Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
Рон і Герміона не зводили з Гаррі очей. Він досі не розповідав деталей того, що діялось на острівці посеред озера. Події, що сталися після їхнього з Дамблдором повернення у Гоґвортс, цілком затьмарили все попереднє.
- Він думав, що знов опинився у минулому - з вами і з Ґріндельвальдом, я знаю, - сказав Гаррі, пригадуючи, як ридав і благав пощади Дамблдор. - Він думав, що бачить, як Ґріндельвальд калічить вас і Аріану... це були для нього страшні муки, якби ви побачили його тоді, то ніколи б не казали, що він був вільний.
Еберфорс розглядав свої жилаві руки й наче нічого не чув. Після довгої мовчанки сказав:
- Звідки ти можеш знати, Поттере, що ти його цікавив більше, ніж “загальне благо”? Як ти знаєш, що він би не пожертвував тобою так сама легко, як і сестричкою?
Наче уламок криги пронизав серце Гаррі.
- Я в це не вірю. Дамблдор любив Гаррі, - сказала Герміона.
- Чого ж він тоді не порадив йому заховатися? - відрізав Еберфорс. - Чого ж не підказав, як урятуватись, як вижити?
- Бо іноді, - відповів Гаррі, перш ніж Герміона зібралася з думками, - треба думати про щось більше, ніж власна безпека! Іноді потрібно думати про загальне благо! Бо це війна!
- Тобі ж тільки сімнадцять, хлопче!
- Я повнолітній і боротимусь далі, навіть якщо ви здалися!
- Хто сказав, що я здався?
- “Ордену Фенікса немає”, - повторив його слова Гаррі. - “Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе”.
- Я не кажу, що мені це подобається, але це правда!
- Ні, неправда, - заперечив Гаррі. - Ваш брат знав, як знищити Відомо-Кого, і передав це знання мені. Я не зупинюся, поки не переможу... або не помру. Не думайте, ніби я не знаю, чим це все може закінчитись. Я вже багато років це знаю.
Він очікував, що Еберфорс почне глузувати чи сперечатися, але той промовчав, хіба що спохмурнів ще дужче.
- Нам треба потрапити в Гоґвортс, - знову повторив Гаррі. - Якщо ви не можете нам допомогти, то ми дочекаємося світанку, дамо вам спокій і самі знайдемо вихід. Але якщо ви можете допомогти... то зараз непогана нагода про це сказати.
Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.
- Ти знаєш, що робити, - сказав він.
Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів - за край рами - ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.
- Е-е... що?.. - почав було Рон.
- Туди зараз веде лише один шлях, - пояснив Еберфорс. - Усі старі таємні переходи зараз перекрито з обох боків, дементори стоять на всіх мурах, а в самій школі, як я знаю зі своїх джерел, ходять патрулі. Школу ще ніколи так потужно не охороняли. Не знаю, як ви собі думаєте щось зробити, потрапивши всередину, коли Снейп - директор, а та парочка Керроу - його заступники?.. Втім, вам видніше. Ви ж кажете, що готові вмерти.
- Ой, що це?.. - насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.
Наприкінці намальованого тунелю знову з’явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама - з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом - з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув:
- Я знав, що ти прийдеш! Я знав це, Гаррі!
Розділ двадцять дев’ятий
ВТРАЧЕНА ДІАДЕМА
- Невіле... що за виг... як?..
Однак Невіл уже помітив Рона з Герміоною й пригортав їх до себе, захоплено щось вигукуючи. Що довше дивився Гаррі на Невіла, то краще роздивлявся, в якому той кепському стані. Одне око розпухле й жовто-фіолетове, обличчя порізане, та й уся його занедбаність свідчила, що він зараз живе в суворих умовах. Та попри все, Невілове пом’яте лице світилося щастям, коли він випустив з обіймів Герміону і знову сказав:
- Я знав, що ви прийдете! Увесь час казав Шеймусові, що рано чи пізно так буде!
- Невіле, що з тобою?
- Що? Це? - Невіл недбало махнув головою, не надаючи великого значення своїм ранам. - Та то ще нічого. У Шеймуса гірше. Побачите. То що, гайда? О, - зиркнув він на Еберфорса, - Еб, там ще кілька людей на підході.
- Ще кілька? - лиховісно перепитав Еберфорс. - Як це зрозуміти, Лонґботоме? У нас комендантська година, і все село зачакловане “котячим концертом”!
- Я знаю, тому вони і роз’являться прямо в шинку, - сказав Невіл. - Просто відправте їх у тунель, коли вони прибудуть, добре? Дуже вам дякую.
Невіл подав руку Герміоні й допоміг їй вилізти на камін і зайти в тунель. Рон поліз наступний, а за ним і сам Невіл. Гаррі глянув на Еберфорса.
- Не знаю, як вам і дякувати. Ви вже двічі нас врятували.
- Тепер самі про себе дбайте, - буркнув Еберфорс. - Утретє я вже, мабуть, не врятую.
Гаррі видерся на камін і поліз в отвір за Аріаниним портретом. По той бік були гладенькі кам’яні східці. Схоже було, що цей перехід існує вже багато років. Зі стін звисали мідні ліхтарі, а ґрунтова долівка була тверда і втоптана. Вони йшли і їхні тіні пливли за ними по стінах, наче крила.
- Давно тут цей тунель? - поцікавився Рон на ходу. - Його ж немає на Карті Мародера, правда, Гаррі? Мені здавалося, що під школою було тільки сім переходів.
- Їх усі перекрили ще до початку навчального року, - повідомив Невіл. - Зараз туди потрапити неможливо, бо всі входи запечатано чарами, а на виходах чатують смертежери й дементори. - Він розвернувся й пішов спиною вперед, сяючи усмішкою й радіючи, що бачить друзів. - Але то таке... Краще скажіть - це правда? Що ви вдерлися в “Ґрінґотс”? І втекли на драконі? Усі тільки про це й говорять, Керроу недавно відлупцював Террі Бута, бо той під час вечері кричав про це на всю Велику залу!
- Так, це правда, - підтвердив Гаррі. Невіл радісно розреготався. - А що ви зробили з драконом?
- Відпустили на волю, - відповів Рон. - Хоч Герміона хотіла залишити його своїм домашнім звірятком...
- Не перебільшуй, Роне...
- А що ви взагалі робили? Казали, Гаррі, що ти просто переховуєшся, але я так не думаю. Мабуть, ти таки щось задумав.
- Задумав, - погодився Гаррі, - але розкажи нам, Невіле, про Гоґвортс, ми ж нічого не знаємо.
- Тут було... ну, це вже геть не той Гоґвортс, - пояснив Невіл і усмішка зів’яла на його обличчі. - Ви чули щось про парочку Керроу?
- Про тих двох смертежерів, що тут викладають?
- Вони не тільки викладають, - уточнив Невіл. - Вони стежать за дисципліною. їм, цим Керроу, подобається карати.
- Щось типу Амбриджки?
- Ні, вона проти них - лагідне курчатко. Усі викладачі, якщо ми чимось завинили, повинні відсилати нас до когось з Керроу. Але вони стараються цього не робити, якщо вдається. Викладачі їх ненавидять не менше, ніж ми.
- Той тип Амікус, викладає те, що колись називали “захист від темних мистецтв” - бо тепер це просто темні мистецтва.
Ми маємо випробовувати закляття “Круціатус” на учнях, яким призначено покарання...
- Що?
Гаррі, Рон і Герміона вигукнули це разом, і їхні злиті воєдино голоси луною прокотилися тунелем.
- Ага, - сказав Невіл. - Так я, до речі, заробив оце, - показав він на особливо глибоку рану на щоці, - бо відмовився виконувати це закляття. А от декому це дуже подобається. Креб і Ґойл отримують море кайфу. Це, мабуть, уперше вони хоч щось роблять краще за інших.
- Алекта, Амікусова сестра, викладає маґлознавство, це тепер обов’язковий предмет. Ми мусимо слухати її базікання, що маґли схожі на тварин, що вони тупі й брудні, і що вони загнали чаклунів у схованки, бо жорстоко до них ставились, але тепер відновлюється природний порядок речей. А оце я заробив, - він показав іншу рану на обличчі, - коли поцікавився, скільки маґлівської крові у неї та її брата.
- Нічого собі, Невіле, - сторопів Рон, - може, іноді варто притримувати язика?
- Ви її просто не чули, - не погодився Невіл. - Ви б теж не стерпіли. Крім того, якщо не дозволяєш їм сісти собі на голову, то це дає надію усім. Я це помітив ще по тобі, Гаррі.
- Але ж вони тебе використовували як точила для ножів, - зіщулився Рон, коли вони проходили повз ліхтар, і Невілові страшні рани стало видно ще чіткіше.
Невіл знизав плечима.
- Нічого. Вони не хочуть проливати багато чистої крові, тому катують нас потроху, коли ми стаємо занадто язикаті, але все одно вбивати нас не збираються.
Гаррі навіть не знав, що гірше - страхіття, про які розповідав Невіл, чи його буденний тон.
- Справжня небезпека загрожує лише тим, чиї друзі або родичі завдають їм серйозного клопоту за межами школи. Ці учні стають заручниками. Старий Ксено Лавґуд забагато дозволяв собі в “Базікалі”, і смертежери зняли Луну прямо з поїзда, коли вона поверталася додому на Різдво.
- Невіле, з нею все нормально, ми її бачили...
- Та я знаю, вона передала мені звістку.
Він витяг з кишені золоту монетку, і Гаррі впізнав у ній фальшивий ґалеон - один з тих, що ними Дамблдорова армія користувалася для обміну інформацією.
- Вони просто класні, - усміхнувся Невіл Герміоні. - Керроу так і не розкусили, як ми підтримуємо зв’язок, і це їх страшенно бісило. Раніше ми ночами прокрадалися надвір і залишали на мурах написи типу “Дамблдорова армія, оголошується набір”. Снейп від цього просто казився.
- Раніше прокрадалися? - перепитав Гаррі, помітивши, що Невіл сказав це в минулому часі.
- Ну, з часом це стало складніше робити, - пояснив Невіл. - На Різдво ми втратили Луну, після Великодня не повернулася Джіні, а наша трійця була тут ніби лідерами. Керроу, здається, здогадувалися, що я багато до чого був причетний, тому почали серйозно мене діставати, а потім ще впіймали Майкла Корнера, коли він скидав ланцюги з першокласника, якого вони закували. Майкла дуже жорстоко катували. Багатьох це налякало.
- Не дивно, - пробурмотів Рон. Тунель тим часом пішов угору.
- Я ж не міг вимагати, щоб хтось ризикнув опинитися у Майкловій шкурі, тому ми всі ті наші вибрики припинили. Але боротися не перестали, пішли ніби як у підпілля. Проте кілька тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати одним-єдиним способом - і напали на мою бабусю.
- Вони що? - одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.
- Еге ж, - зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, - ну, ви ж знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворотного варіанту. Але так сталося, - повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, - що з бабусею вони трохи не розрахували своїх сил. Моя старенька жила сама-самісінька, тож вони, мабуть, подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, - засміявся Невіл, - але Доліш і досі оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, - він поляпав по нагрудній кишені мантії, - пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я продовжував у тому ж дусі.
- Круто, - зрадів за нього Рон.
- Ага, - відповів щасливий Невіл. - Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.
- Але ж, - геть розгубився Рон, - хіба... хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?
- Акуди ж, - сказав Невіл. - Самі побачите. Вже прийшли.
Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:
- Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?
Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики...
- ГАРРІ!
- Це Поттер, це ПОТТЕР!
- Роне!
- Герміоно!
Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.
- Усе, все, заспокойтесь! - крикнув Невіл.
Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме - величезне, і нагадувало інтер’єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев’яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку - великий дерев’яний радіоприймач.
- Де це ми?
- У кімнаті на вимогу, де ж іще? - відповів Невіл. - Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така - була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.
- А Керроу сюди не можуть проникнути? - запитав Гаррі, шукаючи очима двері.
- Ні, - сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці. - Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно... скажімо: “Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки”... і кімната все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!
- Це все доволі просто, - скромно пояснив Невіл. - Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з’їсти - тоді й відкрився цей перехід до “Кабанячої голови”. Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.
- Це тому, що їжа належить до одного з п’яти винятків Темпового закону природної трансфіґурації, - пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.
- Ми тут переховуємося майже два тижні, - сказав Шеймус, - і щоразу, як нам потрібно, тут з’являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната...
- ...бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, - додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.
- Розкажіть, що ви замислили, - сказав Ерні, - бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з “Поттерварти”. - Він показав на радіо. - Ви ж не вдиралися в “Ґрінґотс”?
- Вдиралися! - вигукнув Невіл. - І про дракона теж правда!
Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.
- А що ви там шукали? - очікувально запитав Шеймус.
Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі-блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам’яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.
Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.
- Що з тобою, Гаррі? - допитувався Невіл. - Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?..
- Ні, - заперечив Гаррі.
Він подивився на Рона й Герміону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Волдеморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.
- Нам треба йти, - сказав він, і з виразів облич обох Друзів побачив, що вони все зрозуміли.
- То що ти задумав, Гаррі? - запитав Шеймус. - Які в тебе плани?
- Плани? - перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів. - Ну, ми просто... Рон, Герміона, я... нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.
Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.
- Як це “зникнете”?
- Ми прибули ненадовго, - Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль. - Ми повинні зробити щось важливе...
- І що ж це?
- Я... я не можу вам сказати.
Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.
- Чому не можеш сказати? Ще щось пов’язане з Відомо-Ким?
- Ну, так...
- То ми вам допоможемо.
Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами - хто з ентузіазмом, ахто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.
- Ви не розумієте, - за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу. - Ми... ми вам не можемо сказати. Ми це повинні зробити... самі.
- Чому? - не вгавав Невіл.
- Бо... - відчайдушно прагнучи почати пошуки останнього горокракса, чи хоч би обговорити з Роном і Герміоною наодинці, з чого ті пошуки починати, Гаррі ніяк не міг зібратися з думками. Шрам смикало. - Дамблдор доручив нам трьом виконати одну роботу, - пояснив він, обережно добираючи слова, - і ми не повинні нікому казати... це умова, тобто він хотів, щоб це зробили тільки ми, ми втрьох.
- Але ж це його армія, - наполягав Невіл. - Дамблдорова армія. Ми були тут, ми не давали їй розпастися, поки ви десь пропадали...
- Старий, це був не курорт, - зауважив Рон.
- Я такого й не казав, але я не розумію, чому ви нам не довіряєте. Усі присутні в цій кімнаті чинили опір, і всі опинилися тут, бо на них полювали Керроу. Усі присутні довели свою вірність Дамблдорові... і вірність тобі.
- Послухайте, - почав Гаррі, сам не знаючи, що казати, та це вже не мало особливого значення, бо за спиною в нього щойно відчинилися двері тунелю.
- Ми отримали твою звістку, Невіл є! Гаррі, Роне, Герміоно! Привіт вам! Ми так і думали, що ви тут!
Це були Луна й Дін. Шеймус задоволено загорлав і побіг обніматися зі своїм найкращим другом.
- Салют усім! - радісно привіталася Луна. - Ой, як гарно знов до вас повернутися!
- Луно, - розгубився Гаррі, - а ти чого тут? Як ти?..
- Я їй повідомив, - пояснив Невіл, показуючи фальшивий ґалеон. - Я обіцяв їй і Джіні, що дам їм знак, якщо ти тут з’явишся. Ми всі думали, що твоє повернення означатиме революцію. Що ми повстанемо проти Снейпа і тих Керроу.
- Звичайно, інакше й бути не може, - весело підтримала його Луна. - Правда ж, Гаррі? Ми починаємо боротьбу, щоб вигнати їх з Гоґвортсу?
- Послухайте, - Гаррі вже охоплювала паніка, - нам дуже прикро, але ми повернулися не для цього. Ми повинні щось зробити, а тоді...
- То ви просто покинете нас серед усього цього? - не вірив Майкл Корнер.
- Ні! - заперечив Рон. - Ми це робимо заради вас усіх, бо йдеться про те, щоб позбутися Відомо-Кого...
- Тоді дозвольте вам допомогти! - сердито сказав Невіл. - Ми теж хочемо взяти в цьому участь!
За їхніми спинами знову почувся шум, і Гаррі озирнувся. Серце його ледь не вискочило з грудей. З отвору в стіні вилазила Джіні, а за нею Фред, Джордж і Лі Джордан. Джіні подарувала Гаррі осяйну усмішку. Він зовсім забув чи ще й не усвідомив по-справжньому, яка вона гарна. І водночас він менше за все в житті хотів бачити її тут.
- Еберфорс уже психує - повідомив Фред, піднімаючи руку у відповідь на вітальні вигуки. - Він хоче виспатись, а його шинок перетворився на вокзал.
Гаррі аж рота роззявив. Зразу за Лі Джорданом з тунелю вибралася колишня симпатія Гаррі, Чо Чанґ. Вона всміхнулася.
- Я отримала звістку, - вона показала фальшивий ґалеон і сіла біля Майкла Корнера.
- То які в нас плани, Гаррі? - поцікавився Джордж.
- Немає ніяких планів, - відповів Гаррі, спантеличений несподіваною появою всіх цих людей і неспроможний думати через біль у шрамі.
- Щось придумаєш уже в процесі? Я так люблю найбільше, - зрадів Фред.
- Припини це все! - сказав Гаррі Невілові. - Навіщо ти їх усіх накликав? Якесь божевілля...
- Ми боремося, так? - запитав Дін, виймаючи свій фальшивий ґалеон. - Тут повідомлялося, що Гаррі повернувся, і ми йдемо в бій! Тільки мені треба дістати чарівну паличку...
- То ти не маєш палички?.. - здивувався Шеймус. Рон раптом повернувся до Гаррі. - А може, хай нам допоможуть?
- Що?
- Вони нам можуть допомогти. - Він стишив голос, щоб не чув ніхто, крім Гаррі та Герміони, що стояла між ними. - Ми ж не знаємо, де це. А треба знайти якнайскоріше. Не мусимо їм казати, що це горокракс.
Гаррі глянув на Рона, тоді на Герміону. Дівчина пробурмотіла:
- Думаю, Рон має рацію. Ми ж навіть не знаємо, що треба шукати, без них ми не обійдемось. - А коли побачила, що Гаррі це не переконало, додала: - Ти ж не мусиш усе робити сам.
Гаррі швидко все обміркував, хоч голова й розколювалася з болю. Дамблдор попереджав, щоб нікому, крім Рона й Герміони, не казати про горокракси... “Любов до таємниць і до брехні, так нас усіх виховували, тільки в Албуса... це виходило природно...” Невже він ставав схожий на Дамблдора, і приховував свої таємниці від усіх, нікому не довіряючи? Хоча... Дамблдор довірився Снейпові, і чим це все закінчилося? Убивством на верхівці найвищої вежі...
- Добре, - ледь чутно сказав він найближчим друзям. - Добре, - звернувся він до решти присутніх у кімнаті, і гамір миттю вщух.
Фред і Джордж, що розважали сусідів анекдотами, принишкли. Усі схвильовано й уважно дивилися на Гаррі.
- Нам треба знайти одну штуку, - сказав Гаррі. - Це... це така річ, що допоможе нам знищити Відомо-Кого. Вона має бути десь у Гоґвортсі, але ми не знаємо де. Можливо, це належало Ровіні Рейвенклов. Чи чув хтось про такий предмет? Чи бачив хтось, скажімо, якусь річ з орлом на ній?
Він з надією глянув на невеличку групку рейвенкловців, на Падму, Майкла, Террі й Чо, але йому відповіла Луна, що сиділа на поручні Джиніного крісла.
- Ну, є ота її втрачена діадема. Я ж вам розповідала, пам’ятаєш, Гаррі? Про втрачену діадему Рейвенклов? Ту, що її намагається відтворити тато.
- Так, але ж якщо та діадема втрачена, - закотив очі Майкл Корнер, - то втрачена, Луно. Ось у чому біда.
- А коли її було втрачено? - запитав Гаррі.
- Кажуть, багато століть тому, - відповіла Чо, і в Гаррі все обірвалося в грудях. - Професор Флитвік казав, що діадема пропала разом з самою Рейвенклов. її шукали, але, - Луна глянула на друзів-рейвенкловців, - так і не знайшли. Жодних слідів.
Рейвенкловці закивали головами.
- Вибачте, а що таке діадема? - запитав Рон.
- Це ніби така корона, - пояснив Террі Бут. - Вважа лося, що діадема Рейвенклов була наділена магічними властивостями, і хто її носив, ставав мудріший.
- Так, татові руйносмикові сифони...
Але Гаррі не дав Луні договорити.
- І ніхто з вас нічого такого не бачив?
Усі захитали головами. Гаррі подивився на Рона й Герміону. У їхніх очах відбилося його власне розчарування. Предмет, загублений так давно й безслідно, навряд чи годився на роль горокракса, захованого в цьому замку... та не встиг він сформулювати нове запитання, як знову заговорила Чо.
- Гаррі, якщо хочеш побачити, яка була та діадема, то я тебе проведу в нашу вітальню, й покажу. Там є статуя Рейвенклов, і на голові в неї діадема.
Шрам знову запалав. На мить кімната на вимогу попливла перед очима, і замість неї він побачив далеко внизу темну землю і відчув вагу величезної змії, що обвила йому плечі. Волдеморт знову кудись летів: або до підземного озера, або сюди, в замок. Так чи так, а часу не залишалося.
- Він летить, - сказав Гаррі тихенько Ронові й Герміоні. Зиркнув на Чо, а тоді знову на друзів. - Слухайте, я розумію, що це нічого не дасть, але я піду й подивлюся на ту статую - хоч знатиму, яка та діадема. Зачекайте мене тут і дивіться, щоб нічого не сталося... ну, знаєте... з нею.
Чо вже підвелася, але Джіні раптом сердито вигукнула:
- Ні, нехай краще Луна відведе Гаррі! Добре, Луно?
- О-о-о, так, охоче, - зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.
- А як звідси вийти? - запитав Гаррі Невіла.
- Отут.
Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою починалися стрімкі сходи.
- Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, - пояснив він. - На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обе режні, Гаррі, бо вночі по коридорах бродять патрулі.
- Не турбуйся, - відповів Гаррі. - Скоро побачимось.
Удвох з Луною вони побігли вгору. Сходи були довжелезні, освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподіваніших місцях. Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.
- Іди сюди, - сказав Гаррі Луні, вийняв плащ-невидимку й накрив їх обох. І легенько штовхнув стіну.
Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив, що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Мародера. Тримаючи її майже під самим носом, пошукав і нарешті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.
- Ми на шостому поверсі, - прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі віддаляється від них Філч. - Сюди, ходімо.
Вони навшпиньки рушили далі.
Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше побоюючись Півза, тому при кожному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення Полтерґейста.
- Сюди, Гаррі, - ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до гвинтових сходів.
Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним кільцем у формі орла.
Луна простягла бліду долоню - доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом, висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним пострілом. Орел одразу роззявив дзьоба, та замість пташиного клекоту пролунав м’який співучий голос:
- Що було спочатку - фенікс чи полум’я?
- Гммм... що думаєш, Гаррі? - замислено запитала Луна.
- Що? Хіба немає просто пароля?
- О ні, треба відповідати на запитання, - пояснила Луна.
- А що, як помилишся?
- То доведеться чекати, коли хтось дасть правильну відповідь, - сказала Луна. - Таким чином дізнаєшся щось нове, розумієш?
- Так... але, на жаль, Луно, ми не маємо часу сидіти й чекати, поки хтось прийде.
- Не маємо, я тебе розумію, - серйозним голосом відпо віла Луна. - Ну, тоді, мабуть, правильна відповідь така: коло не має початку.
- Дуже розсудливо, - визнав голос, і двері відчинилися.
Безлюдна Рейвенкловська вітальня виявилася широким круглим приміщенням, найпросторішим з бачених Гаррі у Гоґвортсі. Елегантні склепінчасті вікна підкреслювали красу стін, обтягнутих синім та червонувато-брунатним шовком. Удень рейвенкловці могли насолоджуватися мальовничим гірським краєвидом. Стелю у формі купола було розмальовано зірками; такі ж зірки повторювалися на темно-синьому килимі. У вітальні стояли столи, стільці, книжкові шафи, а в ніші навпроти дверей височіла статуя з білого мармуру.
Гаррі впізнав Ровіну Рейвенклов, бо бачив її погруддя вдома у Луни. Статуя стояла біля дверей, що вели, як здогадався Гаррі, нагору, до спалень. Він підійшов до мармурової жінки, і вона мовби подивилася на нього з запитливою напівусмішкою на обличчі, прекрасному й водночас суворому. Голову її прикрашав елегантний мармуровий вінець. Він не був схожий на ту діадему, що носила на своєму весіллі Флер. На цій діадемі були вигравіювані крихітними літерами слова. Гаррі скинув плащ і виліз на постамент, щоб їх прочитати.
“Розум безмежний - це скарб величезний!”
- А отже, в тебе в кишенях порожньо, дурню, - пролунав надтріснутий голос.
Гаррі крутнувся, зісковзнув з постаменту й упав на підлогу. Над ним нависла сутула постать Алекти Керроу, і поки Гаррі піднімав чарівну паличку, вона вже торкнулася коротким вказівним пальцем черепа й змії, витавруваних на її передпліччі.
Розділ тридцятий
ВІДСТАВКА СЕВЕРУСА СНЕЙПА
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
