Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Бердяєв не даремно показує ідеологію Російської держави як поєднання ординської спадщини з православ'ям. Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Усе зводилося до формули: "Один правитель, одна віра, один закон, одна мова". Церква ідеологічно обґрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого тільки у православ'ї вбачали істинне джерело російського патріотизму.
Будь-які спроби вивести церкву з-під зверхності царської влади жорстко припинялися. У 1656 р. патріарх Никон був позбавлений за це свого сану. Петро І для уникнення в майбутньому подібних непорозумінь взагалі скасував патріархію, призначивши для управління церквою Святіший Синод. Бердяев зазначав з цього приводу, що "церковне управління було нав'язане старою державною владою і поділяє його долю."65 Церква перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов, декабристи. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, але ставили під сумнів всевладдя царату.
Аналізуючи стан з духовністю в Росії XIX ст., український письменник Пантелеймон Куліш, говорив, що в країні "...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська".66 Дійшло до абсурду: цар Микола II у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе.67
На практиці це знаходило свій відбиток у гарячих надіях російської церкви зібрати під свою руку всіх православних, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою. Шляхом безкінечних "собираний" і "приращений" російських земель будувалася грандіозна православна імперія.
* * *
Для нас найбільш цікавим є російське гасло "собирания русских земель", під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі - Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: "Житие Дмитрия Донского", Московський звід, Симеоновський літопис...
У 1524 р. старший монах (старець) Псковсько-Печерського монастиря Філофей у своєму посланні проти німецького лікаря та філософа Миколи Булева виклав теорію "Москви - третього Риму". Виступаючи проти католицького світу, Філофей проголосив, що як "перший Рим", так і "другий Рим" (Константинополь) впали у єресь і перестали бути центрами християнства. Саме тому вони й загинули. Їм на зміну йде Московське царство - "третій Рим": "Два... Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти".68
Практично Філофей проголосив Москву духовним центром всього християнського світу і звернувся з цією ідеєю у посланнях до великого московського князя Василія III, а згодом до царя Івана Грозного.
Міф про Москву - третій Рим "заглиблював" родовід московських князів мало не до біблійного Ноя. Таким же чином закріплювалося місце Києва як прабатьківщини росіян, надаючи справедливий вигляд війнам з Литовсько-Руським князівством. Останнє сприймалося в якості конкурента за спадщину Київської Русі та збирання її колишніх земель. Великі литовські князі офіційно іменували себе також князями руськими.
Росія активно воювала, намагаючись відібрати у литовських князів білоруські та українські землі. Однак литовці давали відсіч московському війську на прикордонні. У 1493 р. було зроблено спробу покласти край перманентній прикордонній війні. На переговорах з литовцями великий князь Іван Ш уперше в російській зовнішній політиці додав до свого титулу вираз "государь всея Руси". Раніше це зустрічалося тільки у внутрішніх міжкнязівських угодах, де великі московські князі іменували себе за аналогією з титулами російських митрополитів. Цим кроком Іван ПІ демонстрував литовцям, що Росія не відмовиться від боротьби за "своє".
Щоправда, "збирання" білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть - аж до кінця XVIII ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині II, викарбували: "Я повернула те, що було відірване".
З числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що "російський народ об'єднався" і що "завершено справу Івана Калити" - Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: "Галиция и Лемковщина - искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".69
Однак російська влада на Західній Україні виявилася короткочасною. Попри всі намагання її не вдалося русифікувати і за радянських часів. Кінцевий російський висновок був невтішним:
"...Галицко-Русская область раздробилась... в XIV в. была присоеденена к Польскому царству и потеряна для России".70
Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну "подрывными" територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіальне обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею "по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов".71 Щоправда, політика "збирання" навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого.
* * *
Іншою органічною складовою ідеології Великої Росії була політика "приращения русских земель". Вона нічим не відрізняється від звичайного колоніалізму і застосовувалася щодо територій, котрі не пов'язувалися з історичною колискою Росії: Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід. Ключевський відрізняв п'ять способів розширення територій Російської держави:
"Так можно различить пять главных способов, которыми пользовались московские князья для расширения своего княжества: это были скупка, захват вооруженный, захват дипломатический с помощью Орды, служебный договор с удельным князем и расселение из московских владений за Волгу".72
Пізніше територіальна експансія відбувалася під виглядом "визволення народів", "об'єднання", "приєднання", "добровільного возз'єднання", "просвещения иноверцев"... "Всяке загарбання території, - писав Ф.Енгельс - всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів".73
Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів - з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день.74 Не даремно Ключевський зазначав, що "історія Росії є історією країни, яка колонізується". Відомий французький дипломат Кюшваль-Кларіньї у другій половині XIX ст. так говорив про причини успіхів російської територіальної експансії:
"Все эти предприятия принесут пользу цивилизации, упрачивая в то же время русское могущество; но главная сила этого могущества заключается в качествах русского солдата, благодаря которым он служит бесценным орудием завоевания и колонизации. <...> Имея в своем распоряжении такие орудия, русское могущество никогда не отступит: для него достаточно нескольких лет, чтобы окончательно покорить занятую им страну".75
Цікаво, що російська інтелігенція - виразник "дум и чаяний" народу - завжди підтримувала територіальні зазіхання влади. Коли в 1831 р. повстав польський народ, щоб звільнитися від царського гноблення, Олександр Пушкін поспішив охолодити його у вірші "Клеветникам России":
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный рос?..
М.Лермонтов у кавказькому циклі своєї творчості повідомляв горців про історичну приреченість їх боротьби за свободу. Мовляв все одно настане день, і горець скаже про свою підлеглість російському царю:
Пускай я раб, но раб царя вселенной!
Захисник всіх принижених і ображених Ф.Достоєвський у 1877 р. вимагав відібрати у турків Константинополь й назавжди зробити його російським. Ця ідея народилася наприкінці ХVIII ст. із так званого "грецького проекту" - модернізованої теорії III-го Риму. Згідно нього "третій Рим" мав заволодіти II-им Римом - Константинополем. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 р., опанування Криму та всього Північного Причорномор'я давало підстави реалізувати цю мрію. Під час тріумфальної подорожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: "Шлях на Царгород". У розмовах з монархами Європи Катерина П визначала поділ Римів: 1-й Рим - Австрії, II-й Рим разом з візантійською спадщиною - Росії. Катерина П навіть назвала свого онука Костянтином, задумуючи поставити його на відновлений престол імператора Візантії.
Російська імперія у своїй експансії просто не могла зупинитися. Нове загарбання ставило нові завдання по закріпленню володінь. Навіть під час кризи самодержавства і занепаду імперії виносилися глобальні плани. Так, прем'єр-міністр С.Вітте наприкінці ХIХ ст. у доповідній записці Миколі П обстоював думку про неминучість у майбутньому включення до складу Російської держави частини Китаю. Уже на початку XX ст. ці плани призвели до зіткнення з Японією та військової поразки. Але зупинятися ніхто не збирався. У 1906 р. російський уряд відрядив до складу французької археологічно-етнографічної експедиції Поля Пелло, що мала пройти маршрутом Ташкент-Пекін, свого "науковця" полковника К.Маннергейма. Підсумком його "етнографічної" діяльності був секретний меморандум російського Генерального штабу, де обґрунтовувалася необхідність завоювання і включення до складу імперії двох китайських провінцій - Сінцзяну та Ганьсу.
З початком 1-ї світової війни знову повернулися до П-го Риму. Приєднання Чорноморських проток і "водружение православного креста на Святой Софии" у Константинополі було одним з головних завдань, що ставила перед собою Росія при вступі до війни. Але знову плани виявилися невідповідними російським силам. Імперія просто надірвалася.
Однак попри революцію та зміну владної еліти Росія не змінилася. Замість православ'я і самодержавства наріжним каменем нової імперії стала комуністична ідеологія, котра лише маскувала стару експансію. Ось як це пояснюють сучасні російські комуністи:
"Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз... <...> Можно смело утверждать, что в своей сущности "русская идея" есть идея глубоко социалистическая".76
Цю справжню сутність російського більшовизму ще у 1920 р. підмітив лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи П зречення від престолу. "Прапор єдиної Росії, - писав він,- фактично піднесли більшовики... Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території... для влади, яка возсідає в Москві... Соціалізм змиється, але кордони залишаться... Російська мова на славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу... Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити... щодо збирання докупи російських земель".77
Саме тяжіння "червоного царя" Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів П-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія, Румунія. Хіба це не є новим виданням старої політики "собирания" та "приращения"? Врешті-решт, наприкінці ІІ-ї світової Сталін приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.
Показовою є заява Сталіна з приводу початку в 1945 р. війни на Далекому Сході. Він стверджував, що йому та його сучасникам, котрі свого часу пережили російсько-японську війну, завжди було важко жити з усвідомленням ганебної поразки Росії. За 21 добу радянські війська розтрощили мільйонну Квантунську армію японців, вийшли на узбережжя Жовтого моря, повернули Порт-Артур, Південний Сахалін та Курильські острови. "Батько народів" пішов і далі, відрядивши десант на північний японський острів Хоккайдо. Але через тверду позицію західних союзників Сталін був змушений повернути десант з півдороги.
Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР "повернутих" у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест - погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем'єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов'язань західних урядів перед поляками за їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій:
"Ці війська (майже 150 тисяч чоловік у польських національних частинах під англо-американським командуванням - авт.) хоробро воювали пліч-о-пліч з нашими у той час, коли не вистачало навчених військ. Багато поляків поклали голови, тому якщо б я навіть не зобов'язувався щодо цього у парламенті, однак все одно хотів би відноситися до них з повагою".78
Але Сталін негайно знайшов і для себе красиве гасло, аби виправдати радянське "збирання" земель. Мовляв, він також має моральні зобов'язання перед українцями:
"Приїхавши до Москви, українці сказали б, що Сталін і Молотов менш надійні захисники Росії, ніж Керзон і Клемансо (натяк на "лінію Керзона", яка приблизно визначала польсько-українське розмежування на основі етнографічних даних - авт.)".79
Не забув Сталін і про Чорноморські протоки - давню химеру, яка не давала спокою російським царям. Нарком іноземних справ В. Молотов піднімав це питання ще під час розмови з Гітлером 13 листопада 1940 р. Тоді СРСР і Німеччина як раз ділили світ між собою. Москва бажала мати виключні права на протоки, підкріплені там військовими базами. Однак двом диктаторам не вдалося домовитися. Зате у 1945 р. ситуація кардинально змінилася. СРСР відчував свою силу, і Сталін знову повернувся до питання проток. 19 березня денонсували договір з Туреччиною про дружбу та нейтралітет, вимагаючи перегляду статусу Чорноморських проток і розташування там радянських військових баз. Молотов у розмові з турецьким послом згадав про закавказькі території, котрі після розвалу Російської імперії перейшли до Туреччини: Трабзон, Каре, Ардаган, гора Арарат, яка є на гербі Вірменської РСР, однак не на її території. З 20 грудня 1945 й до початку 1947 рр. радянська преса, особливо видання Грузії та Вірменії, вели активну кампанію за повернення СРСР колишніх земель Російської імперії. Однак "визвольний похід" до Туреччини не відбувся. На заваді знову стала тверда позиція Заходу. Після смерті Сталіна тому ж Молотову довелося поспіхом відновлювати радянсько-турецькі зв'язки.
У цьому світлі немає нічого дивного, що в серпні 1939 р. при підписанні відомого пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: "Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму".80 Навіть Ленін хоча із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Тоді як сам Ленін боровся за перемогу своїх ідей в усьому світі.
Далі - більше. СРСР намагався відігравати роль світової наддержави, поширюючи свій вплив на десятки країн. Радянські війська знаходилися практично на всіх континентах: Центральна Європа, Куба, Монголія, В'єтнам, Сирія, Єгипет, Лівія, Ангола... І знову повторилася доля Російської імперії - плани і побажання набагато перевищували реальні можливості. СРСР розпався.
Проте історія Російської імперії та СРСР, схоже, нікого в Москві нічому не навчила. Ідея месіанського призначення Москви і, виходячи з цього, її виключних прав, стала непорушною основою офіційної російської ідеології та державної політики:
"Существование русского народа как органической исторической общности немыслимо без имперостроительного, континентального созидания. Русские останутся народом только в рамках Новой Империи. Эта Империя, по геополитической логике, на этот раз должна стратегически и пространственно превосходить предшествующий вариант (СССР). Следовательно, Новая Империя должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе - Мировой. Битва за мировое господство русских не закончилась".81
Цю думку викладено в згадуваній вже фундаментальній роботі "Основы геополитики. Геополитическое будущее России" науковця О.Дугіна, котрий сьогодні є радником голови Держдуми Росії. Можна було б і не звертати увагу на аксіоми з цього опусу на кшталт "Россия немыслима без империи", "Россия - географическая ось истории", "Русский народ безусловно принадлежит к числу мессианских народов". Але по-перше, вони знаходять чималий відгук в Росії, і не лише серед звичайних російських шовіністичних кіл типу Затуліна, Жириновського, фашистів з РНЄ та їм подібних. Наприклад, лідер найінтернаціональнішої у світі Компартії РФ Г.Зюганов повідомив:
"Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва - третій Рим" - так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі ХV-ХVІ віків".82
І висновок: "Імперія - історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави".83
А по-друге, еліта російської армії - її генштаб - переконана в особливій імперській місії Росії. Російський політолог В.Мінін пояснює, що генштаб у Росії "це єдине місце, де займалися і займаються геополітикою як наукою, як технологією".84 Між іншим, робота О.Дугіна написана при допомозі начальника кафедри стратегії Військової Академії Генерального Штабу Російської Федерації генерал-лейтенанта Н.Клокотова. І пропонуються сформовані ними геополітичні постулати й технології в якості геополітичної доктрини Росії, тобто довгострокової стратегії її розвитку.
І треба зазначити, що ці зусилля не проходять марно. Чергове "збирання" земель Росією розпочалося незабаром після розвалу СРСР. 9 липня 1993 р. Державна Дума Росії прийняла постанову про російський статус Севастополя. А 15 березня 1996 - майже в річницю загальнорадянського референдуму про збереження СРСР - дума прийняла постанову "Об углублении интеграции народов, объединявшихся в СССР". Нею скасовувалася дія постанови Верховної Ради РРФСР про денонсацію угоди про створення СРСР, а також підтверджувалася юридична сила референдуму від 17 березня 1991 р.:
"Соглашение о создании СНГ не имело и не имеет юридической силы в части, относящейся к прекращению существования СССР".
Не менш символічним виглядають і рішення Держдуми від 8 грудня 2000 р. - у дев'яту річницю Біловезьких угод. Збройним силам Росії офіційно повернули червоні прапори, тоді як державі - герб у вигляді царського двоголового орла і колишній радянський гімн на музику Александрова. Між іншим, в гербі Росії є три корони, котрі означали власне Росію, Польщу і Фінляндію. Як це пов'язується із сучасністю? І як пов'язати з царським гербом музику колишнього "Маршу партії більшовиків" сталінської епохи?
Сам президент Росії В.Путін 4 грудня 2000 р. зауважив, що не може погодитися "ни умом, ни сердцем" з відмовою від радянського гімну. Адже це є поєднанням історії Російської імперії з історією СРСР, ознакою відродження Великої Росії. То що, розвиток Росії уходить на чергове коло? Росія повертається до "збирання земель", тільки із завданням "превзойти" СРСР?
3. Історичні особливості становлення України
Притаманні росіянам особливості історичного розвитку будуть краще зрозумілі, якщо виствітлити деякі відмінності, що відрізняють від них історію українців. Не ставлячи собі завданням висвітлити всю історію України (а в цьому, власне, і немає потреби), зупинемося лише на окремих проблемах, котрі так чи інакше торкаються нашої головної теми: сучасних політичних спекуляцій на спадщині Київської Русі та спільності історичних доль двох народів.
* * *
Формування українського етносу. Намагаючись пояснити причини знаходження історичного ядра Київської Русі поза межами російських етнічних територій, окремі дослідники старанно доводили, що українці з'явилися приблизно у XVI ст. із полонізованих росіян. Зрозуміло, сам давньоруський народ у первісному вигляді зберігся лише на Московській Русі, де не поширювалася влада литовських князів і королів Річі Посполитої.
Щоб знайти подібні думки, не варто заглиблюватися до праць М. Погодіна і його послідовників часів царської Росії. Достатньо взяти до рук окремі сучасні "дослідження", навіть видані в Україні:
"Итак, возникновение украинского языка - это следствие ополячивания славянорусского языка".85
"...В результате сильнейшей полонизации славянорусского языка в сельских местностях отторгнутой врагами юго-западной части Руси (будущей Украины) постепенно выработался новый диалект, который сейчас принято называть украинским языком".86
Відповідно до цього, наступна русифікація українців подається як ненасильницький процес "відчищення" росіян від польських нашарувань. Мовляв, тільки еліта та частина селян засмітила свою мову полонізмами, утворивши новий діалект російської. Проте більшість населення Малоросії зберегла "русскую" мову.
Однак, вибачте, у ХVIII-ХIХ ст. практично вся російська еліта була франкомовною. Дворяни наймали французів вчителями для своїх дітей, щоб згодом віддати їх продовжувати навчання до так званих пансіонів. Мода на все французьке як вище, культурне, вишукане, порівняно з російським, залишила в російській мові тисячі французьких слів. До того ж не специфічних термінів, а звичайних слів щоденного вжитку: "азарт", "амплуа", "армия", "атака", "афиша", "бивуак", "брюнет", "брошюра", "департамент", "жетон", "кавалерия", "ресторан", "флаг" та багато-багато інших. Дійшло до того, що суцільна франконізація еліти стала джерелом загрози для російської мови. Знадобився гнівний протест літераторів із засудженням тих, хто цурався рідної мови, аби відвернути небезпеку. Згадаємо хоча б "Горе от ума" О.Грибоедова. Однак на підставі такого поширення французької мови ніхто не говорив, що російська є її діалектом. Чому ж звучать подібні заяви щодо української мови через її схожість з польською?
* * *
Базуючись на засадах існування єдиної давньоруської народності, з'явилася теза про поступове формування з її окремих частин під впливом різних історичних доль трьох східнослов'янських народів:
"Лишь в ХШ столетии нашествие татар, а вслед за тем поляков и литовцев, временно разбило одноцельный русский поток на два рукава".87
Як правило, визначальним фактором в формуванні етнічної відмінності українців від росіян вважається їх перебування під політичною владою інших держав. Щоправда, ніколи не пояснювалося, чому попри 300-річне перебування в складі єдиної держави з російською владою, попри русифікацію, етнічні особливості українців так і не стерлися? Напевно тому, що довелося б визнати: етногенези росіян і українців з самого початку були все ж таки різними процесами, оскільки спільні риси не переважали відмінностей.
Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях. Цей процес мав чимало віхових етапів. Зокрема, М.Грушевський надавав особливого значення прадержаві антів, котрих він вважав безпосередніми предками українського народу.88 Інші славісти звертали увагу на великий міжплемінний союз східнослов'янських племен, об'єднаних навколо дулібів. Він існував у VI ст. на території Волині та Прикарпаття. В.Ключевський взагалі розпочинав з дулібів російську історію:
"Этот военный союз и есть факт, который можно поставить в самом начале нашей истории: она, повторю, началась в VI ст... на северо-восточных склонах и предгорьях Карпат".89
У VIII-ІХ ст. розпочалося, а у Х ст. завершилося формування великих племінних об'єднань - основи майбутнього українського етносу. Це були етноплемінні утворення полян, древлян, волинян, сіверян та ін. Вони вже мали сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану в назвах земель.
Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю могутнього племінного союзу полян. На їх безпосередньому зв'язку з Черняхівською археологічною культурою ще в 1970-х рр. наголошували радянські антропологи. Сучасні українські науковці додають полянам ще й рис Празько-корчакської культури.90
Кристалізація етнічності цього автохтонного населення є дуже довготривалим процесом. Його прискорювали тодішні зовнішні "виклики" - в першу чергу, загроза кочового степу. Поширення політичної влади полянських князів на сусідні слов'янські племена сприяло об'єднанню субетнічних племінних одиниць в єдиний етнос. Його назвою і стає етнонім "Русь", котрий спочатку стосувався лише полян. Показово, що одночасно з цим до кінця Х ст. практично зникають в літописах згадки старих племінних назв.
Сформувавшись у VIII-IХ ст. під зверхністю полян, український етнос вже в Х ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Щоправда, про ранню історію Київської держави, пов'язану з діяльністю династії полянських князів, відомо дуже мало. Це викликано тим, що згодом літописці обґрунтовували захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, що не дійшли до нас, повідомляє, що "після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів - Аскольда і Дира".91
У 882 р. варяги захопили владу в Києві, приєднавши до держави північні новгородські землі з новим населенням:
"...Князь Олег, який знищивши в 882 р. стару династію Києвичів об'єднав північні та південні східнослов'янські території, Київ визнав як основне місто". (Етнічна історія давньої України. - С.211.)
Так Київська держава поступово перетворювалася на поліетнічну імперію Київську Русь. І першим чужинським елементом, що влився до українського етносу, стали варяги.
Однак вплив варягів виявився не таким вже і значним. По-перше, варягів було порівняно небагато. На ранньому київському могильнику їхні поховання складають лише 3-3,5% від загальної кількості похованих, а на Шестовицькому некрополі під Черніговом - до 9 %.92
По-друге, після захоплення влади в Києві у 882 р. Рюриковичі мали швидко асимілюватися й перестати відрізнятися від місцевого населення, інакше вони просто не утрималися б на князівстві. Асиміляції варягів дуже сприяло їх спільне проживання з місцевим населенням. Якихось суто скандинавських поселень невідомо. Асиміляція відбувалася вже в другому-третьому поколіннях. Прикладом цього можуть бути навіть імена перших київських князів династії Рюриковичів: Олег (скандинавське Олаф) - Ігор (Інгвар) - Святослав (вже слов'янське ім'я). До речі, Святослава за його прихильність до язичництва, варязьких одягу і звичаїв, літописець називає "останнім варягом" серед Рюриковичів.
По-третє, вплив скандинавського елементу на руський (український) етнос був дуже короткочасним через суто військовий характер його діяльності на Русі. Варяги були іноземними найманцями, воїнами-професіоналами. Їхня чисельність залежала від потреби в них. Але вже в Х ст. внаслідок постійних контактів з кочовою кіннотою на півдні Київської Русі змінились тактика бою й набір озброєння. Князівське військо поступово пересіло на коней. Як свідчить візантійський історик Лев Диякон, греки вперше зіткнулися з руською кіннотою під Доростолом. Але вже з XI ст. в Київській Русі кіннота мала приоритетне значення. Найманці-кочовики швидко витіснили з війська варягів. Прихід нових варягів на службу Києву припинився, а ті, які вже були - остаточно асимілювалися.
Щоправда, навіть за таких умов скандинавський елемент встиг надати українському етносу деяких рис, котрі відіграли значну роль в його історичній долі. Звернемо увагу на наступний опис:
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
