Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
Голіцин планував примирення з Польщею заради створення своєрідного антитурецького союзу за участю також Австрії та Венеції. На виконання цих планів у 1686 р. і був укладений "Вічний мир" між Польщею та Росією, котрий підтвердив розподіл України по Дніпру за винятком Києва, що остаточно відійшов до Росії. Проте Самойловичу не забули його опозиції. І коли з великою помпою організований Голіциним похід на Крим 1687 р. провалився, саме українського гетьмана звинуватили в цій невдачі.
Як завжди, ініціаторів повалення Самойловича знайшли в середовищі самої української старшини, котра мала особисті рахунки з гетьманом. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом, стародубським полковником, до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.
Арешт гетьмана викликав неспокій в Україні та виступи проти старшини. Тому Москва прискорила обрання нового гетьмана. В обмін на 10 тис. карбованців хабара всесильний Голіцин "порекомендував" дати булаву генеральному осавулу Івану Мазепі. Старшина не ризикнула ігнорувати побажання московського уряду.
Так само і Мазепа не ризикнув відмовляти проведеній царським урядом ревізії українських прав. Було укладено нові - Коломацькі - статті, якими поховали останні здобутки козацької державності й повністю знищили всі умови договору 1654 р. Тепер не лише гетьман, але й уся генеральна старшина не могли призначатися та зніматися "без воли и указу" царя. Заборонялися самостійна дипломатія, економічні відносини з Кримом... Заборонялося "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регимету", а "отзывались бы везде единогласно их царского величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом". Рекомендувалося "гетману и старшине народ малороссийский всякими мерами и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением..."55
Москва обіцяла допомогу Україні на випадок нападу поляків, однак не в бездоріжжя. Зате в Батурині для контролю над гетьманом розмістився цілий полк московських стрільців. В обмін на свою лояльність Москві старшина отримала значні станові привілеї, котрі в купі з російським диктатом швидко викликали обурення рядового козацтва, міщан та селян.
З одного боку, старшина все більше перетворювалася на старих польських панів, чиї кріпосницькі утиски викликали спалах Визвольної війни. Кошовий отаман Гусак у листах до Мазепи прямо говорив, що тепер на Гетьманщині простим людям стало гірше, ніж за польських часів: кожен заводить собі підданих, щоб вони йому сіно та дрова возили, у печах топили, стайні чистили... Звинувачення повністю аналогічні тим, котрими літопис Самовидця пояснював причини повстання 1648 р.56
З іншого боку, невдоволення в Україні викликала та готовність Мазепи, з якою він йшов назустріч усім вимогам московського уряду. Нечуваним явищем були щорічні тривалі військові походи за наказом з Москви у війнах, котрі зовсім не стосувалися власне самої України. Козацькі полки воювали в Прибалтиці й будували Санкт-Петербург, втрачаючи в боях, від хвороб, непосильної праці по 50-70% свого складу. У січні 1703 р. запорізький полковник Матвій Темник, перебуваючи із своїми козаками під Ладогою, повідомляв боярина Головіна, що козакам обіцялися платня по рублю на рядового і трохи більше на старшину, один куль борошна на місяць на кожних чотирьох, а ще сухарі, крупа, сукно, свинець, порох. Однак насправді дається тільки куль борошна на кожних шістьох та четверик крупи на чотирьох. Змушені годуватися з "свого хребта" і не отримуючи платні, козаки розпродали своє майно й перетворилися на голих та босих. А використання козаків на земляних роботах при будівництві Санкт-Петербургу ще й сьогодні викликає шок серед російських дослідників:
"В какой это стране, кроме России, было видано, чтобы элитное войско обращали в землекопов. Вполне естественно, что слухи о таком отношении к казакам доходили до Украины и до Запорожской Сечи".57
За образним висловлюванням знаного нашого історика М.Костомарова, Петро І "поклав сотні тисяч козаків у канавах та на їх кістках побудував собі столицю". Також він звертав увагу на велике занепокоєння серед козацтва, коли з'явився указ Петра І про майбутню реформу козацького війська: перетворення традиційних полків на драгунські.58 Недаремно царат після звільнення Костомарова із ув'язнення та заслання дуже ретельно цензурував його твори, і навіть сам імператор Олександр ІІ приділяв Костомарову свою особисту "увагу".
Після перших успіхів у Північній війні Петро І почав ставитися до козацтва не краще, ніж до решти своїх підданих-холопів. Наприклад, після традиційного для війни у південних степах пограбування запорожцями турків останні звернулися зі скаргою до царя. Зазвичай у таких випадках і королі Речі Посполитої, і московські царі відхрещувалися від дій запорожців та наводили на противагу довгий перелік татарських набігів. Однак Петро І наказав задовольнити скаргу турків (до того ж на явно перебільшену суму в 30 тис. рублів) за рахунок царського жалування Війську Запорізькому, котре складало щорічно всього 2 400 рублів.59
Тим часом Мазепа своєю податливістю досяг лояльності Петра І до себе. Досить згадати, що за активну військову допомогу молодому цареві в здобутті Азова Мазепа одержав перший російський орден Андрія Первозваного за №2, тоді як сам Петро І одержав цей орден лише за №6. Не останню роль відіграла і та рішучість, з якою Мазепа переслідував народне невдоволення запровадженими Москвою в Україні порядками.
Цей рух виник у 1690-х рр. на Запоріжжі, де колишній військовий канцелярист Петрик Іваненко палко призивав: "Я стою за посполитий народ, за самих бідних і простий людей; Богдан Хмельницький звільнив малоросійський народ з-під неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі москалів та своїх панів".60 Він попереджував козаків, що московський уряд свідомо сприяє закріпаченню українського населення, а також має намір перетворити Україну на провінцію й "осадить своими городами". Січ приєдналася до Іваненка, обіцяв свою допомогу і кримський хан, однак нової визвольної війни не відбулося. По-перше, в суспільстві не було й натяку на єдність поглядів з цього питання, а по-друге, надто втомився народ від безперервної боротьби.
Однак посилення російського диктату приречувало Україну на новий спалах незадоволення. Адже попри угоди з Богданом Хмельницьким, Москва, прийнявши під свою протекцію Україну, не обмежилася тільки заступництвом перед поляками і незабаром виявила намір знищити всі її вільні адміністративно-судові установи та незалежний від московського патріарха церковний устрій. Протягом 2-ї пол. XVII ст. українці всіляко противилися таким прагненням московської політики. Проте маючи замало сил для боротьби з нею, кидалися у різні боки й шукати собі заступництва поза Москвою. Вони то починали переговори з Польщею, то спрямовували свої погляди на Швецію чи Туреччину. Такі стосунки з Росією перейшли у XVIII ст., і тільки цим пояснюється те, що до 1708 р. Москва сама підштовхнула Україну до союзу з одним з своїх найнебезпечніших ворогів - шведським королем Карлом ХП. Видатний митець слова Микола Гоголь з цього приводу так зазначав у своїх "Роздумах Мазепи", написаних водночас із повістю "Тарас Бульба" в 1834-1835 рр.:
"Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І - авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни - авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом...
Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своёй жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца...
Все это занимало "преступного" гетмана. Отложиться? Провозгласить независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?..
В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов..."61
Пилип Орлик у своєму "Виводі прав України", написаному в 1712 р., подавав такий зміст домовленостей Мазепи з шведським королем Карлом ХП: Україна має бути окремою державою - Українським князівством; Мазепа - князь, або гетьман, наступника котрому обирають стани після його смерті; король шведський є протектором Українського князівства і подає військову допомогу при необхідності. Сам Мазепа наголошував, що "нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давнішніх, а в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?"62 Геніальний російський поет Олександр Пушкін також чітко виклав позицію Мазепи в поемі "Полтава":
Без милой вольности и славы,
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора..
Однак після багатьох років лояльності Мазепи до Москви український народ не надто повірив гетьману. А подальша поразка шведів у війні з Росією остаточно визначила долю українських сподівань. Спершу Петро І серією демагогічних маніфестів дискредитував Мазепу звинуваченнями у намаганнях видати Україну полякам, а православну церкву - уніатам. Потім за наказом Петра "светлейшему князю" Меншикову "Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад сжечь весь", російські війська вщент зруйнували й вирізали гетьманську столицю.63
"Но, устроив батуринскую бойню, - стверджує сучасний російський дослідник, - Петр оказал России поистине медвежью услугу, вбив огромный клин в отношения с народом Украины, где Батурин помнят по сей день".64
Почав розгортатися опір. У березні 1709 р. 800 запорожців зіткнулися з трьома драгунськими полками (це понад З тис. солдат) бригадира Кампеля. В бою козаки зарубали 100 драгун, 90 полонили, а решта росіян втекла. Втрати запорожців склали тільки 30 чоловік.
27 березня кошового отамана Костя Гордієнко з 15 тис. запорожців прийняв шведський король Карл XII у містечку Великі Будища. А вже 1 квітня російська артилерія під Полтавою обстріляла козаків. Тоді Гордієнко, демонструючи шведським офіцерам запорізьку майстерність, наказав сотні козаків наблизитися до фортеці на п'ятсот кроків і дати залп. Від нього впало не менше 40 російських солдат. Коли ж на башту вискочив офіцер, в нього влучив козацький стрілець. Цікаво, що в російській армії ще й під час Кримської війни середини XIX ст. далі 300 кроків з рушниць не стріляли.65
Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням полковників П.Яковлева та І.Галагана. До речі, там залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Під час штурму Ґалаґан закликав козаків скласти зброю, обіцяючи помилування. При цьому він поклявся на хресті. Запорожці повірили і здалися. Тоді за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що "живьем взято старшини и казаков с 300 человек", яких він наказав "по достойности казнить". Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському як це робилося: "Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано... мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано".66
При штурмі Запорізької Січі росіяни втратили 294 вбитими і 142 пораненими. Петро І наказав "вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте".67 Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втікли до Туреччини, заснувавши в урочищі Олешки на Дніпрі нову Січ. Ще 500 гетьманських і 4 тис. запорізьких козаків відступили разом з Карлом XII і Мазепою до Бендер.
Терор охопив усі міста й містечка підвладної цареві України. При царській квартирі в Лебедині на Слобожанщині діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Надалі спроб антиросійських виступів в Україні вже не було.
Деякий час царат ще потребував козацької підтримки у багаточисельних війнах з Туреччиною, тому він ретельно уникав антагоністичних сутичок з "малоросами". Та й сама Гетьманщина вже ледь животіла й давно облишила думки про державну незалежність. Тим не менше, коли в 1737 р. російські війська фельдмаршала Мініха здобули Очаків, сам Мініх так обґрунтовував імператриці Анні Іоанівні необхідність утримання цієї фортеці за Росією:
"Очаков пресекает всякое сухопутное сообщение между турками и татарами, крымскими и буджакскими, и притом держит в узде диких запорожцев.. ."68
Забезпечуючи відданість козаків, перед кампанією 1739р. Мініх взяв у заручники 500 "лучших запорожцев", наказавши їм постійно перебувати при своїй головній квартирі.
До рішучих дій з остаточного вирішення української "проблеми" Росія приступила, коли достатньо міцно затвердилася у Північному Причорномор'ї. Як колись поляки побудували фортецю Кодак для контролю над Запорізькою Січчю, так і царат у 1735 р. розташував навпроти неї Новосіченський ретраншемент з російським гарнізоном. На козацьких землях активно будувалися слободи запрошених Росією з Європи колоністів. Так, у 1751 і 1753 рр. внаслідок переїзду сербів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов'яносербія. Уряд щорічно асигнував на їх облаштування значні кошти. Також осідали на стародавніх козацьких землях болгари, греки, молдавани, німці з Прусії... 1770 року Пилип Львівський писав з цього приводу останньому запорізькому кошовому отаману Калнишевському: "Вічная пам'ять нашим степам. Проспали."69
Після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. розвиток подій різко прискорився. Німкеня Катерина П негативно ставилася до будь-яких регіонів з особливим статусом і намагалася урівняти всі провінції в їхньому безправ'ї перед її абсолютною владою. Козаки активно воювали за Росію, і вище російське командування не раз відзначало їх заслуги, хоча особливо не берегло їх життів. Той же Калнишевський отримав золоту медаль, майже тисяча козаків - срібні. У своєму рескрипті Катерина П навіть обіцяла козакам "усугубить милости". У повній мірі ці "милости" впали на козаків 4 червня 1775 р. У той час, як більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі у складі 10 піхотних полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла з землею Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося також "произвести диверсию" проти запорожців з боку Слобідської України.70 Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 і до смерті в 1803 р. утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір.
Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбудося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі - цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи - вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини ІІ. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок. гарантій та приисяг.
Росїйська радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною. Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:
"Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?"71
Навіть такі "спеціалісти" з "українського сепаратизму", як В.Копистянський, визнавали, що "малорусское население, дождавшись своего политического воссоединения с Россией, жестоко было обмануто в своих надеждах и испытало горькое разочарование".72
Зазначимо, що це є зважені російські оцінки російської ж політики щодо України.
3. Церковне "возз'єднання"
Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип'якевич:
"Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання "відрізаної вітки від материнського пня", як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство".73
Під час переяславських подій київський митрополит Сильвестр Косів з вищим духовенством залишилися єдиними, хто неприхильне ставився до присяги союзу з Москвою. Коли Бутурлін закликав митрополита, щоб він прислав своїх слуг-шляхтичів на присягу, Косів прямо заявив, "що хоч Хмельницький з Запорізьким Військом піддався під царську руку, але він, митрополит, з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою".74 З одного боку, митрополит не бажав накликати репресії на підвладних йому єпископів, що перебували на підконтрольній полякам території. Але з іншого боку, він не хотів появи в Україні російських владних структур. Тому згодом він відмовлявся віддати частину церковних земель у Києві під будівництво російської фортеці, справедливо оберігаючись, що за військовою адміністрацією до України прийдуть і московські церковні структури.
Москва дуже бажала приїзду київської духовної депутації. Проте київська церковна верхівка намагалася уникнути цього, оскільки не ризикувала спровокувати конфлікт. Адже патріарх у Москві поруч з царем вважався другим "великим государем", його церковним двійником. І у Києві цілком розуміли, що московські політики на основі переходу України під протекторат царя домагатимуться визнання також духовної зверхності патріарха. Зрештою, перед очами був приклад Білорусії. Коли влітку 1654 р. туди вступили московські війська, патріарх почав підпорядковувати собі одну за іншою білоруські єпархії, а сам прийняв титул Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі.
У той же час київська церковна верхівка зовсім не бажала міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю константинопольського патріарха на диктаторську владу московського церковного владики. Не останню роль в цьому відігравала тоді дуже недавня історія появи Московської патріархії. У 1448 р. святитель московський Іона проголосив автокефалію майбутньої РПЦ, котра виділилася із запровадженої ще князем Володимиром Великим єдиної Київської митрополії. Самопроголошений трохи згодом на базі Московської митрополії патріархат у 1654 р. ще ні ким не був визнаний, тому патріарх не міг вважатися канонічним. Враховуючи це, київське духовенство у своїй грамоті до царя висловлювалося дуже обережно:
"Бо хоч і цурається і не противиться митрополит (київський - авт.) разом з нами віддавати послушание патріархові московському і всієї Росії - знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого, - але боїться, щоб Бог йому того не порахував за гріх".75
Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля намовленого московськими послами Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію. А до того Українська церква чинила всілякий опір намаганням Москви підкорити її своїй волі.
Лише під тиском гетьмана, котрий шукав російської військової допомоги, київська церковна верхівка у 1654 р. відрядила депутацію до Москви. Вона висунула до царя прохання підтвердити права, привілеї та свободи Київської митрополії "згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В.В.Бутурліна і через гетьманських посланців".76 Ось як визначалися відносини Української церкви з московською патріархією у викладенні архимандрита печерського, затвердженому митрополитом в якості основи чолобитної грамоти до царя:
"1. Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольності церковні і духовні, також привілеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.
2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріархові царгородському, до котрого належали ми правом божим, через хрещення і за правилами св. отець.
3. Аби преосв. Митрополит київський нинішній і його наступники, так само єпископи, архімандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерті. А по смерті наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію і на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.
4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду, щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовий суд тут-таки, а не відсилалися до Вел. Росії а ні де інде. <...>
7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував".77
Делегація киян зробила все можливе, аби уникнути зустрічі з московським патріархом і одразу направилася під Смоленськ, де у таборі українських та російських військ розташувалася царська квартира. Цар підтвердив частину привілеїв, а питання перепідпорядкування митрополії московській патріархії залишив невирішеним. Фактично на той момент Україна втримала свій церковний імунітет.
Новий наступ на Українську церкву відбувся з приходом на гетьманство Івана Брюховецького. З восьми статей укладеного ним договору з Москвою церковного питання стосувалася одна, четверта, про призначення митрополита в Київ.
На догоду Москві Брюховецький просив, аби цар, з огляду на великий вплив, який має київський митрополит на козацьке військо, і з огляду на велику непевність козаків щодо відданості цареві, прислав до Києва російського святителя. І хоча цар відповідав про необхідність порадитися з царгородським патріархом, справа була вирішена наперед.
Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметеву, що вони, якщо Москва дійсно пришле митрополита, "замкнуться в своїх монастирях", мовляв, "краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові".78 До ворогів Брюховецького перейшли навіть його колишні друзі, як єпископ мстиславський Мефодій, незадоволений гетьмановим запрошенням до Києва московського духовенства. Перебуваючи в Москві у справі Никона протягом 1666 й на початку 1667 р., Мефодій був незадоволений виявленим йому в Москві прийомом і виїхав звідти з щирою ненавистю до всього московського. Але як тільки Мефодій довідався, що після Андрусівського перемир'я Брюховецький розірвав стосунки з Москвою і пішов на зближення з правобережним гетьманом Дорошенком, він негайно підтримав Брюховецького в цьому рішенні.
Однак антимосковський спалах швидко згас, частина України внаслідок тривалих війн перетворилася на пустелю, а козацька старшина поступово відсторонилася від державницької справи, зосередившись на облаштуванні власного життя. Українська церква ще намагалася утримати свою автономію, однак вирішальним ударом по її намаганнях стало визнання царгородським патріархом Діонісієм канонічності Московського Патріархату. Але при цьому він усе одно відмовився визнавати самочинне приєднання Російською церквою Київської митрополії. Проте Москва поступово замінила частину вищого українського духовенства своїми представниками. Натомість українці переводилися до російських єпархій.
Зважаючи на їхній значно вищий культурно-освітній рівень, ніж у росіян, сотні представників Української церкви залишили значний слід в історії Росії ХVII-ХVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький... У 1700-1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни - лише 47.79 Вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.80
Однак попри ці успіхи окремих українських духівників, загалом ситуація виявилася невтішною: Українська церква була поступово інкорпорована до складу РПЦ. Згубні наслідки цього явища для козацької державності далися взнаки майже одразу, коли нова послужлива церква в Україні піддала анафемі гетьмана Мазепу за спробу звільнити країну від московського поневолення.
* * *
Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішньою воєнно-стратегічною обстановкою. Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов'язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:
"Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий... искал не столько союза со "старшим братом" и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. <...> Народ, почти все время своего существования принужденный вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа".81
Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Спираючись на Швецію, гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, цей план був надто невміло реалізований наступником Хмельницького гетьманом Виговським, невдача якого поховала надії Української держави. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря "Чигирине, Чигирине":
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча взагалі-то історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники пов'язували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. Однак на нашу думку зовнішньополітичні орієнтири є питанням вторинним, оскільки Україна завжди спиралася головне на власні сили. Значно важливішим було подолання внутрішнього розбрату і згуртування народу. Вирішення завдання такої велетенської ваги під силу тільки авторитетному лідеру, яким був Богдан Хмельницький. Недаремно ж ім'я гетьмана означає "Богом даний". Богом даний для всього народу, для всієї України. Якби доля відпустила йому ще хоча б десять років життя, історія України була б іншою. Не існувало б Полтавської битви Виговського з Пушкарем, "Чорної ради", гетьманування Брюховецького, розділу українських земель між Росією та Польщею, принизливих угод на обмеження прав України, зруйнування Батурина та Запорізької Січі.
Проте великий гетьман передчасно помер, а іншого подібного авторитетного лідера Україна не мала. Надалі козацька старшина, примушена повернутися під владу Москви, ще намагалася створити для України прийнятний статус на умовах того ж договору 1654 р. Але Москва грала на внутрішньоукраїнських протиріччях, все більше обмежуючи обіцяні Україні права аж до їх повної ліквідації.
"Хмельницкий не из любви к Москве, - писав Герцен, - а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей".82
Книга: І.В. Діяк / УКРАЇНА-РОСІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
