Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: The Return of the King, 1954
© А.Немірова (переклад з англійської), 2003
Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Дві Вежі. Х.: Фоліо, 2003. 400 с.
Сканування і коректура: SK (ae-lib.narod.ru), 2004
ЗмістРозділ 5. Роханці тримають слово
Розділ 8. Цілителі душі і тіла
Розділ 1. Вежа над Кіріт-Унголом
Розділ 2. На затемнених землях
Розділ 8. Новий лад у Гобітанії
Частина п'ята Розділ 1 МІНАС-ТІРІТ
Пін виглянув з-під Гандальфового плаща, не розуміючи, чи прокинувся він, чи сон все ще морочить його. Вітер гудів у вухах, земля зникала в темряві; нічого не було видно, тільки зірки та піднебесні гори на півдні, на самому небокраї - і зірки, і гори теж зникали в далечині. Ще не зовсім прокинувшись, Пін спробував збагнути, котра година, і пригадати подробиці подорожі, але пам'ять ще спала. Шалена безупинна скачка, матовий відблиск золотих покрівель на світанні, великий порожній дім Теодена. Щойно вони встигли сховатися там, як небо перекреслила крилата тінь, і люди затерпли, і обличчя їхні зблідли... Але Гандальф заспокоїв гобіта, втішив, і той притулився у якомусь кутку, чуючи крізь неспокійну дрімоту кроки, голоси, розпорядження Гандальфа. Надвечір вирушили далі. Це була,вже друга... ні, третя ніч після пригоди з паланті-ром. Пережиті страхи відразу розвіяли сон: Піна затрусило, вітер заскиглив грізно та зловісно.
По небу розлилось світло, немов заграва від пожежі. Пін пощулився: якій недолі назустріч везе його Білий Вершник? Гей, та це ж лише повний місяць сходить! Отже, ніч тільки починається, їм ще їхати та їхати. Пін потягнувся, щоб розім'яти спину, і запитав:
- Де це ми, Гандальфе?
- В Гондорі, - відповів той. - Колись ця область звалась Аноріен.
- Леле! - скрикнув Пін і схопився за плащ мага. - Що це? Вогонь, їй-бо, вогонь! Чи тут живуть дракони? Дивись, онде ще один!
Замість відповіді Гандальф голосно наказав своєму коню: [5]
- Вперед, Тінеборе! Не слід гаяти часу! Поглянь: вогні кличуть на допомогу. Війна спалахнула! Вогонь на Амон-Діні, на Ейленасі, і далі на захід - Нардол, Ерелат, Мін-Рімон, Каланход і Хальфіріен на кордоні Рохану!
Однак Тінебор сповільнив ходу, потім пішов ступою, закинув голову і заіржав. З темряви йому відповіли якісь коні; прогриміли копита, троє верхівців промайнули повз них, немов привиди, і зникли на заході. Тоді Тінебор напружився і помчав стрімко учвал, і ніч, мов розбійник, засвистала їм услід.
Пін знову поринув у дрімоту, і розповідь Гандальфа про звичаї Гондору погано доходила до нього.
- З давніх-давен на найвищих вершинах, по кордонах просторої держави тримали заготовлений хмиз на багаття і чергували гінці зі свіжими кіньми» щоб будь-якої хвилини за наказом володаря розпалити вогнище і мчати на північ до Рохану та на південь до Белфалату. Давно вже не випадало горіти цим багаттям. А ще раніше вони і зовсім не були потрібні, бо королі Заходу мали палантіри... - Пін здригнувся, але чарівник додав: - Спи, нічого не бійся. Ти не до Мордору їдеш, а до Мінас-Тіріту. Там будеш у безпеці, наскільки це зараз можливо. Якщо Гондор загине або Перстень дістанеться Ворогові, тоді вже й у Гобіта-нії не сховаєшся...
V Вже ти знаєш, як розрадити, - буркнув Пін і знову задрімав. Засинаючи, він побачив білі вершини, як острови серед моря хмар, і подумав: чи живий ще Фродо та де він зараз? А Фродо у цей же час дивився на той же місяць, чекаючи на світанок.
Розбуркав Піна гомін багатьох голосів. Уже розвиднялося, але холодний сірий морок заступав світло. Минула ще доба - день у сховищі та ніч у дорозі. Тінебор розпалився, шкіра його парувала, але голова була гордо піднесена, як і раніше. їх обступали кремезні люди в цупких плащах, за ними можна було помітити напівзруйнований мур; заклопотано снували, хоч було ще дуже рано, робітники з молотками та кельмами, десь грюкали кувалди, рипіли підйомні корби. Де-не-де горіли смолоскипи та ліхтарі. Люди розмовляли з Гандальфом - йшлося про Піна.
- Тебе ми знаємо, Мітрандіре, - казав один з воїнів. - До того ж ти назвав один з паролів Семи Кіл. Але твого [6] супутника ми бачимо вперше. Хто він? Карлик з півночі? Ми в цю скрутну годину не можемо приймати чужинців, хіба що досвідчених вояків, на чию відвагу та вірність можна покластиея„.
- Я можу поручитися за нього перед Денетором, - сказав Гандальф. - А щодо мужності, то її зростом не вимірюють. Мій супутник зазнав більше битв та випробувань, ніж ти, Інгольде, хоч ти й удвічі вищий за нього. Ми прибули до вас прямо з лігвиська Сарумана, щоб сповістити про перемогу над зрадником; мій супутник дуже втомлений, інакше я розбудив би його і познайомив вас. Звати його Перегрїном, це справжній чоловік великої сміливості.
- Чоловік? - із сумнівом перепитав Інгольд, решта почала сміятися.
- Ніякий я не «чоловік», - вигукнув Пін, забувши про сон. - Нічого подібного! Я не чоловік і не воїн, я - гобіт, хоча мені й доводилось битися, коли не було іншого ви-ходуі
- Не всякий із славетних воїнів міг би відрекомендуватися краще!1 - схвально відгукнувся Інгольд. - А що таке «гобіт»?
- Напіврослик, - відповів Гандальф. (Гондорці збентежено перезирнулися.) - Ні, не той. Це його друг та родич.
- А також його товариш у поході, - додав Пін. - З нами був ще Боромир* він врятував мене у снігових заметах, а потім загинув, захищаючи нас від орків.
- Помовч! - перервав його Гандальф. - Цю сумну новину щонайперше належить повідомити батькові.
- Ми вже тут самі здогадуємося, - відповів Інгольд. - Були знаки... Ну, якщо це так, рушайте не зволікаючи. Намісник Мінас-Тіріту, звичайно, захоче побачити того* хто несе останнє вітання від сина,, хай буде він людиною чи...
- Гобітом, - підказав Пін. - Навряд чи я зможу багато зробити для вашого володаря, але все, що мені пщ силу, зроблю на пам'ять про Боромира„.
- Щаети вамї - сказав Інгольд. Воїни розступилися, Тінебор пройшов крізь вузьку браму.
- Підтримай Денетора доброю порадою в чає, тяжкий для нього і для всіх нас, Мітрандіре! - попросив Інгольд [7] навздогін. - На жаль, ти знову прийшов вісником горя та лиха...
- Я приходжу, коли потрібен. А якщо хочеш поради, то послухай: ви пізно взялися лагодити Пеленорські мури. Проти сили, яка насувається, кращий захист - хоробрість та надія. Я везу не лише погані новини. Відкладіть молоти, час гострити мечі!
- Ми закінчимо до вечора, залишилася остання ділянка, найбезпечніша, на шляху до союзного Рохану. Чи не знаєш, що там відбувається? Чи прийдуть роханці на допомогу?
- Повинні прийти, але вони вже витримали не одну битву вдома, у вашому тилу. Отже, зараз цей шлях, як і всі інші, вже не веде до мирного краю. Будьте уважні! Якби не Гандальф, старий віщун, ви нині чекали б з Аноріену не роханську кінноту, а ворожу рать. Все ще може статися. Прощавайте і пам'ятайте: пильність - головне!
Раммас-Ехор, Захисний Мур, був побудований чималими зусиллями, коли на Ітіліен лягла ворожа тінь. Мур тягнувся більше ніж на десять ліг, оточуючи рівнину Пе-леннору. Родючі, виплекані землі пологими терасами спускалися до заплави Андуїну. На північному заході відстань між стіною та Головною брамою столиці дорівнювала чотирьом лігам; тут вона була особливо високою та надійною і пролягала по стрімких урвищах понад вузькою при-річною долиною. Шлях від бродів та мостів Осгіліату, що був прокладений на високому насипі, брукованому камінням, перетинав стіну попід брамою з барбаканом. На пів-деному заході мур підходив найближче до міста лише на одну лігу. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою кручі Емін-Арнену, в південному Ітіліені, круто повертав на захід, а стіна нависала прямо над берегом, де знаходились причали гавані Харлонд, куди приставали для розвантаження кораблі з пониззя, з південних провінцій. Затишні хутори були оточені полями, садами, за господами розташувались стодоли, клуні, кошари для овець та корівники; багато чистих малих річок збігало по долині до Андуїну. Одначе тут мешкала лише невеличка частина землеробів та пастухів Гондору. Окрім населення семи округів столиці, гон-дорці мешкали також у підгірних долинах Лоссарнаху та далі на південь у краї п'яти швидких річок Лебенніну. Між горами та Морем мешкали колись нащадки забутого народу, [8] що жив там ще за часів Чорної Навали, до появи королів; тепер це плем'я злилося з гондорцями, успадкувавши від своїх пращурів тільки смагляву шкіру та маленький зріст. Найвіддаленішим підлеглим краєм, Белфалатом, володів Імраель, нащадок славнозвісного роду; в його країні не були рідкістю люди з очима сіро-зеленими, кольору Моря.
Гандальф їхав мовчки; Пін крутився, роздивляючись навкруги. Туман ходив густими клубами, але небо яснішало, і ліворуч було добре видно розрив у пасмі гір - широку долину, утворену великою рікою, зерно розбрату та поле багатьох битв, Там, де кінчались Білі Гори, Еред-Німрас, Пін побачив, як йому й обіцяв чарівник, темну піраміду гори Міндоллуїн. Фіолетові тіні лежали у глибоких зморшках, а на бескиді, висунутому вперед, як ніс могутнього корабля, біліли у вранішньому світлі стіни Мінас-Тіріту. Сім кіл білих мурів охороняли це місто, таке старе та величне, Що здавалося, ніби не людські руки збудували його, а витесали невідомі велети із самих кісток землі.
Мури здавались сірими, доки їх вкривав туман, але спалахували, мов білий сніг, під першим сонячним промінням. Пін зойкнув у захваті: вежа Ектеліону, що увінчувала верхнє коло мурів, заграла на тлі голубих небес перламутром, діамантовою голкою засяяв її високий шпиль. Над мурами злетіли білі прапорці, затріпотіли під свіжим вітром, дзвінко заграли срібні сурми.
Так Гандальф з Піном в'їхали під Головну браму Мінас-Тіріту. Залізні стулки брами відкрилися, і вартові загукали:
- Мітрандір! Мітрандір! Близько буря!
- Я примчав на її крилах, - відповів Гандальф. -- Мені потрібно побачити Денетора, поки час його намісництва ще не вичерпався. Хоч бі що принесло майбутнє, кінець старого Гондору вже наближається. Не затримуйте мене!
Не питаючи більше нічого, люди розступились, хоча всіх здивував гобіт, який сидів на коні разом з чарівником, і сам красень-кінь. Мешканці міста верхи не їздили, за винятком гінців Намісника та воїнів, коней бачили не часто, і тепер гомоніли на вулицях:
- Це, очевидно, вихованець славетних табунів ярла роханського. Мабуть, незабаром він сам прибуде на допомогу! [9]
Тінебор з гідністю ступав по гладкій бруківці довгої та крутої дороги. Мінас-Тіріт був розташований на семи терасах, кожна прилягала до схилу кручі, у кожної були свої мури з ворітьми. Головна брама в нижньому колі виходила точно на схіщ, її захищала кам'яна башта. Всі інші тераси перетинав бескид, схожий на гребінь, з прорубаними тунелями. Ворота другого кола виходили на південь, третього - на північ, і так до самої верхівки; таким чином дорога йшла зигзагами. Зверху скелю оточувала підвісна галерея, з неї, мов з гнізда, захисники твердині могли, як команда корабля, спостерігати за брамою, яка знаходилась на сімсот футів нижче. З галереї прямий хід, освітлений ліхтарями, вів до сьомих воріт. Саме за ними розташовувався Верхній двір та легендарне водоймище з фонтаном і Біла Вежа, прекрасна й гордовита, заввишки п'ятдесят сажнів. Маючи захисників, здатних носити зброю, Мінас-Тіріт був неприступний для будь-якої армії; вразливою була тільки вузька перемичка, яка доходила до п'ятого кола, між скелею, на котрій виросло місто, та відрогами Міндоллуїна, але тут люди довершили працю самої природи, збудувавши захист шанці. За шанцями було поховано королів та правителів старих часів.
Захоплення Піна зростало з кожною хвилиною. Йому й не снилося, що на світі бувають такі багаті, величні міста. Мінас-Тіріт був і більший за Ізенгард, і, безумовно, набагато красивіший; втім, пильний погляд помічав безперечні ознаки занепаду. Місто могло 6 вміщати вдвічі більше народу; над арками великих будинків були вирізьблені гарні літери, зміст яких був незрозумілим для Піна - мабуть, вони означали імена родовитих та знатних господарів, але нічиї кроки не дзвеніли по плитах затишних подвір'їв, нічиї голоси не порушувалн тишу просторих залів, нічиї обличчя не визирали з темних вікон.
Нарешті Тінебор зупинився перед Сьомими воротами; тепле сонце, що в той самий час зігрівало Фродо у лісах ІтЬгіену, горіло тут на міцних стінах, на крутій арці з замком у вигляді голови, увінчаної короною. Гандальф зіскочив на землю, бо коней до подвір'я не допускали. Тінебор, вислухавши тихе прохання мага, дозволив сторожі відвести себе до стайні.
Сторожа при воротах була вдягнена в чорні плащі та білі туніки з гаптованим візерунком - квітуче дерево, корона [10] та білі зірки - поверх воронованих кольчуг. Незвичайні шоломи, високі, прикрашені крилами білої чайки, закривали щоки; вони яскраво блищали на сонці. Ці шоломи, викувані з чистого мітрілу, збереглися від часів колишньої величі. Колись так одягались нащадки Елендша, нині - тільки гвардійці Білої Вежі, що охороняли доступ до водоймища, де колись давно росло Біле Дерево.
Звістка про гостей вже дійшла до сторожі - ворота відкрили відразу, ні про що не питаючи. Гандальф поспіхом, не дивлячись навкруги, перейшов двір, викладений білими плитами. Посередині весело іскрився вишуканий водограй, навкруги водоймища буяла свіжа зелень, а на самому краю нависало над водою мертве дерево; бризки водограю сіялися на його поламане віття, і краплі поволі стікали назад до води. Пін, намагаючись не відстати від Гандальфа, мимохідь завважив і здивувався, навіщо залишили сухий стовбур посеред дбайливо виплеканого квітника.
Сім каменів, сім зірок і Біле Дерево єдине, так, здається, шепотів Гандальф? Пін не встиг пригадати: вони вже досягнули дверей і, минаючи мовчазних брамників, увійшли до напівтемного, лункого й прохолодного коридора. Гандальф сказав напівголосно:
- Зважуй кожне слово, Перегріне! Тут не час та й не місце для гобітівських балачок. Теоден порівняно з Дене-тором - це лагідний дідусь. Намісник Гондору з іншої глини виліплений, він зарозумілий та хитромудрий, він родовитіший та багатший, хоча й не зветься королем. У першу чергу він стане розпитувати тебе про свого сина. Він дуже любив Боромира, може, навіть занадто, хоч вони зовсім різні люди. Але, прикриваючись батьківськими почуттями, він неодмінно прагнутиме витягти з тебе всі потрібні йому відомості, бо вважатиме, що з тобою це буде легше, ніж зі мною. Ані зайвого слова з вуст! А найголовніше - не згадуй Фродо. Я сам згодом знайду час, щоб поговорити з Намісником. Якщо зможеш, мовчи також про Арагорна.
- Чого це? Чим Блукач завинив? Адже він сам збирався сюди!
- Це, звісно, так, але з'явиться він, як я вважаю, зовсім не тим шляхом, ніж ми думали, не тим, ніж думає сам Денетор. Блукачу краще знати. У всякому разі не ми повинні сповіщати про його появу... [11] Гандальф зупинився перед дверима з полірованої бронзи.
- Ось бачиш, мій дорогий Піне, мені зараз не до того, щоб викладати тобі історію Гондору - вельми погано, що ти сам чомусь не вважав за потрібне повчитися змалку, замість того, щоб розорювати пташині гнізда й вештатись по лісах. Але розваж: чи є сенс у тому, щоб, принісши могутньому володарю звістку про загибель спадкоємця, разом з цим сповіщати його про особу, котра - якщо з'явиться - матиме законне право на престол?
- На престол? - не второпав Пін.
- Та на що ж інше? Де були протягом цих місяців твої вуха та очі? І що воно за народець такий!
І Гандальф, сердито пирхнувши, постукав патерицею у високі двері.
Вони відчинилися немов самі по собі. Перед гостями простяглася величезна зала. Справа та зліва за рядами колон горіли сонячним світлом стрілчасті вікна. Колони з чорного мармуру були увінчані вирізьбленими головами казкових істот і буйним листям невідомих рослин. Склепіння виблискувало золотом і перламутром. Ані завіс, ані килимів, ніяких тканин чи дерев'яних меблів; між колонами застигли у вічному мовчанні мармурові статуї.
Пін пригадав кам'яних гігантів над Андуїном і мимоволі відчув повагу до давно померлих королів. У глибині зали, піднятий на декілька сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном. На стіні поза ним викладена з самоцвітів мозаїка зображала квітуче дерево. Трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці сидів у чорному мармуровому кріслі, стуливши повіки, сивий старий з білою позолоченою патерицею в руці. Він не міг не почути кроків, але не ворухнувся.
Непрохані гості зупинились, не доходячи трьох кроків до крісла, і Гандальф сказав:
- Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріту, сину Ектеліона! Я прийшов допомогти тобі у грізну годину.
Старий підвів голову. Пін побачив красиво окреслене, ледь жовтувате обличчя: тонкі риси, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі. Йому здалося, що Денетор схожий скорше на Арагорна, ніж на Боромира. [12]
- Година і справді грізна, - промовив Денетор, - і ти, Мітрандіре, за своїм звичаєм, не запізнився. Все провіщає близький кінець Гондору, але найбільше моє горе зараз полягає не в тому. Мені доповіли, що ти привіз із собою свідка загибелі мого сина. Чи це його я бачу поряд з тобою?
- Так, це один з двох свідків, - відповів Гандальф. - Другий зостався при Теодені, ярлі Рохану, і незабаром також прибуде. Як бачиш, вони напіврослики, але не про них йдеться у пророцтві.
- Гаразд, хай будуть напіврослики, - похмуро відказав Денетор, - хоча це слово не дуже вабить мій слух з тої пори, як пророцтво примусило сина вирушити в безрозсудний похід, де йому випала доля загинути. Мій Боро-мире, як важко нам без тебе! Навіщо я не послав молодшого!
- Фарамир охоче пішов би, - зауважив Гандальф, - не будь несправедливим навіть у горі. Твій старший син сам домагався цієї подорожі й нікому не бажав поступатися. У нього була владна вдача, він добивався усього, чого бажав. Я довго мандрував з ним і встиг добре його вивчити. Але ти згадав про смерть. Отже, звістка випередила нас?
- Я отримав ось це, - відповів Денетор і, облишивши патерицю, взяв предмет, що лежав у нього на колінах, - дві половини великого рога, прикрашеного сріблом.
- Це ріг Боромира! - вигукнув Пін. - Він завжди носив його! -
- Так, це вірно, - сказав Денетор. - Свого часу я теж носив його, як і всі першородні сини в моєму роду з тих давніх часів, коли Веронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Рун. Тринадцять днів тому я почув з півночі тихий заклик цього рога, а потім Ріка принесла його мені - розколотим навпіл. Цей ріг більше не заграє.
Денетор замовк, до зали повернулась тиша. Раптом Намісник круто обернувся до Піна:
- Що ти скажеш мені про це, напіврослику?
- Тринадцять днів, - промурмотів Пін. - Авжеж, так і було. Я стояв поряд з ним, коли він засурмив. Але допо* мога не прийшла, зате навалилась нова зграя орків. [13]
- Отже, ти там був, - похитав головою Денетор, не відпускаючи гобіта з-під погляду своїх пронизливих очей. - Розповідай про все. Чому не надійшла допомога? Чому ти залишився живий, а Боромир, хоробрий та невтомний, не витримав сутички з купкою жалюгідних потвор?
Пін почервонів і забув про обачність.
- Навіть наймогутніший герой може загинути від єдиної стріли, - сказав він, - а Боромира пронизав цілий сніп. Коли я озирнувся востаннє, він лежав на землі, намагаючись витягти чорну стрілу. Тут мене вдарили, я знепритомнів і потрапив у полон. Більше я Боромира не бачив і про нього не чув. Але шаную пам'ять про нього. Хоч поплічники зрадника і змогли викрасти нас, це не зменшує моєї вдячності!
Пін сміливо глянув у жваві очі Денетора - звідки й гідність узялась! Бо дуже боляче вразили його підозра та презирство, що бриніли в холодному голосі Денетора.
- Я знаю, тобі, повелителю потужної держави, небагато буде зиску від послуг гобіта з далекої півночі, але все, на що вистачить моїх сил, я пропоную .тобі як сплату мого боргу.
Відкинувши за спину сірий плащ, Пін дістав свій меч, щоб покласти його до ніг Денетора.
Посмішка, слабка, як блиск сонця в зимовий день, промайнула в очах Намісника; він відклав уламки Боро-мирового рога й простягнув руку.
- Дай мені свою зброю!
Пін подав меч руків'ям уперед.
- Багато, багато років цій криці, - сказав Денетор. - Кували її, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину. Звідки він у тебе?
- Він був захований у Могильнику на межі нашої країни. Однак нині там мешкають лише зловісні мерці, і мені не хотілося б згадувати про це...
- Дивні речі розповідають про вас, - задумливо промовив Денетор. - Знов підтвердилося давнє прислів'я: не аюжна судити, зважаючи на зовнішність. Я приймаю твої послуги. Тебе нелегко залякати, до того ж ти вмієш чемно говорити, хоч вимова твоя, як на мій слух, звучить дещо незвично. Настають tairi часи, коли не зріст буде важливий, а лицарський дух. Ну, чи готовий ти присягнути мені на вірність? [14]
- Візьми меч за руків'я, - підказав Гандальф, - і, якщо не передумав, повторюй за Денетором слова присяги.
- Я не передумаю, - сказав Пін.
Денетор поклав меч з Могильника собі на коліна і почав вимовляти присягу; Пін, тримаючись за меч, повторював слово за словом:
- Обіцяю берегти вірність і служити Гондору та його Намісникові, За його наказом буду я мовчати чи говорити, діяти чи відмовлятися від дій, піду, куди він звелить, і повернуся, коли він покличе. Я буду служити йому в біді чи в добробуті, під час миру чи війни, живий чи мертвий, з цієї хвилини та до тої пори, коли він сам звільнить мене, або смерть поглине мене, або настане кінець світові. Так кажу я, Перегрій, син Паладіна, напіврослик з Гобіганй.
- Я, Денетор, син Ектеліона, правитель Гондору, Намісник великого короля, прийняв твої слова, не забуду їх і не відмовлюсь віддати належне: вірності - любов, мужності пошану, а зраді - помсту.
З цими словами Намісник подав Піну меч, а той сховав його у піхви.
- Тепер слухай мій перший наказ, - сказав Денетор. - Говори і не замовчуй правду. Повтори все спочатку, все, що знаєш про мого Боромира. Сідай і починай!
Він вдарив у срібний гонг, котрий висів поряд з кріслом, і слуга, які досі невидимо стояли з обох боків дверей, негайно наблизились.
- Принесіть вино, частування і крісла для гостей, - наказав Денетор, - та простежте, щоб нас не турбували протягом години. Більше часу я не в змозі вам надати, - додав він. - Ваша справа важлива для мене, але є ще багато справ, і дуже термінових. Проте, якщо вийде, ми ще побачимося сьогодні ввечері.
- Сподіваюсь, навіть раніше, - сказав Гандальф. - Я мчав наввипередки з вітром, проїхав півтори сотні ліг з Ізенгарду не тільки для того, щоб відрекомендувати тобі напіврослика, хоча, б і шляхетного духом. Чи важлива для тебе звістка, що Теоден вийшов переможцем у великій битві, Сарумана подолали і його патериця зламана мною?
- Новини важливі, але я вже довідався і вжив заходів. Денетор глянув на Гандальфа спідлоба, і Піна вразила
їхня несподівана схожість. Гобіт відчув напруження двох [15] могутніх сил: між ними ніби хтось натягнув підпалений Гніт, і ось-ось мав пролунати вибух. Зовнішністю Денетор був більше схожий на мага: стільки було в ньому сили, краси, величі; до того ж він здавався старішим. Але все ж таки почуття підказували Піну, що сила Гандальфа потужніша, мудрість глибша і велич ясніша, хоча все це зовні й непомітно. І, звичайно, він незмірно старший за Денето-ра. «Скільки ж йому літ?» - подумав Пін і здивувася, чому це запитання ніколи ще не спадало йому на думку. Древес тоді щось зауважив про магів, але Пін якось не зв'язав їх з Гандальфом. Хто ж він такий? Коли та де народився на світ? І коли покине його? Не знаходячи відповіді, Пін струснув головою, відганяючи незвичні думки. А Денетор з Гандальфом усе дивилися один одному в вічі, і Денетор першим відвів погляд.
- Так, - сказав він, - кристали ясновидіння, напевно, загинули, але зір правителів Гондору гостріший, ніж у звичайних людей. А тепер, прошу, сідайте.
Служники принесли крісла і невеличкий стілець, а також срібний глечик, келихи й солодкі булочки. Пін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи це тільки здалося йому, чи Денетор справді, говорячи про кристали, звернувся до нього?
- Отже, починай, мій новий лицарю, - посміхнувся Денетор чи то жартівливо, чи глузуючи. - Кожне слово друга мого сина багато важить для мене.
Піну назавжди запам'яталась ця бесіда у величезній, холодній залі, під пронизливим поглядом Намісника Гондору, під обстрілом усе нових і нових хитрих питань. Гандальф слухав мовчки, стримуючи, як це безпомилково відчув гобіт гнів, що наростав у ньму. Коли минула година і Денетор знову вдарив у гонг, Пін почував себе остаточно виснаженим, мов лимон, з якого вичавили сік. «Десята година, - думав він, - я б зараз за одним присідом ум'яв три сніданки...»
- Проведіть вельмишановного Мітрандіра до його покоїв, - наказав Денетор служникам. - Напіврослик поки що теж може, якщо побажає, оселитися разом з ним. Але майте на увазі, що він присягнув мені, отже, повідомте йому всі потрібні паролі. Повідомте також усім воєначальникам: о третій нарада, вони мають з'явитися сюди. І ти, [16] шановний Мітрандіре, приходь теж* якщо захочеш. Для тебе завжди відчинені мої двері, за винятком тих коротких годин, які я віддаю сну. Остуди гнів, викликаний моїм батьківським непорозумінням, і повертайся, щоб розрадити мене мудрою цорадою.
- Непорозумінням? - повторив Гандальф. - О ні, ти скоріше помреш, ніж втратиш розум, шановний Денеторе! Ти навіть горе, вмієш використовувати. Невже ти думаєш, що я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше, ніж я, хоч я сидів поруч?
- Якщо зрозумів, втішайся цим, - відповів Денетор. - Нерозумно було б з дурної пихи гребувати допомогою та порадою, коли ті потрібні. Але ти виділяєш із своїх знань лишень в міру власних задумів. Володар Гондору ніколи не стане знаряддям для чужих задумів, навіть найшляхет-ніших. Питання Гондору для Намісників найважливіші, а Намісник тут я, аж доки не повернеться справжній король!
- Доки не повернеться король? - підхопив Гандальф. - Ти правий, Наміснику, твій обов'язок зберігати королівство в очікуванні на подію, дожити до котрої мало хто сподівається. Виконуючи свій обов'язок, ти можеш розраховувати на будь-яку мою підтримку. Зрозумій вірно: я не керую ніякою державою, великою чи маленькою, але всяке добре діло, якому загрожує небезпека, стосується також мене. Гондор може впасти, але все ж, якщо уціліє хоч щось вічне, незнищенне, здатне розквітнути згодом і принести плоди, тоді я вважатиму свою справу закінченою. Адже я теж у певному розумінні Намісник. Чи це тобі відомо?
Він обернувся і рішучим кроком рушив до виходу. Пі-нові довелося припустити бігцем за ним, щоб не відстати.
Доки йшли, Гандальф жодного разу не поглянув на Піна й не вимовив ані слова. Слуга супроводив їх через площу з водограєм до вузенького провулка, забудованого високими спорудами. Вони кілька разів завертали, доки не ви- • йшли до будинку, що притулився до міського муру з північного боку неподалік від гірської перемички. Широкі сходи привели їх до просторої кімнати, стіни якої були затягнуті золотою парчею. В кімнаті меблів було небагато: стіл, пара стільців, лава та два дуже зручних ліжка. Поряд з ними було приготовлено воду для вмивання. Три високих [17] вузьких вікна виходили на північ, на заворот Андуїну, все ще застелений туманом, Прирічне Узгір'я та водоспади Раурос. Пін виліз на лаву й почав з цікавістю вивчати гарний краєвид, аж доки служник не пішов геть, а тоді запитав:
- Ти сердишся на мене, Гандальфе? Я зробив усе, що міг.
- Оце достеменно так! - Гандальф обійняв Піна за плечі, теж виглянув у вікно і раптом засміявся. Пін з підозрою глипнув на нього знизу вверх - Гандальф сміявся весело, від щирого серця. А лише ж хвилину тому його зморшкувате обличчя здавалося стурбованим і змарнілим. Звідки ж взялося це глибоке джерело радощів? Якби воно вирвалося на волю, мабуть, затопило б ціле королівство...
- Ну звичайно: зробив усе, що міг! - крізь сміх промовив Гандальф. - Утім, вірно також, що не часто доводиться потрапляти в таку сутичку поміж двома грізними стариганами. Щоправда, Денетор дізнався від тебе набагато більше, ніж тобі здається. Ти не зміг приховати те, що після пригод у Морії загін проводив не Боромир, а хтось інший, гідний особливої поваги, власник легендарного меча, котрий збирався вирушити до Мінас-Тіріту. Гондор-ці взагалі багато розмірковують над змістом старих легенд, але Денетор, відправляючи сина в похід, надзвичайно заглибився у вивчення «прокляття Ісілдура». Це людина видатних здібностей, справжній нуменорець, як і молодший його син Фарамир. Старшого безмежна любив батько, але він був зовсім не такий... Денетор бачить далеко, при бажанні може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Обманювати його важко й. небезпечно, пам'ятай про це, Піне. Ти присягнув йому. Не знаю, що спало тобі на думку, а може й на серце, але ти зробив добрий вчинок. Я не був проти, бо не завжди тверезий розум повинен стримувати щирі почуття. Ти не тільки розважив його, але й роз^ чулив його серце. Тепер тобі можна вільно пересуватися містом після служби. Але в цієї справи є зворотна сторона: ти поклявся виконувати накази Денетора, і він про це пам'ятатиме. Будь насторожі!
Гандальф зітхнув і додав:
- Ну, гаразд. Не треба занадто піклуватися про наступну днину, нам ще довго кожен новий день буде приносити [18] величезні турботи... Зараз я вже не зможу допомогти тобі. Фігури розставлено, гра почалась; і одна фігура мене особливо цікавить - Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Чи в місті він? Треба буде дізнатися. А зараз мені вже час іти, Піне. Я хочу відвідати військову нараду, послухати, про що йтиметься. Хід у відповідь тепер мусить зробити ворог, і пішаки в цій грі важать не менше фігур, повір мені, Перегріне, захиснику Гондору! Гостри свій меч! Вже стоячи на порозі, Гандальф обернувся:
- Мало не забув! Будь ласка, якщо підеш гуляти, знайди Тінебора, перевір, як його влаштували. Місцевий народ тварин любить, але за кіньми добре доглядати вміють тільки роханці!
Гандальф їгішов; дзвін на вежі Цитаделі відлічив третю годину по сходу сонця, гучний сріблястий звук прокотився над містом.
Піну не сиділося вдома; він вийшов на вулицю й озирнувся. Сонце яскраво світило, чіткі тіні від будинків та веж лягали на захід. Високий білий шолом Міндоллуїну підпирав блакитне небо. Вояки в бойовому спорядженні заповнили вулиці - мабуть, йшла -зміна варти.
- Зараз в Гобітанії вже, певно, десята ранку, - розмір-кувовуав Пін уголос. - Оце б сісти за солідний сніданок біля відчиненого віконця, на весняному сонечку. Невже мені так і пропадати? Цікаво, тут, врешті-ренгг, снідають? Чи час уже минув? Коли ж вони тоді обідають і де?
Тут він звернув увагу на чоловіка у чорно-білій формі, який ішов вузенькою вуличкою йому назустріч від центру цитаделі. Пін, відчуваючи себе надзвичайно самотнім, вирішив заговорити з незнайомцем, коли той підійде ближче. Але чоловік сам звернувся до нього:
- Ти - Перегрій Напіврослик? Мені повідомили, що ти присягнув Володарю. Давай знайомитись.
Перегрій, здивувавшись, потиснув простягнуту долоню. Гондорець вів далі: v
- Мене звати Берегонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, тому мене послали передати тобі паролі та ввести тебе в курс справи. А ще порозпитувати тебе. Тому що раніше напівросликів у нас ніхто не бачив, тільки чутки ходили. Окрім того, ти друг Мітрандіра. Чи ти його добре знаєш? [19]
- Ну, що тобі відповісти? - замислився Пін. - Я, звісно, його знаю, скільки живу, та й весь цей рік ми мандруємо разом. Але, розумієш, Ґандальф - це товстелезна книга, з котрої я знаю, може, одну чи дві сторінки. Хоч більшість навіть і того не знає. З нашого загону, здається, тільки Арагорн знає його по-справжньому.
- Арагорн? - спитав Берегонд. - А хто це?
- Та так... один проводир, - схаменувшись, ніяково відповів Пін. - Він ішов з нами, а зараз, здається, залишився в Рохані.
- А ти теж там був? На Рохан тепер у нас вся надія, точніше, все, що від неї залишилось. Як там воно?.. Але я відволікаюся: мені ж потрібно спершу відповісти на твої питання! Про що ти хотів би дізнатися в першу чергу, пане Перегрій?
- О, - пожвавішав Пін, - мене дуже цікавить одна злиденна... вибач, злободенна проблема: як у вас тут зі сніданками або чимось подібним, але того ж змісту? Я маю на увазі, о котрій годині у вас сідають до столу і де тут можна підживитися, тобто чи є десь поблизу шинок? У дорозі мене підбадьорювала думка, що в мудрих та поважних гондорців мені пощастить хильнути ковток-дру-гий пива.
Берегонд з повагою подивився на гобіта:
- Відразу помітно досвідченого вояка! Старі кажуть, у поході найперша річ - це їжа та випивка. Мені самому в далеких мандрах бувати не доводилось. Тож ти сьогодні ще нічого не їв?
- Ну, якщо бути щирим, мене пригощав ваш Володар, - зізнався Пін. - Келих вина та декілька білих булочок - не так уже й погано, але за це мене цілу годину розпитували, а від цього, мушу зауважити, апетит тільки поліпшується!
Берегонд засміявся:
- За столом і малий молодець, так у нас кажуть. На жаль, те, що тобі припадало на ранок, як і нам усім, ти вже з'їв, та ще й з такими почестями. Мінас-Тіріт - фортеця, Цитадель - його сторожова башта, зараз у нас воєнний стан. Встаємо до світанку, їмо по шматку хліба, йдемо на варту, коли відчиняють Головну браму. Але не журися, - сказав Берегонд, помітивши, як Пін похнюпився. [20]
Для тих, хто виконує важливі доручення, у нас видають додаткову порцію до обіду, а ще існує полуденок, ну і, звичайно, надвечір ми всі збираємось, щоб пообідати та розважитись. Ходімо зі мною! Отримаємо харч і поїмо на свіжому повітрі!
- Хвилинку, - затримав його Пін, червоніючи. - Апетит, або, якщо дозволиш, голод зовсім відбив мені пам'ять. Ґандальф, по-вашому Мітрандір, просив мене приглянути за його конем. Кінь цей чарівний, улюбленець ярла Рохану, від нього Ґандальф одержав Тінебора в нагороду. Здається, новий господар любить його більше, ніж багатьох людей, отже, якщо добра воля чарівника потрібна Гондору, до Тінебора треба ставитися з повагою! А також з добротою, ось як ти ставишся до мене, до гобіта, навіть краще...
- До гобіта? - перепитав Берегонд.
- Так ми самі себе називаємо, - звично пояснив Пін.
- Дуже приємно, - посміхнувся гвардієць. - Іноземна вимова добрій мові не шкодить, а гобіти, як я зрозумів, спритні на слова. Ну, ходімо, ти познайомиш мене з цим гідним скакуном. Я люблю тварин, а тут їх рідко побачиш. Мої пращури жили у вільних гірських долинах, а ще раніше-в Ітіліені... Ти не турбуйся, ми довго не затримаємося, зробимо візит ввічливості, а потім відразу до комори!
Пін пересвідчився, що Тінебор ні в чому не має нестачі. В шостому окрузі, під Цитаделлю, знаходились стайні для дюжини коней, поблизу мешкали гінці, завжди готові виконати термінове доручення від Денетора або його воєначальників. На цю пору стайні були порожні, бо гінці роз'їхались.
Коли Пін зайшов до денника, Тінебор неголосно, радісно заіржав і у вітанні схилив голову.
- Доброго ранку, - сказав Пін. - Ґандальф прийде, як тільки звільниться. Він страшенно заклопотаний, але велів тебе вітати й перевірити, як тут тебе доглядають. Отже, відпочивай, ти попрацював на славу, набирайся нових сил.
Тінебор покрутив головою, тупнув копитом, але дозволив Берегонду попестити себе по шиї та по крутих боках.
- Та він уже бажає перегонів, а не відпочинку! - сказав із захопленням Берегонд. - Який він сильний та гордай! [21]
А де його збруя? Уявляю, якою розкішною вона повинна бути!
- Для нього й найрозкішніша буде поганою, - відповів Пін. - Він не терпить збруї зовсім. Згодиться тебе нести - понесе й так, а коли ні, то вже ніякі шпори не -допоможуть. Бувай здоровий, Тінеборе! Терпи і чекай, битва не за горами!
Кінь затанцював, вибивши копитами такий дріб, що вся стайня затряслась. Пін ще раз перевірив, чи повні ясла, попрощався з конем, і вони пішли.
- Тепер нам самим пора до ясел, - сказав Берегонд і повів Піна до господарського двору Цитаделі. Вони обійшли донжон і пірнули в низенькі дверцята. Довгі сходи вели до підвалу, освітленого ліхтарями. В стінах підвалу знаходились зачинені ляди. Одна ляда була відкрита.
- Це комора нашої роти, - пояснив Берегонд, просуваючи голову до отвору, і гучно покликав: - Гей, Таргоне! Привіт! Я знаю, що ще рано, але тут зі мною новенький. Намісник прийняв його на службу. Він приїхав верхи здалека й зголоднів, отож пригости нас чимось!
Вони отримали кошик з хлібом, маслом, твердим сиром і навіть парою яблук - залишки від зимових запасів, трошки зів'ялі, але міцні й солодкі. Також тут знайшлося місце для пласкої шкіряної пляшечки зі свіжим пивом, дерев'яних мисок, ложок та келихів. З цим добром вони перебралися до затишного куточка у східній частині навісної галереї; там між зубців фортеці стояла кам'яна лава і відкривався чудовий краєвид на залиту вранішнім сонцем далечінь.
Вони поїли, попили й поговорили. Берегонд розповів про Гондор, про життя в місті, про місцеві звичаї, а Пін - про свою далеку батьківщину і дивовижні краї, де встиг побувати, Берегонд спостерігав за гобітом щодалі з більшим подивом, коли той, сидячи на. лаві, теліпав ногами або вставав навшпиньки, щоб виглянути з-за зубців.
- Скажу не приховуючи, пане Перегрій, - сказав Берегонд нарешті, - хоч ти і виглядаєш років на дев'ять, не більше, але зазнав таких поневірянь і бачив такі дива, що небагато наших старих воїнів могли б позмагатися з тобою. Я був подумав, що наш Намісник з примхи, наслідуючи старих королів, вирішив мати власного пажа. Але тепер [22] бачу, що ти не малюк, прошу вибачити за непорозуміння.
- З радістю вибачаю, - відповів Пін. - Хоча ти недалекий від істини. За нашими мірками, я трохи старший за підлітка - мені ще чотири роки до повноліття, коли я ввійду в літа, як у нас кажуть. Але чого ми все про мене та про мене, краще ти мені поясни, що у вас тут до чого.
Сонце піднялося вже високо; туман над долинами танув, шматки його пропливали над їхніми головами. Східний вітер посилювався, білі стяги тріпотіли й плюскотіли над фортецею. Далеко внизу, за п'ять ліг від міста виразно сріблилась Велика Ріка, вигинаючись величною дугою з північного заходу на південний; далі вона губилася у світлому серпанку, а за ним, десь за п'ятдесят ліг, лежало Море.
Пеленнор відкривався Піну мов на долоні, подекуди темніли будинки, низькі загороди, клуні та кошари, але ніякої худоби не було видно. По шляхах та стежках, через зелені поля, до Головної брами тягнулися вервечки возів, їх раз у раз випереджали вершники, спішувались біля брами й поспішно заходили до міста; інші вози - таких було ще більше - навпаки,, виїжджали з міста і прямували на південь по Великому Тракту. Тракт був широкий, добре мощений, з утоптаною стежкою для кінноти н захисним парканом. По стежці мчали чвалом вершники, а тракт був заповнений возами. Придивившись, Пін зрозумів» що безладдя на шляху не існувало. Рух складався з трьох частин: перший потік - швидші кінні візки* у другому воли тягли величезні вози з кольоровими полотняними запиналами, а в третьому люди самі штовхали возики та тачки.
- Ми відправляємо старих, жінок та дітей, - пояснив Берегонд. - Тракт веде в долини Тумладену та Лоссарна-ху, потім: до гірських селищ і дані-на Лебеннін. Це останні обози, до полудня шлях має бути звільнений на лігу від брами, такий наказ. Сумна необхідність! - зітхнув гвардієць. - Мало з тих, хто розлучається тепер, зустрінуться знову... В місті завжди дітей було не дуже багато, а тепер зовсім не зосталося - хіба десяток-другий підлітків, для яких тут знайдеться справа. Мій син теж залишився...
Пін занепокоєно подивився на схід, неначе очікуючи, що звідтіля ось-ось наваляться тисячні орди орків і затоплять зелені поля. [23]
- Що це там далеко? - спитав він, показуючи на середину завороту Андуїну. - Ще якесь місто?
- Було місто. Столиця Гондору. Мінас-Тїріт тоді був звичайною фортецею. Це руїни Осгіліату. Колись він лежав по обидва боки річки. Ворог захопив його і спалив, дуже давно. Коли Денетор був ще молодий, ми відвоювали руїни, але вирішили там не оселятися, тільки відбудували міст та укріплення, щоб наше військо могло легко, переправлятися через річку. Але тут з'явилися Люті Вершники з Мінас-Моргулу...
- Чорні Вершники? - широко розплющивши очі, зойкнув Пін.
- Так, вони були чорні, - кивнув Берегонд. - Чи ти про них чув? І нічого не розповідаєш!
- Чув... - тихо сказав Пін. - Але не розповідатиму так близько від... - він замовк, потім подивився на річку, і йому там примарилась грізна тінь. Чи то гори маячіли на обрії, відділені двадцятьма лігами туманного повітря, чи то пасмо хмар застоялося на самому небокраї, - а далі збирався морок ще глибший. Та поки Пін дивився, морок цей ворушився, пухнув і повільно, дуже повільно, поглинав ясне небо.
- Ти мав на увазі - близько від Мордору? - незворушно закінчив Берегонд. - Так, вона там, ця країна. Ми рідко згадуємо її ім'я, але весь час живемо з цією тінню перед очима. Вона інколи слабшає, тоді віддаляється, інколи густішає, тоді пересувається ближче. Останнім часом вона зростає, наше занепокоєння зростає разом з нею. А майже рік тому Люті Вершники захопили переправу. Кращі наші бійці полягли там. Боромиру вдалося відкинути ворога з нашого, західного берега, і околиці Осгіліату поки що за нами. Ми чекаємо на новий удар. Здається, що він стане вирішальним.
- Коли ж почнеться війна? - сгіитав Пін. - Як ти гадаєш? Вчора ми бачили сигнальні вогні та гінців. Ган-дальф сказав: це знак, що війна вже- почалась. Він так поспішав! А тут усе немов застигло...
- Це тому, що все вже зроблено. Ми, так би мовити, набираємо зараз якмога більше повітря перед тим, як пірнути.
- Навіщо ж тоді запалювали багаття? [24]
- Коли почнеться облога, пізно буде звати на допомогу. Не знаю, що вирішив Намісник. Він знає багато способів, як швидко отримувати новини. Наш Денетор людина незвичайна. Він ясновидець! Кажуть, нібито ночами він підіймається на вежу, там, пронизуючи зором простір у всіх напрямках, читає в минулому та майбутньому, навіть може проникнути у думки Ворога, борючись з ним. Від цього він передчасно зістарівся. Гадаю, що не випадково Фарамир, наш капітан, зараз десь за річкою, - він там на небезпечному завданні, і, можливо, вже є від нього якась звістка. Але, як я розумію, вогні вирішили запалити позавчора, після отримання новин з Лебенніну. Флот корсарів з Умбару підходить до гирла Андуїну. Вони вже давно не бояться Гондору, мабуть, порозумілися з Ворогом; тепер їхня навала полегшить його справу: воювати з корсарами доведеться тими силами, що повинні були підійти з Лебенніну та Белфалату, а вояки там стійкі й досвідчені. Тепер наша остання надія - Рохан, тому ми так зраділи, почувши звістку про їхню перемогу. Та все ж... - Берегонд підвівся і окинув поглядом небокрай. - Падіння Ізен-гарду - це попередження для нас. Це вже не сутички біля переправ, не грабунок із засідки, не вилазки з Ітіліену - це велика війна, ретельно підготовлена й виважена, і ми - лише перша мішень, хоч як би це не обурювало нашу гордість. Кажуть, щось діється на далекому сході, за Внутрішнім Морем, а також на півночі в Глухомані, на півдні в Харадь Всім країнам доведеться витримати грізне випробування.
Та все ж, пане мій Перегріне, нам випала велика честь: саме в нас перших цілить зараз Володар Тьми. Ненависть його пройшла крізь безодню століть і морські глибини. Нам випала найжорстокіша битва. Тому Мітрандір так поспішав. Бо якщо Гондор впаде, хто витримає? Тільки, пане мій, скажи, чи бачиш ти хоч якусь надію на те, що ми справді зможемо вистояти?
Пін не відповів. Він глянув на могутні стіни, на стрункі башти та гордовиті стяги; сонце стояло високо, а десь вдалечині купчився морок. І Пін подумав, що в темряви довгі руки, і згадав орків, лісових та гірських, і Саруманову зраду, і хижих птахів, і Чорних Вершників у Гобітанії, згадав літаючий жах - крилатого назгула. Він здригнувся, і в цю хвилину сонце немовби згасло, закреслене темними крилами. [25]
З надхмарної височини зірвався лютий вереск - приглушений, але такий жорстокий, крижаний, пронизливий, що від нього захололо все в середині. Пін зблід і зіщулився.
- Що це було? - спитав Берегонд. - Ти теж відчув?
- Так, - пробурмотів Пін. - То Лютий Вершник на крилах темряви, згубний провісник нашого кінця...
- Згубний провісник, - повторив Берегонд. - Так, Мінас-Тіріт, мабуть, не витримає. Насувається ніч. Моя кров холоне в жилах...
Вони замовкли, похнюпившись. Але коли Пін знову підвів голову, сонце сяяло, як і раніше, і прапори майоріли на вітрі
- Минуло, - з полегшенням промовив Пін. - Багато галасу даремно. Постривай зневірюватись. Гандальфа ми вже колись поховали - а він повернувся! Нехай ми навіть захитаємось, але не впадемо, а якщо й упадемо, - знов підіймемося. Чия відвага, того й перемога?
- Гарно сказано! - Берегонд підскочив і почав збуджено ходити уздовж стіни. - Всьому живому колись настає кінець, але для Гондору час ще не настав. Ворог може поламати стіни, навергати купи мертвих тіл - нічого, знайдуться інші твердині, таємні переходи попід горамиї Надія і пам'ять врятуються в затишних долинах, де зеленіє трава...
- Нехай як би усе не скінчилося, аби скоріше, - зітхнув Пін. - 3 мене поганий вояка, мене нудить від самої думки про війну. Але сидіти й чекати ще гірше, жданика-ми не наїсися! День здається безкінечним, ранок ніяк не закінчується.- Навіщо дозволяти ворогові бити першим? Гадаю, що в Рохані нічого б не вийшло, якби Гандальф усіх там не розворушив.
- Це наше слабке місце. Тут багато хто почуває себе так само. Зрозуміло, все ще може змінитися, коли повернеться Фарамир. Його вважають слабким: в наш час люди не вірять, що мудрість і м'яка вдача не заважають відвазі. Він не такий відчайдушний і запальний, як Боромир, - ну то й що? Втім, капітан теж мало чим допоможе. В нас недостатньо сил, щоб кидати першими виклик... так би мовити... тому володарю. Ми можемо тільки захищатися, й не нападатимемо, доки ворог не ступить на нашу землю. Але тоді вже не схибимо! [26]
Рука Берегонда звичним рухом торкнулася меча. Він випростався, розправив плечі, очі його спалахнули у передчутті битв. «Погано мені, - подумав Пін, - вони тут усі такі величезні, а моя рука легша за пір'їну... На що я здатний? Не вартий дірки з бублика. Так і Гандальф казав - пішак, але якщо я вже на шахівниці, треба не осоромитись...»
Нові друзі розмовляли до полудня. Вдарив дзвін, навколо почався рух - сторожа пішла обідати.
- Чи не підеш зі мною? - запропонував Берегонд. - Доки не знаєш, до якої роти тебе зараховано, можеш приєднатися до нашого товариства. Ти будеш бажаним гостем, та й встигнеш краще познайомитись з людьми, поки ще є час.
- Піду з радістю, - відповів Пін. - Щиро кажучи, мені тут дуже самотньо. Я залишив у Рохані кращого друга, ні побалакати, ні посміятися - один як палець... А добре й справді було 6 приєднатися до твоєї роти! Ти ж командир, тож занеси мене до реєстру сам або замов слівце...
- Ну що ти! - посміхнувся Берегонд. - Я не командир, титулів та посад не маю. Я звичайний гвардієць третьої роти. Але май на увазі, пане мій Перегріне: бути гвардійцем при Білій Вежі справа почесна! Нас поважають не тільки в місті, а навіть у всій країні.
- Тоді це для мене занадто велика честь, - мовив Пін. - Проведи мене до нашого житла, і, якщо Гандальф не повернувся, я піду з тобою, куди скажеш.
Гандальф не прийшов, навіть не залишив ніякої звістки; Пін вирушив з Берегондом і познайомився з третьою ротою. Виявилося, що Пін уже став знаменитістю, по фортеці ходили чутки про чудернацького супутника Мітран-діра та про довгу бесіду його з Денетором. Пішов поголос, що з'явився князь напівросликів, щоб запропонувати Гондору підкріплення - п'ять тисяч клинків, і що роханці з'являться, маючи кожен по воїну-напіврослику на луці сідла, а вони хоч малі, але відчайдушні.
Пікові довелося розвіювати марні мрії, але від титулу відхреститися він уже не міг, гондорці були впевнені, що особа, яка спромоглася завоювати прихильність Денетора та Боромира, повинна бути щонайменш князем. Піну дякували наперебій за пропозицію допомоги, ловили кожне [27] слово, кожну розповідь про далекі краї, пригощали досхочу найкращими стравами та пивом. Одна залишилась турбота у Піна - не передати куті меду, як то буває з гобітами у дружньому колі.
Нарешті Берегонд піднявся з-за столу.
- Поки що прощавай, - сказав він. - Мені пора на службу. Ми всі будемо на варті до заходу сонця. А ти, якщо хочеш, прогуляйся містом з моїм сином, він залюбки познайомиться з тобою. Ти лишень зійди до першого кола, спитай дорогу до Старої таверни на Рат-Келердайн, вулиці Ліхтарників. Там ти знайдеш мого сина. Гарний хлопчина, скажу тобі! До зачинення брами ще встигнете нагулятися.
На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами - кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, - а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.
Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова «Ерніл-і-Періаннат»: його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.
Перегрій пройшов широкими, мощеними під'їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників - широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. . [28]
- Привіт! - сказав хлопець. - Ти звідки? Адже ти не тутешній!
- Був, - коротко відповів Пін. - Тепер я тут на службі.
- Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п'яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?
- На яке питання відповідати по-перше? - пирскнув Пін. - Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобіта-нії, а років мені майже двадцять дев'ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.
- Двадцять дев'ять! - аж присвиснув хлопець. - Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б'юся об заклад, - додав він задерикувато, - я тебе запросто покладу на обидві лопатки!
- Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки. От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!
Тут Пін скривив таку страшну міну, що хлопець подався назад, але відразу ж стиснув кулаки й рушив уперед; в його очах спалахнув бойовий азарт.
- Та постривай! - розсміявся Пін. - Поспішно довіряти спритним на слово незнайомцям теж не слід. Я не битися прийшов, а якщо ти вирішив викликати мене на двобій, треба спершу відрекомендуватися!
- Я - Бергіль, син гвардійця Берегонда.
- Так я й зрозумів, - сказав Пін, - ти на нього дуже схожий. Це твій батько послав мене сюди.
- Чому ж ти відразу не сказав? - здивувався Бергіль і раптом насупився: - Тільки не кажи, що він передумав і звелів мене відіслати звідси разом з дівчиськами? Невже останні обози ще не відійшли?
- Відійшли, не хвилюйся, - запевнив Пін. - Твій батько просив повідомити: якщо тобі не схочеться класти мене на лопатки, можеш повести мене й показати місто, [29] таким чином розважиш мене, а я розповім тобі дещо про далекі краї.
Бергіль від радості заплескав у долоні:
- Оце добре! Тоді відразу йдемо! Ми саме збиралися до Головної брами!
- А що там таке?
- Сьогодні на захід сонця управителі союзних земель прибудуть по південному шляху. Буде цікаво, ось побачиш!
Бергіль виявився гарним приятелем, і Пін вперше після розлучення з Меррі розвеселився: вони гомоніли і сміялись, прямуючи вулицею, і не помічали цікавих поглядів. Біля Головної брами зібрався великий натовп; тут Пін набув особливої ваги в очах Бергіля, бо гобіт назвав пароль, і варта відразу віддала йому честь, випустила та навіть дозволила взяти з собою Бергіля.
- Ой, як гарно! - радів хлопчик. - Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!
За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.
- Дивись, курява над шляхом! - заволав хтось. - Йдуть, йдуть!
Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали: ' • • - Форлонгі Форлонг!
- Що це значить? - спитав Пін у Бергіля.
- Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!
На дорозі з'явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці - широкоплечий, з великим черевом, у руці - довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.
Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: «Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити [ЗО] нам на допомогу лишень десяту частину... Краще мало, ніж зовсім нічого...»
Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.
Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір'я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п'ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з'явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні - всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з'явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.
Це було все - менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.
Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.
- Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, - пробурмотів Пін.
- Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! - схаменувся Бергіль. - Ходімо! Чуєш, вже грають зорю...
Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]
- До побачення, -сказав Бергіяь. - Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з'їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти... Ну, може, ще з'їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!
Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.
- Дорогу знайдеш? - спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. - Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано-вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!
Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.
Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир... коли ж повернеться Фарамир?»
- Доброго вечора, - привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. - А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день...
- Зате ніч буде надто короткою, - мовив Гандальф. - Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку- як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
