався Еберфорс.
- Ніколи, - повторив Гаррі. - У той вечір, коли ваш брат загинув, він випив зілля, що довело його до безумства. Він почав кричати, благати когось невидимого. “Не зашкодь їм, прошу... краще мені завдай болю”.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
