Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
"Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок".40
Як бачимо, колиска Росії - Володимиро-Суздальська земля - народжувалася без якихось сталих зв'язків з Київською Руссю. Їх взаємні стосунки характеризувалися здебільшого відчуженістю і навіть ворожістю. В.Ключевський мусив констатувати, що ця відчуженість на момент здобуття Києва в 1169 р. була "уже готовым фактом":
"За 12 лет до киевского погрома 1169 г., тотчас по смерти Юрия Долгорукого, в Киевской земле избивали приведенных им туда суздальцев по городам и селам".41
М.Костомаров додає, що ця відчуженість і надалі була на заваді спробам володимиро-суздальських князів підкорити собі українські землі:
"Свежие признаки вражды, воспоминания о Юрии и Андрее не могли згладиться скоро".42
Причини цієї відчуженості лежать на поверхні. Київська Русь орієнтувалася не лише на Візантію, але й на сусідні європейські країни: Чехію, Угорщину, Польщу. Стараннями великого київського князя Ізяслава Мстиславича в українських землях замість внутрішньої феодальної ворожнечі утверджувалася стабільність. Київ повернув під свій вплив Новгородське, Смоленське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське князівства. Наприкінці 1153 р. Києву підкорилося найсильніше з українських удільних князівств - Галицьке. Недаремно академік НАН України П.Толочко характеризує князя Ізяслава як "розумного політика і талановитого воєначальника".
Одночасно у володимиро-суздальських землях відбувалося формування нового російського етносу. А також будувалася зовсім інша держава, яка орієнтувалася на взірець східної деспотії. У своїй боротьбі проти Київської Русі ця нова держава досить легко знаходила собі спільників серед своїх східних союзників. Зокрема, у війську Юрія Долгорукого під час його походу на Київ 1151 року перебував половецький хан Свенч. Він похвалявся ущербити свою шаблю об Золоту браму Києва, як це колись зробив його батько хан Боняк. Вельми показово, що батько Юрія Долгорукого київський князь Володимир Мономах довго боровся проти хана Боняка, захищаючи Київську Русь від східних кочовиків. А син великого князя, засновник Москви Юрій Долгорукий уклав союз з сином хана Боняка проти Русі. Тому не дивно, що в ніч загадкової смерті Юрія Долгорукого 16 травня 1157 р. ображені кияни підняли повстання і вчинили справжнє полювання на суздальців.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях:
"Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: "Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные. <...> Андреевич (син Андрія Боголюбського, який очолював похід на Київ - авт.) с полками своими ушел к отцу на север с честью и славой великою, замечает северный летописец, и с проклятием, добавляет летописец южный".43
Додамо від себе, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад:
"Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои".44
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг.
"В Южной Руси - писав М.Костомаров, - пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському - авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его... Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности". 45
Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Ця тенденція збережеться і надалі, однак докладніше про неї трохи згодом. Зараз для нас важливо те, що Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХП ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.
До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини:
"Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно".46
При цьому він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя "Боголюбський". Правильніше було б йому називатися "Богокрадським".
М.Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський "основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным (??? - авт.) сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь - Україну - авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным".47
Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу:
"...Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський - авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге".48
Ця нова держава - Володимиро-Суздальське князівство - з самого початку свого існування зосередилася на тісних контактах зі Сходом. Спочатку це були спільні з половцями походи на Київ. Згодом першочергову увагу приділяли завоюванню мордви і волзьких булгар. Але це ще не означало рішучого переорієнтування колиски майбутньої Росії на Схід. Таке доленосне рішення в Росії було прийнято під впливом грандіозної монгольської навали.
* * *
Витоки деспотичного самодержавства в Росії. Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХІІ-ХІІІ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.
Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Наприклад, в Рязанській землі загинули дев'ять князів із дванадцяти. Із трьох ростовських князів загинули двоє. Із дев'яти дорослих суздальських князів, що на момент навали знаходилися у своїх землях, було вбито п'ятьох. Хто ж тоді вижив? Тільки ті, хто беззаперечно визнав монгольську владу.
Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву "гобалик" - "добре місто". Вони зобов'язувалися постачати монгольське військо припасами. Такими були Ярославль, Ростов, Углич, Твер... За переказами, поки "зле місто" Козельськ кілька тижнів вперто захищалося до останнього свого мешканця, розташоване поряд селище за "гобалик" надавало монголам провізію. З тих часів це селище охрестили новою слов'янською назвою - Поганіно.
Просто визначальну для Росії роль відіграв тоді князь Олександр Невський:
"...Отважный воин Александр Невский проявил такое отношение к монголо-татарскому нашествию, которое до сих пор вызывает у одних полное непонимание, у других - недоумение. В самом деле, когда в 1238 г. татарское войско вторглось в пределы Суздальской земли, он не послал подкреплений ни своему отчему городу Переяславлю-Залесскому, ни столице Владимиру. Не пытался он соединиться и с войском дяди, стоявшего на реке Сить. Даже Торжок, исконно новгородская вотчина, не получает помощи от молодого князя и захватывается ордынцами. Неудивительно, что, видя такую покорность, Батый оставляет у себя в тылу неразоренный Новгород и поворачивает войско громить города Южной Руси".49
А радянська історіографія тривалий час брехала, нібито Батий повернув від Новгороду на південь через острах перед бездоріжжям. Більше того, коли в 1250 р. молодший брат Олександра Невського володимирський князь Андрій укладає антимонгольський союз з володарем українських земель Данилом Галицьким, Невський відмовляється до них приєднатися:
"Земли, контролируемые Александром Невским, могли бы сыграть здесь (у антимонгольському союзі - авт.) ключевую роль, поскольку связывали в единое целое удаленные княжества. Кроме того, богатый Новгород был способен пополнить русское войско финансами и людьми. Однако Александр не только не примкнул к союзу, но и, наоборот, поспешил в Орду с жалобой на брата. Итогом поездки стал карательный поход Неврюя на Владимирское княжество".50
Чим же пояснюється така позиція російського національного героя? А причина вельми прозаїчна - боротьба за владу на Русі при допомозі монголів. Бути першим, нехай і під владою хана:
"В последующие годы Александр Ярославич не меняет своей позиции. Покорно прибывая в ханскую ставку в Каракорум, он получает "из рук" татар в дополнение Новгородскому еще и Киевское княжество. <...> После похода Неврюя за ним было закреплено великое Владимирское княжество, а сам князь побратался с сыном Батыя Сартаком".51
Звичайно, монголи позитивно ставилися до збирання руських земель під рукою свого вірного васала. Проте Олександр Невський і всі, хто піде його шляхом, будуть змушені розраховуватися новими зрадами. Вони стануть більшими монголами, ніж самі монголи, щоб пробитися до кола найвідданіших слуг великого хана.
У листопаді 1263 р. князь Невський помер від хвороби на зворотному шляху з ханської ставки. Подейкували, нібито його отруїли монголи. Однак це малоймовірно. Скоріше за все росіяни просто не хотіли змиритися з фактом дружби популярного князя з Ордою. Недаремно ж син Олександра Невського Андрій продовжував шлях батька. Як повідомляє літописець, у 1281 р. він "много дары даде царю и великим князем Ордынским, и всех наполни богатством, и уговори и уласка всех, и изспроси себе княжение великое Владимерское у царя под братом своим старейшим, великим князем Дмитрием Александровичем". Коли ж Дмитру Олександровичу вдалося повернути собі князівство, Андрій за прикладом батька доніс ханові на "измены" брата. З Орди прибула "Дюденева рать", що спалила чотирнадцять міст. Ну а Андрій знову одержав титул володимирського князя.
Так зростала ціла генерація покірних російських князів, для яких воля хана була законом. Династичні проблеми вирішувалися за допомогою Орди: хто більше плазував перед ханом, хто давав більші подарунки, той і становився великим князем. Для цього російські князі тривалий час жили в Орді, навіть одружувалися там, споріднюючись з впливовими місцевими родами. Ну і звичайно доносили один на одного, щоб вважатися ханом за його найбільш вірного васала.
Повертаючись до своїх уділів, ці "служебники" хана будували свою владу на ординський взірець. Орду наскрізь проймали відносини жорстокої підлеглості. Влада хана була абсолютною, нічим не обмеженою. Так само і російські князі прагнули необмеженої влади й вимагали беззаперечної підлеглості підданих.
Однак ординський державний вплив був не єдиним, що посприяв закріпленню одноосібної князівської влади. Велику роль також відіграло становище "прифронтової країни", яке склалося в останній чверті XII ст. У ці 25 років російський дослідник В.Каргалов нарахував понад 15 тільки великих ординських нападів. Багато міст після Батия зазнали нових руйнувань. Зокрема, Переяславль-Заліський руйнувався чотири рази. Муром, Суздаль, Рязань - ще тричі, а Володимир-на-Клязьмі - двічі. За умов постійної зовнішньої небезпеки населення було зацікавлене у сильному князі, здатному їх захистити. Тому роль і значення князя в суспільстві постійно зростали, його деспотична влада надовго стала нормою, а з часом трансформувалася в царську самодержавну владу.
* * *
Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об'їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій Ш ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення "називає себе холопами (Chlopi, Chlopn), тобто рабами государя".
В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства. Спочатку це була тільки знать. Однак в XI ст. через практичну відсутність для Європи зовнішньої воєнної небезпеки, значення знаті зменшилося, і в боротьбу за привілеї включилися міста. На межі ХІ-ХII ст. відбулася серія кривавих "комунальних революцій", що закінчилися перемогою міст. їхні права зафіксували в "хартіях вольності". Зокрема, відголосом цієї боротьби стала поява так званого Магдебургського права, котре було привнесено також до двох десятків міст України (Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Полтава і навіть Чорнобиль). Так в Європі формувалися паростки майбутніх громадянських свобод.
Однак за російських обставин для цього не склалося історичних умов. Навіть найвища знать Росії вважалася холопами царя. Витоки цього слід шукати в змінах становища знаті після батиєвої навали. Князі, бояри, дружинники були фізично винищені в страшній битві на річці Сить та при обороні міст. Нова знать призначалася князями не за ознакою родовитості, а на підставі особистої відданості князю. Переважали серед неї вихідці з бідного і безрідного населення. Тому вони мешкали прямо при князівському подвір'ї, звідки й пішла їх назва - "дворяне". Іншими словами, вже в самій назві простежується цілковита залежність знаті від деспотичної влади монарха.
Тільки в 1785 р. Катерина II "Хартією дворянських вільностей" зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр II скасував кріпацтво.52 Російський професор П.Жукович у 1912 р. зазначав:
"До него (тобто Олександра II - авт.) Россия была страною бесправия. В основе общественного и государственного устройства лежало позорное крепостное право, в силу которого несколько тысяч людей привилегированного сословия имели почти неограниченную власть над двадцатью тремя миллионами рабов".53
У той же час в сусідніх європейських землях знать називалася зовсім по-іншому - "шляхта". Це символізувало її "шляхетне" (а не "дворове") походження, тобто належність до знатного роду, що надає особливі права та привілеї.
Що ж стосується привілеїв і вільностей для міст, то в Росії влада і близько не допускала нічого подібного. Найбільше думок про це мала Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями і міцними торговельно-політичними зв'язками із Заходом. Це викликало занепокоєння у князівської влади. Адже Новгород насмілювався мати свою окрему думку. Як наслідок, князі намагалися силою зробити Новгород таким, "як всі інші". Першим був той же Олександр Невський:
"...Он привел в Новгородскую землю татарских численников, переписывавших население для обложения данью (исключение было сделано для духовенства). В отказавшийся подчиниться Новгород князь ввел в 1259 г. свои войска, подавляя антиордынские выступления, зачинщикам которых выколол глаза и отрезал носы".54
Згодом Новгород, на жаль, програв Москві боротьбу за гегемонію в Росії. У 1463 р. московські війська вигнали з Великого Новгороду 8 тисяч родин, погнавши їх пішки до Центральної Росії. Багато з них померли в дорозі. У 1489 р. те ж саме повторилося у Пскові й Вятці. Остаточно добив російські традиції свободи і вільних зв'язків з Європою Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину та закріпивши деспотичне самодержавство. Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва, а через нього й від Візантії.
* * *
"Залізна завіса" в історії Росії. Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв'язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.
Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному XIII ст.:
"Вероятно, молодому новгородскому князю ордынцы казались меньшим злом, а то и союзником в борьбе с экспансией с Запада. <...> В 1251 г. Невский наотрез отказался от помощи папы римского в борьбе с Ордой".55
Беззаперечно, до цього спонукали деякі дії Заходу, котрі на Русі сприймалися з неприхованою ворожістю: розорення хрестоносцями в 1204 р. центра православ'я Константинополя, "Drang nach Osten" німецьких лицарів під ідейним керівництвом Ватикану... У той же час державна машина Орди була такою зрозумілою і нагадувала взірець, котрого прагнув ще Андрій Боголюбський.
А можливо, що після переможних битв з німцями і шведами Олександр Невський просто не виявив політичної гнучкості, не спробував знайти компроміс із Заходом (між іншим, Данилу Галицькому це вдалося). Так чи інакше, але у суперечці Заходу зі Сходом Росія обрала Схід:
"Русь - возможно, впервые в своей истории - попыталась вполне осознанно возвести "железный занавес" в отношениях с Северной и Западной Европой. В отношении европейцев отечественная идеология с этого времени требовала "обычая их не держати и учения не слушати, не брататися с ними, потому что развращенные мысли их полны гибели".56
Московська Русь старанно уникала зайвих зв'язків із Заходом, побоюючись проникнення звідти "єресі". У XV-XVIII ст. всі іноземці в Росії, враховуючи й тих, які приїздили ненадовго, мусили жити у спеціально відведених для них "гетто" - окремих частинах міст, так званих "німецьких слободах". За кожним їх кроком старанно стежили, а населення уникало зв'язків з ними.
Іноземні посольства мали в Москві свої церкви. У 1643 р. уряд наказав зруйнувати їх. В угоді 1761 р. Прусія окремо виговорила собі дозвіл на відкриття в Москві для німців костьолу. Однак при цьому російський уряд обумовив заборону пускати до костьолу росіян. Цієї ж самої позиції згодом буде притримуватися і СРСР. Закрившись від світу "залізною завісою", радянський уряд вважав Ватикан вельми небезпечним ворогом. Адже через свій могутній авторитет і впливовість він був загрозою для комуністів у боротьбі за думки людей. Тому на початку 1945 р. на всій території СРСР залишилося тільки два католицькі костьоли в Москві та Ленінграді для обслуговування дипломатичного корпусу. І знову таки за умови, що радянським громадянам туди буде заборонено вхід.57
Недовіра і підозра до всього іноземного дійшла до абсурду. В ХVІ-ХVIII ст. росіяни не їли нічого привезеного з-за кордону, доки священик не "пересвятить" й благословить. Церковна цензура переглядала закордонну літературу, щоб вберегти росіян від "єресі". У 1622 р. за поданням московського патріарха Філарета цар Михайло Романов наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К.Ставровецького. Як писав згодом царю чернець Саватій, "книги портят" і "смуту сеют".
Недовіра навіть до православних, що не перебувають під владою московського царя, сягнула таких меж, що 16 грудня 1620 р. церковний собор у Москві постановив наново перехрещувати всіх православних іноземців, які оселялися в Росії чи приїхали на тривалий час. Українців і білорусів підозрювали, начебто вони заражені католицькою "єресью". Зокрема, 1690 року московський церковний собор засудив і наклав анафему на українські православні книжки ("кіевскія новыя книги") Петра Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших, бо вони "прелести латинские утверждают".
Про те, що закидалося московськими церковниками грекам, вказує у своїй "Русской истории" професор Платонов: "В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо".58
Росіяни, за словами Миколи Костомарова, "вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство".59
Як бачимо, "залізна завіса" в історії Росії є досить давнім явищем. Відгородившись від Західного світу, Росія все більше зосереджувалася на стосунках зі Сходом. В суспільстві консервувалися відносини, сформовані під впливом Золотої Орди. Крім того, тривала самоізоляція природно вела до застою в розвитку країни. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками. Для прикладу згадаймо хоча б долю першодрукаря Івана Федорова. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував "церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість".60
Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку ХVIII ст. Вже тоді з'явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.
Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за "залізною завісою" в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?
* * *
Державні традиції й ідеологія Великої Росії: історія та сучасність. Під час панування в російських землях Орди, якоїсь потреби в державній ідеології просто не існувало. Адже Росія належала до велетенської країни зі сталими традиціями завойовницької східної деспотії. Проте до XV ст. ситуація кардинально змінилася.
З одного боку. Московська держава внаслідок перемоги у тривалій феодальній війні закріплює за собою гегемонію у північно-східних (російських) землях. Для обгрунтування своєї влади у Москви вперше з'являється потреба у виробленні власної ідеології. Проте це виявилося непростим завданням. Російські землі раніше були тільки окраїнами інших держав, тому своїх великодержавних традицій не мали. А запозичити будь-що із Заходу (враховуючи сюди і українські землі - колишню Київську Русь) було неможливим через політику самоізоляції.
З іншого боку, саме в цей час відбувається занепад Золотої Орди. Російські землі із окраїни величезної азійської імперії перетворюються на її дуже впливовий улус. А з XVI ст. починається впевнений російський наступ на рештки Золотої Орди. При цьому запозичуються ординські великодержавні традиції, з котрими Росія на той час була вже добре знайома. Серед їх характерних рис наявність одноосібної деспотичної влади і схильність до постійного територіального збільшення країни замість зосередження на розвитку вже наявного. На російському підґрунті це проявилося у вигляді самодержавної влади і безкінечної політики "собирания" та "приращения" російських земель.
Цю особливість становлення Російської держави підкреслювало багато дослідників. Карамзін зазначав про те, що "Москва обязана своим величием ханам". Герцен говорив про формування Московської Русі "под сенью ханской власти". За виразом Трубецького, разом із занепадом Золотої Орди відбулося "перенесение ханской ставки в Москву". Навіть більшовик Ленін писав про "бесконечные формы татарщины в русской жизни", настільки схожими були Орда та Московська держава. Так, в обох випадках для забезпечення внутрішньої самодержавної влади головна ставка робилася на терор: "Отвратительный кнут и все его дальнейшие разновидности несомненно привнесены в Россию татарами. Кнут и батоги появились вместе с ними".61
Ще б пак! Адже спадщина Київської Русі була зовсім іншою, більше відповідаючи європейським законодавчим традиціям, ніж східному деспотичному примусу. Зокрема, "Руська правда" Ярослава Мудрого визнавала покаранням тільки "виру" (штраф), а не вбивство (так само, як "Салічна правда" франків). В Україні козацьких часів смертні кари виносилися, проте важко було знайти бажаючих стати катом. Найчастіше цю функцію виконували наймані татари. Тим часом у Московському царстві й надалі в Росії ремесло ката було не просто поважним, а навіть розрослося до такого собі мистецтва. "Уложение" царя Олексія Михайловича від 1649 р. вражає своєю жорстокістю. Покарання "смертью казнить" призначалося мало не за більшість вчинків - понад 60 випадків. Ще понад 100 випадків передбачали мордування. Розрізняли багато його різновидів: "бить кнутом", "битье кнутом на козле", "битье кнутом на торгу", "битье батогами"... Окремі вчинки передбачали покарання, аналогічні східним мусульманським: відрубання рук крадіям, відрізання язика за слова проти царя. А ще рубали пальці, виривали ніздрі, випалювали на обличчі слово "вор"... В цьому сенсі російська історія настільки багатюща, що вистачило на спеціальне дослідження "История телесных наказаний в России". Пошукайте в Європі ще одну таку специфічну країну.
Єдина відмінність Великої Росії від її ординського фундаменту полягала в тому, що в основу ідеології закладалося православ'я. Робився вигляд, нібито це є спадковістю традицій від Київської Русі й через неї від Візантійської імперії, де православні володарі також наділялися широкою владою. До речі, тут криються і причини відмови росіян від республіканської спадщини Новгородської Русі.
Саме це штучне поєднання традицій Візантії, Київської Русі та Золотої Орди складає основу сучасної російської концепції "євразійства". Вона намагається сформувати ідею подальшого будівництва континентальної імперії з центром у Москві:
"Россия почти изначально была потенциально имперским государством. Начиная с объединения славянских и угро-финских племен под Рюриком и до гигантских масштабов СССР... русский народ неуклонно шел по пути политической и пространственной интеграции, имперо-строительства и цивилизационной экспансии. <...> Отказ от имперостроительной функции означает конец существования русского народа как исторической реальности, как цивилизационного явления. Такой отказ есть национальное самоубийство".62
У свідомості таких ось євразійців Росія перетворюється у "спадок Чингісхана" як перероджений "московський улус". Вони вболівають за те, що не здійснилася "історична можливість" завершити організацію Євразії навколо Сарай-Бату і перевести ординських ханів у православ'я.63 Бердяев писав про євразійців: "Чингисхану они явно дают преимущество перед Св. Владимиром. Для них Московское царство - это крещеное татарское ханство, московский царь - оправославленный татарский хан".64
* * *
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
