Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Розділ 6. ПРОЩАННЯ І РОЗЛУКИ
Коли минули святкові дні і друзі стали подумувати про повернення додому, Фродо навідався до короля. Той відпочивав біля водограю під рясним квітом Білого Дерева, слухаючи спів Арвен, своєї королеви. Помітивши гобіта, він піднявся і сказав:
- Здогадуюся, чого ти прийшов, Фродо! Ви хочете додому. Вірно, любий друже, усяке дерево краще росте в рідному ґрунті. Але май на увазі: усі землі королівства будуть завжди відкриті перед тобою. Хоч досі твій народ займав небагато місця у легендах Великих народів, відтепер він удостоївся слави, якою не кожна держава може похвалитися.
- Так, ми хотіли б повернутися до Гобітанії, - підтвердив Фродо. - Але спершу ще потрібно завітати до Рівенделлу. Якщо мені зараз чогось не вистачає, то це тільки старого Більбо. Дуже шкодую, що його не було в почті Елронда!
- Чому ж ти дивуєшся, Хранителю Персня? - сказала Арвен. - Адже ти сам випробував силу знищеного скарбу. Усе, що трималося його владою, розпалося. Твій дядечко володів Перснем довше за тебе. Він дожив до поважного віку, за міркою вашого племені. А тепер він сам виїхати вже не зможе... хіба востаннє.
- Тоді дозволь мені, володарю, відправитися швидше! - попросив Фродо.
- За тиждень поїдемо всі разом. Нам по дорозі до самого Рохану. Через три дні Еомер повернеться за тілом Теодена, і ми супроводжуватимемо їх додому, щоб ушанувати пам'ять славетного ярла. Але я вже зараз хочу підтвердити слово Фарамира: тобі надана повна воля і допомога в межах Гондору. Якби я мав нагороду, гідну твоїх заслуг, я віддав би її не шкодуючи. Але ти й так можеш узяти що побажаєш, тебе спорядять у дорогу, як князя, і проводять гідно.
- Прийми дарунок і від мене, - додала Арвен. - Я дочка Елронда, але він вирушить до Сріблястої Гавані без мене: я вибрала, як колись Лючіень, долю і солодку, і гірку. І я поступаюся тобі, Хранителю Персня, своїм місцем. [233]
Коли настане твоя година, можеш, якщо побажаєш, відпливти з ельфами за Море. Якщо ж тобі дошкулятимуть старі рани і спогади про скинутий тягар, відправляйся на захід, за Море, там вгамуються біль і туга. І носи ось це на пам'ять про Елессара Ельфійського і Вечірню Зірку, з якими звело тебе життя. Це охоронятиме тебе від важких дум про страх і пітьму.
З цими словами вона зняла зі своїх грудей білий переливчастий камінь на срібному ланцюжку і наділа на шию Фродо.
Як і казав Арагорн, за три дні прибув Еомер з найслав-нішими воїнами Рохану. їх зустріли з належною пошаною, а коли всі зібралися за столами у Великому бенкетному залі Цитаделі, Еомер вперше побачив і Володарку Галадріель, і королеву Арвен. Після бенкету він відшукав гнома Гімлі і запитав:
- Гімлі, сину Глоїна, твоя сокира при тобі?
- Ні, але якщо потрібно, можу принести.
- То принеси, вона тобі зараз знадобиться. Бо я оголошую, що зовсім не пані Галадріель - найчарівніша в цьому світі!
- Усе ясно. Біжу за сокирою!
- Зачекай, дай мені виправдатися, - сказав Еомер. - Якби я побачив її одну, погодився б з тобою. Але сьогодні я віддав першість королеві Арвен, Вечірній Зірці, і готовий битися з усяким, хто буде заперечувати. Ну, чи братися мені за меч?
Гімлі низько вклонився.
- Ти виправданий цілком, ярле. Ти вибрав Вечір, я - Ранок, але серце підказує мені, що Ранок незабаром мине...
Настав день від'їзду. Усе було готове. Правителі Гон-дору й Рохану на золотих ношах пронесли тіло Теодена вулицею Мовчання, Рат-Дінен, мовчазним містом й уклали на похоронну колісницю. Підняли прапор; колісницю оточили роханські вершники. Меррі, як зброєносець Теодена, сидів на колісниці, тримаючи його меч і щит.
Іншим Хранителям підібрали коней на зріст; Фродо і Сем їхали з Арагорном, Гандальф - на Тінеборі, Пін приєднався до гондорської гвардії, а Леголас і Гімлі, як і колись, удвох умістилися на Ароді. [234]
Проводжали Теодена і Арвен, і, Келеборн із Галадріел-лю й кількома ельфами, і Елронд із синами, правителі Дол-Амроту та Ітіліену, і багато воїнів і лицарів. Жоден з ярлів Рохану не мав такого почту, як Теоден, син Тенгіла, на своєму останньому шляху.
Урочисто і неспішно пройшли вони по Аноріену, затрималися поблизу Сірого Лісу біля підніжжя Амон-Діна; горами розлігся гуркіт барабанів, але не було видно ані душі. Арагорн велів сурмачам грати, герольди виступили вперед і гучно проголосили:
- Слухайте! Слухайте! Тут стоїть король Елессар! Він віддає ліс Друадан у вічне володіння Ган-бури-гану і його нащадкам. Нічия нога відтепер не ступить на цю землю без дозволу Ган-бури-гана і його родичів!
Барабани вибили радісний дріб і змовкли.
За два тижні, пройшовши по зелених степах Рохану, кортеж Теодена прибув у Едорас. Золотий Двір, завішений строкатими килимами, сяяв безліччю вогнів; тут було підготоване свято, якого ці стіни не бачили з дня новосілля. Через три дні Теоден був похований у кам'яній гробниці; туди поклали зброю, кольчуги і багато речей, що служили йому при житті. Над гробницею насипали високий курган, восьмий на правій стороні могильного поля, виклали його шарами дерну, і незабаром свіжий насип вкрився білими зірочками зимбельмайнів - квіток безсмертя.
Охоронці Теодена, верхи на білих конях, оточили новий курган і проспівали плач, складений бардом Глеові-ном; з того часу він більше пісень не складав. Сильні і глибокі голоси роханців зворушили навіть тих, хто не розумів мови; а в родичів Теодена очі блищали, і вчувався їм перестук коней, що летять з півночі, і голос Еорла, що йде в бій на Келебранті. Все було в тій пісні: ріг Хельма сурмив у горах, насувалася Тьма, ярл Теоден вступав у битву з Тінню і Вогнем, гинув зі славою, і сонце поверталося на небосхил, і люди горювали, а ранок сяяв над Міндол-луїном.
Серед пітьми прокинувся він до життя.
Коли сонце зійшло, загинув.
Не страшні йому долі пророцтва,
Старість не страшна! [235]
Назустріч світанку летів нащадок героїв,
Меч та пісню батьківську взявши до бою.
Відродив він надію в серцях
І з надією в серці загинув.
Не страшні йому долі пророцтва,
Старість не страшна!
Лютою смертю за славу сплативши,
Безсмертя здобув він навік.
Меррі плакав біля підніжжя кургану, а коли спів затих, вигукнув, не стримуючи плачу:
- Теодене, ярле Теодене! Батьку мій, що на короткий час повернувся! Прощай!
Коли відбулися поминальні обряди і затих жіночий плач, Теоден залишився сам під землею, а народ зібрався в Золотому Дворі, забувши про сум: адже ярл дожив до глибокої старості і вмер у бою, а не в ліжку. Вшанувати померлого келихом вина не вважалося блюзнірством. Еовіна, Краса Рохану, у сукні, що переливалась сонячним золотом і місячним сріблом, подала перший келих Еомеру.
Коли келихи обійшли коло, вийшов літописець і пом'янув усіх правителів Рохану, починаючи з Еорла Юного: Брего, будівельника Золотого Двору, Альдора, брата нещасливого Бальдора, Фрейра, Фреавіна, Годуїна і Део-ра, Грама і Хельма, що укрився в Білих Горах, коли ворог захопив степ; ці дев'ятеро сплять вічним сном під дев'ятьма Західними курганами. На Хельмі рід перервався, нову династію почав племінник його Фреалаф; потім один по одному йшли Бритт, Вальд і Фолько, Фольквін і Фенгель, Тенгіл і останній - Теоден. Коли бард дійшов до цього імені, Еовіна звеліла слугам наповнити келихи знову, і всі, підвівшись, випили за здоров'я нового ярла. Наприкінці свята Еомер оголосив:
- Ми справили тризну по Теодену, але перш ніж розійдемося, я хочу повідомити вам радісну новину; небіжчик дарував би мені це, бо любив сестру мою Еовіну як рідну доньку. Отже, знайте, шляхетні гості з Лоріену й інших земель, найславетніші з усіх, кого мав честь приймати Золотий Двір: Фарамир, намісник Гондору і правитель Іті-ліену, просив руки сестри моєї Еовіни, і вона погодилася стати його дружиною. І зараз у вашій присутності вони заручаться! [236]
Фарамир і Еовіна подали один одному руки; гості випили за їхнє здоров'я.
- Я особливо радий, - сказав Еомер, - що ці нові узи ще більше зміцнять нашу давню дружбу з Гондором.
- І дружба ця щедра, Еомере, якщо ти даруєш Гондору найпрекрасніше, що створила твоя земля! - вигукнув Арагорн. Еовіна подивилася йому прямо у вічі й сказала:
- Володарю, зцілителю мій, побажай мені сьогодні щастя!
- Я бажав його тобі з першої ж нашої зустрічі. А тепер ти щаслива, і тягар з мого серця знятий!
Скінчилися і ці бенкети. Ті, хто мав від'їжджати у далеку путь - Арагорн, ельфи Лоріену і Рівенделлу, - прощалися з Еомером; Фарамир і Імраель поки що залишалися в Едорасі. Залишилася й Арвен - вона мала попрощатися з братами. Ніхто не чув її прощальної бесіди з батьком: вони вдвох надовго пішли в гори. Гірка, вічна розлука чекала на них - і після кінця світу не судилося їм побачитись...
Перед самим від'їздом Меррі відвідали Еомер і Еовіна.
- Доброї дороги тобі, славний Меріадоку, Головний виночерпій Рохану! Ми будемо раді, якщо ти незабаром повернешся відвідати нас!
- Правителі колишніх часів обдарували б тебе за подвиг під стінами Мундборгу цілим обозом скарбів, - додав Еомер, - але ти не бажаєш іншої нагороди, крім обла-дунку, який носив з такою доблестю. Я схвалюю твій вибір. Але сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам'ять про Арнхельма та про ті наспіви, якими ми зустрічаємо ранкове сонце.
Еовіна подала гобіту стародавній ріжок митецької роботи, срібний, на зеленому шнурі, візерунок - вершники, що скачуть ланцюгом, - був викарбуваний від наконечника до краю ріжка і переплетений з доброзичливими рунами.
- Ріг цей здавна в нашому роду, - сказала Еовіна, - робили його гноми. Він був знайдений серед скарбів, викрадених драконом Скатом, Еорл привіз його з півночі. Хто потребує допомоги, повинен піднести ріжок до вуст і заграти, тоді ворогів уразить страх, а друзі почують і при-мчаться на допомогу. [237]
Меррі поцілував руку Еовіни і прийняв ріжок - від такого дарунка відмовлятися не годилося. А Еомер обійняв гобіта, і на цьому вони розпрощалися.
Випили келих на розстання і відправилися до Хельмо-вого Яру. Там затрималися ще на два дні. Леголас, тримаючи слово, дане Гімлі, побував разом з ним у печерах Аг-ларонду. Повернувся він мовчазний і лише повторював, що відповідні слова може знайти тільки Гімлі.
- Нечувана річ, - казав він, - гном красномовством перевершив ельфа! Але тепер нам треба удвох відвідати ліс Фангорна, там уже я зрівняю рахунок!
Від Хельмового Яру виїхали до Ізенгарду, де тепер господарювали енти. Вони знесли коло стін, перетворили улоговину на розкішний сад, прорізаний нитками чистих струмків. Тільки посередині залишилося озеро, а з нього виростала вежа Ортханк, як і раніше неприступна, і чорні стіни її відбивалися в дзеркалі води.
Мандрівники трохи перепочили там, де нещодавно піднімалися ворота Ізенгарду, - замість них тепер красувалися два струнких клени, позначаючи початок стежки, що вела до Ортханку. Стільки змін - а навколо нікого! Аж ось пролунало знайоме гобітам «Хм! Хм!», і на стежці з'явилися Древес і Брегалад.
- Вітаємо вас у садах Ортханку! - звучно вимовив Древес. - Я очікував вашого приїзду, але справи затримали мене у віддаленій долині. Тут ще багато роботи! Та й ви, як я чув, не втрачали часу даремно. На півдні і на заході про вас говорять багато хорошего, багато!
Він похвалив кожного за його діяння - він про все знав, опікун Фангорна, - а потім звернувся до Гандальфа:
- Отже, ти довів свою силу, здійснилось усе, що ти задумував. Куди ж ти прямуєш тепер? І для чого прибув сюди?
- Подивитись, як ви тут пораєтеся, друже, - відповів Гандальф, - і подякувати за допомогу.
- Хм-хм, так, енти зробили все, на що були спроможні. Ми розправилися не тільки з цим... як його, хм-хм... проклятим катом лісу, але і з цілою бандою... буррарум... косооко-кривоного-кровожерливих мориамои-кахонда... хм... добре, я думаю, повна назва цих мерзенних орків для слуху ваших квапливих племен дуже довга, ви її не запам'ятаєте. [238]
Вони з'явилися з півночі, в обхід Лауреліндоре-нану, куди не змогли вторгнутися завдяки могутності Осіб, яких ми нині раді бачити, - тут він вклонився Келеборну й Галадріелі і вів далі: - Підлі орки дуже здивувалися, зустрівши нас тут, тому що про ентів і не чули - як і багато хто з порядніших істот, так би мовити. І попередити інші банди, мабуть, буде нікому: з прибульців мало хто повернувся живий; здебільшого вони потрапили в Ріку. Вам пощастило, що вони натрапили на нас, бо інакше володар степу не мав би куди зараз повертатися.
- Ми знаємо про це, - сказав Арагорн, - і ніколи не забудемо, ні в Едорасі, ні в Мінас-Тіріті.
- «Ніколи» - це занадто довго навіть для мене. Ти хотів сказати: «Поки стоять наші держави»? Довго ж потрібно їм існувати, щоб ми вважали цей термін дійсно довгим!..
- Починається нова епоха, - втрутився Гандальф, - і те, що створене людьми, можливо, переживе навіть тебе, друже Фангорне. Але зараз скажи, як ти впорався з моїм дорученням? Що з Саруманом? Йому ще не набрид Ортханк? Навряд чи його особливо тішить новий краєвид з вікон!
Древес вирячився на Гандальфа і раптом - так згодом стверджував Меррі, - хитро підморгнув:
- Хм-хм! Я чекав цього питання. Чи не набридло йому в Ортханку? Дуже. Головне, йому набрид мій голос. Я отут розповів йому декілька досить довгих історій... довгих, звичайно, як на ваш смак.
- Як же він слухав тебе? Хіба ти заходив до вежі?
- Хм-хм... Ні, я не заходив, він стояв біля вікна і слухав, оскільки інакше звідки б він довідався про новини? А він був жадібний до новин, навіть нерадісних. І я вже намагався доповісти йому все якнайретельніше! Та ще від себе додавав дещо, на мій погляд, корисне. Зрештою, він занудьгував. Він завжди занадто поспішав. Це його і згубило.
- Послухай-но, любий Фангорне, чому ти постійно вживаєш минулий час: «слухав», «був»? Хіба він помер?
- Хм-хм, наскільки мені відомо - ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна [239] сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Ган-дальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, - я це й сам пам'ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати - я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.
- Можливо, ти й маєш рацію, - задумливо сказав Ган-дальф, - але в цієї гадюки отруйний зуб не один... Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе - намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля - по праву. І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться...
- Час покаже, - сказав Арагорн. - У будь-якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.
- Він замкнений, - сказав Древес. - Я велів Сарума-ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в
Брегалада.
Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з'єднаних сталевим кільцем.
- Ще раз дякую вам, - сказав Арагорн. - А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.
Древес засмутився.
- Ліси, звісно, розростуться. Але енти... Дітей ми не маємо!
- Тоді відновіть свої пошуки. Тепер у вас більше надії на успіх: досліджуйте колись недоступні землі сходу!
- Далеченько, - похитав головою Древес. - І людей там розплодилося багато. Однак що ж це я? Забалакався і забув усяку ввічливість! Чи не бажаєте погостювати в нас довше? А може, хтось з вас побажає проїхати через Фан-горн і тим самим скоротити собі дорогу додому? [240]
При цьому він запитливо подивився на Келеборна і Галадріель; але всі мусили без зволікань вирушати далі, на південь або на захід. Тільки Леголас вигукнув:
- Гімлі, чуєш? З дозволу самого Фангорна ми можемо проникнути всередину його лісів. Ми побачимо дерева, що не ростуть більше ніде в Середземні! Адже ти не цору-шиш домовленості? А потім разом поїдемо додому - до Чорнолісся й далі...
Гімлі погодився, хоча і без особливого захвату.
- Ось і розпадається дружина Хранителів, - сказав Арагорн. - Але я сподіваюсь незабаром побачити вас знову. Адже ви обіцяли допомогти відбудовувати місто!
- Повернемось, якщо вдома відпустять, - відгукнувся Гімлі. - Ну, гобіти, прощавайте! Тепер уже ви без пригод потрапите додому, і я можу нарешті спати спокійно. При першій же нагоді надішлю вам вітання, та й бачитися зможемо час від часу. Хоч, боюся, усього товариства нам уже ніколи не зібрати!
Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:
- Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге - коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще...
- Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, - тихо сказав Келеборн.
- У Середзем'ї ми не зустрінемось, - додала Галадріель, - поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану. Прощай, Найстарший!
Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.
- Ну, веселі чоловічки, чи не вип'єте зі мною на прощання?
- З великим задоволенням! - хором відповіли гобіти. Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під
деревами стояв високий кам'яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув: [241]
- Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!
Сміючись, вони осушили келихи до дна.
- До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!
Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від'їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості.
їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодже-
ними з таких колотнеч!
- От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, - зітхнув Пін. - Чи якось розмовляти...
- На те, що показав би тобі палантір Мінас-Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, - сказав Арагорн. - Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам'ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.
По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.
- Елессаре, Скарбе Ельфів! - сказала Галадріель. - Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!
- Прощай, родичу, - сказав Келеборн. - Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб
до кінця!
На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.
Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися - вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно-білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.
- Куди йдеш, Сарумане? - окликнув його Гандальф.
- А тобі що? - буркнув старець. - Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?
- Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.
- Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним. Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!
- Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.
- Допомогти? - обурився Саруман. - Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях - поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!
- Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане! - сказала Галадріель. - У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість...
- Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, - очі Сарумана зловтішно блиснули. - Так-так! Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. Чудово! Чи знайдеться [243] корабель, щоб віднести вас назад через таке величезне море? Ах, сріблистий кораблик, повний видінь! - засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю. - Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!
Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:
- Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б'ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути...
- То покинь! - крикнув навздогін Гандальф.
Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобіта-ми; Саруман зупинився і глянув на них - а вони дивилися на нього з жалістю.
- Ага, і ви тут! - просичав Саруман. - Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так-так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?
- Я дав би, але не маю, - вибачився Фродо.
- В мене ще залишилося, - сказав Меррі. - Зажди! Він зліз зі свого поні, пошарудів у притороченій до сідла торбі і простягнув Саруману шкіряний кисет:
- Бери! Віддаю охоче, бо ми взяли його в затопленому Ізенгарді.
- Моя власність, і дорого оплачена! - закричав Саруман, жадібно хапаючи кисет. - Жалюгідні крихти від того, що ти привласнив! На жаль, жебраку належить дякувати, якщо злодій віддає хоча б частину вкраденого... Ну, ти одержиш своє з гаком, коли відвідаєш Південну чверть. У Гобітанії ще багато років буде важко з тютюном!
- Дякую на доброму слові, - сказав Меррі. - Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який-небудь вузлик.
- На грабіж відповідають крадіжкою, - кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.
- Оце так-так! - пирхнув Пін. - Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах? [244]
- Шахрай, - сказав Сем. - Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому...
- Правильно, - визнав Фродо. - Але все ж таки треба відвідати Більбо.
- Неодмінно треба, - кивнув Гандальф. - Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де-небудь, небагато, але відчутно!
Наступного дня вони досягай північної межі області Темнолицих. Ніхто тут не жив тепер, хоча місця були зелені, приємні. Почався вересень - золоті дні, срібні ночі. Одного чудового ранку, коли сонце випливло з молочно-білої далечіні, мандрівники, вийшовши з наметів, розбитих на невисокому пагорбі, побачили на сході три вершини, що майоріли над низькими хмарами: Карадрас, Келебділ і Фануїнхол - отже, недалеко вже були і ворота Морії. Тут затрималися на цілий тиждень: наближалася нова розлука, про яку страшно було й подумати, - Келеборну і Га-ладріелі з почтом пора було завертати на захід, щоб через перевал Багряного Рогу і Маревий Каскад спуститись до Срібної і повернутися у Лоріен. Вони поїхали кружним шляхом, бажаючи багато про що переговорити з Гандаль-фом і Елрондом; вони і зараз зволікали. Часто, коли гобі-ти давно вже солодко спали, вони допізна прогулювалися під зірками, згадуючи минулі битви й радості, радячись про майбутнє. Випадковому перехожому вони здалися б безмовними тінями минулого в спустілій країні. Для розмови вони не потребували ані жестів, ані слів: вони обмінювалися думками, і тільки блиск очей вторив плину бесіди.
Нарешті все було сказано, і вони розсталися, домовившись про побачення, коли настане час Трьом Персням залишити Середзем'я. Ельфи Лоріену в своїх чарівних сірих плащах швидко розтанули в тіні гір. Інші - ті, кому дорога лежала у Рівенделл, - стежили за ними з пагорба, поки здаля крізь ранковий туман не блиснула коротко яскрава блискавиця. Фродо зрозумів: це Галадріель на прощання послала їм світло свого Персня.
- Шкода, що не можна завітати до Лоріену, - зітхнув Сем. [245]
Настав нарешті день, коли вони досягай обриву пустища, що поросло вересом, і під їхніми ногами зненацька, як завжди, відкрилася глибока долина Рівенделлу і будинок Елронда у мерехтінні світла. Вони спустилися в долину, переправилися по мосту - а назустріч їм уже сяяли вогні і лунали пісні.
Гобіти, не умившись і не повечерявши, прямо в плащах побігли шукати Більбо. Вони застали його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, книгами, перами й олівцями. Більбо сидів у кріслі перед каміном, де весело палахкотів вогонь. Він дуже постарів, і його увесь час хилило на сон. Почувши кроки, він розплющив очі й обернувся:
- Привіт! Ну, от і ви. Завтра в мене день народження. Ви вчасно прибули. Мені сповниться 129 років, не забули? Ще рік, і зрівняюся зі старим Туком. А якщо поталанить, то й пережену - ну, там побачимо...
Відсвяткували день народження, минали один за одним і наступні дні, а четверо гобітів майже безвилазно сиділи з Більбо в його кімнатці, звідки він виходив тільки попоїсти. У питаннях харчування він, як і раніше, був акуратний і лише зрідка міг проспати час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, друзі поступово переказали йому все, що запам'ятали зі своїх мандрівок. Спочатку Більбо намагався записувати, але раз у раз засинав, а прокинувшись, казав: «Дуже цікаво! Чудово! Та на чому ми зупинилися?» І доводилося повторювати з того моменту, на якому старий задрімав. Найбільше Більбо зацікавив і зворушив опис коронації і весілля Арагорна.
- Мене, звичайно, запрошували, - сказав він. - Адже я стільки років чекав цього весілля! Але коли дійшло до від'їзду, я якось не зміг вибратися: стільки роботи, та й речі пакувати ліньки...
Так минуло два тижні, і якось вранці Фродо, глянувши у вікно, побачив на землі іній; павутинки бабиного літа перетворилися на срібні мережива. І Фродо зрозумів, що настав час їхати. Погода все ще стояла рівна і тиха після найчарівнішого літа на людській пам'яті. Але вже прийшов жовтень, з дня на день можна було очікувати бездоріжжя і холодних вітрів, а шлях ще залишався неблизький. Однак Фродо поспішав не через холоди. Його підганяло тривожне нетерпіння. Та й Сем напередодні сказав йому: [246] - Побували ми далеко і бачили багато, а от не знайшли місця кращого, ніж Рівенделл. Не знаю, пане, чи вірно я висловлююсь, але тут у них начебто усього потроху: і Гобітанії, і Лоріену, і королівського двору, і придорожнього трактиру, і лісу, і лугу! А все ж таки серце моє чує: пора нам іти. Якщо казати відверто, пане, мені якось неспокійно за Діда...
- Вірно, Семе, тут є по частці від усього - крім Моря, - сказав Фродо і повторив про себе: - Крім Моря...
Того ж дня Фродо переговорив з Елрондом, і було вирішено їхати післязавтра. На їхню радість, Гандальф заявив:
- Я поїду з вами. Принаймні, до Бригори. В мене є справа до Барила.
Увечері пішли прощатися з Більбо.
- Ну, якщо треба, нічого не поробиш, - сказав Тор-бинс-старший. - Шкода. Мені вас бракуватиме. Так приємно, коли ви десь поруч! Але зараз мені щось хочеться спати...
Він подарував Фродо свою мітрілову кольчугу і Жало, забувши, що вже одного разу подарував їх; додав ще кілька хронік і книг з історії, написаних його рукою, тонкою в'яззю, у різні часи його життя. Томики були переплетені в червоний сап'ян і оздоблені написом: «Переклад з ель-фійської Більбо Торбинса». Сему він вручив невеликий мішечок із золотом:
- Це останні залишки скарбів дракона Смауга. Знадобляться, особливо якщо вирішиш одружитись!
Сем почервонів по самі вуха.
- Ну, а вам, молоді паничі, мені й подарувати нема чого, - сказав Більбо Меррі й Піну. - Хіба що поділитися досвідом...
І він виголосив напутню промову і закінчив дотепом у чисто гобітанському стилі:
- Та дивіться, щоб не виросли з капелюхів. Якщо й далі ростимете з такою швидкістю, розоритеся на капелюхах!
- Ти хочеш обігнати Старого Тука, чом би нам не перерости Бандобраса Бичого Рика? - пирхнув Пін.
Більбо розсміявся і витяг з кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, мистецьки окуті сріблом. [247]
- Згадуйте старого Більбо, пихкаючи цими люльками. їх зробили для мене ельфи, але я кинув палити... - Раптом голова його звісилася, він заснув на хвилину, потім стрепенувся: - На чому ми зупинилися? Ага, я роздавав подарунки. Що це мені нагадує?.. А, слухай, Фродо: куди подівся той перстеник, пам'ятаєш, я тобі залишав?
- Я загубив його, Більбо, голубе. Зовсім загубив...
- Шкода! - зітхнув Більбо. - Із задоволенням подивився б... Та що це я! Ти ж і в похід вирушив, щоб його позбутися! Важко все охопити, стільки тут намішано: справи Арагорна, Рада Мудрих, Гондор, вершники й оліфан-ти... ти і справді їх бачив, Семе?... Печери і замки, орки і... та хто ж усе це запам'ятає! Тепер я бачу, що свого часу занадто прямою дорогою повернувся з походу. Не дав мені тоді Гандальф подивитися на світ... Правда, інакше я спізнився б до продажу свого будинку і мав би з цим ще більше клопоту. Ну, добре. Зараз уже пізно, та й взагалі куди зручніше слухати про ці дива, сидячи тут. По-перше, тут дуже затишно, а по-друге, ельфи завжди поблизу. Чого ж мені ще?
Біжить дорога сотні літ
Геть від дверей в широкий світ,
За обрій, ген за край долин:
За нею мчати навздогін
Судилось іншим, молодим.
Вони залишать рідний дім, >.
Вони почнуть нові стежки:
А я - поспав би залюбки.
Ногам натрудженим моїм
Давно вже сниться рідний дім.
Прошепотівши останні слова, Більбо клюнув носом і солодко заснув.
Згустилися вечірні тіні, вогонь у каміні розгорівся, і друзі добре бачили обличчя Більбо: він усміхався уві сні. Посиділи, помовчали, потім Сем, подивившись на тіні, що танцювали по стінах, шепнув:
- Здається мені, пане, що пан Більбо небагато написав, поки нас не було. І нашу історію він уже не опише...
Більбо, немов розчувши ці слова, розплющив очі, потягнувся, підвівся. [248]
- Бачите, знову я заснув. Останнім часом, якщо я сідаю писати, у мене добре виходять тільки вірші. Любий Фродо, тобі не вельми складно буде перед від'їздом трохи упорядкувати мої папери? Тобто зібрати всі окремі нотатки, розрізнені аркуші. Захопив би їх із собою, га? Звичайно, я не наполягаю. Мені, розумієш, усе ніколи вибрати головне, розташувати... ну, і так далі. Сем міг би тобі допомогти, а коли розберешся, привези мені - я подивлюся. Обіцяю не дуже критикувати.
- Звичайно, зроблю все з задоволенням, - сказав Фродо. - І прищу неодмінно, адже тепер дорога безпечна. У нас є король, він забезпечить спокій і порядок.
- Спасибі, мій любий. Ти знімаєш величезний тягар з моєї душі!
І Більбо, спокійно опустившись у крісло, знову заснув.
Вранці Гандальф і гобіти знову прийшли прощатися в кімнату Більбо - на вулиці для старого було холодно. Потім простилися з Елрондом і його домочадцями.
Коли Фродо вже стояв на порозі, Елронд, побажавши йому доброї дороги, тихо додав:
- Я думаю, тобі нема чого повертатися сюди, якщо тільки ти не поспішиш з цим. Приблизно через рік, коли почнеться листопад, чекай Більбо в лісах Гобітанії. З ним буду також я... та інші.
Ніхто, крім Фродо, не чув цих слів - а Фродо ними ні з ким не поділився.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
