Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Народ, який вростає в підневільне минуле, так ніколи й не зможе піднятися з колін. / Віктор Радіонов

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової


Розділ 8 ІМЛА НАД МОГИЛЬНИКАМИ

Тієї ночі ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Але Фродо чув, чи уві сні, чи наяву, тихий спів; пісня розливалася, немов вранішнє світло, приховане завісою дощу, повільно зростала, аж поки завіса стала сріблястою, прозорою, як скло, а потім розсунулась, і відкрилася далека зелена країна, осяяна сонцем на сході.

Видіння зникло, і Фродо прокинувся; Том походжав по кімнаті, насвистуючи, схожий на дерево, де знайшла притулок зграйка птахів, і сонце простягало перші навкісні промені крізь відкрите вікно. Надворі все було зелене та золоте.

Поснідали, як і вчора, без господарів. Настав час прощатися, і на серці у гобітів стало важко, хоча ранок вродився ясний, прохолодний, під чисто вмитим блідо-блакитним наметом осіннього неба. Віяв свіжий вітерець; поні, забувши про звичну незворушність, басували, нетерпляче переступали ногами та пирскали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам поквапитися та вирушати якнайшвидше.

Вони посідали верхи на поні і поїхали по доріжці, що йшла під укіс північним боком пагорба. Щоб піднятися на перший крутий уступ, вони мусили спішитися, і тут Фродо зупинився.

- Золотинка! - вигукнув він. - Прекрасна пані у зелені й сріблі! Ми не бачили її з учорашнього вечора і не попрощалися!

Він так засмутився, що ладен був повернутися, але раптом чистий голос покликав його зверху. Там, на вершині пагорба, вони побачили Золотнику. її волосся, вільно розмаяне по вітру, мерехтіло блискітками проти сонця. Вона танцювала, і навкруги неї розливалося сяйво, подібне до блиску роси на траві.

Гобіти кинулися бігцем до вершини, зупинились перед нею, захекані, і вклонилися. Золотинка, махнувши рукою, вказала їм на землі, залиті вранішнім світлом. Тепер від туманного серпанку не було й сліду, і добре виднівся той лисий верх, де вони вчора спробували роздивитися, зелений в оточенні темних дерев. Туди, на захід, тяглася низка лісистих горбів, зелених, жовтих та рудих, а за ними ховалась [147] долина Брендівіни - далі на південь її закрут ледь лиснів поза стрічкою Осокорки - місця, гобітам зовсім невідомі. На північ, за горбами, що поступово нижчали, стелилась низина, сіро-зелена та брунатна; вона танула у неясній далечині. На сході один за одним підносились Могильники, зникаючи з виду, і тільки білий виблиск на крайнебі ворушив у пам'яті розповіді про високі й далекі гори.

Дихнувши на повні груди свіжим повітрям, друзі відчули, що їм не страшні ніякі перешкоди: два чи три стрімких кидки, і вони досягнуть мети. Для чого ж боягузливо трястися по нерівному краю пасма горбів, коли можна було б стрибати безжурно, як Том, по кам'янистих схилах прямо до Тракту!

Але Золотинка повернула їх до дійсності. «Поспішайте, добрі друзі! - сказала вона. - Та не забувайте про свою мету! Йдіть на північ, тримаючи вітер на лівому плечі, та хай будуть блогословенні сліди ваші! Поспішайте, поки світить сонце!» Звернувшись до Фродо, вона додала: «Прощавай, друже ельфів! Я радію, що зустрілася з тобою!»

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, скочив у сідло і повільно поїхав униз по спадистому схилу; всі інші попрямували за ним. Дому Бомбадила, долини Лісу вже не було видно. Поміж горбами повітря зігрілося, від землі йшли сильні й пряні пахощі трави. Діставшись до низу лощини» вони обернулись і знов побачили Золотинку -. маленьку тонку постать, ніби квітку під небом; здійнявши руки вгору, вона дивилася їм услід. Коли вони озирнулись, вона окликнула їх, помахала рукою і зникла за пагорбом.

Спочатку вони обійшли той зелений пагорб, проминули другу долину, глибшу та ширшу» а далі горби пішли низкою, і мандрівникам доводилося то залазити на пагорки, то спускатися з довгих схилів. Не було там ні дерев, ні води, тільки кучерявий, пружний дерен і тиша, лише вітер посвистував десь високо, та звідкись з неба лунали зрідка крики самотніх незнайомих птахів. Сонце піднялося вище, зробилося спекотно. Долаючи черговий схил, вони раз у раз відчували, як слабшає вітер; Коли далеко на заході промайнув ліс, його немов димом оповило - з кожного листочка й кореня знову випаровувалась волога. Небосхил тепер огортав серпанок, а над ним небо стало ніби твердим, густо-синім. [148]

Опівдні гобіти опинилися на горбі з широким пласким верхом, на зразок тарілки з валом по краю. Повітря там застигло нерухомо, небо нависло прямо над головами. Подорожани перетнули заглибину і, подивившись на північ, з радістю визначили, що їм залишилося йти менше, ніж очікували. Зрозуміло, у спекотному мареві легко помилитися, вимірюючи відстань, але ряд пагорбів, поза сумнівом, уже наближався до кінця. Понизу тяглась на північ довга долина, за нею вигулькнули два стрімких узгір'я, переділені вузьким виярком, а далі починався низькоділ, обмежений якоюсь темною смугою.

- Це дерева, - сказав Меррі. - А за ними має бути Тракт. Від самого мосту він обтиканий з обох боків деревами. Кажуть, ніби у давні часи хтось їх посадив.

- Гаразд! - сказав Фродо. - Якщо й далі так піде, то ми пройдемо повз Могильники ще засвітла. Там уже й знайдемо місце, де ночувати.

Щоправда, обернувшись на схід, він дещо засмутився: там пагорби були високі і грізно нависали над головами; кожний з них вінчали зелені кургани, а де-не-де стриміло ще й могильне каміння, немов ощирені ікла.

Вони поспішили відвернутися від того смутного видовища і повернулися до круглої улоговини. Самотній камінь посередині майже не давав тіні. Звичайний, необроблений камінь, але він все ж здавався поважним, немов позначав якусь межу чи попереджав про таємну погрозу. Але гобіти сильно зголодніли, а сонце в полуденну годину сяяло щосили - чого ж їм було боятися? Отже, вони притулилися відпочити під каменем. Він був прохолодний, сонце його чомусь не нагріло; але у таку спеку це було навіть приємно. Попили, поїли - кращого обіду на свіжім повітрі й не забажаєш: бо ж Том щедрою рукою забезпечив їх харчами. Розвантажені поні походжали неподалік, поскубуючи травичку.

Довго їхали того дня верхи, забагато з'їли, а ще сонечко гріло, та пахтіли трави, та довгенько лежали вони, дивлячись у небо, - ось так і ускочили у халепу. Спати вони не збиралися, але поснули, а потім їх ніби підкинуло від неясної тривоги. Камінь, все ще холодний, відкидав довгу бліду тінь, що накрила гобітів. Бліде й водянисте сонце ледь помітно світило понад західним краєм улоговини, де вони лежали; а з інших боків стіною стояв густий, білий і [149] студений туман. Повітря застигло й гнітило серце. Поні збилися докупи, головами одне до одного.

Налякані гобіти попідскакували і метнулися до західного краю. Але й там було те ж саме: сонце швидко поринуло у туманне море, залишивши після себе лише сірі сутінки. А туман все підіймався, поки не злився у купол над головами мандрівників: вони тепер були замкнуті у напівтемній залі, що спиралася, мов на стовп, на могильний камінь посередині.

Вони відчули, що потрапили в пастку, але все ж таки не зовсім занепали духом. Дорога була недалеко, вони пам'ятали, як її знайти. У всякому разі, улоговина з тим каменем їм настільки не сподобалась, що вони й хвилинки зайвої не хотіли там залишатися. Хоч руки в них змерзли, вони зібралися у подальшу путь дуже хутко.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою довгим північним схилом крізь туман, ведучи за собою поні. Чим нижче, тим холоднішим та вогкішим ставав туман, волосся гобітів змокло і прилипло до чола. У самому долі стало так холодно, що вони мусили дістати плащі з каптурами, і на них відразу почали осідати великі сиві краплини. Гобіти знов сіли верхи на поні і поволі рушили уперед, визначаючи напрямок по вигинах ґрунту. Якби їм пощастило знайти той виярок на північному кінці долини, що його вони вранці бачили зверху, далі можна було б уже не дбати про напрямок - йдучи приблизно прямо, рано чи пізно вони б надибали Тракт. Що робити потім, вони поки що не думали, але сподівались, що, може бути, за межами Могильників туман розійдеться.

Посувалися дуже повільно. Щоб не заблукати та не розійтись на різні боки, вони їхали один за одним - Фродо попереду, Сем відразу за ним, а потім вже Пін та Меррі. Долина тяглась без кінця. Раптом Фродо побачив щось обнадійливе: крізь туман ввижалася темна пляма, отже, північний кінець Могильників уже близько. Тепер здолати ворота, й вони вільні.

- Вперед! За мною! - крикнув він не обертаючись і прискорив ходу. Та надія його швидко змінилася на подив і тривогу: темні плями стали виразнішими, але якось скоротилися, аж ось над ним нависли величезні зловісні камені, що хилилися один до одного, немов опори невидимих дверей. Нічого схожого на це вони вранці не бачили. [150]

Фродо вже майже проїхав повз ті камені, аж раптом збагнув це; у ту ж мить його оточив густий морок. Поні позадкував і захрипів. Фродо звалився з сідла, підвівся на ноги, роздивився довкола - і нікого не побачив^

- Сем! - покликав він. - Пін, Меррі! Йдіть-но сюди! Де ж ви плентаєтесь?

Відповіді не було. Фродо злякався і побіг назад, відчайдушно волаючи: «Сем! Сем! Меррі! Пін!» Поні підстрибнув і щез у тумані.

Фродо стояв під великими каменями, напружено вдивляючись у морок. Звідкись здаля, зліва, вчувався йому - може, тільки в уяві - поклик: «Фродо! Еге-гей! Фродо!» Він кинувся туди крізь імлу і відразу попав на крутий підйом.

Дряпаючись угору, він кричав і кликав дедалі розпачливіше, але довго не чув відповіді, поки, нарешті, зверху не долинуло слабке: «Фродо! Сюди!», а потім: «Допоможи!», та ще, та ще раз, поки останнє «Допоможі-і-іть!» не скінчилося довгим стогоном, та й той раптом увірвався. Фродо поспішав щодуху, але у нічній імлі неможливо було точно визначити, де саме кричали. Він міг тільки лізти та лізти далі вгору.

Нарешті він намацав ногою рівну землю і зрозумів, що дістався до вершини. Він страшенно втомився, весь упрів, але тремтів, ніби змерз. Було зовсім темно.

- Та де ж ви? - жалібно вигукнув він.

Ніхто не відповів. Фродо прислухався даремно. Зненацька його пройняло сильним холодом - піднявся крижаний вітер. Погода змінилася. Туман почав розриватися на клоччя та клапті. Подих з вуст виходив парою, ніч немов посвітлішала. Поглянувши вгору, Фродо з подивом побачив, що хмари швидко летять небом, і зірки зазирають у розриви між ними. Вітер посилювався і почав посвистувати у траві.

Раптом Фродо почув приглушений крик і знову кинувся шукати друзів; у ту ж мить туман розкрився, немов завіса, відкривши чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що стоїть на південному краї тієї вершини, на яку він заліз з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Справа темною брилою проступала на небосхилі, закриваючи зірки, кругляста покрівля прадавньої гробниці.

- Де ж ви? - знову скрикнув Фродо сердито і перелякано водночас. [151]

- Тут! - промовив утробний голос, немов з-під землі, -г- Я чекаю на тебе!

- Ні!- вигукнув Фродо, але не ворухнувся. Коліна під ним підігнулися, він припав до землі, але нічого не вдіялось йому і тиша не порушилась. Тремтячи, Фродо підвів очі: над ним нахилилась висока чорна тінь. Очі, бліді, як далекі вогні, немиготливо вирячились на нього. Потім рука, міцна, як залізо, але ще холодніша, схопила Фродо. Все тіло його пронизав крижаний холод, і більше він нічого не відчував.

Опритомнівши, Фродо спершу пригадав лише ту останню жахливу мить. Потім збагнув, що потрапив до Могил. Мерці, що не зазнали упокоєння, схопили його; скутий злими чарами, про які вдома ледь насмілювались оповідати пошепки, він не міг визволитися. Навіть поворухнутися він не відважився і лежав, як його поклали: спиною на холодному камінні, з руками, схрещеними на грудях.

Але хоч який великий був той страх, що ним була пройнята підземна пітьма, він раптом пригадав Більбо, його історії, прогулянки дорогами Краю, бесіди про походи та пригоди. В серцях навіть найогрядніших та найбоязкіших гобітів прихована (щоправда, дуже глибоко) іскра мужності, і спалахує вона, коли настає остання, безвихідна крайність. А Фродо ж не був ані занадто огрядним, ані боязким - правду кажучи, і Більбо, й Гандальф вважали його (хоч він того й не знав) кращим гобітом Краю. Він подумав, що пригода підійшла до кінця, до жахливого кінця, але ця думка лише надала йому жорсткості. Фродо весь напружився, мов для рішучого стрибка; він більше не відчував себе безпорадною жертвою.

Поки він лежав так, мізкуючи та переборюючи власну слабкість, навколишня пітьма почала змінюватися на мертвотне зеленувате світло. Спочатку Фродо нічого не міг розібрати, світло йшло ніби від нього самого, від підлоги, і ще не досягло ані стелі, ані стін. Він повернув голову і в тім холоднім сяйві побачив поряд Сема, Піна та Меррі. Вони лежали, розпрямившись, на спині, одягнені в біле, з блідими, аж синіми лицями. Навколо них розсипані були речі, видно, золоті, але у неживому світлі позбавлені гарячого блиску й краси. На головах гобітів були віночки, на грудях - золоті ланцюги, пальці унизані перснями. Меч лежав при стегні у кожного і щит біля ніг. А до горла всіх трьох був приставлений один довгий оголений меч. [152]

Несподівано звідкись з невимірної далечини долинуло нерозбірливе бурмотіння. Незмінно похмуре, воно звучало то голосніше, то тихіше, тягнулося тонкою ниткою зверху, глухим стогоном неслося з-під землі. З суцільного потоку сумовитих; але жахливих звуків раз у раз вибивалися пасма слів, тужливих, жорстоких та нещадних. Ніч, позбавлена ранку, холод, що тужить за теплом, проклинали те, що втратили. Фродо до кісток пройняв озноб. Потім пісня стала виразнішою, і Фродо, замираючи від жаху, розібрав закляття:

Мерзне серце, мерзнуть кості,

Кам'яна готова постіль,

Спать лягайте на віки.

Не прокинетесь, аж згасне

Сонце й місяць в небі яснім,

Чорний вихор вб'є зірки.

Засинайте тут на златі,

Прийде тьма владарювати,

Руку простягне над світом усім,

Над землею зів'ялою й морем мертвим.*

* Переклад А.Немірової.

Фродо почув позаду шурхіт і шкрябання. Він підвівся на лікті й побачив, що широка галерея, де всі вони опинились, майже відразу звертає за ріг. З-за рогу тяглась, намацуючи дорогу, довга рука; пальці її перебирали підлогу, підкрадаючись до Сема, що лежав скраю, - до руків'я меча у нього на грудях.

Спершу Фродо справді ледь не скам'янів, але потім його охопило шалене прагнення врятуватись. Якщо надіти Перстень, мертв'як, може, й не здолає його, й-він якось вибереться звідси. Він уявив собі, як бігтиме, оплакуючи Меррі, Піна та Сема, зате сам вільний і живий. Гандальф згодиться, що нічого іншого йому не залишилося...

Але закляття ще не настільки відняло в нього відвагу, щоб покинути друзів просто так. Вагаючись, борючись із самим собою, він почав був мацати у кишені, а тим часом рука підкрадалася все ближче. Раптом рішучість Фродо зміцніла, він схопив короткого меча, що лежав поруч, перегнувся якомога далі через тіла своїх супутників і щосили рубонув по зап'ястку повзучої руки. Та зламалася, але в [153] ту ж мить меч також тріснув навпіл біля рукоятки. Пролунав зойк, світло згасло. У темряві прокотився глухий рик. Фродо впав просто на Меррі і торкнувся його заледенілого обличчя. І відразу ж в думках його промайнув спомин, що згас, коли він потрапив до імли, про будиночок на схилі пагорка та про пісні Тома. Пригадав він ще й віршик, якого навчив їх Бомбадил. Ледь чутно, задихаючись, почав він: «Томе, Томе Бомбадил...», і тоді голос його залунав живо й сильно, і відбився від темного склепіння, немов луна сурм та барабанів:

Томе, Томе Бомбадил, радістю у серці,

Чистим пломенем вогню, лісовим джерельцем,

Вітром, квітами весни, листям осокорів,

Нам надію поверни, поможи у горі!

Запала глибока тиша - Фродо чув, як каната його серце. Миттєвість перетворилася на вічність, аж нарешті він почув далеку, мов крізь стіни і товщу землі, але ясну відповідь:

Бомбадил - молодець, веселун великий.

Синій в нього каптанець, жовті черевики.

Пісенькам його дана сила чарівнича.

Згине мороку мана - лиш його покличте.

Загриміло, падаючи, якесь каміння, і промінь світла - справжнього денного світла - впав на Фродо. В кінці галереї, біля ніг Фродо з'явилась діра, а в ній, як у рамі, - голова Тома Бомбадила, з пір'ям на капелюсі, все як слід. День освітив також обличчя трьох нерухомих гобітів, і вони відразу порожевіли. Тепер вони, здавалося, просто міцно сплять.

Том зняв капелюха, зігнувся і проліз крізь діру, наспівуючи:

Згинь, мертвото, геть з очей в сонячнім промінні!

Геть, маро, розсійся вщент, мов туман осінній!

Згинь, забудься, розточись, розлетись за вітром!

Не являйся із могил, доки й сонця світу!

Хтось заскиглив у глибині підземелля, і дальній кінець галереї з гуркотом завалився. Здійнялося довге волання, замерло у невідомій далечині, і все стихло. [154]

- Агов, друже мій Фродо, - сказав Том, - час вибиратися до сонечка, на травичку! Допоможи-но мені витягти їх!

Удвох вони винесли Меррі, Піна та Сема. Виходячи з підземелля востаннє, Фродо помітив у завалі розсипаної землі відрубану кисть руки - вона ще смикалась, як недобитий павук. Том напослідок увійшов туди сам, довго щось топтав, швиргав і нарешті з'явився з величезним оберемком скарбів - золотих, срібних, спижевих та мідних. Були там і ланцюжки, і намиста, і пряжки з дорогоцінним камінням. Він видерся на верхівку кургану, кинув усе це на траву і застиг з капелюхом у руці; вітер куйовдив його волосся, а він, поглянувши униз, на непритомних гобітів, сказав виразно і владно:

Прокидайтесь, малюки, сонця ясне коло

Хай зігріє залюбки тільця захололі!

Потупцюйте по траві босими ногами -

Розточилась ночі тінь, впала темна брама.

Як же зрадів Фродо, коли друзі його заворушилися, стали потягатися, протирати очі і нарешті звелися на ноги. Очманіло озираючись, вони побачили спершу Фродо, потім Бомбадила на покрівлі могильника, потім почали придивлятися до себе - в білому лахмітті, з віночками на головах, в поясах ясного золота, в дзвінких підвісках...

- Та що ж це таке насправді? - почав було Меррі, коли намацав рукою золотий обруч, що впав йому на лоба. Але відразу ж затнувся, тінь майнула по його обличчю, і він заплющив очі. - О; пам'ятаю, все пам'ятаю! - глухо промовив він. - Військо з Карн-Думу напало на нас вночі, і ми не встояли... О! Спис вп'явся у моє серце! - Він притис руки до грудей і потряс головою. - Ні, ні! Що це я таке верзу? Я спав? Куди ми потрапили, Фродо?

- Ми трохи не потрапили до могили, - сказав Фродо, - але зараз не хочу говорити про це. Поміркуймо краще, що тепер робити. Нам треба йти далі!

- У такому вбранні, пане? - сказав Сем. - А куди моя одежина поділася? - Він скинув віночок, пояс і персні на траву й розгублено озирався, бо не бачив поблизу свого плаща, штанів та куртки.

- Можеш не шукати, - сказав Том, зіскочивши з гробниці, і пішов танцювати коло гобітів. Так весело витанцьовував [155] він, мовби нічого страшного не слалось, і вони, подивившись на нього, відразу заспокоїлися.

- Що ти маєш на увазі? - спантеличено спитав Пін. - Чом би нам не пошукати?

- Ви зуміли повернутися до сонця з-під землі, - відповів Том. - Тож не сумуйте за шматтям, це вже ніяка не біда! Краще радійте, що живі, та скоріше дайте сонцю зігріти й ваші душі, й змерзлі тіла! Геть могильне лахміття! Побігайте голяка, поки я погуляю довкола, може, що й принесу!

Він застрибав униз, голосно свистячи і щось вигукуючи. Фродо бачив, як він побіг по зеленому видолинку між горбів, насвистуючи та наспівуючи:

Гайда! Поні де? Де ви заблудили?

Непосиди-малюки, коні норовливі.

Гостровух і Мудроніс, Пишнохвіст, Брикливий,

Мій маленький Білоніг і Товстунчик милий!

Так співав він, бігаючи, та ще й підкидав і ловив свій капелюх, аж нарешті зник за горбиком; але ще довго вітер, що тепер завернув на південь, приносив вигуки: «Егей-да! Гей-да-да!».

Сонце знов пригрівало. Гобіти побігали по траві, як звелів Том, потім полягали відпочити з тією насолодою, яку зрозуміє кожен, хто в одну мить перелетів від суворої зими у теплі краї чи після довгої хвороби піднявся з постелі й відчув, що день знову повен надії.

Коли Том повернувся, помітно пожвавішали і гобіти, і їхній апетит. По-перше, над краєм горба виріс знайомий капелюх, потім сам Бомбадил, а за ним слухняною вервечкою - шестірка поні: п'ятеро їхніх власних, а шостий - без сумніву, Товстунчик - він був більший, гладкіший і старший за всіх інших. Зрозуміло, що Меррі, коли купував їх, дав їм зовсім інші Прізвиська, але вони охоче відкликалися й на нові, Томові, так воно й залишилося.

Том покликав конячок, одну за одною, і вони, перейшовши через гребінь, ставали рядком перед своїми господарями. Том поклонився гобітам:

- Ось вам ваші поні! Вони набагато розумніші (у свій спосіб), ніж ви, непутящі гобіти - глузд здоровий мають в носі, і здаля небезпеку чують та відразу ж утікають, а ви прямісінько до пастки влізли. Даруйте їм, що втекли, бо [156] найвірніші з поні неспроможні витерпіти жах Мерців. Але вони вас не забули - погляньте, в'юки цілі!

Тепер Меррі, Сем та Пін могли перевдягнутися, - щоправда, в запасі вони мали лише теплий одяг на зиму, і їм скоро стало жарко.

- А Товстунчик звідки узявся? - спитав Фродо.

- Він мій, - відповів Том. -- Мій малий четвероногий друг. Втім, я рідко їжджу верхи, тож він блукає всюди, де хоче. Поки ви у нас гостювали, ваші поні з ним заприятелювали. І коли їм стало страшно вночі, вони до друга й примчали, віднайшли його чуттям. Він зумів їх заспокоїти. Але тепер, друже Брикинс, на тобі поїде Том. Бо ж до Тракту шлях ще довгий, малючки, бач, всі верхи, що ж то буде за бесіда, якщо пішки піду я!

Гобіти зраділи і стали дякувати Томові, а він, сміючись, відповідав, що не матиме спокою, доки на власні очі не впевниться, що великі майстри блукання по нетрях щасливо перейшли за межі його земель. «Справи чекають на мене, - сказав він, - там пісень заспівати, там попрацювати, та ще побалакати, погуляти, доглянути, щоб був порядок у лісі. Том не може завжди бути напоготові, щоб стовбури розкривати чи кургани руйнувати. Велике господарство у Тома, а ще й Золотинка жде вдома!»

Судячи з сонця, було ще зовсім рано, не більше десятої, і гобіти відчули, що хочуть снідати. Востаннє вони підживлювались під тим клятим каменем на кургані учора вдень. Тепер потрощили всі запаси, що відкладали до вечері, та разом з тим і усе, що Том привіз з собою. Щодо Обставин та гобітанських звичок те снідання не назвали б розкішним, але все ж таки їм значно покращало. Поки гобіти їли, Том повернувся до кургану і розібрав купу скарбів. Більшу частину він склав блискучою купкою і сказав: «Хай лежить. Хто перший знайде, той нехай і володіє - птах чи звір, людина чи ельф, чи будь-яка добра душа». Тільки у такий спосіб можна було зняти закляття з могили та навіки вигнати мерців. Собі він узяв лише брошку з синіми камінчиками, що переливалася, мов крила метелика. Довго дивився він на неї, ніби щось пригадуючи, хитав головою, нарешті сказав:

- Та, що носила її на плечі, була напрочуд гарна... Чудовий дарунок цей буде до вподоби моїй дорогій господині! Довго лежала ця іграшка під сирою землею - тепер її [157] буде носити Золотинка на пам'ять про минуле життя та красу!

Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи; довгі, мов вузькі листки, клинки прикрашав візерунок з червоно-золотистих змійок, а піхви з якогось невідомого металу, легкого й міцного, вкривали вогнисті самоцвіти. Чи то від якихось невідомих властивостей тих піхов, чи від чар могильних, клинки блищали, не торкнуті часом, не притупилися, не поіржавіли.

- Для гобітів ці довгі ножі стануть за мечі, - сказав Том. - Коли ви покидаєте Край, то чи на північ підете, на схід чи південь, гострий клинок в небезпечних мандрах буде вам найвірнішим другом!

Потім він пояснив їм, що ці кинджали кували багато років тому майстри-нуменорці, вороги Чорного Володаря, але їх здолав злий правитель Карн-Думу із землі Ангмарської.

- Мало хто нині пам'ятає про них, - промурмотів Том, - про нащадків вождів забутих, але ще блукають по світі самотні слідопити. Не відає безжурне мале плем'я, хто береже його спокій...

Гобіти не зрозуміли його, але поки він говорив, їм ввижалася, немов крізь далечінь віків, простора й похмура площина, і по ній рухалися люди, високі, засмучені, з ясними мечами, а в останнього з них над головою сяяла зірка. Потім видіння зникло, і знову вони зраділи, що сонечко їх зігріває.

Час було збиратися. Мандрівники спакували торби, навантажили поні; нову зброю причепили до поясів під куртками; вона заважала і здавалася зовсім зайвою: на початку походу гобіти й уявити собі не могли, що діло дійде до битв...

Нарешті вирушили. Поні звели з горба, тримаючи за вуздечку, а потім, сівши верхи, швидко поїхали долиною. Озирнувшись, вони побачили, як горить жовтогарячим полум'ям купа золота на вершині покинутого кургану. Але невдовзі сусідній горб заступив його.

Скільки Фродо не озирався на всі боки, так і не знайшов тих страхітливих чорних каменів; незабаром вони доїхали до північного проходу і повз нього виїхали на розлогу рівнину. Як же приємно було їхати, коли Бомбадил весело трюхав поруч на своєму Товстунчику, котрий виявився набагато прудкішим, ніж можна було припустити з [158] його гладкості. Том співав не вгаваючи, але все якісь нісенітниці, а може, то була якась давня, невідома гобітам мова, створена, щоб висловлювати радість і захват?..

Посувалися хутко, але незабаром з'ясували, що шлях до Тракту набагато довший, ніж здавалося. Краще б їм було вчора не спати удень, бо навіть без пригод і за гарної погоди не встигли б дістатися туди раніше, ніж опівночі. Темна смуга, що її вони бачили зверху, - то були не дерева, а чагарник. Він ріс густо уздовж глибокого рову з крутим валом на другому боці. Том пояснив, що колись, дуже давно, рів той служив кордоном королівства; щось смутне, мабуть, було пов'язане з тим місцем у його пам'яті, бо він принишк і більше нічого не додав.

Спустившись у рів, видряпалися по насипу, що просідав під ногами, до валу, а далі Том звернув на північ. Місцевість тепер тягнулась широка, рівна, подорожани прискорили ходу, але сонце вже висіло зовсім низько, коли гобіти нарешті помітили попереду ряд високих дерев і збагнули, що після стількох несподіваних пригод незабаром досягнуть довгоочікуваного Тракту. Пустили поні клусом ще на півмилі - і ось вони вже зупинилися у затінку під деревами край дороги. Тракт ледве виднівся у сутінках попід високим схилом. Тут він ішов майже точно з південного заходу на північний схід, а праворуч круто спускався до чималого видолинка. Глибокі колії геть поорали дорогу, а ще вкривали її сліди нещодавньої зливи - великі калюжі та вимоїни.

Подорожні спустилися по схилу і озирнулися. Ніде нікого.

- Ось вже ми й на місці, - сказав Фродо. - Виходить, що, йдучи навпростець через Ліс, ми згаяли лише два дні, та, може, це й на краще - ТІ могли загубити слід!

Друзі злякано вирячилися на нього. Вони зовсім забули про Чорних Вершників, поки йшли Лісом - думали тільки, аби дістатися до Тракту; а тепер Тракт лежав перед ними, але саме тут на них чигала небезпека. Збентежені, вони ще раз озирнулись, але дорога була, як і раніше, темна й безлюдна.

- То ти вважаєш... вважаєш, - нерішуче спитав Пін, - що ті поганяться за нами сьогодні ввечері?

- Ні, мабуть, не сьогодні, - відповів Том Бомбадил, - може, й не завтра. Але точніше не скажу. Що діється на [159] схід звідси, я погано знаю. А вже вершникам з далекої Чорної землі Том тим паче не хазяїн.

А все ж таки гобітам хотілося, щоб він ще й далі їхав з ними. Якщо взагалі хтось здатний здолати Чорних Вершників, то це Бомбадил - вони це добре відчували. Вони мали покинути свої землі і пройти по країні зовсім незнаній, про яку лише натякали легенди Краю, і туга за рідним домом охопила їх. Глибоке відчуття самотності та втрати стисло їхні серця. Вони мовчали, щоб хоч на хвилинку віддалити розставання, і не відразу почули, як Том бажає їм бадьорості, доброї вдачі та радить їхати без перерви до самого смерку.

- Том дає вам добру пораду, до ранку цього вистачить, а вже далі хай вам щастить! Десь за чотири милі звідси на горі стоїть селище, зветься воно Бригора. Там знайдете старий заїзд, «Грайливий Поні», заночуйте, а вранці негайно вирушайте. Будьте хоробрі, але обережні! Носа не вішайте у нещастях і сміливо йдіть назустріч долі!

Як вони не прохали його проїхати з ними хоча б до того заїзду, щоб випити на прощання, він сміявся і відмовлявся:

- Землі Тома кінчаються тут, він межі не перейде. Том має дім і чимало справ, Золотинка вже його жде!

З тими словами він крутнувся, підкинув у повітря свій капелюх, скочив на Брикинса і поскакав геть, виспівуючи щось серед наступаючої темряви.

Гобіти піднялися на укіс і дивилися йому услід, поки він не зник з їхніх очей.

- Шкода, що довелося розстатися з майстром Бомбадилом, - сказав Сем, - Оце вже дивак з диваків! Навряд чи ми скоро зустрінемо кого-небудь ще кращого, вже не сказати - дивнішого. Але, щиро кажучи, я б до того, як він назвав, «Грайливого Поні» залюбки навідався. Може, це щось схоже на нашого «Зеленого Дракона»? А що за народ мешкає в Бригорі?

- Єй гобіти, і здоровили, - відказав Меррі. - Вважаю, що там буде майже як вдома. «Поні» - у всіх відношеннях порядний заклад. Наші туди час від часу заїжджають.

- Отож, кращого й не пожадаєш, - сказав Фродо. - А все ж таки це вже не Край. Не забувайте, що ви не вдома! І, будь ласка, запам'ятайте всі до одного: прізвисько Торбинс вживати не можна! Якщо вже прийдеться якось назватися, то я... скажімо, Підкопай. [160]

Вони знов сіли на поні і мовчки поїхали по Тракту, що вже вечорів. Швидко споночіло, а вони то обережно спускались по схилу, то підіймалися знов на гору, поки не помітили попереду мерехтіння вогників.

Чорним трикутником стриміла проти неба висока гора, заступаючи їм цілях, а на західному схилі її гніздилось велике селище, притулене до схилу. Мандрівники відразу поспішили туди, і ні до чого вони у той час не поривалися, крім тепла вогнища та міцних дверей, щоб зачинити їх, залишивши ніч надворі.

Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової

ЗМІСТ

1. Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
2. Пролог Три - королям ельфійським під небом...
3. 2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК Давним-давно мали гобіти ще одну...
4. 4. ПРО ЗНАХІДКУ ПЕРСНЯ У книзі «Гобіт» розповідається про...
5. ДЕЩО ПРО ЛІТОПИСАННЯ У ГОБІТАНІЇ Коли наприкінці Третьої...
6. Розділ 2 ТІНЬ МИНУЛОГО Пересуди не вщухли ані за...
7. Розділ 3 ВТРЬОХ ВЕСЕЛІШЕ - Ти мусиш піти потайки...
8. Розділ 4 НАВПРОСТЕЦЬ ПО ГРИБИ Вранці Фродо...
9. Розділ 5 ВИКРИТТЯ ЗМОВИ - Тепер вже й нам час іти...
10. Розділ 6 СТАРИЙ ЛІС Фродо відразу прокинувся. У...
11. Розділ 7 ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА Четвірко гобітів...
12. Розділ 8 ІМЛА НАД МОГИЛЬНИКАМИ Тієї ночі ніякі...
13. Розділ 9 ПІД ВИВІСКОЮ «ГРАЙЛИВОГО ПОНІ» Бригора -...
14. Розділ 10 БЛУКАЧ Фродо, Пін та Сем повернулися до...
15. Розділ 11 КЛИНОК У НОЧІ Коли мандрівники лягали...
16. Розділ 12 СУТИЧКА БІЛЯ БРОДУ Коли до Фродо...
17. Частина друга Розділ 1...
18. Розділ 2 НАРАДА В ДОМІ ЕЛРОНДА Наступного дня...
19. Розділ З ПЕРСТЕНЬ ВИРУШАЄ НА ПІВДЕНЬ Того ж дня,...
20. Розділ4 МАНДРИ В МОРОЦІ Знову був вечір, і мутне...
21. Розділ 5 МОРІЙСЬКИЙ МІСТ Загін Хранителів мовчки...
22. Розділ 6 ЛОРІЕН КВІТУЧИЙ - На жаль, більше...
23. Розділ 7 ДЗЕРКАЛО ГАЛАДРІЕЛІ Сонце спускалося за...
24. Розділ 8 ПРОЩАННЯ З ЛОРІЕНОМ Тієї ж ночі Келеборн...
25. Розділ 9 ВЕЛИКА РІКА Фродо прокинувся, бо його...
26. Розділ 10 ЗАГІН РОЗДІЛЯЄТЬСЯ Арагорн направив...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate