Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"

1

Якось, перебуваючи в Сибіру, купив кілька журналів "Родина" за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати це ви- дання відтоді, як воно надрукувало солоухінські розмисли про великороса-Леніна, відкривши для простого люду гли- боко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX сто- ліття.

Досить уважно прочитав статтю "Про "москальські вотчини" в Росії" у номері 7 за 1994 рік. Автор "мос- кальських вотчин" намагається посперечатися з велико- росами за "древнє право на землі Київської Русі". Однак у статті Мурада Аджієва, представника одного з тюрксь- ких народів, є слушна думка: історія великоросів гранич- но перекручена й багаторазово переписувалася, себто "покращувалася".

Стаття спричинила буквально ошаленілу відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал "Мародери на дорогах Історії". Ото пафос, ото стиль! Але головне — Кузьмін, власне кажучи, не спере- чається. Він лише вкотре викладає надумані міфи Росій- ської імперії.

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріп- лювати свої тези незалежними історичними аргументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраж- дальна українська земле, в чому ж ти завинила перед Бо- гом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії — як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує власної старо- вини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!

11

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зі- скребти вигадану великоросами брехню з історичного ми- нулого України — спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджієв у "Москаль- с к и х в о т ч и н а х " , і ц е а ж т а к н е сподобалося Аполлону Кузь- міну:

"І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язу- ють два береги пам'яті — сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни..." [З, № 7, с 24].

І далі:

"У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіря- них тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути за- старілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за ниніш- нім сценарієм — забувати, руйнувати "дощенту, а далі..." Що вийшло "далі" — відомо.

Але не менш цікаве інше. Виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліпле- ний із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім" [3, № 7, с 24].

Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в пшолі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася — СРСР, була бага- тонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського на- роду, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стика- лася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і "добровільно приєднався" до російського. А якщо "не добровільно", то це неодмінно бу- 12

ли "дикі й ворожі" до всього світу п л е м е н а , і їх, м о в л я в , с а м Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагоро- дили їх.

Згадаймо, як багато років "облагороджують" багато- страждальний чеченський народ. Звичне діяння мос- ковської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрес- тяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищу- ють гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане — "не убий!" Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті "Про "москальські вотчини" в Росії". "Але ж обманюємося ми і з більш раннім минулим. Забуваємо, що М. М. Карамзін, С. М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської — під невси- пущим оком цензури. Це не були вільні зодчі часу, їх змушували. "Переписування історії — норма в Росії", — ко- тре вже століття засвідчують іноземці...

Свого часу чудовий знавець російського літописання О. О. Шахматов довів, що "Повість минулих літ", н а п и с а н а легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п'яти- кратне переписування окремих її фрагментів" [3, № 7, с 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент "мародерів на дорогах історії", не сперечається. Немає чим крити, а жаль. Як видно, він вважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна лю- дина — "покращувала минуле великоросів". Не будемо на- разі вдаватися в деталі цього "покращення". Далі ми не раз

13

торкнемося цих фактів і зрозуміємо двоїсту мірку велико- росів. Усе попереду.

Хоч яким би дивним здалося це читачам, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із "Залешанської землі", з Московії, які ніко- ли не були Руссю. Навіть професори Московського універ- ситету С. М. Соловйов і В. О. Ключевський крізь зуби виз- навали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у XVI—XVII століттях. Отож і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міф про "третій Рим", про право великоросів "збирати землі російські". Але як хотілося!

Звернімося все ж до "опонента мародерів". Тут дістало- ся не лише Аджієву, а й українському авторові В. Ковален- ку. Аполлон Кузьмін "шляхетний" у своєму гніві: і українців, бач, ніколи не існувало, і великороси — ті ж київські русини, тому, мовляв, не пхайтеся до нас, я к щ о ми вже застовпили свою історію. Геть!

Що ж до Московії — т у т йому все цілком зрозуміло. І не- має сумніву, що Московію заселили слов'яни "трьома пото- к а м и з IX с т о л і т т я : Волго-Балтійським, із верхів'їв Дніпра, із Середнього Подніпров'я".

Мушу, однак, не погодитися з автором. І ось чому.

К. В а л и ш е в с ь к и й у к н и з і "Іван Грозний", в и д а н і й у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав:

"... Погляньте на м о с к в и ч а X V I с т о л і т т я : він бо з ніг до г о - лови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, ар- мякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафъя, темлякъ — такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із това- ришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракь, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакь. Будучи правителем, він надягне на підсудно- го кандалы та покличе ката дати засудженому кнута. Бу- дучи правителем, він збирає податки в казну, яку охоро- няє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які

14

назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з поштових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню російську корчму.

І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, зна- менно, х о ч а й стосується л и ш е зовнішньої ф о р м и . Але знач- но важливіше те, що певний домішок монгольської крові с п р и я в т а к і й швидкій і покірній асиміляції" [4, с 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння! Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювалися не тільки витісненням слів із побуту, а й забороною на глибокий аналіз таких питань.

З г а д а й т е г о н і н н я ЦК КПРС і московською псевдонауко- вою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих — російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, я к щ о є його носії впродовж тривалого історично- го періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж т а к щедро не бере. Отже, ці слова ж и л и в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той самий К. Валишевський, я к и й жив і працював на 100 років р а н і ш е від Аполлона Кузьміна, п и с а в — я к ц в я х и забивав:

"Із етнографічного погляду дев'ять десятих країни (Мос- ковії. — В. Б.) мали тільки те російське населення, яке за- л и ш и л а тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не б у - ло необхідності у той час "скребти" росіянина, аби з н а й т и татарина і особливо фіна. Основою населення (Моско- вії. — В. Б.) скрізь було фінське плем'я" [4, с 16].

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із з е м л я м и Києва, практично не існувало. Усі землі між н и м и були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати "за

15

тридев'ять земель", щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, — навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, за- безпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: "Та- т а р и не полюбляли воювати в зимовий час, без паші..." Р у - халися вони зазвичай із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямува- ли на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, р а з о м із ф і н с ь к и м и племенами, що ж и л и на т и х землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи "зро- сійщувати" землю.

Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський:

"...Великоруське плем'я ... було наслідком нових різно- м а н і т н и х впливів ... причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм... Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, ко- ли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян" [5, с 41].

Ще р а н і ш е цю думку висловив М. М. Карамзін:

"... Жили тоді ... Меря навколо Ростова й на озері Кле- щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впа- дає у Волгу; ... Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озе- ра; Нарова там, де Нарва; ... Весь на Білоозері; Перм у на- званій так губернії; ... Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами..." [1, том 1, с 45].

І підсумував у своїй книзі професор В. О. Ключевський на с 44:

"... Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси.., (що) з великою ймо- вірністю ставлять на карб фінського впливу".

Аналізуючи, навіть ці державні мужі — М. М. Карам- зін і В. О. Ключевський — змушені були зронити безцін- ні слова правди, бо оминути її не могли. Їхнім завданням 16

було саме так подати історичну правду, щоб наступні по- коління повірили в правдивість їхніх висновків.

Ми мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, "змішування" наро- ді!» і подальше їх зросійщення провадилося на "велико- руській" землі споконвіку, було усвідомленою політикою.

Скільки мільйонів українців, білорусів, євреїв, молда- ван, татар, чувашів, мордвинів, латишів, казахів, вірменів та інших стали за останні сотні років "великоросами" — з н а є тільки Бог. Ворушити це п и т а н н я не варто. Нехай ко- жен живе тим, ким побажав сам чи його предки. Але ми говоримо про історію великоросів, їхні витоки, про те, "де взялася і звідки походить великоросійська земля", її на- род. І в цьому питанні, до якого так довго не допускалася еліта народів неросійської національності, настав час разом "відокремити зерно від полови", розвіяти міфи й брехню Російської імперії, які насаджувалися сотні років.

2

Отже, простежимо умови появи власне російського народу, спираючись на російські джерела, довідники, до- кументальну літературу, видану для читання звичайної людини. Не заглядатимемо в суворо секретні архіви, які, мов зіницю ока, береже російський істеблішмент понад триста років.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасу- вати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ре- тельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київ- ської землі, — а це було першочерговим завданням, — ве- ликоросам знадобилося придушити український народ, за- гнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про "великоросів" і "малоросів".

17

Українців, які проявилися як нація в XI—XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили "малоросами" й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, "поз- бавляли живота", засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр-міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до "вели- коросів" — я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніаль- ного Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впро- довж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час У к - раїна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колек- тивізації, просто — на висилках і в катівнях.

Так " с т а р ш и й брат" змушував ж и т и "молодшого брата" — у жорстоких "обіймах любові". Хто ж він в історичному ас- пекті, той "старший брат"?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоро- сів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевсь- кого; два останні — професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію "велико- російської держави", написавши:

М. М. Карамзін — "Історію держави Російської" (1803— 1826 роки);

С. М. Соловйов — "Історію Росії з найдавніших часів" (1851—1879 роки);

В. О. Ключевський — "Курс російської історії" (1904— 1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй "Історії":

"Із половини XV до другого десятиліття XVII століття го- ловна маса російського населення з області верхньої Волги 18

(ось де жили "великороси" у XVI столітті! — В. Б.) розтіка- ється на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу — Велико- росію, я к а разом із населенням розширюється за межі верх- нього Поволжя..." [6, с 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ роз- тікається по території й утворює "Великоросію". Ось так в и н и к а є один із перших с т р а ш н и х міфів імперії. Народ не "розтікався", він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, я к і ж и л и на них; з н и щ у в а в ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксу- вав час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV — п е р ш а половина XVII століття. Са- ме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до "Курсу російської історії". Поцікав- мося, хто ж ті люди, що "розтеклися з верхньої Волги", як і коли вони т а м з'явилися.

Автор пише:

"В області Оки й верхньої Волги в XI—XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. — В. Б.), меря і весь. Початковий київський літо- пис доволі точно позначає місця проживання цих пле- мен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозе- ра. Нині в центральній Великоросії немає вже ж и в и х за- лишків цих племен, але вони лишили по собі п а м ' я т ь у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських н а з в міст, сіл, рік і у р о ч и щ . Прислухаючись до ц и х н а з в , легко помітити, ... що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона спо- ріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне

19

населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців се- реднього Поволжя, мордва, черемиси" [5, с 41—42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте з а п и т а н н я : хто ж заснував і побудував ці т и с я ч і фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий велико- рос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV—XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося за- суджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, в и к а з у в а в у своїх кни- гах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він за- бивав труну облудної ідеї про слов'янське походження на- селення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

"Лише коли по смерті Боголюбського ростовці вислови- ли свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озе- ра, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк" [7, с 224].

Ось вона — ключова істина!

Ростовсько-суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племе- нами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився ц и м и словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі "великоросійські історики" — ті, які писали за династії Романових, і радянські, з "піною на губах" насаджували

20

думку, що з утворенням ростовсько-суздальських кня- зівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж за- хиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Рос- тов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спад- коємне переміщення. Але це твердження — брехня Ро- сійської імперії!

Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а піз- ніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

"Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. — В. Б.), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов з а н е д б а н и й , Володимир не встиг іще піднятись як столиця велико- князівська, коли був розорений татарами і також занедба- ний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спад- коємних містах... Міста є тут (на півночі, у країні Мок- сель. — В. Б.) переважно великими обгородженими села- ми..." [7, с 224—225].

Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінсь- к и м и п л е м е н а м и м у р о м а , весь, мери, мещера, мокша, печо- ра, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не ру- сичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спору- дила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суз- даль, Муром та інші.

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з вели- коросійською міфологією, як місцевість уперше згаду- ється 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо

21

І.

на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки — Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня "Історії держави Російської".

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

"Так на ц ь о м у п р о с т о р і і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, н а з в и я к и х закінчуються на ва: Про- тва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, н а з в и яких мають таке закінчення. Va фінською о з н а ч а є вода. Н а з в а самої Оки фінського похо- дження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чи- мало сіл і річок, я к і м а ю т ь їхні н а з в и . Повітове місто Тверсь- кої губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що ж и л а тут... Визначаючи за цими слідами у г е - ографічній номенклатурі межі розселення мері й весі, вия- вимо, що ці п л е м е н а ж и л и колись від з л и т т я Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплю- ючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Ря- занської. Отже, руські переселенці, які приходили в Рос- товський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в са- мому центрі нинішньої Великоросії" [5, с 42].

Не дорікатимемо професорові, який "узяв зі стелі" "російських переселенців", котрі "зустрічалися з фінськими тубільцями". Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз — про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX—XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;

б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьо- годні зветься, з'явилося близько XV—XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з авто- ром, почало "розтікатися".

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X—XIII століттях існувало Велике князівство

22

Київське зі своїми удільними к н я з і в с т в а м и . І ж и л и у Ве- ликому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не "простий російський народ", не "малороси", а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: по- ляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Клю- чевського:

"Різноплемінне населення, що займало всю цю тери- торію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало са- мого цього (російського. — В. Б.) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська на- родність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були х р и с т и я н а м и ще на початку XII ст. Головним механіч- ним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський" [6, с 56].

Яка маніпуляція словами: нема "держави Російської", нема "народу російського", але автор без докорів сумління пише: "князівство Київське або Російська держава". Так у державну історію впроваджувалася велика брехня .

Ми цитуватимемо С. М. Соловйова, ч и т а т и м е м о М. М. Ка- рамзіна, і скрізь — вимисел, брехня! Історія писалася з розрахунку на людину малограмотну.

Ось іще виписка з В. О. Ключевського:

"Тоді дуліби панували над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім'ям, як згодом усі східні слов'яни ста- ли зватися Руссю за іменем головної області в Російській землі, бо Руссю спочатку називалася лише Київська об- ласть" [6, с 33].

23

І

Як вам подобається: "лише Київська область" — Русь! Зверніть увагу: навіть визнавши сам факт, професор (свідомо!) перекручує істину — змішує старовину із су- часністю, аби заховати кінці.

Не було в стародавні часи "Київської області"! Була стародавня земля навколо граду Києва, і проживало на тій землі стародавнє плем'я — поляни. Поляни й були руссю.

Сам В. О. Ключевський і підтверджує нашу думку:

"Стосовно з в і с т к и про прохід угорців п о в з Київ 8 9 8 року він (Нестор. — В. Б.) згадує про діяльність Кирила й Ме- фодія і про її значення для слов'янства. Була одна мова слов'янська — слов'яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи й поляни — Русь" [6, с 23—24].

Оце так професор-великорос!

Міфи російської історії безмірні, брехня разюча!

Зверніть увагу: здавалося б, усе правильно говорить про- фесор В. О. Ключевський, але звідкись беруться карко- ломні п а р а л е л і : існує на з е м л я х П р и д н і п р о в ' я Велике Київ- ське князівство, і тут таки — "або Російська держава"; але ж, даруйте, далі в тій же цитаті професор пише: "... Проте ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу".

Не існувало в XII столітті великоросійського народу, не було російської держави! Ми лише знаємо, що в ті часи існувало тільки Велике Київське князівство з васальними удільними князівствами.

Не будемо аналізувати в цьому розділі внутрішні чвари між великим князем і його удільними родичами, не будемо розглядати питання про те, який удільний князь перевер- шував сусіда і чи дослухався він до київського князя. Це не надто важливо — князі були зайдами. Залишмо ці дослі- дження для наступних розділів, бо вони підтвердять неза- конність домагань Московії на володіння стародавнього Києва, н а с а м Київ. Правильно відзначає професор: зв'язок між землями і племенами Київського князівства був суто механічним і насаджувався зверху князем. 24

Отже, використовуючи російські джерела, ми спросто- вуємо два від самого початку брехливі міфи імперії:

1. У IX—XII століттях не існувало Російської держави (навіть князівства!). Між уділами, що входили у велике Ки- ївське князівство, не було єдності, і вони поєднувалися суто механічно — за допомогою влади великого князя.

2. У IX—XII століттях не існувало російського народу (великоросів!). Слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історично- му р о з в и т к у у т в о р и в с я український народ, і фінські племе- на (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які стали згодом основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до XVI сто- ліття. Ці істини встановлені російськими істориками.

Однак не покладатимемося на самих тільки російських професорів. У світовій історії були люди, які залишили свої свідчення про ті далекі часи. У нашому випадку ними вия- в и л и с я посол П а п и Римського до Імперії Чингісидів І о а н н де Плано Карпіні, я к и й н а п и с а в "Історію Монгалів", і посол ко- роля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук, перу якого належить "Подорож у Східні Країни". Перший відвідав двір хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1253— 1254 роках і повернувся в "землю обітовану" 1255 року.

Вільгельм де Рубрук доволі точно ще в ті роки зафіксу- вав землі "Русії", її кордони і звичаї народу. Ось його спостереження:

"На північ від цієї області (за Перекопом. — В. Б.) л е ж и т ь Русія, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїда (Дону. — В. Б.)" [8, с 85].

Іншої землі до "Русії" посланець короля Людовика ГХ не "приєднував", навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук д і з н а в с я на місці з особистих р о з м о в у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Руб- рука немає найменших підстав.

25

Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо:

"Про країну Сартаха і про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області. — В. Б.) є вели- чезні ліси, в я к и х живуть д в а роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів. — В. Б.) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240—1242 роках. — В. Б.) ... Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва. — В. Б.), і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)" [8, с 88].

Читачі вже зрозуміли, як у 1253 році називали май- бутній народ Московії.

Саме так — Моксель!

Сумніватися не доводиться: адже і М. М. Карамзін, і С. М. Соловйов, і В. О. Ключевський у своїх "Історіях" під- твердили факт входження в 1253 році "ростовсько-суз- дальських князівств" до складу володінь хана Сартака, сина Батия.

Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий роз- поділ земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів зем- лями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у "країні Сартаха" в ті роки, крім татарських племен, лише "два ро- ди людей": Моксель (які ї л и свинину) і Мердиніс (мусульма- ни).

Значно пізніше, завдяки зусиллям великоросійських "писарів історії", з'явилася назва — "ростовсько-суздаль-

26

ська земля". Великороси завжди бажали, щоб їхня історія базувалася на винятках із правил, на бажаннях правлячої еліти Московії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії (далі — ВРЕ), очистивши ф а к т и від тенденційного словесного непотрібу, можна знайти підтвердження словам Вільгельма де Руб- рука про країну і народ Мокселъ:

— "Мордва... ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ер- зя й мокша) ... Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов ... Уперше Мордва під назвою Морденс згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки і середньої Вол- ги..." [9, том 16, с 565];

— "Мокша, етнографічна група мордви!' [9, том 16, с 423];

— "Мещера, древнє плем'я... Говорило мовою фіно- угорської групи. За археологічними даними, з Мещерою пов'язані могильники і городища 2—12 ст., розташовані по середньому плину Оки... З н а ч н а ч а с т и н а Мещери до 16 ст. обрусіла..." [9, том 16, с 205];

— "Меря, плем'я, предки якого в ... 1 тисячолітті нової ери жили в районі Володимирсько-Суздальського ме- жиріччя. Уперше Меря (merens) згадуються в 6 ст. готсь- ким істориком Йорданом... Мова Мері належала до фіно- угорської групи..." [9, том 16, с 101];

—"Мурома, плем'я, споріднене з мордвою, що жило на бере- гах Оки... Мова Муроми належить до фіно-угорської групи... У 10—11 століттях Мурома платила д а н и н у Русі (вимисел. — В. Б.), у 12 ст. повністю обрусіла" [9, том 17, с 127].

Навіть більшовицькі російські джерела підтвердили проживання цих племен у межиріччі Оки і Волги. Всі племена говорили мовами з фіно-у горської групи, тобто були племенами одного кореня, одного походження. І, природно, за старих часів мали одну узагальнену назву

27

народу, якою й було слово Мокселъ, на відміну від спорідненої мусульманської групи — Мердиніс.

Тепер погляньмо, якими поселеннями обмежувалося межиріччя Оки і Волги. По Оці, зі сходу на захід, розташовувалися Муром, Рязань, Коломна, Калуга, Ко- зельск; по Волзі — Городець, Кострома, Ярославль, Твер, Ржев. А за Костромою, Ярославлем і Твер'ю проживали племена весі. У Тверській землі (тепер — Калінінська об- ласть) досі збереглася згадка про Весь — місто Весьєгонськ.

Звернімося до тієї ж ВРЕ:

"Весь, прибалтійсько-фінське плем'я ... арабським географам 10—14 ст. Весь була відома як народ вісу, що жив на Північ від Болгарії Волзько-Камської... Поступово частина Весі обрусіла..." [9, том 4, с 582].

Отже, вся "великоросійська земля" від Мурома, Рязані й Калуги до Біломор'я й Вологди в IX—XIII століттях була повністю заселена племенами, які розмовляли однією мо- вою.

На цьому "великому просторі від Оки до Білого моря ми (і нині!) зустрічаємо тисячі неросійських назв міст, рік і урочищ", що ще раз засвідчує проживання корінного фінського етносу на своїй споконвічній землі й понині.

Посланник французького короля до хана Сартака Вільгельм де Рубрук, як бачимо, дуже точно в 1253 році зафіксував народ, я к и й проживав на тій землі, — Моксель. Тут, як мовиться, ні додати, ні відняти.

Тож розглянемо це п и т а н н я докладніше, аналізуючи ро- боту Рубрука в інших напрямах. Такого дослідження ніко- ли не проводили російські історики.

З

Настало XIII століття, яке назвали "жорстоким віком". Велике Київське князівство розпалося на десятки дрібних удільних, які жили осібно. Ніщо не зв'язувало воєдино ці

28

князівства. Тим паче не існувало єдності із "Залешансь- кою" землею.

У середині XIII століття на землі н а ш и х предків з'явили- ся численні монголо-татарські прибульці. Вони практич- но знищували князівства поодинці, що ще раз підтверд- жує суто механічний зв'язок між ними, цілковиту їхню відособленість і брак справжніх родинних зв'язків.

Ось як описує професор С. М. Соловйов у своїй "Історії...", виданій у царській Росії в 1851—1879 роках, князівські міжусобиці "майбутніх великоросів" землі Моксель: "Почали ставити полки: Володимир Смоленський поставив полки свої скраю, а поруч із ним став Мстислав і Всеволод із нов- городцями й Володимир Псковський із п с к о в и т я н а м и , а по- руч із Володимиром став Костянтин із ростовцями. Яро- слав же став зі своїми полками муромськими і з городчана- ми, і з бронниками навпроти Володимира і смольнян, а Юрій став навпроти Мстислава й новгородців із усією зем- лею Суздальською, а м е н ш і б р а т и його с т а л и н а в п р о т и кня- зя Костянтина... Князь Мстислав був радий тому, і новго- родці, з і й ш о в ш и з коней, с к и н у в ш и чоботи й п л а т т я , поска- кали босоніж; за ними кинулися смольняни, так само пішки, за смольнянами відрядив князь Володимир Івора Михайловича з полком, а самі к н я з і й усі воєводи поїхали за н и м и на конях. Коли полк Іворів вступив у нетрі, під Івором спіткнувся кінь; а піші р а т н и к и , не ч е к а ю ч и Івора, в д а р и л и на піхотинців Ярославових зі страшним лементом; ті побігли, новгородці і смольняни за ними, почали їх бити й підсікли стяг Ярославів; тут наздогнав їх Івор, з яким досік- лись до іншого с т я г а Ярославового, а к н я з і все ще не приїж- джали. .. Тричі проїхав Мстислав крізь полки Юр'єві та Яро- славові, сік людей, також і князь Володимир, і досіклись на- решті до обозу... Новгородці ж билися не з користі, але смольняни напали на обоз і оббирали мертвих, а до битви їм і діла не було. Великий промисел божий! На тім побоїщі впало л и ш е 5 новгородців та один с м о л ь н я н и н , а то всі збе- режені були силою чесного хреста й правдою. Людей же

29

Юр'євих і Ярославових було побито безліч, узято ж у полон було лише 60 людей... Убитих усіх налічили 9233 людей. Крики живих, не до смерті вбитих, і плачі поранених були чутні в Юр'єві-граді й біля Юр'єва; чимало потонуло в річці під час втечі, інші поранені, що заблукали невідь-куди, по- мерли..." [7, с 145,146].

Багато можна написати сторінок про князівські міжусобиці. Не було єдиної Б а т ь к і в щ и н и , не було є д н а н н я племен. Князь за гроші збирав дружину і йшов на іншого князя. Прошу лише звернути увагу — розгромлені були князі так званих молодих князівств суздальської землі та околиць. Головною причиною їхньої поразки стала него- товність фінських племен, підкорених Рюриковичами, стати на захист стороннього князя. А очолювали суз- дальські війська брати Юрій і Ярослав, які за 22 роки т а к само ганебно зустріли татаро-монголів Батия. Ясна річ, згуртована Орда розгромила поодинці всіх і всім повеліла платити данину грішми, товарами, людьми.

А тепер знову повернімося до історії великоросів, тобто до історії землі Моксель, тепер уже в XIII столітті, в умовах, коли всі князівства увійшли до складу Орди.

Полову відсіяно: немає до XIII століття ні російського народу, ні російської держави, а що являли собою суз- дальські князівства і к н я ж и ч і — досить одного опису, хоча професор С. М. Соловйов викладає подібні факти на сот- нях сторінок. Більш гидотного опису інтриг суздальських Рюриковичів знайти важко, але канва історичних подій викладена доволі містко.

Однак, п е р ш н і ж в и в ч а т и " о р д и н с ь к и й період" Московії, треба з'ясувати, як же зустрілися фінські племена з при- бульцями із київських князівств, хто з'явився на фінських землях, чи справді це було переміщення слов'ян і чи бага- то їх було за 400—500 років.

Як зазначає професор В. О. Ключевський, "колись фінські племена були поширені значно південніше від лінії рік Москви й Оки, — там, де не знаходили їхніх слідів

ЗО

згодом". Певно, "згодом" хтось дуже старанно знищував "сліди" та інші нагадування про фінські племена. Однак сам факт їхньої присутності в XIII столітті на землях від Оки, Мокші й Москви до Білого моря встановлений неза- перечно.

Міграція окремих представників слов'янських племен у землі майбутньої Московії в складі дружин, природно, могла відбуватися. Але то були рідкісні випадки. Не могли землеробські племена слов'ян покинути власні доглянуті землі й піти в болотисті, тайгові, заселені чужими їм пле- менами, місця. Не було в цьому історичної потреби.

Природно, фінські племена приймали в своє середови- ще будь-яких прибульців, розчиняючи їх у своїй масі. Особливо відзначилися ченці: чернець ішов у лісові нетрі заради порятунку духовної самосвідомості, але в глухо- мані лісу зустрічав язичника, яким ще зовсім недавно був сам. Осідаючи на чужій фінській землі, с в я щ е н и к и й ченці створювали свої нехитрі осередки, оточували себе пред- ставниками місцевих племен, поширюючи серед них хри- стиянство.

Цю думку підтверджує професор В. О. Ключевський:

"Російські переселенці не вторгалися в край фінів великими масами, а, так би мовити, просочувалися тон- кими струменями, займаючи ... проміжки, які лишалися між розкиданими серед боліт і лісів фінськими селищами" [6, с 95].

Таким чином, серед фінського етносу, в його обителі, з'являлися поодинокі поселенці. Цей метод заселення свідчить про той безперечний факт, що прибульців було дуже мало і були вони переважно ченцями. Вони не могли дозволити собі вступити в боротьбу з фінськими племена- ми , оскільки їх би просто знищили.

Професор зазначає:

"... у п е р е к а з а х Великороси вціліли деякі неясні спогади про боротьбу, що зав'язувалася на місцях; але ці спогади свідчать про боротьбу не двох племен, а двох релігій. Зітк- 31

нення спричиняла не сама зустріч прибульців із тубільця- ми, а спроби поширити християнство серед останніх" [6, с 95].

І далі В. О. Ключевський підтверджує свою й нашу дум- ку: "Зберігся навіть переказ, з а п и с а н и й у XVII ст., про те, як частина язичницького, певно, мерянського населення Рос- товської землі, т і к а ю ч и від "російського х р е щ е н н я " (бачте, я к "утяв" професор, уже в нього й хрещення не християнське, а російське. У такий спосіб "промивалися мізки" читачів. — В. Б.), переселилася в Болгарське царство на Волгу до ро- дичів мері черемисів".

Сподіваюся, читачам зрозуміло: такі перекази можна було з а п и с а т и в XVII столітті, коли православ'я п р а к т и ч н о було н а с а д ж е н е серед фінських племен, але цього не могло бути в XIII столітті, коли чернець щойно ступив на фінські землі. У XII—XIII століттях чернець ішов навпомацки, бо- язко і поводився стримано.

Історія Російської імперії побудована на приниженні й презирстві щодо підкорених народів і племен. Автор- інтелігент обзиває народ меря тубільцями, такими собі дикунами, що тікають від хрещення, хоча й сам визнає — згодом вони стали "великоросами", прийнявши христи- янство.

А ось як професор В. О. Ключевський пояснює, чому порівняно легко вдалося п р и щ е п и т и християнство фінсь- ким язичницьким племенам:

"Для змішаного російсько-чудського населення христи- янство і язичництво — не протилежні, взаємозаперечні релігії, а ч а с т и н и однієї й тієї ж віри, які доповнюють одна одну, які стосуються різних укладів життя, двох світів, од- на — світу вишнього, небесного, інша — пекла, "безодні" [5, с 52].

Тільки завдяки тому, що релігія погодилася на "двовіру- вання", вдалося за три-чотири сторіччя прищепити фінським племенам православ'я і на цих засадах "створи- ти народ великоросів". Хоча, як бачимо, на споконвічній

32

землі залишився звичайний фінський етнос. Але такий нонсенс історії. Побажали московські правителі й цер- ковні владики стати великоросами і слов'янами.

Погляньмо, як відбувалося змішання прибульців із фінським етносом:

"Питання взаємодії русі й чуді, про те, як обидва пле- мені, зустрівшись, вплинули одне на одного, що одне плем'я запозичило в іншого і що передало іншому, нале- жить до цікавих і важких питань нашої історії. (Питання не існує, як не існує з л и т т я русі й чуді. Професор ще не р а з сам себе спростує. — В. Б.) Але оскільки цей процес закінчився поглинанням одного із зустрічних племен і н ш и м (князь Рюрикович тільки п р и б р а в фінські племена до рук. — В. Б.), а саме поглинанням чуді руссю (не русь, а л и ш е князь, дружина і ченці. — В. Б.), то д л я н а с важливий один бік цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь. У цьому впливі й полягає етнографічний вузол пи- тання про походження великоросійського племені, яке ут- ворилося із суміші елементів слов'янського й фінського з переважанням першого (це лише бажання. — В. Б.). Цей вплив п р о н и к а в у російське середовище двома ш л я х а м и :

1) стороння русь, оселяючись серед тубільної чуді, не- минуче повинна була шляхом спілкування, сусідства дещо (як скромно! — В. Б.) запозичити з її побуту;

2) чудь, поступово русіючи (русіти — це прийняти християнство або в и й т и заміж за д р у ж и н н и к а . — В. Б.), всією своєю масою, з усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, зі своїм обличчям, мо- вою, з в и ч а я м и і віруваннями входила до складу російської народності. Обома шляхами в російське середовище про- никло чимало фізичних і моральних особливостей, успад- кованих від фінів, які р о з ч и н и л и с я в ньому.

Слід припустити деяку участь (як хитро подається дум- ка. — В. Б.) фінського племені у формуванні антропо- логічного типу великороса. Наша великоросійська фізіо- номія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські

33

риси ... а саме, вилицюватість великороса, перевага смаг- лявого кольору обличчя і волосся, а особливо типовий ве- ликоросійський ніс на широкій основі з великою ймовірністю ставлять на карб фінському впливу" [5, с. 44].

Звернімо увагу на хитрування професора. Викладаючи матеріал, він робить, на перший погляд, дрібні помарки. Але які! Вони фундаментально змінюють усю картину. Здавалося б, професор уже давно визнав: ще немає російської держави, немає російського народу, а проте на- полегливо втокмачує читачеві в голову думку про те, що саме русь з'явилася серед фінських племен. Не ченці, не дружинники, не Рюриковичи а саме — Русь! Адже я к щ о за- взято не насаджувати слово "русь", тоді може закономірно виникнути запитання: на базі якого етносу з'явилися "ве- ликороси"?

Сподіваюся, що читачі розуміють усю неспроможність системи хитрощів, маніпуляцій і облуди. Та й професор, хоч скільки б маніпулював словами, повинен десь виказувати істину, інакше все матиме вигляд справжнього фарсу. Тому В. О. Ключевський робить висновок:

"У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питан- ня про походження великоросійського племені, що утво- рилося з суміші елементів слов'янського й фінського..."

Зверніть увагу, навіть не народ спершу вийшов, а лише "великоросійське плем'я". За словами професора, з м і ш а л и с я слов'яни і ф і н и на фінській землі, а з ' я в и л и с я чо- мусь "великороси". Незбагненно з'явилися! Абсолютно не маючи історичного права на слово "русь".

Склалося так, що до XVI—XVII століть не існувало росій- ської держави, не було великоросів як народу, а була тільки суздальська земля — земля Моксель, пізніше — Московсь- ке князівство, і населена та земля була людьми, яких до XVIII століття називали московитами. Ми цю непорушну істину не раз проілюструємо витягами зі спогадів іно- земців, які побували в Московії у XVI—XVII століттях.

34

Ця думка важко сприймається російською людиною. Однак від істини нема куди подітися. За давніх шляхів сполучення, а точніше, за їх відсутності, за жорстоких умов виживання хлібороби-слов'яни не могли добровільно піти в невідоме болотисте безземелля. Це спричинило б їхню загибель. А ось мандрівні князі, підкоряючи зі своїми ватагами мирні фінські племена, паразитуючи на їхній праці, п р и ж и л и с я в країні Моксель, а за допомогою релігії та, як побачимо, татаро-монголів прибрали ці землі до своїх рук.

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути го- лослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

"А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б.), і коли захотіли х р е с т и т и с я (зауважте, п р и й ш о в л и ш е чернець, а не "русь", як н а м н а м а г а л и с я в т о в к м а ч и т и . — В . Б.) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою про- скура (як бачимо, уже в ті ч а с и ч е р н е ц ь з н а в свою справу. — В. Б.). І вони ікону в з я л и , а церкву н а р е к л и іменем В а с и л і я Великого. І якийсь нечема в з я в проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'я- ніла... І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала" [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: велико- роси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи н и м не були і в т и х умовах бути н и м не могли. Навіть с е р е д ос- новної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпро- в'я, становили мізерно малу частку.

35

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у "землю Залешанську":

"... у другій половині XII ст. таких князів було кілька де- сятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б.). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X—XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальсь- ку землю. — В. Б.) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих ва- рягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточу- вали Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євре- їв, угрів, ляхів, литву і чудь" [6, с 73].

"Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або й т и за ним, або по- кинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвиж- ників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було" [4, с 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X—XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина най- частіше скидалася на банду найманців. Куди вже поді- нешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-вели- корос не став би зводити наклеп на своє плем'я.

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок "престолу", пішов із дружиною шукати нове місце й нових "підданих". Знай- шовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

а) у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;

б) слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

36

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті "скресь русскаго" не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князів- ства.

4

Настав час розглянути питання участі Російської пра- вославної церкви в процесі колонізації фінських племен під прикриттям ідеї "збирання землі російської". Участь і роль Російської православної церкви в цьому поневоленні народів — вирішальна. Впродовж усіх минулих століть, як і нині, ця церква поводилася й поводиться не як обитель порятунку людського духу, а як жорстокий поневолювач, нарівні з владою.

Здавалося б, за церковними канонами, "царство Боже й царство кесареве мусять залишатися навіки розділеними". Однак у Московії ми цього ніколи не спостерігали. Ось що з а з н а ч а в російський релігійний філософ Г. П. Федотов:

"Але, в процесі кревного зрощення всього суспільного й церковного укладу життя, церква була залучена до справи мирського облаштування... Заглядаючи ще далі в минуле, в удільні часи, ми зустрічаємо митрополитів-політиків, я к і вказують дрібним московським вотчинникам державний шлях збирання й розбудови.., зустрічаємо навіть фактич- них правителів князівства Московського, яким був св. Алексій" [10, с 3. 4].

Траплялися митрополити московські, які чинили і не такі дивовижі. Так, митрополит Кирило жив при дворі самого хана й керував єпархіями з Сараю...

Що ж являла собою російська церква до XVI століття? Навіть на початку XVI століття Московське князівство ма- ло всього десять єпархій: Московську, Новгородську, Рос- товську (в Ростові Великому, не плутати з Ростовом-на-До- ну), Вологодську, Суздальську, Рязанську, Смоленську, Ко- ломенську, Зарайську, Пермську. Ото й усе!

37

Головним багатством єпархій були монастирі зі своїми великими володіннями як землі, т а к і селян, тобто — хрис- тиян.

К. Валишевський пише:

"Монастирі зі свого боку зробили в л а с н и й внесок у спра- ву колонізації, якій нова Русь (фінські племена. — В. Б.) та- кож до певної міри була зобов'язана своїм виникненням. Рух монастирської колонізації відбувався головним чином у протилежному напрямку, як чинили те звичайні колоністи, яких спонукали виключно практичні міркування. Якщо звичайні колоністи йшли в багаті південні землі, то ченці, натхнені вищими ідеалами, вирушали на північний схід, у пустельні місця і непрохідні ліси. Без них сюди довго б іще не проникли й підприємливі миряни. Там вони стикалися з фінським населенням, яке ще поклонялося ідолам, і вико- нували двояке завдання: розробляли незаймані землі й просвіщали душі язичників. Вони все просувалися і просу- валися вперед" [4, с 42].

І продовжує:

"На сході, з боку татарського кордону, релігійна про- повідь також випередила завоювання. Монастирські за- клади, що виникли тут задовго до взяття Казані, ще в чо- тирнадцятому столітті перешили за р. Суру, а потім про- никали й далі, допомагаючи, а іноді й захищаючи прогрес національного руху. Маючи у своєму розпорядженні більші засоби, часто добре укріплені, монастирі були підтримкою для армії під час військової кампанії. Монас- тир Святого Кирила зі своїми валами, оснащений арти- лерією і 38 масивними вежами, у стратегічному сенсі переважав Новгород" [4, с 42—43].

Ось такі, дорогі читачі, монастирі!

Сподіваюся, ви розумієте, що саме монастирі й релігія були тим тараном, який знищував самобутні племена й уже сформовані народи, "виплавляючи" з н и х націю вели- коросів. Робилося це не лише хрестом, а частіше мечем і кров'ю.

38

Ось як п и ш е про це К. Валишевський:

"Із 1420 по 1500 роки в країні (Московії. — В. Б.) виник- ло 150 нових монастирів, і з 1500 по 1588 р. ще 65. Хоча англійський мандрівник Флетчер і перебільшив, називаю- чи Росію (Московію. — В. Б.) шістнадцятого століття "країною монастирів", але безсумнівно, що цього роду за- клади зазнали в цю епоху порівняно великого розмаху" [4, с 44].

У справі підкорення і зросійщення фінських народів церква і релігія й ш л и попереду і, в рідкісних випадках, ра- зом із владою. Звівши монастир, спочатку — примітивний зруб, ченці втягували у свою віру спершу легко піддатли- вих людей, а далі обіцянками, подачками й погрозами за- лучали більш стійких. Згодом довкола монастиря створю- валися поселення. Необхідно врахувати, що монастирі од- ночасно були й захисниками фінського і татарського люду, я к и й п р и й н я в релігію. При цьому релігійне в ч е н н я і посту- лати могли пояснити віруючим людям практично все. Се- ред первозданної дикої й непривітної природи північного сходу Європи віруюча людина отримувала захист згори і навіть будь-яке своє нещастя могла пояснити волею Все- вишнього. У ті часи, коли людина повністю залежала від природи, первісні постулати релігії озброювали й захища- ли її, підносили над невідомим, давали їй первісне джере- ло знань. Цим і пояснюється історично швидкий темп підкорення фінських народів. За якихось 500 років майже все н а с е л е н н я північного сходу, від Р я з а н і й Тули до Білого моря й Ками, прийняло християнство і становило основ- ний кістяк, основну масу великоросійської нації.

Ось як описує професор В. О. Ключевський діяння митрополита Алексія та святого Стефана:

"Походячи з родовитого боярства, яке споконвіку звик- ло ділити з к н я з я м и оборону й у п р а в л і н н я країною (як в а м подобається ця фраза? — В. Б.), митрополит Алексій ішов бойовим політичним шляхом, був неодмінно головним радником трьох великих князів московських, керував

39

їхньою боярською думою, їздив в орду догоджати ханам (як назвати ці діяння? — В. В.), відмолював їх від злих за- думів проти Русі (тут слід розуміти — Московії. — В. Б.), во- ював із недругами Москви (тепер зрозуміло, що жодних інтересів інших князівств він не захищав! — В. Б.) усіма засобами свого сану, карав церковним відлученням російських князів за непослух московському государеві (зверніть увагу: московської держави ще нема, є тільки князівство, а государ — є! Бо ж чого б то інші к н я з і повинні підкорятися московському! Це один із методів фаль- шування історії, коли закидають назви на 200—300 років назад, видаючи бажане за дійсне. — В. Б.), підтримував його першість, із неослабною енергією відстоюючи роль Москви як єдиного церковного ц е н т р у всієї п о л і т и ч н о роз- дробленої Російської землі" (йдеться п р о Московію! — В. Б.) [5, с 68].

Ось як хоробро! Замість церковного діяча, що зай- мається душами віруючих, — політичний сатрап, здатний з н и щ и т и будь-якого к н я з я , Володимирського ч и Тверсько- го, який не піддається князеві Московському. Слід пам'ятати, що ті священики, які мали сміливість поводи- тися благочестиво і чесно, мали серйозні неприємності. Ми ще побачимо, як московські князі міняли митропо- литів, мов рукавички. Але це буде пізніше.

Продовжимо читати професора:

"Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боя- лися визнавати, що вони колонізатори підкорених зе- мель. — В. Б.), зливаючись і втягуючи у свій потік ту- більну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продов- жувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумніва- ється, адже написано навіть без лапок! — В. Б.) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування

40

н а ш о г о народу: це — з о с е р е д ж е н н я д и н а с т і й н о роздробле- ної державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не "государ всєя Русі". Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, та- ке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б.) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської про- повіді" [5, с 68].

Тут посилання на народ зовсім недоречні. Народ Московського князівства, як і інших, жив відособленим життям. І князі в ті часи були чужорідним тілом у громаді. Народ вільно міг в и г н а т и к н я з я й з а п р о с и т и іншого. Знач- но пізніше, коли церква ввела під руку князя безліч іно- родців, а татари зробили перепис населення, люди стали цілковито залежні від влади, беззаперечно йшли за нею.

У фінського й татарського народів не могло бути "народної мети" — "возз'єднання слов'янських народів". Цю мету, хоч як маніпулюй, в и н о ш у в а л и т і л ь к и м о с к о в с ь к і владики, боярська еліта, під її натиском — московські князі, а пізніше — царі, зацікавлені у збільшенні пастви, володінь та "гарматного м'яса". І з'явилася ця мета значно пізніше, коли почалися зіткнення з Європою.

Подамо ще одну цитату, яка підсумовує нашу думку про дії Російської ц е р к в и в період " з б и р а н н я " великоросійсько- го народу. Ось що п и ш е професор В. О. Ключевський:

"До половини XIV ст. маса російського населення, затис- нута ворогами в межиріччя Оки і верхньої Волги, тіснилася тут на поодиноких розчищених серед лісу та боліт смугах зручної землі (зверніть увагу: оброблюваної землі дуже мало, отже, і людей м а л о — х а р ч у в а т и с я н е м а з чого. — В. Б.). Т а - тари і Литва замикали вихід із цього трикутника на захід, південь і південний схід (але ж уже в ті часи українці входи- ли у Велике Литовське князівство, як окремий народ, про що збереглися дані в європейській історії. — В. Б.). Залишався відкритим шлях на північ і північний схід за Волгу; але там

41

був глухий непрохідний к р а й , подекуди з а й н я т и й дикунами- фінами; російському селянинові з родиною і бідними пожит- ками страшно було пуститися в ці бездоріжні нетрі (хто повірить, що туди пішов с е л я н и н ? — В. Б.). "Багато було тоді нехрещених людей за Волгою", тобто мало хрещених, свідчить старий літопис одного заволзького монастиря про часи до Сергія. Монах-пустельник і пішов туди сміливим розвідником. Переважна більшість нових монастирів із по- ловини XIV до кінця XV ст. виникла серед лісів костромсько- го, ярославського й вологодського З а в о л ж я (за В. О. Ключев- ським, у цей період виникло до 150 нових монастирів. — В. Б.): цей волзько-двінський вододіл став північною Фіваїдою православного Сходу. Стародавні пам'ятки історії російської ц е р к в и свідчать, скільки с и л и духу проявлено б у - ло російським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського я з и ч н и ц ь к о г о З а в о л ж я д л я християнської церкви і російської народності (ось вони, великороси! — В. Б.). Чис- ленні лісові монастирі ставали тут опорними пунктами се- лянської колонізації: монастир слугував для переселенця- хлібороба і господарським керівником, і позичковою касою, і парафіяльною церквою, і, нарешті, притулком на старість. Навколо монастирів осідало бродяче населення (фінські й татарські племена. — В. Б.), як коріннями дерев зчіплюється хисткий піщаний ґрунт. Заради порятунку душі чернець утікав від світу в з а в о л з ь к и й ліс, а м и р я н и н ч і п л я в с я за ньо- го й за його допомогою заводив у цьому лісі новий росій- ський світ. Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця й селянина (християнина. — В. Б.), вихованих духом, я к и й вдихнув у російське (фінське — В. Б) суспільство преподобний Сергій" [5, с 74].

Як бачимо, професор Ключевський дуже вдало підсуму- в а в думку, як за допомогою монастирів і ченців з фінських племен утворилася н а ц і я великоросів.

Бажано лише відсіяти "професорську полову", ніби ми- мохідь розсипану. Спочатку він пише: "край, подекуди зайнятий дикунами фінськими", але незабаром сам себе

42

уточнює: "багато було тоді нехрещених людей за Волгою". Ми знаємо — вся земля цього великого краю була заселена фінськими племенами, звісно, їх було дуже багато, порівняно зі сторонніми людьми, які "тіснилися тут на по- одиноких розчищених серед лісу й боліт смугах зручної землі".

Навіщо авторові потрібна була маніпуляція, відомо. Необхідно "розбавити" фінські племена слов'янськими, як пише професор, — "росіянами", хоча сам уже давно виз- нав, що російського народу ще й близько нема. Але якось треба п о я с н и т и появу "великоросів" із фінів і т а т а р . Ото й старається автор: два факти правди, два — брехні. На цю брехню Російської імперії ми знову звертаємо увагу. Хо- четься наголосити ось на якій думці, висловленій профе- сором. Він п и ш е : "Так створювалася верхньоволзька Вели- коросія дружними зусиллями ч е н ц я і селянина..."

Якщо згадати, що слово "селянин" у російській мові є перекрученим варіантом слова "християнин", нам стане зрозуміло, хто створив Великоросію. Чернець і христия- нин, він же х р е щ е н и й ченцем — фін. Слід л и ш е п а м ' я т а т и , що й за 300 років "основою населення великоросів скрізь було фінське плем'я".

Таким чином, В. О. Ключевський своїм повним видан- ням "Курсу російської історії" підсумував усю історичну науку Російської імперії. За ці праці Російська Академія наук у 1900 році обрала В. О. Ключевського дійсним чле- ном. Він був винятково близький до царської родини. Са- ме йому довірив цар Олександр III викладати історію Західної Європи і Росії хворому царевичеві Георгію. Не за- будемо й видатного афоризму Ключевського: "На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви". Щоправда, ака- демік висловив цю думку в щоденниках. Але вона зберег- лася для нащадків.

Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних на- строях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс

43

російського вченого мужа: не дозволяв йому великодер- жавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.

Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в ан- тиросійських н а с т р о я х аж ніяк не випадає. Надто вже "не- чистим" матеріалом доводилося йому користуватися.

Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у велико- російській людині.

Ось що п и ш е В. О. Ключевський:

"Глибока юридична і моральна прірва лежала між дав- ньоруським паном та його холопом: останній був д л я першо- го за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи спокон- вічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському пра- в у , я к е не в в а ж а л о злочином смерть р а б а від побоїв пана, р о - сійське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: я к щ о п а н "согрішить", невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності" [5, с 82].

А тепер запитаймо себе: звідки така жорстокість до єдиновірця й до одноплемінників? Адже йдеться про XII—XIV ст., тобто п р о п о ч а т о к с т в о р е н н я л и ш е Суздальсь- кого, а пізніше Московського князівства.

Знаєте, в чому криється недомовка? Люди — слов'яни, які разом утекли з Подніпров'я вглиб північних лісів, у страшні нетрі, які ділили труднощі й шматок черствого хліба в дорозі, не могли ставитися так одні до одних, буду- чи, до того ж, християнами. Та й знаємо ми зі стародавніх літописів, що в Русі таких відносин не існувало в прин- ципі. То в чому ж річ?

Чому, перебравшись із Києва в Суздаль, православний пан (боярин) почав так поводитися?

44

Відповідь очевидна. У суздальську землю з Київського князівства й інших слов'янських князівств тікали пере- важно князі-невдахи та їхні прибічники — дружинники, священики й розмаїта публіка, яка не знаходила собі місця на обжитій землі. А їхніми підданими ставали аж ніяк не слов'яни, що п р и й ш л и з н и м и , а місцеві, т а м т е ш н і фінські племена, я к и х мечем і хрестом, батогом і лестоща- ми втягували у великоросійську націю. За такого розкладу все стане на своє місце: "норманської крові" к н я з ь і б о я р и н (дружинник) не міг вважати рівнею собі підкорений люд із племен мокша, мурома, меря, весь, мещера, перм, печора, хоча той і прийняв християнство.

Звідси неодмінна жорстокість і презирство російського пана й аристократа до селянина (тобто християнина). Ось чому Російська православна церква завжди служила (і сьогодні служить!) князеві, цареві, державі, а не народу: гени, закладені у XII—XVI століттях, спрацьовують інстинктивно.

5

У цьому розділі ми спробуємо уважно простежити — чи існувало переміщення населення слов'ян із берегів Дніпра в райони Оки та Волги протягом X—XVI століть, чи була в такому переселенні історична необхідність. Адже просто так, із примхи великоросійських істориків, слов'янський народ переміщатися не міг. Спробуймо встановити: чи існували в VIII—ХII століттях, та й пізніше, у XIII—XVI сто- літтях, родинні племена, які створили згодом український і російський народи. Треба і в цих питаннях відкинути брехню й вигадки великоросійських писань.

Кожен російський професор чи академік, залежний від царської або комуністичної влади, викладаючи ок- ремі історичні факти, змушений був маніпулювати ними таким чином, аби підтвердити офіційну державну міфо- логію. Лише поодинокі з них мали мужність протистояти російській шовіністичній ідеології.

45

Підтверджувати самобутність і незалежність поход- ження українського народу, його мови і культури доводи- лося в затятій боротьбі з офіційною великоросійською владою. При цьому необхідно врахувати: в Російській імперії існувала тверда стратегічна настанова, яка зо- бов'язувала витлумачувати походження українського на- роду, його мови, культури й історії як вторинних — від ве- ликоросійського. Іншого, мовляв, не могло бути.

Великороси тривалий час узагалі стверджували, що нібито саме вони заснували стародавній Київ, були його господарями в період розквіту і покинули Київ лише після монголо-татарської навали. Таке марилося їм тривалий час. На підтвердження божевільних ідей провадилися численні дослідження, захищалися дисертації. Брехня ли- лася рікою, й здавалося, що, зрештою, остаточно пере- може. Але брехня тому і є брехнею, що з появою незалеж- них дослідників і вивченням першоджерел — спросто- вується. Проте — не зникає. Як і будь-яка мерзота, вона й далі ховається по глухих і темних завулках, зринаючи гни- лим смородом із напівфальші.

Усі ці "походи на південь" ж и р и н о в с ь к и х , усі ці проповіді й домагання солженіциних і лужкових є рецидивами ста- рої великоросійської історичної брехні.

Щоб не виникало сумніву в самобутності походження ук- раїнського народу, стародавності його мови і культури, ав- тор пропонує послухати російського академіка О. О. Шах- матова, не шанованого великоросами за правдивий ви- клад істини.

Академік Петербурзької Академії наук із 1894 року, Олексій Олександрович Шахматов (1864—1920) у своїх на- укових працях приділив велику увагу походженню ук- раїнської мови, а разом із цим і походженню та міграції на- роду, носія м о в и . Великороси це замовчують. У Великій Р а - дянській Енциклопедії про українські дослідження ака- деміка ви не знайдете ані слова.

Загляньте у ВРЕ, том 29, стор. 303 (третє видання).

46

Які ще потрібні слова, щоб викрити великоросів у брехні?! Адже замовчування правди — теж брехня. Пере- конайтесь, як справно радянські укладачі Енциклопедії служили інтересам великоросів, ясна річ, під невсипущим оком Політбюро ЦК КПРС!

За всіх часів історія, писана в Росії, відображала не істину, а насамперед державні шовіністичні інтереси імперії. Згадайте брехню про Київ. Спочатку великороси твердили: мовляв, це ми створили Київ і велич Русі. Пізніше р а д я н с ь к и й р е ж и м поступився, з а п у с т и в ш и в обіг іншу брехню: мовляв, Київ був "праматір'ю" трьох народів і держав — України, Білорусії і Росії. Але й це твердження виявилося цілковитою брехнею! Радянській російській імперії потрібно було якось виправдовувати постулат ве- ликоросів про "прогресивність" поневолення сусідів Мос- ковією і про великі "родинні зв'язки та братерство" ук- раїнського і російського народів. Сказати правду ра- дянські "байкарі" не могли, та їм і не дозволяли. Правда о д - разу ж ставила під сумнів "правомірність" підкорення Ро- сією слов'янських народів: українського, білоруського і польського.

Згадайте невдалі "об'єднавчі потуги" великоросів щодо з а х о п л е н н я Польщі в 1920 році, коли в о н и д і с т а л и с я до Вар- шави. Не вийшло! Але виправдання більшовицького "об'єднання й в о з з ' є д н а н н я " у Москви були.

Згадайте про повторну спробу захоплення або "возз'єд- нання" Фінляндії в 1939—1940 роках. Уже більшовицькі ве- ликороси повертали до життя велику брехню про пра- вомірність Москви "збирати землі російські".

Зупинімося, бо згадувати факти московської фальші та брехні можна нескінченно.

Отже, академік О. О. Шахматов після копіткого вивчен- ня давньоукраїнської історії (історії Києва) і сучасної діалектології з істинно академічною безпристрасністю і пунктуальністю довів питомість проживання української нації в Києві та навколо Києва на сотні кілометрів. Він

47

вказав, що тривале роздільне історичне буття обох на- родів і різні умови життя спричинили те, що лексичний матеріал обох мов (української та російської) значно різниться. Відчутна різниця мов свідчить про те, що вони розвивалися незалежно.

Відомий знавець великоросійських діалектів В. Даль не погодився внести малоросійські (українські) слова до свого словника, адже був переконаний, що мова українців — цілком самобутня.

Для сучасних українських діалектів академік О. О. Шахма- тов установив первинний їх поділ на дві групи: північно- українську і південноукраїнську. Він керувався винятково фонетичними ознаками мови, для нього були критеріями не лише вимова "о" замість "і", але також міра твердості та м'якості цього "і". Крім того, він зважав на більшу або мен- шу твердість "ы"-"и", м'якість або твердість "р" ("прямо" чи "прамо"), отвердіння або не отвердіння "т" ("він ходит" або "він ходить"), звуження "я" в "є" тощо.

У процесі розвитку українського народу з'явилася третя група — західноукраїнська. Із трьох українських діалектів найбільше відрізняються один від одного у фоне- тичному сенсі східноукраїнський (полтавсько-харківський) і північноукраїнський. Західноукраїнський говір середин- ний і вказує філологові на те, що він виник у результаті впливу північноукраїнського говору на східноукраїнський. Цей факт підтверджений історично. Ми знаємо, що слов'янські племена, які переселилися на Харківщину та Полтавщину, перейшли через Дніпро і, як свідчить їхній говір, жили на самому півдні Правобережжя.

Ось як цей процес розумів академік О. О. Шахматов:

"На просторі, що лежав праворуч Дніпра, малоруське (українське) наріччя, у найбільш древню свою епоху (VII— VIII століття. — В. Б.), значно раніше від початку ко- лонізаційного руху на лівий берег Дніпра, ділилося лише на дві гілки — північну й південну; але від тривалого збли- ження північної гілки з південною утворилася ще низка

48

змішаних говорів, як у сучасній Україні, так і в Галичині (робота написана тоді, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії. — В. Б.). Пізніше відбулося висе- лення тієї частини південної групи, яка збереглася чис- тою й не змішалася з північною, на схід — у Полтавщину і Слобідську Україну".

До Слобідської України н а л е ж а л и ч а с т и н и Воронезької, Білгородської, Курської та інших областей. Ми пам'ятаємо, що з 1765 року існувала Слобідська Ук- раїнська губернія. Саме з такою назвою! Це пізніше, по- чавши винищування й поневолювання українського на- роду, ліквідували і Слобідську Українську губернію, щоб ніде не згадувалася назва — Україна!

Таким чином, термін "Україна" в О. О. Шахматова по- ширюється на землі від Галичини до Чернігова та Вороне- жа, бо племена, носії української мови, жили на цих зем- лях віддавна.

Послухаймо далі думки академіка:

"... Ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси (українці) прийшли у Придніпров'я лише в історичний час. Літописець називає на цій території не одне, а кілька півден- норуських (українських) племен: полян, деревлян, волинян, бужан, тиверців, дулібів, хорватів, уличів. Але оскільки на- щадки малорусів (українців) сучасні малоруси (українці) від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють т а к и м и говорами, які виразно свідчать про їхню споконвічну племінну єдність, то ми повинні визнати єдино- племінність тих південних племен, про які оповідає літопи- сець".

Із цього довідуємося, від яких давніх споріднених слов'янських племен походить український народ. Це поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, дуліби, уличі, сіверяни та інші.

Нам також відомо, що слов'янські племена не мали жод- ного споріднення з племенами меря, мурома, весь, мещера, перм, печора, мокша, мордва, марі, які жили в X—XIII сто-

49

літтях у землі Моксель, а пізніше — в Московії, споконвічній землі великоросів. То були племена іншого, не слов'янського походження, а споконвіків фінського.

Навіть ворожість між слов'янськими та фінськими племенами того часу була інакшою. Згадайте: прибулець "суздалець-залешанин" Андрій Боголюбський не просто посів великокнязівський престол, а вперше розорив Київ і потім знову втік у лісові суздальські нетрі, — адже він був зовсім іншого виховання і м а в фінське племінне оточення та психологію тайгової людини, тож не став засиджувати- ся в Києві.

Суздальська земля (земля Моксель) у XII столітті була глухоманню. Людям, я к і ж и л и в цій землі, не були потрібні європейська культура й писемність, європейський спосіб мислення.

Московія на сотні років прирекла себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монголо-татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до XVI століття сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті.

У цьому викладі, у цих думках автора немає й сліду пе- рекручень, як немає в них і тіні наклепу на великоросів тих часів. Якщо читачі мають сумнів, нехай відкриють книгу К. Валишевського "Іван Грозний" і переконаються, у якій страшній жорстокості жили московити в XVI сто- літті. Кров у Московії лилася ріками, людське життя не варте було й копійки, сорому й честі в європейському по- нятті не існувало. Так будувалася держава, яка мріяла про світове панування.

Далі ми простежимо вчинки й поведінку багатьох мос- ковських "хазяїв", і читач зуміє переконатися, що, викла- даючи винятково факти, не прикрашаючи дійсність і не привносячи в оповідь свідому виправдувальну брехню, інакше про Московію вести мову не можна. Всепоглинаю- ча жорстокість і вседозволеність властиві московитові

50

споконвічно, від першого к н я з я Андрія Боголюбського, по- родженого й вихованого в суздальській землі.

Але повернімося до одвічно брехливих "великоросій- ських" постулатів. Щоб надалі виправдати завоювання У к - раїни та інших своїх західних сусідів, московити вигадали байку про переміщення слов'янських племен із Дніпра в глухомань Московії. Мовляв, це був один народ, одне коріння і єдина історія.

Ми розуміємо, що ці вигадки постали на догоду імперії. Дивуватися не варто — бували вигадки і гидотніші, і брех- ливіші.

Пропоную знову звернутися до академіка О. О. Шахмато- ва. Ось що він стверджує: "Всі історики згодні з тим, що Київська земля (Україна. — В. Б.) була повністю спустошена татарами (як і суздальська, рязанська та інші. — В. Б.): зви- ч а й н о , неможливо, щоб в о н и перетворили її на безлюдну п у - стелю, але принаймні значна частина населення повинна була шукати більш безпечних поселень і, звісно, рухалася при цьому на північ (уздовж Дніпра. — В. В.) і захід. Разом з тим залишки київського населення (українського. — В. В.) повинні були набути зовсім іншого характеру, порівняно з колишнім часом: рубіж руської (української. — В. В.) землі з лівого берега Дніпра переноситься на правий, і Київська земля (Україна. — В. В.), я к а з а з н а є постійних загроз зі схо- ду і півдня, стає новою межею землі руської... Подібно до то- го, як деревляни й дуліби відступили тоді (після вторгнення печенігів. — В. Б.) ... на північ, так само після вторгнення татар населення Київської землі та, ймовірно, Волинської відлито (відійшло. — В. В.) у Полісся (північна Київщина і сама є Поліссям)... не можна припустити відходу північно- малоруського (північноукраїнського) населення (зі своєї землі. — В. Б.) ... Із XIV століття, ... зіставляючи свідчення мови зі свідченнями історії народу (українського. — В. Б.), — відкривається нове завдання — (повторно) колонізувати південь і південний схід... Під охороною литовських князів і

51

київських Олельковичів, малоруси (українці. — В. Б.) руха- ються в Полтавщину, що може слугувати доволі потужним аргументом проти припущення про занадто велику розрі- дженість південноруського (українського. — В. Б.) населен- ня після татарської навали. Київське князівство вже в XV столітті знайшло можливість розширити свої межі до Чор- ного моря і Дінця; зрозуміло, що власне Київщина не могла в той час мати потребу в колоністах із Галичини або з Біло- русії".

Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме та- ка загроза при формуванні української нації існувала в X—XIII століттях. Пізніше, коли п о ч а л а с я н а в а л а поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.

І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV—XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігру- вати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.

Розвалилася й ця так звана "теорія" великоросів — про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спрос- тували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 2 0 0 років цілували "опудало" на вірність ханові, тоді як У к - раїна вже здобула свободу національного розвитку.

Варто також спростувати постулат про міграцію насе- л е н н я Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як п и с а в псковський літописець: "вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди". Тут наведено слова літописця про знищення й

52

виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.

Не витримала критики і розвалилася гіпотеза велико- росів про "великоруськість" предковічного Києва і киян — полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.

"Великоруськість" Києва О. О. Шахматов спростував та- кими словами:

"Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представ- ників інших руських народностей. Шукати в X—XI сто- літті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження ново- го..." [12, с 52].

Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: "Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних го- ворів з н а ч н о цілісніше, ніж усі інші (білоруська і велико- російська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою гру- пою відповідних їй говорів на споконвічній території".

Таким чином, ми виявили істини, доведені самими ве- ликоросами. Ось вони:

1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьо- годнішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.

2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарсь- ким етносами. І постав він значно пізніше.

3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження ве- ликоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Меще- ри і Верхньої Волги в період X—XVI століть.

53

Не було історичної потреби слов'янським племенам (ук- раїнцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить бу- ло "відсунутися" зовсім трохи від завойовників, які прихо- дили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що про- стягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700—900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.

Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній тери- торії.

Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтверд- ження висловлених вище думок.

На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію дослі- джень "Історія міст і сіл УРСР". Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впли- ву. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про "первородство" і "велич" не- ухильно сповідували. І в цьому сенсі "Історія міст і сіл УРСР" наскрізь фальшива.

Але власне історичні факти з "Історії міст і сіл УРСР" зросійщенню не піддаються. Не можна сфальсифікувати факт появи міста або села.

Отож уважно прочитаймо лише один том "Історії" — "Хмельницька область". Простежмо, скільки поселень ук- раїнців виникло з IX по XVI століття на Поділлі? Які істо- ричні зміни з погляду демографії відбулися на Поділлі за шість століть? Чи народ справді "перетік" у Московію, як тривалий час намагалися втовкмачити нам московити й великороси?

Із давніх-давен на подільській землі жили слов'янські племена: на півдні — уличі і тиверці, на півночі — дуліби і

54

волиняни. З 1199 року вся територія сучасної Хмельниць- кої області увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Стародавні київські літописи у IX—ХІ сто- літтях на подільській землі згадують 12 міст і городищ, зо- крема Ізяслав, Полонне, Тихомль та інші. Але вже у на- ступні два століття (XII—XIII) на землі подільській зафіксо- вано більше 70 поселень і городищ. Наші предки не сиділи склавши руки, а посилено й цілеспрямовано трудилися, о с в о ю ю ч и рідні п р о с т о р и . У н и х не було ні часу, ні бажан- ня робити "перетікання" в Московію.

Монголо-татарська орда насунула на Галицько-Во- линське князівство в 1240 році. Справді, був м о р по н а ш і й землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши н а с е л е н н я , церкви, монастирі, захопивши "ясак", завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які зали- ш и л и с я , наклали данину.

З історичних літописів відомо, що к н я з ь Д а н и л о Г а - лицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько-во- линські князі повстали проти татаро-монголів. Відмови- лися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на ук- раїнській землі.

Хоч як би словоблудили великоросійські історики, але в 1320 році український народ вигнав Орду з Києва. І здо- був собі волю. Не українці, а московити ще м а й ж е 2 0 0 ро- ків перебували в рабстві.

Згодом, до навали поляків в Україну, життя на Поділлі було нелегким, але сприяло формуванню української нації.

Увійшовши до складу Великого Русько-Литовського князівства, український народ дістав перепочинок. Саме на той час він сформувався остаточно і увійшов у своє історичне русло буття.

До кінця XV століття лише в Кам'янець-Подільському воєводстві, де правили спочатку українізовані князі

55

Каріатовичі, а пізніше князі Острозькі, існувало 216 міст і поселень. А до другої половини XVI століття — понад 650, у тому числі 66 міст. І народ спілкувався українською мовою, сповідував переважно православ'я, і правили ним князі, які так само спілкувалися мовою українського на- роду. Цих досягнень у національному становленні не вар- то забувати.

Князі були достойні, не грабували сусідів, не вбивали підданих, як чинили московські. Уже в XIV столітті вони побудували великі кам'яні фортеці, такі як Кам'янець, Смотрич, Б а к о т а тощо. Українські міста вже в ті ч а с и жи- ли за цивілізованими європейськими законами. У 1432 році місто Кам'янець-Подільський отримало Магдебурзь- ке п р а в о . За ц и м правом к н я з ь не міг переслідувати, а т и м паче вбити людину. Населення міста жило, працювало і управлялося на підставі цивілізованих європейських за- конів.

У Московії до таких законів управління прийдуть лише наприкінці XVIII століття, та й то — із жорстокою сваво- лею царів і знаті.

Так слов'янське Поділля "перетікало" в Московію!

Вивчивши факти, треба р а з і назавжди відкинути мос- ковський міф про первородство великоросів і забути про слов'янське споріднення українського і російського на- родів — це велика облуда, складена на догоду Російській імперії.

Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.

"Великоросія XIII—XV ст. зі своїми лісами, драговина- ми й болотами на кожному кроці загрожувала поселен- цеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених усклад- нень і неприємностей... Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст." [5, с. 56—57].

І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати: 56

"Руська людина з'явилася в північно-східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово ма- ло у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали велико- росами. — В. Б.), остання, к р а й н я з європейсько-християнсь- кої сім'ї, забута своїми й забувши про своїх...

Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над бу- денною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безу- пинно збільшувалися без відповідного множення народо- населення" [7, с 226].

До цих слів нічого додати.

Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчен- ня матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку "парадного фасаду" Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.

І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повто- рювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні по- стулати, завжди корисно в и в ч и т и власну історію не л и ш е "великих здобутків і перемог", а й ж о р с т о к и х поразок, брех- ливих вигадок і брудних діянь.

Отже, що ж ми відкрили для себе "за парадною завісою" Великороси, щ о т а к з а в з я т о замовчували "штатні і с т о р и к и " імперії?

Проаналізувавши викладені факти історії, ми неминуче доходимо висновку про самобутнє походження народу—ве- ликоросів, яке не має нічого спільного з "перетіканням" слов'янських племен. Основою становлення російського на- роду були фінські племена, що жили в глухих лісових маси- вах від Тули, Рязані і Пензи до Біломор'я. Називали той на-

57

род за старих часів — Моксель!

Друга важлива істина, яку ми пізнали, — істина про самобутність українського народу. Український народ не мав історичних коренів, які б пов'язували його з мос- ковитами. Це цілком самобутній народ, який має прадавнє слов'янське коріння. Саме він, український на- род, є спадкоємцем великої Русі!

Не можна далі брехати про "велике братерство сло- в'янських народів", бо російський народ у своїй масі завжди був "переважно фіно-татарським народом". І в цьому немає нічого поганого.

Ще одним приховуваним фактом імперії, який ми дослідимо в наступній главі, є ч а с з а с н у в а н н я Москви як п о - селення і час появи Московського князівства. Нині немає по- треби приховувати факт походження Московського князівства у складі Золотої Орди як татарського улусу. Тата- ро-монголи справді були "хрещеними батьками" московсь- кої державності. У цьому явищі немає нічого протиприрод- ного, необхідно лише визнати, що монголо-татари мали власну, як на ті ч а с и , культуру й д е р ж а в н е м и с л е н н я . Помил- ково дивитися на них з висоти XXI століття як на диких і лю- тих варварів.

Така думка цілковито неправильна й облудна.

58

Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

ЗМІСТ

1.	Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
2.	ПЕРЕДМОВА
3.	ПРОЛОГ
4.	Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"
5.	Частина друга. ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ
6.	Частина третя. ПОЧАТОК \\\"ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ\\\"
7.	Епілог. СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
8.	Література

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate