Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Щоправда, в офіційній формулі "Русь=Россия", яка і сьогодні культивується в Російській Федерації, є чимало нестиковок, котрі ставили її під сумнів. Радянська наука намагалася обходити незручні питання:
"Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви "о" та "у" ("рос", річка Рось і "рус", Русь) - так змінювалися ці букви і в середні віки ("Русская земля", "Правда Росьская"), і в наш час ми теж говоримо двояко: "русский язык", "Российская республика".116
У своїх намаганнях пояснити цю різницю російські вчені починаючи з М.Ломоносова добалакалися до того, що стали пояснювати назву "Россия" від співзвучності назвам маленьких річок на Київщині - Рось, Росава, Росиця. З цього, начебто, виходило, що Русь і є Росією.
Аби скасувати зайві питання, робилася спроба утворити з трьох східнослов'янських народів єдиний, проте вже не руський, а "русский" народ. Різниця принципова, оскільки під старою назвою "Русь" приховувалося поглинання українців і білорусів росіянами, тобто русифікація:
"В Москве и Петербурге предков современных украинцев называли малороссами или малороссиянами, иногда русскими или руссинами, непременно с двумя "с", чтобы подчеркнуть их единство со всеми русскими, т. е. великороссами и белорусами. (Последние тоже писались тогда с двумя "с")".117
Зазначимо, що і в сучасних мовах українське поняття "руський" і російське "русский" не є тотожними. "Русский" має етнічний зміст, оскільки визначає національність. Але в українській його відповідником є "російський", де поєднуються і національний, і державно-політичний зміст. А термін "руський" так і залишився історичним етнонімом, не пов'язаним в українській мові (також польській та деяких інших) з "русским".
Тим не менше, наш народ залишився без свого історичного етноніму. "У південноруського (українського - авт.) народу,- писав М.Костомаров,- ніби вкрадено його прізвище".118 Несправедливість цього підкреслював російський філософ Г.Федотов:
"Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда именовало русским (до конца XIX в.)"119
Однак у другій половині XIX ст. залишатися руськими означало небезпеку розчинення серед "русских", росіян. Аби цього не сталося, з'явилася нова назва - "українці". Стараннями Грушевського, Костомарова, Максимовича, Крип'якевича та багатьох інших була всебічно обгрунтована етнічна окремішність нашого народу (найперше - від росіян і поляків), а потім - і їхня осібна доля, власний шлях в історії.
Новий етнонім "Україна" був обраний тому, що після "Русі" більше, ніж будь-який інший, торкався наших земель. Перша згадка слова "Україна" зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р.- і Галичини. Зокрема, під 1187 р. записано в панегиріку переяславському князеві Володимиру Глібовичу: "И плакашася по немъ вси Переяславци... о нем же Украина много постона".120
У 1189 р. галичани запросили на князювання Ростислава Берладнича:
"И приехавшю же ему ко украине Галичькой и взя два города Галичькыи и оттоле поиде к Галичю".121
У 1213 р. Данило Галицький повернув під свою владу "Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украину".122
Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатієвського списку XV ст. (за назвою Іпатієвського монастиря на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово "Україна" існувало як назва наших земель раніше XII ст. З XIV ст. літописні згадки цього слова зникли, поступившись "Малій Русі", потім відновилися на Гетьманщині, а остаточно "Україна" відродилася наприкінці XIX ст.
Зараз існує 11 пояснень значення слова "Україна". Більшість з них торкаються розуміння "край" і "прикордоння". Для ХII ст. це мало сенс, оскільки і Переяславщина, і Галичина тоді для Києва були прикордонними землями. Однак російські вчені досить швидко винайшли теорію, нібито вся Україна є не більше ніж старовинною "окраїною" Росії. І це не зважаючи на те, що російського "центру" у ХП ст. просто не існувало (Москва вперше згадується в літописах як маленька застава в 1147 р.), а згодом центр Київської Русі до Росії з Подніпров'я не переходив. Однак ця теорія обґрунтовувала претензії російської влади на Україну. Її політичний підтекст стає тим більше очевидним, коли врахувати, що її перейняли також і поляки. Тільки вони трактували Україну як "окраїну" Польщі. Саме в цьому переконував 5 січня 1939 р. міністр закордонних справ Польщі полковник Бек райхсканцлера Німеччини Гітлера. Польський історик-емігрант О.Галецький в своїй "Історії Польщі" 1956 року теж трактував Україну як "окраїну" держави Ягеллонів.
Відповіддю всім цим шовіністичним теоріям можна вважати глобус Корнеліуса з картою України, що був виготовлений у 1660-1670 рр. та зберігається в Празькій національній бібліотеці. На цьому глобусі європейського картографа територія України по обидва боки Дніпра позначена великими літерами "Ukrania" (Україна). Суміжна територія між Московітією (Московським царством) і Ногайською Татарією підписана малими буквами - "ocraina" (окраїна), тобто окраїна Московської держави. Ця одночасна наявність на карті обох написів та їх чітка локалізація в часи, коли українська козацька держава вважалася існуючим фактом, свідчать про неможливість ототожнення слів "Україна" і "окраїна". Тоді географічна назва "Україна" поширювалася в розумінні "край, чи земля, козаків". Саме так назвав свою карту України, опубліковану в 1716 р., німецький картограф Иоганн-Баптіст Гоманн: "Ukrania quae.et Terra Cosaccorum..." Тобто "Україна - земля козаків" із зображенням сидячої фігури гетьмана Мазепи (дивися карту №1). У 1719 р. ця ж карта під назвою "Ukrania sea Cosaccorum-" і зображенням кінних козаків була перевидана в Нюрнберзі в серії наукових атласів Крістофера Вайгеля. Пізніше фігуруватимуть інші назви карт України, як "Amplissima Ucraniae Regio", але ніколи вона не розумітиметься "окраїною" - тільки "козацькою країною".123 І саме в такому розумінні вона була відроджена в XIX ст.
Аналогічну підміну понять шовіністи намагалися зробити і з "Малою Руссю". Російські вчені, а особливо політики, пояснювали її не як "давню" частину Русі, а як "меншу" її частину. Це мало дискредитувати незалежницькі думки. Адже державна самостійність "малої" частини, "окраїни" триєдиного російського народу є не просто сепаратизмом, а просто абсурдом. Для більшої впевненості за імператора Олександра III потрапили під заборону самі слова "Україна" і "Малоросія". Цензура виключала їх із текстів і після першої російської революції.
Слід зазначити, що з прийняттям нашим народом етноніму "українці", частина все ж таки зберегла стару самоназву "руські". Йдеться про русинів - одну з гілок західних українців. Сталося так через те, що вони не перебували у складі Російської імперії, тому не перетворювалися на малоросіян і їм не загрожувало розчинення серед "русских". Тривалий час русинами називалися всі західні українці. З дозволу австрійської влади на межі ХVIII-ХIХ ст. при Львівському університеті діяв так званий "Студіум рутенум" - своєрідний український інститут, де діяли філософський і богословський факультети. Для галичан (рутенів, русинів) тут викладалися предмети штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Однак на межі ХІХ-ХХ ст. галичани разом з усім народом перейшли на новий етнонім "українці". І тільки на Закарпатті, відносно ізольованому під угорською владою, історична самоназва "русини" збереглася до сучасних часів.
Щоправда, російські шовіністи не залишили без уваги закарпатців, намагаючись показати русинів етнічними "русскими". При цьому в запалених головах політиканів-провокаторів на кшталт К.Затуліна вже малюються картини утисків Україною 600 тисяч карпатських "русских", про що сповістив московський телеканал "ТВЦ" ("Момент истины", 7 січня 2001 р.). Навіть світоч російської демократії О.Солженіцин, погоджуючись у книзі "Архипелаг ГУЛАГ" дати волю і незалежність Україні, не обминув увагою долю "бідних" русинів під українською владою:
"А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?"124
І знову про русинів у шовіністичній фантазії "Как нам обустроить Россию": "...В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи. . ."125
Тисячу разів правий був академік В.Вернадський, коли зазначав, що "російська демократія закінчується там, де починається українське питання".125
* * *
Спекуляції російського керівництва з етнонімом наших предків призвели до того, що Україна залишалася у світі аж до 1991 р. незнаною землею. У кращому випадку слово "Україна" вживали як географічне поняття. Ще в 1869 р. французький сенат сприйняв за сенсацію повідомлення про "16 мільйонів європейського народу, забутого історією". А через півстоліття французький консул у Києві заявляв:
"Україна, або правильніше Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями - Форгачем і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями".127
У 1991 р. світ пов'язував Україну з Чорнобилем, футбольним клубом "Динамо"(Київ) та ще з котлетами по-київськи. Крім того, під час війни в Югославії Україну плутали з тамтешньою самопроголошеною сербською республікою Країна через співзвучність назв. Однак поступово все стає на свої місця. Україна вже відома у світі держава з давньою історією. Навіть у Лондоні на пам'ятнику князеві Володимирові Великому вказано "король України". Наш народ повернув своє ім'я. І найкраще історична спадщина втілена у старому, але для багатьох новому терміні - Україна-Русь.
4. "Битва за історію"
Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.
Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Можна стверджувати, що Росію взагалі поєднувала з Київською Руссю тільки спільна назва - Русь.
Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. Тому безпеку офіційної схеми російської історії влада забезпечувала іншими методами, далекими від науки. Зокрема, влада здійснювала "чистку" історичних джерел від небажаних відомостей. 1718 року агенти Петра І влаштували пожежу в сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври.128 Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. А негласна заборона на допуск українських фахівців до архіву Запорізького кошу існує і до тепер. Мовляв, вони тільки того й шукають, що підриває "братские узы".
За радянських часів боротьба велася не лише проти небажаних історичних джерел, але і проти наукових здобутків українських фахівців, якщо в них містилися "крамольные" думки, котрі суперечили офіційним поглядам на "колиску братніх народів". У довоєнний період в Києві Політбюро ЦК КП(б)У мало не щотижня спускало по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури. Після закінчення П-ї світової війни розпочалася чистка бібліотек і архівів у Західній Україні. Заступник голови Комітету в справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі мали відповідну освіту, із завданням вилучення і знищення документів і мистецьких творів "націоналістичного" змісту. Тоді лише у Львові знайшли і знищили понад дві тисячі таких "небажаних" творів, в тому числі старовинні грамоти.129 У 1964 р. агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор. Від вогню і води загинули 414 тисяч одиниць зберігання. Начебто Погружальський страждав на психічні вади, проте журналіст А.Шевчук отримав п'ять років ув'язнення за намагання написати правду про цей випадок.130
Тривалий час ніхто не наважувався висловлювати думки, які б розходилися з офіційним поглядом на стародавні історичні події. Коли ж на світанку української незалежності в 1991 р. наші науковці, нарешті, отримали можливість говорити про Україну-Русь, представники російської інтелігенції зчинили ґвалт. Хоча на перший погляд він не дуже зрозумілий неупередженому спостерігачеві:
"Нам показалось бы нелепым, если бы американцы, достигнув промышленного и военного могущества, внезапно стали бы считать англичан, от которых они когда-то "ушли", чем-то вроде карикатурного отпочкования от своего национального тела. Разумеется, и англичане, видя достигнутое американцами могущество, не спешат объявлять их своими блудными сыновьями. Но при этом нам смешны попытки украинцев зажить собственной историей,.. которую мы считаем безоговорочно своей, лишить нас права исторического владения Киевской Русью (которая, однако, территориально располагается именно там, где и поныне живут люди, считающие себя украинцами".131
Проте зчинивших гвалт російських патріотів-інтелігентів негайно підтримали широкі політичні кола від комуністів до російської церкви. Ще б пак. Адже руйнувалася напрацьована століттями офіційна схема російської історії. Вичерпавши всі аргументи в намаганнях її відстояти, світоч російської науки й інтелігенції академік Д.Лихачев щодо справжньої приналежності традицій і спадщини Київської Русі заявляв: "Нельзя никому ничего возвращать, даже если Украина права". І тут же пояснював небезпеку: "Они же потом будут отслаивать всю культуру".132
Іншими словами, атака на українську історію, спотворення її, ведеться не лише задля дискредитації нашої державності й обгрунтування чергового "возз'єднання". Ні, Росія відчуває реальну небезпеку для власної ідеології та історії. Для неї це боротьба за самозбереження. Тому президент Б.Єльцин у виступі в Ярославлі на відкритті пам'ятника князеві Ярославу Мудрому називав його "першим російським реформатором". А в минулому році до масштабної роботи "Полководы России", яка вийшла у московському видавництві "Вече", був включений галицько-волинський король Данило Романович (Галицький). Отже, не тільки Київська Русь, але й Галицько-волинська держава записується до російської історії.
Більше того, останнім часом окремі російські дослідники стали включати до російської історії навіть Запорізьку Січ:
"Вольные русские люди - казаки, появились почти одновременно на Днепре и на Дону. Сейчас украинские националисты пытаются отделить запорожских казаков от донских и считают их представителями украинского народа. Но в ХV-ХVI веках еще не было украинского народа, как не было и белорусского. Запорожские казаки сами считали себя русскими, говорили и писали по-русски с небольшими вкраплениями местных выражений, то есть можно говорить не об украинском языке, а только о местном говоре запорожцев ("слэнге")".133
До такого не додумалися ні в Російській імперії, ні за радянських часів. Повністю відмовляти українському народу в праві на власну історію почали тільки зараз, у "демократичній" Російській Федерації.
Подібні шовіністичні випади мають одержувати рішучу відповідь. І дещо в цьому напрямі сьогодні робиться, адже інакше ризикуємо втратити не тільки Київську Русь, але й взагалі всю свою історію. Підкреслювати спадкоємність української державності від Київської Русі призваний сам український герб тризуб - стародавній герб князя Володимира Великого. Серед сучасних державних нагород маємо ордени на честь Ярослава Мудрого та княгині Ольги. Це дозволяє зберегти наші стародавні символи.
28 травня 1997 р. у Києві біля Золотої брами відкрили пам'ятник Ярославу Мудрому, створений по ескізу І. Кавалерідзе. Виступаючи на його відкритті, Президент України Л. Кучма підкреслював, що доба Ярослава і сьогодні дає нам важливі орієнтири в процесах державного будівництва. Тому Україна продовжує добрі традиції минулого.
Не залишаються осторонь цього процесу й історики. Восени 1993 р. у Києві відбувся семінар славістів, на який приїхали науковці з двох десятків країн. Центральною подією цієї наукової конференції стала дуель двох опонентів - віце-президента НАН України, академіка П. Толочка, і московського письменника-історика В. Кожинова. Останній намагався відстояти стару тезу про те, що напередодні монгольської навали відбувся "уход" Русі на північ з перенесенням столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Спираючись на історичні факти, П.Толочко спростував аргументи свого опонента:
"Приходится признать, что никакого перетекания или перемещения центра Руси с берегов Днепра на берега Клязьмы не произошло. Реальная история Владимиро-Суздальской земли ХII-ХIII веков с ее мощной переселенческой подпиткой из Южной Руси, строительством городов с южнорусскими названиями, возведением храмов по киевскому образцу, вожделенным стремлением князей к "причастию" в старой Русской земле (тобто в Київській землі - авт.), убедительно свидетельствуют о сохранении Киевом своего непререкаемого авторитета центрального средоточия Руси.. ."134
На жаль, багато з цих фактів відомі лише спеціалістам, тоді як сьогодні їх повинен знати кожен школяр. Адже хіба не від незнання власної історії в багатьох з нас живе комплекс провінційного хуторянства?
* * *
То що ж виходить, чи є Київська Русь прабатьківщиною Росії? Враховуючи особливості російського історичного шляху, можна говорити - ні. Русь і Росія такі самі родичі, як Римська імперія й держава Карла Великого або ж середньовічна Німеччина. Прямого зв'язку між ними зовсім немає, хоча король франків Карл Великий наприкінці 800 р. і володар Німеччини Оттон І на початку 962 р. коронувалися як "імператори римлян". Відповідно, двічі проголошувалося "відновлення Римської імперії". Німеччина навіть офіційно називалася "Священною Римською імперією". Або інший приклад - Румунія. В самій назві своєї країни (Romania) румуни намагаються підкреслити, що вони є прямими нащадками і спадкоємцями стародавньої Римської імперії. При цьому вони не звертають уваги, що Рим завжди знаходився поза межами Румунії (як у випадку з Руссю "матір городів руських" Київ знаходиться за межами Росії), тому румунські претензії на римську спадщину несправедливі.
Але і Румунія, і Німеччина, і країни Середземномор'я в давнину входили до складу Римської імперії. Свого часу для них існував спеціальний термін - римський світ (pax Romania). Перебування в складі цього "світу" є невід'ємною сторінкою історії багатьох країн, проте це не дає підстав вести їх родовід від античного Риму.
Аналогічно має розв'язуватися і питання про Київську Русь. Поза сумнівами, перебування у складі цієї середньовічної імперії наклало значний відбиток на подальшу історію Росії та білоруських земель. Однак наявність в історії Росії такої важливої і впливової сторінки ще не дає права російським історикам обкрадати історію українців, залучаючи Київську державу (а заодно й Галицько-Волинську, Запорізьку Січ, тощо) виключно до історії російської державності. Так само, це не дає права російським політикам використовувати в пропаганді тему Київської Русі з метою знищення сучасної української державності.
1 Історія СРСР.- К., 1986.- С.ЗЗ.
2 Зюганов Г. Россия - Родина моя: идеология государственного патриотизма. - М., 1996.- С.50.
3 Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине,- К., 1998.-107 С.
4 Цит. за: Корнилов Д. А наш караван идет // Донецкий кряж.- 2000.-16 ноября.
5 Цит. за: Любовью и единением спасемся // Армия. - 2000. - №3. - С.5. 8
6 Россия станет новой Русью // Русь державная.-1998.- №6 (50).
7 Карамзіна М. Етногенез українського народу // Україна на зламі тисячоліть.- К., 2000.- С.51.
8 Ключевский В. Сочинения в 9 томах.- М., 1987.- Т. 1.- С.51.
9 Див.: там само.- С.51-52.
10 Грушевський М. Звичайна схема "русской" історії й справа укладу історії східного слов'янства // Вивід прав України.- Львів, 1991.- С.7-8.
11 Див.: Энциклопедический словарь.- СПб., 1898.- Т.24.- С.32.
12 Докладніше див.: Історія Української РСР.- К., 1978.- Т.1.- Кн.1.- С.281.
13 Докладніше див.: Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам'ять століть.- 1998.- С.7-8.
14 История русской культуры.- М., 1999.- С.56.
15 Там само
16 Див.: Киевские ведомости.-1994.- 26 мая.
17 Див.: Факты.- 2000.- 21 октября.
18 Див.: Исаев И., Золотухина Н. История политических и правовых учений России ХІ-ХХ вв.- М., 1995.- С.207.
19 История русской культуры.- С.48.
20 Див.: Наливайко Д. Этноистория Украины в отображении западных источников раннего нового времени // День.- 1999.- 26 июня.
21 Цит. за: История военной стратегии России. - М., 2000. - С. 18.
22 Гумилев Л. От Руси к России.- М., 1995.- С. 102.
23 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1.- С.290.
24 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1.- С.289.
25 Там само.- С.299.
26 Синицын Е. Резидент свидетельствует.- М., 1996.- С.89-90.
27 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1.- С.296-297.
28 Шахматов А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.- Петроград, 1916.- С.671.
29 Ключевский В. Вказана праця.- Т. 1.- С.302.
30 Там само.
31 Там само - С.292.
32 Там само.- С.291.
33 Бердяев Н. Евразийцы // Путь - 1925 - 4.1.- С.103
34 Гумилев Л. От Руси к России.- С.245.
35 История русской культуры.- С.48.
36 Соловьев С. Сочинения.- М., 1988.- Кн.1.- С.514.
37 Карамзин Н. Предания веков.- М., 1988.- С.219.
38 Соловьев С. Вказана праця.- С.500.
39 Карамзин Н. Вказана праця.- С.220.
40 Гумилев Л. От Руси к России.- С.87
41 Ключевский В. Вказана праця.-Т.1.- С.321.
42 Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. - К.,1989.- С.81.
43 Ключевский В. Вказана праця.- Т. 1.- С.320.
44 Соловьев С. Вказана праця. - С.526.
45 Костомаров Н. Вказана праця.- С.81.
46 Карамзин Н. Вказана праця.- С.207.
47 Там само.- С.208.
48 Карамзин Н. Вказана праця.- С.226.
49 История русской культуры.- С.57.
50 Там само - С.58.
51 Там само - С.57-58.
52 Показова різниця між українськими і московськими землями щодо статусу селян. Коли в 1701 р. універсалом гетьмана Мазепи було введено дводенну панщину на тиждень, селяни порівнювали це з найгіршими часами панування польських магнатів, що спровокувало спалах Визвольної війни у 1648 р. Тим часом у московських землях указами царя від 1675, 1682, 1688 рр. юридичне санкціонувався продаж селян без землі, визначалася їх ціна. З 1760 р. дозволили ще й розлучати дітей з батьками під час продажу. Сам продаж рабів на ярмарках в Росії тривав до 1808 р
53 Под скипетром Романовых. Исторические очерки, 1613-1913 гг.- СПб., 1912.- С.403.
54 История русской культуры.- С.59.
55
56 Там само.
57 Див.: Волкогонов Д. Ленин.- М., 1994.- Кн.2.- С.224.
58 Цит. за: Ґудзик К. Початок - кияни в Москві // День.- 1999.- 30 липня.
59 Там само.
60 Цит. за: Шпиталь І. Малоросійське неохуторянство // Вечірній Київ.- 1999.-27 лютого.
61 Под скипетром Романовых. Исторические очерки, 1613-1913.- С.446.
62 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.- М., 1997.- С. 196-197.
63 Флоренский Г. Евразийский узел // Новый мир.- 1991.- 4.1.- С.207.
64 Бердяев Н. Евразийцы.- С. 103.
65 Цит. за: Голос православ'я.- 1999.- Вересень.
66 Цит. за: Махун С. "Гарячий Куліш" // День.- 2000.- 27 січня.
67 Докладніше див.: Волкогонов Д. Ленін.- М., 1994.- Кн.2.- С.225.
68 Цит. за: История русской литературы ХІ-ХVІІ веков.- М., 1985.- С.255.
69 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- С.445.
70 История русской культуры.- С.59.
71 Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним угрозам национальной безопасности Российской Федерации.- М,1995 - С.11.
72 Ключевский В. Вказана праця.- Т.2.- С.18.
73 Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т.22.- С.23.
74 Субтельний О. Україна: історія.- К., 1992.- С. 159.
75 Цит. за: История русской культуры.- С.309.
76 КПРФ в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1992-1999).- М., 1999.- С.234.
77 Цит. за: Білас І. Минуле - не сон, а страшна дійсність // Голос України.-1996.-18 квітня.
78 У.Черчилль. Вторая мировая война. - М., 1991.- С.673.
79 Там само.- С.526.
80 Цит. за: Науменко К. Як Сталін і Гітлер "життєвий простір" ділили // Високий замок.- 1999.- 27 серпня.
81 Дугин А. Вказана праця.- С.213.
82 Зюганов Г. Вказана праця.- С.223.
83 Там само.
84 Цит. за: Згурець С. Полковник і його генерали // День.- 2000.- 1 квітня.
85 Железный А. Вказана праця.- С.10
86 Там само.- С.18.
87 Копыстянский В. Возможно ли отделение Украины от России? // Украина - это Русь.- Санкт-Петербург, 2000.- С.86.
88 Грушевський М. Історія України-Русі .- К., 1991.- Т.1. - 180-181.
89 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1.- С.124.
90 Етнічна історія давньої України.- К., 2000.- С.273.
91 Цит. за: Історія народів Росії. Курс лекцій. - К., 1992.- Ч.1.- С.47
92 Там само.- С.220.
93 Цит. за: Січинський В. Чужинці про Україну.- К., 1992.- С.26
94 Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- К., 1991.- С.25.
95 Див.: Войтенко В. Десять років самотності, або Про національну гордість малоросів // День. - 2001. - 21 березня.
96 Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація.- Дрогобич, 1994.-С. 189.
97 Цит. за: Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ.- 1999.- 20 жовтня.
98 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1 - С.300.
99 Там само.- С.301-302.
100 Див.: Гороховський Є. Слово...// Демократичне слово.- 2000.- 13 грудня.
101 История русской литературы ХІ-ХУІІ веков.- С. 104.
102 История русской культуры.- С.60.
103 Дорошенко Д. Нарис історії України.- Львів, 1991.- С.97-98.
104 Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь.- М., 1992.
105 Див.: Січинський В. Вказана праця.- С.35.
106 Дорошенко Д. Вказана праця.- С.108.
107 Крип'якевич І. Історія України.- Львів, 1990.- С.114.
108 Чемерицкий В. Работа автора Белорусско-литовского свода над русскими источниками // Летописи и хроники.- М., 1980.- С. 183.
109 Волконский А. Историческая правда и украинофильская пропаганда // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.- М., 1998.- С.62.
110 Там само.- С.103.
111 Ключевский В. Вказана праця.- Т.1.- С.123.
112 Етнічна історія давньої України.- С.222.
113 Цит. за: Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? - Львів, 1997.-С.31.
114 Цит. за: Січинський В. Вказана праця.- С.46.
115 Там само.- С.64.
116 Історія СРСР.- К., 1986.- С.36.
117 Миллер А. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).- Санкт-Петербург, 2000.- С.37.
118 Цит. за: Кушнір Б. Ми і Росія // Молодь України.-- 1995 - 9 червня.
119 Новое время - 1991. - .№24. - С.ЗЗ.
120 Летопись по Ипатиевскому списку.- СПб., 1871.- С.439.
121 Там само.- С.447.
122 Там само - С.490.
123 Див.: Сосса Р. Історія картографування території України.- К., 2000.- С.52-54.
124 Солженицын А. Малое собрание сочинений.- М., 1991.- Т.7.- С.43.
125 Солженицын А. Как нам обустроить Россию.- Л., 1990.- С.11.
126 Цит. за: Іванченко Р. "Українське питання" в розрахунках російських політиків // Літературна Україна.- 1996.- 21 листопада.
127 Цит. за: Гринів О. Вказана праця.- С.32. 84
128 Докладніше див.: Василевский П. Царь Петр I и Киево-Печерская лавра // День.- 2000.- 16 июня.
129 Найхолодніше недержавним народам. У добу "холодних" війн // Голос України.- 2000.- 29 січня.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
