Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
Розділ 9 ОСТАННЯ НАРАДА
Ранок після битви видався погожий, ясний; легкі хмари плинули в синяві, вітер завернув на схід. Леголас і Гім-лі піднялися рано - їм дуже кортіло побачитися з Меррі та Піном.
- Я дуже радий, що вони обоє живі, - так висловився Гімлі. - Нам довелося чимало докласти зусиль заради них, добре хоч, що працювали не даремно!
Ельф і гном поруч увійшли на вулиці Мінас-Тіріту, і перехожі кидали здивовані погляди на незвичайну пару. їх вражала краса ельфа і його поводження: він легко йшов по крутій дорозі, наспівуючи, не мружачись від ранкового сонця. Гімлі крокував статечно, погладжуючи бороду і діловито поглядаючи на всі боки.
- Тут знаються на каменярській справі, - зазначив він, вивчивши кладку стін, - але іноді зневажливо ставляться до бруківки, можна було викласти ряди рівніше. Коли Арагорн візьметься наводити порядок, я викличу сюди наших майстрів з-під Гори. Ми йому відбудуємо гідну столицю!
- Не завадило б додати зелені, - сказав Леголас. - Будинки здаються покинутими, коли навколо них нічого не росте. Ти керуватимеш будівництвом, а я надішлю Ара-горну співучих птахів і дерева, що не засинають узимку.
Вони дісталися до Цитаделі, де їх провели до Імраеля. Леголас низько вклонився - він з першого ж погляду визнав у ньому людину ельфійського духу:
- Вітаю тебе, правителю! Давно вже нащадки Німро-делі залишили ліси Лоріену, але, виявляється, не всі вони попливли від гаваней Амроту на захід, за Море.
- Так стверджують легенди, - відповів Імраель. - Але діти найпрекраснішого з племен не з'являлися в наших краях з давніх часів. Дивна зустріч у розпалі страшної війни! Що ж привело тебе сюди?
- Я - один з дев'яти, що вийшли з Імладрису разом з Мітрандіром. Але тепер прибули з моїм другом-гномом у загоні Арагорна. Хотілося б побачити наших товаришів, Меррі та Піна, що, як нам сказали, знаходяться нині у твоєму розпорядженні. [133]
- Ви знайдете їх у Домі Цілителів. Я охоче проведу вас.
- Досить, якщо ти даси нам провожатого, - відповів Леголас. - Бо я повинен передати тобі запрошення Ара-горна: він не вважає за можливе з'являтися в місті, а оскільки вам необхідно порадитись, він кличе тебе та Еомера до свого намету. Мітрандір уже там. Арагорн просив не гаяти часу.
- Добре, ми вирушаємо негайно, - відповів Імраель, і вони розлучилися, обмінявшись ще декількома ввічливими словами.
- Шляхетна людина і славний воїн, - промовив Леголас. - Якщо в Гондорі є такі люди нині, який же він був за часів розквіту?
- Та й працювати по каменю тоді краще вміли, - додав Гімні. - Кладка найкраща в найстаріших будівлях. У людей завжди так: почнуть з розмахом, але навесні падають заморозки, влітку - грози, і врожай виходить жалюгідний, зовсім не такий, якого очікували...
- Але все ж таки зерна довго не втрачають силу. Лежать під брудом та гниллю, а згодом гульк! - і проклюнувся паросток, коли й не чекали. Справи людей переживуть нас, друже Гімлі!
- Але це буде лише слабке відображення того, що могли б створити ми!
- Це складна загадка, - промовив Леголас. - Ельфи не знають відповіді на неї.
З'явився присланий Імраелем провідник, і вони попрямували до Дому Цілителів, де й застали обох гобітів у саду. Радісною була ця зустріч; вони трохи погуляли вчотирьох, насолоджуючись тишею та спокоєм ранку, дихаючи свіжим повітрям верхнього, відкритого для всіх вітрів кола міста. Коли Меррі притомився, вони сіли на мурі, обличчям на південь, до Андуїну; гном і гобіти безтурботно теревенили. Леголас мовчав, невідривно вдивляючись в далину. Ріка блищала на сонці і зливалася з зеленню рівнин Лебенніну і південного Ітіліену, а над нею кружляли білі птахи.
- Подивіться! - вигукнув ельф. - Морські чайки летять уверх по річці. Як дивно! Я не бачив чайок, доки не потрапив до Пеларгіру, та й там тільки чув їхній лемент, коли ми готувалися до бою. Я навіть забув на мить про [134] війну - їхні жалібні голоси нагадували про Море. Море! Але його я теж не побачив. У душах ельфів, на самому дні, дрімає туга за Морем, і її небезпечно роз'ятрювати. Не знати мені тепер спокою навіть у найпрекраснішому з лісів...
- Та що ти! - засмутився Гімлі. - Нам ще стільки потрібно зробити і стільки побачити в Средзем'ї. Якби всі ельфи вирушили в путь зі Сріблястої Гавані, світ потьмянів би в очах тих, хто повинен залишитися!
- Потьмянів би і пострашнішав, - додав Меррі. - Не тужи, Леголасе! Завжди знайдуться на землі різні істоти, великі і малі, навіть премудрі гноми, яким ти дуже будеш потрібен. Так я думаю і на це сподіваюся. Хоча часом мені здається, що найгірше ще попереду. Як же хочеться, щоб усе скоріше скінчилося - і скінчилося добре!
- Не каркай! - втрутився Пін. - Сонце світить, ми усі вільні і живі, і ми разом, принаймні, ще на кілька днів. Давайте краще розповімо один одному про наші пригоди. Давай, Гімлі! Ви тут уже натякали на ваші з Блукачем діяння. Тепер ми жадаємо подробиць!
- Знаєш, коли світить таке сонечко, якось не хочеться ворушити похмурі спогади, - відповів Гімлі. - Якби я знав заздалегідь, що на мене чекає, найсвятіша дружба не змусила б мене ступити на Стежину Мерців!
- О, - стрепенувся Пін, - Арагорн теж згадував цю саму стежку. Можеш ти пояснити, що це таке?
- Хіба що тільки заради тебе. Зі мною там відбувся ганебний випадок. Я, Гімлі, син Глоїна, вважав себе стійкішим за людей, а під землею - навіть за ельфів. І я ганебно осоромився! Якби не підтримка Арагорна, не дійшов би до кінця...
- Воля Арагорна і твоя любов до нього, - зауважив Леголас. - Хто б не познайомився з ним, неодмінно полюбить, кожен по-своєму, навіть та холодна красуня з Рохану. Ми залишили Дунхарран на світанку того дня,
х коли ти прибув туди, Меррі, і страх так здолав людей, що ніхто не вийшов провести нас, крім цієї відважної дівчини, - а зараз вона лежить тут, важко поранена. Розставання було тяжким, боляче було навіть дивитися...
- Ну, а мене поглинали власні переживання, - зізнався Гімлі. - Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!
Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав: [135]
- Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали - вони були такі жалюгідні!
Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.
- Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п'ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламе-дону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, - подумав я. - Значить, вони нам ще знадобляться». Минув ще один день, напівтемний, і наступний, коли сонце зовсім не зійшло, а ми все мчали; переправилися через Сіріл та Рінгло і на третій день дісталися до Лингіру в гирлі Гіл-райни. Там ламедонці обороняли броди від умбарських корсарів і харадримів, що припливли знизу по Ріці. Побачивши нас, і свої, і вороги почали розбігатися, нажахані: вони вважали Арагорна за «короля примар». Тільки Анг-бор, правитель Ламедону, насмілився зустріти подібних гостей. Арагорн велів йому зібрати воїнів, пропустити примарне військо і пливти за ним, якщо вистачить духу. «Ви будете дуже потрібні спадкоємцю Ісілдура в Пеларгірі», - сказав Арагорн.
Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас-Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну...
Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав:
- Срібляться ріки, Целос та Еруї,
у зелених лугах Лебенніну.
Вітер з Моря
буйнії трави хилить додолу.
В золотії дзвіночки, меллос та альтирін,
у зелених лугах Лебенніну
вітер з Моря
тихесенько дзвонить. [136]
У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі...
- А я на птахів уваги не звертав, - підхопив Гімлі. - Там саме зав'язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п'ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад-рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися - і билися люто. Вони нападали, сміючись - їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім'я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з'ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі-не-вільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна-данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці - усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю...
- Так, це дивно, - підтвердив Леголас. - Я не зводив очей з Арагорна і думав, яким непереможним володарем міг би він стати, одержавши Перстень Влади. Недарма Ворог так боїться його! Але шляхетність душі - якість, не [137] зрозуміла Саурону. Адже Арагорн походить з роду прекрасної Лючіені. Потомство його не згасне в віках!
- Гноми століттями час не рахують, - промовив Гім-лі, - але це правда; Арагорн був прегарний. Весь ворожий флот потрапив до його рук, він зійшов на борт найбільшого корабля і велів грати збір. Воїнство тіней вишикувалося на березі. Вони мовчали, їх не було видно, тільки очі горіли, відбиваючи полум'я палаючих човнів. Арагорн звернувся до них: «Слухайте спадкоємця Ісіддура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе і ніколи більше не з'являйтеся в долинах. Ідіть з миром!»
Вождь померлих виступив наперед, переломив списа і кинув уламки на землю. Потім поклонився, завернув коня, сіра хмара його воїнства стала віддалятися і зникла, немов розвіяна вітром. Мені здалося, начебто я спав і от тільки зараз прокинувся.
Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. На кораблях було звільнено безліч бранців, серед них чимало гон-. дорців, захоплених під час грабіжницьких набігів, до Ан-дуїну підтягувалися великі загони з Лебенніну та Ітіліену, прибув Ангбор з Ламедону з кіннотою - страх перед примарами розсіявся, і тепер вони прагнули допомогти спадкоємцю Ісіддура, чиє ім'я було в усіх на вустах і приваблювало, як вогонь вночі.
Оце й усе. Протягом вечора та ночі приготували човни, зібрали людей, а ранком ми попливли вгору по річці. Здається, начебто сто років проминуло, але ж все це відбулося лишень позавчора, вранці шостого дня після відходу з Дунхаррану. Арагорн увесь час підганяв, квапив... «Від Пеларгіру до Харлонду сорок дві милі, - повторював він. - А прибути треба вранці, інакше всьому кінець!»
На веслах сиділи тепер вільні люди, і працювали вони в повну силу. Але ми пливли проти течії, і хоча в пониззях вона не занадто сильна, нам дуже не вистачало вітру. Тому навіть перемога в Пеларгірі не радувала мене, а Леголас сміявся: «Вище голову, нащадку Даріна! Пригадай прислів'я: найтемніше перед світанком!»
Але на яких підставах він сподівається на світанок, не пояснював. Ніч нічим не відрізнялася від дня, день від ночі. Вдалині на півночі під хмарами билася величезна заграва, і Арагорн мовив: «Мінас-Тіріт палає!» Близько півночі дещо змінилося. Досвідчені моряки з Лебенніну, [138] подивившись на південь, пророчили зміну погоди і вітер з Моря. Ще задовго до світанку на щоглах поставили вітрила, і вітер наповнив їх. Ми попливли швидше, і на зорі носи наших кораблів уже бадьоро різали і спінювали воду. О третій годині по сходу сонця ми при гарному вітрі і сонячній погоді пристали в Харлонді, розгорнули прапор... Великий був день і пам'ятна година, що б не відбулося далі.
- Великих діянь час не применшує, - підтримав Леголас. - Перехід по Стежині Мерців - подвиг, і подвигом залишиться, навіть якщо нікому буде співати про нього.
- Звичайно, так може статися, - кивнув Гімлі. - Арагорн і Гандальф сильно стурбовані. Цікаво, що вони там вирішують? Мені, так само як і Меррі, хочеться, щоб вій--на скоріше скінчилася. Але якщо ще потрібно буде, я піду з усіма, щоб не зрадити честі свого племені.
- Також і я, - мовив Леголас. - І ще заради любові до короля.
Друзі замовкли і довго ще сиділи в тихому саду, занурені кожен у свої думки. А тим часом воєначальники радилися в наметі Арагорна.
Попрощавшись з Гімлі та Леголасом, Імраель негайно послав попередити^ Еомера, і вони вдвох поспішили на заклик Арагорна. Його намет стояв неподалік від місця загибелі Теодена. Крім Арагорна і Гандальфа, там уже знаходилися сини Елронда, також викликані на раду.
- Насамперед я повинен переказати прощальні слова намісника Гондору, - почав Гандальф. - «На якийсь час ви, можливо, і здобудете перемогу, - сказав він, - але ви не знаєте усієї сили Чорного Замку. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на вас». Я не вважаю це приводом для розпачу, але нам варто визначити, скільки в цьому правди. Палантіри не брешуть, навіть Володар Барад-Дуру не примусить їх до цього. Але він може з їхньою допомогою показати людині, що слабшає духом, картини, котрі сам захоче, або примусити помилково зрозуміти те, що показане. Втім, я не сумніваюся, що, побачивши могутні сили, зібрані в Мордорі і безупинно зростаючі, Денетор побачив правдиву картину. Нас усіх ледь вистачило, щоб вистояти під першим серйозним натиском. Наступні напевно будуть сильніші. У цій війні, як вірно помітив Денетор, у нас немає надії на остаточну перемогу. Зброєю ми її [139] не доможемося - ані відсиджуючись у місті і відбиваючи облогу за облогою, ані роблячи вилазки за Ріку, де ворог має велику перевагу. Інших способів у нас немає. Обережність радить зміцнити всі наші фортеці і чекати. Тим самим вдалося б, мабуть, ще трохи виграти часу для продовження нашого життя.
- Тобто ти пропонуєш замкнутися в Дол-Амроті, Мі-нас-Тіріті чи Дунхаррані і сидіти, як сидять діти в твердині з піску, чекаючи сильної хвилі? - запитав Імраель.
- Для вас у такій пропозиції не було б нічого нового. Саме це ви і робили при Денеторі, чи не так? Але я казав: так радить обережність. Я ж не прихильник подібної обережності. Важливо тільки зрозуміти, що повної перемоги силою зброї нам не домогтися. Але є ще й інші шляхи. Пам'ятайте, що головна пружина всіх починань Мордо-ру - Перстень Влади, опора Барад-Дуру, надія Саурона!
Ви всі добре інформовані і можете ясно уявити собі стан справ. Якщо Ворог здобуде Перстень, наша мужність виявиться марною; Саурон отримає повну і швидку перемогу і до кінця світу не залишиться надії на подолання його влади. Але якщо Перстень буде знищено, Саурон загине: адже він втратить найціннішу частку своєї сили, невіддільну від його єства; все, чого він домігся за допомогою Персня, розпадеться, і він буде повалений навіки, стане лише злим духом, позбавленим оболонки.
Можуть у майбутньому з'явитися й інші виплодки зла, адже Саурон був лише слугою і поплічником справжнього Володаря Тьми, але не будемо заглядати в майбутнє, доки тут і зараз не винищимо весь бур'ян, щоб залишити нащадкам ріллю, готову для сівби. А як вони розпорядяться спадщиною - вже не наш клопіт, на це ми вплинути не зможемо.
Саурон усе це добре знає. Йому відомо, що загублений ним скарб знову виплив з глибин часу. Але де він? Довідатися про це йому поки що не вдалося, і його мучать сумніви. Якщо Перстень у нас, між нами є люди досить сильні, щоб ним скористатися. Чи правильно я здогадався, Арагорне, що ти викликав Ворога через па-лантір Ортханку?
- Перед від'їздом з Гірського Рогу я вирішив, що час настав і палантір не випадково потрапив до мене. Це сталося за десять днів після того, як Хранитель Персня пішов [140] від водоспадів Раурос на схід. Я задумав відвернути Око Саурона від його земель. Нечасто викликали його на бій з того часу, як він відновив Чорний Замок. Але якби я знав, як швидко прийде відповідь, то, мабуть, не ризикував би. Доля Мінас-Тіріту висіла на волосині.
- Я одного не розумію, - сказав Еомер. - Ти, Ган-дальфе, вважаєш, що всі зусилля будуть даремні, якщо Саурон відшукає Перстень. Та хіба він не відмовився б від свідомо невдалого нападу, підозрюючи, що Перстень у нас?
- Він не впевнений, - пояснив Гандальф. - Також він не збирався марно очікувати, поки супротивник зміцніє, як це робили ми. Користатися Перснем ми навчилися б не відразу. До того ж він може мати лише одного справж-
. нього хазяїна. Можливо, Саурон розраховує, що між нами виникне суперечка за володіння Перснем; якби переміг найсильніший, відіпхнувши усіх інших, Саурон, вчасно це врахувавши, міг би дещо вигадати. Тому він напоготові. Він багато бачить, багато чує. Назгули продовжують кружляти над нами. І сьогодні вдосвіта вони літали над Пелен-нором, хоча втомлені люди міцно спали і їх не почули. Ворог усе помічає: відродження зламаного меча, сприятливий для нас вітер з Моря, несподіваний розгром ударних загонів, загибель вождя назгулів. Око невідривно стежить за нами, воно осліпло до всього іншого. І нам потрібно відволікати його увагу на себе якомога довше. У цьому і полягає моя рада: Персня ми не маємо, мудрість (чи нерозсудливість?) підказала нам відіслати його туди, де він може бути знищений, а не чекати, доки він знищить нас. Тепер нам залишається відволікати Саурона від єдиної дійсної для нього небезпеки, підкріпивши у такий спосіб можливості Хранителя Персня, щоб він виконав своє призначення.
Можна продовжити те, що почав Арагорн, змусити Ворога випустити останні стріли із сагайдака: виманити у відкрите поле, нехай залишить без заслону власні володіння. Для цього доведеться, не гаючись, виступити йому назустріч. Ми послужимо йому принадою, він неминуче вважатиме нашу зухвалість свідченням появи Персня. І він подумає: «Ось як! Занадто поспішно і занадто далеко зайшов новий хазяїн. Нехай підійде ближче, а тоді я його заманю в пастку, звідки йому не виплутатися, і розтопчу [141] його, а скарб, що він з таким нахабством привласнив, знов стане моїм, тепер уже назавжди!»
На жаль, коли риба і потрапляє на гачок, принада залишається в її пащі. Скоріше за все, ми загинемо далеко від друзів і рідного краю і не побачимо наслідків перемоги. Але, на мою думку, обов'язок велить нам діяти саме так. До того ж, сидячи тут, ми загинемо напевно, загинемо, знаючи, що новим, кращим дням ніколи не бувати.
Довго, довго мовчали семеро радників. Нарешті першим заговорив Арагорн:
- Я почав, мені і йти до кінця. Ми зараз на межі між порятунком і загибеллю; якщо завагаємось - неминуче впадемо. Варто прислухатися до Гандальфової поради. Якби не він, усе давно пропало б. Нині його давнє протиборство з Сауроном дійшло до останньої межі. Але я не наполягаю. Вирішуйте кожен для себе.
Ерлоїр відповів відразу:
- Ту саму пораду передавав тобі батько наш Елронд. Для того ми і поспішали сюди з далекої півночі. Невже ми повернемо назад? Ми з тобою!
- Я не все збагнув, - промовив Еомер, - і мало розуміюся на складних і таємних справах. Але я знаю: Арагорн врятував мене і моїх людей. Ми підемо за ним.
- Ну, а я вважаю себе підлеглим Арагорна, - сказав Імраель. - Навіть якщо він не наполягає, я піду за ним. Але поки що я заміняю Намісника Гондору і повинен подбати про місто і народ. Тут потрібна обачність. Якщо іскра надії ще жевріє, прикро буде повернутися з перемогою до сплюндрованої країни та зруйнованого міста. А якщо ми всі підемо в похід, це може статися. Судячи з відомостей Еомера, на правому крилі супротивника залишилася ще одна армія. Цілісінька!
- Я і не пропоную залишати місто беззахисним, - пояснив Гандальф. - Для здійснення нашої мети не потрібно насправді погрожувати Сауронові, треба лише спокусити його. Важливіше за все - швидкість. Скільки людей ви можете зібрати і приготувати - щонайбільше за два дні? Це повинні бути люди хоробрі, що усвідомлюють небезпеку і готові добровільно йти їй назустріч.
- Люди втомилися, дуже багато поранених, і тяжких, і легких, - відповів Еомер. - Я втратив багато коней, це [142] теж ускладнює справу. Боюся, більше двох тисяч не зберу - адже стільки ж потрібно залишити для оборони.
- Ми можемо розраховувати на підкріплення, - додав Арагорн. - Чотири тисячі надійдуть з Пеларгіру через Лоссарнах під командою Ангбора. Якщо вирушаємо післязавтра, вони ще застануть нас. Приблизно стільки ж пливе зараз по Ріці, на човнах, кораблях і на всьому, що плаває; вітер попутний, значить, і вони незабаром висадяться тут. Вранці я вже бачив у Харлонді перші вітрила. Думаю, загалом можна буде зібрати тисяч сім кінних і піших та ще залишити в Мінас-Тіріті навіть більше війська, ніж було на початку війни.
- Браму зруйновано, - нагадав Імраель. - Де знайти працівників, щоб відбудувати її як слід?
- В Ереборі, у володіннях Даїна, - відповів Арагорн. - Якщо все відбудеться на краще, я споряджу потім Гімлі, сина Глоїна, до Самотньої Гори з проханням надіслати сюди кращих майстрів. До того ж міцність духу важливіша, ніж міцність воріт: не втримає ворога ніяка твердиня, якщо захисники ослабнуть...
На тому нарада і скінчилася: було вирішено вирушати через два дні, взявши, якщо можна буде зібрати, сім-вісім тисяч війська, переважно піхоти, бо в горах, куди вела їхня дорога, кінноті було тісно. Арагорн мусив відібрати близько двох тисяч воїнів з південних провінцій; Імраель пообіцяв три з половиною тисячі, Еомер - п'ятсот чоловік, що втратили коней і були здатні подорожувати пішки, та окрім того п'ятсот добірних кіннотників; вести їх мав він сам. Дунадани та лицарі Дол-Амрота склали другий кінний загін. Загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Основні сили роханців - хто зберіг коней і сам уцілів - повинні були охороняти Західний Тракт від ворога, що засів в Ано-ріені. Відразу ж після наради були послані розвідники на північ і схід, з'ясувати, що діється на землях між Осгіліа-том і шляхом на Мінас-Моргул.
Коли закінчили підраховувати, видали усі необхідні розпорядження і визначили терміни, Імраель раптом розреготався:
- Подумати тільки! Кращого жарту історія Гондору не знала! Виступати з сімома тисячами - а це за давніших літ ледь вважали б за передову розвідку! - на штурм гірських [143] хребтів і неприступної твердині! Двобій дитини з паличкою і воїна в повному обладунку! Якщо володар Мордору дійсно знає так багато, як стверджує Мітрандір, він зараз, мабуть, трясеться не від страху, а від сміху, впевнений, що розчавить нас одним пальцем, як настирливу осу!
- Скоріше, він спробує впіймати осу, щоб вирвати в неї жало, - уточнив Гандальф. - До того ж серед нас є такі, чиє ім'я значить на війні більше тисячі озброєних до зубів солдатів. Ні, Саурон сміятися не буде.
- Та й ми не будемо, - підхопив Арагорн. - Для жарту це занадто гірко. Та й не жарт це - останній хід у небезпечній грі...
Він витяг з піхов Андріл і здійняв його до сонця.
- Ти не повернешся до піхов, поки не скінчиться остання битва!
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Повернення Короля Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
