Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Розділ 4 НА ЛУГАХ КОРМАЛЛАН
Навколо пагорбів кишіла мордорська солдатня. Чорна навала, мов повінь, заливала гондорську рать. Сонце світило багряно, крила назгулів плямували землю смертоносною тінню. Арагорн стояв під королівським прапором, [206] мовчазний і суворий, думки його,'здавалося, витали далеко, але очі сяяли тим сильніше, чим густішою ставала ніч. Гандальф стояв на самій вершині, Тінь не торкалася його осяйних шат. Атаки насувалися хвиля за хвилею на приречені пагорби, вишуми бою, брязкіт криці й лемент зливалися у грізний гул штормового моря. Раптом Гандальф здригнувся, обернувся на північ, де ще зостався клаптик блідого чистого неба, змахнув руками і крикнув громовим голосом:
- Орли летять!
І інші підхопили:
- Орли летять! Орли!
Найманці Мордору здивовано поглядали в небо, не розуміючи, що означає це небесне знамення. До бойовища поспішав Гваїхор-Вітробій і брат його Менельтор, найчудовіші з орлів півночі, гордих нащадків прабатька Торон-дора, що звив гніздо ще в Передвічні дні Середзем'я. За ними, підхоплені дужим вітром, мчалися зграєю "їхні піддані. Різко знизившись, орли накинулись на назгулів; їхні величезні крила звихрили повітря, мов ураган.
Але в цю хвилину назгули, почувши заклик Володаря з Чорного Замку, здійнялися і зникли в пітьмі над Мордо-ром; сумнів зародився в чорних душах прислужників Тьми, нахабний сміх застряв у пащах, із тремтячих рук падала зброя, коліна підгиналися в поплічників Саурона. Владика, чия міць гнала їх у бій, чия воля годувала їх ненависть і злість, завагався, відвернувся. І вони, подивившись в очі своїх супротивників, побачили в них світло, нещадне світло, і жахнулися.
Далеко пролунали урочисті вигуки вождів Заходу; лицарі Гондору, вершники Рохану, дунадани з півночі згуртованими рядами пішли на заціпеніле воїнство ворога, прокладаючи собі дорогу вістрями списів. Але Гандальф здійняв руки і знову владно крикнув:
- Стійте! Стійте й чекайте! Настала заповітна хвилина! - І ще не встиг він вимовити ці слова, як земля заходила ходором. Вдалині, високо, вище гір зметнулася до неба чорна хмара, неосяжна, прошита полум'ям. Земля двигтіла і стогнала. Гострі вежі Мораннону, Зуби Мбрдору, надломилися й упали, могутня стіна осіла безформною купою. Чорні Ворота були стерті з лиця землі; здалека, то [207] тихіше, то голосніше, досягаючи хмар, долинув гул, гуркіт, посилений луною, немов прокотився каменепад.
- Кінець пануванню Саурона! - сповістив Гандальф. - Хранитель Персня виконав своє призначення!
Усі подивилися на південь, у бік Мордору, і багатьом здалося, начебто на тлі білястої хмари здіймається хитка чорна тінь у вінці з блискавок. Вона зависла, заповнюючи собою небо, ворушачи щупальцями, немов загрожуючи світу, лиховісна і безсила; потім сильний порив вітру зім'яв її і відніс геть. Все стихло.
Вожді Гондору схилили голови, а коли знову глянули на бойовище, ворожа армія вже бігла врозсип: сили Тьми розвіялися, мов порох під вітром. Коли гине мурашина матка, що керує всім родом, мурахи розповзаються хто куди, безпомічні і незграбні, слабшають і гинуть. Те ж трапилося і з поплічниками Саурона: орки, тролі, навчені злу звірі раптом, втративши розум, забігали, тикаючись безглуздо в різні боки. Деякі самі собі смерть заподіювали, натикаючись на власні списи чи падаючи в ями; інші, волаючи, шукали темні нори, де можна укритися від пекучого світла. Тільки люди з озера Рун і з Хараду, східні варвари і жителі півдня сприйняли падіння свого володаря і велич вождів Гондору. Ті, що давно служили Саурону і до глибини душі пройнялися ненавистю, зберігши, однак, пиху й відвагу, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Але інші - більшість - у паніці втікали на схід; були й такі, що, кинувши зброю, благали про пощаду.
Гандальф, полишивши Арагорна з його товаришами вирішувати воєнні справи, піднявся на вершину пагорба і голосно покликав Вітробоя. Той миттєво злетів до нього з піднебесся.
- Двічі носив ти мене, друже мій, - сказав маг. - Доведи ще раз свою дружбу, якщо твоя ласка. Я, мабуть, не став набагато важчим з того дня, коли ти відніс мене з вершини Зіракзигілу, де згоріло моє колишнє життя...
- Я понесу тебе, куди побажаєш, хоч би ти був важчим за камінь, - відповів Гваїхор.
- Тоді летимо! Візьми із собою брата і ще двох-трьох родичів, що літають найшвидше. Нам треба обігнати не тільки вітер, але й назгулів. [208]
- Вітер північний, але ми його переженемо, - сказав Гваїхор.
- Як добре, що ти тут зі мною, - сказав Фродо, - в останню годину існування світу.
- Так, я з вами, пане, - сказав Сем, обережно перекладаючи поранену руку Фродо собі на груди. - І ви зі мною. Наш похід скінчився. Але якщо вже ми зайшли так далеко, мабуть, не варто здаватися. Я так не звик, ви ж мене знаєте...
- Може, ти й не звик, але так улаштований світ: надії не здійснюються. Всьому є край. Тепер вже недовго. Усе летить казна-куди, і нам не врятуватися...
- Будь що буде, пане, тільки чому б не відійти від цього небезпечного місця, Згубної Щілини, чи як там її? Це, принаймні, нам під силу, еге ж? Нумо спустімося по стежині!
- Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться...
Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат-Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.
Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете...
їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.
- Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? - зітхнув Сем. - Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати... Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб... А що там далі буде, без нас?..
Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми [209] та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менель-дор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.
Сем прокинувся на м'якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво-зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. «От сонько, - подумав він. - Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам'яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, - подумав він. - Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука - але без середнього пальця.
Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:
- Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:
- В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас! З-за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із
сліпучо-білою бородою.
- Як почуваєш себе, Семе Гемджи?
Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву. Нарешті він спромігся прошепотіти:
- Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі... а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?
- Тінь розвіялась, - відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх-давен не чув Сем сміху - музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам'ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але [210]cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:
- Як я себе почуваю? Немає слів! - Він широко розкинув руки і задріботів: - Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу...
Він перевів подих і повернувся до Фродо:
- А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти...
- Щира правда, я цілий і здоровий, - сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. - Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.
- Полудень? - повторив Сем, намагаючись визначити час. - А якого дня?
- Чотирнадцятого після Нового року, - відповів Гандальф, - або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня1, на пам'ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.
- Король? - не второпав Сем. - Що за король? Чий?
- Король Гондору, володар усіх західних земель, - туманно пояснив Гандальф. - Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації - він чекав, поки ви одужаєте.
- У чому ж ми підемо? - стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя - залишків похідного одягу.
- Одягнете те, в чому ходили в Мордор, - сказав Гандальф. - Це орче ганчір'я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.
Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.
1 Березень - по-гобітанськи Ратен - налічував за календарем гобітів 30 днів. - Прим, автора.
[211]
- Що це?! - вигукнув Фродо. - Чи це можливо...
- Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену - світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову...
Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушу-ли з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з-за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.
На галявині лицарі - рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, - усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву. За нею відкрилося розлоге поле, а за ним - широка річка; легесенький пар, що здійнявся над водою, сповивав сріблястим серпанком довгий лісистий острів на стрижні і безліч причалених до берега кораблів. На полі рівними рядами вишикувалися незліченні полки. Коли гобіти наблизились, блиснули мечі, вийняті з піхов, списи вдарили об щити, заграли ріжки і сурми, і багатоголосий, різномовний хор вигукнув:
- Хай живуть напіврослики! Кайо і Періан ананн! Аг-лар і Періаннат! Слава Фродо і Сему! Даур а Бергаель, коннин-ен Аннун! Еглеріо! Хвала їм! А ланта-те! Лаудаве лайтуваль! Слава! Коннаколиндор, а лайта таріенна! Хра-нителям Персня слава повік!
. Фродо і Сем, вражені, зніяковілі, червоніючи, з блискучими очима йшли серед цих дружних вигуків до узвишшя, вкритого дерном. На ньому стояли три похідних крісла: над "правим тріпотів прапор з білим конем на зеленому полі, над лівим - блакитний зі срібним кораблем. Посередині ж, на високому ратищі, майорів на вітрі чорний прапор із квітучим Білим Деревом, короною і Сімома Зірками. Під ним на різьбленому кріслі сидів воїн у кольчузі, але без шолома, з великим мечем на колінах. Він підвівся назустріч гобітам, темноволосий, із сірими очима, прекрасний і світосяйний, справжній король Рослого народу. І хоча він дуже змінився, гобіти відразу впізнали його і кинулися обіймати: [212]
- Це вже занадто! - кричав Сем. - Та це ж наш Блу-кач!
- Та він же, - посміхнувся Арагорн. - Далеку дорогу ми пройшли від Бригори, де я так тобі не сподобався при першій зустрічі, правда? Усім було важко в цьому поході, але вам важче за всіх...
І ще сильніше здивувався і зніяковів Сем, коли король низько вклонився їм і, узявши за руки, посадив Фродо праворуч, а Сема ліворуч від себе. Потім звернувся до військ, і його почули по всьому полю:
- Слава напівросликам! Слава!
Голосний заклик радості вирвався з тисяч грудей, а коли він стих, з'явився гондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати:
-г До вас звертаюся я, витязі і воїни з серцями, що не знають страху, правителі і князі, шляхетні мужі Гондору, вершники Рохану і ви, сини Елронда, дунадани півночі, ельфи, гноми і славетні діти мирної Гобітанії! Діти Вільних народів, слухайте! Я проспіваю вам про славні діяння Фродо Дев'ятипалого і про Перстень Влади.
Сем щасливо розсміявся і, зіскочивши з місця, закричав:
- Як красиво! Як здорово! Усі мої мрії здійснюються! І раптом він розплакався. І разом з ним сміялося і пла-
- кало все військо, і тільки чистий, дзвінкий голос співака заспокоїв їх.
Менестрель співав то ельфійською, то Загальною мовою, і серця слухачів, розчулені красою слів, наповнилися радістю, гострою, як клинок меча, і поринули думки їх у країну, де біль і щастя сплавлені воєдино, а сльози напувають веселощами, як вино.
Коли сонце перейшло до вечірнього пруга і тіні дерев подовжилися, співак востаннє вигукнув: «Слава!» і замовк. Тоді Арагорн підвівся, відпустив військо, і люди посідали за довгими столами під навісами їсти, пити й веселитись, доки не стемніє.
Фродо і Сема провели до намету, де вони скинули похідне дрантя; люди старанно склали його і сховали в особливу скриньку. Натомість гобіти одержали чисту білизну і все інше, а коли вже кінчали вдягатися, з'явився Гандальф і приніс речі, викрадені в Мордорі: меч, ельфійський плащ [213] і кольчугу з мітрілу. Для Сема знайшлася позолочена ко-льчужка, а його сірий плащ, відпрасований і вичищений, знову виглядав як новий.
- Меч я не візьму, - сказав Фродо.
- Сьогодні ти повинен бути при мечі, - заперечив Гандальф.
Тоді Фродо взяв той меч, що Сем залишив йому, ідучи з перевалу Кіріт-Унгол.
- Жало я віддав Сему, - пояснив він.
- Ох, ні, пане! Пан Більбо дав вам його разом з кольчугою, напевно, йому б не сподобалося, якби його носив хтось інший!
Фродо погодився. Гандальф, схиляючись як зброєносець, допоміг їм надягти обладунок, подав два срібних вінця. У такому вигляді гобіти і вирушили на королівський бенкет, де, крім Арагорна, з ними за столом сиділи Гандальф, Гімлі і Леголас, Еомер, ярл Рохану, і конунг Імраель, і найславетніші з воїнів.
Коли по хвилині урочистого мовчання кубки наповнилися вином, Сем помітив двох пажів, що прийшли, як він вирішив, прислужувати за столом, - один був у туніці чорній зі сріблом, другий - в білій з зеленим. Спершу Сем здивувався, як це таких малят взяли на службу. Але, придивившись краще, він радісно заволав:
- Пане, пане, погляньте-но! Та це ж наш Пін, тобто я хотів сказати, пан Тук, і пан Меррі! Виросли як! Ви подумайте! Не у нас одних, мабуть, є що розповісти!
- Ще б пак, - підхопив Пін, обертаючись до Сема. - І ми вам після бенкету охоче все викладемо. Поки що спробуй розворушити Гандальфа. Він уже не такий потайний, хоч і сміється тепер більше, ніж говорить. А в нас з Меррі роботи аж по саме горло. Бачиш, ми обоє служимо: я - Гондору, а Меррі - Рохану, як ти вже міг здогадатися!
Минув, нарешті, і цей щасливий день. Сонце пішло спати, місяць виплив з туману над Андуїном, проливаючи на листя сріблисте сяйво; Фродо і Сем сіли під деревами, насолоджуючись свіжим шелестінням і пахощами прекрасних Ітіліенських земель. Допізна пробалакали вони з Меррі, Піном і Гандальфом; Гімлі і Леголас, звичайно ж, приєдналися. Фродо і Сем незабаром довідалися про все, [214] що трапилося після пам'ятного нещасливого дня на Причальному Лузі біля водоспаду Раурос, але не було кінця запитанням і відповідям.
Орки, енти, широкі степи, вершники, осяяні самоцвітами печери, білі вежі і золоті палати, стрункі кораблі з напнутими вітрилами, битви і подвиги - усе це жваво вставало перед очима приголомшеного Сема. З усіх див його більше за все займало, чого Меррі і Пін так виросли. Він приставляв їх то до Фродо, то до себе, вимірював, чухав у потилиці.
- Щось не візьму я до тями, як це могло з вами трапитися, і це в вашому віці! - мовив він нарешті. - Але от вам факт: ви тепер на цілих три вершки більші, ніж були, не будь я гобіт!
- Ти гобіт і є, на гнома зовсім не схожий, - пирскнув Гімлі. - Я ж казав, смертним пити воду ентів - не те, що кухоль пива!
- Вода ентів? - зацікавився Сем. - Ви їх усі згадуєте, але хоч убийте мене, якщо я знаю, хто це такі. Нам, либонь, цілий місяць доведеться розбиратися, поки ми порозуміємось!
- Не менше місяця, - погодився Пін. - А Фродо ми замкнемо в Білій Вежі, хай опише всі свої поневіряння. Інакше він половину позабуває і підведе старого Більбо.
Пізно вночі Гандальф нагадав:
- Руки короля зціляють, але ви, друзі мої, були на краю смерті, і йому потрібна була вся його сила, щоб витягти вас і занурити в цілюще забуття. Ви спали довго і солодко, але й зараз вам непогано б відпочити.
- Не тільки їм, але і тобі, Піне, теж, - додав Гімлі. - Я за тебе турбуюся, щоб мої зусилля не пропали марно! Узяти хоча б останню битву: якби не Гімлі, кінець . би тобі настав. Мені пощастило збагнути, як виглядає ступня гобіта, якщо від усієї його особи тільки вона одна й стирчить з-під купи тіл. А коли я скинув тушу троля, мені здалося, що ти вже вмер. Я ледве бороду собі не вирвав з горя. І піднявся ти з ліжка тільки вчора. Отже, й тобі час спати, та й іншим було б непогано...
- А я погуляю ще лісами цієї прекрасної землі, - сказав Леголас. - Для мене кращого відпочинку немає. Якщо [215] король не заперечуватиме, я запрошу сюди декого з наших, і Ітіліен стане щасливим краєм... на якийсь час. На місяць, чи на одне покоління, чи на сто людських літ. Андуїн близько, Андуїн, дорога до Моря...
До Моря, до Моря, де чайки печально квилять,
Де крилами вітер торкається пінної хвилі!
На захід, на захід схиляється сонячне коло,
Вітрильника срібного чую далекий голос.
То пісня народу мого долинає і кличе з собою,
- І серце в зелених лісах не знаходить спокою.
Прощайте, ліси! Догоряє осіннє світання,
Поплину я Морем бурхливим в самотнє блукання.
Віки і віки пестять хвилі мій берег останній:
Наспівів дзвінких долинає солодке вітання.
О, там Ерессеа, - мій дім, для людей недосяжний,
Той край, де знайшли собі ельфи притулок назавше.
Наспівуючи, Леголас заглибився в ліс. Почали розходитися й інші. Фродо і Сем заснули у своїх ліжках під буком, а вранці піднялися, повні спокою і радощів. Луги Кормаллан, де розкинувся табір Арагорна, лежали поблизу від Аннет-Аннун; ночами чутно було голос потоку, що плинув квітучими лугами до Кайр-Андросу, де впадав в Андуїн. Гобіти блукали околицями, побували на місці свого першого привалу. Сем усе сподівався застати десь у затишній лощинці оліфанта на пасовиську. Довідавшись, що під час облоги Мінас-Тіріту ворог пригнав безліч оліфантів до стін міста і усі вони там загинули, Сем страшенно засмутився:
- Чому не можна бути відразу у двох місцях? Як багато я втратив!
Помалу втома минала, рани гоїлися. Деякі загони зазнали значних втрат в сутичках з недобитками армії Сау-рона, але успішно довершили справу. Пізніше за всіх повернулися ті, кого посилали в глиб Мордору - руйнувати укріплення. Тільки наприкінці квітня був відданий наказ повертатися, і кораблі понесли переможців від Кайр-Андросу до Осгіліату; там зупинилися на день, а наступного вечора військо і почет короля вступили на зелені луги Пе-леннору і знову побачили білі вежі під хребтом Міндол-луїну, останнє з поселень вигнанців із Заокраїнного заходу, що, пройшовши крізь пітьму і полум'я, дочекалося зорі нових часів. [216]
У полі розбили шатри і намети на ніч; а ранком, в останній день травня, на сході сонця, король мав переступити ворота столиці, що тепер належала йому.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
