Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Між тим, у Переяславі гетьман Хмельницький і старшина намагалися гарантувати майбутнє виконання угоди, традиційно надаючи велике значення присязі. Наприклад, коли семигородські посли не привезли присяги з підписом і печаткою князя Ракоці, старшина відмовилася заприсягати договір про спільний союз проти Польщі:
"Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо брати ярма на наші шиї! Князь не завоював нас шаблею, як молдаван чи мунтян, ми з доброї волі хочемо мати з ним союз!"18
Цікаво, що російська делегація від імені царя звільнила козаків від минулих присяг під угодами з польським королем, бо останній сам їх не дотримувався. Зокрема, посланці повідомили, що цар "велів прийняти під свою високу руку вас: гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з городами і землями, як вільних від підданства королеві, через те, що він переступив присягу".19 Але коли гетьман і старшина почали вимагати, аби російські представники склали присягу за московського царя, то дістали відмову. По-перше, князь Бутурлін просто не ризикнув присягати від імені царя, а по-друге, цар взагалі своїм не присягає. Саме цей момент і викликав спалах незадоволення української старшини, мало не зірвавши затвердження договору. З'ясувалося, що в Москві договір трактували зовсім не так, як у Чигирині. Виявляється, московський цар ставить козаків на один щабель із своїми холопами, котрим він нічого не обіцяє і присяг не складає.
Гетьману коштувало чималих зусиль примусити козаків визнати договір. Він говорив, що зараз Україна не має іншого виходу, що Росія також православної віри, а всі здобутки Визвольної війни зберігаються. Врешті-решт, промови гетьмана зворушили козаків, і вони поклалися на його волю. Крім того, Бутурлін хоча і відмовився присягати за царя, однак на словах роздавав усі можливі обіцянки і гарантії, посилаючись при цьому на того ж таки царя. Свідчення цього ми знаходимо у листі Хмельницького з Чигирина до полковників Тетері і Зарудного від 21 березня 1654 р.:
"Однак пам'ятайте, ваша милість, і самі, як Василь Васильович Бутурлін словом його царської величності нас переконував, що його царська величність не тільки нам права і привілеї, од віку дані, підтвердить і при вільностях наших стародавніх збереже їх, але й паче ще особливі свої всякого чину людям пожалує".20
Підтвердження визнання російським урядом усіх вимог української сторони знаходимо і в квітневому 1654 р. листі гетьмана до царя, де він висловлює радість з того, що одержав "милостиве твойого царської величності підтвердження прав і вольностей наших..."21 Зрештою, у чолобитній грамоті делегації київського митрополита до царя в липні 1654 р. містилося пряме прохання про підтвердження прав духовенства з посиланням на обіцянки Бутурліна:
"Про се ще перше, в Переяславі боярин твій В.В.Бутурлін повідомив гетьмана й військо Запорозьке й іменем твого цар. величества обіцяв, що в. цар. вел. зводить потвердити права і вільності - не тільки війську Запорізькому, але й усім нам духовним".22
"Так як обіцяв то В.В.Бутурлін іменем в. цар. вел."23
Однак київський митрополит - Сильвестр Косів, як буде показано нижче, складати присягу під угодою з Москвою відмовився попри всі обіцянки. І навіть заборонив це робити своїм прибічникам. Не склали присяги місто Чорнобиль, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, авторитетні серед козацтва полковники Богун і Кропив'янський. Звичайно, можна пояснювати їх дії не відмовою присягати, а їх відсутністю. Адже під час переяславських подій вони стерегли татар на південному прикордонні. Однак вони ж не заприсягнули і після повернення з походу.
Сильна опозиція московській присязі виникла також на Січі. Мовляв, не за те воювали, щоб добровільно надіти на себе нове ярмо замість скинутого. До незадоволених належав і майбутній знаменитий кошовий отаман Іван Сірко. Як свідчить літопис Величка, гетьман Богдан Хмельницький надіслав до Січі перелік усіх наданих царем грамот з підтвердженням давніх і новоздобутих українських прав і вільностей. Але запорожці попросили прислати їм оригінали документів для досконального вивчення. Тільки після цього Січ присягнула.24
Двостороннє порозуміння в Переяславі стало можливим завдяки тому, що російські посли хоча і не складали формальної присяги за царя, однак обіцяли козакам саме те, що ті хотіли почути. Згодом це ж саме закріплювалося в "Березневих статтях" - договорі України з московським урядом, укладеному на зразок минулих договорів з польським королем. Проблема лише в тому, що акредитивні грамоти від гетьмана, українські умови договору, текст Зборівського договору та низка листів, котрі привезла гетьманська делегація до Москви, також загадково зникли. Нам відомі лише їх російські переклади, статті котрих дійшли в зіпсованому вигляді й, очевидно, були переставлені. Однак і при цьому видно, що основна ідея угоди - встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною зберігається державна самостійність.
У формі привілеїв з боку московського царя старшина й козаки одержували згоду на ті свої вимоги, без яких ніяких стосунків з Москвою бути не могло: вільні вибори гетьмана, незалежне судочинство, власні фінанси, невтручання російської адміністрації в українські справи, 60-тисячний склад війська, вільність закордонних зв'язків. Показовим також є той факт, що Москва бажала особистого приїзду гетьмана Богдана Хмельницького, але той не поїхав. Його поява у Москві мала б вигляд, нібито гетьман приїхав "бити чолом" і, таким чином, визнає над собою владу царя. А отже і владу царя над Україною, яку гетьман репрезентував. Богдан Хмельницький же поводився як гідний і незалежний державний володар, формально пояснюючи своє неприбуття станом справ в Україні.
Сам хід історичних подій показує, що гетьман Богдан Хмельницький зовсім не визнавав себе разом із усім козацьким військом холопами московського царя. Воліли йти "з царем православним", але не "під царя православного". Тобто ні про яке приєднання чи возз'єднання не йшлося. На відміну від російських і радянських оцінок переяславських подій, у середовищі українських істориків переважала думка про встановлення васальних стосунків між двома окремими державами. Просто гетьман на чітко визначених умовах визнавав над собою протекторат більшого сюзерена - московського царя. Однак при цьому Хмельницький не об'явив війську сутності своїх угод з Москвою, як не об'явив свого часу і Зборівського договору. Адже одне й друге не відповідало бажанням війська і самого гетьмана. А раз так, то Хмельницький не надто тримався за ці угоди, вважаючи їх тимчасовими.
Тому не дивно, що у багатьох документах після договору 1654 р. про Україну мовиться як про незалежну державу. Вона залишила собі всі атрибути держави й дипломатичні союзи з іншими країнами, а Хмельницький продовжував називати себе "єдиновладним самодержцем руським". Інша річ, що Москва намагалася не закріплювати чітко цей стан справ у діючих україно-російських угодах. Тим не менше, навіть у 1663 р. російський стольник, воєвода стародубський Хлопов ще писав про події в Україні як про події "в Малороссийском государстве", а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: "родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского".25 Так само і європейські політики другої половини XVII ст. після переяславських подій продовжували вбачати в Україні окрему державу. Зокрема, австрійський посол у 1657 р. говорив про неї як "славну та войовничу республіку", французькі урядові кола вважали сенс Переяславської угоди як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, а шведський король прямо писав Богдану Хмельницькому в 1656 р.:
"Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною".26
Однак Богдан Хмельницький недооцінював справжньої небезпеки з боку російських зазіхань. "Україна, - писав М.Костомаров у своїй "Книзі буття українського народу", - по простоті своїй ще не знала, що таке цар, а цар московський це все одно, що ідол та мучитель".
З іншого боку, навесні 1654 р. альтернативи зближенню з Росією справді не було. Україна вкрай потребувала військової допомоги, і Росія виглядала природним союзником. Попереду ще лежала війна з поляками, і як воно там буде ніхто не міг передбачити. У будь-якому разі, на той момент гетьман мав достатньо сил не пустити російську владу до України, тому почувався впевнено.
* * *
На виконання договору навесні 1654 р. Московське царство розпочало спільні з Україною бойові дії проти Польщі. За істотної допомоги козацьких військ наказного гетьмана Івана Золотаренка росіянам вдалося повернути Смоленськ. Надалі було захоплено більшу частину Білорусії й Литви разом із містом Вільно. У 1656 р. цар Олексій Михайлович офіційно прийняв на себе титул "всея Великия, Малыя и Белыя России самодержца Литовского, Волынского и Подольского", а титул "московського царя" з ужитку виключили.
Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.
Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже одразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала.
Під час походу 1655 р. до західноукраїнських земель об'єднаних україно-російських військ гетьман Богдан Хмельницький взагалі уникав здобуття міст, аби у росіян не з'явилася спокуса ставити там своїх воєвод і гарнізони. Зокрема, облога Львова закінчилася рішенням взяти з міста відкуп. Начебто, коли велися переговори, генеральний писар Виговський намовляв львів'ян, щоб ті не піддавалися на пропозицію командувача російськими військами боярина Бутурліна здатися на царське ім'я (тобто визнати владу московського царя).27
Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільно в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками. Угода гетьмана з московським царем 1654 р. передбачала, що Україна та Росія вестимуть спільну війну проти Польщі й, зрозуміло, не вживатимуть жодного однобічного дипломатичного заходу щодо цієї війни без погодження із союзником. А у Вільно спеціально відряджену українську делегацію росіяни навіть не допустили до переговорів.
Загалом дії Росії легко зрозуміти. Адже Москва розпочинала війну не для допомоги українському народові, а задля приєднання до своєї держави територій України, Білорусі й Литви. На початку 1656 р. Річ Посполита - ще кілька років тому наймогутніша держава Європи - опинилася на межі катастрофи. Проте окрім Росії інтерес до територій Литви й Білорусі виявила Швеція. Восени 1655 р. Литва підписала угоду про об'єднання з нею. З цього моменту остаточний розгром Польщі, без якого поляки ніколи б не визнали звільнення з-під їх влади України, перестав бути вигідним для Москви. Більше того, поляки подали царю Олексію Михайловичу надію на обрання польським королем. Це відкривало перспективу на приєднання Польщі до Росії шляхом особистої унії. І влітку 1656 р., коли поляки були вщент розгромлені шведами, російська армія раптово перейшла в наступ проти останніх у Прибалтиці.
Щоб замиритися з Польщею і притягнути її до союзу проти шведів Москва розрахувалася з нею українськими територіями, на які не припинялися польські напади. Українців, зрозуміло, ніхто ні про що не питав, хоча вирішували долю свого союзника за його спиною. Пізніша російська та радянська історіографія завжди виправдовували зрадницькі кроки Московського царства, пояснюючи їх тогочасними інтересами Росії. А точніше, інтересами поширення влади царя. Українські ж інтереси традиційно не бралися до уваги. Проте варто було б зважати на них, оскільки козацька старшина саме ними керувалася у пошуках союзників та у своєму ставленні до них.
Після Віденського перемир'я гетьман Богдан Хмельницький і козацькі полковники відкрито звинуватили царя в зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя гетьман порівнював поведінку Москви з поведінкою тих же шведів, з котрими Україна уклала військову конвенцію: "Шведи - люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно".28
Віденське перемир'я розв'язало Хмельницькому руки: союз з Москвою проти Польщі тепер втратив вагу, а більше від Переяславської угоди нічого не залишилося. Адже інтереси України й Росії розійшлися в різні боки. Тому гетьман фактично відмовився виконувати вимоги Москви про припинення бойових дій проти Польщі та початок війни з шведами. Як буде показано нижче, козаки продовжили війну проти поляків разом із шведами. Більше того, вони фактично підтримали претензії князя Ракоці на польську корону, подавши йому військову допомогу, хоча цар Михайло Олексійович також на неї претендував. Така поведінка гетьмана свідчить, що він не визнавав над собою ніякої влади московського протектора. А тим більше не наважився б на подібні самостійні кроки царський холоп.
Обурена Москва відрядила до Хмельницького послів за поясненнями. Перший з них - Климент Ієвлев - нічого у гетьмана не з'ясував. Тоді до Чигирина приїхав окольничий Федір Бутурлін, розмова якого з Хмельницьким мала характер суперечки. Бутурлін дорікав гетьману за самостійну політику і протиставляв йому, "простому чоловікові", царя - "божого помазаника". Гетьман у відповідь також "говорив сердито" і закидав цареві "немилосердя".29 "Не того мне хотелось и не так было тому делу быть",- сказав одного разу Хмельницький щодо результатів союзу з Московським царством.30
Через рік козацька старшина на чолі з гетьманом Іваном Виговським у своєму циркулярі до європейських урядів так буде пояснювати причини розриву з Москвою:
"Осыпанное обещаниями и обязательствами великого князя московского (тобто царя Олексія Михайловича - авт.), войско наше надеялось, что ввиду общности веры и добровольного нашего присоединения великий князь будет для нас справедлив, благожелателен и милостлив, будет поступать с нами искренне, не злоумышляя против нашей вольности, но приумножая ее еще более, согласно своим обещаниям. Но надежды эти нас обманули. Министры и вельможи московские побудили этого почтеннейшего, благочестивейшего и всемилостливейшего государя к тому, что в первый же год, как только завершились переговоры между Москвою и Польшею, из видов на польскую корону решил он нас подавить и поработить и, заняв нас войною со шведами, хотел тем легче это осуществить.. ."31
* * *
Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій. Московське царство і року не дотримувалося досягнутих при укладенні угоди умов. Але іншого виходу бути не могло. Адже обидві зацікавлені сторони переслідували в Переяславському договорі зовсім протилежні інтереси.
Богдан Хмельницький шукав вихід із складної воєнно-політичної обстановки, в котрій опинилася Україна в 1652-1653 рр., щоб за допомогою нового військового союзника змінити баланс сил і довести боротьбу проти польського поневолення до логічного кінця. У цій боротьбі утворилася Українська козацька держава, з якою пов'язував своє майбутнє наш народ. Ні про який перехід з-під польського панування до московського ярма зовсім не йшлося. Не за те воювала покозачена Україна.
У Москві це розуміли і просто бажали використати слушну нагоду, аби розширити свої кордони на захід. Ще М.Грушевський зазначав, що "Москва уявляла собі союз не інакше як у формі приєднання України до Московської держави". Так само пояснює позицію Московського царства і російський історик В.Ключевський:
"Богдан ждал от Москвы открытого разрыва с Польшей и военного удара на нее с востока, чтобы освободить Малороссию и взять ее под свою руку, а московская дипломатия, не разрывая с Польшей, с тонким расчетом поджидала, пока казаки своими победами доконают ляхов и заставят их отступиться от мятежного края, чтобы тогда легально, не нарушая вечного мира с Польшей, присоединить Малую Русь к Великой".32
Зрозуміло, що допомога Україні у відстоюванні її державності не входила до планів Московського царства. Тому також не дивно і те, що Росія згодом легко пішла на мир з найнебезпечнішими ворогами України поляками, аби сумісно з ними розбити Швецію, на союз з котрою дуже розраховував Богдан Хмельницький. До речі, ця зрада і завдала останнього удару по здоров'ю українського гетьмана, значно скоротивши йому життєвий вік. Що ж це за шведський союзник, на якого так покладався Богдан Хмельницький?
* * *
Швеція. Шведське королівство завжди користувалося великою повагою у козаків. Вперше вони познайомилися з ним, коли в складі армії Речі Посполитої брали участь в польсько-шведських війнах за контроль над південним узбережжям Балтійського моря. Ще у 1620-х рр. шведи шукали шляхів зближення з українським козацтвом, згідно своїх тодішніх планів протидії польсько-австрійському союзу. Але уряд королеви Христини не наважився на розрив з Польщею під час Тридцятирічної війни з Габсбургами, і лише король Карл Х Густав у 1655 р. поновив війну проти Речі Посполитої.
У середині XVII ст. Швеція мала дуже міцну й сучасну за тими часами армію і упевнено перетворювала Балтику на своє внутрішнє озеро. На шляху до цієї мети шведи зіткнулися з Польщею, а тому вбачали в козацькій Україні свого природного союзника. Одночасно і Україна вбачала у Швеції з її найпотужнішою європейською армією бажаного союзника, котрому було вигідне існування Української держави. Вже 1650-1653 рр. гетьман Богдан Хмельницький намагався зв'язатися з Швецією, однак тривалий час досягти цього не вдавалося. Російський уряд не пропустив до Швеції українське посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм. Події значно прискорилися з початком польско-шведської війни. Гетьман уклав воєнну конвенцію зі Швецією проти Польщі, коли його війська разом з московською армією у 1654 р. наступали в Галичині та Білорусії.
Шведи розуміли, що їхнє прагнення закріпитися у Прибалтиці неминуче призведе до зіткнення з Росією. Вони вбачали в самому факті наявності окремої Української держави надійну противагу просуванню Росії на захід. Саме тому шведський король і канцлер через своїх представників звернулися до Богдана Хмельницького з пропозицією про встановлення тісного союзу, пропонуючи допомогу в досягненні повної політичної незалежності Української держави. При цьому Карл Х Густав попереджав про небезпеку союзу з Москвою для Української держави, доводячи, що "москвитяни не потерплять у себе вільного народу" і, врешті-решт, скасують українські вільності, запроваджуючи московський деспотичний лад.33
Українська держава мала отримати шведський протекторат - самий надійний захист від зазіхань Польщі, Росії чи Криму. У 12-мильній зоні по обидва береги Дніпра, Бугу і Дністра шведи планували побудувати свої фортеці. З одного боку це посилювало їхній контроль над Україною, але Швеція на відміну від Речі Посполитої або Росії була занадто слабкою, щоб дійсно її "проковтнути". Зате з іншого боку за таких умов будь-який напад на українські землі турецьких, кримських, польських чи російських військ одразу призводив до втручання у війну шведів - тоді найкращої серед європейських армій. Це була реальна гарантія безпеки для України.
Забезпечення шведам права безмитної торгівлі в Україні приєднувало її до найрозвинутішої частини європейського ринку. Адже Швеція контролювала тоді всю Північну і частково Центральну Європу, а захоплення узбережжя Балтики ставило під її контроль ще й морську торгівлю в регіоні.
За свою всебічну допомогу Швеція вимагала у Богдана Хмельницького визнання шведського контролю над Литвою, а також підготовки 40-тисячної козацької армії для спільних дій зі шведами проти Польщі.
Хмельницький високо цінував союз зі Шведським королівством. Але всупереч думці генерального писаря Івана Виговського гетьман не наважувався на радикальний розрив з Московським царством, повідомивши царя про шведські пропозиції. Цим наївним кроком Богдан Хмельницький лише скоротив російський шлях до сепаратного миру з поляками у Вільно.
Після цього Хмельницький діяв уже більш рішуче. Поведінка Москви розглядалася як зрада зобов'язанням, прийнятим нею по відношенню до України у 1654 р. Адже Росія вимагала від України розірвати стосунки з Швецією і припинити війну з Польщею. Однак гетьман заявив, що ні за яких обставин не скасує союз зі шведами, оскільки цінує їхнє давнє та щире відношення до України. Фактично, Хмельницький між Москвою і Швецією обрав останню. Навесні 1657 р. 20-тисячний козацький корпус полковника Антона Ждановича разом з угорським військом Семигородського князя Ракоці об'єдналися під Сандомиром і рушили назустріч шведській армії короля Карла Х Густава. Об'єднані війська розтрощили польську армію і захопили Варшаву. "Козаки геть чисто розграбили місто; рядовики-шведи також посваволили в місті",- оповідав очевидець.34
Тепер Речі Посполитій було вже не до боротьби за Україну, і здавалося, що Українська козацька держава таки виборола своє право на існування. Визвольна війна призвела до появи козацьких хоругв на мурах самої польської столиці. Проте тріумфу не сталося. Раптове примирення Росії та Польщі знищило всі сподівання Богдана Хмельницького.
Активні дії російських військ змусили короля Карла Х Густава перекинути більшу частину своєї армії в Прибалтику. Згодом до війни з шведами приєдналася Данія. Як наслідок, Польща отримала можливість згуртувати свої сили і врятуватися від остаточного розгрому. Вражений втратою такої, здавалося, близької перемоги, гетьман Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 р. Тим часом поляки повернулися до війни за відновлення своєї влади над Україною, залучивши на свій бік Кримське ханство.
* * *
Отже, у 1656-1657 рр. позиція Московського царства поклала край сподіванням України на успішне завершення тривалої Визвольної війни. Відчуваючи близьку смерть, Богдан Хмельницький скликав у Чигирині козацьку старшину, де розповів про стан справ. На гетьманство після себе він пропонував генерального писаря Івана Виговського, який найбільш послідовно виступав за союз зі Швецією. Проте старшина на честь заслуг Богдана Хмельницького обрала на гетьманство його сина Юрія, а Виговський став опікуном. Тобто Хмельницький перед смертю продовжував робити ставку на шведів, і Виговський мав розвивати цю лінію.
Уже першими кроками генерального писаря (фактично голови уряду козацької держави, канцлера за європейським зразком) Івана Виговського було укладення договору зі Швецією. В ньому він застеріг, що український уряд має право вербувати собі у шведських провінціях військо і офіцерів, запрошувати шведських ремісників і механіків, купувати шведську зброю і амуніцію. Подібні запозичення у передової європейської армії сприяли б піднесенню рівня українського війська. Через 50 років так само буде залучати європейців до модернізації Росії цар Петро І.
Для полегшення зв'язку зі Швецією Україна мала дістати кордон з нею на Березині, якою шведи обмежували свої загарбання на півдні. Залишаючи за собою Прибалтику і Прусію, шведський уряд визнавав приналежність всієї України та більшої частини Білорусії до козацької держави.
Цей союз підкріплювався відсутністю взаємних претензій, оскільки Швеції й Україні не було чого ділити - усі суперечки порівняно легко владнали.
Якби цей союз переміг, то Річ Посполита перестала б існувати. Поляки були б змушені примиритися з втратою України, а кримський хан перед лицем всієї української армії, посиленої шведськими загонами, визнав би козацьку державу як усталену реальність. Росії залишалося або нападати в союзі з мусульманами на єдиновірну православну Україну, або відмовитися від ідеї "збирання руських земель" і спостерігати за поступовим відродженням Києва.
Ймовірно, Богдан Хмельницький та Іван Виговський спромоглися деякий час приховувати від Москви свою справжню дипломатію і відносини з шведами. Принаймні, тільки через рік після смерті Хмельницького запорізькі посланці за наказом кошового отамана Якова Барабаша повідомили царю, "що ще за життя гетьмана Запорізького Війська Богдана Хмельницького гетьман, уся старшина, всі полковники й уся чернь учинили... присягу з семигородським князем Юрієм Ракоці, шведським королем, волоським і молдавським воєводами". Крім того, "гетьман Іван Виговський з полковником миргородським Григорієм Сахненком та іншими полковниками нещодавно знову поновили присягу семигородському князеві Ракоці, шведському королеві та волоському й молдавському воеводам".35
У Москві швидко усвідомили небезпеку і в союзі з поляками вивели Швецію з гри, завдавши їй поразки. Проте Річ Посполита одразу повернулася до війни з Росією за українські та білоруські землі. Обдурений російський цар Олексій Михайлович мусив розпрощатися з примарою польської корони. Уже влітку 1658 р. на Варшавському сеймі шляхта виступила за відновлення бойових дій. Але десятирічна жорстока війна підірвала польські сили. Тому Варшава окрім військового союзу з Кримом шукала можливості припинити на деякий час боротьбу з козацькою Україною, щоб зосередити всі сили проти Росії. Аби притягнути українців на свій бік і таким чином залишити Росію наодинці, Річ Посполита пішла на визнання козацької України окремим державним утворенням. Стратегічна ситуація дивовижним чином змінилася, і на деякий час союзником у боротьбі за існування української державності стала Польща.
* * *
Річ Посполита. Як уже зазначалося вище, на початку 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Тридцятирічна війна знесилила Європу, тоді як Річ Посполита не поспішала втрутитися до неї і зберегла сили. Але в наступні десять років жорстока боротьба за Україну неодноразово ставила під сумнів саме існування польської державності. До війни втягнулися Росія, Швеція, Угорщина, Туреччина, Кримське ханство, Данія, Австрія, Бранденбург, тощо. Влітку 1658 р. від колись велетенської Речі Посполитої залишилася урізана територія самої Польщі. Щоб відновити свою державу в кордонах 1648 р. поляки вирішили піти на нечувані поступки козакам, закріплені 16 вересня 1658 р. Гадяцьким договором.
Згідно цієї угоди Україна поверталася під владу польського короля, але у складі Речі Посполитої утворювала Велике князівство Руське (на кшталт Великого князівства Литовського) із своїми власними урядом, скарбницею, монетою, судом і з гетьманом на чолі. Король міг лише затверджувати гетьмана з числа тих кандидатур, які оберуть представники українських станів. Козацький реєстр визначався в 30 тис. Ще 10 тис. постійного найманого війська утримував гетьман. Православна церква на території князівства урівнювалася в правах з католицькою, а київський митрополит і чотири єпископи отримували місця в сенаті. Києво-Могилянська академія одержувала права Краківського університету, і, крім неї. Руське князівство мало право заснувати ще один подібний вищий навчальний заклад.
Якби Польща пішла на такі умови ще за гетьмана Сагайдачного, історія Східної Європи розвивалася б іншим шляхом. Але й цього разу поступки поляків можна вважати тимчасовими і вимушеними. Наприклад, вони не визнали вимог козацької старшини на приєднання до Великого князівства Руського Галичини. Також Варшава відкинула вимоги старшини визнати окрему Українську державу, нейтральну між Польщею і Росією. Ймовірно, після виведення Росії з війни поляки повернули б зброю проти козаків і, нарешті, відновили б Річ Посполиту такою, якою вона була в 1647 р. напередодні Визвольної війни українського народу. Однак на тому етапі Польща була занадто слабкою і сама потребувала козацького війська.
Загалом, польська альтернатива не була підтримана українським народом. Надто велику і недобру пам'ять залишила по собі польська влада в Україні. Проте Виговський поставив під сумнів і московську владу на українських теренах. Справа в тому, що попри угоди Хмельницького, Москва все нахабніше втручалася в українські справи. Сучасний російський дослідник Б.Соколов визнає:
"Вообще, насилия, чинимые населению Украины русскими войсками с самого их появления там, стали одной из главных причин перехода Выговского и казацкой старшины вместе со значительной частью рядовых казаков в польский лагерь. Польское господство после знакомства с безобразиями, творимыми московскими воеводами, казалось уже не таким страшным".36
Особливо небезпечним було те, що Москва за спиною визнаного нею ж самою законного гетьманського уряду України активно підтримувала опозицію, котру очолювали політичні авантюристи і демагоги - кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар. Добре усвідомлюючи небезпеку, прихильник Виговського миргородський полковник Григорій Лісницький так змальовував козацтву задуми московського царя:
"І хоче царська величність у нас волю відібрати за своїм бажанням, і хоче з нас усілякі податки брати, отримані з оренд і з млинів на Військо Запорізьке... А як цар і Москва візьмуть нас у свої руки, то вже не вільно нам буде ходити в чоботях і в сукняних жупанах, і будуть нас заганяти в Сибір чи в Москву, цар і попів до нас своїх нашле, а наших туди пожене".37
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
