Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Колодзінський, Михайло. УКРАЇНСЬКА ВОЄННА ДОКТРИНА.Ч1

Що ж вложили ті "опікуни" у Східну Европу? Скільки своєї "шляхетської" крови пролляли в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити публічний дім, щоб могти провадити тут свої хижацькі пляни. Де ж були тоді ті народи, коли найбільша військова сила, яка коли-небудь була на землі, під проводом Бату-хана злягла на Східну Европу? Ціла середня Азія викинула з себе все, що мала войовничого, на підбій України. Наші предки не злякалися одначе тій повені диких орд. Київ не піддався без боротьби татарам. Ця оборона Києва гідна того, щоб поставити її на першому місці в світовій історії. По трупах киян і по звалищах величавих святинь вдерлися татари в матір городів руських. Чим супроти цього оборона Картагени, яку облягали малі римські війська й яку давали нам у школі за зразок хоробрости, запеклости й посвяти для батьківщини? А Київ був першою твердинею, що здержувала татарів у їх поході на Европу. І тільки купа румовищ залишилася з величавих святинь, княжих теремів і домів. І де були тоді ті народи, що руку витягають по нашу землю? Росли вони й розвивалися за нашими плечима. Будували дерев'яну Москву або католицькі костьолки та готовились дбайливо до скоку на нас. У Києві нема тепер старих величавих будівель, які в той час дивували Европу, нема наглядних споминів могутності київської держави, але зате є в нашій крові свідомість і гордість, що ми, українці, врятували західну Европу перед подібною руїною, яка стрінула тоді Україну й що ми виконали в історії людства почесну роль. І по тих усіх нещастях, і по тих усіх боях Київ стоїть далі на своїх ославлених горах і дивиться з вірою в майбутнє. І тільки до Києва може належати Східна Европа.

Шлях на Схід Европи веде через Київ. Щоб опанувати Схід Европи, треба мати Київ, треба підбити український нарід і знищити його фізично. Ми добровільно не віддамо нікому нашої місії на Сході Европи. Ми знаємо, до чого ми є зобов'язані Західній Европі, але й вона мусить зрозуміти, до чого вона є нам зобов'язана, мусить знати, що всякі шляхетські сни про владу "од можа до можа" закінчаться новим Завихостом. Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Европи, у смертельному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою для цілого світу. Що значить боротьба з комунізмом якого-небудь іншого західного народу в порівнянні з тією боротьбою, яку веде український нарід від самого народження московського комуніму? Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу.

Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволяється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі.

А втім, визволення при чужій помочі було може й невідкличне для Греції, Сербії, Болгарії, для Італії, а навіть для Прусії. Тільки завдяки війнам Хмельницького визволився пруський князь Курфірст Бранденбурзький та Фридрих Вільгельм з-під васальства Польщі.

Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутньости й визвольної боротьби від європейської, чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо примусити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає.

Ми боремося за "землю руську", а не за те, щоб бути щитом Европи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно справа оборони західньо-европейської цивілізації проти московського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Европа з своєю. Це важливе тим, що деякі українські опортуністичні політики хочуть зробити з нас трабантів європейської культури й зворушити світ для визволення України з-під большевицького пекла. Така політика шкідлива, бо боремося ми в першій мірі з московським пеклом, а пізніше з большевицьким. Большевизм - це тільки форма уряду й може змінитися...

2. Козацькі часи

Уже раніше було згадано, що наслідники Святослава не пішли його воєнними слідами. У висліді простір землі від передмість Києва по Волгу й Чорне море став побоєвищем з кочовиками. Україна не опанувала степу. Правда, київські князі сипали вали від степів, але вали не могли стримати номадів і оборонити української землі, на якій уже буйно розвивалася культура. Коли появилися татари, то Київ був першою великою твердинею від степів. А в той час, як і сьогодні, тільки опертя на береги Чорного й Азовського морів, Кавказу й Каспія з Волгою могло забезпечити київську державу. Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступу до Києва. Те саме є важне й сьогодні. Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки самостійність української нації, але й саме її бути чи не бути.

З упадком київської держави впала й наша зорганізована військова сила. Українська земля дісталася під владу Польщі. Враз із українськими землями перейшла автоматично на Польщу місія, яку на неї накладала геополітика тих земель. І підтвердилося, що нема нічого гіршого, як велику місію перейме нарід, здібний до звичайного вегетування, а не до якоїсь місії. Такою недолугою показалася Польща, хоч азійські пустині вже перестали в той час викидати з себе кочовиків. Оттоманська імперія почала була загрожувати Европі на інших відтинках. На Сході Европи не було в той час української держави, яка проявляла б свою експансію на Балкан і Чорне море та вдаряла в середину і крило оттоманської імперії. Тепер знову по упадку київської і галицько-волинської держав витворилася на чорноморських степах така ситуація, що кримські татари зробили собі пасовисько з південної України. Українське населення мусило взятися до самооборони. І тут ми приходимо до періоду козаччини. Український нарід витворив з себе військовий тип козака, який зосередив у собі всі бойові прикмети нашої нації.

Війна, що її провадив український нарід без жадної державної допомоги, гнаний тільки інстинктом самозбереження, не приносила до козацьких повстань, а головно до Хмельницького, замітних політичних успіхів для українського народу. Якщо б хтось у той час зумів був зібрати в одне всю ту енергію, запал, посвяту та одчайдушну відвагу, що її зужиткував наш народ впродовж століть від упадку Києва до Хмельницького на щоденну оборону свого майна й життя своїх зимівників від татарських загонів, то не тільки не залишилось би знаку від кримських татар, але козацька фльота була б напевно заткнула хрест на святій Софії у Візантії. Українське козацтво здивувало світ своєю бравурою. Одначе всі ті партизанські бої впродовж століть, всі ті під'їзди, напади, оборони й засідки не принесли Україні більших політичних користей до походу Хмельницького. Україна належала тоді політично до Польщі, і наші воєнні здібності й безіменні подвиги йшли здебільшого на конто польської історії. Нам осталася з тих часів традиція славних діл поодиноких отаманів, але це не державницька традиція в повному значенні. Навіть Сагайдачного називали зневажливо тільки гетьманом "молойців".

Здобуток козацьких часів до Хмельницького - це перш усього воєнна романтика., але під політичним оглядом це кінцеві роки занепаду України - України Святослава Завойовника, Володимира Великого й Романа Галицького, якої авангард був над Волгою і Тмутараканських коли то Дніпром плавали кораблі до Константинополя, а на заході поїли у Вислі коней українські комонники. Козацькі часи - це часи великого скорчення української землі. Ціла південна Україна була Диким полем. З упадком київської держави Україна забула про свою місію і через те ніколи - аж до нині - не могла стати політичним чинником на Сході Европи. Були короткі часи Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, коли Україна була короткий час цим політичним чинником, а навіть схоплювала традицію Святослава. Але неуспіхи на воєнному полі не дозволили, щоб та ідея обхопила цілий український нарід і стала його політичним ідеалом. Тому козацькі війни, поза цими трьома гетьманами, велися головно під кличем оборони свобід і прав, незаводження унії і нероблення панщини, а не за основу великої й сильної держави. Наші запорожці так і не виявили охоти будувати великі кораблі та на постійно опанувати Крим і Чорне море. Геройство козаків, їхня лицарськість і всі їхні бойові прикмети ми беремо собі як дорогу спадщину. Але всі ті пакти, зборівський, білоцерківський, переяславський, гадяцький і подібні - не для нас. Одначе не обвинувачуймо Хмельницького за його пакти. Єднаймо його ім'я з Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом і спрямуванням української політики на Чорне море через спробу зайняти Волохію й Бессарабію. Всі знову пакти тих часів топчім ногами, як їх зрештою топтали ті, що їх підписували в біді Хмельниччина важлива для нас з військового боку. Вона є доказом бойової спроможности українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, де цілий нарід стояв під зброєю, Грушевський пише, що українське населення на землях, охоплених повстанням Хмельницького, не налічувало цілих два мільйони. Коли ж візьмемо на увагу, що армії Хмельницького виносили нераз 200-250 тисяч, крім залог по містах і тих усіх, що були зайняті фабрикуванням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також самим харчовим постачанням, то без зайвого перебільшення можемо з гордістю ствердити, що за Хмельницького увесь буквально український нарід брав участь у війнах проти Польщі. Це була війна тотальна, війна цілої нації проти ворога. Таку війну провадила півтора століття пізніше французька революція. Таку армію, як її мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді. Битви Хмельницького належать до найбільших у світовій історії, а щодо числа військ, впроваджуваних у бій, можна ставити Хмельницького нарівні з Ксерксом, Батиєм, Тамерляном, чи Наполеоном, дарма що таке порівняння може залякати наших поміркованих політиків і військовиків. Навіть у минулій війні 1917-20рр. Україна не спромоглася виставити таку численну армію, як Хмельницький, хоч населення України виносило 20 разів більше, як за Хмельницького. Справа численності армії не є і сьогодні зовсім маловажна, хоч про перемогу не рішає масовість. Олександер Македонський міг побити сотні тисяч персів своїми малими силами. Наші князі могли малими силами розбивати цілі орди. Хоч і тоді українські сили не були малі. От і пише Лев Діякон, що Святослав зібрав аж 60 тисяч вояків до походу на Болгарію, без слуг, потрібних до обозної служби. Отже бачимо, що найбільшому вождеві за київської держави й найбільшому вождеві за козацької доби не бракувало війська, хоч битву виграти доводилось їм не раз меншими силами від ворожих. В Европі панує майже однаковий військовий вишкіл і озброєння, тому чисельне відношення сил було все таки одним із важливих співчинників, що рішали про перемогу.

Правда, під Льойтен побив Фридрих Великий на чолі 30.000 війська аж 60.000 австрійців, а під Росбахом на чолі 25.000 розгромив 50.000 французів. Але це тільки одинокі випадки з часів семилітньої війни, де полководець здобув перемогу проти подвійного числа ворога. Не треба теж забувати, що це був Фридрих Великий, найбільший вождь тих часів. Правда, раніше побив Карло ХІІ 70.000 москалів під Нарвою, маючи тільки 12.000 своїх шведів. Одначе регулярного війська у москалів була тільки половина, а решта належала до обозної служби. А втім тодішню армію Петра Великого можна вважати за армію якогось азійського Мітридата. Бонапарте мав під Дрезденом 120.000 проти 220.000 союзників. Під Колліном мав Фридрих Великий 30.000 проти 50.000 австрійців, але не міг їх розбити. Так само Наполеон на чолі 160.000 не міг побити під Ляйпцігом 280.000 союзників. Під час прусько-французької війни Мольтке мав відразу чисельну перевагу. У перших днях війни перевалилося через Рейн 384.000 пруського війська, якому Наполеон ПІ міг протиставити на початку тільки 250.000. Безперечно, що ця диспропорція сил не була головною програною французів, бо в головних битвах прусаки не перевищали французів, а навіть були в меншому числі. Одначе стратегічна чисельна перевага осмілювала прусаків робити ризиковні маневрові обходи. Загально Прусія мала змобілізованих під час тієї війни близько мільйон вояцтва і 200.000 коней. При кінці війни було на французькій території 630.000 пруського війська й 1.750 гармат. Франція могла протиставити їм тільки 535.000 війська, яке зорганізував Гамбета. У світовій війні тільки одна битва на мазурських озерах вказує, що малочисельною армією можна побити значно чисельнішу. Одначе у війні треба старатися виставити так багато війська, скільки можна. В нашій минулій війні 1917-1920рр. мала чисельність нашої армії була теж однією з найголовніших причин нашої програної. Під Крутами було тільки 300 студентів проти кількох тисяч п'яних і призвичаєних до війни матросів. Тут число мало перевагу. Під Мотовилівкою три сотні СС розгромлює кілька разів сильнішого ворога. В дальшій війні українська армія мала завжди діло з кілька разів сильнішим ворогом. У майбутній війні ми не можемо злегковажити собі числа. Дух, запал і відвага - це одна річ, а друга, щоб ми у майбутній Мотовилівці не побили ворога тільки нашою моральною перевагою, але і числом. Треба змагати до того, щоб нам не бракувало бойових стягів і тому взяти собі за приклад часи Хмельницького, де все населення брало участь у війні. Наша воєнна доктрина знає тільки тотальну війну, в якій мусять брати участь всі фізичні, духові й матеріяльні сили української нації. Лише в тотальній війні може проявитися вповні воєнний геній України, як це було за Хмельницького, коли то на бойовому полі українського народу з'явилася ціла плеяда героїв, що можуть бути гордістю найвибагливішої і найславнішої нації. Богун, Нечай, Кричевський, Морозенко, Золотаренко, Жданович - були не тільки добрі виконавці плянів Хмельницького й великі полководці під його рукою, але й самостійні вожді, які ні в чому не уступали маршалам Наполеона, а навіть їх перевищали. Одначе пересічний українець знає більше про Мурата, як про Богуна. Ці полковники козацького війська натискали на Хмельницького, щоб він "кінчав ляхів", вони здобували для України Білорусь. Ішли походом на Бесарабію й Волохію. А всі ті герої не згинули природною смертю; полководці гетьмана Хмельницького гинули як Святослав на полі бою за українську землю. Ці герої поставили справу самостійности України на вістрі меча. "Або здобути, або дома не бути" була кличем тієї кривавої й радісної епохи. Дома вони не осталися. Ми не знаємо сьогодні, де лежать їхні кості. Але зате пам'ять про них лежить глибоко в наших душах, а сьогоднішні українські націоналісти палають жадобою бути подібними до Байдів, Нечаїв, Богунів і Морозенків, оспіваних у думах. Культ героїв та плекання нашої бойової традиції є фундаментальною справою, що на ній розвивається воєнна доктрина українських націоналістів.

У козацьких війнах ми виростали з рабів на нарід володарів. Козак став уосібленням лицарськости, гідности й месіанізму. Бо запорожці відчували вагу месіянізму, коли існування Запоріжжя зв'язали з потребою боротьби з бусурменами. Це були часи, "коли турецька імперія загрожувала Европі. Боротьба з турками була святою боротьбою, бо це була боротьба хреста з півмісяцем. І ми можемо бути гордими, що запорожці здобули для себе в історії назву "оборонців християнської віри". І сьогодні в нашій націоналістичній революції ми не сміємо забувати, що ми теж оборонці Хреста проти чортівської влади Комінтерну. Перемога українського націоналізму на Сході Европи - це також перемога Христа над Антихристом.

Наша козацька доба мала в собі і гірку сторінку. Ще ніколи, як тоді, не вийшло було наверх хамство, демагогія й нездисциплінованість нашої провідної верстви. Ті всі самозванці-гетьмани за часів Руїни й більша частіша козацьких полковників - це одна велика хруніяда, мізерія і сваволя. Тільки деякі з козацьких старшин часів Руїни заслуговують на пам'ять українських націоналістів. Переважно були це свого роду галійські королики, яких наставив Цезар у Галії, сьогоднішні індійські магараджі, що приїздять звеличувати ювілей англійського короля й помагати англійцям співати "ґод сейв ди кінг". Це ті африканські каліфи, що надають екзотики французьким, парадам своїми мальовничими строям й гарними арабської крови кіньми. Такими короликами з ласки, магараджами без влади, спагами без війська були майже всі самозванці гетьманської булави. Всі ті наші Тетері, Брюховецькі, Іскри, Кочубеї, Скоропадські, Пушкарі й Інші подібні зрадники української самостійности стались знаряддям ворожої політичної засади "дівіде ет імпера" й кинули Україну в руїну. Вони побили Україну, а не вороги. Перший-ліпший московський князик, якого рід придержував ще стремено при сідлі татарським беям, перший-ліпший польський шляхцюра, поводилися з тими нашими гетьманами часів Руїни як зі слугами. Нічого римського не було в тих негідників. Все робили вони для себе й своєї родини. Не мали амбіції й непогамованої жадоби стати панами Східної Европи без жадної чужої помочі, тільки при помочі вістря козацьких шабель. Такий Тетеря волів цілувати руки польського короля, а Іскра й Кочубей падати до ніг московського деспота, як стояти на "струнко" перед законною владою українського народу. Тому з тієї доби дійшло до нашої пам'яті найбільше крутійств, шахрайств і кривоприсяг, а ціла та доба в нашій історії називається Руїною. Серед таких відносин і людей не могло бути великих військових вчинків. Виступ Мазепи врятував одначе душу українського народу. Якщо б не було цього виступу, то ми були б неславно перейшли до історії. Трагедія під Полтавою є рівночасно найбільшим джерелом нашого пробудження. Союз Мазепи й запорожців з лицарським вікінгом з півночі буде мати величезний вплив на відродження наглої бойової сили. Наша революційна армія мусить собі присвоїти ударну силу союзної шведської піхоти з-під Полтави і при найближчій розправі ми будемо тими, що поженуть москалів не до Бендер, але в тайгу й тундру сибірську.

Козацькі воєнні походи вже під московською командою не можуть нам послужити прикладом, хоч козацькі полки виказують і в тих часах бойові прикмети української раси. В дійсності це були "аскари" на московській службі. А нам треба показатися хоробрими під нашими, синьо-жовтими прапорами й золотим Тризубом. Полтава закінчила козацьку добу. Одночасно Схід Европи переходив під панування Москви. Ми втратили другий раз самостійність і випустили з рук наше первородство на Сході Европи. На місце польської експанзії прийшла Москва. Україна дістала двох непримиримих ворогів і від того часу мусить бути завжди готова до війни на два фронти.

5. Найновіші часи.

Минула наша визвольна війна насуває дуже сумні рефлексії з військової точки погляду. Ми одержали українську державу без великого бою, одначе ми не вміли вдержати нашої самостійности, тому що не вміли зорганізувати відповідної військової сили. В попередніх розділах були вже деякі натяки на українську армію з минулої війни. Загально українська армія залишила нам традицію героїчної боротьби і з цієї традиції зродився наш націоналістичний рух. Одначе воєнна доктрина українських націоналістів мусить спиратися на соборній традиції, яка має значення для цілого народу, а не є предметом культу одної провінції чи околиці. Для нас кожний бойовий вчинок має величезне значення, коли він є видний для цілої нації і коли ціла нація психологічно його відчуває.

Наша воєнна доктрина мусить заступати ідею одної націоналістичної армії, яка б уважала своїм центром Київ і була здібна та готова боротися за кожну п'ядь української землі з однаковим запалом і героїзмом. Тому ставлюся критично до УГА, бо вона своєю підкреслюваною при кожній нагоді окремішністю не давала змоги звести нашу минулу війну в одну політичну й військову команду. Безперечно, УГА має славні й гарні моменти. Одначе це все для нас сьогодні невистачальне, і майбутня українська націоналістична армія не може творитися на такій воєнній доктрині, яку мала УГА.

УГА не могла позбутися всіх провінціоналізмів і загумінкового патріотизму. Воєнна доктрина УГА, а навіть її організація, були достосовані до малих цілей. Творці цієї армії бажали перш усього здобути при помочі факту існування УГА признання Галичині права до самовизначення мировою конференцією. Військовий провід не всугерував в УГА, що вона тільки фактичним здобуттям Львова й осягненням лінії Сяну може вирішити справу Галичини в користь соборної України. Навіть у травні, під час польської офензиви, коли УГА відступала в трикутник, обмежений Дністром і Збручем, команда УГА не вміла стати на соборницькому ґрунті. Більшість, головно молодих, старшин висловилася за переходом на Наддніпрянщину, але начальник штабу УГА та деякі з державних секретарів були за тим, щоб УГА перейшла до Румунії. Там, мовляв, вона піддасться під протекторат Антанти, переорганізується й знову буде здатна до боротьби. Віра в доброзичливість Антанти й Найвищої Ради все ще не покидала більшости галицьких політиків і військовиків, що й польську офензиву пояснили собі, як якесь фатальне непорозуміння.

Начальна Команда УГА надавала львівському фронтові другорядне значення, а генерал Павленко не дооцінював історичного значення Галичини й будови Соборної України. Політичний і військовий проводи вірили в справедливість Антанти й паризької Мирової Конференції, більше як у силу армії, яку творили. Щоб приподобатися Антанті, Начальна Команда УГА оминала тверді й радикальні рішення. Мав це бути реверанс у сторону Антанти, що, мовляв, УГА є культурна й здисциплінована армія. А Антанта була більше зацікавлена дрогобицькою нафтою, як культурою й дисципліною армії.

Політичний провід у Галичині не хотів революційно розпалити галицьку масу, а й військовий не вмів надати позитивного революційного змісту галицьким стягам.

Перші початки УГА мали революційний характер, бо мусіли його мати. Але пізніше його закинули. А тоді треба було творити тільки армію з революційними інстинктами, якщо думали своїми силами здобути Львів й перенести війну в Польщу. Так і бачиться, що в усіх операціях під Львовом команда УГА намагалася, щоб усе те виглядало поважно й прилично, як водиться в Европі. Здається, що ціла та облога Львова була роблена більш для мирової конференції. Нема з того часу ні одного наказу начальної команди УГА, в якому було б сказано, що справу ставиться на вістрі меча: "або здобути, або дома не бути"...

Одинокий наказ УГА, з якого пробиває мужність, почуття відповідальности, взагалі стиль і дух героїв Плутарха, це наказ шефа штабу УГА ген. Курмановича перед чортківською офензивою...

Кожний нарід має свої засадничі стратегічні шляхи. Доки на цих шляхах будемо мати борців, доти буде самостійна Україна. Якщо нас не буде видно на шляху Київ-Львів і Київ-Чорне море, то нічого нам не поможуть ані політично, ані стратегічно навіть більші армії, зібрані в Карпатах. Тільки тоді можна говорити про самостійну Україну, коли всі наші пляни братимуть початок з Києва й коли Київ буде в наших руках. Українська держава буде так довго політичним чинником, доки над Дніпром буде українська армія, чи хоч би партизани. А втім і УГА виявляла пізніше всі прикмети соборницької армії, коли опинилася на шляху Київ-Львів. Для відродження української збройної сили має більше значення похід обидвох українських армій на Київ, як здобування Львова на власну руку. Багато завинив політичний провід у Галичині, як і взагалі ціла наша політика в минулій війні. Через брак політичного проводу УГА не відограла такої ролі, яку відограти могла. Тут треба приписати більшу вину таки Команді УГА, яка показалася вузько-галицькою і навіть не вміла дати своїм стягам нагоди по геройськи вмерти. Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь. Без цього взагалі нема що думати пре здобуття держави. Клявзевіц уважає за мудрішу навіть найбільш дику розпуку, коли нема змоги стрічати небезпеку з мужеською відвагою, то значить, зі спокійною, але сильною рішучістю... Трагедія Крут і Базару є невичерпним джерелом для віднови української націоналістичної армії... Наддніпрянська армія залишила по собі більше соборницької традиції. Рішав тут багато той факт, що та армія увесь час боролася на стратегічних шляхах нашої історії. Способи організування тієї армії були гірші від способу організування УГА Бракувало тут дисципліни, як і повної воєнної доктрини. Вина за хиби в організуванні наддніпрянської армії лежить майже всеціло по стороні політичного проводу. Такий лібертин української революції, як Винниченко, такий недотепа як Жуковський, що не надавалися на начальника пожарної сторожі в якомусь Пирятині, знищили всі можливості організації української армії. Те, що було зорганізоване, треба завдячувати поодиноким ідейним людям. Одначе і серед таких відносин на Наддніпрянщині були такі формації, як Січові Стрільці й Запоріжці. Наддніпрянська армія йшла на Крим, щоб створити для України морські шляхи. Наддніпрянська армія дала Крути, Мотовилівку й Базар. Тому націоналістична молодь захоплюється героями Крут і Базару, бо вони без сумніву герої соборної України.

Не пишу цих рядків з тією метою, щоб недооцінювати УГА й бувших членів цієї армії, які сьогодні знову готові виступити зі зброєю в руках проти ворогів України. Ніхто не хоче оплюгавлювати УГА і її вождів. Але такий погляд на УГА диктує жаль і розпука за втраченим золотим руном, за втраченим світлим майбутнім, яке в минулій війні стелилося перед Україною. Нехай усі зрозуміють, що будуть чутися діткненими цими словами, що український націоналізм не має на цілі обвинувачувати творців української армії в минулій війні. Але для українського націоналістичного покоління є замало облягати Львів і здобувати Київ, щоб по кількагодинному перебуванні в ньому втекти без боротьби й обвинувачувати ворогів у хитрості й підступі. Для нас є замало, що Хмельницький облягав Львів і Замостя. Для нас замалі ті аполітичні ідеали, за які билася УГА і навіть Наддніпрянська Армія. Сьогоднішні часи вимагають від нас більших плянів, більших жертв, більших боїв, більше ризику, розгону й слави.

Для нас є замало робити чортківську офензиву. Ми хочемо виграти війну, велику й жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Европи. Ми хочемо виграти ту війну стратегічно, а не тільки тактично. Тому війну українських націоналістів треба брати в цілості, а не на рати. Тому теперішні наші воєнні підготування мусять відповідати політичним вимогам ОУН і тому духові, що опановує молоде покоління українських націоналістів. Без уваги на те, чи наша націоналістична армія буде складатися з одного роя, чи з кількох мільйонів, чи вона буде організуватися над Дніпром, в темнім Поліссі, Закарпатті, Кубані, Зеленому Клині, Америці, чи деінде, - всюди і скрізь за основу організації націоналістичної армії мусимо прийняти засади воєнної доктрини українських націоналістів. Не гамувати духа народу, не душити його малими планами, не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвище, на якому буде рішатися буття чи небуття українського народу. Треба випровадити з поліських "галів", з Закарпаття, з Галичини й інших країв українську масу на воєнний історичний шлях Святослава Завойовника. Треба показати цій масі цілу українську землю, браму народів, азійські степи й морські хвилі. Впоїти в ту масу переконання, що це все наше, що це все дав нам Бог і що від нас залежить це все забрати. Треба розбуджувати воєнний запал і жадобу боротьби з кожним, хто проти нас. Треба шукати в нашій історії методів організувати революційну масу в сталеві фаланги й вести їх на підбій Східної Европи, а не Львова. Треба провокувати нашу уяву, щоб позбуджувати її до винаходжування нових форм боротьби, які є скриті у воєнній інтуїції генія української нації. Ось це є найважливіше завдання сьогоднішнього військового

відділу при ОУН.

Критику бувшої української армії переводиться для дезинфекції хибних поглядів, а не щоб нападати на поодиноких людей. Треба рішуче знищити погляд, що ми війну програли тому, що Антанта не дала нам помочі, але дала полякам і Денікінові, і що на військовому полі було зроблено в нас усе й що використано всі можливості, які тоді стояли отвором для здібних військових людей. Війну ми програли не через брак помочі Антанти. В Україні було зброї для щонайменше півмільйонової армії. Україна була базою для південно-західнього фронту московсько-царської армії. Кількамільйонова армія модерно озброєна знаходилася в Україні 1917р. Майже два мільйони українських вояків зголосилося на службу Центральній Раді. І що тут говорити про брак помочі? Україна програла війну не через брак зброї, але тому, що не знайшовся ніхто вліті 1917р., хто б станув на чолі революційних сил українського народу, покинув війну з центральними державами й звернув її проти Москви. На всіх трьох військових з'їздах у Києві 1917р. не знайшовся ні один військовик, що захотів би був розігнати на чотири вітри всю збиранину Центральної Ради, так як Кромвель парлямент, а Бонапарте Палату Депутатів, і узурпувати собі революційним способом владу в Україні та стати творцем нової епохи. Хмельницький взагалі не мав зброї, як поривався на знищення Польщі. Бракувало в Україні 1917р. Сулли, Цезаря, Кромвеля, Хмельницького, Бонапарте, або Гарібальді. Останню війну програли ми на трьох військових з'їздах у Києві, які хотіли зберегти добрий тон відносно Тимчасового Правительства, як пізніше УГА відносно Мирової Конференції. Далі програли ми війну під Крутами, де 300 юнаків мусили битися з дикими матросами, не маючи навіть коменданта. І де ж були ті члени трьох військових з'їздів, що пустили 300 дітей на першу битву України з Москвою по Полтаві? Де ті члени Центральної Ради? На згадку про Крути мимоволі порівнюється загибель тебанської "святої дружини" в битві під Херонеею. Одначе тебанська свята дружина згинула остання, тоді, коли вся інша військова сила Теб була розбита. В цій битві були перші батьки, що полягли, а діти тільки закінчили гекатомбу. Наші батьки з Центральної Ради були далекі від битви й залишилися живі, щоб проститувати дальше справу української самостійності. Пише Плутарх, що в битві під Каннами згинуло кількадесять римських сенаторів. А скільки сенаторів Центральної Ради згинуло в українській війні? Отже вліті 1917р. ми програли війну за самостійність, а не в два роки пізніше. Те, що було пізніше, це вже був епілог. Україна мала силу здобути самостійність тільки вліті 1917р. Центральній Раді здобули Україну німецькі війська. І хоч цей факт палить нас соромом, то не можемо замикати очей і як струсь удавати, що ми цього не знаємо. Те, що зорганізувалося з війська в роках 1917-1920, треба завдячувати доброму генієві української нації, який не хотів, щоб український нарід так легковажно все втратив. Хто знає, серед яких обставин організувалися Січові Стрільці або Запоріжці, той буде бачити, що це просто чудо, що все ж таки українська нація спромоглася зорганізувати маленьку армію, яка принесла себе в гекатомбу за гріхи й лайдацтва тих усіх з'їздів, конгресів і Центральних Рад, на які було таке багате літо 1917р. Не з'їздами й нарадами відбудуємо Україну. Націоналістична Україна повстане як вислід нашої боротьби, нашої хоробрості й самопосвяти.

Додати в закладки

  
Переклад Translate