Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Розділ 5 РОХАНЦІ ТРИМАЮТЬ СЛОВО
Лежачи на траві, загорнутий у ковдру, Меррі нічого не бачив, але чув у задушливому повітрі над собою тихий шепіт дерев. Уві сні Меррі почув гуркіт барабанів. Він прокинувся, підвів голову: барабани і наяву слабко дудніли в передгір'ях - то далі, то ближче.
«Чи вартові чують це?» - подумав Меррі. Пахло конями, чутно було, як вони переступають копитами і риють м'яку хвойну підстилку. Табір розташувався в сосновому лісі біля підніжжя гори Ейленах; її хребет здіймався над лісом Друадан, що тягся уздовж тракту до східного Анорі-ену.
Меррі дуже втомився, але заснути ніяк не міг. Чотири дні він трясся на коні; морок густішав і гнітив його дедалі сильніше. Гобіт уже шкодував, що напросився в похід, коли все, в тому числі і бажання ярла, схиляло його залишитися в Едорасі. Чи відомо Теодену, що гобіт не послухався його [90] поради? Сердиться він чи нічого не знає? В ескадроні Ельф-хольма дотримувалися мовчазної домовленості: гобіта не бачили, не чули, не помічали, мов торбу, приторочену до сідла Арнхельма. Втішати Меррі було нікому. Юний воїн виявився неговірким; гобіт почував себе маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, і в лісах таїлися усілякі лиха...
До прикордоння залишався лише один нічний перехід. Вперед вислали розвідників. Одні не повернулися, інші не досягай стіни Раммас-Ехору, що огороджує приміські слободи Мінас-Тіріту: за три милі на захід від Амон-Діну стоїть велика ворожа армія, посилені роз'їзди прочісують дорогу небезпечно близько від табору роханців. А по околишніх горах і долинах нишпорять орки. Ярл і Еомер допізна тримали раду...
Меррі нудьгував. Ні з ким було відвести душу, а бідолаха Пін замкнений у великому кам'яному місті, такий же самотній і розгублений. Ех, якби став він, Меррі, вищий на зріст, скочив би на баского коня, заграв у ріг і помчав виручати друга... Меррі виліз з-під попони і сів. Звук барабанів помітно наблизився. Серед дерев почулися приглушені голоси і заблимав напівприкритий чимось ліхтар. Сусіди Меррі стали навпомацки підійматися в темряві. Хтось високий спіткнувся об ноги гобіта і вилаявся, поминаючи корені сосон, через які ненароком і шию зламаєш. Меррі впізнав Ельфхольма.
- Я не корінь і не мішок, - сказав Меррі, - просто нещасний гобіт, весь у. синцях. Маю право замість від^ шкодування збитку зажадати свіжих новин! Що відбувається?
- У цій чортовій сутіні нічого добре не довідаєшся, - відгукнувся Ельфхольм. - Наказано бути напоготові.
- Що, ворог уже близько? - перелякався Меррі. - Що це там бубонить? Я думав, мені здалося - крім мене ніхто начебто і не чує!
- Ворог на тракті, а не в лісі, - заспокоїв його Ельфхольм. - Це барабани лісовиків, вони так передають новини. Колись це плем'я було численним, а тепер дуже порідшало. Друадан - їхній давній притулок. Вони користуються отруєними стрілами, а мисливці вони, як кажуть, незрівнянні. Дякувати долі, вони не воюють ні проти Гондору, [91] ні проти нас, найлютіші їхні вороги - орки. Навала пітьми стривожила лісовиків, вони бояться повторення Чорних Років. Тому вони і запропонували нам свої послуги. Саме зараз їхній вождь прийшов до ярла. Онде, бачиш, йдуть з ліхтарями? Ось тобі всі новини, більше сам нічого не знаю. Збирайся поки що, пане мій гобіт. Та й я теж справою займуся.
Ельфхольм розтанув у темряві. Згадка про отруєні стріли і диких лісовиків не дуже підбадьорила Меррі. Він і без того місця собі не знаходив, а тепер взагалі стало нестерпно сидіти без діла і чекати. Чекати... Меррі не стерпів, піднявся і тихенько рушив слідом за вогником ліхтаря.
Вогник вивів Меррі стежкою до галявини, де стояв похідний намет ярла. З гілки старої крислатої липи звисав світильник, накритий плащем, у колі тьмяного світла сиділи Теоден і Еомер, а перед ними, навпочіпки, - дивна людина, кремезна, волохата, начебто замшіла, із шорсткою бородою аж по самі очі; ноги короткі, руки жилаві, замість звичайного одягу - спідниця з трави. Меррі пригадалися Оковиті з Дунхаррану - чи не його предків зображували різьбярі минувшини?
Меррі намагався підібратися ближче. Розмова тільки починалася - лісовик відповідав Теодену. Говорив він з гортанним придихом, але загальною мовою, тільки зрідка вставляючи якісь свої, незрозумілі слова:
- Ні, батьку вершників, ми не воюємо. Ми полюємо. Ми стріляємо тільки в горгунів... в орків. Ми ненавидимо орків. Ви теж ненавидите орків. Ми готові допомогти. Діти лісу мають зіркі очі, чуткі вуха, вони знають всі стежки. Діти лісу вже жили тут, до того, як припливли великі кораблі.
- Допомога нам знадобиться, - сказав Еомер. - Що ви зможете зробити?
- Діти лісу вміють переносити звістки. Ми підіймаємось на вершини і бачимо далеко. Кам'яне місто оточене. Вогонь палав довкола нього, а тепер також усередині. Якщо ви прагнете туди, треба поспішати. Але горгуни і люди звідтіля, - він махнув короткопалою рукою на схід, - захопили шлях. їх багато, дуже багато, більше, ніж вас.
- Звідки ти можеш знати? - здивувався Еомер. Ні пласке обличчя вождя, ні його темні очі не змінили виразу, але в голосі пролунала образа: [92]
- Діти лісу - дикі люди, вільні люди, але не діти. Я - їхній вождь, Ган-бури-ган, і я вмію рахувати різні речі - зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і, п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих набагато більше. Велика битва. Хто переможе? А навколо кам'яного міста також зібралося багато війська.
- Він говорить мудро і розумно, - мовив Теоден. - Нам доповіли, що супротивник риє рови і робить засіки впоперек тракту. Ми не зможемо напасти зненацька і пробитися чвалом.
- Дайте Ган-бури-гану закінчити, - мовив лісовик. - Він знає багато доріг. Він може провести шляхом, де немає вовчих ям, де не ходять горгуни, а тільки діти лісу і звірі. Коли люди з кам'яних міст були набагато сильніші, вони будували шляхи, багато-шляхів. Вони розрізали скелі, як мисливець білує здобич. Діти лісу навіть думали, що вони харчуються каменями. Люди їздили через Друадан до Римону на великих возах. Тепер уже не їздять. Шлях усі забули, а діти лісу пам'ятають. Він веде через гору і під горою, у траві та під деревами, за Римон і вниз до Діну, а потім знову звертає на Шлях Вершників. Діти лісу покажуть вам цей шлях. Ви поб'єте горгунів, розженете пітьму світлими мечами, і діти лісу знову зможуть спати спокійно у своєму лісі.
Теоден коротко переговорив з Еомером роханською мовою і звернувся до Ган-бури-гана:
- Ми приймаємо твою пропозицію. Зрозуміло, ми залишаємо в нашому тилу великі сили ворога, але це зараз не так важливо. Якщо -місто захоплять, нам все одно не буде вороття, а якщо ми переможемо, банди орків опиняться в пастці. Допоможи нам, Ган-бури-гане, і я обіцяю тобі щедру нагороду і дружбу Рохану на вічні часи.
- Мертві не можуть дружити з живими та обдаровувати їх, - відповів лісовик. - Але якщо залишишся живий, якщо розвіється пітьма, подаруй нам спокій, не дозволяй нікому полювати на дітей лісу, як на звіра. Ган-бури-ган не обмане. Він сам піде з батьком вершників, і якщо не зуміє вивести вас, можете його убити.
- Домовилися, - відповів Теоден.
- Скільки часу потребує обхід? - запитав Еомер. - Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, та й шлях, мабуть, вузький? [93]
- Діти лісу ходять швидко. А дорога в долині Кам'яних Возів досить широка - чотирьом їхати в ряд, - відповів Ган, вказуючи на південь. - Тільки на початку і в кінці дуже вузько. Діти лісу, якщо виходять звідси на світанку, опівдні вже в Діні.
- Виходить, наші передові дійдуть приблизно за сім годин, - підрахував Еомер. - На збір усіх частин виділимо ще три. Врахуємо і непередбачені затримки. Колона сильно розтягнеться, чимало часу піде на шикування перед боєм, вже на рівнині. Визначити б час...
- Яким це побитом? - знизав плечима Теоден. - Адже зараз ніч триває цілу добу.
- Зараз темно, однак ніч минула, - втрутився Ган. - Схід сонця ми чуємо навіть крізь хмари. Зараз воно вже над Східними горами. Там, нагорі, починається день.
- Тоді виступаємо негайно, - сказав Еомер. - Хоч малоймовірно, навіть при такому поспіху, встигнути сьогодні ж...
Меррі не став слухати далі, повернувся крадькома до себе і приготувався до походу. Останній привал скінчився. Меррі розумів, що мало хто зможе уціліти в бою, але думки про Піна та палаюче місто відігнали страх...
Обхід виконали без будь-яких несподіванок; супротивник, як і раніше, вартував на дорозі, а в ліс не заходив. Для надійності лісовики розставили уздовж стежки досвідчених мисливців, щоб жоден шпигун не помітив руху ро-ханців. Чим ближче до обложеного міста, тим густішою ставала пітьма, вершники і коні здавалися примарами. Кожен ескадрон супроводжував окремий провідник, Ган-бури-ган йшов поруч з ярлом. Спершу рухалися повільніше, ніж очікували, бо коней довелося вести за вуздечку під низькою стелею непролазної хащі і потім, коли спускалися в укриту лісом долину Кам'яних Возів. Уже після полудня передовий загін вступив у сірі зарості на сідловині за Амон-Діном, останнім східним пасмом гір, що тягнеться від Нардолу на заході. Покинутий шлях до головного проїзного тракту з області Аноріен на Мінас-Тіріт ховався в хащах. Багато поколінь змінилося з тих часів, як шлях цей забули; він заріс, на ньому з'явилися ями і вирви, листя всіх минулих листопадів покрило його товстим килимом, Однак саме густота лісу давала роханцям останній [94] шанс потай наблизитися до ворога - далі потрібно було йти по прибережній рівнині Андуїну, а зі сходу і з півдня нагромаджувалися одна на одну голі скелі, поступово складаючись у могутнє тіло Міндоллуїну.
Ярл зупинився, очікуючи, доки підтягнуться інші, і викликав до себе ватажків. Еомер запропонував вислати розвідку, але Ган-бури-ган, похитавши головою, заперечив:
- Не відсилай своїх вершників; мої люди вже наглянули усе, що можна було побачити в цій темряві. Вони незабаром прийдуть сюди і все розкажуть.
Воєначальники зібралися навколо ярла, і тоді з кущів виринуло кілька істот, на перший погляд достеменно схожих на Гана. Вони пошепки доповіли щось своєму вождю на дивовижній дзвінкій мові. Ган переклав:
- Мої діти кажуть: перш за все будьте обережні. Менше години ходу звідси за Діном знаходиться ще одне велике військо. Але між нами і новими стінами кам'яного міста нікого немає. Горгуни дуже зайняті, руйнуючи стіну. їм допомагають підземні блискавки і чорне залізо. Вони не озираються, нічого не бояться. Вони думають, що їхні одноплемінники добре стережуть усі шляхи!
Старий вождь завершив свою промову дивним булько-тінням - так він сміявся.
- Чудово! - посміхнувся Еомер. - Підлі вигадки ворога' обернуться проти нього ж. Він наслав пітьму - ми прикрилися нею!, Орки руйнують стіну Пеленнору - тепер вона не затримає нас... якщо зуміємо до неї дістатися.
- Ще раз дякую тобі, Ган-бури-гане, славний вождь! - сказав Теоден. - Спасибі за провідників, за добрі звістки!
- Бийте горгунів! - відповів Ган. - Убивайте орків! Нічим іншим ви не втішите дітей лісу. Проженіть лихо!
- Для того ми і прийшли сюди. Чи пощастить нам - покаже завтрашній день...
Ган-бури-ган низько схилився, торкнувшись чолом землі, і вже збирався відійти, але раптом підняв голову, як олень, сполоханий на пасовиську. Очі його радісно блиснули.
- Вітер перемінився! - гукнув він і в одну мить зник разом зі своїми родичами. Ніхто з роханців більше ніколи не зустрічався з ними. Незабаром далеко на сході знову забили барабани. Але ніхто не відчув у цьому звуку погрози [95] - діти лісу, замшілі на перший погляд дикуни, зраджувати не вміли.
- Звідси нам провідники вже не потрібні, - сказав Ельфхольм.
- У мирні роки наші не раз їздили до Мундборгу, і я сам бував там. Від повороту на південь до довгої стіни ще сім ліг. На узбіччях там соковиті луги. Гондорські гінці на цьому відрізку звичайно летять щодуху, і ми зможемо, не підіймаючи шуму, пустити коней в кар'єр.
- Головне - не проґавити засідку, - додав Еомер. - І не виснажити сили. Мені здається, тут варто відпочити, а рушити далі вночі, з таким розрахунком, щоб вступити в бій з першим світлом дня... чи за знаком ярла, якщо світла не буде.
Ярл погодився. Рада закінчилася, старшина розійшлася, але Ельфхольм незабаром повернувся.
- Я посилав розвідку на узлісся, - доповів він. - Вони щойно повернулися. Знайшли двох коней з їздцями, мертвих.
- Вбиті? - запитав Еомер. - Хто?
- Гондорські гінці. Один з них, мабуть, Ергон - у руці він тримав Червону стрілу. Точніше не скажу - голови відрубані. Зважаючи на обставини, вони, мабуть, наштовхнулися на ворогів уже біля обвідної стіни і повернули назад на захід. Якщо вони змінювали коней, як звичайно, це повинно було відбутися позавчора ввечері. Припустити, що вони повернулися до міста і виїхали знову, неможливо.
- Виходить, Денетора не сповіщено, - мовив Тео-ден. - А як би підкріпила його дух надія на допомогу!
- Дає подвійно той, хто дає вчасно, - сказав Еомер. - Але говорять також: краще пізно, ніж ніколи. Хтозна, чи не виправдається і цього разу старе прислів'я?
Роханці безшумно мчали зарослими травою узбіччями тракту. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Прямо попереду червона заграва висвітлювала чорні стрімчаки величезної гори. Раммас-Ехор наближався; світанок ще не наставав.
Ярл їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним йшов ескадрон Ельфхольма; юний Арнхельм, скориставшись з темряви, непомітно приєднався до ар'єргарду дружини. «Навіщо?» - думав Меррі, міцно чіпляючись за сідло [96] Арнхельма. Раптом ярл наказав зупинитися: повернулися розвідники майже з-під самої стіни Пеленнору.
- Здалеку видно великі пожежі, - доповів один. - Місто у вогні, поля навколо кишать військами. Схоже, що всі сили кинуті на облогу. На Раммас-Ехорі солдатів зовсім небагато, та й ті зайняті руйнуванням і ні на що інше не відволікаються.
- Пригадай, володарю, прощальні слова лісового вождя, - мовив другий. - У мирний час я живу на відкритому плоскогір'ї; мене звуть Видфар, і я вмію впізнавати вітри. Вітер справді перемінився. Тепер він несе з півдня дух Моря, слабкий, але безсумнівний. Ранок принесе зміни. На полях Пеленнору ми зустрінемо світанок!
- Якщо це правда, будь благословенний до кінця днів твоїх, Видфаре! - відповів ярл. Звернувшись до дружинників, він промовив так голосно, що почули і в ескадронах:
- Настав наш час, діти Еорла! Перед вами - Ворог, за вами - рідні оселі. Пам'ятайте: хоч боротися ви будете не на своїй землі, слава, заслужена в битві, буде з вами назавжди. Предки наші присягалися, нам личить виконати присягу. Друзі наші зазнали лиха. Вперед, вірні сини своєї землі і ярла!
Роханці дружно вдарили списами об щити.
- Еомере, сину мій, - вже звичайним голосом додав Теоден, - ти поведеш перший ескадрон під моїм прапором і вдариш посередині. Ельфхольм відразу ж за стіною поведе своїх на праве крило, Гримбольд - на ліве, інші нехай виступають за трьома першими, кому як зручніше. Атакуйте всюди, де скупчується ворог. Подробиці вирішимо, коли одержимо точніші відомості. Вперед, діти мої, не піддавайтеся пітьмі!
Дружина пустила коней з місця в кар'єр. Меррі, тримаючись за луку сідла за спиною Арнхельма, поспішив добути меч з піхов. З гіркотою визнав він у цей час правоту Теодена: що може гобіт? «Тільки й того, що заважаю вершнику, - з тугою думав Меррі. - Хоч би не впасти під копита...»
Одна ліга відокремлювала їх тепер від зруйнованої стіни. Вони досягли її швидко, занадто швидко, на думку Меррі. Нестямно заволали орки, там і тут зав'язалися сутички, але незабаром усе скінчилося. Орки, захоплені зненацька [97] за улюбленою справою, були перебиті блискавично. Біля руїн Північної брами ярл ненадовго затримався. Перший ескадрон підтягся до нього; Арнхельм не відступав від ярла ні на крок, хоча загін Ельфхольма завернув праворуч. Гримбольд повів своїх людей через широкий пролом трохи на схід.
Меррі обережно виглянув через плече Арнхельма. Далеко, миль за десять, на півнеба розгорілася пожежа, а на рівнині палали вогняні заслони, вигнуті півмісяцем; до найближчого залишалося менше ліги. Ні натяку на ранкове світло, ні подуву вітру.
Зберігаючи мовчання, роханці рухалися по гондОрській землі, не поспішаючи, але невпинно, як хвиля припливу. Думки і волю Чорного Вождя займала облога Мінас-Тірі-ту; він навіть не передчував наближення сили, здатної перекреслити його чудові плани.
Теоден прямував на схід, огинаючи вогняні вали. Ніхто не зустрічався їм, і ярл не поспішав починати атаку. Коли він велів зупинитися, місто вже було близько. В повітрі клубочилися хмари попелу, пахло згарищем і смертю. Коні непокоїлися. Але ярл незрушно сидів на Сніжногривому, споглядаючи передсмертні корчі Мінас-Тіріту; здавалося, страх або старість раптово вразили його й от-от зігнуть. Серце Меррі стукало повільно І глухо. Вони спізнилися! Пізно - це гірше, ніж ніколи. Зараз Теоден схилить сиву голову, заплаче і поверне назад, шукати в горах безпечного прихистку...
Але тут усе перемінилося. Свіжий вітер дихнув в обличчя Меррі. Пітьма поріділа. Далеко на півдні стало видно, як клубочаться сірі хмари, а за ними народжувався ранок. Тієї ж миті біла блискавка розколола ніч від землі до неба; враз місто сліпучо засяяло первозданним білим сяйвом, гостро блиснула Біла Вежа - потім пітьма зімкнулася, і над Пеленнором прокотився могутній грім. Ярл Теоден розправив плечі. Ні сліду старечої немочі! Син Тен-гіла піднявся в стременах і голосом дзвінким і молодим, якого давно не чули роханці, крикнув:
Вставай, дружино Теодена!
Розпочнемо бенкет мечів.
Вогнем зігрієтесь,
Кров'ю вмиєтесь, [98]
Усіх обійде чаша битви.
Спис не один впаде із рук,
І щит розколеться надвоє.
Замість світання
Ніч запалає
Крицею і кров'ю.
В Гондорі все до бенкету готово.
В бій же, відважні,
Скуштуймо слави!
Теоден вихопив з рук зброєносця Гутлафа великий ріг і засурмив з такою силою, що ріг тріснув і розпався. Ескадронні ріжки підхопили заклик. Бойова пісня розляглася над темними полями, і луна відгукнулася їй у горах. «Вперед, вперед, нас Гондор жде!» Ярл крикнув щось Сніжногривому, і той полетів стрілою. За ним тріпотів у міцній руці Гутлафа прапор з білим конем на зеленому полі, слідом помчала і дружина, але наздогнати ярла не могла. Еомер дав шпори коню, білий султан на його шоломі бився на вітрі, і весь загін у громі підків котився, мов штормова хвиля до прибережних скель, - але ярла наздогнати не могли. Чи то чари підбадьорили Теодена, чи то кров пращурів - він летів, подібний до героя Ороме в битві Валар у ті далекі часи, коли світ ще був молодий. Золотий щит відбивав перші промені сонця, трава загорялася свіжою зеленню під ногами баского коня. Бо ранок вступив у свої права, свіжий вітер віяв з Моря, пітьма розсіювалася. Стогін пройшов по воїнству Мордору; найманці Саурона розбігалися і гинули під копитами розпашілих коней. Роханці рубали ворога і співали, радість чесної битви переповняла їхні серця, грізний наспів, підхоплений вітром, долетів до захисників обложеного міста.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
