Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
"Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі добре був збудований; здавався якимось понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших окрім чистоти".93
Якщо б не знати, що це є опис візантійцем Дияконом київського князя Святослава, який одягався й голився у відповідності зі скандинавськими звичаями, то можна було б прийняти за опис запорізького козака. Ймовірно, пам'ять про силу та міць варязьких дружин збереглася у нашому народі на генетичному рівні, оскільки через кілька століть запорізьке козацтво буде підсвідомо орієнтуватися на їх взірець. Ті ж самі звичаї одягу й гоління, ті ж самі традиції лицарського товариства й звитяги, морські походи, навіть устрій козацьких "чайок" вслід за давньоруськими лодьями більш-менш повторював варязькі кораблі.
Ще одним елементом, котрий влився до українського етносу на етапі Київської Русі, були тюрки. Контакти зі степовиками ніколи не обмежувалися війною. Давньоруські зверхники часто одружувалися з доньками кочівницьких ханів, хоча своїх доньок у Степ заміж за синів кочівницьких вельмож не видавали. Зокрема, у літописах зафіксовано близько десяти шлюбів давньоруських князів з половчанками. Новгород-сіверський князь Ігор Святославович - герой знаменитого "Слова о полку Ігоревім" - по лінії свого батька був онуком половецької князівни, доньки хана Осолука. Особливу увагу привертають до себе окремі лояльні до Київської Русі кочівницькі угрупування ("свої погани"): чорні клобуки в Пороссі, переяславські торки, чернігівські ковуї. Вони слугували найманцями давньоруських князів і кочували на південному прикордонні Київської Русі. На думку Грушевського, їх загальна чисельність сягала 30 тисяч, і вони слугували надійним захистом Київської Русі з півдня. В них пробували бачити предків більш пізніх козаків, але це помилковий погляд:
"Во время монгольского нашествия ХШ в. тюркская колонизация Руси, несомненно, была увлечена этим новым вихрем: она вернулась в степи, не успев ассимилироваться с украинским населением и не оставив никаких значительных следов в украинском этническом типе".94
Порівняно нетривале військово-політичне підпорядкування українських територій монголо-татарам також суттєво не вплинуло на етнічний розвиток українства. А в подальшому контакти з тюрками залишалися переважно воєнними. Напевно, лише козацький рід Кочубеїв, що походить з татар, є позитивним прикладом. Як наслідок, вплив тюрків на український етнос виявився незначним. У цьому полягає одна з відмінностей від етногенезу росіян.
Подібні думки обстоює у своїх антропологічних дослідженнях наш земляк Ф.Вовк (1847-1918 рр.), який був професором Санкт-Петербурзького університету. Згідно його висновків, українці виявляють найбільшу спорідненість із південними та західними (за винятком поляків) слов'янами. Крім того, український етнос хоча і зазнав свого часу іранських й частково тюркських впливів, проте лишився "чистим", тобто зберіг у собі більше слов'янським рис, ніж споріднені з ним північні групи (білоруси та росіяни).
Неважко уявити собі, якими очима дивилися на ці дослідження ідеологи потрійної "колиски" і "Росії - старшого брата". Їх намагалися не помічати, затаврувавши Ф.Вовка "буржуазним націоналістом". Але, як не дивно, всі його висновки підтверджені новітніми дослідженнями московського Інституту етнографії та антропології.95
* * *
Обмежену участь у формуванні українського етносу брали багато інших етнічних елементів. Зокрема, Київ, як один з найбільших політичних і економічних центрів середньовічної Європи, привертав до себе вихідців із різних земель. Князь Данило Галицький після монгольського погрому запрошував до своєї держави німців, вірмен, євреїв... Це сприяло відбудові й економічному піднесенню. Щоправда, євреї так і не асимілювалися.
У подальшому етнічному розвитку українства в ХIV-ХVП ст. буде відчуватися значний вплив польського елементу. Однак при формуванні українського етносу на етапі Київської і Галицько-волинської Русі цей вплив був мізерним. Зокрема, щодо присутності поляків на Русі відомостей небагато. Наприклад, після військового походу 1031 р. князь Ярослав Мудрий поселив полонених поляків на південному прикордонні по річці Рось.
Таким чином, український етнос формувався переважно з автохтонного населення в межах Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини. В цьому його головна відмінність від етногенезу росіян, що утворилися на колонізованих землях внаслідок злиття слов'ян з місцевими племенами. Попри нашарування пізніших часів, руська спадщина і сьогодні складає фундамент української культури. Зокрема, мова. За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного йому малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: "У Києві ХII-ХІV ст. говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині й Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу".96
Академік А.Кримський у статті "Древнекиевский говор" у 1906 р. прямо говорив про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини:
"В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам".97
Проте сам Кримський тут же зауважував, що це очевидно лише для "бестенденциозного великорусса". Таким, наприклад, можна вважати того ж В.Ключевського. Відомий російський історик-славіст, вивчаючи "говор" Київської Русі, зауважував:
"Киевская Русь говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики... Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов".98
І сьогодні українці говорять Київ, Києва, що співзвучно давньоруському.
Тісний зв'язок Київської Русі з Новгородом, міграція населення між двома найбільшими центрами держави, призвели до того, що київська говірка звучала вздовж усього греко-варязького шляху по Дніпру. Ключевський і у свій час знаходив деякі мовні особливості, присутні лише в малоросійському й новгородському "говоре". Щоправда, висновок на цій підставі про існування єдиної давньоруської мови все ж є перебільшенням.
Відомо, що великі групи населення з півдня та півночі постійно мешкали відповідно у Новгороді й Києві. Цікаво, що саме в північних російських землях, колись підвладних Новгороду, збереглися легенди і "былины" київського циклу. Проте, цього не спостерігається ані в Ростово-Суздальській, ані в Московській землях, де як ми бачили, формувався сучасний російський етнос.
"Московское наречие,- пояснює Ключевський,- усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами еще далее отступило от говора древней Киевской Руси: говорить по-масковски значит едва ли еще не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. <...> Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т.е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским".99
Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов'янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підґрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, "Слово о полку Ігоревім", дійшли до нас не в оригіналі, а в російському переписі - як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у ХVIII-ХІХ ст.). Один з перших перекладачів "Слова" з руської на російську, ім'я котрого залишилося невідомим, зауважував про безліч малоросійських слів у тексті. Він писав, що їх непросто зрозуміти без знання... польської мови.100 Це був натяк на те, що для роботи над текстом недостатньо знання церковнослов'янської мови літописів. Тому не випадково, що в підготовці першого видання "Слова" взяв активну участь архівіст, один з перших істориків України М.Бантиш-Каменський. У свою чергу радянські дослідники дійшли цікавих висновків:
"Исследования... позволили прийти к выводу, что, стремясь по возможности точно воспроизвести слова (смысловые единицы текста), издатели, в духе своего времени, допускали существенные отклонения в передаче написаний, т. е. орфографии древнерусской рукописи. Кроме того, издатели иногда не могли правильно прочитать и воссоздать текст, не всегда понимали значение отдельных слов".101
Говорячи простіше, багато слів ("смысловых единиц текста") не мали своїх відповідників у російській мові, але були присутні в українській. Тому перекладачі руських текстів на російську називали їх "галицизмами".
* * *
Отже, руський (майбутній український) етнос формувався в межах сучасних територій України з автохтонних слов'янських племен при незначній участі варязького й тюркського елементів. Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.
У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких - російський.
Однак процес формування етносів не є кінцевим. Під час подальшого етнічного розвитку набуваються нові риси. Зокрема, особливістю такого розвитку росіян був взаємний вплив з тюрками (монголо-татарами), а в українців - з литовцями. І російська, і радянська історіографії давали негативні оцінки литовському пануванню в Україні. Підкреслювалося, що після монгольської навали центр життя Київської Русі остаточно перемістився до російських земель. Варто зупинитися на цьому докладніше.
* * *
Боротьба за спадщину Київської Русі після монгольської навали. З ХП ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-волинського князівства. Адміністративну владу в місті здійснював присланий князем Данилом Галицьким із Галича воєвода Дмитро. Він очолив оборону міста від монголів. 6 грудня 1240 р. після драматичної боротьби давня столиця впала. З 50 тисяч мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тисяч дворів уціліло 200, з 40 кам'яних монументальних споруд - лише 4.
Пізніше і російські, і радянські дослідники будуть стверджувати, що після монгольського погрому центр Київської Русі разом із рештками населення перемістився з Подніпров'я на північний схід, у межиріччя Москви й Оки. Проте уникали простого запитання: чи варто було в пошуках безпеки тікати за тисячу кілометрів до російських земель, вже захоплених і сплюндрованих Батиєм кількома роками раніше? Якої безпеки від монголів можна було там знайти?
Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані (Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.
Галицьке-Волинське князівство завдяки виваженій політиці Данила Галицького уникло тотального знищення, досить швидко відродилося й на ціле століття продовжило державницьку традицію Київської Русі. Показово, що в той час, як російські землі на чолі з князями новгородським Олександром Невським і володимирським Ярославом Всеволодовичем відгородилися від Європи й однозначно орієнтувалися на Орду, українські землі продовжували шукати вихід з-під монгольської зверхності. Цю різницю змушена визнати сучасна російська наука:
"...Южнорусские князья Даниил Галицкий и Михаил Черниговский всеми силами старались создать антимонгольскую коалицию".102
При цьому велася нещадна боротьба проти так званих "татарських людей" - тих, хто подібно до Олександра Невського визнавав себе васалом хана.
На противагу впливу Орди українські князі поглиблювали відносини з Європою. Галицько-волинська держава "відкрила західноєвропейським впливам доступ у широкій мірі і нейтралізувала однобічність впливів візантійських".103 Данило Галицький намагався зібрати європейський хрестовий похід проти монголів. Папа Римський Інокентій IV називав Данила своїм дорогим сином і надав йому королівський титул. Сучасники вважали Галицьке-Волинське королівство "щитом Європи від татар".
Зважаючи на таке різне ставлення до монголів, різну зовнішньополітичну орієнтацію, російський дослідник Л.Гумільов підкреслював різницю між населенням Київської та Північно-Східної Русі (Росії):
"Киев, Волынь и Галиция в ту эпоху целиком и полностью ориентировалась на Католическую Европу. И хотя население указанных княжеств все еще исповедывало православие, но его стереотип поведения больше гармонировал с европейскими католиками, чем с Ростово-Суздальской Русью и монголами".104
Ця різниця ще більше поглибилася з приходом до України литовської влади. Майже без боротьби литовські князі підпорядкували собі половину колишніх територій Київської Русі. Цьому дуже сприяло те, що литовські князі декларували себе спадкоємцями Київської Русі й боролися проти Орди.
Литовська державність зростала й загартовувалася в боротьбі з хрестоносцями. Санкціонована Папою Римським агресія лицарських орденів проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти "Руська правда", а руська мова визнавалася офіційною мовою ще за статутом 1566 р. Це не є дивним, адже литовці складали меншу частину населення держави. Головний начальник шпиталів Тевтонського ордену Конрад Кібург, відвідавши в 1397 р. Вільно (майбутній Вільнюс), зазначав, що руське населення чисельно переважало литовців, було заможніше від них і мало у столиці більше церков, ніж католики.105 Тривалий час навіть столиця держави розташовувалася поза межами самої Литви. Найчастіше це були слов'янські Вільно, Гродно, Новогрудок. Місцеві давньоруські порядки залишалися непорушними, а удільні князівства більше нагадували окремі держави, ніж внутрішні автономії. Так, наприклад, Волинське князівство проіснувало до 1452 р., а Київське скасували ще пізніше - в 1470 р. Цікаву думку висловив Д.Дорошенко:
"Можна було сподіватися, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відіграють роль, подібну до ролі варягів Х-ХІ ст., скріпивши собою ослаблений руський елемент і асимілювавшись з руською стихією".106
Саме так і сталося. Династія Гедиміновичів швидко набрала руських рис і декларувала свою спорідненість з Рюриковичами. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ'я, одержавши нове ім'я Олександр. Коли згодом з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою він знову покатоличився, православне ім'я собі зберіг.
Стара знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, приймала православ'я, слов'янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт (Дмитро), котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Його син Іоан князював на Сіверщині в 1350-60-х рр. Рід Коріатовичів тоді міцно вкоренився на Поділлі, відтиснувши Орду далі на південь.
При цьому литовці або вливалися до руських знатних домів, або ж проголошували себе нащадками місцевих шляхетних родів. Так постала нова генерація української шляхти, котра вела свій родовід і від Рюриковичів, і від Гедиміновичів. До речі, саме з тих часів ведуть свій початок сучасні українські прізвища Литовченко, Литвиненко, Литвин, Литвак...
Литовські князі реальними справами продовжували традиції Київської Русі. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Литовці практично вирішили залишену у спадок від Київської Русі проблему відносин зі Степом, звільнивши Україну від монгольського ярма.
В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, (1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.
Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона поставила хрест на ординському впливі на нашу історію. Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару.
На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов'язані між собою і мали різні наслідки.
Литовські князі вели вперту боротьбу за вихід до Чорного моря, що відкривало простір для колонізації великих степів. І.Крип'якевич зазначає: "Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування: Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва".107
Великий князь Вітовт для цього сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів. Однак наступна багатовікова конфронтація з кримськими татарами зруйнувала ці досягнення.
На початку XV ст. Велике князівство Литовське посіло провідні позиції в боротьбі за давньоруську спадщину. На литовський бік переходили навіть російські землі. Наприклад, Смоленськ жодного разу не захоплювався литовцями силою зброї, а навпаки сам відчиняв брами перед князем Вітовтом. За угодами 1398 і 1404 рр. литовський протекторат визнавав також Новгород.
Вітовт порушував питання і про розташування всієї повноти церковної влади Русі на території Великого князівства Литовського. Річ у тім, що митрополити володимирські (згодом московські) підтримували тісний зв'язок з московськими князями й ігнорували непідвладні їм руські землі, хоча формально вважалися "всея Русі". Тому в Великому князівстві Литовському діяла своя митрополія "Київська і всієї Русі" (згодом Галицько-литовська).
Отже, в той час, як Москва лише починала свою історичну кар'єру, на європейській арені вже діяла цілком життєздатна русько-литовська держава. Вона стояла за незалежність від монголо-татар, потім успішно протистояла тиску німців і Москви. Радянський дослідник В.Чемерицький обережно визнавав:
"...Существовали определенные общественные круги, признававшие Великое княжество Литовское одним из главнейших центров объединения восточно-славянских земель и стремившихся продолжить осуществление общерусской программы, положенной в основу политики Великих литовских князей Ольгерда и Витовта".108
Але приблизно з 1405 р. раніше пасивна Москва вступила до жорстокої боротьби з Литвою:
"Казалось, центр русской государственной жизни не знал, где остановиться - в Москве или в Вильне; начался долгий поединок за это господство; он длился два века".109
На перших порах на боці Москви виступало Кримське ханство, вчиняючи грандіозні напади "на Литву" (тобто на українські землі), щоб відволікти литовські війська з московського прикордоння. Врешті-решт, Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, з Кримським ханством, з хрестоносцями, з угорцями, з поляками. Разом із занепадом князівства в ньому поширювалися католицтво і польський вплив аж до об'єднання двох держав у єдину Річ Посполиту.
Після тривалої боротьби Росія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів (Україну та Литву, яка перебувала під її значним впливом). З тих часів уже ніщо не заважало Росії "збирати землі" під свою владу, спекулюючи на руській спадщині та знищуючи будь-яку альтернативу своєму пануванню.
* * *
"Русь" і "Україна": як українці залишилися без своєї історичної назви. З суперечкою навколо приналежності спадщини Київської Русі тісно пов'язана проблема назв "Русь" і "Україна":
"Украинская партия утверждает, что обитатели Киевского государства в ту эпоху были украинцы, а вот из тысячелетних могил доносится крик: "Мы русские, русские, русские!"110
Підсумовуючи думки різних російських дослідників, виходить так: росіяни створили Київську Русь, а після монгольського нашестя перебралися на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. Однак розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції - сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським - видумали штучний етнос "українців", котрий зазіхає на початки російської історії. За радянських часів українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте спільно з росіянами. При цьому якось надто легко ставився знак рівності між поняттями "Русь", "русские", "Россия". На те, що в цій формулі багато чого не стикується, намагалися не звертати уваги. А варто було б це зробити.
Існує більше 20 теорій походження назви "Русь". Однак ми не будемо з'ясовувати їх правильність. Зрештою, навіть літописець Нестор цього не знав, проте наполегливо підкреслював, що "поляне, яже ныне зовомая русь". Інакше кажучи, спочатку русь - це племя полян, котре проживало в Подніпров'ї і заснувало Київ. Згодом ця назва перейшла також на Київську державу (Київська Русь), перетворилася на етнонім, витіснивши старі племінні назви. В угодах київських князів з Візантією постійно згадується поняття "руська земля", "руський закон", "руські князі", "русин"... Вже з Х ст. "Русь" як назва Київської держави входить до західних літописів і хронік.
Але для нас важливіше, що з самих ранніх часів назва "Русь" пов'язувалася виключно з населенням Середнього Подніпров'я. Тим самим населенням, котре пройшло через віки й сьогодні відоме під назвою "українці". Саме з Київщини "Русь" разом із владою київських князів поширювалася на нові землі, враховуючи і сучасні російські:
"Дулебы господствовали над всеми восточными славянами и покрывали их своим именем, как впоследствии все восточные славяне стали зваться Русью по имени главной области в Русской земле, ибо Русью первоначально называлась только Киевская область".111
"Назва "Русь" поширюється на всю територію східнослов'янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною".112
Важливим є також те, що ані до монгольського погрому, ані після нього політичний центр Київської Русі разом із етнонімом і назвою держави ніколи до Володимиро-Суздальської Русі не уходив. Згадуваний вже францисканець Плано де Карпіні, відвідавши Київ одразу після монгольського погрому, продовжує називати його столицею Русі:
"Kiovia quae est metropolis Russiae". Князя Василька, брата Данила Галицького, Плано де Карпіні називав Dominus Wasilio, Dux Russiae. Галицько-волинський князь Юрій І Львович, який загинув у 1326 р. при обороні Володимира, мав титул короля руського (Regis Russiae). При ньому почалося карбування монети з написом "Moneta Russiae" або ж рутенські гроші "Grossi Ruthenicfles", що продовжувалося до 1434 р.
В XIV ст. у Візантії встановилася практика нового іменування земель колишньої Київської Русі. Сучасні українські землі, де знаходилася основа Київської держави, за грецькою традицією називали Малою Руссю (від minor - давній, старий). Тоді як захоплені і слов'янізовані землі сучасної Росії назвали Великою Руссю (тобто "новою"). За античних часів так само поділялися Еллада (Мала Греція) й чисельні грецькі колонії (Велика Греція).
Цей поділ був зроблений Константинополем для зручності, щоб розрізняти землі з однією спадковою назвою "Русь", однак з різними політичними долями. Цікаво, що "Мала Русь" досить швидко прижилася в якості назви українських земель. З одного боку, вона залишалася старою етнічною назвою місцевого населення (руських людей, русинів), а з другого боку, вона визначала їх новий політичний статус після виходу неукраїнських земель внаслідок розпаду Київської Русі. Вже галицько-волинські князі Юрій І та Юрій П у своїх грамотах іменували себе князями всієї Малої Русі або ж Рутенії - Dux totius Russiae Minoris, Dux totius Rutenia Minorum. Цю ж назву додавали до свого титулу й великі литовські князі. У той же час "Велика Русь" прижилася в Росії тільки у ХVIII-ХІХ ст., коли більшість вже забула, що ця назва справді означає.
"Русь" залишалася етнічною назвою нашого народу ще тривалий час. На Коронаційному сеймі в 1653 р. архимандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила був обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Одним з найважливіших його діянь стало заснування в Києві Духовної Академії, котра одержала назву Могилянської. Українське козацтво зброєю стояло за Русь, а гетьман Богдан Хмельницький називав себе "самодержцем руським". Зауважимо, що іноземці також розуміли Русь як українські землі. Наприклад, славетного князя, гетьмана, полководця і мецената Костянтина Острозького король Сигізмунд за його військові перемоги називав "руським Сципіоном". Територія Подніпров'я в складі Речі Посполитої офіційно називалася воєводством руським. Єрусалимський патріарх Паїсій величав Богдана Хмельницького "князем Русі" і порівнював з візантійським імператором Костянтином Великим. Згідно Гадяцькому договору 1658 р. між поляками та гетьманом Іваном Виговським, Польща, Литва й Україна мали утворити федерацію рівноправних держав. До України з назвою "Велике князівство Руське" (за аналогією з Великим князівством Литовським) повинні були увійти Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства - тобто більшість історичних українських земель.
На противагу цьому, Московське царство в ті часи з Руссю ніхто не пов'язував. Про саму Київську Русь, колись добре відому і Англії, і Франції, тепер уже мало хто із європейців знав. Тому Європа наново відкривала для себе далеку і загадкову "Московію". Відповідно росіян вважали не руськими, а москвинами, московитами. Зокрема, згадуваний вже посол Габсбургів до Росії С.Герберштайн у 1549 р. видав у Відні свої спогади про цю східну країну під назвою "Записки про подорож до Московітії" ("Rerum Moscoviti-carum Commentarii"). Навіть у ХVIII ст., коли Москва замість "Русі" утверджувала назву "Россия", європейські уряди за старим звичаєм адресували листи до Московії, до московського уряду. В такому випадку ці листи поверталися назад з приміткою, що такої "не существует", а є лише "Россия" і "российский". У 1713 р. Петро І навіть видав спеціальний указ з цього приводу. О.Меншиков зазначав у листі до російського посла в Копенгагені В.Долгорукого: "В усіх курантах називають Державу нашу Московською, а не Російською, і задля того прошу в себе перестерегти, аби друкували Російською, про що й до інших в усіх дворах писано".113
Одночасно з цим іноземці добре відрізняли московитів від руських (українців). Той же Герберштайн, кажучи про місто Люблін, пише, що сюди їдуть на ярмарки "люди з ріжних сторін світу: московити, литовці, татари, ливонці, пруси, русини, німці..."114 А німецький посол до Москви в 1614 р. фон Донерсмак у своїй реляції зауважував, що польський секретар Ганс Гритин "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами".115
Цікаво, що й в Україні дотримувалися такої ж самої традиції. Наприклад, у XVII ст. Львівський літопис чітко відрізняв "русь" від "москви", хоча етноніма "українці" ще не було. "Москвою" українські літописці називали як територію сусідньої держави, так і її столицю, і її народ. Коли в 1654 р. вирішувалося питання про союз України з Росією, для українського козацтва мова не йшла про возз'єднання Русі. Руськими вони вважали тільки себе, а московський цар був для них лише "царем східним православним". Сама ж "москва" (тобто росіяни) іменувала свою державу "Московське царство", "Русь", а українців - "черкасами". Як бачимо, суперечка за руську спадщину і навіть саму назву "Русь" існувала вже тоді. Проте у XVIII ст. всі були об'єднані в державі з новою назвою "Россия", запозиченою із Візантії. За традицією її різні частини зберегли свої назви - Велика, Мала та Біла Росія.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
