Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Нестача коштів у нафтовій галузі дійшла до того, що Росія деякий час не могла сформувати фінансову базу для будівництва нафтопроводу в обхід воюючої Чечні. Життєва необхідність такого будівництва визнавалася російським урядом ще в 1997 р., оскільки неможливо убезпечити транзит каспійської нафти через район бойових дій. Зате на амбітні й загалом економічно недоцільні проекти нафтопроводів в обхід України кошти асигнуються чималі.
Навіщо це робиться? Для чого будувати нові транзитні маршрути, коли існуючі українські цілком задовольняють потребі? Якщо ж потреби дійсно зростуть, то значно дешевше буде модернізувати систему нафтотранспорту України. Вона має технічні можливості збільшити експортний транзит нафтопроводом "Дружба" на 5-7 млн. і українською ділянкою нафтопроводу Лисичанськ - Тихорецьк - Новоросійськ - на 4-6 млн. на рік. І це не вимагатиме надмірних витрат, як будівництво нової "груби", а зекономленим коштам росіяни могли б знайти краще застосування.
Однак Росія йде на такі витрати, в односторонньому порядку порушує досягнуті між нашими державами домовленості, щоб залишити Україну без прибутків від транзиту. Наприклад, введення до експлуатації ростовської ділянки нафтопроводу Суходольна - Родіонівська залишить без роботи український транзитний маршрут Великоцьк - Лисичанськ - Луганськ. Втрати ДАТ "Придніпровські магістральні нафтопроводи" від цього складуть близько $85 млн. на рік з урахуванням зменшення обсягів транспортування на 26 млн. т./рік Та необхідністю проведення робіт з консервації.
У підсумку цієї складної схеми українська система магістральних нафтопроводів, стиснута штучно створеними технічними й фінансовими проблемами, за безцінь перейде до російських рук. Саме тому російська сторона не бажає брати участь в переговорах з Україною по вирішенню проблем у сфері транзиту нафти. НАК "Нафтогаз України" ініціювала створення спільної робочої групи за участю експертів від усіх зацікавлених сторін, але марно. Міністерство палива та енергетики України в березні цього року спеціальним листом до першого заступника міністра енергетики Росії І.Матлашова пропонувало взяти участь в переговорах з цього приводу. На жаль, російська сторона знову відмовилася. Що ж, ця послідовність добре зрозуміла.
* * *
Слідом за російськими нафтовими компаніями і РАТ "Газпром" до України рушило РАТ "Єдині енергосистеми Росії" на чолі з А.Чубайсом. Україна є великим споживачем електроенергії, тому "ЄЕС Росії" прагне встановити свій монопольний контроль над перспективним українським енергоринком. Крім того, наші потужні електромережі цікавлять росіян через їх сполученість з європейською системою. Адже саме Україною завжди здійснювався транзит російської "електрики", експортованої до Європи.
Перші відомості про російські наміри приватизувати об'єкти енергосистеми України відносяться до 1995 р. Тоді московський Національний Резервний Банк прораховував можливості своєї участі в приватизації компанії "Київенерго", намагаючись при цьому не афішувати свій інтерес. Минулого року А.Чубайс відкрито заявив про наміри "ЄЕС Росії" викупити українські обласні енергогенеруючі компанії (обленерго), як тільки їх виключили з переліку стратегічних підприємств, що не підлягають приватизації. Проте Фонд державного майна України відмовив "ЄЕС Росії", оскільки всі добре розуміли небезпеку монопольного становища однієї іноземної компанії на вітчизняному енергоринку. Наочних прикладів з нафтою і природним газом було цілком достатньо. І тоді росіянами був задіяний цілий комплекс уже відомих нам методів.
По-перше, РАТ "ЄЕС Росії" розпочало переговори з білоруською компанією "Белэнерго" про транзит російської електроенергії на Захід в обхід України. Між Польщею та Словаччиною споруджена високовольтна лінія електропередач (ЛЕП), яка відмежовує від України потужні системоутворюючі ЛЕП, що йдуть від Уралу до Берліну. В планах продовження будівництва цієї ЛЕП далі по зовнішньому периметру України до Румунії, Болгарії, Туреччини й Південної Європи. Однак поки що це не розв'язує проблеми для Росії, бо потужність білоруських електромереж недостатня, а на будівництво розширених потужностей потрібні час і кошти. Тому, по-друге, вжили заходів по створенню українського електроборгу (за аналогією з газовим боргом), який примусив би Україну погодитися на приватизацію обленерго росіянами.
Істотним полегшенням для реалізації російських планів стала "електрична Переяславська угода". Йдеться про Меморандум "Про співпрацю в області енергетики РФ та України", укладений між РАТ "ЄЕС Росії" та українським урядом під час лютневої 2001 року зустрічі Л.Кучми та В.Путіна в Дніпропетровську. Як відомо з офіційних коментарів. Меморандум передбачає з'єднання енергосистем Росії та України, а також подальший експорт електроенергії на Захід. Для підготовки деталізуючих його документів передбачалося створення спільної робочої групи.
На перший погляд нічого небезпечного для української енергетики тут немає. Адже за останні сім років енергосистеми РФ та України "запаралелювалися" й автоматично роз'єднувалися кілька разів. Проте цього разу є істотні особливості, синхронізовані з російською політикою в нафтогазовій сфері.
Стрімке подорожчання російських енергоносіїв спричинило зростання собівартості української електроенергії до такого рівня, коли вона перестала бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. А після появи на вітчизняному ринку дешевої російської "електрики" завдяки об'єднанню енергосистем, українська електроенергія перестане бути конкурентоспроможною навіть вдома. Адже для російських електростанцій енергоносії відпускаються за внутрішніми цінами, значно нижчими, ніж для України. За визнанням Чубайса, рівень цін на українську "електрику" в 1,5-2 рази вищий за російську.
Цілком логічно, що за умов постійних перебоїв у постачанні російського природного газу для наших теплоелектростанцій (ТЕС) та привабливішої ціни на російську "електрику", оптовий ринок електроенергії України саме їй надаватиме перевагу. Наявність дешевої електроенергії з Росії усуне необхідність піклуватися про розвиток українських генеруючих компаній, про диверсифікацію постачання газу, про підйом вугільної галузі. А це спричиняє подальше зростання безробіття і невиплати зарплат.39
Крім того, врахуємо, що вітчизняний оптовий ринок жорстоко потерпає від нестачі грошей. Тому він буде нездатен вчасно розраховуватися за перетік російської електроенергії до нашої енергосистеми. Зрештою, саме з цих причин роз'єднували енергосистеми двох країн в 1998 р.
Однак цього разу паралельна робота двох енергосистем зберігатиметься, формуючи заборгованість України за спожиту російську "електрику". Дешева електроенергія виконуватиме ту саму функцію, що й дорогий газ, - штовхатиме українську енергетику до боргової ями.40 І рано чи пізно постане питання про приватизацію наших енергогенеруючих станцій кредитором - компанією "ЄЕС Росії". Цього, зрештою, Росія і прагне. На це вказує навіть сам текст меморандуму, котрий відтворює зміст відомого документа про стратегію розвитку енергетики Російської Федерації до 2020 р. Врешті-решт, наочним прикладом може бути "паралельна" робота енергосистем Росії та Казахстану в 1992-1994 рр., у результаті котрої в центральноазійської держави виник борг в $379 млн. Сьогодні росіяни порушили питання передачі до їх власності 50% Екібастузької ГРЕС-2 в обмін на списання $170 млн. боргів. Зазначимо, що будівництво ГРЕС-2 обійшлося Казахстану в $500 млн.
На перший погляд цю схему руйнує нещодавній продаж Фондом держмайна України пакетів акцій семи обленерго. Адже радником з їх приватизації виступав авторитетний банк "Credit Suiesse First Boston", тому передбачалося, що конкурс пройде в інтересах західних компаній. Але це видається тільки на перший погляд. Хазяїном чотирьох обленерго стала маловідома словацька компанія Vychodo-slovenske Energeticke Zavodi S.P. Практично одразу ряд експертів почали сумніватися, що словаки працювали не на свої гроші. Адже уряд Словаччини, на відміну від Польщі та Чехії, не чинив перепон наступові "Газпрома" та "ЄЕС Росії" в середині 1990-х рр. на словацький енергоринок.
Як бачимо, Москва знаходить різноманітні обхідні шляхи для реалізації своїх інтересів. Примітне в цій ситуації, що поклавши на плечі українському народу чорнобильський хрест, вона не бажає допомагати в подоланні наслідків цієї катастрофи. Росія не брала участі у самміті донорів з проблем модернізації саркофага ЧАЕС, котрий відбувся в липні 2000 р. у Німеччині. Якщо в Біловезькій угоді трьох слов'янських держав про створення СНД проблема Чорнобиля була відображена у статті 8, то зі статуту Співдружності це положення вже вилучили. З іншого боку, Москва не приховує свого бажання кредитувати спорудження енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Адже коштів для повернення кредитів, як завжди, вчасно не знайдеться, тому контроль над станціями (як колись над ЧАЕС) буде в російських руках, зате з проблемами від них український народ знову залишиться наодинці.
Можна стверджувати, що російський інтерес до паралельної роботи і об'єднання двох енергосистем має переважно політичний підтекст. Про близьке майбутнє в наслідок реалізації російських планів дають уяву кілька наступних прикладів. Політичним та економічним інтеграційним процесам країн Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія) передувала саме інтеграція їх енергетичних систем з енергетичними об'єднаннями Західної Європи. З іншого боку, саме наявність єдиної енергосистеми у вигляді РАТ "ЄЕС Росії" стала одним з вагомих чинників на заваді дезинтеграції Російської Федерації на початку 1990-х рр.
Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося виключити політичні чинники із співпраці між РАТ "ЄЕС Росії" та їх національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського електрогіганта продажем своїх енергооб'єктів великим західним компаніям. Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити контроль над енергетикою України.
5. "Бананова республіка"
Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок: цілком можливо, що юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І прокинувшись одного ранку ми раптом з'ясуємо, що вже не є господарями на власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від багатьох інших "бананових республік", тільки розташована в центрі Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них. Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України Б.Тарасюка.41
Однак навіть у колоній є ресурси, котрі іноземцям важко контролювати. Найперший серед них - людина. У світі є чимало країн, запорукою багатства котрих стали не родовища нафти, не поклади золота, не суперсучасні технології, а їх народ. Згадаймо приклад Німеччини та Японії, економіка котрих була вщент зруйнована ІІ-ю світовою війною. Усе вціліле демонтували переможці. Стара ідеологія збанкрутіла, а нову потребувалося створювати "з чистого аркушу". Німецький і японський народи в ці скрутні часи звернулися до своїх віковічних духовних цінностей, і це дало їм сил не зламатися. Перший повоєнний канцлер Німеччини згадував, що бажання змінити сумну дійсність було настільки великим, що він відчував свою моральну смерть, коли за кілька місяців нічого не зробить. Розбудовчий потяг німців дався взнаки. На початку 1950-х рр. у Великій Британії, котра, як відомо, належала до переможців у II-й світовій війні, окремі види продовольства ще розповсюджувалися за картковою системою. А розгромлена і відбудована Німеччина, на подив переможців, уже не тільки скасувала картки, але й експортувала продовольство до тієї ж Великої Британії.
Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ, однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною 1950-1953 рр. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед нових економічно розвинутих держав - "азійських тигрів". Корейські заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, - все це стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.
Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу - громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин, виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати, мадяризувати... Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім'ям радянської) завжди була серед передових у світі. Те ж саме можна сказати й про інженерні, робітничі кадри тощо. Навіть сьогодні в умовах економічної кризи в Україні працює 5,5% фахівців світової авіакосмічної галузі, котра в найближче десятиліття поряд з енергетикою визнається ринкоутворювальним елементом.42
Але поки що цей могутній потенціал нашого майбутнього не може розкритися. На заваді стоять постійні спроби "розмити" українські духовні цінності, замінити ідеєю євразійства наш стратегічний курс до України як сильної європейської держави. Для цього вважаються прийнятними всі засоби: звинувачення української державності в злиднях повсякденного життя країни, нав'язування російської політичної свідомості під виглядом глузування з української національної ідеї, культивування зневаги до неї, внесення внутрішнього розбрату серед українців протиставленням православних греко-католикам... Під дією багатьох економічних важелів, русифікації, агресивного інформаційного наступу, впливу УПЦ Московського Патріархату Україна поступово розчиняється в "єдиному російсько-українському духовному просторі". Звідки ж тоді взятися "українському диву" на кшталт німецького, японського чи південноко-рейського, якщо чимало наших громадян пов'язують Україну в одне ціле з Росією? Відповідно, наші сили розпорошуються для досягнення цілей, які часто зовсім далекі від справжніх інтересів України. Зокрема, українські трудові ресурси "перетікають" до Росії вершити "грандіозні справи, котрі матимуть визначальну роль у подальшій долі і Росії, і України". За експертними оцінками, в Російській Федерації на початок 2001 р. працює понад 300 тис. українських громадян, з яких тільки 63 тис. легально.
Зацікавленість Росії в трудовій міграції з України має об'єктивну природу. Країна з величезною малозаселеною територією і стабільною тенденцією до скорочення населення вже наприкінці 2000 р. відчувала потребу в 750,9 тис. робітників. Протягом найближчих 2-5 років провідні галузі російської економіки потребуватимуть додаткового залучення біля двох мільйонів кваліфікованих спеціалістів. Де їх узяти? Адже з 1992 р. у Росії розпочалося зменшення чисельності населення, темпи котрого уполовину скорочуються лише завдяки імміграції з країн СНД. Проте дефіцит людських ресурсів у Росії так швидко набув гострого характеру, що 3 квітня цього року президент В.Путін у посланні до Федеральних Зборів Російської Федерації назвав вирішення демографічної проблеми найважливішим завданням сучасності.
Демографічна політика країни має прислужитися справі збереження та укріплення позицій Росії як великої держави: геополітичних (зростання заселеності країни), економічних (освоєння природно-ресурсного потенціалу країни, оздоровлення ситуації на ринку праці), військових (покращання комплектування збройних сил та інших силових структур) тощо. Найлегше цього досягнути через використання людських ресурсів з колишніх радянських республік, оскільки там багато етнічних росіян та російськомовного населення. Найперше йдеться про Україну, яка посідає перше місце серед країн-постачальників робочої сили. Культурні відмінності її населення незначні, полегшуючи русифікацію. Імміграція ж із Китаю чи інших азійських країн, де наявний надлишок трудових ресурсів, для Росії вкрай небезпечна. До того ж досвід довів, що мігранти з України, мають вищий, ніж місцеве населення, рівень освіти та кваліфікації. Їх значення для економіки в окремих російських регіонах неможливо перебільшити. Особливо це стосується Сибіру і Далекого Сходу, де з радянських часів зосереджена основна сировинна база, передусім видобуток енергоносіїв. Наприклад, українські фахівці зробили великий внесок у розвиток Уренгойського газового родовища і нафтових родовищ Сургутського регіону. Напередодні перших виборів у Росії на початку 1990-х рр. Одна з американських газет надрукувала статтю, де говорилося: якщо українці Тюменської області не прийдуть на вибори, то вони просто не відбудуться, бо на вибори прийде менше половини виборців.
Таке широке залучення українців до освоєння російських просторів має довгу історію. Найперше використовували звичайне насильство, заганяючи населення до місць, де Росія мала б з нього якусь користь. Зокрема, в боротьбі з гетьманами Правобережної України у XVII ст. під час Руїни за наказом з Москви було силою вчинено згін правобережного населення на лівий берег Дніпра й далі до російських земель. Згодом за царювання Катерини П російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Колишнє запорізьке козацтво, силою зігнане зі своїх земель, кочувало на південь разом із російським державним кордоном, доки остаточно не осіло на Кубані.
Радянська влада поставила масовий примусовий вивіз українців на Північ, Далекій Схід, до Сибіру і Казахстану на конвеєр. Внаслідок роботи по ліквідації куркулів як класу було вивезено з України сотні тисяч селян. Рішення про точну кількість куркулів і місця їх виселення приймалися в Москві й розходилися відповідним структурам. Ось приклад з листа-вказівки ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 29 травня 1931 р: "Дорогі товариші! Згідно постанови ЦК від 20 травня по Вашій республіці має бути проведене виселення 30 000 куркульських родин до Уральської області"43
Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня 1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України ще 145 тис. селян.44 За неповними даними, в Україні постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн. чоловік.45 А ще були насильницькі "чистки" прикордонної смуги, коли до глибинних регіонів СРСР виселялися представники ворожих класів. Зокрема, лише у 1930 р. з прилеглих до західного кордону СРСР українських територій "вилучили" майже 5 тис. чол.46 Грандіозні депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 173 170 чол.47 За 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203 662 особи.48
Слід зазначити, що велика кількість цих спецпереселенців з України так і не повернулася додому. Спершу різними державними рішеннями передбачалося їх виселення з України довічно (дивися додаток №8). Проте навіть після смерті Сталіна і послаблення режиму Радянська влада намагалася будь-що затримати їх десь у Сибіру. Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України. На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про дозвіл на повернення з місць ув'язнення чи заслання. Багатьом пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей тощо. Так, із 170 тис. "західняків", котрі тоді поверталися із заслання, отримали дозвіл повернутися до України тільки 60 тис. вигнанців. З них 6 тис. потім добровільно(!) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис.- до інших регіонів СРСР. Майже 400 чоловік засудили повторно.
Окрім насильницького згону та депортацій ще одним засобом використання людських ресурсів України Москвою став добровільно-примусовий вивіз населення. Відкрите насильство при цьому не застосовувалося, однак вважати такі переселення добровільними можна лише формально. Адже українці ніколи не покинули б своїх земель, якби вдома для них не створювалися нестерпні умови життя. Це спонукало їх до міграції, а імперському керівництву залишалося тільки спрямувати ці потоки в потрібному напрямі.
Першим значним досвідом в цьому плані стала так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки влада активно захищала поміщицьке землеволодіння в Україні, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився: 49
Роки
Рух переселенців і ходоків обох статей (у тис. душ)
3 того числа повернулося обох статей (у тис. душ)
Оселилося переселенців чоловічої статі (у тис. душ)
1900
219,3
33,8
39,6
1905
44
3,8
27
1906
216,7
6,1
44,8
1907
577
27,2
207,9
1908
758,8
37,9
245,2
1909
707,5
82,3
245,3
1910
353
114,9
232,5
1911
326,1
117
181,5
1912
259,6
57,3
156,5
1913
327,9
42,9
?
1914
241,8
27,6
?
У 1914 р. на Далекому Сході проживало вже близько 2 млн. українців. Цілий край, названий "Зеленим клином", ще й сьогодні нагадує про себе нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: "Украинка", "Черниговка", "Ромны", "Новокиевский Увал"... Справу столипінського переселення підхопить і ЦК КПРС, на виконання директив і постанов котрого жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області. У хід йшли пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови тощо. Заохочували до переїзду грошові виплати за сам вияв бажання переселитися з України - по 150 руб. на члена родини. Місцеві ради приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала за переселення:
"Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне господарське влаштування і робота по душі".50
Для організації грандіозних переселень у 1920-х рр. при ЦВК СРСР навіть існував спеціальний орган - Всесоюзний Переселенський Комітет. За проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УРСР подав до нього план на 1925/1926 рр., згідно якого підлягали переселенню "12 000 дворів, або 60 000 їдців" з України до наступних регіонів:
"1. Надволжжя................ 1 400 дворів або 7000 їдців
2. Сибір..........................З 000 " " 15000 "
3. Далекий Схід ............3 000 " " 15000 "
4. Уральський край....... 600 " " 3 000 "
5. Північний Кавказ .....4 000 " " 20000 " " 51
А у квітні 1941 р. на виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від №572 "Про переселення господарств колгоспників у багатоземельні райони Союзу РСР в 1940 р." РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили план переселення з України вже 31 600 господарств згідно із "заявками переселенських органів":52
Назва областей виходу
Всього господар-в
В тому числі по областях і краях вселення
Новосибірська обл.
Алтайський край
Омська обл.
Красноярський край
Челябінська обл.
Казахська РСР
Київська
4287
1082
1610
800
300
-
495
Чернігівська
3580
1305
500
950
-
825
Житомирська
2600
400
1120
559
-
-
530
Вінницька
3827
687
410
500
-
1605
625
Кам'янець-Подільська
3389
-
1449
900
-
500
540
Сумська
2556
641
680
550
-
-
685
Полтавська
4156
615
1471
900
-
550
620
Харківська
2545
1020
690
550
-
-
285
Кіровоградська
2200
-
610
550
-
345
695
Дніпропетровська
500
-
250
250
-
-
-
Запорізька
250
-
250
-
-
-
-
Ворошиловградська
510
-
260
250
-
-
-
Сталінська
250
-
250
-
-
-
-
Миколаївська
500
-
250
250
-
-
-
Одеська
250
250
-
-
-
-
-
Молдавська АРСР
200
-
200
-
-
-
-
Всього по Україні
31600
6000
10000
7000
300
3000
5300
Після війни широко застосовуватиметься вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на "будови віку". Наприклад, в Казахстані УРСР укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. Молодих людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства. В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат.53 Значна частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза межами України, поки на українські будови прибували спеціалісти з інших республік. Так, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих строк мав тоді їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Ось дані про кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського інституту нафти й газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України:
Росія
Біл\Молд
Каз.\Азер.
Узб.\Турк
Груз\Вір.
Разом
% випуску
1985
255
6\7
11\3
14\3
1\3
303
45,6
1984
191
17\4
9\7
3\11
1\0
236
35
1983
202
20\8
9\6
6\11
-
262
37,7
Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі". Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали на далеких землях.
* * *
Сьогодні ситуація змінилася. Україна є незалежною державою, тому знову примушувати її громадян їхати працювати саме на об'єктах Сибіру, Крайньої Півночі, або ж воювати за чужі їм інтереси, Росія тепер не може. Прозорість кордонів дає українцям можливість обирати: праця на викуплених росіянами підприємствах в Україні, безпосередньо в Росії або ж в Європі. Але і щодо цього Росією знайдені обхідні шляхи.
Через закриття російських ринків для продукції українських підприємств чимало наших громадян втрачають роботу. Нові російські господарі викуплених підприємств також не схильні вкладати кошти в розширення виробництва саме в Україні. Штучно створюється економічна ситуація, котра "виштовхує" населення з України до малозаселених російських регіонів. Свого часу керівництво СРСР проводило подібну політику на теренах Західної України, де відсутність роботи через брак капіталовкладень спонукала населення їхати до віддалених куточків безмежної імперії: Тюмень, Сибір, Ханти-Мансійський край... Перелік можна продовжувати. Відірвані від України, вони порівняно легше сприймали русифікацію, перетворюючись на "радянських людей". У підсвідомості кордони батьківщини розширювалися на всю радянську імперію (Росію), неодмінною складовою котрої тепер вважалася й Україна. А надалі поставала перспектива повного перетворення на етнічних росіян:
"Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе".54
Дехто, стаючи "паспортними" росіянами, навіть змінював прізвище.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
