Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Загалом Юзефович - це не просто окрема особа. Це ціле явище в історії нашого народу, продукт тривалої асиміляційної політики. Саме з таких благонадійних малоросів мала складатися українська частина "триединой русской нации". І лише жертовність українства стала на заваді переродженню нашого народу на мільйони юзефовичів.
3. Москвофільство
Як бачимо, малоросійство було пов'язане тільки з тією частиною України, котра входила до складу Російської імперії. Але імперія не залишила без "уваги" і ту частину українського народу, що не належала до її володінь. Йдеться про Західну Україну, яка після поділів Речі Посполитої опинилася під владою австрійського імператорського дому Габсбургів. Попри це тут активно культивувався аналог малоросійства - москвофільство.
Історична доля Західної України була вельми складною. Від часів падіння у XIV ст. Галицько-волинського королівства ці землі слугували об'єктом постійних зазіхань сусідів. Зрештою, після тривалої військової боротьби тут затвердилося Польське королівство. Однак слід зауважити, що український народ ніколи не забував про справжню історичну приналежність цих земель.
Одним з найголовніших прагнень Богдана Хмельницького і козацької старшини у Визвольній війні було не просто звільнення України з-під влади поляків, але й приєднання до Української держави її західних земель, зокрема Галичини, аж до давніх історичних кордонів. І політика ця була твердою та незмінною.
Показово, що у той час уже вся Європа забула про давню приналежність Галичини до України-Русі, й щиро вважала її історичною часткою Польської держави. Шведський король Карл Х Густав, наприклад, не визнавав вимог свого козацького союзника на Галичину. А оскільки вся Польща мала увійти до складу його держави, то і Західна Україна теж планувалася під шведською владою. У жовтні 1655 р. на підставі визнання Україною шведського протекторату Карл Густав навіть вимагав від Богдана Хмельницького передати Львів та вивести звідти козацькі війська. У пізніших переговорах з угорцями шведська дипломатія проектувала такий поділ західноукраїнських земель, щоб Львівщина, Галичина, Покуття і частина Поділля перейшли до Молдавії, а Сяноцька, Перемишльська, Белзька і Холмська землі залишилися під владою Швеції.
Перебуваючи під Львовом Хмельницький прямо заявив, що він "став уже паном всієї Русі і нікому ніяким способом її не пустить", відкидаючи будь-чиї претензії на Західну Україну. У наступному козацька старшина завжди обережно ставилася до шведських пропозицій, пам'ятаючи небажання короля Карла Х Густава визнати права України на свої західні землі. У січні 1657 р. рада старшини навіть прямо відмовилася вести переговори з шведським послом, доки Швеція не визнає за Україною "права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала, і мова ще існує, аж по Віслу".14
Після цієї дипломатичної невдачі Карл Густав направив до Богдана Хмельницького посла Густава Ліліенкрону з детальними інструкціями, в яких визнавалася приналежність до Української держави всіх її земель. Після цього шлях до україно-шведського порозуміння був відкритий.
На жаль, у XVII ст. Українській державі не судилося вибороти собі право на існування, і західні землі на тривалий час потрапили під владу Польщі, а після поділів Речі Посполитої - під владу Австрії. Століття бездержавності і польських утисків, здавалося, остаточно знищили надію на відродження. Щоправда, австрійський імператор Йосиф II Габсбург намагався низкою реформ полегшити становище західних українців. І хоча ці реформи не пережили самого Йосифа II, серед українців за один факт реальної уваги імператора до їх проблем залишилося в цілому позитивне ставлення до правлячого дому Габсбургів. Відданість династії вкоренилася так глибоко, що сучасники називали українців "східними тірольцями" за аналогією з селянами гірської частини Австрії, котрі під час революційних заворушень завжди підтримували традиційну монархічну владу.
Однак революційний спалах 1848 р. минув. Австрійський уряд порозумівся з поляками і перестав відчувати потребу в українцях. Відповідно вся українська еліта, що на 9/10 складалася з греко-католицьких священиків, стала безсилою та безпомічною без урядової підтримки. Шок і розчарування лишили українців здатності до опору, перетворили їх на пасивних спостерігачів.
Тим часом найреакційніші польські кола отримали Галичину у своє повне розпорядження. Подаючи австрійському урядові цінні послуги, вони розраховували на ще більші його поступки в планах затвердження польського панування в Галичині. Навіть велася мова про початок відродження з Галичини всієї Речі Посполитої.
Австрійський уряд головою видав польській шляхті своїх "східних тірольців". 1850-ті рр. стали найбільш глухим і темним періодом у житті галицьких українців. Тільки "азбучна війна", що спалахнула у 1859 р. через намагання польського намісника Голуховського ввести латинську абетку до українського письма, розбудила Галицьку Україну. Перед інтелігенцією ясно постала небезпека, котра загрожувала з боку відроджуваної Польщі. Бездіяльність означала загибель, і потрібно було шукати вихід з цього становища.
Але Української держави, на яку можна було б спертися, не існувало, а підтримки австрійського уряду годі було й сподіватися. Тим не менше до активної самостійної боротьби, до організації українського народу проти польського панування стара еліта з священиків та чиновників була нездатна. Вона потребувала зовнішньої опори. Після втрати довір'я до Австрії такою опорою починають розглядати Росію - давню суперницю Польщі.
Звернення частини західноукраїнської еліти до Росії на першому етапі зумовлювалося зовнішньополітичними факторами. У 1849 р. російські війська пройшли територіями Галичини та Закарпаття до Угорщини на придушення тамтешньої революції, залишивши по собі неймовірне враження. Ще раз Росія продемонструвала свою силу, придушивши кілька польських повстань. Останнє з них захлинулося в 1863 р. як раз на очах оточених з усіх боків польськими утисками українців. Всі ці російські перемоги нагадували про існування поряд міцної сусідньої наддержави "русской веры" та "русского языка", котра уявлялася в дещо ідеалістичному дусі.
Нарешті, великий вплив мав погром австрійської армії під Садовою у війні з Прусією 1866 р., а також одночасна австро-італійська війна, яка закінчилася появою на європейській арені незалежної Італії. Авторитет австрійської влади в очах українців остаточно зник.
Починалося все з того, що прибічники вищої культури і "салонної мови", за відсутності такої почали звертатися до церковно-слов'яської книжної мови й потрапляли під російський вплив. У цьому немає нічого дивного, адже до польської вони ставилися вороже, а народну українську вважали "мовою пастухів та свинопасів".
З іншого боку, греко-католицьке духовенство, зайняте боротьбою проти латинізації церковного обряду, шукало зразків у православній церкві й також потрапляло під російський вплив.
За релігійним та мовно-літературним тяжінням до Росії пішло й політичне. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність. Влітку 1872 р. навіть спалахнув перший в історії Галичини страйк сільськогосподарських найманих робітників, котрі повірили, що російський цар відрядив до Галичини козаків, і ті будуть роздавати хліб.15 Як зазначає М.Грушевський, один російський мандрівник, відвідавши Львів у 1860-х рр., розповідав про галицьких патріотів, котрих зустрів на Замковій горі. Вони пояснювали, що на своїх прогулянках виглядають з гори, чи не наближаються визволителі - російські війська?16
Так зародилося москвофільство. Його кредо було викладено у львівській газеті "Слово" 27 липня 1866 р. Тепер виходило, що галицькі українці (русини) - один народ з великоросами: немає ніяких русин, а є тільки один "русский" народ від Карпат до Камчатки! Українська мова - то місцева говірка російської, тому галичанин має говорити чистою мовою. З'явилося навіть керівництво "В один час выучиться малорусину по-великорусски".17
Подібний підхід до вирішення проблем українства надзвичайно полегшував життя москвофілам. В очікуванні російських "визволителів" можна було прилучитися до загальноросійської культури, наближаючи свою вимову до російської, а загалом влаштовувати своє життя під австро-польським режимом. Навіщо ризикувати особистим добробутом, працювати над українською самоорганізацією, якщо значно легше визнати становище Галичини безвихідним та покладати надію на Росію?
Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття. До нього переходили діячі, котрі у 1848 р. були активними діячами українського руху. Наприклад, член "Трійці" Я. Головацький, який тоді очолював новостворену кафедру української мови та літератури у Львівському університеті.
Особливих успіхів москвофільство досягло на Закарпатті, де через українську бездержавність воно слугувало своєрідною формою протесту проти мадяризації. Угорці, чия влада тут протрималася майже століття, не забули українську підтримку російських військ та австрійської влади під час придушення угорського національного повстання під проводом Лайоша Кошута. "Русина (себто українця - авт.) на Угорщині не вважають людиною... На русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849р. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським", - писав львівський журнал "Життя і слово" на рубежі XX ст.18
Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофільства, або русофільства, як його ще називали. Яскравим представником може бути віце-директор Ужгородської семінарії, редактор "Газети Церковної" І. Раковський, який упорядив низку підручників, доводячи наявність єдиного російського народу та мови "від Попраду (саме західне українське село - авт.) до Камчатки". Серед русофілів тут опинилися й такі відомі українські діячі та "будителі", як А. Добрянський, О. Духнович, О. Павлович, в особах котрих маємо повторення трагічного духовного роздвоєння, котре вже спостерігали на прикладі малороса М. Гоголя. Вони добре розуміли окремішність свого етносу від росіян, проте готові були йти на компроміс з російською владою, бо не бачили іншого порятунку для свого народу, окрім "матушки Росії".
Проте слід зазначити, що хвиля москвофільства не охопила тоді освіченої української молоді. Для неї мова та історія свого народу були значно ближчими, ніж ідеалістичні уявлення про Росію "времен очаковских и покоренья Крыма". Ця молодь краще усвідомлювала потенціал українського національного відродження, шукала собі сил у історії козаччини й працювала над покращенням становища українства, не бажаючи розчинятися в "русском море". Складаючи на противагу москвофілам українофільський рух, вони з часом почали перехоплювати ініціативу в боротьбі за настрої українського суспільства. До роботи українофілів активно приєдналися представники репресованої в підросійській Україні після Валуєвського циркуляру та Емського указу нашої інтелігенції. Серед них досить назвати М. Драгоманова, М. Грушевського, Д. Донцова.
Стараннями українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням Грушевського, на своєрідний "український П'ємонт". Це уможливило появу численних українських талантів на межі віків. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої "Записки..." (у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того "Етнографічний збірник" (за той же період 35 томів), "Матеріали до української етнології" (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів), тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник". Українські політичні партії тут з'явилися на десятиліття раніше, ніж в Російській імперії. Ці обставини стали важливим фактором, який сприяв провалу російського асиміляційного проекту. Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяев зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом.
* * *
Звичайно, поява серед західних українців москвофільської течії не залишилася непоміченою у Росії. Імперія бажала об'єднати під своєю владою всі слов'янські народи, і москвофільство могло бути в нагоді цьому.
Першими звернули увагу на тяжіння москвофілів до Росії деякі російські панславісти. Від них же почали надходити перші субсидії москвофілам. Зокрема, у 1866 р. значну суму подарував уже згадуваний вище відомий українофоб М.Погодін. Періодичну фінансову підтримку надавали Слов'янські благодійні комітети. Зокрема, у 1874 р. голова Київського відділу Слов'янського благодійного комітету Рігельман у листі до міністра освіти Толстого зазначав, що надає підтримку галицьким москвофілам уже тривалий час. При цьому самі ці комітети в свою чергу субсидіювалися Російською державою через міністерство освіти.
Ідею, що підтримка москвофільства має бути систематичною й надаватися напряму від Російської держави, висунув й обгрунтовав відомий малорос Юзефович. У першу чергу йшлося про львівську газету "Слово". При підготовці Емського указу Юзефович наполегливо підкреслював необхідність надання цій газеті постійного фінансування:
"Ввиду той пользы, которую он (тобто друкований орган москвофілів - авт.) может принести в борьбе с врагами нашего народного единства, я полагаю, что скупиться не следует <.. .> Я думаю, что 2000 гульденов".19
А хто дає гроші - той, як відомо, і музику замовляє. Передавати гроші редактору "Слова" Юзефович пропонував через російське посольство у Відні, котре мало підшукати таємний канал. Шеф жандармів Потапов підтримав пропозиції Юзефовича, й імператор затвердив їх. 24 липня 1876 р. перша субсидія була направлена до віденського посольства.
Росія чекала від мосвофілів не тільки посилення російського впливу в Галичині, але й протидії "врагами народного единства" в самій Україні. Москвофільство мало стати для галичан місцевим варіантом малоросійства. Подібно до того, як Росія після 1654 р. використовувала українські кадри, Галичина також розглядалася Петербургом як джерело талановитих кадрів. Як і малороси, москвофіли десятками їхали до Росії, де в обмін на визнання себе росіянами отримували кар'єрні та інші перспективи. За підрахунками В.Вендланд, лише до Холмської області Росії протягом 1866-1870 рр. переселилися 136 представників духовенства, з яких 42 семінаристи.20 За рахунок галичан задовольнялися потреби імперського міністерства освіти у викладачах стародавніх мов. При цьому імперія використовувала українців подалі від самої України. Наприклад, згаданий вже професор Я.Головацький переїхав у 1876 р. до Росії, де дістав посаду голови Археографічної комісії у Вільно.
У 1880-ті рр. військові кола імперії почали надавати москвофілам ще й нового значення, пов'язаного з відношенням до Австро-Угорщини як до потенційного противника. У військових планах етнічний склад прикордонних областей відігравав велику роль. У зв'язку з цим військовий міністр Д. Мілютін домігся у березні 1881 р. втричі збільшеного фінансування газети "Слово".
* * *
Керована російським урядом діяльність москвофілів завдавала значної шкоди українству. Москвофіли вітали Валуєвський циркуляр 1863 р. щодо цензурного обмеження української мови і навіть нападали на "кулішівку", заявляючи, що "одвічнії враги Русі стараються нині правопис его (Куліша - авт.) в найневиннійших цілях для русской словесності на Україні придуману, ужиту орудієм для проізведенія розділа і роздору так во внутрі Русі Галицкой, яко і межи тою ж Галицкою Русію а прочим великим русскім міром".21
Реальний похорон "українського сепаратизму" царська влада почала справляти одразу після захоплення Галичини в 1914 р., коли місцеве українство зазнало цілковитого розгрому. Одразу заборонили друкування книг, газет і журналів українською мовою, погромлене товариство "Просвіта", розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили. При цьому генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський у своїй боротьбі з "мазепинцями", як він називав українців, активно спирався на москвофілів, котрі правильно розуміли слов'янську спільність. Ось яким було це правильне розуміння:
"Итак, ядром российского государства является русский народ, - писав В. Копистянський,- который, несмотря на некоторые вполне естественные различия, дающие повод к научному подразделению на малорусов, великорусов и белорусов, как в антропологическом, так и в лингвинистическом отношении составляют одно целое.
В малорусском населении тот же племенной состав, что и в великорусском, с незначительным только перевесом славянского элемента над финским. Этим антропологически, то есть по своей природе, исчерпывается все русское население европейской России. Украинцев здесь нет. Их нет ни в живых экземплярах, ни в кладбищенском населении, нет ни на земле, ни под землей. Если бы череп украинца, взятый с кладбища в России или на Украине, дали в руки любому антропологу, он бы признал череп просто за русский".22
Науковість тверджень про національні черепи залишимо поза увагою. Цікавим є псевдонауковий радикалізм таких політичних "антропологів". В.Яворський, до речі, син відомого літератора й політичного діяча галицького українства, взагалі писав, що українці прагнуть "обманув и рассорив единый русский народ, отделить от него, если удастся, даже всю Юго-Западную Русь под условным названием "Украина". И весь этот скверный замысел был выработан только для того, чтобы ослабить русскую государственность. Такова краткая, но вполне достоверная схема зловредного зарождения, развития и назначения украинского сепаратизма".23
Тих українців, хто не поділяв таких думок, очікувала сумна доля. 3 самого початку російської окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в'язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А. Шептицького й вивезено до монастирської в'язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал". У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто "неблагонадійних осіб", до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.
Складається враження, що під час 1-ї світової війни український рух залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Ось як імперія розуміла слов'янську солідарність.
Аналогічним чином і в Наддніпрянській Україні російська влада намагалася використати початок 1-ї світової війни для придушення українства, котре не бажало перетворюватися на малоросів. Царський міністр закордонних справ С. Сазонов з неприхованим задоволенням казав: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху".24 Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки проханню Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.
* * *
Незважаючи на те, що в 1917 р. не стало Російської імперії, а на теренах Галичини постала Західно-Українська Народна Республіка, згодом об'єднана з рештою України в єдину соборну Українську державу, москвофільство не зникло в історії. Тривалий час москвофіли за старим звичаєм продовжували орієнтуватися на Москву. Як зазначають їхні сучасні послідовники, тоді вони ще покладати надії на те, що "Советы примут во внимание (уважат) историю Галицкой Руси и не будут насильственным образом продолжать подлое дело украинизации".25
Зокрема, І. Терех одразу після приєднання Західної України до СРСР у 1939 р. в своїх підрахунках настроїв галичан доводив:
"Остается всего около миллиона "завзятущих" галичан, которые стремятся привить свое украинство (то есть ненависть к России и всему русскому) 35 миллионам русских людей Южной России и с помощью этой ненависти создать новый народ, литературный язык и государство".26
А В.Шульгін у своїй брошурі, виданій в Югославії напередодні ІІ-ї світової війни, так підкреслював значення москвофілів в історії імперської Росії:
"...Мы те южане, которые не желали и не желают менять своего тысячелетнего русского имени. Мы москалям разъяснили и разъясняем, что людям, называющим себя украинцами, нельзя верить, когда они говорят, будто они добиваются только свободы для своей печати, театра и прочее. Мы москалям говорили: нет, они добиваются раскола; они хотят отделения от остального русского народа и от русской державы".27
Після війни москвофільське духовенство Закарпаття ще зверталося до Сталіна з проханням приєднати Закарпатську Україну до складу СРСР у формі окремої Карпаторуської радянської республіки:
"У нас все знают, что "от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля"... Почему наш народ не бежал раньше за Карпаты к галичанам в Польше? А потому, что наш народ никогда не разделял и не соглашался с идеологией галицких, украинствующих.. ."28
Щоправда, тоді вони не розуміли, що колишньої імперії - автора і замовника москвофільства - немає, а СРСР перейшов до більш вишуканих форм асиміляції українства. Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, "почесного академіка Міжнародної Слов'янської Академії" М. Туряниці:
"Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века".29
Знову йдеться про панславістську єдність перед загрозою з боку НАТО, католицького Ватикану й світового сіонізму. Знову шукаються зовнішні вороги, аби було ким залякувати українців, переконуючи їх відмовитися від українства на користь російського панславізму. Замовлення є, якою буде відповідь?
4. Проект "советского народа"
Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. "Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка", - констатував реальність більшовик Затонський на Обласному (Крайовому) з'їзді РСДРП(б) у Києві на початку грудня 1917 р.30 Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови "нового життя" без силового придушення українців. "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,-визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У, - стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".31
Зрештою, коли на початку 20-х рр. більшовики закріпилися в Україні, їх влада спиралася на масивний репресивний та партійний апарат, де українців майже не було. Зокрема, в 1921 р. серед мільйонної Червоної Армії в Україні за радянськими статистичними даними було тільки 8% українців.32 Не існувало жодного партійного осередку, українського за своїм національним складом. На 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11 920 (23,3%), зате росіян - 27 490 (53,6%), євреїв - б 981 (13,6%), поляків - 1 241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.33 М. Бухарін і Г. Зінов'єв взагалі називали КП(б)У "російсько-єврейською партією". До 1953 р., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О. Кириченка, серед десятка керівників КПУ не було жодного етнічного українця.
Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3 702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.34 У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки 14% з українців.35
Без широкої опори на місцеві національні кадри Радянська влада в Україні була приреченою. Тому, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, знову робилася ставка на залучення на свій бік української еліти. Цього разу серед них опинилися навіть лідер соціалістів, один з керівників Української держави В. Винниченко та перший президент України, видатний науковець М. Грушевський. Окрім, власне, українських комуністів, в різний час на боці більшовиків опинялися ватажки українського збройного опору, сільські отамани, представники різних політичних партій... Їхнім зусиллям ми зобов'язані "українізацією" 1920-х рр. Однак, з іншого боку, саме цими кроками більшовикам вдалося розколоти українство та знищити Українську державу.
Зрештою, влада знищила і "українізаторів", і українських комуністів, і навіть їхніх катів. Адже для будівництва чогось нового соціалістичного проголошувалася необхідність руйнування всього старого, аби потім будувати з "чистого аркушу". Ніхто не мав пам'ятати незручне для Москви минуле України, тому влада фізично винищила українську інтелігенцію, виморила голодом селян.
У 1930 р. по справі "Спілки визволення України" репресували 474 особи, половина з яких працювали в системі Академії наук УРСР. Через рік по справі "Українського національного центру" розгромили українських освітян, а також історичні школи академіків М. Грушевського і М. Яворського. Від звинувачень у диверсіях "на культурному фронті" не рятувало навіть світове наукове визнання.
Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:
"Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису... Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр".36
Ціле покоління митців українського слова увійшло до історії свого народу як "Розстріляне відродження". А точну кількість жертв штучного голоду взагалі неможливо підрахувати: 1,3 мільйона померлих на початку 1920-х рр., до 7 мільйонів на початку 1930-х, ще близько мільйона у 1946-1947 рр.
Терором, депортаціями і моральним цькуванням влада в черговий раз культивувала малоросійство, намагаючись створити зручний та безпечний для себе тип українця. Його влучну характеристику дав нарком освіти О. Шумський, коли говорив про цих перевертнів у лавах компартії:
"У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду".37
Яскравим прикладом такого малороса може бути "генерал" української радянської літератури О. Корнійчук, якому належить наступний вислів:
"Украинский народ знает так называемую "культуру" зоологических националистов - Грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, Шаповалов, - наймитов иноземных".38
Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В. Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 1980-х рр. Ще яскравішим типом сучасного "малороса" увійшов до історії голова КПУ В. Щербицький. Призначений "виправляти" "націонал-ухильництво" свого попередника П. Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його "соратник" В. Маланчук - "очі й вуха" головного партійного ідеолога М. Суслова в Україні. У своїй боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом" він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно "коригувала" цензура.
Аби не діяльність малоросів, для України могли б бути значно меншими наслідки Чорнобильської трагеді. Голова Ради Міністрів УРСР О.Ляшко пояснював, що 'питания роботи ЧАЕС знаходилися в підпорядкуванні Москви, а український уряд нічого не контролював.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
