Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Та й справедливості заради слід зауважити, що не надто шукали цих нових ідей. У 1970-ті рр., після підвищення світових цін на нафту внаслідок чергової арабо-ізраїльської війни, на СРСР впав, у буквальному розумінні, дощ валютних надходжень від експорту природних ресурсів. Щорічні обсяги експорту нафти переважали 120 млн. т., котрі давали Радянському Союзові $20-24 млрд. на рік.7 Але замість того, щоб вкладати кошти у модернізацію свого виробництва, у підтримку тієї самої нафтогазової галузі, десятки мільярдів "нафтових" доларів були витрачені на імітацію щасливого життя в СРСР, на імпорт товарів широкого вжитку та продовольства. На останнє витрачалося 50% валютних коштів.8
Фактично експорт природних ресурсів був головним і єдиним фактором, що дозволяв Держплану СРСР від самого початку 1970-х рр. компенсувати прірву між доходною і видатковою частинами бюджету країни. Наприклад, у березні 1980 р. було прийнято економічно необгрунтоване рішення Політбюро ЦК КПРС про збільшення видобутку нафти на 10 млн. т. понад затвердженого державного плану. Рішення диктувалося необхідністю закупівлі 42 млн. т. пшениці в Канаді та США, за котру не було чим платити. Це поставило нафтодобувну галузь в екстремальне становище, з котрого вона вже так і не вибралася аж до свого розвалу на межі 1990-х. Адже потреби СРСР в закордонних закупівлях постійно зростали. Про їх масштаби свідчить хоча б такий факт. У 1984 р. під час керування К.Черненка СРСР закупив 45,5 млн. т. зерна та зернових продуктів, 484 тис. т. м'яса та м'ясних продуктів, понад 1 млн. т. тваринного жиру та олії, інших продовольчих товарів на загальну суму 8 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті. Для цього відправили за кордон більше 300 т. золота, великі валютні надходження від продажу газу, нафти, лісу, іншої сировини.9 Країна посилено "проїдала" своє майбутнє.
Говорячи про ефективність використання валютних коштів, вилучених від експорту сировини на початку 1980-х рр., академік С.Шаталін зазначає:
"Высокое начальство все менее и менее рационально пыталось разобраться в том, что же все-таки делать с пока еще текущими в СССР нефтедолларами... Но мы, макроэкономисты, знали, что экономическая ситуация неуклонно ухудшается, темпы роста валового национального продукта и национального дохода падают, доля интенсивных факторов в них снижается... Некомпетентность и непрофессиональность, увы, стали печальным знамением времени".10
Тим часом на Заході зробили правильні висновки з двох нафтових криз у Європі 1973-1974 та 1979-1980 рр., коли відбулося різке підвищення цін на енергоносії. Було запроваджено низку заходів щодо їх використання і економії, розгорнуто широке впровадження енергозберігаючих технологій. Ціни на енергоресурси - головну статтю радянського експорту - почали знижуватися, особливо з 1983 р., хоча фізичні обсяги експорту нафти і газу змін не зазнали. СРСР намагався компенсувати скорочення валютних надходжень збільшенням експорту інших ліквідних ресурсів, зокрема, золота. Загалом у повоєнні роки СРСР тільки за хліб заплатив біля 12 тис. т. золота! А ще закуповувалася маса іншого продовольства. Наприклад, лише в 1977 р. і лише на "додаткові" поставки м'яса Політбюро було змушене піти на додатковий продаж за кордоном 42 т. золота. Генсек М.Горбачов у своєму виступі на XXVIII з'їзді КПРС зазначав з цього приводу:
"Уже к началу 80-х годов было ясно, что наше видимое благополучие держится за счет варварского, расточительного использования природных и человеческих ресурсов. Можно прямо сказать, что мы очень скоро попали бы в катастрофическое положение с непредсказуемыми последствиями"11
Звичайно, подібний стан справ не міг тривати довго. Вже у 1980-ті рр. зменшення валютних надходжень призвело до того, що у Радянського Союза зникли кошти на закриття багаточисельних "дірок" в економіці. Саме тут країна і відчула наступ кризи, уникнути якої можна було тільки двома шляхами. Одним з них було здійснення фундаментальних економічних реформ. Проте це було малоймовірним, оскільки економіка у нас визначалася ідеологією, а комуністична ідеологія взагалі не піддавалася реформуванню. Крім того, будь-які реформи потребують додаткових витрат, а вільних коштів як раз не було.
Другим шляхом було зменшення витрат, спроба "жить по средствам", аби віднайти кошти на підтримку економіки та її поступову модернізацію. І в цьому сенсі цікаво було б розглянути структуру радянських витрат, котра проллє додаткове світло на причини неспроможності СРСР подолати кризу та його остаточного розвалу.
* * *
Найбільшою статтею витрат протягом історії СРСР залишалася військова тема. В останні десятиріччя існування країни вона поглинула більше третини загальних радянських витрат. Тривале наздоганяння американців у галузі озброєння в 1970-ті рр. ознаменувалося досягненням нетривкого військового паритету. Це коштувало СРСР такої супермілітаризації економіки, що загрожувало їй деградацією.
Радянський військово-промисловий комплекс охоплював космічну галузь (на 80%), атомну промисловість, міністерства середнього машинобудування, радіопромисловості, авіа- та суднобудування, декілька сотень ремонтних заводів міністерства оборони тощо. Взагалі-то кажучи, в СРСР дуже важко було знайти галузь, котра не мала б відношення до військових замовлень. Навіть на підприємствах харчової промисловості лінії з виробництва звичайних макарон легко переорієнтовувалися на виробництво набоїв. Тільки в УРСР до оборонного промислового комплексу належали 205 промислових об'єднань та підприємств, 139 науково-дослідних проектних організацій, а загалом в Україні військові замовлення виконували 750 підприємств, котрі виробляли 17% оборонної продукції СРСР.12 В цілому до складу радянського ВПК відносилися понад 60 тис. підприємств.13
У ВПК зосереджувалися найкращі ресурси всіх видів. Тільки розробка озброєнь гарантувала можливість необмеженого фінансування. Однак при цьому радянський ВПК залишався таким самим неефективним, як і взагалі вся радянська директивна економіка. Щоправда, тут були свої специфічні причини. Надмірна секретність і неконтрольованість заважали перевірити ефективність витрат, через що використання коштів було нераціональним. За таких умов озброєння для держави виходило буквально золотим. Переживши страхіття ІІ-ї світової війни, СРСР не жалів коштів на оборону, але, як виявилося, замість безпеки одержав "священну корову" - ненажерливий ВПК.
Значних коштів вимагало також утримання та бойова підготовка найбільшої у світі армії. СРСР мав 240 дивізій, з яких 7 повітряно-десантних і 52 танкових.14 Наприкінці 80-х рр. у Збройних Силах з урахуванням внутрішніх, прикордонних і залізничних військ, проходили службу 6 200 тис. чол. На їх озброєнні перебували 63 900 танків, 66 880 гармат і мінометів, 76 520 бронемашин, 12 200 бойових літаків і гелікоптерів, 435 одних лише крупних бойових кораблів.15
Гарне уявлення про масштаби гонки озброєнь і ступінь напруження економіки дає кількість ядерного озброєння. Якщо в 1962 р. СРСР мав трохи більше 300 ядерних боєприпасів, то на початку 1980-х рр. загальні запаси ядерної зброї в Радянському Союзі сягнули 40-50 тис. одиниць (!!!).16 Цього вистачало, щоб десятки разів знищити всю планету. Однак безглуздя тривало й надалі. У 1980-ті рр. розгорнулися інтенсивні роботи над системами космічних озброєнь. Зокрема, саме в їх інтересах працювала більшість радянської пілотованої космонавтики. Фахівці заговорили про орбітальний театр воєнних дій, начебто було замало Європейського, Атлантичного, Далекосхідного та інших на Землі. Відповідно космічних висот сягали й військові витрати.
Слід зауважити, що понад 600 тис. радянських військовослужбовців постійно знаходилися поза межами СРСР. А разом з членами офіцерських сімей та цивільними службовцями їх чисельність сягала 1 200 тис. чол. Облаштування такої кількості людей закордоном вимагало додаткових витрат. Вони були настільки значними, що генсек Л.Брежнєв у 1968 р. у розмові з першим командуючим радянськими військами в Чехословаччині (Центральної групи військ) генералом О.Майоровим не витримав:
"За каждую трубу, за каждый километр железных дорог и шоссе, за каждую посадку самолета на аэродром - за все - там, в Чехословакии, мы должны платить золотом. Или нефтью и газом. А войска НАТО, размещенные в других странах, полностью находятся на содержании этих стран. Их кормят и одевают, даже оклад содержанием выдают - лишь бы эти войска оставались в их странах.. .".17
Вражаюча різниця, чи не правда?
* * *
До цієї проблеми впритул підходить тема астрономічних радянських видатків на підтримку численних союзників, країн "соціалістичної орієнтації", дружніх партій і політичних організацій. Всі ці витрати диктувалися потребами комуністичної ідеології, аби продемонструвати "переможну ходу комунізму" по світу, і нічого спільного зі справжніми інтересами народів СРСР не мали. Однак хіба керівництво КПРС колись питало їх про що-небудь?
Вкрай заідеологізована зовнішня політика СРСР була грандіозним вантажем на плечах і без того хворої радянської економіки. Але у ЦК КПРС просто не було іншого виходу. Більшість "союзників" визнавали СРСР своїм сюзереном лише завдяки безоплатній радянській допомозі, інакше їхні "соціалістичні" економіки просто розвалилися б. Ось і виходило, що вилученими від розпродажу природних ресурсів коштами Радянський Союз закривав "дірки" не тільки у власній економіці, а ще і в економіках дружніх країн.
Наприклад, коли 18 березня 1975 р. в Будапешті Брежнєв зустрівся з лідерами "братніх" компартій і країн-сателітів Г.Гусаком, Т.Живковим, Я.Кадаром, Е.Хонекером, швидко постало питання про дарові поставки нафти та іншого:
"Г.Гусак: Наші плановики говорять, що треба підкинути додатково приблизно півмільйона тон.
Л. Брежнєв: Апетити зростають. Раніше, я пригадую, ваш завод "Словнафт" одержував по три мільйони тон нафти на рік, а тепер, здається, хоче шість чи сім.
Г.Гусак: Загалом одержуємо 16 млн. т.
В. Щербицький: Це все, що видобуває за рік наша Україна.
Л. Брежнєв: Освоїти нові поклади - справа не така легка... Ми здійснюємо поставки і Кубі. Ми й армію кубинську одягаємо безплатно. І сплачуємо їм за цукор за пільговими цінами. Поставки зерна йдуть до ряду країн. Польща і НДР також не забезпечують себе хлібом.. .".18
Отже, СРСР, і сам неспроможний прохарчувати третину свого населення, був змушений закуповувати продовольство ще й для своїх союзників. Партійні та радянські органи СРСР виправдовували це як зовнішньоекономічну політику, спрямовану на укріплення світової системи соціалізму. Звідси ж і продаж "друзям" ресурсів за цінами нижче світових, навпаки закупівля їх продукції за пільговими завищеними цінами, надання безоплатних кредитів...
Проілюструємо це на прикладі Болгарії. Десятиріччями СРСР щорічно поставляв цій країні 12 млн. т. нафти за цінами вдвічі менше світових. А крім цього надавав фінансову допомогу на стимулювання болгарського сільського господарства. Тільки за період 1979-1985 рр. сума цієї безоплатної допомоги склала приблизно 3 млрд. рублів.19 В цілому, за окремими оцінками, з 1956 (рік заснування Ради Економічної Взаємодопомоги) до 1989 р. СРСР перекачав країнам соціалістичного табору близько 3 млрд. т. нафти.20 Ніяких позитивних наслідків у вигляді створення нових виробництв, розвитку інфраструктури народного господарства Радянський Союз від цієї великомасштабної акції не отримав.
Єдиним наочним результатом цих витрат СРСР було реальне існування у світі "соціалістичного табору", а також багатьох режимів, що проголосили у своїх країнах соціалістичний шлях розвитку. Це тішило комуністичних ідеологів, оскільки свідчило про поширення комунізму. Ще й сьогодні це тішить великоросійських шовіністів, оскільки демонструвало глобальне значення та роль Москви. Однак докладний розгляд питання свідчить про те, що за умов таких значних витрат результати були ефемерними. Зупинимося на кількох прикладах.
Для підтримки дружнього режиму СРСР направив свої війська до Афганістану. Найбільша чисельність Обмеженого контингенту радянських військ сягала 120 тис. чол. Тільки на їх утримання в чужій країні та проведення бойових операцій СРСР витратив: у 1985 р. біля 3 млрд. руб., у 1986 р. - 4 млрд., а у 1987 - понад 7,7 млрд. (в тих цінах). Доба афганської війни обходилася СРСР: у 1984 р. - 4,3 млн. рублів, у 1985 - 7,2 млн., у 1986 - 10 млн., у 1987 - 14,7 млн.21
На додаток до цього велетенські кошти витрачалися на безоплатну допомогу афганському режимові, тоді як СРСР сам зазнавав колосальної нестачі й гострого дефіциту навіть звичайних продуктів харчування. Колишній командуючий радянськими військами в ДРА генерал Б.Громов згадує:
"В Афганистан мы везли практически все. Дело дошло до того, что многие области Советского Союза взяли "шефство" над афганскими провинциями. Например, Волгоградская область, опекая провинцию Газни, регулярно должна была поставлять туда сахар, хлеб, жиры, технику и оборудование. Интернациональное воспитание не позволяло игнорировать все более настойчивые просьбы афганцев помочь им в строительстве трех или пяти школ, нескольких километров дороги между кишлаками. Фактически речь шла о том, чтобы шефствующая область взяла на себя решение почти всех бытовых проблем той или иной провинции Афганистана. Насколько мне известно, подобная практика была настоящим мучением для руководства республиканского и областного уровней. Делая в Кабуле небольшие остановки перед тем, как отправиться в свои подшефные провинции, они говорили об этом открыто".22
У кінцевому підсумку ефективність усіх цих витрат для СРСР виявилася сумнівною. По-перше, СРСР зазнав не тільки матеріальних, але й людських втрат. Загинули 14 453 чоловіки. З 641 тис. тих, хто пройшов через обмежений контингент радянських військ в ДРА, 470 тис. (70%) були поранені, контужені, травмовані, захворіли. Однак попри всі намагання знищити збройну опозицію кабульському режимові не вдалося. Навпаки, одне тільки знаходження радянських військ у ДРА завдавало СРСР відчутної зовнішньополітичної шкоди. Тому вже в 1985 р. радянське керівництво почало розглядати можливості виводу військ з Афганістану.
А по-друге, кабульський режим все одно виявився нежиттєздатним. З перемогою у громадянській війні ісламської опозиції Афганістан перетворився на вогнище постійної небезпеки для колишнього СРСР. Створили собі проблему за власний же рахунок.
Проте Афганістан був не єдиною прірвою, куди СРСР кидав значні кошти (дивися додаток №4). Ще одним супердорогим проектом радянської зовнішньої політики 1970-1980-х рр. була побудова комунізму в Ефіопії, з котрої СРСР так і не отримав ніяко користі. Мало не щорік Ефіопія опинялася на межі голоду, потребуючи нової радянської допомоги. Крім того, СРСР виявився втягнутим до внутрішньої війни, котру вела націоналістичне налаштована ефіопська влада проти автономістських настроїв однієї з провінцій - Еритреї. Фактично СРСР перетворився на заручника "дружби" з ефіопськими "марксистами". Припинення безоплатної допомоги їм автоматично тягнуло вихід Ефіопії з-під радянського впливу. Тоді вже вкладені в цю африканську країну кошти виявлялися безповоротно втраченими.
Радянське керівництво так і не наважилося визнати помилковість своєї позиції щодо Ефіопії. Безоплатна допомога продовжувалася аж до 1991 р., коли збройні загони еритрейців та іншої опозиції повалили режим М.Маріаму. Не врятувала навіть пряма участь в бойових діях радянських та кубинських військовослужбовців, арабів, "добровольців" з країн соціалістичного табору. Загинули 79 радянських військовиків, марно втраченими виявилися $10 млрд., вкладених Радянським Союзом в Ефіопію.23
Провальний "ефіопський проект" 1970-1980-х рр. "мудреців" з ЦК КПРС мав й інші негативні наслідки. Зіпсувалися стосунки з Еритреєю, котра в збройній боротьбі виборола свою незалежність. Між іншим, до "революції в Ефіопії" СРСР надавав безоплатну допомогу еритрейцям. Тепер ці кошти також виявилися втраченими, як і ще декілька мільярдів доларів, вкладених у підтримку іншої африканської країни - Сомалі. Коли в 1977 р. Радянський Союз раптом почав "дружити" з Ефіопією, котра була ворогом Сомалі, лідер останньої С.Барре поставив ультимативну вимогу: всі 1,5 тис. громадян СРСР, що перебували в країні, мали залишити її протягом 3 діб! Евакуація проходила через порт Бербера, котрий був побудований на сомалійському узбережжі цілком за радянський кошт і тепер втрачався.
Прикладів подібної бездумної розтрати народних коштів у зовнішній політиці СРСР можна знайти безліч. Протягом 1970-1980-х рр. радянським коштом велася ще одна африканська війна - в Анголі. Тут СРСР виявився втягнутим до міжплемінної боротьби, котра не припинилася ще й досі. На Близькому Сході арабські країни за радянський рахунок намагалися знищити Ізраїль. За 1956-1991 рр. одна лише Сирія отримала з СРСР на $26 млрд. тільки військової допомоги. Цікаво, що коли в 1990-ті рр. за всі нові військові поставки довелося платити, сирійські запити скоротилися до кількох десятків мільйонів доларів.24 З'ясувалося, що стільки їй цілком достатньо для своєї оборони.
Зауважимо, що деякі комуністичні країни просто використовували СРСР, прямо вимагаючи (!!!) від нього безоплатну допомогу в обмін на різного роду декларації про дружбу з Радянським Союзом. Яскравий приклад - це В'єтнам, котрому СРСР за всі роки надав різноманітної допомоги на десятки мільярдів доларів:
"Советско-вьетнамские отношения никогда не были гладкими. И прежде всего потому, что все шаги Советского Союза рассматривались Ханоем лишь с точки зрения их выгодности или невыгодности для Вьетнама. Это нередко приводило к ряду осложнений даже в военном сотрудничестве двух стран".25
До отриманої з СРСР техніки в'єтнамці ставилися недбало. Ще б пак, адже безплатно! До того ж СРСР великий, багатий і при потребі допоможе ще. А потреби постійно зростали. Звичайно, це не могло залишатися непоміченим з боку радянських представників у В'єтнамі, тому господарі ставилися до них з підозрою. Авіаційний технік з України В.Кузнецов, який знаходився у В'єтнамі в 1975-1976 рр., згадує:
"Вьетнамцы ограничивали наши перемещения за территорию базы - только организованно и в сопровождении. "Гостеприимные хозяева" уделяли группе пристальное внимание: практически все, с кем мы общались (переводчики, обслуживающий персонал, техсостав и др.), писали отчеты о нашей деятельности".26
І все це відбувалося "в сочетании с непрекращающимися просьбами ДРВ о дополнительной помощи, которая трактовалась в Ханое не иначе как "обязательное выполнение Советским Союзом своего интернационального долга".27 Не більше і не менше.
Загалом на 1991 р. борги країн "соціалістичної орієнтації" радянському сюзеренові досягали $140 млрд., однак повернути їх дуже важко.28 На місце збанкрутілих комуністичних режимів прийшли нові уряди, котрі не визнають заборгованості по радянській допомозі. Та й не надто вимагав СРСР повернення цих боргів. Косигін на засіданні Політбюро 17 березня 1979 р. з приводу подій в Афганістані сказав наступне:
"...Я считаю, что нам нужно принять товарищеское постановление и серьезно помочь афганскому руководству. Об оплате... говорить сейчас не следует, тем более, как здесь написано,- в свободно конвертируемой валюте. Какая у них свободно конвертируемая валюта, мы с них все равно ничего не получим".29
Отже, $140 млрд. виявилися безповоротно втраченими і не принесли користі народам СРСР.
Не можна казати, що радянське керівництво не розуміло, наскільки дорого коштує країні подібна зовнішня політика. Але скорочення масштабних витрат на підтримку комуністичних "друзів" не відбулося. У 1988 р. уже не могли приховати від громадськості фантастичний дефіцит бюджету СРСР, але допомога продовжувала надходити, хоча і в не таких значних, як раніше, обсягах. Безоплатні поставки озброєнь "друзям" продовжувалися навіть до останніх місяців існування СРСР, хоча це були чисті збитки. ЦК КПРС просто не міг зупинитися, аби не визнавати самому собі, що Москва перестала бути "другим полюсом світу" і програла "холодну війну".
* * *
Безгосподарність, ігнорування економічної доцільності, закривання незчисленних "дірок" за рахунок проїдання національних ресурсів поглиблювали кризу. Падіння світових цін на енергоресурси в поєднанні з надмірною витратністю економіки СРСР призвели до того, що в уряду зникли кошти для компенсації бюджетного дефіциту. На 1988 р. він вимірювався майже сотнею мільярдів рублів, що становило десяту частину валового національного продукту.30 Навіть галузі, які працювали на ВПК, стали відчувати брак коштів для поточного виробництва і капіталовкладень.
За таких умов цілком очевидною була неможливість збереження існуючих у СРСР порядків. Починаючи з 1985 р. радянське керівництво шукало шляхів реформування багатьох сфер суспільного життя, насамперед економічного. На квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС новим керівництвом на чолі з М.Горбачовим було розпочато процес, що пізніше отримав загальну назву "перебудова". Надалі він зазнавав значних коригувань: на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, коли сформулювали стратегію перебудови, влітку 1989 р., коли уряд М.Рижкова розпочав нове коло реформ...
Однак у кінцевому підсумку всі вони зазнали невдачі. Адже господарська влада повністю зосереджувалася в партійних органах. Політбюро й секретаріат ЦК КПРС були кінцевими інстанціями, які затверджували напрями господарської політики, більш-менш важливі деталі оперативного управління економікою, ідеї та зміст можливих реформ. А теоретичний арсенал таких реформаторів не виходив за межі командної економіки і комуністичної доктрини. Спроби цих реформаторів поєднати централізоване директивне планування з наданням підприємствам певної свободи (самоуправління, самофінансування) на практиці призвели до протилежних результатів: розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольоване зростання не забезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарів широкого вжитку розвалювався на очах. ЦК КПРС залишалося тільки констатувати сумну реальність у своїх постановах, подібних тієї, що народилася 8 вересня 1989 р., де повідомляється: зникли з вільного продажу мило, пральні порошки, шкільні зошити, леза для бритви, зубна паста, електричні праски, чайники, взуття й т.д. і т.ін. За рівнем споживання товарів та послуг на душу населення СРСР відступив на 77 місце в світі.
Після цього уряд М.Рижкова припинив реформаторські пошуки і повернувся до старих випробуваних методів керівництва економікою. Почалася розробка нового п'ятирічного плану на 1991-1995 рр.
Власне кажучи, на інші результати реформаторських потуг годі було й сподіватись. Адже на фундаментальні зміни в командній економіці, на перегляд відносин власності радянське керівництво ніколи б не наважилося. Крім того, командна економіка внаслідок своєї неефективності і спрямованості на першочергове обслуговування потреб ВПК в принципі не могла забезпечити високого життєвого рівня населення. А саме це вимагалося в першу чергу, оскільки коштів на його імітацію, як у 1970-х рр., вже не було. Надії ж на можливості радянської економіки в цьому сенсі були безпідставними. Якщо у передових країнах Заходу на задоволення потреб населення спрямовувалося дві третини валового національного продукту, то в Радянському Союзі, як зазначав Горбачев, у структурі радянської економіки "всего одна седьмая часть производственных фондов промышленности сосредоточена на выпуске товаров народного потребления".31 Це співвідношення стійко трималося впродовж десятиліть.
Додатковим ударом по ослабленій економіці стала техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. За словами Горбачева, у 1986 р. ліквідація її наслідків коштувала СРСР 8 млрд. руб. При цьому багато чого довелося швидко закуповувати закордоном, оскільки в потрібний момент необхідних засобів під рукою не знайшлося. Мілітаризована система виявилася не готовою до таких подій, хоча в країні діяла ціла мережа цивільної оборони. З аналогічними проблемами зіткнулися і при ліквідації наслідків катастрофічного землетрусу в Закавказзі. В усій державі не знайшлося й кількох десятків медичних апаратів "штучна нирка", їх довелося поспіхом закуповувати. І все це відбувалося на фоні не лише зменшення світових цін на нафту, але й значного падіння видобутку енергоносіїв у самій країні. Нафтодобувну галузь вразила глибока криза, причини котрої крилися у багаторічній бездумній експлуатації родовищ та мізерних капіталовкладеннях у галузь. Оскільки віднайти достатньо коштів для її врятування не було можливості (ще ж треба комуністичних "союзників" годувати!), розпочався розпад галузі. Так радянський уряд втрачав основне джерело валютних надходжень до бюджету.
Аби якось полегшити тягар витрат на радянській економіці, керівництво держави пішло на безпрецедентний крок - зменшення військових витрат. Держава, як уже зазначалося, була неспроможною витримати подальший розвиток гонки озброєнь. Для цього потрібно було знайти спільну мову із головним зовнішньополітичним опонентом - США.
Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим у 1985-1987 рр. була укладена угода про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності. При цьому СРСР пішов на дуже значні поступки, зобов'язавшись за три роки демонтувати і знищити цілий клас ракет - 1 752 одиниці. США взяли зобов'язання ліквідувати лише 869 своїх ракет.
Сталося це не від зайвої миролюбності радянського керівництва на чолі з Горбачовим. Нагадаємо, що саме ним у 1985 р. була зроблена найбільша за всі роки війни в Афганістані спроба досягти збройної перемоги. І тільки після підсумкової невдачі тих бойових дій стали готувати вивід радянських військ з ДРА, оскільки самі пересвідчилися у відсутності альтернативи.
До такої надзвичайної поступливості у воєнно-політичній сфері радянське керівництво підштовхував стан економіки. Оскільки політичні угоди із Заходом щодо роззброєння не встигали, СРСР у 1989 р. розпочав однобічне скорочення Збройних Сил. Їх загальна чисельність зменшилася на 260 тис. чол., 7 тис. танків, 600 літаків. Розформували понад 50 армій, дивізій та окремих полків. Наступного 1990 р. цей процес набрав ще більших масштабів. У грудні того року, в Парижі, завдяки поступкам Радянського Союзу вдалося укласти Угоду про звичайні озброєння в Європі, переговори щодо котрої раніше тривали без всякого успіху ще з 1970-х рр. Розпочався процес виведення радянських військ із Європи, який за своєю швидкістю більше нагадував втечу після програної битви. Протягом 1989-1991 рр. перестали існувати групи військ у Чехословаччині, Угорщині, значною мірою зменшилися угрупування в Польщі та Німеччині. Крім того, була розформована армія, що виведена з Монголії. При цьому не звернули жодної уваги на збереження багаточисельних американських баз по всьому світові, хоча про загрозу від них СРСР твердив десятиріччями.
Керівництво партії та уряду покладало чималі надії на те, що внаслідок зменшення воєнного протистояння із Заходом і скорочення армії вдасться знизити військові витрати, тим самим полегшивши навантаження на бюджет. Крім того, виношувалися ідеї переорієнтації частини ВПК, вивільненої з-під військових замовлень, на виробництво товарів широкого вжитку, гострий дефіцит котрих відчувався в країні. Однак на практиці все вийшло навпаки. Скорочення армії вимагало додаткових витрат на працевлаштування звільнених військовослужбовців. Ще більше їх потребувала конверсія ВПК, оскільки виробництво товарів широкого вжитку на військових лініях виходило надто дорогим. Таким чином, досягнути суттєвої економії на скороченні військових витрат не вдалося. Зате почали набирати обертів процеси розвалу армії та ВПК.
З іншого боку, зменшення воєнного протистояння із Заходом відкрило для СРСР шлях до іноземного кредитування. Радянське керівництво ухопилося за таку можливість, проте й ці кошти розчинялися в поточних витратах або ж просто "проїдалися". До того ж кредити - вельми небезпечне джерело покриття бюджетного дефіциту, оскільки борги потрібно повертати, і вони стають додатковим тягарем для економіки. Уже з 1989-1990 рр. західні країни відчули неплатоспроможність СРСР і почали згортати кредитування.
Наддержава перетворилася на банкрута. З довідки керівника Зовнішекономбанку СРСР Ю.Полетаева про стан платежів і розрахунків з іноземними державами в 1991 р.:
"В связи с крайним обострением платежной ситуации страна в течение года неоднократно оказывалась на грани неплатежеспособности... К концу октября 1991 года ликвидные валютные ресурсы были полностью исчерпаны, в связи с чем Внешэкономбанк СССР был вынужден приостановить все платежи за границу, за исключением платежей по обслуживанию внешнего долга".32
Аби уникнути банкрутства країни, Зовнішекономбанк СРСР протягом 1991 р. розпродавав золотий запас, "заморозив" валютні заощадження громадян, кошти підприємств, національних республік. Однак ситуація нагадувала замкнене коло. Зовнішні борги вже перевищували $70 млрд., тобто в 2-2,5 рази більше за річну суму експорту.33 Тим часом, на думку спеціалістів, країна може мати нормальні зовнішні зв'язки лише за умови, якщо борги не перебільшують суму річного експорту, інакше - банкрутство.
Все це відбувалося на фоні катастрофічної нестачі продовольства в державі, починаючи з елементарного - хліба. Восени 1991 р. уряд рахував дні до приходу в Одесу чергового корабля з американською пшеницею. А прогнози на перше півріччя 1992 р. тільки для Росії давали дефіцит у 17,35 млн. т. пшениці за мінімальної потреби 26 млн. т.34 В усіх республіках діяла карткова система розподілу продуктів харчування, якщо вони взагалі були наявні. Таким був сумний фінал господарювання по-радянськи. Економіка СРСР зазнала цілковитого краху.
2. Економічна суверенізація
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
