Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
І. Вступ
II. Історичні особливості становлення України та Росії.
III. Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікаці
IV. Які "братні українці" потрібні Росії?
V. Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву.
VI. Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності
VII. Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі.
VIII. Післямова
Додатки
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
(Історія та сучасність)
Наукове видання
ВАТ "Книжкова друкарня наукової книги", Київ, 2001
Науковий peдaкmop - дoкmop філол. н., член-кор. НАН України Дончик В.Г.
Рецензенти - дoкmop іст. н., професор Сергійчук В.І.
дoкmop філол. н., доктор філософії, професор Квіт С.М.
Відносини з Росією традиційно посідають значне місце в українському житті. На жаль, часто вони носять проблемний і навіть конфліктний характер. Ця книга є спробою дати належні оцінки головним проблемам україно-російських відносин, а також викрити перекручування нашої історії, котрих припускається російська політика для досягнення своїх цілей. При цьому автор намагався широко використовувати в першу чергу роботи відомих саме російських вчених, як М.Карамзіна, М.Погодіна, В.Ключевського, С.Соловйова, багатьох сучасних дослідників, а також архівні матеріали.
Слідуючи усім вимогам, які ставляться перед науковою роботою, одночасно автор спробував написати книгу так, щоб зробити її цікавою та доступною для широкого кола читачів.
ББК 63.3 (4УКР)+63.3(2)+63.3(РОС)
Автор висловлює подяку М.М. Сайчуку за редакційне оформлення даної роботи, а також І.А. Чуркіну за спонсорську допомогу в її виданні.
ISBN 966-581-274-2 (c)Діяк І.В., 2001
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
І. Франко
І Вступ.
Десять років існування державної незалежності України дали нам унікальний досвід спілкування з Росією. Адже ніколи раніше в історії нашими країнами не робилося спроб побудувати відносини, котрі базувалися б на повазі один до одного і взаємній вигоді. На жаль, Українська держава не мала вдосталь часу свого існування, аби порушити це питання. А Росія практично ніколи і не бажала мати такі відносини з Україною, оскільки вважала прагнення українців до самовизначення проявами націоналізму та ворожості до себе.
Тим не менше, наприкінці XX століття українська державність відбулася, і Росії довелося визначатися зі своїм ставленням до неї. Постав цілий спектр думок щодо цього. Вони здебільшого коливалися від цілковитого неприйняття і до обережного визнання України, проте за умови її тісного союзу з Росією. Відповідно, немає єдності з цього приводу і в українському середовищі. Спостерігання цього процесу дало змогу визначити, що чимало його складнощів пов'язані з елементарним незнанням історії або ж уявленням про неї на базі старих російських чи радянських стереотипів.
На українському тлі це знаходить свій вияв у сумнівах окремих громадян в можливостях своєї країни, в погодженні з нав'язаною ззовні думкою про історичну бездержавність українського народу. Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання - утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.
По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об'єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.
Сучасна самостійна українська політика є "затьмаренням від біловезьких угод", що принижує пам'ять про Богдана Хмельницького і рано чи пізно розвіється. І взагалі, українська влада має згадати політичні орієнтири великого гетьмана, котрий свого часу добре розумів справжні прагнення українського народу до возз'єднання з братнім російським народом.
Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.
По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов'язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки "нельзя резать по-живому". До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав'язати своє світобачення всьому народові.
Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.
По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов'язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави.
По-четверте, політичний тиск. Росія всіляко намагається створити на міжнародній арені негативне враження про Україну. Формується ситуація, коли Україні просто не залишиться вибору, крім як підтягуватися до російсько-білоруського союзу.
На жаль, сьогодні багатьом в Україні російські аргументи здаються неспростовними. Десятиліттями радянська влада обовванювала наш народ, спотворюючи його історію, виправляючи його митців, наближаючи його мову до російської... Тому-то російські зазіхання часто не отримують належної відсічі. Ця книга є спробою дати належні оцінки головним проблемам російсько-українських відносин, а також відкинути викривлення нашої історії, котрих припускається російська політика і пропаганда у своїх намаганнях дискредитувати українську державність. Оскільки народ, котрий не знає своєї історії, втрачає майбутнє.
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
II Історичні особливості становлення України та Росії.
1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.
2. Становлення російського народу та держави.
3. Історичні особливості становлення України.
4. "Битва за історію".
Історична спадщина Київської Русі є однією з тих проблем, котра, особливо останнім часом, раз-у-раз опиняється в центрі уваги російської політики. Пов'язано це головним чином з тим, що історія Київської Русі при "ідейно правильному" її висвітленні російськими істориками перетворюється на небезпечну ідеологічну зброю в руках пропаганди.
Традиційна російська історіографія завжди обстоювала думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до 1000-річної російської державності. Відомий російський філософ М.Бердяєв буквально на першій же сторінці своєї праці "Истоки и смысл русского коммунизма" так визначав цю позицію:
"В истории мы видим пять разных Россий: Россию Киевскую, Россию татарского периода, Россию Московскую, Россию Петровскую, императорскую, и, наконец, новую советскую Россию".
Радянська наука повністю поділяла цю тезу:"Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV-ХVII ст., до Російської імперії ХVIII-початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина - Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі".1
Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на "ліві", ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що "з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР".2
Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз'єднанням "єдиної східнослов'янської цивілізації".
Відновлення цієї "єдності", що начебто бере свій початок від Київської Русі, використовується в якості аргументу на користь створення нової союзної держави під керівництвом Москви. Співробітник російського Інституту країн СНД К.Фролов у своїй роботі "Общерусское сознание - фундамент воссоединения" так обґрунтовував цю тему стосовно Білорусії:
"Когда говорят о пользе российско-белорусского союза, то справедливо отмечают его взаимные экономические и геополитические выгоды. Это, конечно, важно и правильно. Но следует знать и помнить, что самое главное в нашем Союзе - это воссоединение единого Русского народа".
Оскільки в Москві Україну також вважають "частью восточнославянской (русской) цивилизации", то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною" 1997 року, вимагав "юридически закрепить единство русских и украинцев как различных ветвей одной нации". Як зазначається в інформаційному бюлетені агенства "Славянский мир" (№14, квітень 1998 р.), для цього слід прийняти декларацію "О праве русского народа на воссоединение", де, зокрема, зауважувалося б:
"В связи с тем, что Украина (как и Белоруссия) является исторической частью единой восточнославянской цивилизации, в декларации должно быть отмечено стремление России к воссоединению с Украиной и Белоруссией".
Тема спадщини Київської Русі є незмінною для обгрунтування цього "возз'єднання". Вона використовується як провідна різноманітними політичними організаціями як в Росії, так і в самій Україні. Досить подивитися хоча б на їхні назви: партія "Единая Киевская Русь", "Российское Товарищество Русь", "Киевское городское общество русской культуры "Киевская Русь", "Украинское общество русской культуры "Русь", "Русский культурный центр "Ярослав"... I нехай читача не вводять в оману їхні "культурницькі" назви, оскільки попри це ними висуваються політичні заяви та вимоги. Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.3
Зусиллями діячів "лівого" політичного спектру ця тема зазвучала й на вищих політичних щаблях. Слов'янські країни мають крокувати до майбутньої спільноти, констатувалося на конференції у Києві за участю голів парламентських структур Росії, Білорусії, Югославії, Міжпарламентської асамблеї країн СНД і Парламентських зборів Союзу Білорусії та Росії. "Ибо у нас одна мать, одна родина - Киевская Русь!" - проголошував при цьому лідер Селянської партії України О.Ткаченко.4
Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи "по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі" "з метою духовного пробудження та єднання слов'янського світу" патріарх московський Олексій П був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на "переможному самміті" президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій П при освяченні дзвона "Единение" заявляв:
"Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели..."5
Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. "Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. - Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі. - Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года..."6
А деякі радикальні православні організації Росії навіть вказують на український уряд як найбільшу перешкоду цьому процесу:
"Единоверная и єдинокровная Киевская Русь стала главной жертвой мазепинского режима иуд-христопродавцев.. ." (дивись додаток №1).
Отже, нова Київська Русь після "возз'єднання східнослов'янської цивілізації" вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії.
Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба - князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. Однак політичні спекуляції не обминули і цього. Наприклад, 1993 року під час теледебатів відомий своїми великодержавними шовіністичними поглядами депутат російської Думи С. Бабурін разом із "ліберальними демократами" В. Жириновського доводив, що незалежність України є абсурдом. Мовляв, ніде у світі колишня метрополія ще не відокремлювалася від своїх колишніх колоній. При цьому обігравалися старі грецькі назви Мала Русь і Велика Русь.
Зважаючи на таке активне використання проблем давньої історії в сучасній політиці, варто було б докладніше розглянути витоки української та російської державності. Адже в цьому питанні часто користуються старими стереотипами, створеними наукою на замовлення влади й пропаганди. Це дуже небезпечно, якщо врахувати, що політичні висновки при цьому робляться на майбутнє.
1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.
Усі ці політичні заяви базуються на минулих висновках російської історіографії ще царських часів. Дослідники, насамперед М.Карамзін, В. Ключевський, М. Погодін, С. Соловйов, намагались створити "историю государства Российского". Саме так назвав у 1803 р. свою працю М.Карамзін після того, як, за висловом П.Вяземського, "постригся в историки". Результатом цих пошуків стало те, що М.Карамзін фактично створив для росіян Стародавню Русь. Населення Русі він проголосив росіянами, а Київ - "матір'ю городів російських".7
Звідси бере свій початок схема, яку остаточно обгрунтував і запровадив у російській історіографії В.Ключевський. Він поділив історію Росії на чотири періоди:
"Периоды нашей истории - этапы, последовательно пройденные нашим народом в занятии и разработке доставшейся ему страны до самой той поры, когда, наконец, он посредством естественного нарождения и поглощения встречных инородцев распространился по всей равнине и даже перешел за ее пределы"8
На його думку, перший період Російської імперії - це Русь Дніпровська, городова, торговельна, що виникає у VШ й триває до ХШ ст. Відтак до середини XV ст. існувала Русь Верхньоволзька, удільно-князівська, вільноземлеробська.
Від половини XV до початку XVIII ст.- це Русь Велика, Московська, царсько-боярська, військово-землеробська. Нарешті з XVIII ст. розпочинається всеросійський, імператорсько-дворянський період кріпосницького господарства, землеробського й фабрично-заводського.9
Отже, "звичайна схема" (або ж за виразом М.Грушевського "офіційна схема") подавала історію великоросів як безперервний процес. Він брав початок у Русі, з 2-ї половини ХП ст. перетікав у Володимирське княжіння, Московську державу й, нарешті,- Російську імперію. Як зазначав М.Грушевський, в основі цієї схеми лежала "генеалогія московських династій". А згодом, "коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, і "русская история" стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу і його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах".10
Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж з предками росіян. У середині XIX ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Подніпров'я та Києва заселяли етнічні росіяни. Але під час монгольської навали вони або загинули, або втекли на північно-східні землі. Їм на зміну із Прикарпаття прийшли в Подніпров'я "малороси". Академік А.Соболевський додавав, що "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV ст. А малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив "етнічний вакуум" у Подніпров'ї після виходу звідти "великоросів" на терени сучасної Росії.
Згодом Погодін і подібні йому "господа"-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, малороси - це етнічні росіяни, котрі після монгольської навали були литовсько-польською силою відірвані від свого народу, й внаслідок тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей.
Щоправда, академік Погодін при житті був відомий "чрезмерной страстью к фантастическим построениям", як характеризував його тогочасний "Словарь Брокгауза и Ефрона".11 Проте слід зауважити, що ідеї Погодіна виникли якщо не на пряме замовлення, то принаймні на догоду російській владі. Адже "погодінці" намагалися пояснити, яким це чином Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями.
* * *
Аналогічна схема "русской истории" застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько-ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н. Державіна, А. Насонова, Д. Лихачова, Б. Грекова, В. Мавродіна стала поява цілком політичної концепції "колиски трьох братніх народів", "єдиної давньоруської народності", а початок формування української "народності" відсувався на кілька століть пізніше.
Останні кілька десятиліть існування СРСР тривав період насаджування цієї концепції. Кожна радянська людина мала усвідомити, що російський, білоруський, український народи походять з єдиного кореня - давньоруської народності, яка створила Київську Русь.
Отже, від погодінської версії відмовилися. Проте замовлення влади не змінилося. Тому почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ - до Володимира-на-Клязьмі - відбулося не після монгольської навали, а ще раніше, у ХП ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Сучасний російський дослідник І. Данилевський у своїй роботі "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХП вв.)" наводить вельми цікаві згадки історика В. Кобріна про те, як закладалися ці концепції в підвалини радянської науки:
"Один историк, работавший в довоенные годы под руководством Б.Д. Грекова (відомого радянського історика, спеціаліста з проблем Київської Русі - авт.), однажды рассказал мне, как Б. Д. спрашивал его наедине:
- Вы же партийный, посоветуйте, вы должны знать, какая концепция понравится Ему. И показывал на портрет Сталина, висевший на стене кабинета".
На початку 50-х рр. в Інституті історії Академії наук СРСР відбулася нарада, яка підвела остаточну риску під формуванням політичне вивіреної концепції існування "давньоруського народу". Й першопочатковий нарис, зроблений В.Мавродіним, розкритикували інші авторитетні дослідники. Надто вже помітними були багаточисельні суперечності в політичному, культурному, мовному житті Русі.
Але через те, що концепція "давньоруського народу" дуже добре вписувалася в процес формування "нової історичної спільноти радянського народу", влада жорстко припинила будь-які наукові дискусії з цього приводу. У "Тезисах о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)" Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що "російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня - давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу - Київську Русь". Однією цією фразою влада "вирішила" питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя.
Пануюча точка зору була викладена у восьмитомній "Історії Української РСР". Зокрема, стверджувалося, що в кінці IX ст. "з утворенням і розвитком держави (Київської Русі - авт.) відбулось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені".12 Що ж стосується власне історії українського народу, то наука тепер доводила, начебто і після розвалу Київської Русі давньоруська етнічна єдність зміцнювалася. Більше того, виявили, буцімто й у ХVІ-ХVП ст. українці та росіяни вважали себе єдиним народом, тому в 1654 р. з радістю "возз'єдналися".13
Про "возз'єднання" 1654 р. мова ще піде нижче. Ця тема також належить до улюблених пропагандистських штампів російської політики. А от від створеної на замовлення партії концепції "давньоруського народу" російська наука не відмовилася і досі:
"Во времена феодальной раздробленности, междоусобиц и монголо-татарского ига по-разному стала складываться судьба различных частей Русской земли. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформилось три новых народа: русский (или великорусский), украинский и белорусской - при всей своей близости все-таки со своими особыми типами культур. Междуречье Оки и Волги и Новгородско-Псковская земля явились центром развития великорусской народности и русской культуры".14
Щоправда, виникало чимало суперечностей, котрі було непросто пояснити. Наприклад, питання різниці в мовах: "До XIV в. был единый восточнославянский язык, называемый древнерусским. Будучи единым по происхождению и характеру, он получал на разных территориях местную окраску, выступая в диалектных разновидностях".15
Отже, він був різний, але єдиний. Це типовий приклад підходу до історії з позицій ленінської діалектики. З часом науковці на догоду владі стали уникати навіть самої назви Київська Русь, заміняючи її нейтральною "Древняя Русь". У Росії і сьогодні продовжують оперувати цим терміном, уникаючи незручного "Київська". Також аби нівелювати назву "Київська Русь" в російській історіографії з'явився термін "Новгородсько-київська Русь". Академік НАН України П.Толочко в одному з своїх інтерв'ю зауважував з цього приводу: "Небезопасным было само название "Киевская Русь". Парадокс - придумано где - в Петербурге, в Москве, а у нас считалось сродни украинскому национализму. Вот и говоришь эзоповым языком, стараешься обойти. "Древняя Русь" скажем".16
Або ще один характерний момент. Як відомо, на перших монетах Київської Русі, що карбувалися за князювання Володимира Великого, містилося зображення тризуба. Через це за радянських часів вигляд монет Володимира намагалися не публікувати. Член-кореспондент НАН України, історик, спеціаліст з нумізматики М.Котляр нещодавно згадував, чому так робилося:
"Ну естественно, чтобы в идеологическом отделе ЦК не заметили тризуба. За это, как за проявление буржуазного национализма, полагался, как минимум, партийный выговор. И если в Киеве подобные монеты можно было попробовать выставить в музее, то во Львове это совершенно исключалось. В тамошнем музее их выставляли только лицевой стороной, на которой изображен князь. Помню, студенты удивлялись: монеты же все одного типа! А они отличались обратной стороной, где тризуб".17
Як бачимо, один факт наявності тризуба на старовинній монеті сприймався як загроза концепції "Стародавня Русь - Московське князівство - Російська імперія - СРСР". Адже, по-перше, ставив під сумнів російську приналежність історичної спадщини Київської Русі, а по-друге, нагадував українцям про їх державність. Так виникли політично неблагонадійні зображення князівських монет.
На такому тлі дуже важливим є те, що навіть за радянських часів поодинокими науковцями робились спроби заперечити існування давньоруського народу. У 1968 р. М. Брайчевський у своїй праці "Походження Русі" заговорив про роль антів в українському етногенезі, про Русь як період розвитку трьох окремих народів. А К. Гуслистий наважився прямо стверджувати, що давньоруська народність не була стійкою спільністю й у період феодальної роздробленості почала розпадатися.
Це сприймалося як опозиція. Науковців, котрі не погоджувалися з офіційним поглядом на історію Київської Русі, таврували як "буржуазних націоналістів". Про серйозну наукову дискусію не йшлося. Чому так?
А пов'язано це з тим, що при відмові від офіційних штампів при дослідженні історії Київської Русі, настає невідворотний висновок: росіянам доведеться відмовитися від традиційних поглядів на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" (чи навіть лише самих росіян) і шукати іншої "колиски" свого народу. Недарма ж бо великий російський поет О. Пушкін писав, що "древняя Россия найдена Карамзиным, как Америка Колумбом".18
Інтуїтивно такого висновку доходять деякі російські історики й політики, зокрема, прихильники "євразійства". Остання монографія Л. Гумільова "От Руси к России", що описує етногенез східноєвропейських народів, закінчується на XVII ст. На думку дослідника саме тоді відбулося об'єднання російського і українського народів у єдиний "русский", або ж євразійський суперетнос. Ніяких давньоруських народів не згадується, оскільки об'єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь єдиної народності. Що ж тоді представляла собою Київська Русь?
* * *
Твердження про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, "Land zu Kieven" за етнонімом з німецької "Пісні про Нібелунгів". Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука:
"Киевское княжество и Русская земля (узкое значение этого понятия, обозначающего территорию в Среднем Поднепровье вокруг Киева.. .)"19
Ще б пак. Адже стародавні пам'ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців "на Русь" в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само "їздили на Русь" з Суздалі, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки завойовницькій політиці її князів.20 Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.
Між іншим, вплив місцевості проживання на рівень розвитку населення був визначальним. Постійна воєнна загроза стимулювала державотворчий процес у слов'ян на півночі (район Новгороду) і півдні (район Києва). Перші відчували постійну загрозу з боку войовничих варягів, а другі - від кочового степу. Це була безперервна жорстока боротьба за виживання, яка загартовувала прикордонні племена. Інакше б вони просто зникли.
За легендою, коли кочовики-хозари зажадали від полян - засновників Києва - данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,- сказав хан за переказом літописця,- а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" Пророцтво збулося, коли київський князь Святослав вщент погромив Хозарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави у Середньому Подніпров'ї.
На півночі ж Новгород програв боротьбу з варягами, й ті закріпилися при владі. У подальшому доленосне значення для створення та існування Київської Русі відіграв торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру. В 882 р. варяги з Новгороду спустилися Дніпром до Києва і захопили тут владу. Так постала ключова структура, що становила фундамент Київської Русі: два великих міста на північному й південному прикордонні, пов'язані між собою торговельним шляхом міжнародного значення. І важко сказати, що ж тут відігравало більшу роль - вигоди торгівлі чи поєднання Києва і Новгорода під владою однієї династії?
Зважаючи на порівняно вищий розвиток Києва та його потенційні можливості для майбутніх походів на Візантію, варяги обрали центром нової держави саме Київ. Звідси князівські дружини спрямовувалися на приєднання до Київської Русі нових територій по обидва боки Дніпра. Співробітник російського генерального штабу, військовий історик, професор А. Байов зазначав з цього приводу в 1909 р.:
"Кто владел Киевом, тот держал в своих руках ключ от главных ворот русской торговли и ключ обороны всей страны от внешних покушений. Отсюда... будучи важен в экономическом и военном отношениях для всех восточных славян, Киев неминуемо должен был стать и центром политического объединения этих народов".21
Щоправда, це об'єднання більше походило на збройну експансію та супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами, яка закінчилася загибеллю київського князя та спаленням древлянської столиці Іскоростеня (сучасний Коростень неподалік столиці України) княгинею Ольгою. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "єдиного давньоруського народу".
Проте і після цього все одно багато територій входили до складу Київської Русі тільки номінальне. Князям доводилося вести нескінченну боротьбу з сепаратизмом. Наприклад, у 981 р. Володимир Великий здійснює повторне завоювання в'ятичів, котрі відмовилися сплачувати Києву данину. Князь накладає її на в'ятичів знову, а через три роки здійснює черговий похід на радимичів. Дуже впертою була боротьба Києва з уличами:
"В 885 г. жители южного региона воевали против киевских князей на стороне хазар. В 940 г. киевские князья вновь попытались подчинить Побужье, населенное славянами-уличами. После серии кровопролитных войн, продолжавшихся с переменным успехом, земли уличей оказались под влиянием пришедших из Средней Азии печенегов, а затем и половцев".22
Навіть після перемог князя Володимира Мономаха над половцями, влада Києва так і не затвердилася у верхів'ях Бугу. Регіоном керували нащадки давніх слов'янських вождів - Волховські князі. На відміну від решти слов'ян вони згодом уклали тісний союз з монголами і постачали війська хана Батия під час їх вторгнення в Київську Русь і Центральну Європу.
Загалом у державі нараховувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних, подекуди зовсім протилежних за змістом, культур. Адже країна охоплювала три географічні зони: лісову, лісостепову й степову. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв'язків між собою. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Це знайшло своє відображення у географічних назвах:
"Город Брянск на Десне в самом своем имени сохранил память об этом тогда лесистом и глухом крае: Брянск - собственно Дебрянск (от дебрей). Вот почему Суздальская земля называлась в старину Залесской: это название дано ей Киевской Русью, от которой она была отделена дремучими лесами вятичей".23
Лише взимку на санях по річковій кризі або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружинники здійснювали походи безмежними територіями за даниною, полюддям. Більш-менш постійним був тільки зв'язок Дніпром між Києвом і Новгородом.
Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки не було підстав довіряти місцевій еліті. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав - Туров, Гліб - Муром, Всеволод - Володимир тощо. Однак в цьому ж крилося і джерело майбутнього розвалу держави. З часом місцевий сепаратизм злився із боротьбою між численними Рюриковичами за владу. У ХII-ХШ ст. за Київ сперечалися 293 князя. Держава перетворилася на конгломерат безперервно ворогуючих "уділів". Той же М. Погодін налічував протягом цих двох віків 64 князівства, що існували більш-менш тривалий проміжок часу, і 83 міжусобні війни.
Враховуючи все це, російські історики В. Сергеевич, М. Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, "отчинами" князів... Дехто, як М. Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що "єдиної" держави в сучасному розумінні тоді не існувало.
То чим же була Київська Русь? Думається, К. Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політичне, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів. Уже згадуваний І.Данилевський у своїй праці "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)" так висловлюється щодо цього:
"Называть государством Киевскую Русь можно только при одном условии, если принять "мягкое" определение государства, не настаивающее для необходимости признания его существования наличия четкой классовой структуры общества, единых границ, языка, культуры, этноса, экономического и правового пространства".
Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з'ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади.
2. Становлення російського народу та держави
Формування російського етносу. Продовжуючи "офіційну схему" історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею - справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
Як уже зазначалося вище, цей край був географічне досить віддалений від Києва і Подніпров'я. Ізоляцію доповнювали значні лісові масиви в'ятичів:
"До половины ХП в. не заметно прямого сообщения Киевской Руси с отдаленным Ростово-Суздальским краем. <...> Русская колонизация его первоначально шла преимущественно с северо-запада, из Новгородской земли, к которой принадлежал этот край при первых русских князьях".24
Новгородські слов'яни знайшли цей край цілком чужим. Адже належав він кільком племінним союзам угро-фінського походження, котрих на Русі об'єднували під загальною назвою чудь. Саме в цьому краї, який, за образним висловом Ключевського, "лежал вне старой, коренной Руси и в XII в. был более инородческим, чем русским краем", і почалося формування майбутнього великоруського народу.
Впливали на це два фактори. По-перше, як уже неодноразово зазначалося, це географічні й природні умови. А по-друге, це суміш племен. Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А. Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п'ятнадцять племінних союзів: чудь, ліви, води, ями (в сучасній російській Прибалтиці), весь (від Ладоги до Білого моря), карели, югри, печери, самоядь (на півночі сучасної Росії), пермь (на Камі), черемиси, мордва, мері, муроми, мещери (на річках Клязьма, Ока та в течії Волги).
Зустріч новгородських слов'ян з угро-фінами на просторах сучасної Росії відбувалася досить мирно. Цьому є два пояснення. З одного боку, угро-фіни перебували на значно нижчому щаблі розвитку, ніж слов'яни. Ізольовані від кочового степу великими лісами, віддалені від моря й річкових торговельних шляхів, вони жили у порівняній безпеці. Тому розвиток власного державотворення тут запізнювався. Але з іншого боку, новгородські слов'яни мали великий досвід спілкування з угро-фінами. Радянська історіографія неодноразово зазначала, що стимульований тиском варягів державотворчий процес у Новгороді був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, весь, а в ХІ-ХII ст. під новгородський вплив потрапляють ще й землі латгалів, естів...
Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов'янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним:
"Надобно допустить некоторое участие финского племени в образовании антропологического типа великоросса. Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты. Другие славяне, признавая в ней эти черты, однако замечают и некоторую стороннюю примесь: именно скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния".25
Таке походження російського народу знайшло своє офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:
"...Ваше приглашение... не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья".26
Взаємний вплив угро-фінів і прибулих з півночі слов'ян знаходить своє відображення в сучасних географічних назвах Росії, де фінські та слов'янські назви йдуть не суцільними смугами, а всуміш, чергуючись одна з одною:
"На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. <...> Так, и на этом пространстве (Верхньому і Середньому Поволжжі - авт.), так и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т.д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински означает вода. Название самой Оки финского происхождения: это - обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще".27
Сьогодні все це є суто російські назви. Те ж саме простежується і в назвах міст, котрі брали свій початок від місцевих фінських селищ. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов'янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 р.), Муром (головне місто племені муроми):
"Названия Вязьма, Осьма, с обычным финским суффиксом - ма, свидетельствует о том, что финны долго здесь держались, не уступая славянам своих поселений".28
Фінські риси знаходимо і в російській мові. Наприклад, відбитком нерозуміння фінських особливостей залишилися в ній слова чудить, чудно, чудак, що походить від загальної назви угро-фінських племен чудь. Щоправда, з часом запозичення з угро-фінських мов настільки глибоко увійшли до російської мови, що їх стало важко відрізнити. Академік Грот нарахував таких лише 60, та й ті знайшов у північних російських землях, де контраст між фінами і слов'янами сам кидався до очей.29 У Центральній же Росії відрізнити їх просто неможливо. Відомий російський мовознавець В. Даль взагалі вважав, що "акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племен. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили фонетику, переполняя ее твердыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными".30 Хіба не ця твердість сучасної російської вимови є однією з її відмінностей від української та загалом давньоруської?
Прибулі на Володимиро-Суздалыцину слов'яни осідали переважно у цих великих центрах племен, перетворюючи їх на міста. Як зазначає Ключевський, "туземное финское население наполняло преимущественно суздальские села". Через це край залишався "инородческим" ще досить тривалий проміжок часу. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства мали тут місце і в ХІ-ХІІ ст. Частина племені мері взагалі втекла з своїх місць від християнізації. Ймовірно не була християнами частина володимиро-суздальських воїнів, котрі захопили Київ у 1169 р. Принаймні, літописець називав їх "поганами", що за тодішньою традицією означає язичників. До того ж християнські святині Києва були ними нещадно пограбовані та зруйновані. І сталося це 8 березня 1169 р., тобто на другий день Великого посту.
* * *
З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську "отчину". В.Татищев у своєму зводі "История российская с самых древнейших времен" зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм "немалую ссуду":
"Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и "пределы яко многими тысячами людей наполняли".31
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов'янських територій:
"Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: "Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил".32
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з'явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород... Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали "північним Києвом". Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть воло-димиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХП ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров'я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків, беззаперечно довести його так і не вдалося. Все ж таки надто різними були Київська і Володимиро-Суздальська Русь. Але про це згодом.
* * *
Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано. Відомо, що син Юрія Долгорукого князь Андрій Боголюбський походив від половчанки. З приходом у 1237 р. монголо-татарської влади, злиття з татарами стало мало не масовим, особливо серед знаті. Сам великий князь Михайло Тверський одружився з татаркою. Це було необхідним кроком, щоб заручитися підтримкою Орди при вирішенні внутрішньодинастичних суперечок за владу. При цьому різниця у вірі не стояла на заваді. Православна церква піднімала молитви за ординського хана, а з початком занепаду Орди вже татари почали масовий перехід до православ'я. Наприклад, астраханський ханич, останній казанський хан Ядигар, захоплений при здобутті російськими військами Казані, хрестився і постійно жив у Росії. В документах його тепер іменували "царем Симеоном", а Іван Грозний особисто подарував йому багате подвір'я в Москві. Після смерті Ядигар (Симеон) був похований у Благовіщенській церкві Чудова монастиря.
Захоплений у полон родич кримських ханів юний Утеміш Гірей при хрещенні у Чудовому монастирі в 1553 р. отримав ім'я Олександр. До своєї смерті він жив у палаці Івана Грозного і був похований в усипальниці московських царів - у Архангельському соборі Кремля.
В 1521 р. під час навали на Росію об'єднаних татарських військ Гіреїв, що за своїми масштабами не поступалася монгольській навалі хана Батия, обороною Москви керував татарський ханич Худай-Кула (в хрещенні Петро). Цікаво при цьому, що сам московський князь, митрополит і вся боярська верхівка втекли з міста, покинувши його напризволяще.
Не меншою виявилася в історії Росії і роль нехрещених татар. Особистою гвардією великого князя Івана Васильовича у XV ст. слугували татари з так званого Касимового царства. Це було удільне ханство сина Улу-Мухамеда Касима, створене посеред давніх мещерських земель на річці Ока. До перемоги над Золотою Ордою у 1480 р. московський і рязанський князі зобов'язувалися сплачувати касимовським татарам данину ("выход"). Але насправді це була звичайна заробітна платня за їхню службу, оскільки її виплата не припинилася і після 1480 р. Скоріше навпаки, бажаючих служити стало ще більше. З Криму до Москви прибули і вступили на службу два брати хана Менглі Гірея - Нур-Давлет і Хайдар.
Ступінь поріднення з татарами досягла такого високого рівня, що татари неодноразово відчиняли росіянам брами Казані. В боротьбі за ханську владу претенденти шукали підтримки Москви, а невдах відправляли до Росії на заслання. Так, у 1487 р. до Вологди і Каргополя на заслання відправилися хан Алі, ханичі Мелик-тагир і Худай-Кула. Перші двоє так і померли на засланні. А Худай-Кула (Петро) асимілювався й захищав Москву від татарської навали немов власну батьківщину.
Тривалий час на казанському престолі правитиме касимовський ханич Шах-Алі. Все життя він буде вірним слугою московського царя, залишаючись при цьому мусульманином. Надалі касимовські татари остаточно асимілюються. Так само і Поволжя перестане бути суто татарською спадщиною, а Волга перетвориться на "великую русскую реку".
Російський дослідник Л.Гумільов наводить значний перелік шляхетних російських родів татарського походження. Найбільш відомі з них: Аксаков, Апраксій, Бердяев, Булгаков, Бунін, Державін, Карамзін, Тургенев, Тютчев, Чаадаев, Шереметев, Юсупов... Російський радянський історик М.Покровський навіть заявлятиме, що в жилах російського народу тече щонайменше 80% азійської крові. "Пошкребеш будь-якого росіянина - знайдеш татарина", - зауважував І.Тургенєв. Великий поет О.Пушкін говоритиме віршованими строками, що росіянин є "природный скиф", а відомий поет 1920-х рр. О.Блок додасть від себе:
Да, азиаты мы, -
С раскосыми и жадными очами!
Відзначаючи значний татарський вплив на етногенез росіян, російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких зі слов'янами поєднує тільки мова. Ця теза набуде такого поширення, що постане ціла історична концепція "євразійства". "Евразийцы, - писав Бердяев, - любят туранский элемент в русской культуре. Иногда кажется, что им близко не русское, а азиатское, восточное, татарское, монгольское в русском".33 Яскравим представником цієї школи як раз і був Л.Гумільов, якому належить такий висновок:
"Возникновение нового этноса - русских - на основе соединения славян, татар, литовцев, финно-угорских народов".34 У процесі свого подальшого етнічного розвитку росіяни будуть зазнавати нових змін. Зокрема, у другій половині XVII ст. великий вплив спричинять українці, коли посядуть провідні позиції в різних сферах життя Московської держави. Про це піде мова трохи згодом.
Від часів реформ Петра І, а особливо після приєднання до Росії Прибалтики, традиційно великим буде німецький вплив. Тисячі їх будуть перебувати на російській службі або ж перейдуть у російське підданство. "Чистими" німцями були володарі Російської імперії Катерина П та Петро П. Але й більшість інших імператорів будуть мати частину німецької крові. Німцями були російські міністри та фельдмаршали К.Мініх, А.Остерман, А.Бірон, С.Вітте, В.Плеве, П.Струве, О.Бекендорф, Л.Дубельт, Е.Нольде... А ще Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф, професори Брант, Вольф, Кафенгауз, винахідник варязького походження Русі Баєр, енциклопедисти Брокгауз та Ефрон, і навіть упорядник російської мови Даль.
Масштаби німецького впливу відбилися на великих запозиченнях до російської мови із німецької: "бархат", "брандмейстер", "бунт", "вахта", "горн", "камердинер", "лозунг", "лакей", "маклер", "мундштук", "орден", "офицер", "ранец", "форпост", "штурм" - усього й не перерахувати. Навіть столиця імперії тривалий час носила суто німецьку назву Санкт-Петербург, і лише під час 1-ї світової війни через антинімецькі настрої в суспільстві одержала російський варіант Петроград. Сьогодні росіяни знову повернулися до початкової німецької назви. Мовляв, це є ознакою повернення до історичного коріння.
* * *
Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від "єдиного давньоруського народу", а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва - "Русь". Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше.
* * *
Київська Русь і поява російської державності. Обґрунтовуючи спадкоємність Росії від Київської Русі, російська історіографія завжди стверджувала, буцімто з послабленням влади Києва центр Київської Русі поступово змістився на північ, до Володимиро-Суздальського князівства. Але і до того начебто існувала Новгородсько-київська Русь. Так російська наука намагалася підкреслити поліцентричність Київської Русі та нівелювати незручну назву "Київська". Щоправда Новгород перетворився на окремий центр лише в 1170 р., скориставшись війною суздальців проти Києва:
"В результате междоусобной войны и победы Новгорода над Киевом в 1170 г. "общерусским" столом становится новгородский. Социально-политическое развитие Новгорода имело значительную специфику в сравнении с другими русскими землями"35
Справді, під владою Києва Новгород посідав місце другого за ступенем важливості міста держави, центра Північної Русі. Але все ж таки він був лише сходинкою для князів у їхній черзі посісти владу у Києві. Відокремившись від Київської Русі, Новгород проте так і не став "общерусским" центром. Практично одразу він був змушений поступитися силі й владним зазіханням іншого російського князівства, котре мало ще більш "значительную специфику".
На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХII ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.
Князь Андрій Боголюбський, пам'ятаючи досвід батька, будував у своїх землях небачену на Київській Русі жорстку одноосібну владу. Діючи за правом сильного, він відверто вважав своїми холопами навіть інших князів - Рюриковичів. Це ж ставлення успадкують і наступні російські володарі, самодержавні монархи.
У той же час у Київській Русі діяла зовсім інша політична система. Провідним вважався принцип вікової старшості серед князів при спадкоємності влади. Лише князі-"ізгої" наважувалися спробувати захопити владу за допомогою іноземних військ (здебільшого кочовиків). Але це ставило під сумнів можливість утримати цю владу в подальшому. Київ, Полоцьк, а особливо Новгород і Псков відомі дуже сильним впливом на князів з боку місцевих зборів ("віче"). Ігнорувати думку городян було небезпечно. Юрій Долгорукий у Києві заплатив за це своїм життям. Тому князі у Київській Русі намагалися вирішувати проблеми влади між собою на спеціальних князівських з'їздах. Застосування відкритої збройної сили виправдовувалося при захисті свого уділу від зазіхань сусіда. Але для збільшення своїх володінь шукали інших, більш витончених засобів, щоб не втратити і наявне.
У випадку, коли зазнавали загрози спільні для всієї Русі інтереси (сучасною термінологією можна назвати це національними інтересами), князі об'єднували зусилля. Російський історик С.Соловйов вважав такими національними інтересами забезпечення торгівлі по Дніпру й боротьбу з половецькими нападами. Однак після серії переможних походів Володимира Мономаха половецька небезпека не була такою смертельною для країни. Самі половці вже не мали достатньо сил, аби спробувати підкорити Київську Русь. Тому питання боротьби з половцями залишалося актуальним тільки для прикордонних князівств, а решта залишалася осторонь.
Нічого подібного не спостерігається у Володимиро-Суздальській Русі, котра вела повністю осібне життя. Андрій Боголюбський, спираючись на успіхи свого державного будівництва, намагався розширювати свою владу на Русі. Однак попри силу Боголюбського, князівські роди Київської Русі, як і населення загалом, сприймали Володимиро-Суздальські землі чужими. Навіть після здобуття Боголюбським Києва ніхто не поспішив визнати його владу:
"Для всех южных князей, и для Мономаховичей, и для Ольговичей, Киев не потерял своего прежнего значения; ни один из них не хотел предпочитать далекой и бедной Суздальской земли той благословенной стороне, которая, по преимуществу, носила название Земли Русской (тобто українське Подніпров'я та власне Київщина - авт.)".36
Зазнав невдачі Андрій Боголюбський і в намірах створити окрему митрополію у Володимирі. Патріарх Константинопольський став на бік київського митрополита, підкресливши, що останній є митрополитом "всея" Русі, тому Володимир може розраховувати лише на єпископську кафедру. Зрештою, Андрій Боголюбський повів боротьбу на знищення Києва:
"Андрей с тайным удовольствием видел случай уничтожить первенство Киева и сделаться главою князей российских".37
Він вбачав у цьому місті конкурента за панування на Русі, тоді як всі інші землі, що входили до Київської Русі, вважали Київ загальноруською святинею. 1169 року Боголюбський відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги.
Однак в тому, що велика різниця між Київською Руссю (сучасною Україною) і Володимиро-Суздальським князівством (пізніше Росією) існувала вже тоді, він правий. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:
"Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей - одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены".38
Навіть Карамзін, "батько" історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної "Истории государства Российского", був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:
"Победители, к стыду своєму, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола..."39
Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимсь спорідненим з ними, а швидше навпаки - чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо:
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
