Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Будь-які спроби якось змінити це становище спричиняли до небезпеки репресій з Москви. Відомий український поет Дмитро Павличко згадує:
"Я сам когда-то встречался с Петром Шелестом (першим секретарем ЦК КПУ в 1960-ті рр.- авт.), который едва-едва умел говорить по-украински. Но мы с ним вели речь о том, что пора производить машинки для украинских писателей с буквой "Ї". И он удивлялся, что их до этого времени не было. Шелест мне еще тогда признался, что в Украине все контролирует Москва!"39
Цього виявилося достатнім, аби Шелеста звинуватили в українському націоналізмі й звільнили з роботи. Тому надалі партійні та радянські бонзи УРСР намагалися догодити Москві, щоб при нагоді перебратися вище на партійний олімп. Про це переконливо свідчать матеріали кримінальної справи 1992 року по розслідуванню причин катастрофи на ЧАЕС проти О. Ляшка, а також колишніх першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, міністра охорони здоров'я А. Романенка:
"Щербицкий В.В., Ляшко А.П. и Шевченко В.С. ночью и утром 26 апреля (1986 р.- авт.) получили достоверную информацию из различных источников... Однако... не приняли срочных мер по защите населения, а Ляшко А.П. в этот же день информировал Совет Министров СССР, что якобы уровень радиации снижается, обстановка на атомной станции и в городе Припять спокойная ".40
Як завжди, малороси діяли в інтересах імперії, а не свого народу, пильно слідкуючи за "сохранением стереотипа видимого благополучия, подчиняясь системе государственного замалчивания, секретности, дезинформации, келейности принятых решений верхушкой тогдашнего СССР".41
Міністерство охорони здоров'я взагалі наказувало лікарям не визнавати діагнозів про радіаційні захворювання. Ніхто не знає, скільки життів коштувала Україні ця слухняність малоросів. Але для Москви саме такі малороси були й залишаються еталоном "братнього" українця. Таким Москва бажала бачити весь наш народ. Щоправда, українство словами Великого Кобзаря виніс зовсім іншу оцінку малоросійству:
А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помогайте, недолюдки,
Матір катувати.
* * *
Слід зазначити, що на відміну від царської Росії культивування малоросійства в СРСР було тільки перехідним етапом. Комуністична влада вирішила піти значно далі царату, розробивши проект "радянського народу". В його казані мали денаціоналізуватися всі народи, перетворившись на зручний "людський матеріал" для великих справ імперії.
"Улюбленець партії" М. Бухарін запевняв, що "та частина населення, яка вціліє й виживе після "соціалістичного перевиховання" - це вже будуть зовсім інші люди". Це мали бути люди нового типу, "будівники комунізму", котрим "кодекс моралі будівника комунізму" заміняє совість, вождь - батька, партійні настанови - власний розум, а партійні ідоли на кшталт Леніна - самого Бога.
Окрім комуністів у світовій історії тільки одна партія взялася за подібну справу, підміняючи собою природу. І це була НСДАП - Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. "Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух, - твердив Гітлер, - той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика зовсім сліпа".42 Комунізм в розумінні РКП(б)- ВКП(б)- КПРС теж був "більше, ніж релігія" і "воля до нової творчості людини". З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно:
"Взагалі-то між нами і більшовиками більше об'єднуючого, ніж роз'єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста - завжди".43
Наче на підтвердження цього, наприкінці 1933 р. у Берліні цілі бойові загони комуністичного Ротфронту в повному складі перейшли до нацистських штурмовиків СА. Берлінці називали таких перевертнів "біфштексами" - червоними з середини й коричневими ззовні.44
Дуже схожими були і методи "творчості" німецької "надлюдини" та "радянської людини". Генерал НКВС П. Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю.45 Саме тим займався і Гітлер, коли, виховуючи майбутню "расу панів", говорив:
"Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом".46
Першим наслідком такої "творчості" стало створення. суспільства, котре саме себе контролює. На XX з'їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов констатував, що в СРСР кожен п'ятий громадянин співпрацював з НКВС-МДБ. А спеціаліст у цьому питанні Л. Берія ще раніше стверджував, що донощиком був кожен третій. Аналогічне становище склалося і в Німеччині. Весь центральний апарат гестапо нараховував лише 1 500 співробітників, але тримав під контролем думки цілої окупованої Європи. Наприклад, на мільйонний Гамбург приходилося кілька десятків гестапівців. Всю роботу за них виконували пильні німецькі бюргери.
Однак найбільш повне своє втілення партійна "творчість людини" знайшла у системі виховання громадян. У Третьому Рейху цим займалося відомство Г. Гімлера. Діти спеціально відібраних за всіма арійськими ознаками есесівців потрапляли до рук нацистської держави й виховувалися у закритих школах. Теоретично вони мали скласти перше покоління "чистих" арійців. На 1945 р. в таких "джерелах життя" ("лебенсборн") вже було 50 тис. дітей.
У СРСР подібними речами завідував "колега" Гімлера - Л. Берія. В таборах ГУЛАГу відбирали у "зеків" новонароджених дітей, направляючи їх до спецінтернатів НКВС. Туди ж віддавали дітей "ворогів народу", котрих через малий вік не могли засудити як "членів сім'ї".
Нелюдськість двох споріднених режимів проявилася і у ставленні до калік, що залишилися від розв'язаних ними же війн. Гітлерівські концепції нової людини передбачали знищення інвалідів та людей із спадковими хворобами. Так само й комуністична влада вилучила із суспільства всіх військових інвалідів. У 1948 р. напередодні 30-річчя Радянської Армії згідно постанови Президії Верховної Ради СРСР їх виселили із міст до концтаборів ГУЛАГ, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5-6 ешелонів - не менше трьох тисяч чоловік.47 Ці резервації існували ще за часів правління Брежнєва. Каліки були наявним свідченням про помилки, поразки і злочини комуністичної влади. Тому їх присутність в суспільстві визнавалася небажаною, оскільки дискредитувала "самий гуманний і справедливий" у світі лад.
Наслідком всіх цих потуг Радянської держави для України було створення абсолютно нового типу "радянського українця". Замість національної гордості йому прищеплювалася гордість за перебування у складі "великої та сильної" російсько-радянської імперії. З одного боку він мав щиро визнавати, що розквіт імперії (підкорення Сибіру, будівництво Санкт-Петербургу, війни з Туреччиною, Францією, Японією, перемога в громадянській війні над "білими", Ленін і Сталін тощо) - це також "його" історія, котру треба пам'ятати та шанувати. А з іншого боку, він мав використовувати постать гетьмана Мазепи як доказ самому собі "шкідливості", "злочинності" й "безперспективності" ідеї української державності, тобто "українського сепаратизму". Так вбивалася національна гідність, віра в свою державоспроможність.
Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто "людьми двох націй", але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політичне благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на "українського буржуазного націоналіста". Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в "російському буржуазному націоналізму", не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.
Для того, щоб "допомогти" українцям зробити "правильний" крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тїльки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану "радянську людину".
На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. Для українців звичайно це були Тюмень, Башкирія, Сибір, Ханти-Мансійський край. Далекий Схід... Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі".
У 1974 р. ЦК КПРС у своїй постанові "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік" проголосив створення "нової історичної спільноти - радянського народу". На закріплення цього досягнення ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видавали все нові й нові постанови: "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" (1978 р.), "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.), "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" (1989 р.)... З 1984 р. в Україні розпочали виплати підвищеної на 15% зарплати шкільним вчителям російської мови дюрівняно з вчителями мови української.. Що може краще ілюструвати "другий сорт" українства в СРСР? Академік НАН України П.Толочко зазначає з цього приводу:
"В советский период считалось само собой разумеющимся, что хотя русские, украинцы и белорусы происходят из одного корня, но первые - старшие братья. А они, как известно, и умнее, и опытнее младших. Иными словами, с позиций официальной советской идеологии выходило, что народы мы родственные, однако не равноценные".48
У 1979 р. секретар ЦК КПРС з питань ідеології М.Суслов запропонував проект ліквідації "національних республік" і переходу до суто обласного поділу СРСР. Тоді політбюро визнало це передчасним, хоча і не відкинуло остаточно. Нарешті, в 1990 р., незадовго до розвалу радянської імперії, Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Лише кінець самого СРСР не дозволив довести справу до логічного фіналу.
* * *
Скептики можуть зауважити, що все це були методи виховання пролетарського інтернаціоналізму радянської людини, а не витончене продовження старої політики царату щодо знищення українства заради остаточного закріплення російської влади над Україною. Проте якщо українцям втовкмачували, що "наша Родина - СССР", то нагадаємо, що російські комуністи вбачали в СРСР спадкоємця Російської імперії. Тільки в 1917 р. "Декларація прав народів Росії" Раднаркому (РНК) закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Начебто це має свідчити про інтернаціоналізм та демократизм Радянської влади. Але насправді цим лише внесли розкол до антибільшовицьких сил, аби знищити їх поодинці. Серед усіх українських лідерів тільки С. Петлюра незмінно стояв на антибільшовицьких позиціях. Решта, як Н. Махно, Українська Галицька Армія тощо, своїм тимчасовим переходом на бік "червоних" полегшували завоювання України. Так само поляки та фіни отримали від Раднаркому визнання їх державності в обмін на відмову від співробітництва з "білими". Однак як тільки потреба в тимчасових союзниках відпала, більшовики відкинули право народів на самовизначення. Зокрема, на ІІ з'їзді КП(б)У голова московського партійного керівництва Л.Каменев прямо заявив, що в Україні, Польщі та Фінляндії "гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції".49
То про який інтернаціоналізм "радянської людини" може йти мова, якщо СРСР фактично був наступником Російської імперії? Насправді СРСР мав стати країною стерильних комуністів, до свідомості котрих закладалися російська мова та культура. Саме це стояло на меті грандіозного експерименту, який, на щастя, не досяг свого остаточного результату.
5. "Російськомовне населення"
Під дією "радянізації" та "соціалістичного перевиховання" українці з послабленим національним і релігійним самовідчуттям, передусім малороси, поступово зросійщувалися, перетворюючись на щось середнє - так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а "воно" - населення, зовсім не пов'язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян - головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість "російськомовників" України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася "розмити" етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1.50
Про ефективність перетворення українців на "радянських людей"-"російськомовників" можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).51
Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний "радянський" етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. "Російськомовники" є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України - традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні - надалі повністю копіює стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. Зокрема, у Верховній Раді України в складі фракції КПУ є відповідна група "За відродження СРСР", котра трансформується в партію, а деякі її депутати навіть під час засідань Верховної Ради демонстративно носилися з прапорцями СРСР.
На території України діє ціла мережа "русских обществ" і "славянских союзов" - політичних та громадських організацій. Проголошуючи головним завданням збереження та захист панівного становища російської мови, на практиці у них все неодмінно зводиться до вимог про відновлення СРСР. Як бачимо, вже радянської системи давно немає, але штучно створений етнос рабів-безбатченків, тобто "радянських людей", ще бореться за повернення звичного їхній шиї ярма.
При цьому справа не обмежується вимогами, вдаються і до відвертих погроз. Найбільш радикальним тут є "Союз советских офицеров" України, котрий входить до відверто терористичного Союзу офіцерів СРСР і брав участь в кривавій боротьбі за владу восени 1993 р. у Москві. "Радянські офіцери" знайшли з КПУ точку дотику в ідеях відродження СРСР, оскільки нова "стара" КПУ тягне Україну до різних інтеграційних структур на кшталт МПА, спільних економічного, оборонного просторів, митного союзу і бере участь у роботі СКП-КПРС. На цьому шляху вони знаходять підтримку й інших ліворадикальних екстремістських організацій, як Всеросійської компартії більшовиків Н. Андреєвої. Прикметне, що як справжні "радянські люди", ці більшовики у національних аспектах своєї програми взагалі відкидають існування українців чи росіян - тільки "советский народ".
Після кривавих подій у Москві "радянські офіцери" організували два пропагандистські автопробіги країнами СНД - "Дружба" і "Союз-Перемога", під час яких поклялися "об'єднати братні слов'янські народи й воскресити минулу міць СРСР". 52 Слід врахувати, що вони вважають можливим досягнення своєї мети силовим шляхом.
Головним завданням декларується "установление власти трудящихся в форме Советов, возрождение социализма, восстановление СССР и его Вооруженных Сил". При цьому вони "оставляют за собой право организовать народное сопротивление и выбирать любые формы борьбы за спасение народа и устранение от власти преступной группировки".53
Організація спеціально створена під виконання цих завдань. Вона має систему управління військового зразку, її керівники - колишні військові, тому важко припускати, що їх спільне об'єднання не буде мати наслідків для національної безпеки України. "Радянські офіцери" вже встигли відзначитися у кровопролитті в Придністров'ї, Абхазії, Москві, тому правоохоронні органи України не залишили без своєї уваги їх діяльність. Врешті-решт, щодо одного з керівників "Союза советских офицеров", "председателя постоянно действующего Президиума Верховного Совета СССР" колишнього радянського генерала Козлобаєва було розпочато кримінальну справу про спробу антиконституційного перевороту в Україні. До України заборонили в'їзд його російським "колегам" С. Терехову, В. Ачалову та А. Макашову.
* * *
Ці 10% "російськомовних" малоросів разом з етнічними росіянами складають головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це нещодавно прямо заявила дружина президента Росії Л.Путіна, котра нещодавно головувала на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:
"Утверждение границ русского мира - это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России. <...> Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка".54
Тому Москва послідовно вимагає від України зберегти той панівний статус, який росіяни мали за СРСР, тобто статус носіїв російської культури та політики. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, "Ленін сучасності" Г. Зюганов досить відверто заявляє, що "русский вопрос" для компартії є дуже гострим:
"Мы - самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно".55
Коли про "неестественность" кордонів росії говорять комуністи і фашисти (недаремно останнім часом з'явився термін "червоно-коричневі"), це ще зрозуміло. Однак навіть "великий письменник і гуманіст" О. Солженіцин кинув гасло "Украина - не союзник", наводячи більше ніж сумнівні аргументи:
"На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее, как враждебную. Притесняют русский язык в школах, в институтах он вообще запрещен (??? - авт.). Украина уже отобрала у нас Черное море, теперь перегораживает Азовское".56
Цей "гуманіст" вимагає у російської влади бути жорсткими до України, називає 10 років шовіністичної політики Єльцина безперервними капітуляціями перед українськими президентами. І це знаходить свій відгук. Аби Україна була більш зговірливою, російська влада підключила сюди проблему заборгованості за спожитий природний газ, демонструючи можливість пробачити Україні частину боргів в обмін на поступки у мовному питанні.57
Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. "Вакантне місце" в культурі нашого народу посяде виключно російська, остаточно довершуючи вікову справу по перетворенню українства на малоросів-"російськомовників". Українська державність стане суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт Росії, васала Москви. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" Москвою, В цьому разі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.
Це майбутнє сьогодні часто називають новою "союзною державою". Неодноразово давалися запевнення, що ця держава буде добровільним об'єднанням суверенних республік. Проте лідер КПРФ (і треба думати СКП-КПРС) Г. Зюганов уже зазначав, що кордони сучасної Росії "неестественны", а найлогічнішою формою розвитку Російської держави є імперія.58 Він також повідомляє, що "Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва - третій Рим" - так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі ХV-ХVІ віків".59 І це точка зору не шовіністичних російських кіл, а лідера КПРФ - найінтернаціональнішої та найвпливовішої серед купи рухів, партій, організацій, груп політичного життя сучасної Росії.
І цілком в дусі інтересів цієї незмінної імперії виглядає бажання інтернаціоналістів з КПРФ поряд із великоросійськими шовіністичними колами бачити в українцях все тих же зручних для владарювання над Україною малоросів: "З точки зору національної, Росія є складною економічною спільнотою, в основі життєздатності якої покладено міцне національне ядро великоросів, малоросів та білорусів".60 Знову українцям відмовляється в праві бути українським народом. Вони ж тільки "частица єдиного мононационального ядра".61
* * *
Отже, протягом 300 років Росія та СРСР задля закріплення своєї влади над Україною намагалися (і не без успіху) розчинити українство в "русском море" або ж вивести новий, денаціоналізований "советский народ". Все це робилося під галас про історичну спільність, православну єдність, національну спорідненість, слов'янське братерство... Однак на практиці своєрідним критерієм "братності" для українця була його готовність перетворитися на малороса. Будь-який вихід за ці межі, прагнення розвивати свою мову, літературу, мати свою церкву - це з точки зору Росії вже були ознаки української ворожості до неї, "малоросійського сепаратизму" та "буржуазного націоналізму", Юзефович - ось бажаний для Росії за всіх часів та всіх ідеологій тип українця. І ця проблема, на жаль, поки що не відійшла у минуле, продовжуючи тяжіти над україно-російськими відносинами.
1 Див.: Історія українського війська.- С.169-170.
2 Цит. за: Незалежний П. Держава, нація, еліта // Народна газета.- 1999.- №27.
3 Цит. за: Шаров І. 100 видатних імен України.- К., 1999.- С.55.
4 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.- С.189.
5 Там само.- С.254.
6 Див.: Соколов О. Великая армия Наполеона. - Санкт-Петербург, 1999. - С.396.
7 Див.: Волков С. Русский офицерский корпус. - М., 1993. - С.276.
8 Полонська-Василенко Н. Вказана праця.- С.445.
9 Цит. за: Украина - это Русь.- С.1.
10 Див.: Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия - Украина: история взаимоотношений.- М., 1997. - С.134-135.
11 Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.- С.251-252.
12 Там само.- С. 162.
13 Цит. за: Миллер А. Вказана праця.- С.175.
14 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.- С.329.
15 Див.: Миллер А. Вказана праця. - С.198.
16 Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- С.327.
17 Там само.
18 Цит. за: Українцеві знайти роботу було найважче // Голос України.- 1999.- 28 серпня.
19 Цит. за: Миллер А. Вказана праця. - С.201.
20 Там само. - С.202.
21 Цит. за: Гринів О. Вказана праця.- С.28.
22 Копыстянкий В. Возможно ли отделение Украины от России? // Украина - это Русь.- С.82.
23 Яворский В. Украина - русская земля // Украина - это Русь.- С.44-45.
24 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.- С.299.
25 Терех И. Украинизация Галичини // Украина - это Русь.- С. 130.
26 Там само.
27 Шульгин В. Украинствующие и мы // Украина - это Русь.- С.73.
28 Чорна книга України.- К., 1998.- С.61.
29 Туряница М. За православие и национальное единство // Украина - это Русь - С.5.
30 Цит. за: Романчук О. Ультиматум.- К., 1990.- С.31.
31 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України.- 1993.- №12.- С.85.
32 Бойко Ю. Шлях нації - К., 1992.- С.73.
33 Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо // Народна газета.- 1999.- №10.
34 Діброва С., Панчук М. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього.- К., 1989.- С.76.
35 Лизанчук В. Вказана стаття.
36 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання - К.,1994 - С.37.
37 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. -
38
39 Див.: Сегодня.- 2000.- 1 сентября.
40 Чернобыльская четверка // Киевские ведомости.- 2000.- 12 сентября.
41 Там само.
42 Цит. за: Деларю Ж. История гестапо.- Смоленск, 1993.- С. 108.
43 Цит. за: Крупський К., Манченко І. Привід бродить по сторінках // День.- 1999.- 19 серпня.
44 Див.: Деларю Ж. Вказана праця.- С.64.
45 Див.: Рицарі чорних плащів і кинджалів // Голос України.- 1999.- 23 липня.
46 Цит. за: Деларю Ж. Вказана праця.- С.108.
47 Тинченко Я. Ветераны и инвалиды - в сталинских резервациях // Киевские ведомости.- 2000.- 13 ноября.
48 Зеркало недели.- 2000.- 22 января.
49 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. - 1993.- №12.- С.81.
50 Іванишин В., Радевич-Винницысий Я. Мова і нація.- С.50.
51 Підраховано за: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. - К., 1997 - 4.2.- С.446, 508.
52 Ковальський В. "Советские офицеры" идут в войска, чтобы вернуть армию в прошлое? // Сегодня.- 1999.- 8 июля.
53 Цит. за: Деятели Союза советских офицеров не один год усиленно привлекают к себе внимание // Киевские ведомости.- 2000.- 27 октября.
54 Цит. за: Население - 288 миллионов // Известия на Украине.- 2000.- 2 октября.
55 Зюганов Г. Битва за доверие народа продолжается // Коммунист Кривбасса.- 2001.- 5 июля.
56 Соженицын А. Наш дух сильнее гнетущего бытия // Аргументы и факты в Украине. - 2001. - №4.
57 Див.: "Жорстке погашення". Боргове послаблення в обмін на російську мову та газопроводи // День.- 2000.- 20 липня.
58 Див.: Зюганов Г. Россия - Родина моя: идеология государственного патриотизма.- С.223.
59 Там само.
60 Там само.- С.50.
61 Современная Русская Идея и Государство.- М., 1995.- С.26.
Зміст Розділ І (Вступ) Розділ II Розділ III Розділ V Розділ VI Розділ VII Розділ VIII Розділ IX (Додатки) Карти Про автора
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
V Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву
Коли ми шукаємо причини суспільно-економічних негараздів і бідності у потенційно багатій Україні, тоді оглядаємо переважно поле політичних і економічних подій. І хоча аналіз подій у цій сфері дає змогу дійти важливих і слушних висновків, їх глибина все одно є недостатньою, оскільки не враховує суттєвих інтересів у сфері духовній. А ця сфера надзвичайно далека від однозначності.
Історія свідчить, що всі держави мали в своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, свою мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна церква. За участі національних церков поставали нові міцні держави, і навпаки - без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з карти світу, а такі народи розчинялися серед інших. Історія може навести багато вельми показових прикладів.
Створення окремої від Ватикану англіканської церкви сприяло перетворенню Великої Британії на світову імперію, перехопивши ініціативу у Іспанії - оплоту римського католицтва в Європі.
Створення німецькомовної лютеранської церкви сприяло згуртуванню німецької нації, подоланню місцевих розбіжностей і в подальшій перспективі - формуванню ідеї єдиної Німеччини.
Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобов'язаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з-під османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербів і хорватів у складі Османської імперії ісламу призвело до появи на Балканах цілком нового народу - "мусульман" (себто боснійців).
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
