Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Подібне можна сказати й про радянські часи. На "Зимову війну" 1939-1940 рр. - невдалу спробу Москви повернути під свою владу Фінляндію - лише Київський особливий військовий округ відрядив кілька стрілецьких дивізій, авіаційних ескадрилій, 3 танкових полки, 3 артилерійських полки резерву головнокомандування, 2 зенітних дивізіони і 9 батарей, десантну бригаду, 24 лижних батальйони та інші підрозділи.67 Після цього сотні тисяч поранених і обморожених переповнили військові шпиталі європейської частини СРСР. Практично в кожній українській родині був далекий чи близький родич, друг, знайомий, односелець, який загинув чи був поранений "на фінській". З війни в Афганістані не повернулося майже 3 тис. громадян з України. Десятки тисяч одержали поранення чи підірвали своє здоров'я через місцеві хвороби. Які інтереси мала там Україна, щоб там гинули її військовики? Зате тепер Україна змушена утримувати військових пенсіонерів та інвалідів, хоча взагалі-то це мала б робити Росія, за геополітичні інтереси котрої вони воювали і гинули.
Реквіємом усім загиблим на російських колоніальних війнах українцям можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені загиблому на ганебній Кавказькій війні другу:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий!
Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну.
І ця смерть за російські інтереси пропагувалася як зразок військової доблесті та братерства. У той же час боротьба українців за справжні інтереси свого народу, за державну незалежність, національне відродження завжди іменувалася "націоналізмом". Додаток "буржуазний" винайшли вже у СРСР. Також в широкому вжитку були різноманітні ярлики. Щодо борців за українську державність 1917-1920 рр. вживався ярлик "петлюрівці". Щодо партизан ОУН-УПА, котрі вели боротьбу в Західній Україні і проти німецьких окупантів, і проти радянських каральних органів, застосовувався ярлик "бандерівці", "бандити" й тому подібне. А ще "наймити" (фашистів, світового імперіалізму, західного капіталу) і, нарешті, "зрадники батьківщини".
Звинувачення в "зраді" взагалі звучить дивно. Свого часу Росія звинувачувала українських гетьманів у зраді, хоча сама ніколи не дотримувалася угод 1654 р. Більше того, "зрадник" Мазепа опинився в складному становищі через дійсно зрадницьку відмову Петра І у військовій допомозі проти наступу на Україну польського союзника Карла ХІІ С.Лещинського. Якби перемогу одержав Карл ХІІ і С.Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі. Якби переміг Петро І і його польський протеже Август ІІ, то українські землі чекав би поділ між Росією і Польщею. В усіх випадках Україна втрачала навіть автономію, відповідні плани були в Петра І ще в 1703 р. То хто ж кого зрадив? Угода Мазепи зі шведами 1709 року передбачала відновлення козацької державності. І це вважається в Росії зрадою, бо українці не схотіли терпіти царської сваволі до себе. А "бандерівці" винні у зраді, бо не схотіли мовчки терпіти сталінських репресій і колективізації, котра в перспективі призвела б до штучного голоду і в Західній Україні. Цією "зрадою" ще й сьогодні полюбляють дорікати українцям деякі російські кола. Щоправда, при цьому вони не хочуть зайвий раз згадувати про "власівців" - своїх справжніх зрадників. Адже вони виступили проти батьківщини на боці окупантів.
Тим не менше, Росія таврує "зрадниками" всіх українців, які воювали за державні інтереси України чи не бажають вмирати за російські вигоди. Сьогодні цього немає, бо завдяки нашій державній незалежності ми залишаємося осторонь від безперервних російських війн. Чи не пора, нарешті, зробити висновки з власного досвіду?
7. Проблема боргів: хто кому і що винен? 68
Кожен українець знає, скільки боргів має Україна перед Російською Федерацією. Стараннями північного сусіда про це щоденно пишуть в газетах, журналах, говорять з екранів телевізорів, формуючи думку про Україну як про невиправного хронічного боржника. Згадуються і державний борг України перед Росією (навесні 1995 р. визначений в сумі $3 074 млн.), і борги перед РАТ "Газпром" за спожитий природний газ (узгоджена заборгованість за 1996-1999 рр. $1,4 млрд., ще близько $1 млрд. "газового" боргу 1994 року конвертовано в облігації державної зовнішньої позики), і борги українських підприємств перед російськими (на 1 січня 2001 р. від'ємне сальдо України тут складало 13,7 млрд. грн., при цьому 59,9% заборгованості - просрочена)...
Звичайно, боргова проблема знайшла широке застосування в російській політиці щодо України. Мовляв, ви нам всюди винні, тому робіть те, що ми вказуємо. А про власні інтереси згадаєте тоді, коли розрахуєтесь по всім боргам. Саме завдяки борговому тиску Росії вдалося залишити за собою Чорноморський флот і вирішити важливе військово-стратегічне завдання - утриматися в Криму. Згідно міжурядової угоди 1997 р. Україні полегшили виплату тримільярдного державного боргу в обмін на дозвіл російським військам розмістити свої бази в Криму на 20 років. На черзі спроби за допомогою боргів перебрати під свій контроль стратегічні підприємства і цілі галузі української економіки. Та й втручання до внутрішніх справ України Москва вважає для себе чимось саме собою зрозумілим завдяки наявності боргової проблеми.
Однак майже ніколи ніде не почути про те, що наш північний сусід нам також дещо винен. Передусім йдеться про справедливий розподіл загальносоюзної спадщини між колишніми радянськими республіками. Протягом багатьох років Росія всіляко уникає навіть розмов про це, однобічно "прихватизувавши" всі активи СРСР. Один лише їх перелік вражає тих, хто мав змогу повністю з ним ознайомитися. СРСР мав значну власність за кордоном, ринкова вартість котрої складає тепер чи не найбільшу таємницю від колишніх "братів" по Союзу. Так само з балансами Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Банку для зовнішньоекономічної діяльності (Зовнішекономбанку) СРСР, Міжнародного інвестиційного банку та багатьох закордонних банків і установ, що перебували у радянській власності. З тих часів ми всі пам'ятаємо про існування алмазного фонду і золотого запасу СРСР, котрі складали значну частину союзної скарбниці. Їх багатство накопичувалося всіма республіками СРСР, але сьогодні чомусь перетворилося на суто російське.
Разом з тим, ще в Декларації про державний суверенітет України проголошено право нашої країни на частку загальносоюзного багатства, зокрема, алмазного фонду, валютного і золотого запасу колишнього Радянського Союзу. Спеціалістами була визначена і частка кожної республіки в загальносоюзній спадщині. Щодо України це 16,37%. Проте Москва впродовж багатьох років гальмує питання розподілу спадщини. В першу чергу, вона відмовляється надати достовірну інформацію про радянські активи станом на 1 грудня 1991 р. Адже тоді виявиться, що чималу кількість цих багатств Росія вже витратила на власний розсуд, і тоді перед нею постане проблема відшкодування радянським республікам їх часток. З таким боргом російська економіка може й не впоратися.
Натомість Москва всіляко наголошує на проблемі радянських боргів. Згідно оприлюднених нею в 1993 р. даних, сума зовнішнього державного боргу СРСР наприкінці 1991 р. становила $81 млрд. Крім того, ще існувала заборгованість за лендлізом на 800 млн. доларів; за кредити, залучені радянськими підприємствами та організаціями - $1 млрд., борг країнам Ради економічної взаємодопомоги - 17,3 млрд. перевідних рублів.
Москва заявляла, що бере виплату цього боргу на себе разом із правами на загальносоюзну спадщину (так званий "нульовий варіант"). Щоправда, всі знали про існування окрім боргів СРСР також і боргів іноземних країн самому Радянському Союзові - $74 млрд. і 47,9 млрд. перевідних рублів. Проте Москва всіма засобами переконувала, нібито ці суми вже ніколи не вдасться повернути, тому на них не слід розраховувати. Сьогодні ми знаємо, що далеко не всі боржники СРСР є неплатоспроможними. Багато хто платить. Не завжди грошима, частіше товарами, послугами, укладанням договорів на розробку своїх корисних копалин саме з російськими компаніями - форми розрахунків досить різноманітні. Крім того, великі західні кредитори виявляли зацікавленість перекупити в Росії її кредиторські права щодо окремих держав, винних Радянському Союзові. Росія сьогодні вільно оперує цими можливостями в своїх інтересах, тоді як Україна залишається ні з чим. Хоча українська частка в радянських боргах складає $13,5 млрд. і 2,8 млрд. перевідних рублів, зате в активах - $12,1 млрд., 7,8 млрд. перевідних рублів, 42,1 т. золота і майна за кордоном на 600 млн.руб.
Останні дві цифри досить лукаві. По-перше, ніхто не зможе перевірити російські дані про наявність у золотому запасі СРСР лише 259 т. золота. Скоріш за все, ці дані штучно занижені. Адже при оцінці радянського майна за кордоном Москва використовувала їх балансову вартість, котра в десятки разів менша за ринкову. Комерційний продаж тільки деяких об'єктів, старовинних особняків з радянської власності в західноєвропейських столицях може принести більше коштів, ніж проголошені Москвою 3,5 млрд. руб. балансової вартості всього закордонного майна СРСР. А по-друге, як уже зазначалося вище, Росія так і не надала інформації щодо обсягів резервного і алмазного фондів, інвестицій СРСР за кордоном, союзних банківських активів.
З огляду на те, з якою наполегливістю Росія нав'язує Україні "нульовий варіант", тільки впевнюєшся у великих українських втратах від нього. Окрім України практично всі держави СНД піддалися російському тиску й погодилися на "нульовий варіант". Тільки Верховна Рада України, передбачаючи для народу великий економічний збиток від нього, не ратифікувала відповідної угоди. Проте Росія у своїй практичній діяльності вдає, начебто Україна погодилася з "нулем". Адже Київ так і не висунув Росії претензій, намагаючись не дратувати північного сусіда до вирішення інших проблем: з розподілом Чорноморського флоту, з Великим договором, з делімітацією кордонів...
Однак час спливає, проблеми двосторонніх стосунків не розв'язуються, а українська частка союзної спадщини працює на російську економіку. І чим далі, тим складніше примусити Москву хоча б це визнати. Росія сама собі вибачає свої борги Україні. Наприклад, свого часу українська сторона домоглася обговорення з росіянами конкретних об'єктів радянської нерухомості в 36 країнах. Згідно Дагомизької домовленості двох президентів від 23 червня 1992 р. Україна наполягала на передачі цих об'єктів у свою власність, реалізуючі право на союзну спадщину. Але Росія, по-перше, зменшила перелік до 10 країн, по-друге, погодилася надати об'єкти в цих державах тільки в оренду і, по-третє, лише за умови погодження України на "нульовий варіант".
Задум Росії цілком прозорий - примусити Україну змиритися з втратою своєї частки союзної спадщини. І навіть додатково заробити на цьому. Так, виходячи з частки УРСР в загальносоюзному майні (16,37%), українська частина Військово-Морського Флоту СРСР складала більше, ніж весь Чорноморський флот. Росія, приватизувавши радянський військовий флот, не лише нічого не відшкодувала Україні, але й домоглася розподілу 50/50 тих з'єднань Чорноморського флоту, які дислокувалися на українській території. Між іншим, згідно нашого законодавства все, що знаходилося в Україні станом на 1 грудня 1991 р., мало беззаперечно перейти в її власність.
Можна пригадати й безліч культурних цінностей з України, котрі перебувають в Росії, здебільшого в музеях Москви і Санкт-Петербурга. За даними Інституту археології НАН України, перелік складає майже 700 назв. Так, практично весь античний відділ Ермітажу складається з українських матеріалів: розкопки з Криму, Одещини, Миколаївщини. А розкопки пам'яток передфракійського часу на території Закарпатської області протягом 1980-х - початку 1990-х рр. займають цілий зал експозиції Ермітажу. Тільки після п'ятирічної тяганини Росія таки погодилася повернути до Києва фрески Михайлівського Золотоверхого собору ХП ст., відбудованого Україною. Щоправда, йдеться лише про ті фрески, котрі були вивезені німцями з окупованого Києва, а після війни перевезені з Німеччини прямо до Росії. У той же час вдвічі більше фресок, вивезених із Києва до московських і ленінградських музеїв під конвоєм НКВС у 1930-ті рр., так і залишаються там. Віддавати цінності Росія не бажає, але можливо українській владі колись вдасться щось повернути.
Крім того, архівна спадщина. Зокрема, архів Запорізького Війська, що потрапив до російських рук після зруйнування Січі, знаходиться в Росії. Доступ до його документів українським дослідникам штучно обмежений. Приблизно 2 тисячі теле- і кінофільмів, зроблених на наших студіях, зберігаються в архіві колишнього СРСР. Спроби Міністерства культури України повернути їх додому наштовхуються на принципове непорозуміння російської сторони.
Якщо вже Росія настільки бажає бути головним і єдиним правонаступником СРСР, то має бути послідовною: брати на себе не лише активи й зовнішні борги Радянського Союзу, але й внутрішні борги. Зокрема, перед громадянами України, які акумулювали свої кошти на кореспондентських рахунках Ощадбанку СРСР. Станом на 1 січня 1991 р. всі ці кошти - 84,3 млрд. руб. - перерахували на кореспондентський рахунок правління "Сбербанка" в Москву. Гроші чималі, відповідно до курсу рубля до долара - 0,56 руб., це становить 150,5 мільярдів доларів США. Зникнути в нікуди вони просто не могли і майже 10 років працюють на економіку Росії. Недаремно Москва з 1992 р. так наполягала на віднесенні боргів Ощадбанку СРСР до внутрішніх боргів республік, щоб не повертати велетенські кошти. Тепер Україна змушена з великими труднощами знаходити гроші, аби дещо відшкодувати хоча б громадянам віком понад 80 років. На 2001 р. у держбюджеті на це передбачено 200 млн. грн., тоді як повертати кошти має Росія. Адже на початку 1990-х рр. ці величезні суми сформували могутні фінансові потоки російського бізнесу.
Так, усі основні активи Зовнішекономбанка СРСР перекочували до Зовнішньоекономічної асоціації "Інтеррос", з якої виросла найпотужніша фінансово-промислова група сучасної Росії "Онэксим". Сьогодні її дочірні структури здійснюють приватизацію українських підприємств. А початковий капітал для цього був вилучений в тих же українців і зник у Москві. Заборгованість Зовнішекономбанка СРСР перед юридичними особами України досягає $600 млн. однак і це ще не все. Зовнішекономбанк за радянських часів у примусовому порядку акумулював валютні кошти громадян, які працювали за кордоном. Потім ці кошти були "заморожені". Не без проблем, але вдалося домогтися повернення Москвою українським громадянам половини відібраних у них коштів - $10 млн. Решту Росія обіцяє перерахувати після ратифікації Україною угоди про "нульовий варіант". Тобто вони обіцяють повернути меншу частку боргів, якщо ми самі відмовимося від решти.
Добру уяву про цю решту дає такий факт: якщо скласти заощадження українців у Зовнішекономбанку та Ощадбанку СРСР, то матимемо суму, яка більш ніж удесятеро перевищує державний бюджет України на 2001 р. проте крім цього грошові заощадження українців знаходилися в установах Держстраху і в цінних паперах, зокрема, в облігаціях державної цільової безпроцентної позики 1990 р., казначейських зобов'язаннях СРСР, облігаціях державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., сертифікатах Ощадбанку СРСР.
Не будемо забувати й про партійні кошти - "золото партії". Свого часу російський уряд Т.Гайдара замовляв їх розшук всесвітньо відомому детективному агентству "Кролл". Висновок американців співпав з матеріалами кримінальної справи російської генеральної прокуратури:
партійні гроші не залишали меж Росії. Управління справами ЦК КПРС створило понад 100 фірм і комерційних банків, надавши їм у якості стартового капіталу 3 млрд. радянських рублів (тоді це було $2,5 млрд.). Усі найбільші фінансово-промислові групи сучасної Росії вийшли саме з тих підприємств.69
Зауважимо, що левову частку державних боргів колишніх радянських республік перед Росією складають так звані "технічні кредити", надані Центробанком РФ країнам СНД в період 1992 - 1-ї пол. 1993 рр. Нагадаємо, що тоді ще існувала єдина рубльова зона, але рубльові кошти з республік Москва напередодні розвалу СРСР вилучила. Відповідно до встановленого порядку, щорічно (після закінчення календарного року) загальна сума залишку коштів на кореспондентських рахунках установ Ощадбанку СРСР з території України списувалася на кореспондентський рахунок правління Ощадбанку в Москві. А звідти ці кошти передавалися до Державного банку СРСР. І ось тут саме цікаве: на базі Держбанку СРСР був сформований Центробанк Російської Федерації. Отже, він видавав країнам СНД "технічні кредити" для покриття платіжного дефіциту з коштів, забраних союзним центром у них же. Через це вилучення, власне, й виник той платіжний дефіцит у республіках.
Таким чином виходить, що Україні дали в борг її власні кошти, а щоб повернути їх Росії назад, нам довелося віддати в оренду Севастопольську військово-морську базу.
В питанні боргів простежується чітка лінія Росії. Коли йдеться про загальносоюзну власність, вона намагається залишитися єдиним її господарем, таким собі правонаступником СРСР. Коли ж йдеться про радянські зобов'язання, то Росія уходить в сторону. А мала б тоді на себе взяти відповідальність і за варварське використання наших надр, і за наслідки чорнобильської катастрофи,70 і за голодомори на території України, за концтабори, в яких перебувало дуже багато українців (14% від загальної кількості в'язнів ГУЛАГу в 1937-1941 рр. за підрахунками відомого українського правознавця О.Мироненка) і де використовувався рабський труд. Адже, скажімо, Німеччина сьогодні повертає кошти колишнім остарбайтерам... Щоправда, Росії не вистачить ніяких багатств Сибіру, аби розрахуватися за все те зло, яке вона завдала сусідам.
На щастя для Росії, Київ сьогодні уникає державного підходу до всіх цих питань. Якщо є українські борги перед Росією за спожиті енергоносії, і вони широко застосовуються Москвою для тиску на Україну в різних сферах, то український уряд повинен також говорити, що існують російські борги перед нашими громадянами. І вони набагато переважають борги України перед Російською Федерацією.
Потрібно подавати позови до судів Росії проти правонаступників союзних банків та установ. Україна має подавати позови й проти Росії як держави, оскільки велика частина радянської власності стала російською державною власністю. Якщо це не допоможе, то потрібно звертатися до міжнародних судових органів. Наприклад, до Європейського суду з прав людини, бо Росія порушила ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. ("Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна").
Сьогодні будь-які спроби України порушити це питання на міждержавному рівні викликають вкрай різку реакцію Москви. Знає собака чиє м'ясо з'їв! Н.Нартов у підручнику "Геополитика" навіть визначає законні вимоги України як "засоби" по створенню образу ворога в особі Росії:
"В последние годы украинские политические лидеры часто представляют Россию в образе врага. Для создания этого образа используются различные приемы: требование своей доли в золотом запасе и алмазном фонде бывшего СССР, украинских культурных ценностей, погашения задолженности перед юридическими и физическими лицами бывшего Внешэкономбанка СССР, полной информации о состоянии балансов Госбанка, Гохрана, Внешэкономбанка СССР, их международного аудита"71
Для Нартова і йому подібних Росія і СРСР - це одне й те саме. Тож потрібно залучати до переговорного процесу щодо справедливого розподілу майна СРСР інші пострадянські республіки. Підтримати звернення до Російської Федерації щодо повернення коштів вкладникам Ощадбанку СРСР потенційно можуть Молдова і Туркменістан, котрі свого часу разом з Україною зробили застереження до ініційованої Москвою угоди про принципи та механізми обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР. Відповідну готовність демонструє грузинська сторона.72
Варіантів може бути багато, але потрібно щось робити. Якщо активність України буде належною, то Росії доведеться прислухатися, пом'якшити свою позицію. Адже після багатьох років відмов Москва нещодавно повернула старі борги перед Заходом ще з 1-ї світової війни та за лендліз. Російські правонаступники радянських банків і установ також нікуди не сховаються, якщо позови проти них набудуть міжнародного розголосу. Навіть швейцарські банки й німецькі компанії з світовими іменами були змушені розпочати виплати жертвам нацистів, повертаючи борги ІІ-ї світової війни. Проте для цього потрібно вживати реальні заходи уже сьогодні, оскільки Україна зобов'язалася перед своїми громадянами повернути заощадження, втрачені з розвалом СРСР.
1 Немирович-Данченко В. Скобелев.- М., 1993.- С.71.
2 Див.: Єрмолаєв А., Ратувухері Т. Доля СНД в руках Росії? // Енергетична політика України.- 2001.- №4.- С.68-73.
3 Лужков Ю. Независимость - дорогое удовольствие // Столичные новости. - 1999. - №24.
4 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. - С.49.
5 Турулин Г. Казаки-добровольцы в Приднестровье // Солдат удачи.- 1995 - №8.- С. 14.
6 Там само.
7 Докладніше див.: Кравченко В. Осколок империи. Тирасполь теряет расположение Москвы // Кіевскій телеграфъ. - 2001. - № 13.
8 Коммерсант-Daily. - 1997. - 12 апреля.
9 Независимая газета. - 1997. - 3 апреля.
10 Генерал Л.Рохлін командував 8-м гвардійським корпусом російської армії під час Чеченської війни, взимку 1994-1995 рр. керував штурмом центральних районів Грозного. Згодом до своєї загадкової смерті очолював думський Комітет з питань оборони.
11 Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним угрозам национальной безопасности Российской Федерации.- С.7.
12 Россия (СССР) в локальных войнах и вооруженных конфликтах второй половины XX века. - С.36-37.
13 Докладніше див.: Данілов А. Український флот: біля джерел відродження. - К., 2000. - 597 С
14 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. - С.48.
15 Див.: Закалюжний М. Пасивна позиція за активного бажання // Українське слово. - 2001. - 22-28 березня.
16 Лужков Ю. Вказана стаття.
17 Див.: Урядовий кур'єр. - 2001. - 20 березня.
18 Цит. за: Філімонова С. Росія вирішила поховати СНД? // Голос України. - 2001. - 6 лютого.
19 Цит. за: Касьяненко М. Геннадій Селезньов у Криму агітував проти незалежності України // День. - 2000. - 8 вересня.
20 Сегодня. - 2001. - 22 февраля.
21 Якубовський М. Промислова політика та конкуренція // Політика і час. - 1999. - №8. - С.48-54.
22 Абліцов В. Український хліб і в Росії - голова // Голос України. - 1999. - 16 червня.
23 Чуркин О. Экономическая интеграция на постсоветском пространстве: фактор стали // Экономические стратегии. - 2000. - Сентябрь-октябрь. - С.78.
24 Княжанський В. Ціна нерішучої впертості // День. - 2001. - 3 квітня.
25 Романцев М. Война перерастает в огнеупорные бои // Сегодня.- 2001.- 20 апреля.
26 Цит. за: Княжанський В. Вказана стаття.
27 Див.: Труби з України: бажані й не бажані // Урядовий кур'єр. - 2001. - 11 квітня.
28 Цит. за: Княжанський В. Вказана стаття. 181-190
29 Див.: Сироватка С. Після труб і карамелі - сіль // День.- 2001.- 16 травня.
30 Василенко Ю. Шляхи розвитку товарообміну між Росією й Україною // Економіст. - 1999. - № 4. - С.42-43.
31 Евзеров Р.Я. Украина: с Россией вместе или врозь? - М., 2000. - С.54.
32 Дугин А. Вказана праця. - С.383.
33 Там само. - С.348-349.
34 Демократична Україна. - 1995. - 20 квітня.
35 У фарватері державної етнополітики України // Літературна Україна. - 1999. - 23 грудня.
36 Мушкетик Ю. Не так тії вороги // Літературна Україна. - 1999. - 18 березня.
37 Докладніше див.: Діяк І. Україна на межі енергетичної катастрофи // Голос України. - 2000. - 7 червня.
38 Див.: Известия. - 1999. - 9 декабря. 290
39 Див.: Гудима О. Чи потрібна Україні власна енергетична стратегія? // Енергетична політика України. - 2001. - Березень. - С.5-11.
40 Див.: Аверченко І. Один на всіх, і всі - на одного. Паралельна робота енергосистем України і Росії // Там само. - С.48-49.
41 Див.: В России репутацию Бориса Тарасюка считают небезупречной // Факты.- 2000.- 28 ноября.
42 Бадрак В. Україна береться за авіацію // Дзеркало тижня. - 2001. - 21 квітня.
43 С. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У тов. Косиору // Військо України.- 1993 - №11.- С. 100.
44 Волкогонов Д. Семь вождей.- Кн.1.- С.262.
45 Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду.- К., 1996.- С.378.
46 Чорна книга України.- К.,1998.- С.253.
47 Парсаданова В. Депортации населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг // Новая и новейшая история.- 1989.- №2.- С.Зб.
48 Винниченко І. Україна 1920-80-х: депортації, заслання, вислання.- С.82.
49 Таблицю взято з: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.- С.427-428.
50 Докладніше див.: Медяник І. Там, де чекають переселенців // Прикарпатська правда.- 1972.- 2 лютого
51 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність.- 4.2.- С.52
52 Там само - С.288.
53 Горовський Ф. Шляхом розквіту і зближення.- К., 1974.- С. 170.
54 Народы европейской части СССР.- М., 1964.- Т.1.- С.22.
55 Див.: Галух А. Крымский спикер Л.Грач и мэр Москвы Ю.Лужков уже решили, что мост через Керченский пролив будет построен // Факты.- 2000 - 29 ноября.
56 Цит. за: Нагірний В. Боротьба за народ або україно-російські репатріанти // Політика і влада.- 2001.- №1.- С.50.
57 Докладніше див.: Діяк І. Українське відродження чи нова русифікація?- К., 2000.- С.62-69, 136-147.
58 Марковский В. Т-84: украинский "эмигрант" // Танкомастер. - 1998.- №1 - С.34
59 Егоров А. Танковая война между Россией и Украиной // Коммерсанть-Daily. - 1998. - 27мая.
60 Там само.
61 Цит. за: Нестеренко Г., Совенко А. Еще не поздно. Сверхсовременный транспортный самолет Ан-70 готовится к первому взлету // Аэрохобби. - 1994. - №2. - С.20
62 Див.: Про додаткові заходи щодо розвитку авіаційної промисловості України. Розпорядження президента України від 02.03.1994. // Урядовий кур'єр. - 1994. - 12 березня.
63 Див.: Постановление правительства РФ "О создании среднего транспортного самолета Ту-330" от 23.04.1994 г. № 369 // Известия. - 1994. - 24 апреля.
64 Цит. за: Нестеренко Г., Совенко А. Вказана стаття. - С.20.
65 Докладніше див.: Сунгуровский Н. Российский вектор в военно-технической политике Украины // Зеркало недели. - 2001. - 24 марта.
66 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.82.
67 Краснознаменный Киевский.- К., 1989.- С. 127.
68 При підготовці цього розділу використано дані, наведені в листах Державного ощадного банку України №11/2-70/8353 від 16.06.2000, Міністерства фінансів України №081-102/12-4789 від 27.06.2000 та Національного банку України №18-110/2017-4303 від 27.06.2000 на адресу Міністерства закордонних справ України.
69 Див.: Соколов С., Плужников С. Золото КПСС - десять лет спустя // Столичные новости. - 2001. - №17.
70 Сьогодні в Україні 360 тис. ліквідаторів наслідків катастрофи на ЧАЕС, котрі потребують лікування чи постійного медичного нагляду. А ще 3,1 млн. проживають на забруднених територіях. І все це завдяки виконанню в Україні московських рішень.
71 Нартов Н. Геополитика.- М., 1999.- С. 148.
72 Див.: Діяк І. Справа про 150 мільярдів доларів // Голос України.- 2001.- 1 червня.
Зміст Розділ І (Вступ) Розділ II Розділ III Розділ IV Розділ V Розділ VI Розділ VIII Розділ IX (Додатки) Карти Про автора
І.В. Діяк
УКРАЇНА-РОСІЯ
VIII Післямова.
Підбиваючи підсумки історичних подій, мимохідь приходиш до висновку: багатовікові україно-російські стосунки здебільшого складалися з тривалого російського тиску на Україну. Вже саме відокремлення тогочасних російських земель з-під влади Києва супроводжувалося походами дружин Андрія Боголюбського і погромом міста. Згодом аж до монголо-татарської навали російські князі з Володимира-на-Клязьмі всіляко намагалися перебрати на себе керівну роль на Русі, спираючись на свою силу. Проте військової сили забракло, а інших важелів впливу у них не було.
Деякий час російські князі намагалися встановити свою гегемонію на Русі за допомогою монгольських військ і ханських ярликів, однак цей шлях виявився хибним. Майже на триста років Росію поглинула боротьба з Ордою і наступна внутрішня феодальна війна. В ті часи Україна вийшла з російської сфери інтересів, доки не утворилася Московська держава. Вирішивши внутрішні питання й стабілізувавши жорстку центральну владу, Москва повернулася до старої політики тиску на Україну. Але бажаний результат - встановлення російського панування на колишніх територіях Київської Русі під виглядом "збирання земель" - виявився недосяжним. Литовська влада, послаблена постійними війнами по всьому периметру своїх кордонів, у XVI ст. остаточно об'єдналася в єдину державу з католицькою Польщею. Росії довелося розпочинати весь шлях знову, починаючи з вигнання загонів Речі Посполитої з самого московського Кремля.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
