Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
За це ігнорування українських устремлінь Росія була покарана роками війн та тривог, тривалою втратою Правобережної України, постійною небезпекою нових українських виступів. "Росія, - стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р. - вже від ХVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави".83 Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.
Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності.
1 Богаевский П. Присоединение Малороссии к Московскому царству // Украинский сепаратизм в России. - М., 1998. - С. 127.
2 Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954).- К., 1954. -С.10.
3 Советская военная энциклопедия. - М., 1980. - Т.8. - С.381.
4 Говард М. Війна в європейській історії. - К., 2000. - С.41.
5 Див.: Стороженко І. У союзі з кримсько-татарським військом // Військо України - 1993. - №12. - С.57.
6 Ключевский В. Вказана праця. - Т.З. -С.110
7 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. - С.149.
8 Ключевский В. Вказана праця. -Т.З. - С. 111.
9 Там само. - С.110
10 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.227.
11 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - Львів, 1991.- Т.2. - С.164.
12 Там само. - С.165.
13 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.288.
14 Там само.
15 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- К., 1996.- Т.9.- Кн.1 - С.739.
16 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.307.
17 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.- С.27.
18 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.258
19 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- Т.9.- Кн.1.- С.739.
20 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.306.
21 Там само - С.307.
22 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- Т.9.- Кн. 1 .- С.862
23 Там само.
24 Див.: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - С.166.
25 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.27.
26 Там само - С.28-29.
27 Див.: Грушевський М. Історія України. - К., 1990. - С.318.
28 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. - С.126.
29 Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - С.334.
30 Цит. за: Ключевський В. Вказана праця. - Т.З. - С.113
31 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- С.207
32 Ключевський В. Вказана праця. - Т.З. - С.111-112
33 Там само. - С. 192.
34 Історія українського війська. - Львів, 1992. - С.218.
35 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - С.176.
36 Соколов Б. Сто великих войн. - М., 2001. - С.209-210.
37 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - С. 181.
38 Цит. за: Рященко Д. Переяславсько-московська угода // Військо України. -1996. - № 1 -2. - С.31 .
39 Соколов Б. Вказана праця. - С.208.
40 Мицик Ю. Конотопська битва // Військо України.- 1996.- №5-6.- С.32.
41 Соловьев С. Вказана праця. - Кн.6. - С.50.
42 Соколов Б. Вказана праця. - С.209.
43 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.9. - Кн.1 - С.760.
44 Ключевский В. Вказана праця. - Т.З. - С. 111.
45 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.9. - Кн.1 - С.866.
46 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.309.
47 Соколов Б. Вказана праця. - С.210 - 211.
48 Цит. за: Соловьев С. Вказана праця. - Кн.6. - С.59.
49 Там само.
50 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - С.234.
51 Ключевский В. Вказана праця. - Т.З. - С.115.
52 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - С.251-252.
53 Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний отаман війська запорозьких низових козаків. - К., 1992. - С.29-30.
54 Там само. - С.47-48.
55 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- С.229.
56 Там само. - С.233.
57 Широкорад А. Вказана праця. - С.74.
58 Костомаров Н. Мазепа. - К., 1992. - С. 179-180.
59 Широкорад А. Вказана праця. - С.74.
60 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- С.232.
61 Гоголь Н. Полное собрание сочинений. - М., 1952. - Т.9. - С.83-84.
62 Мазепа І. Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями // Вивід прав України. - Львів, 1991. - С.44.
63 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. - С.76.
64 Там само. - С.77.
65 Там само
66 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.73.
67 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. - С.78.
68 Там само. - С.106.
69 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.- С.135.
70 Кудрявцев Л. "Наш завзятий Головатий не вмре, не загине..." // Независимость. - 1999. - 9 июня.
71 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? - К., 1998.- С.81.
72 Копыстянский В. Возможно ли отделение Украины от России // Украина - это Русь. - С.89.
73 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. - С.29.
74 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.297.
75 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- Т.9.- Кн.1.- С.862.
76 Там само - С.859.
77 Там само - С.860.
78 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.42.
79 Субтельний О. Вказана праця. - С. 179.
80 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.386.
81 Новое время - 1991 - №24 - С.ЗЗ.
82 Цит. за: Дзюба І. Вказана праця. - С.80.
83 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. - С.27.
Зміст Розділ І (Вступ) Розділ II Розділ IV Розділ V Розділ VI Розділ VII Розділ VIII Розділ IX (Додатки) Карти Про автора
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
IV Які "братні українці" потрібні Росії?
1. Малоросійство
2. Проект "большой русской нации"
3. Москвофільство
4. Проект "советского народа"
5. "Російськомовне населення"
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Т.Шевченко.
Соромтесь нас, бо ми раби,
Встидайтесь нас, онуки,
Бо ми жили не з боротьби,
А з підлої принуки.
Д.Павличко.
Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою, Галицько-волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.
Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір.
Саме таким шляхом відбувалася інкорпорація українських земель до складу її більш могутніх сусідів: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії... У нових імперіях еліта українства отримувала широкі можливості в різних сферах, а особливо в станових привілеях і на державній службі. Проте необхідною умовою була відмова від ідеї окремої української державності, асиміляція, а іноді й перехід до іншої віри.
Так, наприклад, у ХIV-ХVI ст. велика кількість представників давніх князівських і боярських родів України пішла на державну службу до великого литовського князя, забезпечуючи його владу в українських землях. При цьому вплив їх поряд з білорусами у князівстві був таким значним, що державу небезпідставно називають литовсько-руською. Найзначніша руська аристократія - пани - була впливовішою, ніж польська, складала урядову раду, котра дуже обмежувала владу самого великого литовського князя. А з середини XV ст. подібні привілеї отримала й дрібніша українська шляхта. Досить навести хоча б декілька імен українців, котрі посідали тоді значне становище:
Федір Сангушко - староста вінницький і брацлавський, маршалок волинський, активний учасник боротьби з татарськими нападами.
Остафій Дашкевич - черкаський намісник, "правдивий пострах для татар".
Бернард Претвич - барський староста, про якого навіть склали приповідку: "За пана Претвича вільна від татар гряниця".1
Але, поза сумнівами, найвидатнішим українцем тих часів став князь Костянтин Іванович Острозький - меценат, захисник православної церкви, оборонець України від татарських нападів... А одночасно найбагатший магнат, власник 91 маєтку, подвірь у Вільно, Луцьку, Мінську, який мав право проводити ярмарки без мита в Луцьку та інших містах... А ще староста брацлавський і луцький, маршалок волинський, каштелян віденський, воєвода троцький, великий гетьман литовський - друга людина в державі після самого великого князя.
Маючи від Литовсько-Руської держави такі значні посади, привілеї та багатство, українська еліта спрямовувала свої зусилля на задоволення насамперед її інтересів, а не України. Коли ж внаслідок Люблінської унії 1569 р. ця держава увійшла до складу Речі Посполитої, еліта українства опинилася перед вибором: або полонізація й покатоличення, або втрата привілеїв і багатств. Таким сумним завжди був вибір у бездержавних народів.
Багато обрали легкий шлях, піддавшись на диктат нових поневолювачів України, ніж виборювати її державну незалежність. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХIХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва та полонізувалися. Ось як "переконував" спольщений і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства на початку XVII ст.: "Українці - то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою - авт.). В ній (в схизмі - авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (себто Польща - авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків" 2
Ті, хто сприймав подібну позицію, часто досягали значних висот у Речі Посполитій:
Юрій Язловецький - каштелян кам'янецький, воєвода, польський коронний гетьман, активний учасник походів проти татар у XVI ст.
Адам Кисіль - із старого волинського шляхетського роду, магнат, воєвода брацлавський, згодом київський, дипломат, сенатор Речі Посполитої.
Володислав Домінік Острозький-Заславський - син князя Олександра Острозького, воєвода сандомирський і краківський, один з комісарів (регіментарів) польського війська.
Петро Верещага - особистий камергер короля Речі Посполитої Яна Казиміра.
Полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої. Найвідомішими з них стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди займали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, а Дмитро (Байда) - першим відомим в історії козацьким гетьманом. Але у XVII ст. рід спольщився, і після цього в Речі Посполитій йому відкрилися грандіозні перспективи. Князь Ієремія (Ярема) Михайло Вишневецький-Корибут, з 1646 р. воєвода руський, навіть міг претендувати на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру через його українське походження. І при цьому польське шляхетство не звернуло ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки. Саме вони виявилися найлютішими ворогами православ'я та були опорою влади Речі Посполитої в українських землях. Зрештою, у другій половині XVII ст. полонізована українська шляхта стала настільки впливовою, що Вишневецькі таки отримали корону Речі Посполитої.
Однак поряд з ними завжди залишався ще один чисельний прошарок української шляхти, котрий не піддався на польський диктат, не полонізувався і не зрікся мови та віри своїх батьків. Ця дрібна й збідніла шляхта жила військовою службою, за своїм реальним станом все більше наближаючись до козацтва. Зрештою, саме ці дві сили й очолили Визвольну війну українського народу, в битвах котрої була виборена козацька держава. Проте у майбутньому нові поневолювачі України зробили з цього належні висновки. Для закріплення своєї влади вони намагалися ліквідувати цю еліту, аби не було кому очолити боротьбу українського народу й уникнути небезпеки нових повстань.
1. Малоросійство
На жаль, як уже зазначалося вище, складнощі історичної долі України в XVII ст. не дозволили втримати надбання Визвольної війни. Безперервна боротьба, втрати, а особливо поведінка московського "союзника" поступово привели українство до гіркого розчарування. Не вбачаючи інших можливостей, частина козацької старшини зосередилася на закріпленні власних здобутків, свого пануючого статусу в українському суспільстві. І з цього негайно скористалася Москва - новий господар українських земель.
Перетворена за Петра І на імперію, Росія швидко звернулася до такої ж самої асиміляційної політики, яку проводила Річ Посполита. Ставка робилася на створення таких собі "малоросів", "людей двох націй" - українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. При цьому, як і раніше, в обмін на перетворення на безрідних байстрюків українська еліта отримувала в імперії шанси на блискучу кар'єру аж до міністрів та канцлерів. Те ж саме стосувалося представників духовенства, просвітителів і митців. А зважаючи на те, що в перший після приєднання до Росії час освітній рівень в Україні був значно вищим, багато з українців дійсно досягали в новій імперії значних висот. Російський дослідник С.Бесонов у 1871 р. так зазначав з цього приводу:
"Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти".3
Особливо прискорився цей процес після видання імператрицею Катериною П у 1785 р. "Хартії дворянських вільностей", за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. В такий спосіб царат міцніше прив'язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини П, мало перебороти "умоначертания прежних времен". Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше "збирання" Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські...
Їхню позицію найяскравіше характеризують слова людини з близького оточення російського імператора, нащадка козацького роду Віктора Кочубея:
"Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України. - авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують".4
Все це були безумовно талановиті люди. На жаль, як бачимо, коли вони включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. М. Драгоманов свого часу так пояснював небезпеку цього явища у своїй статті "Втрачена епоха":
"Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від'їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".5
Спровоковане імперією духовне роздвоєння між своїм корінням та нав'язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Яскравим прикладом може бути феномен Миколи Гоголя. Він присвячував Україні чимале місце у своїй творчості, але одночасно писав, що "...сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко "пишет на малороссийском наречии". Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упереджено. У 1-й пол. XIX ст. малоруська специфіка викликала зацікавлення в Санкт-Петербурзі та Москві як більш яскравий, романтичний варіант Росії. Проте ця мода швидко минула. І Гоголь наприкінці життя залишився спустошеним, морально зламаним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.
* * *
Зауважимо, що вироблена імперією система ефективно перетворювала на росіян не тільки українців, але й еліту всіх інших підкорених, приєднаних та "возз'єднаних" народів. Для цього існувала ціла система поступок і заохочень. Прораховувалися навіть такі дрібниці, як нагородження спеціальними орденами іновірців, котрі не перейшли до православ'я (тобто ще не стали росіянами), але вже зробили значні послуги імперії. Власне, це були звичайні російські ордени, на яких замість православних святих містилося зображення державного гербу - двоголового орла. Більше того, аби, наприклад, поляки вважали Російську імперію "своєю" державою, до російської нагородної системи були включені два польських ордени - Білого Орла і Станіслава. Як результат, подібно до української козацької старшини велика кількість польської шляхти охоче русифікувалася та пішла на російську службу. Таких було навіть більше, ніж тих, котрі продовжували відстоювати свободу своєї батьківщини. Ось красномовний факт.
В обмін на проголошення Наполеоном окремої польської держави - Герцогства Варшавського - у складі Великої армії в 1812 р. воювало майже 60 тис. поляків. Це була найбільша нефранцузька етнічна група у військах Наполеона.6 Саме ці польські легіонери стояли біля витоків сучасної польської національної ідеї. Наприклад, сучасний гімн Польщі був написаний у 1797 р. як пісня легіону Домбровського під час італійської кампанії Наполеона.
Але одночасно з цим десятки тисяч поляків, переслідуючи лише особисті цілі, воювали в складі російської армії, хоча поразка Наполеона означала повернення до розподілу земель Польщі між Росією, Прусією та Австрією. При цьому царський уряд не надто зважав на те, що польська шляхта була католицькою. Досить було надати свідоцтво місцевої влади про політичну благонадійність та "преданность России", щоб стати російським офіцером і дворянином. З часом їх кількість в армії так зросла, що після польського повстання 1863 р. російський уряд почав відчувати небезпеку з боку власного офіцерського корпусу! Були введені деякі обмеження. Зокрема, полякам заборонялося служити у Варшавському військовому окрузі, на Кавказі та у фортецях Європейської Росії. Крім того, у піхотних полках поляків мало бути не більше 20%.7
Тим не менше, це не стало на заваді російським полякам зробити значну кар'єру в імперії. Наприклад, Адам Чарториський разом з українцем Кочубеєм та росіянином Новосильцевим належав до найближчих друзів імператора Олександра І. Ці люди на початку XIX ст. складали реформаторський кабінет російського уряду. А Юзеф Хлопоцький попри те, що був активним учасником повстання Костюшко, диктатором польського повстання 1831 р., генералом і бароном в армії Наполеона, тим не менше двічі переходив на службу Росії й навіть отримав чин генерал-лейтенанта з рук самого Олександра І. Значно пізніше, вже у 1914 р., лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ до Галичини - "на землю русску".8
Як бачимо, політика залучення на свій бік еліти підкорених народів задля остаточного придушення їх опору набула в Російській імперії досконалої завершеності. Але на відміну від інших народів імперії, ця політика стосовно українців мала подальше продовження - аж до повного перетворення на етнічних росіян.
2. Проект "большой русской нации"
Асиміляційна політика царату мала значне ідеологічне підґрунтя. І так сталося, що біля її витоків, на жаль, стояли саме малороси - політичні росіяни українського походження.
В 1674 р. у Києві був уперше надрукований "Синопсис", складений одним з українських православних ієрархів, як припускають, архимандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. У книжці говорилося про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюриковичів і навіть про єдиний "православнороссийский" народ. Цим твором переслідувалася цілком конкретна політична ціль. Гізель був сучасником гетьмана Богдана Хмельницького. Тому він цілком в дусі гетьманової політики намагався підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їх влади (нагадаємо, що за кілька років до цього Москва уклала з поляками Андрусівське перемир'я, розділивши українські землі). Крім того, "Синопсис" мав допомогти козацькій старшині та українському духовенству залишитися правлячим станом в Україні. А це у ХVII ст. було вельми сумнівним, оскільки в Московському царстві з великою пересторогою ставилися до української еліти. Досить згадати, що московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від православних духовних осіб, які їхали з України до Москви. "Синопсис" мав зменшити упереджене ставлення російської влади до українців.
Проте "Синопсис" отримав у Росії зовсім інше відлуння. Аж до 1760-х рр. він залишався єдиною в імперії навчальною книжкою з історії, зберігав популярність до середини XIX ст., витримавши біля 30 перевидань. І хоча з часом відношення до "Синопсису" як до історичного твору ставало все більш критичним, однак ідею єдності Великої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії - від М.Карамзіна до С.Соловйова та В.Ключевського. Саме звідси бере свої корені ідеологія "большой русской нации", котра слугувала підґрунтям для політики русифікації східних слов'ян. Розроблена за вирішальної участі російських вчених-істориків, ця ідеологія співпадала з старою мрією найвеличнішого російського поета О.Пушкіна про часи, коли "все славянские реки сольются в русском море".
Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський:
"Хозяин земли русской - есть русский (великорусе, малорусс, белорусс - это все одно) - и так будет всегда".9
Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.
"Украинцам и белорусам, официально считавшимся русскими, - зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, - в принципе была открыта любая дорога - при условии, что они владели русским языком".10
Від себе додамо, що окрім визнання себе росіянином потрібно було ще бути православним, звичайно, з пастви московського патріарха.
Діючи в межах цієї ідеології, імперія не звертала уваги на культурну й історичну відмінність України від Росії, пояснюючи це регіональною специфікою місцевих росіян. Однак коли у XIX ст. під час українського відродження з'явилися спроби трактувати "малорусское наречие" як окрему українську мову, вся імперська ідеологія захиталася: "одним украинцем больше - значит одним русским меньше!" Тому робилися спроби "наукового" пояснення, звідки взялися такі нелогічні та шкідливі для російської справи українці. Нехай читач пробачить авторові великі розміри цитати, але наступні слова вельми яскраво свідчать, до якої печерної ненависті скотилися російські шовіністи у своїх намаганнях оббрехати й знищити українство:
"Как же понять такой парадокс, что русские ненавидят свою "русскость" как что-то им чуждое и отвратительное (себто українці не бажають асимілюватися - авт.)? Мы полагаем, что это странное явление может быть объяснено только из учения о расах. Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. <...> Наблюдения над смешением рас показывают, что в последующих поколениях, когда скрещивание происходит уже только в пределах одного народа, тем не менее могут рождаться особи, воспроизводящие в чистом виде предка чужой крови. Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что "украинцы" - это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. <...> Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему "украинцы" отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его... огрубляет, развращает, озверивает".11
Хоча автор цього опусу вирішив сховатися за псевдонімом, однак його виданню активно сприяв князь О. Волконський - досить освічена людина. Щоправда, за царської влади ніхто не наважився відкрито назвати всіх українців етнічним збоченням, оскільки довелося б пояснювати вплив тривалих зв'язків з татарами на сам російський народ. Тому в Росії офіційно змальовувалося українство як результат ворожої польської чи австрійської "інтриги".
Це дуже добре усвідомлював наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М. Юзефович - найяскравіший представник генерації малоросів. Щиро вважаючи себе "русским человеком", а Російську імперію "своєю" державою, він поряд з імперськими шовіністами доклав чималих зусиль у боротьбі проти українського відродження, розсилаючи доноси жандармам:
"М.В. Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. <...> М.В. Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П. Драгоманова и его последователей".12
Схильність "русских людей" робити доноси владі на близьких помітили іноземці ще в Московському царстві. Так що Юзефович був зразковим "русским человеком". Імперія помітила свого пильного та благонадійного громадянина. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр II ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло найчорнішої реакції, Победоносцев.
На нараді Юзефович подав для урядового розгляду доповідну записку. Там він наголошував на великій загрозі "триединой русской нации" з боку українофільства - "измышлений австрийско-польской интриги" з метою "подорвать у Малороссии сочувствие к Русскому государству":
"Между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы - все у них общее... Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собой полосы... Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила".13
Продовжуючи грати на побоюваннях імперської влади, Юзефович вказував на "замаскований соціалізм" українофільства і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. Крім того, він ще відомий під назвою "закону Юзефовича". Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
