Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
А ще Лісницький говорив про майбутні податки та російську адміністрацію, примусову службу козаків у царському війську поза межами України та російські гарнізони замість них в самій Україні. І хоча все це видавалося за конкретні укази царя, яких на той час, можливо, ще не було, але це свідчить про далекоглядність старшини Виговського. Адже саме так згодом і сталося. Зрештою, після смерті Богдана Хмельницького московські посланці поставили перед Виговським шість нових вимог:
"1) щоб кількість реєстрових козаків становила тільки 12 тис.;
2) щоб усі податки надходили цареві;
3) щоб над кожним полком стояв полковник-московитин і старшина була московська;
4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими;
5) щоб Юрій Хмельницький із скарбами був відісланий до Москви;
6) щоб київський митрополит залежав від московського
патріарха і там (у Москві) висвячувався".38
Але Виговський відкинув ці вимоги. Гетьманський уряд прирушив зброєю промосковську партію і уклав з Польщею Гадячський трактат. Зрозумівши небезпеку втратити владу над Україною, московський цар негайно відрядив проти гетьмана Виговського 150-тисячну армію князя Олексія Трубецького. Прикордонні українські заслони, що складалися з козаків Прилуцького полку під командуванням майбутнього гетьмана України Петра Дорошенка, відступили до містечка Срібного. Тоді частина російських військ на чолі з князем Семеном Пожарським здобула містечко, розбила козаків і полонила тих, хто залишився живим.
Тим часом головні сили російських військ на чолі з Трубецьким 16 квітня 1659 р. підійшли до міста Конотоп, де замкнулися 4 тисячі козаків Ніжинського і Чернігівського полків під командуванням ніжинського полковника Г.Гуляницького. 21 квітня з прибуттям під Конотоп нових російських загонів Г.Ромодановського, С.Львова та Ф.Куракіна розпочалася майже тримісячна облога міста. Проте подолати опір козаків не спромоглися. Зате загарбники спалили Борзну й передмістя Ніжина:
"Тем временем в конце мая русские войска взяли крепость Борзну, разбив гарнизон под командованием шурина Богдана Хмельницкого, полковника Василия Золотаренко. Часть жителей города была истреблена, часть угнана в Россию".39
Оборона Конотопа дозволила гетьману Виговському виграти час для згуртування своїх сил. У червні 1659 р. він уже мав до 60 тис. війська разом із постійними найманими загонами. Крім того, з 40-тисячною ордою на допомогу поспішав кримський хан. Як зазначають окремі польські джерела, 9 липня почалися сутички з передовими російськими загонами. Не маючи відомостей про прихід орди, князь Пожарський сміливо атакував українське військо і потрапив до пастки. На переправі через Сосницю російська кіннота застрягла в багнистих місцях річки й зазнала нищівного удару українців і татар. Ті, хто зумів вирватися з оточення й пробитися до табору під Конотопом, раптово були атаковані козаками Гуляницького. Вони вийшли з міста та захопили частину обозу і артилерії. Росіяни об'єдналися в один табір і розпочали відступ з України. 14-16 липня у Козацькій Діброві українське військо здобуло частину російського табору, однак решті вдалося пробитися до Путивлю.
Втрати московської армії досягали 40-50 тисяч. У полон потрапили князі Пожарський, Ляпунов, два Бутурліних та ще кілька тисяч росіян. Переможцям дісталися 206 прапорів.40 Визначний російський історик XIX ст. Сергій Соловйов зазначав з цього приводу у своїй "Истории России с древнейших времен":
"Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день; <...> Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! <...> Трубецкой, на котрого было больше всех надежды, "муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный", сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской, царский град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль".41 Повністю подолати наслідки цієї воєнної катастрофи російська армія спромоглася лише після реформ Петра І.
Воєвода Трубецькой готував прикордонні загони проти можливого козацько-татарського вторгнення в Росію. "Но Выговский запретил им действовать с украинской земли. - Зазначає російський дослідник Б.Соколов.- У него еще оставались наивные надежды, что царь Алексей признает самостоятельность Украины под польским протекторатом и дело закончится миром. <...> Выговский вернулся в гетманскую столицу Чигирин и собирался изгнать воеводу Шереметева из Киева. Но Шереметев и товарищ воеводы князь Юрий Борятинский сожгли все местечки вокруг Киева, безжалостно истребив население".42
Надалі кілька промосковських полковників звинуватили Виговського в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. На цьому союз з Польщею, і без того дуже непопулярний серед козацтва, скінчився. Москва негайно скористалася моментом і перехопила ініціативу. Розбитий під Конотопом князь Олексій Трубецькой повернувся в Україну з новим військом, а Іван Виговський, не маючи змоги продовжувати війну, втік до Польщі. Україна входила у період внутрішнього розбрату, котрий історики згодом назвуть Руїною.
2. Руїна та поступове поглинання України Московським царством.
У Москві розуміли, що повна інкорпорація України до складу Російської держави розтягнеться на тривалий час і буде складним процесом. Тому Москва не надто прискорювала хід подій, граючи на складнощах війни та вичікуючи слушної нагоди. Грушевський зазначав з цього приводу так:
"Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення - що так виразно виявлялося в останній кампанії - аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, "холопа".43
Практично підтверджував думку Грушевського один з "батьків" російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:
"Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами и зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданных. <...> Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками. А Богдан Хмельницкий рассчитывал стать чем-то вроде герцога Чигиринского, правящего Малороссией под отдаленным сюзеренным надзором государя московского (тобто йдеться знову таки про окрему державу під протекторатом Москви - авт.) и при содействии казацкой знати, есаулов, полковников и прочей старшины".44
Знесилена у тривалій боротьбі з поляками, зневірена у своїй старшині Україна поступово втрачала здатність протистояти намаганням Москви зіпхнути її на становище провінції. Царський уряд послідовно діяв за чіткою схемою:
а) поступове обмеження українського суверенітету укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;
б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;
в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади на місцях від старшини.
Віденське перемир'я, втручання Росії в українські справи й, нарешті, сам факт війни з Україною практично скасували україно-російську угоду 1654 р. Тому Москва вкрай потребувала офіційного відновлення старих відносин з Україною. І тут московська дипломатія продемонструвала свою більшу досвідченість та цілеспрямованість.
Князь Трубецькой настояв на зустрічі з старшиною і новим гетьманом, 18-річним сином Богдана Хмельницького Юрієм, у таборі свого війська. Там він відкинув українські умови поновлення стосунків з Москвою та продиктував новий Переяславській договір. Через присутність великого російського війська старшина не наважилася сперечатися з Трубецьким і склала присягу під новою угодою. Але загалом робився вигляд, начебто Юрій лише поновлює дію договору, укладеного Московським царством з його батьком.
Проте насправді Юрій з старшиною підписали підроблений текст договору 1654 р. М.Грушевський прямо зазначав, що "замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат".45 Трагедія подальшої історії козацької України в тому, що цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих "статей Богдана Хмельницького", і його мали підтримувати згодом всі нові гетьмани.
Переяславська угода 1659 р. містила такі пункти, з котрими Богдан Хмельницький ніколи не погодився б. Вони знаменували собою великий крок Москви уперед в її намаганнях міцніше вхопитися за Україну. Зокрема, тепер гетьман мав безумовно виконувати накази царя й відряджати козацькі війська на російські війни, і навпаки - без царського наказу не мав права посилати війська нікуди. Козацькі війська мали залишити росіянам свої фортеці в Білорусі, хоча за домовленостями часів Хмельницького всі білоруські землі, визволені з-під поляків козаками, переходили під владу гетьмана. Крім того, Україна втрачала можливість самостійно обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Тепер для цього була потрібна царська вказівка. Старшина, яка підтримувала Виговського в його намаганнях зберегти українську державність, втрачала свої права та привілеї під страхом страти. Одночасно на представників промосковської партії гетьманський уряд тепер не мав права накладати будь-які стягнення без попереднього московського слідства.
Нарешті, російські гарнізони і воєводи за договором розташовувалися тепер не тільки у Києві, але й в інших великих містах України: Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Між іншим, сам Богдан Хмельницький під час своїх переговорів з росіянами у Переяславі погодився на розташування царського воєводи тільки в одному Києві і тільки з символічною функцією демонстрації російської присутності. У 1657 р. він говорив про це так:
"Будучи він, гетьман, на трактатах царської величності з ближнім боярином і намісником тверським Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами, домовилися, що бути воєводам в одному місті Києві для того, щоб всі окресні государі знали їх підданство під високу руку царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності".46
При обговоренні "Березневих статей" у Москві росіяни натякали на бажаність посадити своїх воєвод також в інших містах. І хоча додатково отримали згоду тільки на Чернігів, тим не менше цього не здійснили, бачачи негативне ставлення старшини. У самих "Березневих статтях" також про введення російських воєвод до українських міст згадки немає.
Треба зазначити, що подібний стан речей не міг не призвести до вибуху козацького невдоволення. Адже ще 5 років тому за Богдана Хмельницького перед ними тремтіли всі сусіди, а тепер їм відверто нав'язували чужу волю. Тому новий Переяславський договір протримався менше року. У 1660 р. велика московська армія на чолі з з воєводою В.Шереметєвим зазнала катастрофи від поляків під Чудновим. Російський дослідник Б.Соколов зазначає:
"Своим высокомерием и откровенным презрением к казакам Шереметев раздражал казацкую старшину и гетмана, а русские войска опять творили насилия на Украине. Воевода самоуверенно говорил, что с таким войском, какое дал ему царь, можно будет обратить в пепел всю Польшу и самого короля доставить в Москву в оковах. Шереметев в запальчивости утверждал: "При моих силах можно с неприятелем управиться и без помощи Божией!" <...> Но казаки не горели желанием проливать свою кровь вместе с "москалями". К тому же жалованье им платили обесценивавшимися на глазах московскими медными копейками, которые в следующем году стали причиной знаменитого Медного бунта в Москве".47
Козаки залишили російський табір під Чудновим, і московське військо було змушене капітулювати. Воєвода Шереметєв потрапив у полон і пробув там 22 роки. Тепер російська влада на українських теренах не мала силового підкріплення, і Юрій Хмельницький так званим Слободищенським трактатом розірвав угоди з Москвою та підтвердив Гадяцький договір Виговського з поляками.
Однак завдяки активній допомозі промосковськи налаштованої старшини росіяни втримали під своєю владою Лівобережну Україну, хоча й втратили Правобережну. Цим відбувся фактичний розподіл України на польську і російську сфери впливу. Постали також два гетьмани - правобережний і лівобережний,- котрі, однак, були не більше як маріонетками чужоземних володарів.
Внесення розколу українського козацтва на два окремих гетьманства ініціювала московська політика. У творі "Описание пути от Львова до Москвы" містилася чітка інструкція, "как надобно обходится с черкасами": яку треба тримати промову перед козаками, що обіцяти. Також радилося брати серед них заручників і навіть пропонувалося цареві самому проголосити себе гетьманом, щоб міцніше прив'язати Україну до Московського царства:
"Самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство".48
Але це було вельми ризиковане, оскільки ставилося під сумнів споконвічне козацьке право обирати гетьмана. Тому пропонувалося ввести трирічний термін гетьманування з попереднім "стажуванням" кандидатів на царській службі у Москві. При цьому "не дурно было бы также, если б гетманство разделилось, чтоб один гетман был на восточной, а другой на западной стороне Днепра".49
Правильно розраховувалося, що такі гетьмани будуть слухняними маріонетками. Особливо яскраво це спостерігається на прикладі гетьманування Івана Брюховецького. Владолюбний авантюрист і демагог, він, перебуваючи на Січі, придивлявся до настроїв народу. Проголосивши себе другом голоти та ненависником усілякої неправди й насильства, Брюховецький почав висувати себе щирим поборником православної віри й козацької волі, захисту яких мав послужити союз із Москвою. Такі гасла виявилися дуже популярними серед низів, і запорожці висунули Брюховецького кандидатом на гетьманство.
Одночасно Брюховецький намагався продемонструвати себе московській владі людиною, на котру можна покластися, розсилаючи до російських воєвод і царського уряду листи з брехливими повідомленнями про зради серед українців. Зрештою, у Москві помітили Брюховецького.
17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома "Чорна рада". Наглядати за правильністю прийнятих на ній рішень прибули представники царського уряду князь Даниїл Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов, дяк Іван Фомін і 7-8 тис. московських "ратних людей". Кандидатів було двоє - Яким Сомко та Іван Брюховецький.
Щоб вберегтися від несподіванок, князь Гагін наказав козацькому війську прийти на раду без зброї. Однак українські війська проігнорували російські накази і навіть не стали слухати промову Гагіна. Подальші суперечки між козаками дійшли до бійки. Розуміючи, що за таких умов провести Брюховецького в гетьмани буде важко, Гагін припинив раду до наступного дня. Потім Якима Сомка з п'ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. Тепер Брюховецький не мав проблем і дістав булаву. А Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені в місті Борзні 18 вересня 16б3р.
За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 16б5 р. сталася нечувана подія - від'їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той планував.
Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності ("податний оклад").
Цікаво, що за Богдана Хмельницького податкова система залишалася підконтрольною Москві тільки формально. Податки збирали місцеві збирачі, щоб потім передати їх до царської скарбниці. З них цар через своїх посланців мав намір видавати жалування козацькому війську за службу. Щоб уникнути цього, Хмельницький одразу ж заявив, що кількість війська дорівнює не обговореним в "статтях" 60 тис., а перевищує 100 тис. Тому царські посланці заплатять не всім і викличуть непорозуміння. Після цього цар наказав передати кошти на виплату жалування безпосередньо гетьману. Спроби ж російського стольника Максима Лодиженського за царським наказом провести перепис доходів в Україні для визначення розміру податків викликали незадоволення населення, і право розпоряджатися самостійно зібраними в Україні для Москви коштами остаточно залишилося у віданні гетьманського скарбу.
Діяльність Брюховецького викликала бурю невдоволення в Україні. Рядові козаки й селяни вороже зустріли російське оподаткування. Старшина обурювалася на введену Брюховецьким систему відправки незавгодних йому осіб на заслання до Москви. Духовенство не сприймало проект підпорядкування української церкви московському патріарху. Дружнє ставлення запорожців до Брюховецького несподівано змінилося на вороже через поради гетьмана цареві послати російського воєводу і гарнізон в Кодак і російського ж управителя на самій Січі. Цар схвалив цей захід, але запорожці зустріли Григорія Косагова відверто вороже. Косагов так зображав настрої на Січі у листі до Брюховецького:
"Вже й попередньо писав я тобі, государю моєму, про нелад запорізький, про ворожість запорожців до тебе й нелюбов їхню до ратних великого государя людей. І нині, государю, все по-старому, живу я тут, не знаю, в якій якості, невільника чи піднаглядного..."50
Зрештою, Косагов, не сподіваючись для себе нічого хорошого від козаків, втік з Січі, покинувши всі свої припаси.
Діяльність російських воєвод викликала значне невдоволення і по містах України. Наприклад, полтавський воєвода Яків Хитрово виганяв козаків з їхніх домівок, відбирав коней, луки, сіножаті, лаяв найбільш заслужених з них, а себе називав "наибольшим человеком". Воєвода Павло Шереметєв звелів відібрати млини в Полтавському полку, хоча здавна хлібна данина з усіх млинів полку посилалася на Січ.
Брюховецький, після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Невдоволення серед українців він намагався придушити терором. Непокірні села й містечка радив царю спалювати, населення вибивати. Проте антимосковський рух ставав сильніший.
Народне обурення до деякої міри стримувалося, доки не трапилася подія, що підняла на ноги всю Україну. Оскільки Росія не могла проковтнути одразу всю Україну, вона в січні 1667 р. пішла на укладення з Польщею договору про розподіл українських земель по Дніпру. Росія мала передати Польщі навіть Київ, а Запорізька Січ ставала під подвійним підпорядкуванням московському царю і польському королю проти Криму.
Козацьких послів на переговори в Андрусово не пустили, і лише після укладення миру Україна дізналася про це від стольника Івана Телепнєва, спеціально відрядженого до гетьмана з Москви.
Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов'язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що "только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией".51 Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?
Згідно Андрусівського договору слід було сповістити про його укладення турецького султана і кримського хана. Задля цього з Москви відрядили посольство стольника Юхима Лодиженського, котре у квітні 1667 р. було розігнане запорожцями. Самого Лодиженського вбили. Згодом кошовий отаман Остап Васютенко у листі до Брюховецького, пояснюючи причини цієї розправи, буде говорити, "що московський государ, його царська пресвітла величність, довго тішив козаків паперовими листами, мов дітей яблуками, усілякими обіцянками, й запрошував, не піддаючись ні на які зваби, вірно служити йому, а сам тим часом, уклавши союз із польським королем, з цим само звернувся й до кримського хана, й у разі згоди на мир з боку хана обіцяє у всьому обмежити запорізьких козаків і вже почав діяти в цьому напрямі". Більше того, "царська величність не лише на Запоріжжі хоче викорчувати права і вольності, про це ж дбають московські воєводи й на Україні, любій вітчизні козацькій, яку вони довели до цілковитої руїни, що може викликати жаль навіть у лютого звіра, аби той звір мав людський розум"52
Тепер уже ніщо не могло зупинити спалах народного гніву. По містах і замках почали бити і грабувати воєвод, бояр, виганяти московських ратних людей. Запорізькі козаки, поєднавшись з міщанами, штурмом здобули Сосницький, Новгород-Сіверський і Стародубський замки, вбивши тамтешніх воєвод. Коли все це стало відомо у Москві, звідти негайно відрядили до України армію князя Григорія Ромодановського. Однак Брюховецький, розуміючи свою нездатність придушити народний опір, раптово перейшов на антимосковський бік та рушив назустріч правобережному гетьману Дорошенку. Проте чергова зміна прапору не врятувала Брюховецького від помсти розлючених козаків.
Гетьман Петро Дорошенко, як уже зазначалося вище, активно підтримував Виговського під час війни з Московським царством. Згодом йому вдалося перебрати владу на Правобережжі й фактично звільнитися з-під польського контролю. Він притягував погляди Лівобережної України, незадоволеної діяльністю Брюховецького, російської адміністрації та зрадою царя. До того ж і сам Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася
Після повалення Брюховецького на якийсь час Україна об'єдналася під владою одного гетьмана. Петро Дорошенко разом з козацьким військом і кримською ордою рушив назустріч московській армії, однак Ромодановський відступив з України. З'явився навіть не шанс, а тільки натяк на можливість опанування становища українською старшиною. Проте Дорошенко не спромігся віднайти такі засоби збереження політичної автономії України, котрі поділяли б усі стани та групи в Україні. Ставка Дорошенка на султана Османської імперії залишилася незрозумілою в народі. І в першу чергу гетьман розійшовся з запорожцями, які запоруку своєї волі вбачали в російському цареві. Турки ж разом з Польщею мали надто негативну репутацію в українському середовищі. Крім того, зростання влади гетьмана одразу викликало занепокоєння Москви, і вона застосувала перевірену тактику підтримки суперників гетьмана.
Наказний гетьман Дем'ян Многогрішний висунув альтернативний турецькому підданству засіб - повернення у стосунках з Московським царством до статей Богдана Хмельницького. Особливо активно вимагалося виведення з України російської адміністрації. Також Многогрішний прямо казав, що московські війська, введені в Україну начебто для оборони, завдають тільки шкоди.
Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розділ України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка з його протурецькою орієнтацією. Врешті-решт, Дорошенко склав клейноди черговому московському ставленику і провів решту свого життя у Росії на "почесному засланні".
У свою чергу Многорішному довелося в обмін на булаву відступитися від вимоги повернення до статей Богдана Хмельницького, що той і зробив. На раді в Глухові в березні 1669 р. Многогрішний уклав з Москвою нову угоду - так звані Глухівські статті. За ними Москва спромоглася мінімізувати свої поступки Україні. Зокрема, московські воєводи з гарнізонами так і не залишили найбільших українських міст, хоча і втратили право втручатися в управління та суд. Також царський уряд вирішив відмовитися від введення в Україні "податного окладу", аби не дратувати населення. Разом з тим право гетьмана на самостійні дипломатичні зносини залишалося під забороною, але гарантувалася участь козацьких делегатів у московських дипломатичних конференціях.
На деякий час Москві вдалося зменшити негативне ставлення українства до себе. Але як тільки ситуація стабілізувалася, російська влада негайно скористалася з відсутності єдності в українському суспільстві. У березні 1672 р. промосковськи налаштована старшина, переслідуючи особисті інтереси, влаштувала змову проти гетьмана і повалила його владу в Батуринському перевороті. В арешті Многогрішного їй надав істотну допомогу московський загін, що взагалі-то мав охороняти українського гетьмана. Змовники звинуватили його в зраді царю, відправили до Москви і запросили дозволу на перевибори гетьмана. При цьому обвинувачення були настільки брехливі, а змовники настільки боялися виступу проти них українських військ і населення, що не наважилися влаштувати раду з перевиборів гетьмана в Україні. Раду перенесли в Козацьку Діброву за московський кордон і під охорону московського війська. Гетьманство одержав генеральний суддя Самойлович - людина нова і до Москви дуже лояльна. При своєму обранні Самойлович відновив дію Глухівських статей з тією тільки відмінністю, що тепер козацькі делегати втрачали право участі в російських дипломатичних конференціях. Скасовувалося право, яке складало останню тінь державної самостійності України.
Над Многогрішним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім'єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А генеральний обозний Петро Забіла, котрий очолював промосковську старшину в Батуринському перевороті 1672 р., одержав шубу з соболів у нагороду від царя.
Практика заслань для української старшини, аби виключити її вплив "українські справи", буде застосовуватися чим далі, тим ширше. Арешт Многорішного відкрив шлях і до наступного арешту кошового отамана Івана Сірка, який задумав втрутитися до боротьби за булаву. Знаючи його військові здібності й великий вплив на Січі, Москва намагалася будь-що завадити цьому. Ув'язнений отаман був перевезений до Москви, а далі - заслання в Сибір.53 Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватимемо глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Вкраїні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка!
Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв не забуде цього Москві до кінця свого життя. І примусить Москву добряче нервувати, коли у 1674 р. надасть на Січі тимчасовий притулок претенденту на царювання самозванцю Лжесимеону. Переживши недавній бунт Степана Разіна, цар з боярами не на жарт перелякалися й поквапилися відкупитись.54
* * *
Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втратила свій державний суверенітет і перетворилася на окрему територію Московського царства з місцевою специфікою. Приблизно в цей же час відбулися докорінні зміни у світогляді української старшини. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вона все більше зосереджувалася на влаштуванні власних, станових справ.
Москва впевнено крокувала до своєї мети - повного підкорення України,- змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково - на засланні.
Саме це очікувало і на Самойловича. Що вже казати про нього, якщо навіть отаман Сірко потрапив за грати! Адже лояльний та зручний до московської політики взагалі, Самойлович ніяк не міг примиритися з покращанням польсько-російських стосунків 1680-х рр. Старий гетьман, висловлюючи загальні настрої лівобережної української старшини, ніяк не міг примиритися з відмовою Росії від Правобережної України заради налагодження союзних відносин з Польщею. Зрештою, це викликало незадоволення в Москві у автора цього союзу впливового "временщика" Василія Голіцин а.
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
