Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
В цьому світлі видаються небезпідставними звинувачення російських засобів масової інформації щодо колишнього прем'єр-міністра Росії С.Примакова в підготовці та проведенні замаху на життя президента Грузії Е.Шеварднадзе. Попри надії Кремля, Шеварднадзе так і не став маріонетковим політиком, тому в Москві пригадали досвід знищення попереднього грузинського президента. Як відомо, автомобіль Шеварднадзе посеред Тбілісі був обстріляний групою невідомих терористів. Президента поранили, загинули його охоронці. Терористи начебто були чеченцями, але навіть якщо це і так, врахуємо, хто їх навчав, озброював, у чиїх інтересах вони діяли... І згадаємо, хто керував російською розвідкою в роки найширших "спеціальних операцій" на Кавказі - це був академік Є.Примаков.
Довготривала і загалом безрезультатна війна в Чечні раптом виявила та наочно продемонструвала всьому світові слабкість Росії. Невдачі у Чечні призвели до падіння російського впливу на пострадянських теренах. У Москві також припинили ототожнювати СРСР і Росію, нарешті усвідомивши, що можливості країни не відповідають запитам її владної еліти.
Чеченські партизани знайшли велику моральну і подекуди матеріальну підтримку в Азербайджані та Грузії. Ці країни, достатньо відчувши на собі російську політику подвійних стандартів, тепер "віддячували" Москві тим же самим. Крім того, чимало колишніх радянських республік скористалися нагодою позбутися "братніх" обіймів північного союзника. Грузія навесні 1999 р. припинила членство у системі колективної безпеки СНД і висунула вимогу до російських миротворчих військ залишити зону грузиноабхазького конфлікту, оскільки Росія упереджено ставиться до грузинської сторони. Одночасно Тбілісі підтвердив свій стратегічний зовнішньополітичний орієнтир - Об'єднана Європа і НАТО. З вимогами виведення з своєї території російських військ тоді ж звернувся до Москви Туркменістан. У квітні 1999 р. на самміті НАТО Узбекистан проголосив свій намір долучитися до ГУАМ - альтернативного СНД об'єднання пострадянських республік. Не вбачаючи для себе реальної користі в системі колективної безпеки СНД під верховенством Росії, Узбекистан натякнув на можливість свого виходу з цієї структури. Хоча, як відомо, народилася вона в 1992 р. саме в Ташкенті.
Ще однією ознакою провалу спроб Москви перетворити пострадянські терени на "російський світ" стала поява нових міждержавних об'єднань, альтернативних інтеграційним структурам під керівництвом Москви. Це, по-перше, ГУАМ (ГУУАМ), а по-друге, - Центральноазійське економічне співтовариство.
Найбільшу небезпеку для Росії становить ГУАМ. У жовтні 1997 р. у Страсбурзі було задекларовано створення консультативного форуму Грузії, України, Азербайджану і Молдови. На перших початках російські політологи не надавали ГУАМ значення, вважаючи його "союзом скривджених" (всі держави-члени ГУАМ сповна відчули на собі російські політичні "спецоперації"). Ситуація змінилася, коли до ГУАМ долучився Узбекистан, змінивши назву об'єднання на ГУУАМ. В Москві добре усвідомили, що на теренах колишнього СРСР з'явилася альтернатива російському диктатові. Адже відносини в новому об'єднанні будувалися на засадах взаємної поваги, а не підкорення слабших "спільним інтересам Співдружності" (тобто інтересам Москви). З'явилася можливість перетворення України на регіонального лідера. Крім того, серед економічних завдань на першому місці у країн-учасниць ГУУАМ було забезпечення транзиту кавказької та каспійської нафти в обхід Росії. Це нівелювало б залежність країн СНД від постачання російського палива.
До речі, Москва вважала взагалі всі інтеграційні проекти, ініційовані не нею, такими, що суперечать російським державним інтересам. Свого часу на цьому наголошувалося у доповіді начальника Служби зовнішньої розвідки С.Примакова, після чого президент Єльцин призначив його на пост міністра закордонних справ. Тому Росія робила все можливе, аби розвалити ГУУАМ. Досить зазначити, що тільки через чотири роки після проголошення створення цієї організації, лідери держав-учасниць спромоглися подолати опір та підписати елементарні установчі документи ГУУАМ. До червня 2001 р. самміти президентів з цього приводу постійно зривалися.15 Тим не менше, ГУУАМ виявився показовим сигналом про невдачу російських спроб перетворити СНД на зону російських виключних інтересів. Співдружність взагалі перетворилася на "президентський клуб". Навіть мер Москви Ю.Лужков був змушений визнати:
"Надо прежде всего признать, что, действуя на протяжении шести лет - с 1992 по 1997 год - по алгоритму "никуда они не денутся", мы перегнули палку... Уровень антироссийской интоксикации в некоторых странах СНГ достиг опасных размеров, а понятие интеграции оказалось дискредитированным".16
Саме тому Росія втратила інтерес до старих інтеграційних проектів, визнавши їх банкрутство. Заступник керівника адміністрації президента РФ С.Приходько заявив агенству "Інтерфакс", що перед виконавчою владою Росії немає завдань про створення нових союзних структур між Росією, Білорусією і Україною. Так він прокоментував наміри учасників конференції "Україна, Білорусь, Росія - союз неминучий" закликати президентів трьох слов'янських держав утворити тристоронній міждержавний союз.17 Більш того, виступаючи на 37-й Міжнародній конференції з питань безпеки в Мюнхені в січні 2001 р., секретар Ради безпеки РФ С.Іванов заявив: у керівництві Росії відбулося "певне переосмислення основних напрямів російської політики в СНД". Кремль дійшов висновку, що "перетворення Співдружності на повноцінне інтегроване об'єднання у найближчій перспективі неможливе", тому пріоритет надоватиметься "розвитку двосторонніх відносин з країнами СНД".18
Така несподівана "прагматичність" Москви і різка перестановка зовнішньополітичних орієнтирів не повинна вводити в оману. Зміна "форм" співробітництва з країнами СНД не передбачала революції в поглядах Москви щодо найближчих сусідів, враховуючи й Україну. Докорінних змін зазнала лише тактика, на яку вплинув "прорив на білоруському фронті".
Єдиним реальним досягненням інтеграційних зусиль за московськими схемами виявилося створення Союзної держави з Білорусією. Щоправда, і тут також не все надійно, оскільки інтеграційні успіхи тримаються виключно завдяки поступливій позиції президента О.Лукашенка і придушенні ним будь-якої опозиції в країні. Тому зміна влади в Білорусії означала б для Москви великі політичні ускладнення. Проте російське керівництво позитивно оцінило досвід поглинання Білорусії (особливо в порівнянні з провалом інтеграційних проектів у межах СНД) й вирішило перенести його на двосторонні відносини з іншими пострадянськими республіками. Адже для того, щоб тримати в постійній напрузі окремі держави, у Росії цілком вистачає важелів тиску. Щодо України, то спікер російської Думи Г.Селезньов охрестив нову політику так:, "Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну".19
Аналізуючи зміни в російській політиці, відомий американський політолог З.Бжезинський зазначає, що з боку Кремля і надалі простежується намагання обмежити незалежність України. Серед засобів - придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше.20 Проаналізуємо їх докладніше.
2. Торговельна війна
З часів СРСР, як уже зазначалося вище, економіки всіх національних республік були частками єдиного народногосподарського комплексу. Це обумовило велику взаємозалежність економік нових держав, які утворилися на теренах Радянського Союзу. Стосовно України та Росії цілком достатньо зупинитися лише на кількох моментах. Україна була традиційним постачальником продовольства на російський ринок. Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного, металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.
Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60% українського експорту, враховуючи по цукру - 76%, по м'ясопродуктам і рибі - 87%, безалкогольним і алкогольним напоям - 43%. Уже наступного 1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи - в 7,7 рази, цукру - в 7,4 рази, безалкогольних і алкогольних напоїв - у 6,5 рази.21 Сталося все це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження. Показова історія з цукром. У квітні 1997 р. російським урядом була введена нова митна ставка на цукор у розмірі 25%, але не менше 0,07 екю за 1 кг. До того діяла ставка 0,012 екю, котрою український цукор взагалі не обкладався. Окрім нової митної ставки для обмеження українського експорту цукру російський уряд запровадив квоту 300 тис. т. замість старої, що складала на вересень 1996р. 1 100 тис. т.
Однак цього виявилося замало, аби відучити російських споживачів купувати український цукор. Влітку 1999 р. уряд Росії запровадив 20%-ве спеціальне мито на український цукор у межах тарифних квот. Згодом після багатьох переговорів її скасували разом із додатковим 3%-им митом на імпорт товарів, проте справу вже було зроблено. Прикриваючись розмовами про захист російського цукровиробника та начебто погану якість українського цукру, уряд примусив споживача завозити цукор до Росії аж із Аргентини, а не купувати його в "братів" з України. Депутат Держдуми Росії від Аграрної партії М.Сухий констатував сумні реалії: "Ми із задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато перепон".22
Щось подібне відбулося з традиційним експортом до Росії спирту і горілки. Їх ввезення в 1995 р. складало відповідно 98% та 70% загального російського імпорту цих товарів з СНД. У січні 1996 р. було запроваджено акцизні збори, що зробили українські товари на російському ринку нерентабельними.
Для чого російський уряд так старанно витісняє з ринку держави українські товари? Його офіційна точка зору: з метою захисту російського виробника від експансії дешевших українських товарів або ж через невисоку якість українських товарів, котрі самі не витримують конкуренції. Приклад з цукром продемонстрував, що російський виробник нічого не виграв від торговельної війни проти українського цукру. Адже на ринок прийшов цукор з далекого зарубіжжя, котрий раніше не міг сперечатися з українським, доки митні збори не зробили його надто дорогим.
Аналогічною виявилася ситуація з українським металом, котрий витісняється з російського ринку ще активніше, ніж цукор. За радянських часів Україна виробляла до 1/3 усього метала. Істотне місце на російському будівельному ринку вона посідала й після розвалу СРСР. У 1999 р. було вироблено 26 994 тис. т. металопродукції (зростання на 12% щодо попереднього року), з яких експортовано до Росії 1 073 тис. т. (зростання на 3,6%). Російський уряд негайно взявся "виправляти" ринок, обмежуючи доступ українському металу до Росії. Все це прикривалося розмовами про "несоответствующее качество" сталі, прокату, іншої металопродукції з України. Брехливість подібних вигадок викривається самими ж росіянами:
"Ломимо международных сертификатов (таких как международный стандарт ИСО-9002, евростандарт ЕМ 10080, для труб - технический свод правил AD-WO/TRD 100), большинство украинских поставщиков металла имеют и российские сертификаты соответствия, что значительно облегчает использование украинской стали на территории России. <...> Один из сотрудников "Росконтракта" (бывший ГОССНАБ СССР) прокомментировал ситуацию следующим образом: "Для меня не существует такого понятия как "украинский продукт". У нас есть металл, который соответствует ГОСТам и имеет сертификацию. С ним мы и работаем". Если украинская сталь имеет российский сертификат, то, получается, нет никаких причин избегать ее использования".23
Якщо український метал зовсім не поступається за якістю російському, то в чому ж річ? Чим викликаний "хрестовий похід" уряду Росії проти нього? Захистом російського виробника від недобросовісної конкуренції? Зовсім ні.
"Почему так происходит - вопрос сложный, ибо он затрагивает политическую расстановку сил. По мнению специалистов, вопрос о плохом качестве украинской стали вообще является "надуманным и искусственно созданным". Россия, естественно, заинтересована в наращивании собстаєнного производства стали и поддержке отечественных производителей. Но при этом нарушаются элементарные принципы международного распределения труда и тем самым наносится экономический вред как украинским, так и российским производителям стали - псевдозащита рынка ведет к тому, что российское производство продолжает организационно и технологически стагнировать из-за отсутствия здоровой конкуренции. Но больше всего страдает рядовой строитель, преследующий прежде всего собственные интересы, а в итоге, как всегда, - потребитель".24
Останнім акордом торговельної війни на ринку металопродукції стала нещодавня історія з витісненням українських сталевих труб із Росії. Урядова комісія з захисних заходів у зовнішній торгівлі і митно-тарифної політики РФ ухвалила рішення про введення мита на українські труби великого діаметра в розмірі 20%, а на всі інші вітчизняні труби - 40%, якщо Україна відмовиться обмежити їх ввезення на російську територію на рівні 480 тис. т. на рік.
Пояснюючи ситуацію зауважимо, що українські трубні підприємства розвивалися в часи СРСР у розрахунку на російський ринок. З 1,6 млн. т. труб, вироблених Україною в 2000 р., найбільша частина (0,8 млн. т.) була експортована до Росії. На внутрішньому українському ринку знайшли собі застосування тільки 0,3 млн. т., решта була поставлена третім країнам. Запровадження мита одразу робить ціну українських труб у Росії надто високою, а квота в 480 тис. т. нікого не задовольнить. Навіть квота в 620 тис. т. (з них 135 тис. для труб великого діаметру), встановлена після міжурядових україно-російських переговорів, за оцінками російських експертів, рівноцінна запровадженню 40%-го мита.25 Як зазначає генеральний директор об'єднання "Укртрубопром" Л.Ксаверчук, "у нас один завод ім. Карла Лібкнехта виробив у минулому році 614 тис. тонн труб, а 80% його продукції йде на експорт".26 Як наслідок, ціла галузь економіки України муситиме знижувати обсяги виробництва, почнуться простої підприємств, люди втратять роботу й засоби для існування.
Розмови, що подібним чином російський уряд допомагає своєму виробникові, як уже зазначалося вище, цілком брехливі. Українські труби, по-перше, ані трохи не поступаються російським за якістю, а по-друге, ані трохи не загрожують російським трубовиробникам. Аналогічно до Росії, спеціальне розслідування щодо постачання труб з України проводила Угорщина. Врешті-решт, міжвідомча комісія Угорщини з міжнародної торгівлі ухвалила рішення не вживати заходів з захисту свого ринку від української металопродукції.27 Тобто маленькій Угорщині українська металопродукція не загрожує, а великій Росії загрожує?
Насправді причини трубних обмежень полягають в іншому. Дивовижним чином збіглися інтереси російського уряду з інтересами Фонду трубної промисловості Росії. Саме після звернення його учасників до голови уряду РФ М.Касьянова українські трубовиробники зазнали обмежень. В чому інтерес учасників згаданого Фонду? Адміністративне усунення українських труб з ринку автоматично зробить цей Фонд монополістом і дозволить безпідставно збільшити ціни. Саме це прогнозує Л.Ксаверчук, коли пояснює причини витіснення українських трубних підприємств з російського ринку: "Це робиться для підвищення ціни російських труб на ринку РФ. Як тільки ми обмежимо постачання труб, там відразу зростуть ціни".28 В умовах будівництва трубопроводів в обхід України (про що мова піде далі) це гарантуватиме росіянам надприбутки.
А в чому ж тоді інтерес російського уряду? З одного боку, ще уряд Т.Гайдара розпочав шлях до створення в Росії замкненого циклу виробництва усього необхідного незалежно від ціни, аби тільки позбутися кооперації з країнами СНД. Для заміщення української трубної продукції вже розгортаються додаткові потужності на російських підприємствах, як Новолипецький і Магнитогорский металургійні комбінати, ВАТ "Северсталь", Волзький трубний завод... З іншого боку, закриття російського ринку збуту для українських виробників внесе додаткову дестабілізацію до нашого суспільства. Адже робітники трубних підприємств пов'язуватимуть втрату роботи з державною незалежністю України, ідея котрої дискредитується, Натомість привабливішим стане приклад Білорусії, чиїй продукції не створюють перепон в доступі на російський ринок, а навпаки - відкривають "зелену вулицю". Минулого року Росія взяла в Білорусії 80 тис. тракторів МТЗ і 70% продукції промислового гіганту МАЗ. Ще б пак, адже Білорусія - дружня країна. Критерієм дружності для Росії є повне піддакування їй на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, - вже ознака ворожості, з точки зору Росії.
Зауважимо, що така політика для Москви не нова. Свого часу авторові цих рядків довелося побувати на закритій нараді для керівників підприємств, під час котрої представник ЦК КПРС пояснював причини розташування виробництва автобусів "Ікарус" саме в Угорщині. Протягом усіх повоєнних років зберігалася постійна небезпека виходу цієї країни зі складу Варшавського Договору і взагалі з радянської сфери впливу. Але якби угорський уряд виявив надмірну самостійність, СРСР і країни "соціалістичного табору" негайно закрили б свій ринок для угорської продукції. Власні потреби Угорщини в автобусах були незначними, на Заході "Ікаруси" ніхто не купував, тому сто тисяч робітників і сотні тисяч членів їх сімей втратили б засоби до існування. Спалах їх незадоволення був вельми небезпечним для угорського уряду, забезпечуючи Москві контроль над Угорщиною надійніший, ніж вся 70-тисячна Південна група радянських військ. Тільки тоді ця політика Москви називалася "доктриною обмеженого суверенітету", а тепер західні експерти говорять про російські наміри "обмежити незалежність України". Що ж, спадковість політики цілком зрозуміла: винайдені ідеологами з ЦК КПРС методи тепер застосовуються російськими геополітиками.
Саме таким політичним розрахунком керується російський уряд, коли свідомо йде на економічні збитки від торговельної війни з українськими товарами. Росія якось подолає ці збитки, зате Україна стане більш зговірливою. І сиплються з-під пера російських урядовців торговельні обмеження одне за одним. Зокрема, нові ставки експортного мита на вивіз до країн, які не беруть участі в диктованому з Москви Митному союзі, енергоносіїв, коксу, деревини, хімічних елементів, паперу, кольорових металів... Спеціальні мита на ввіз до Росії української крохмальної патоки, карамелі, сезонні мита на цукор... Останньою в цій черзі виявилася українська сіль.29
Жорстке проведення зовнішньоторговельної та митної політики має ще один негативний ефект. Воно суперечить курсу російського уряду М.Касьянова та перспективній програмі економічного розвитку Г.Грефа. Одним із першочергових завдань уряду РФ проголошувалася інтеграція Росії в міжнародну торговельну систему, насамперед, у ВТО. В програмі Г.Грефа передумовлено спрощення митних правил та зниження ввізного мита. У цій ситуації введення різних обмежень і дискримінаційних квот на українську продукцію шкодить іміджу Росії, котрій необхідно завоювати позиції ліберальної ринкової держави. Однак на які жертви не підеш заради великодержавної величі.
Цей диктат політики над економікою в поєднанні з рештками імперської психології вищих державних чиновників Росії відіграє провідну роль в торговельній політиці нашого північного сусіда щодо республік колишнього СРСР.30 Це змушено визнають неупереджені російські дослідники:
"В известной степени такие упреки справедливы. Политика не должна быть диктатором по отношению к экономике, внутриполитические веяния, колебания и перемены, столь частые, хоть и не коренные в современной России, не должны разлаживать, а тем более подрывать сложившиеся экономические межгосударственные отношения".31
Зменшення зацікавленості Росії в українській продукції за умов збереження залежності України від поставок з Росії (в яких левову частку складають енергоносії) відкриває перед Москвою широкі перспективи по перетворенню економічної залежності України на залежність політичну. Адже зупинка українських виробництв через закриття російського ринку для їх продукції супроводжується намаганням російського капіталу приватизувати ці виробництва за безцінь. Показовий факт: під час міжурядових переговорів у Москві щодо "грубного питання" 11 квітня цього року російська сторона погоджувалася зберегти бажану для українських виробників квоту в 750 тис. т., якщо Київ погодиться на об'єднання енергетичних, систем двох країн. Це у свою чергу відкрило б шлях до приватизації української енергетики російською компанією "Єдині енергосистеми" на чолі з А.Чубайсом. Подібні намагання складають другий напрям нової експансії Росії щодо України.
3. "Стратегічний контроль" над економікою
Як відомо, після 1945 р. відбулася криза і розпад світових колоніальних імперій, що складалися протягом багатьох століть - Британської, Голландської, Португальської, Бельгійської, Французької. Від колишніх грандіозних володінь, які іноді в десятки разів перевищували площу своїх метрополій, до 1990-х рр. збереглися жалюгідні рештки. Але й ті (як-от Гонконг і Макао) поступово уходять від своїх минулих володарів.
Отже, колоніалізм помер. Чи це справді так? Подивіться уважно на економіки нових країн, котрі в недалекому минулому належали до чиїхось імперій, і знайдете цікаву закономірність: цілковите панування там капіталу з колишніх метрополій. Не будуть становити виключення й ті з них, що раніше належали до "друзів" СРСР. Зокрема, за останні десять років португальський капітал повернувся до Анголи та Мозамбік - своїх багатовікових африканських колоній. Дійшло до того, що прем'єр-міністр Бельгії нещодавно навіть офіційно вибачився перед Конго й Руандою, бо своєчасно не припинив міжетнічну різанину в цих африканських країнах. Виявляється, маленька Бельгія, розташована за тисячі кілометрів від зони конфлікту в Африці, мала реальні важелі впливу на тамтешню ситуацію. Ще б пак, адже це її колишні колонії.
Якщо метрополії насправді не залишили своїх колоній, а й надалі мають вирішальний вплив на життя нових країн, то як це називається? Неоколоніалізм. Тобто нове видання старої політики. Вимушений перехід до них відбувся через неможливість зберігати багатовіковий устрій відносин "метрополія-колонія". Найпоширенішою формою неоколоніалізму є скуповування за безцінь у колишній колонії підприємств стратегічного значення, зокрема в сировинному, енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землі. Сьогодні ми бачимо, що саме до таких дій щодо України вдається Росія.
Як уже зазначалося вище, в першій половині 1990-х рр. Москва робила головну ставку на нове поглинання пострадянських країн під виглядом "інтеграції". Врешті-решт, ці спроби закінчилися невдало, тому політика вимагала змін. Це визнавали навіть ортодоксальні російські імперіалісти, як "геополітик" О.Дугін:
"Учитывая то, что простая интеграция Москвы с Києвом невозможна и не даст устойчивой геополитической системы... Москва должна активно включаться в переустройство украинского пространства по единственно логичной и естественной геополитической модели".32
Це "включення" Москви полягало в тому, що, не маючи змоги зламати опір республіки тиском ззовні, ставка переноситься на встановлення стратегічного контролю над нею зсередини:
"Стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы на юге и западе... Абсолютным императивом русской геополитики на черноморском побережье является тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы на всем его протяжении - от украинских до абхазских территорий".33
Подібна перспектива забезпечується через встановлення контролю над ключовими галузями економіки України. Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб'єктом відносин власності. Закриття для продукції цих українських підприємств традиційних російських ринків, під забезпечення котрих їх будували, має здешевіти російським компаніям їх купівлю. Саме так відбувалося в країнах Азії та Африки, тільки там це називалося неоколоніалізм. А як це називається у нас? Співробітництво на двосторонній основі?
Основні сфери росїйських інтересів - це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.
Один з найбільших українських нафтопереробних заводів - ВАТ "Лисичанськнафтооргсинтез" (ЛиНОС) - минулого року потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму "Альфа-груп". Інша дочірня компанія цього консорціуму - "Альфа-НАФТА" - володіє частиною нафтопереробного заводу "Нафтохімік Прикарпаття" й керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія російського "ЛУКойлу" "ЛУК-Синтез Ойл Лімітед" володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ "Галичина", де поруч з російськими намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше, що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ - єдиний з усіх в Україні - не вдалося прибрати до рук російським нафтовим компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів "Казахойлу". Від імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує "Група Альянс".
Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти й нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії. Зокрема, на базі нафтохімічного концерну "Оріана" (м. Калуш Івано-Франківської обл.) створено ТОВ "Лукойл-Нафтохім" - дочірня київська фірма однойменної російської компанії. Капітуляцію перед експансією російських нафтових компаній часто пояснюють тим, що можливості української переробки значно перевищують потреби країни в бензині, дизпаливі й мазуті. Тому, мовляв, існує реальна потреба включити українські НПЗ до загальної системи російського експорту нафти.
Капітулянтам, які віддали росіянам стратегічну галузь вітчизняного виробництва, хотілося б навести приклад іншого ставлення до державної справи. Чеські заводи, як відомо, з часів існування Ради Економічної Взаємодопомоги "соціалістичного табору" орієнтувалися на радянську нафту. Проте з початку 1990-х рр. Чехія, як жодна інша країна Східної Європи, доклала значних зусиль для диверсифікації поставок нафти на свої НПЗ. До цього спонукали спроби російських дипломатів примусити Прагу відмовитися від вступу до НАТО, спираючись на нафтову залежність Чехії від Росії. Спалахнув політичний скандал. І хоча Москва вибачилася перед Прагою та відкликала винних дипломатів, чеські нафтовики однозначно перейшли на нафту з Середземноморського регіону. Не зупинило навіть те, що чеські НПЗ традиційно орієнтувалися на Ромашкинський сорт нафти, котрий видобувають у Татарстані. На заводах провели необхідні технічні роботи, аби одержувати нафтопродукти з легших, малосірчастих сортів нафти Середземномор'я. А росіяни на всі спроби приватизувати що-небудь з нафтової галузі Чехії постійно діставали відмову. У 1999 р. "ЛУКойл" запропонував вигідні умови приватизації зовсім невеликого НПЗ у місті Парамо (потужністю 1 млн. т. на рік). Однак чехи не погодилися саме через російську приналежність компанії.
Польські покупці, як і чехи на південній гілці нафтопроводу "Дружба", також швидко зрозуміли: тільки рішуча диверсифікація джерел поставок нафти убезпечить їх від цінового диктату російської сторони. Тоді вони перейшли на нафту з Північного моря, аби протистояти ціновим атакам російської компанії "Сіданко", що була координатором цього напряму "Дружби".
У нас же російський капітал забирає цілі галузі економіки одна за одною. Вслід за нафтопереробкою і забезпеченням країни нафтопродуктами до росіян перейшли Миколаївський глиноземний завод і Запорізький алюмінієвий комбінат - левова частка алюмінієвої промисловості України. Російські компанії активно цікавляться й скуповують пакети акцій цементних і металургійних підприємств Донецької та Дніпропетровської областей. Для підтримки нових приватизаційних проектів Альфа-банк із уже згаданого консорціуму "Альфа-груп" викупив у 2000 р. "Київінвест-банк", перейменований після цього на "Альфа-банк Україна". Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом до української економіки рушили й банки.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
