Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Розділ 6 АРНХЕЛЬМ І МЕРРІ
Володар Мордору знав, кого призначити головним над своїм воїнством. Розум Вождя Дев'ятки був гострий, сила велика. Пітьма піддалася, розвіялася раніше, ніж він розраховував; удача на мить зрадила, перемога вислизнула з рук. Але у вождя назгулів було в запасі ще досить полків, було спорядження і явне, і таємне. Коронована примара відступила, але не здалася. [99] Теоден виїхав на Осгіліатський шлях і озирнувся. Супротивника поблизу не було, зате його нарешті наздогнали свої, з ними і Арнхельм. До міста залишалося близько милі. Вершники Ельфхольма вирували серед облогових машин, рубали, кололи, скидали орків у рови, що палали вогнем. Північна частина Пеленнору була очищена, табір орків горів, самі вони з виттям тікали до Андуїну, але й там їх зустрічали роханці. Однак облогу ще не було знято. Біля воріт ворожі війська засіли міцно, на південь від дороги стояли харадрими. Помітивши роханський прапор трохи осторонь від гущавини бою, серед купки вершників, князь харадримів злобливо закричав, велів розгорнути свій прапор - чорного змія на червоному полі - і кинувся в атаку; криві палаші заблищали на ранковому сонці.
Теоден помітив харадримів і вчасно розвернувся їм назустріч. Кіннотники зіштовхнулися. Роханців було менше, але бойова їхня лють тільки розпалювалася, до того ж вони майстерно володіли і списами, і мечами, їх краще слухалися коні. Витязі Білого Коня впевнено прокладали собі дорогу, немов просіку рубали. У самому вирі сутички Теоден, син Тенгіла, вразив списом на смерть князя, а потім, вихопивши меч, одним ударом розщепив ратище прапора і тіло прапороносця. Чорний змій упав під ноги коням. Розгромлена кіннота Хараду втікала не озираючись.
Минула година, і золотий щит ярла потьмянів - знову наставала Тьма. Коні іржали, стаючи дибки. Люди валилися додолу з сідел.
- До мене! - гукав Теоден. - Усі до мене! Вище голови, діти Еорла! Не піддавайтеся!
Але Сніжногривий, що шаленів від жаху, здійнявся, борючись з невидимою напастю, і відразу з жалібним іржанням повалився набік, пронизаний чорною стрілою. Теоден не встиг зістрибнути і впав разом з конем, притиснутий його вагою.
Чорна тінь, немов хмара, зірвалася з небосхилу. Ні, не хмара: дивна і страшна істота, крилата, але більша за будь-якого птаха на світі, позбавлена пір'я, зі шкірястими крилами, розтягнутими між ороговілими пазурами. Невдале створіння найдавніших століть, що пережило свій час у невідомих щілинах землі, - чим вигодовувало воно своє останнє, спізніле потомство? Володар Тьми подбав про вилупків, вигодував їх м'ясом своїх жертв і подарував слугам [100] замість коней. Крилате чудовисько склало перетинчасті крила, хрипко крякнуло і вп'ялося пазурами в тіло Сніж-ногривого, по-зміїному зігнувши довгу шию.
На спині чудовиська сидів страхітливий вершник у чорному плащі і сталевій короні; з порожнечі між вінцем корони і фібулою плаща люто світилися очі. Вождь назгулів повернувся сіяти страх і смерть, щоб надію перетворити на розпач, перемогу - на поразку. В руці його погойдувалася важка булава.
Але Теоден не залишився з ворогом сам на сам. Хоча частина воїнів його полягла поряд з ним, а інші не змогли вгамувати коней, що помчали геть, юний Арнхельм стояв, безстрашний у своїй любові і вірності. Він, не приховуючись, плакав над нещастям ярла. Меррі, сидячи за спиною Арнхельма, не дістав ні найменшої подряпини, поки Вихор, зляканий приходом Тьми, не скинув у паніці обох вершників. Тепер Меррі, осліплений, знесилений страхом, повзав у траві на чотирьох, повторюючи крізь зуби:
- Служиш ярлу, то служи! Ти обіцяв шанувати його, як батька! Обіцяв, то тримайся...
Але воля не відгукнулася на голос серця. Меррі боявся розліпити заплющені очі і тільки прислухався, тремтячи, до голосу Арнхельма. Дивно змінився цей голос і щось нагадував знайоме, але що?
- Геть звідси! - почув Меррі. - Геть, перевертень, приборкувач кажанів! Залиш загиблого в спокої!
Крижаний голос відповів:
- Не раджу ставати між назгулом і його здобиччю! Я покараю тебе так, що пошкодуєш про смерть. Я заберу тебе в країну розпачу, у безодню пітьми, де ти станеш безтілесною примарою, і Всевидяче Око буде читати твої думки.
Дзенькнув добутий з піхов меч:
- Погрожуй чим хочеш, я зроблю все, щоб твої погрози не здійснилися!
- Опиратися? Мені? Дурень! Жоден чоловік, навіть найвідважніший воїн не в змозі мені перешкодити!
Меррі почув щось несподіване: презирливий сміх. Арнхельм сміявся, і в його чистому голосі дзвеніла криця:
- Могутній назгуле! Невже не розпізнав? Я не чоловік! Я - Еовіна, донька Еомунда. Ти заважаєш мені підійти до мого ярла і названого батька. Забирайся геть, будь [101] ти хоч двічі безсмертний. Живий ти чи примара, мій меч простромить тебе, якщо торкнешся Теодена!
Крилата тварина закаркала, але служник Персня нічого не відповів. Подив і цікавість допомогли гобіту здолати страх. Він розплющив очі. За два кроки від нього сиділо крилате чудовисько, а на ньому, чорною тінню, вождь наз-гулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, кого в поході називали Арнхельмом. Шолом уже не вкривав її волосся, і воно золотою хвилею лежало на плечах. Сірі очі дивилися суворо і гнівно, а по щоках котилися чорні від кіптяви сльози. В руках вона тримала меч і щит, затуляючись ним від пекучого погляду примари.
Меррі відразу згадалося обличчя, на яке він звернув увагу ще при від'їзді з Дунхаррану, - обличчя юного витязя, що йде на смерть. Співчуття заворушилося в душі гобіта і розбудило нарешті неспішну, властиву його народові мужність. Меррі стис кулаки. Він не міг допустити, щоб ця прекрасна, сумна дівчина загинула. Принаймні, він не допустить, щоб вона загинула сама і без захисту! Назгул не дивився в його бік, і все ж Меррі поповз, боячись дихнути і привернути до себе страшний погляд убивці. Хоча навряд чи назгул, розлючений опором дівчини, помітив би гобіта, жалюгідного черв'ячка в траві.
Він швидко відкинув вагання. Гобіт ледь не знепритомнів - таким страшенним смородом тхнуло від чудовиська, коли воно розправило крила, злетіло в повітря і зверху кинулося на Еовіну з пронизливим вереском, цілячи в неї пазурами і дзьобом.
Еовіна, Краса Рохану, гнучка і міцна, як нуменорський клинок, занесла меч і вдарила сильно і влучно. Витягнута шия чудовиська надломилася, зі стукотом покотилася голова. Еовіна відскочила, щоб не потрапити під важкий тулуб, що, розчепіривши крила, покотився в траву. Випадковий промінь сонця упав на обличчя Краси Еорлінгів, і волосся її заблищало в ранковому світлі. Але вже підвівся, вивільнившись зі збруї вбитого літуна, Чорний Вершник, моторошний, величезний, і з криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, заніс тяжку булаву і вдарив. Щит Еовіни розколовся, рука безсило впала. Дочка Еомунда опустилася на коліна. Назгул схилився над нею, очі його жевріли багряним вогнем. Він ще раз підняв булаву, щоб добити жертву. [102]
Але раптом він захитався і засичав від болю, удар не потрапив куди треба, булава зарилася в землю. Це Меррі, зайшовши з тилу, замахнувся своїм мечем-кинджалом і, проколовши плащ, вразив не закрите кольчугою місце під коліном ворога.
- Еовіно! Еовіно! - волав Меррі, сам себе не чуючи.
Еовіна через силу підвелася і, зібравши решту сил, прорізала мечем повітря між плащем і короною, над навислими могутніми плечима. Меч спалахнув, розсипався іскрами і розлетівся вщент. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. О диво! Плащ і кольчуга прикривали порожнечу. Вони валялися в траві, ці чорні ганчірки, а в небі над полем пролунав лемент, що перейшов у протяжливий стогін і полетів з вітром, затихаючи, завмираючи, поки не замовк назавжди.
Меррі стояв посеред поля, покритого трупами, мружачи очі, як розбуджена сова, - сльози текли ручаями. Крізь слізну імлу він бачив прекрасну голову Еовіни; дівчина нерухомо лежала поруч з Теоденом. Сніжногривий, здригаючись в агонії, сповз з тіла мимоволі убитого ним хазяїна. Меррі підійшов, підняв руку ярла, щоб поцілувати на прощання; Теоден розплющив очі.
Він був притомним, і голос його звучав спокійно, хоча і слабко:
- Прощавай, відважний гобіте. Тіло моє роздавлене, я відходжу до пращурів. Але в їхньому шляхетному колі мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок змінився сонячним днем.
Меррі гірко плакав і нічого відповісти не міг.
- Вибач мені, володарю, - вимовив він нарешті, - я тебе не послухався і не зумів допомогти, і нічого не можу віддати, крім сліз...
Старий ласкаво посміхнувся:
- Не журися. Я тебе прощаю. Навіщо непокоїти щире серце? Живи довго і щасливо, якщо настане мир. А як станеш розпалювати люльку вечорами біля каміна, згадуй мене. Адже я так і не навчився в тебе курити...
Він прикрив очі, перевів подих і тихо додав:
- Де Еомер? Пітьма застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Еовіні передай моє останнє вітання. Вона так не хотіла розлучатися зі мною... А мені вже більше її не бачити. [103]
- Володарю, - зривистим голосом почав Меррі. - Володарю, Еовіна...
Його перервав страшний шум, немов усі роги і труби навколо заграли одночасно. Меррі оглянувся. Він встиг забути про все на світі, здавалося, минула не одна година, а тим часом все це відбулося за якихось десять хвилин. Бій розгорівся з новою силою, і гобіт опинився в самій його гущавині.
Через Андуїн переправлялися нові і нові полки. Під мурами міста стояли солдати Морґулу, з півдня - піхота Хараду, а за нею колихалися спини оліфантів, що тягнули нові облогові вежі. Тільки на півночі майорів білий султан Еомера: роханці знов готувалися до атаки, а з міста вийшли всі воїни, що залишилися на ногах, і ополченці під прапором Срібного Лебедя - їм вдалося відкинути супротивника від воріт. «Де ж Гандальф? - непокоївся Меррі. - Може, він врятував би ярла та Еовіну...»
Ще не скоро Еомер та уцілілі дружинники змогли пробитися до місця, де залишили ярла. Коні не бажали наближатися до вбитого чудовиська; Еомер, побачивши Теодена, зістрибнув на землю і безмовно схилився над нерухомим тілом. Хтось обережно вийняв ратище прапора із стиснутої долоні Гутлафа, що лежав віддалік, і, розправивши полотнище, високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі і^ помітивши свій прапор, знаком велів віддати його Еоме-рові.
- Вітаю тебе, ярле Еомер, - мовив він. - Йди вперед і здобудь перемогу. Також передай Еовіні мій прощальний привіт...
Теоден стулив очі, так і не довідавшись, що Еовіна лежить поруч з ним. Сльози стояли в очах вершників. Стиснувши зуби, Еомер промовив за звичаєм:
Не лийте сліз даремно.
Се був великий воїн,
Загинув смертю славних.
Жінки оплачуть мертвих,
А нас чекає битва!
Але, вимовляючи ці слова, Еомер і сам, не ховаючись, плакав. Однак на довгу скорботу не було часу. Еомер витер сльози і наказав: [104]
- Нехай зброєносці залишаться тут і з пошаною віднесуть тіло володаря, поки битва не закипіла знову. Розшукайте також усіх полеглих дружинників Теодена...
Він обійшов лежачих на землі, вдивляючись в обличчя й окликаючи на ім'я. Раптом він завмер, немов уражений стрілою в серце, смертельна блідість вкрила обличчя, голос зрадив молодому ярлу.
- Еовіно! - вигукнув він голосно. - Еовіно, звідки ти тут? Чи я божеволію, чи зачарований? Доля відвернулася! Смерть, де ти? Прийди, забери усіх нас!
Не роздумуючи, не діждавшись гондорців, Еомер скочив на коня і засурмив у ріг, закликаючи своїх до останньої атаки.
Роханці не затрималися. Тепер вони не співали, тільки дрібний стукіт копит супроводжував їх, коли лавина вершників, обтікаючи тіло старого ярла, ринулася назустріч ворогам.
А гобіт Меррі все стояв на тому ж місці, сліпий від сліз; ніхто не заговорив з ним, та, напевно, його й не помітили... Він витер очі, підняв із землі зелений щит, дарунок Еовіни, і пошукав свій меч - той випав, коли Меррі вдарив назгула; права рука його тоді заніміла, і тепер працювала тільки ліва. Меч знайшовся: на очах у Меррі клинок його скорчився, задимів, як гілка, що випала з багаття, і розтанув. Так відслужив до кінця свою службу клинок, знайдений у могилі тих, хто не зазнав спокою й після смерті. Майстри, що старанно працювали над ним, коли дуна-дани були ще сильні і найлютішим ворогом їх був чародій-чорнокнижник з Ангмару, мали б пишатися долею свого виробу... Ніяка інша зброя, навіть у міцнішій руці, не вразила б так відчутно оболонку примари, не зруйнувала б злі чари, що охороняли цілість його невидимого тіла.
На простих ношах, покритих плащами, понесли зброєносці свого ярла і Еовіну до воріт Мінас-Тіріту. Всіх загиблих, однак, відразу забрати вони не змогли. їх було семеро, серед них Деорвін, начальник особистої охорони ярла. Частоколом зі списів і щитів відокремили їх від убитих ворогів і від туші крилатого чудовиська. Лише набагато пізніше повернулися до них товариші; крилатого спалили, а для Сніжногривого викопали могилу і зверху поклали камінь, з написом по-гондорськи і по-роханськи: [105]
Кінь Сніжногривий воїна в битвах уславив.
Волею долі, ярла життя він позбавив.
Рясна зелена трава виросла навколо цього каменя, а там, де спалили скакуна назгулів, земля навічно залишилася чорною і безплідною.
Сповнений душевного сум'яття, змучений, плентався Меррі поряд з ношами, не зважаючи на те, що бій гримів за спиною. Він знемагав від утоми і болю, його трусило, як у лихоманці. Вітер з моря приніс рясний дощ; здавалося, цілий світ оплакує Теодена і Еовіну, заливаючи пожежі потоками мутних сліз. Скорботна хода порівнялася з першими рядами вищжаючої в поле гондорської кінноти. Ім-раель, правитель Дол-Амроту, притримав коня:
- Кого несете, друзі?
- Ярла Теодена, - відповів зброєносець. - Він загинув, але ярл Еомер вступив у битву, ви впізнаєте його по білому султану.
Імраель зістрибнув з коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи данину геройськи загиблому ярлу. Піднімаючись, він побачив на других носилках Еовіну і здивувався:
- Жінка у кольчузі! Невже ваші жінки теж воюють?
- Ні, тільки вона одна, - відповідали роханці. - Це Еовіна, сестра Еомера. Ми не знали, що вона серед нас, поки не знайшли на полі бою, і тепер нам залишається тільки оплакувати її!
Краса дівочого обличчя, навіть жовтувато-блідого, застиглого, розчулила Імраеля. Він схилився над Еовіною, придивився і раптом круто обернувся:
- Друзі, чи немає поблизу лікаря? Вона поранена, може, й смертельно, однак ще жива!
Імраель зірвав з кольчуги полірований нагрудник і приклав до холодних губ Еовіни; блиск металу покрив легкий, майже непомітний серпанок подиху.
- Не баріться ні хвилини! - мовив Імраель і відразу послав служника до міста, щоб у Домі Цілителів терміново готували все для допомоги пораненій. Сам же він, ще раз вклонившись ярлу і його доньці, скочив у сідло і повів кінноту в бій.
Битва на полях Пеленнору не вщухала. Брязкіт зброї, лемент людей і кінське іржання зливалися, підіймаючись [106] до хмар. Грали ріжки і сурми, ревіли оліфанти. Піхота Гондору билася на південному боці муру, кіннота прямувала на допомогу Еомеру: Турін Стрункий, Охоронець Ключів, і Форлонг Товстий, правитель Лоссарнаху, Ер-луїн із Зелених Пагорбів і Імраель зі своїми загонами. Підкріплення приспіло вчасно: бойовий запал Еомера повернувся проти нього, і терези хитнулися до успіху супротивника. Перший лютий натиск зім'яв ряди ворога, роханці широкими клинами врізалися в гущавину харадримів, скидаючи кінних із сідел, топчучи піших. Однак на олі-фантів коні йти відмовлялися: величезні звірі, невразливі, височіли, як вежі, і харадрими ховалися за ними. Із самого початку ворогів було втроє більше, а тепер ще нові полчища йшли з Осгіліату. Вони скупчувалися в тилах, щоб в останню хвилину увірватися до міста і розпочати різанину та грабунок, чекали тільки наказу. Правда, їхній вождь кудись зник, але його замінив Готмог, глава Моргульського воїнства. Він вів тепер і озброєних сокирами варварів із Кханду, і жителів півдня в червонім убранні, і воїнів Далекого Хараду, темнолицих, тролеподібних, блискаючих білками налитих кров'ю очей. Частина їх зайшла в тил до роханців, інші стали на східному крилі, щоб відсікти гон-дорців. А потім, на довершення всього лиха, по місту пішов крик. Вітром віднесло дощ на північ, небо проясніло, і в яскравому полуденному світлі вартові забачили зі стін нову небезпеку, що руйнувала щойно відроджену надію. З вишини міських стін видно було весь закрут Андуїну аж до гаваней Харлонду, і гострі очі вартових помітили кораблі, що пливли вверх за течією ріки. Вітер підганяв по граючих хвилях грізну флотилію гребних галер і човнів під чорними, туго нап'ятими вітрилами.
- Умбарські корсари! - кричали на стінах. - Умбар-ські корсари йдуть угору по Ріці! Виходить, Белфалат втрачено, і Лебеннін в руках у ворога...
Люди за власним розсудом - бо командира в місті не залишилося - підіймалися на дзвіниці і били на сполох; інші, схопивши сурми, грали сигнал відходу.
- На стіни! Вертайтеся на стіни! Поверніться, пропадете!
Але ці крики слабості і жаху вітер відносив далеко на північ - той самий вітер, що гнав до міста чужі кораблі. [107]
Втім, попереджати роханців було зайве. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Еомер вже заглибився у ворожий стан так, що йому залишалася неповна миля до Харлонду; на цьому п'ятачку збилися ті полки, що він атакував, а за спинами роханців кишіли ті, хто не давав їм з'єднатися з кіннотою Імраеля. Еомер побачив вітрила і попрощався з надією. Благословенний вітер виявився зрадницьким. Зате найманці Мордору підбадьорилися і знову натисли, тріумфально волаючи. Еомер не піддався натиску ворога. Тепер він мислив тверезо і розважливо. Він велів подати сигнал, щоб усі, хто може, збиралися біля прапора Білого Коня - скласти стіну зі щитів і битися, поки стане сил, так, щоб заслужити право на пісню, - навіть якщо і нікому буде зберегти пам'ять про останнього ярла Рохану.
Еомер виїхав на пагорб і тут велів устромити в землю древко прапора. Зелене полотнище з Білим Конем затріпотіло під вітром.
- Я лишив свої вагання в сутінках передсвітання.
Блиск оголеної криці відбивав проміння сонця.
Бився я в скорботі серця, і за променем останнім
Над кривавим бойовищем ніч розіллє смертну втому! -
проспівав Еомер і розсміявся: запал повернувся до нього. Мечі і списи досі минали його, він був молодий і вів у бій відважне плем'я. Висловивши піснею презирство до смерті, він подивився через плече на кораблі з чорними вітрилами, підняв меч - і раптом обличчя його осяяла радість. Він підкинув меч у повітря, спритно зловив його, і клинок блиснув на сонці. Усі погляди здивовано звернулися в тому ж напрямку. Перший корабель вже завертав до гавані, і вітер розгорнув прапор на щоглі. Заіскрилися самоцвіти, що нашивали руки Арвен, доньки Елронда. Біле Дерево в оточенні Семи Зірок і корони - герб Еленділа, королівський герб, не бачений тут уже сотні років! Арагорн, син Арахорна, спадкоємець Ісілдура, з вітром від моря наближався до Мінас-Тіріту.
Радісним сміхом, дзенькотом клинків вітали його ро-ханці, на вежах Мінас-Тіріту знову заграли сурми і загриміли дзвони. А ворога охопила розгубленість: яким дивом на кораблях союзників з'явилися вороги? Вони зрозуміли, що доля проти них і порятунку немає. [108]
Лицарі Дол-Амроту гнали тепер на схід тролів, воїнів півдня та орків, осліплених сонячним світлом. Еомер зі своїми пробивався на південь, і супротивник, щоб не потрапити між молотом і ковадлом, кинувся навтіки: в Хар-лонді вже сходили з кораблів озброєні люди.
Серед перших бігли Леголас і Гімлі з нерозлучною сокиркою, Хальвард з прапором, Елладан і Ерлоїр із зоряними обручами на головах, дружина півночі - дунадани, а за ними хоробрі воїни Лебенніна, Ламедону, південних провінцій Гондору... А вів їх Арагорн, здійнявши Андріл - полум'яний меч, відроджений Нарсіл Еленділа. На грудях Арагорна сяяла ельфійська зірка.
Так, у горнилі битви, зустрілися Еомер і Арагорн; вони обійнялися, не випускаючи мечів з рук, і щасливо подивилися один на одного.
-^Ну, чи змогло воїнство Мордору розлучити нас? - спитав Арагорн. - Пам'ятаєш, я обіцяв, ще в Гірському Розі, бути разом у вирішальну днину?
- Пам'ятаю, - відповідав Еомер, - але надії іноді підводять, а я не знав, чи гарний з тебе провісник. Подвійно благословенна допомога, що прийшла несподівано!
Еомер стис тверду руку Арагорна і додав:
- І ніколи ще друзям не доводилось зустрічатися так вчасно! Ще хвилина - і було б пізно. Ми зазнали тяжких втрат...
- Ти мені усе розповіси потім, - перебив його Арагорн. - Спершу ми повинні помститися...
І друзі пліч-о-пліч кинулися у вир бою.
Чимало довелося їм ще попрацювати: племена півдня були хоробрі і войовничі, розпач додавав їм мужності, та й східні варвари, добре вимуштрувані в Мордорі, здаватися не збиралися. Усюди на витоптаних полях, на руїнах садиб і під стінами міста билися до останнього, бій не вщухав до вечора.
Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, по небу розлилась вечірня зоря, вершини гір почервоніли, Ріка заграла золотою лускою, і трави набули рудого кольору, з заходом сонця згасла велика битва під Мінас-Тірітом. У межах зруйнованої стіни Раммас-Ехор не залишилося серед живих жодного ворога. Ті, що не встигли втекти, майже всі загинули від ран чи потонули у водах Великої [109] Ріки. Лише купка недобитків повернулася до Мордору і Привражжя, а до Хараду дійшли тільки легенди про страшну помсту і міць Гондору.
Арагорн, Еомер і Імраель разом поверталися до міста, змучені, не маючи сил ні радіти, ні горювати. Усі троє вийшли з бою неушкодженими; їх оберігала удача, сила руки і вірна, безвідмовна зброя. Мало сміливців відважувалися опиратись, глянувши у їхні обличчя, що горіли гнівом. Але багато славетних героїв полягло на полях Пелен-нору, а інші дістали важкі рани. Форлонг, утративши коня, бився з варварами один проти багатьох і був зарубаний сокирою. Дейлін з Мортонду і брат його були затоптані на смерть, піднімаючи в атаку лучників, що цілили в очі олі-фантам. Не повернеться до Піннат-Геліну гордовитий Ер-луїн, не побачить рідної оселі в Гримсладі Гримбольд, і майстер-слідопит Хальвард не ступить на знайомі стежки в лісах півночі. Чимало полягло воїнів, уславлених і безіменних, начальників і рядових, і непросто згадати всі подробиці великої битви. Багато років по тому роханські співці розповідали про ці події на свій лад:
Грізно ріжки на висотах гриміли,
Зброя дзвеніла в Південному краю.
Коні летіли, мов вітер ранковий,
Полум'ям смертним війна розжеврілась.
Впав Теоден, син Тенгіла відважний,
Батько загонів, що зброєю славні.
В злотні хороми, в долини зелені
Він не повернеться більше ніколи.
Хардинг і Гутлаф, Дунхаррн і Дервін,
Херфар і Хербранд, і Гримбольд славетний...
Фастред, і Горн - всі, що билися разом,
Разом лягли у далекому краї.
В гондорських землях навіки спочили,
З друзями поряд, з ким в битві стояли;
Ерлуїн гордий приморським узгір'ям,
Форлонг квітучому долу Арнаху
Не привезуть переможної пісні.
Лучники спритні, Дервін і Дейлін,
Мортонду темних озер не побачать.
Смерть свою щедру данину збирала,
З ранку до ранку наосліп косила,
Юних і зрілих, великих і менших.
Нині над ними хвилюються трави,
Що Андуїн швидкоплинний годує,
Води його наче сльози прозорі,
І, наче сльози, блищать.
З кров'ю злилися славнії води,
Кров'ю налиті, сяють багряно...
Сонце, втомившись, за гори скотилось.
Стіни осяявши Раммас-Ехору,
Роси криваві рясно упали.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
