Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Частина друга. ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ

1

У цьому розділі разом із читачами розглянемо питання походження Суздальського к н я з і в с т в а . Про те, що згодом від нього відбрунькувалися Ярославське, Тверське, Перея- славське, Углицьке, Московське та інші князівства, ми з н а є м о зі звичайної шкільної історії. Але п и т а н н я , як поста- ла ростовсько-суздальська з е м л я або, як її в д а в н и н у назива- ли, "Залешанська", — завжди було в тумані, покрите одвічним мороком імперської облуди. І, як ми переконаємо- ся, у цих діяннях імперії крився доволі прагматичний резон. Великоросам завжди хотілося починати свою історію не з якихось "сумнівних" князювань, а з появи Москви і великих московських к н я з і в . Мовляв, погляньте, як усе в н а с сходить- ся: Київ почав утрачати свою велич і вплив, а Москва, як і личить спадкоємиці, перебрала до своїх рук слов'янську спадщину та слов'янську велич. Цим намагалися вселити собі й "інородцям" закономірність права Московії, а згодом великоросів, на спадщину Великого Київського князівства та п р а в а "збирання землі російської". Але сама Москва і Мос- ковія як князівство виникли в часи татаро-монгольського панування над суздальською землею, з веління хана Менгу- Тимура. Бо лише хан мав право подарувати землю й дозволяв створити поселення.

Ось про що свідчить історія:

"5 березня 1303 року помер князь Данило (Московсь- кий. — В. Б.)... Московське князівство було настільки ма- леньким, що Данило, зважаючи на все, не став ділити йо- го уділи між своїми п'ятьма синами" [2, № 10, с 7].

А ми знаємо, що він такого п р а в а не м а в . К н я з ь у всьо- му був залежний від хана. Князь Данило, який народився

59

1261 року, став першим удільним Московським князем орієнтовно в 1277 році. Точна дата невідома досі. У 1319 році Іван, четвертий син Данила, прозваний згодом Калитою, став новим Московським князем. Відтоді почала "рости вшир" Московія, відтоді вона стає відомою. Так з'явилася Москва й московське князівство.

Ми дослідимо це питання докладніше і переконаємося, що саме сини Олександра Невського на честь великих за- слуг батька одержали право та можливість створити но- в и й князівський престол у володіннях Золотої Орди. Олек- сандр справді був відданий Орді й служив їй заповзято.

Однак повернімося до суздальської землі.

Дослідимо деякі безперечні факти з життя тієї землі з 1120 до 1237 року. Отже, звернемося до фактів історії. А з а п о з и ч и м о їх т а к и з великоросійських джерел, щоб н а с не звинувачували в їх сумнівності. Хоча світові й ук- р а ї н с ь к і д ж е р е л а н е м і с т я т ь "споконвічно заданої" велико- російської міфології.

Що нам незаперечно донесла історія з тих далеких часів? До початку XII століття Велике Київське князівство на сході й північному сході слов'янської землі закінчувало- ся Чернігівською землею. На той час рід київських князів Рюриковичів неймовірно розрісся, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не враховуючи дядьків, братів, онуків. Але були ще Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі та ін.

Ясна річ, усій цій князівській братії Рюриковичів не ви- стачало "престолів". Кому щастило, той, сівши у своєму князівстві, яке іноді було маленьким поселенням із клап- тиком землі, намагався, по-перше, ладити з населенням "міста", аби зберегти за собою та своїми спадкоємцями "престол", а по-друге, поглядав на сусідів, Рюриковичів, як би прихопити чужі "престоли" для збагачення.

Цей період став визначальним для майбутнього слов'янських і фінських племен.

60

Юрій Довгорукий — один із молодших синів Мономаха — залишився, волею долі, без князівського престолу і, згідно з тодішніми законами, змушений був іти у служіння до с т а р ш и х братів і дядьків або, зібравши дружину на к о ш т и , що дісталися в спадщину, вирушити на пошуки й завою- вання власного "престолу". А оскільки Рюриковичі на південь ходили доволі значними силами, знаючи моло- децтво південних сусідів, довелося Юрію Довгорукому ви- рушити в безпечну, як на ті часи, "Залешанську землю".

В ту пору ці землі не входили до складу ні Чернігівського, ні Переяславського князівств. Землі фінів були відособлені. Інакше, як і всі інші, були б поділені між спадкоємцями Мо- номаха. А щоб читачі не думали, нібито автор мовить що- небудь "від себе", ось слова професора В. О. Ключевського:

"Юрій Довгорукий, один із молодших синів Моно- маха, був першим серед цілої низки князів Ростов- ської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського" [6, с 107—108].

Відшукавши на карті Переяслав, розташований півден- ніше Києва, зрозуміємо, що вислів: "слугувала придатком південного князівства Переяславського" — є грубою на- тяжкою або, простіше кажучи, вигадкою, бо "придаток" лежав за тисячу кілометрів у непрохідних драговинах і не- трях, а до того ще й за чернігівськими володіннями. Так хитро писалася великоросійська історія.

Ми знаємо — окремі київські князі зрідка ходили в північно-східні з а в о й о в н и ц ь к і походи. Деякі з н и х , як Свя- тослав, навіть Волзьку Булгарію воювали. Але це не дає права стверджувати, що ростовсько-суздальська земля була власністю чи то Рюриковичів, чи то Великого Київ- ського князівства.

Ця "своєрідна думка" висловлена побіжно. Для велико- роса такі діяння природні, вони не потребують доказів. Адже можуть вони нині безапеляційно стверджувати: "Че- 61

ченська земля — це Росія". І жоден розсудливий росіянин не обурюється з відвертої неправди. Спрацьовує логіка ве- ликороса, яка нагадує міркування відомого Попандопуло: "Моє, моє, моє... і це моє".

Прийшовши в "Залешанську землю" та знайшовши "престол", тобто пристанище, Юрій на певний час осів у тих землях, знайшов жінку серед місцевого племені, мав дітей. Треба бути неабияким фантазером, аби припусти- т и , що в ту глухомань, крім князя-невдахи і його дружини, "потік" слов'янський народ. Навіть дружина князя була геть нечисленною. У глухих заболочених тайгових на ті часи землях фінських племен мокша, меря, весь, мурома, мещера було вельми непросто прогодувати юрмисько ле- дарів.

Навіть саме минуле князівського роду Рюриковичів за- перечує факти "перетікального" плину подій. Згадаємо: ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава або ж Мономаха, приходячи в Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород або йдучи з них, коли народ проганяв князя, селяни не "пе- ретікали" з місця на місце разом із князем. Князів лише запрошували слов'янські громади правити і захищати їх, бо самі громади жили на своїй історичній батьківщині. Князі були зайдами, часто відображали інтереси племен і міст, але сам народ ніколи за ними не бігав. Маємо ще один брехливий постулат російської історії. Не можна підмінювати історію розвитку слов'янських племен Русі історією розмноження і "перетоку" династії Рюриковичів.

Тут, на півночі, народився в Юрія Довгорукого син Андрій, якого великороси прозвали "Боголюбським".

"Це був с п р а в ж н і й північний к н я з ь , і с т и н н и й суздалець- залешанин за своїми звичками й розумом, за своїм ... вихо- ванням. На півночі прожив він більшу частину свого ж и т т я , зовсім не бачивши півдня (Русі. — В. Б.). Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив по- над тридцять років, не побувавши в Києві" [6, с. 108].

62

Професорові дуже хочеться возвеличити початок правління як князя Юрія, так і Андрія. Однак для величі не було підстав, бо князівські хороми — дерев'яні зруби, що опалювалися "по-чорному", і "велич" північного князя полягала тільки в можливості безкарно грабувати місцеві фінські племена. Породжений і вихований у лісовій глухо- мані, серед фінського племені, князь Андрій закономірно порвав зі старими київськими звичаями, зі старою бать- ковою дружиною, тобто зі сторонньою знаттю. Іншого не могло бути. Середовище давалося взнаки.

Він знайшов опертя в "молодшій дружині", набраній з фінських племен, у молодих місцевих "отроках", рідних йому по материнській крові.

Послухаймо професора:

"Точнісінько т а к само не любив Андрій і старшої батько- вої д р у ж и н и . Він н а в і т ь не поділяв із б о я р а м и (дружиною. — В. Б.) своїх розваг, не брав їх із собою на полювання, велів їм, за висловом літописця, "осібно втіху т в о р и т и , де їм зав- годно", а сам їздив на полювання лише з кількома отрока- ми, людьми молодшої дружини. Нарешті, бажаючи пану- вати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й "передніх мужів" батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути "самовладцем" усієї Суздальської землі" [6, с. 112].

У цих словах, як і скрізь у своїй історії, великороси "трішки" брешуть. Питання не в бажанні бути "самовлад- цем" — на самодержавстві московити звихнулися. Питан- ня в іншому. Б о я р и — дружинники, я к і п р и й ш л и з батьком Андрія і підкорили племена мокшу, мурому, мещеру, весь, мерю, а точніше — країну Моксель, мали іншу психологію. Це були освічені, як на т о й час, люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією київської землі. Вони й там, у Суздалі і Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.

Але князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства

63

всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж дав- ній літописець стверджував, що це був справжній "князь- залешанин", тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-ди- кун.

Саме ті часи стали початком великоросів, з'явилася так звана "суздальська земля". Пізніше від неї відбруньку- валися володимирська, тверська, московська, рязанська та інші. Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50—80 років) на кожне фінське селище, на кожен об- ж и т и й фінський закуток було посаджено князя Рюрикови- ча, народженого від матері мерянки, весянки, муромчан- ки, татарки або мещерки. Інакше не могло бути. У заво- йовницькі походи київські князі ніколи не брали з собою жінок. Згадайте слова С. М. Соловйова.

Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом — ф і н с ь к а Московія. З г а д а й м о — свого ч а с у подібні процеси відбувалися і в київських слов'янських землях. Але якщо великороси повністю згодні з таким розвитком подій на землях віковічного слов'янського Києва, то сто- совно Суздаля й Московії вони вдалися до різного роду ви- гадок про "перетікання" слов'янських племен. Облуду вид- но неозброєним оком. Вона потрібна для пояснення спорідненості фінської Московії зі слов'янським Києвом. Згодом ця спорідненість повинна була підтвердити право Москви на "збирання землі російської".

Ось іще приклад, який спростовує вигадки.

У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорсто- кого бою захопив Київ. Ми знаємо — на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; бу- ли випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині — київські храми. Андрій же, захопивши Київ, ро- зорив і місто, і храми.

"Союзники (Андрій Боголюбський із союзниками. — В. Б.) взяли Київ "списом" і "на щит", приступом, і розграбували його (1169 р.). Переможці, за розповідями літописця, не ща-

64

дили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: "були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних" [6, с 109].

Зверніть увагу: сотні років н а м н а м а г а л и с я втовкмачи- ти, що прийшов князь-слов'янин, х р и с т и я н и н і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані наймен- шої спорідненості з цією землею, з київськими с в я т и н я м и . Тут і виникає закономірне питання: чи мав Андрій Бого- любський слов'янське коріння, чи був він сам християни- ном? Відповідь очевидна: слов'янські святині Києва не бу- ли с в я т и н я м и д л я к н я з я - з а л е ш а н и н а , виплеканого фінсь- ким племенем у чужій землі.

І професор В. О. Ключевський заявив: "В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену" [6, с 113].

Такий він — перший великорос!

Такі родинні зв'язки Києва із Суздалем (Московією).

Автор дослідження розуміє — не всі великороси подібні до цього варвара-залешанина. Але поява першого такого великороса-князя дуже симптоматична. Всі наступні пра- вителі Московії, а відтак держави Російської, були зара- жені зневагою до законів і людської моралі і н ш и х народів.

Послухайте, як поводився надалі князь Андрій, т а к зва- ний "Боголюбський", від якого пішло плем'я великоросів:

"Виявивши в молодості на півдні стільки бойової доблесті (зверніть увагу: знищення Києва і його святинь у великоросів вважалося великою доблестю! — В. Б.) і полі- тичної розважливості, він потім, живучи сиднем у своєму Боголюбові, наробив чимало дурниць: збирав і посилав великі раті грабувати то Київ, то Новгород, розкидав паву- тину властолюбного підступу по всій Російській землі зі свого темного закутка на Клязьмі. (Наразі ще навіть про- фесорові соромно називати суздальський "темний заку- ток" російською землею! Але залишилося чекати недовго! — В. Б.) Повести справи так, щоб 400 новгородців на Біло-

65

озері змусили в т е к т и семитисячну суздальську рать, потім організувати такий похід на Новгород, після якого новго- родці продавали полонених суздальців утроє дешевше від овець, —усе це можна було зробити без Андрієвого розуму" [6, с 112].

Яка гіркота великороса проступає в цих словах!

У чому розум Андрія — сказати важко: чи в б а н д и т и з м і , чи в злодійстві. З д а в а л о с я б, будь-яку людину оцінюють за сукупністю діянь. А християнська мораль кня- зя Андрія його діяннями не підтверджена. Однак тут ми стикаємося з найбільшим парадоксом у мисленні велико- роса: усе, що робилося для звеличування Московії, — будь- яка мерзота, будь-яка підлість стосовно слов'янських сусідів і супротивників — вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, — піддається анафемі.

Київ спалили — добре, пограбували Новгород — чудово. Але програвати у бійці майбутньому московитові не личить, то ганьба на голову Московії. Немає іншої логіки у великороса-державника!

І ще: всі автори-історики Російської імперії, а згодом — ра- дянської, без докору совісті, як щось саме собою зрозуміле, переносять на суздальську, а далі на московську землі по- н я т т я "Русь" і "Руська з е м л я " з першого д н я п о я в и Суздаля й Москви. Але ми переконуємося, з тих же російських джере- л, що це далеко не так, якщо не сказати жорсткіше — абсо- лютно не так!

У суздальську землю втік князь-невдаха з роду Рюрико- вичів, якому не дісталося престолу на Русі. Русь — це слов'янські п л е м е н а . І р а п т о м , за велінням великоросів, т а к звана суздальська земля, населена фінськими племенами на чолі з князем Рюриковичем, стає частиною руської (слов'янської) землі, простіше кажучи — Руссю. Найбіль- ший парадокс історії! Найбільша облуда, складена велико- росами на потребу власної імперії, яка нічого спільного не має з істиною. Брехня з розмахом.

Поміркуймо: адже не стали із приходом князів-нор- манів стародавні кияни — поляни, деревляни, сіверяни,

66

уличі, дуліби — норманами. Ні! Нікому навіть у страшному сні не п р и м а р и т ь с я , що з приходом у Київ к н я з я Олега і йо- го дружини всі слов'янські племена раптом почали імену- ватися норманськими, або норманською землею.

А всі індіанські племена Центральної та Південної Америки не стали іспанцями або іспанською землею після захоплення їх короною Іспанії. Залишилися індіанцями — навіть після того, як на індіанський престол зійшов віце- король Іспанії.

Але стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі— великороси вчинили страшний злочин, обікравши все: імена, землю, зви- чаї, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я — Русь, замість їхнього ж таки споконвічного — Моксель! Ще одна засадни- ча брехня російської історії!

Отже, як же закінчив своє правління суздальською зем- лею князь-залешанин — "перший великорос"?

Звернімося знову до професора В. О. Ключевського:

"Від часу своєї втечі з Вишгорода в 1155 р. Андрій упро- довж майже 20-річного безвиїзного сидіння в своїй во- лості (виявляється, суздальська земля до 1175 року — ли- ше волость, яка годувала "залешанина". — В. Б.) облашту- вав у ній таку адміністрацію, що одразу ж по смерті його там вчинилася цілковита анархія: всюди відбувалися гра- бежі й убивства, били посадників, тіунів та інпіих князівських чиновників (слід гадати, простому фінському людові не подобалися побори, насаджувані зайдами. — В. Б.)... Ніколи ще на русі (яку "залешанській" суздальській землі з'явилася Русь — відомо тільки великоросам. — В. Б.) жодна князівська смерть не супроводжувалася такими га- небними явищами. Причину цього слід шукати в погано- му оточенні, яке створив собі князь Андрій своєю сваво- лею, неперебірливістю, зневагою до звичаїв. У змові п р о т и нього брала участь навіть його друга жінка, родом із камської Болгарії (тобто татарка, а точніше, булгарка. — В. Б.), що м с т и л а за зло, з а п о д і я н е Андрієм її б а т ь к і в щ и н і .

67

Літопис натякає, як погано облаштоване було суспільство, де жив Андрій: "ненавиділи князя Андрія свої домашні, — свідчить він, — і була гризня люта в Ростовській і Суз- дальській землі" [6, с 113].

Автор сподівається, що ми підійшли до розуміння самої суті суспільства ростовсько-суздальської землі. Князь, який народився та був вихований на звичаях фінських племен, не міг правити цими племенами, застосовуючи батькові напрацьовані методи. Слов'янські й фінські племена вели різний спосіб життя, виховували- ся різним середовищем. Психологія північного середови- ща наділила майбутнього першого великороса жор- стокістю, недовірою до всіх, абсолютною байдужістю до культури, зневагою до чужих звичаїв тощо.

Це підтверджується фактами історичних подій, прав- дою, очищеною від зайвого лушпиння. Саме правди боя- лися й тікали від неї в нетрі фальшування великоросійські "байкарі історії". Неправда великоросійського істебліш- менту щодо викладу імперської історії Московії привчила нас, читачів, до іншого потрактування подій і фактів. Імперія завжди їх тасувала, як шулер колоду карт. Але ми, подаючи факти, лише свідомо відкидаємо виправдуваль- ну імперську брехню, залишаючи на поверхні самі факти історії. І в цій іпостасі факти свідчать зовсім про інше.

Та повернімося в країну Моксель. Послухаймо, як самі великороси викладають події, що відбулися в суздальській землі до кінця XII століття, тобто напередодні н а в а л и мон- голо-татар:

"Разом із Юрієм Довгоруким, тобто на початку XII ст., з'явилися в суздальській землі й бояри, старша дружина...

Прибуваючи в суздальську землю, прибульці зустрілися тут із тубільним фінським населенням, яке ... становило нижчий клас місцевого суспільства. Таким чином, ко- лонізація давала рішучу перевагу нижчим класам, місько- му й сільському простолюду, у складі суздальського суспільства. ... Нижчі класи місцевого суспільства, які

68

щойно почали складатися шляхом злиття російських (чергова брехня великоросів, мовляв, із князем "потік" слов'янський люд, і він уже росіянин. — В. Б.) колоністів із фінськими тубільцями, покликані до дії князівським розбратом, повстали проти вищих (дуже нечисленних. — В. Б.), проти давніх і звичних зверхників цього суспільства, і дали змогу торжествувати н а д н и м и к н я з я м , за яких стояли...

Отже, одним із наслідків російської (недоречне тверд- — В. Б.) колонізації Суздальської землі було торже- ство суспільного низу над верхами ... суспільства" [6,і с 115—117].

Яку думку ми почерпнули з цього, здавалося б, досить місткого за обсягом твердження?

А думка неабияка: в землі Моксель, завдяки діянням Андрія Боголюбського, прийшов до влади фінський етнос. Суздальська земля (Моксель) прийняла молодшу гілку ди- настії Рюриковичів і його невелику дружину, асимілювала їх у своє середовище і таким чином сформувала основу фін- ського етносу, який згодом одержав назву — великороси!

Так оддалік від Києва, на н е о з о р и х землях, с е р е д щ о н а й - страхітливішої глухомані, заселеної лише фінськими пле- менами, з'явилося Суздальське князівство, від якого відбрунькувалися Твер, Рязань, Володимир, Москва, Яро- славль і в с я "великоросія". Не в а р т о л у к а в и т и , у XII столітті не було історичних передумов, аби змусити наддніпрянські слов'янські племена покинути свої чудові землі й піти в не- прохідні заболочені нетрі.

Якби на початку XVIII століття Російській імперії, що на- роджувалася, не знадобився "древній родовід", не було би потреби і в "історичному обґрунтуванні" свого так званого п р а в а н а " з б и р а н н я землі російської", п о с т а л а б зовсім і н ш а історична правда про походження народу, який почав свій родовід у землі Моксель.

Але т а к склалося: к р и в а в о пануючи н а д б а г а т ь м а підкоре- ними народами, захопивши величезні простори, Московія,

69

а пізніше Російська імперія докорінно перекрутила історич- ну дійсність, створила про себе міф і нав'язала його як істи- ну всьому світові, але н а с а м п е р е д — підкореним н а р о д а м .

Навіть визначний представник великоросійських би- лин Ілля Муромець за походженням — "мужик-залеша- нин", "селянський син Ростовсько-Залеської землі", отже, с и н фінського племені мурома. Саме прізвисько Муромець походить від слова мурома.

Ось що п и с а в професор В. О. Ключевський:

"... недарма в стародавній ... билині, що зберегла відгомін дружинних, аристократичних понять і відносин Київської Русі, обивателі Ростовсько-Залеської землі звуться "мужика- ми-залешанами", а головним богатирем оксько-волзької країни є Ілля Муромець — "селянський син" [6, с 116].

Уже в XII столітті київські слов'яни висловлювали нелюбов і неповагу, точніше — презирство до "мужиків-за- лешан Ростовсько-Залеської землі". Подумаймо: як могла людина висловити презирство й нелюбов до свого сусіда або брата, який пішов із київської землі в суздальську?

Є тільки одне пояснення цього явища: в землі "Росто- всько-Залеській" (країна Моксель) жили чужі слов'янам племена, які не мали нічого спільного з ними, які суттєво відрізнялися від слов'ян зовні і внутрішньо. Через що спо- стерігалася їхня взаємна нелюбов.

Це були різні етноси, що й стало причиною взаємного н е с п р и й н я т т я . І таке ставлення, як н а м відомо, збереглося на віки. Донині! Навіть 350-літнє великоросійське приду- шення національного духу в Україні не домоглося асиміляції українського слов'янського народу з далеким йому фінським етносом великоросів.

2

Російська історична наука, не тільки романівська, але й радянська, всі діяння зі " з б и р а н н я землі російської" обож- нювала. Найжорстокіші варварські дії московської еліти з

70

поневолення сусідніх народів і завоювання чужих земель завжди оцінювалися як "фактор історично позитивний". Народи, прилучені до "російських земель", за період поне- волення зазнавали жахливого геноциду, поголовного ви- нищення національних еліт, примусового зросійщення, грубого відторгнення від рідної землі.

Така жорстока правда історії. Великороси привчені б а ч и т и в своїй історії тільки великі, доблесні д і я н н я . І м и , неросійські люди, які спізнали всю трагедію зросійщен- ня, зобов'язані відкрити зворотний, доволі брудний бік " з б и р а н н я землі російської". Російський н а р о д м а є п р а в о й повинен знати свою сувору історичну правду.

Отже, ми з вами підійшли до дуже відповідального періоду в російській історії — до перших років підкорення землі Моксель татаро-монголами. Роки прилучення суз- дальської землі до складу Монгольської імперії (1238— 1330) в російській історичній науці викладаються емоцій- но, мимохідь, як ч а с и страждань, сліз і горя. За емоціями і звірянням почуттів не видно історичних фактів і їх чесно- го аналізу, оскільки великоросійські історики свідомо при- ховували стратегічний момент походження Московії.

Нам, звичайним читачам, робітникам, селянам, москов- ський істеблішмент ніколи не дозволяв зазирнути глибоко в той ще не спотворений період російської історії. Про нього мовилося мимохідь, мовляв, немає нічого серйозного. Здава- лося б — чому? У тому часі немає нічого секретного. Але тут і криється відповідь: у ті роки закладалися наріжні камені історії Російської держави.

Отже, в чому тут таємниця?

А в о н а в тому, що Московія як к н я з і в с т в о в п е р ш е з'яви- лася 1277 року з "височайшого повеління" татаро-мон- гольського Суверена, і була вона звичайним улусом Золо- тої Орди. Тобто сам "град Москва", і Московське князів- ство-улус з'явилися не в часи великого Київського князю- в а н н я , не з волі київських князів, а в ч а с и татаро-монголів із веління ханів Золотої Орди на території, підвладній ди- настії Чингісидів.

71

Цього ми ніколи не знайдемо у великоросійських дослідженнях. На такі думки у великоросів накладено та- бу. Інакше — величезний історичний парадокс: кня- зівство-улус, створене ханами Орди в складі Великої Імперії, привласнило собі згодом право "збирання землі російської", тобто — слов'янської.

Не існувало ні Москви, ні московського князівства до 1237—1238 років, часу приходу татаро-монголів на суз- дальську землю. Не згадується Москва як місто або сели- ще і в європейській історії того часу.

Ось як описує ті страшні часи ростовсько-суздальської землі професор С. М. Соловйов:

"У 1237 році прийшли зі східної країни на Рязанську землю, лісом, безбожні т а т а р и із ц а р е м Батиєм...

Звідти пішли на великого к н я з я Юрія; одні й ш л и до Рос- т о в а , другі до Я р о с л а в л я , т р е т і на Волгу й на Городець, і за- полонили все по Волзі аж до Галича-Володимирського; інші пішли до Переяславля і взяли його; відтак заполони- ли всю країну і міста: Юр'єв, Дмитрів, Волок, Твер, аж до Торжка не було місця, де б не завоювали; по всій країні Ростовській і Суздальській взяли чотирнадцять міст, крім слобід і погостів, протягом лише лютого..." [7, с 154—155].

Звичайно, працю, написану 140 років тому, читати цікаво, повчально. Однак я знав, для чого автор писав свою "Історію...", тому старанно шукав першоджерела навали Батия. І знайшов!

Послухаймо:

"Ця країна за Танаїдом (Доном) дуже красива, має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, я к і не м а ю т ь ніякого закону, чисті я з и ч н и к и . Міст у них нема, а живуть вони в маленьких ха- тинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою (після з а в о ю в а н н я . — В. Б.) до вступу в Германію, тому Моксель д у - же схвалюють Германців, сподіваючись, що за їхнього посе- редництва вони ще звільняться від рабства Татар" [8, с. 88].

72

Батий лише раз, у 1237—1238 роках, пройшовся по суз- дальській землі від Липецька до Торжка і Твері. Рубрук повідав історію подорожі, що відбувалася в 1253—1254 роках. У його словах к р и є т ь с я істина. Але про це поговори- мо дещо згодом. Тим часом звернімося до фактів, викладе- них російською історією:

"5 березня 1303 року помер князь Данило Московський...

Московське князівство було настільки маленьке, що Да- нило, зважаючи на все, не став ділити його на частки між своїми п'ятьма синами. Старший із них, Юрій, одержав Московське князювання... Молодші брати Юрія — Олек- сандр, Борис, Іван та Афанасій в з я л и у ч а с т ь у цій боротьбі як підручні. Очевидно, старший брат дав їм зрозуміти, що право на власну долю треба ще заслужити" [2, № 10, с 7].

Автор просить читачів звернути увагу на братів Юрія, виокремивши з них Івана. Цей Іван згодом дістане прізвисько — Калита. Саме з Іваном Калитою офіційна російська історична наука нав'язувала історію становлен- ня Москви, згадуючи, між іншим, Юрія Довгорукого, так званого засновника Москви, і його сина-"залешанина" Андрія Боголюбського.

Послухаймо далі. З'ясуємо, звідки ж з'явився сам Данило:

"Олександр (Невський. — В. Б.) пробув в Орді майже рік... По дорозі н а з а д ... 42-літній великий к н я з ь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі...

Після смерті Олександра (Невського. — В. Б.) ... одержа- ли: Дмитро — Переяславль, Андрій — Городець. Молодший Данило (народився 1261 року) став через якийсь час (в 1277 році. — В. Б.) п е р ш и м московським князем, і від ньо- го пішла династія московських ... князів і царів (Рюрико- вичів. — В. Б.)" [2, № 11, с ЗО].

Таким чином, ми встановили першого московського к н я з я та декілька істин, а саме:

1. До 1303 року Москва як поселення і як князівство б у - ла настільки маленькою, що розділити її на д в а "престоли" виявилося неможливо.

73

2. Москва як князівство виникла на рубежі сімдесятих років, і п е р ш и м князем Москви, тобто власником "престо- лу", був молодший син Олександра Невського — Данило, який народився в 1261 році.

Ці факти підтверджують історики М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський та інші.

Однак цікаву думку висловлює С. М. Соловйов:

"... у Росії (в Московії. — В. Б.) дуже швидко розмножують- ся члени князівського роду, внаслідок чого всі області й усі хоч т р о х и з н а ч н і міста (десяток х а т — це вже місто! — В. Б.) управляються князями..." [7, с 217].

Звідси випливає цілком закономірний висновок: якщо до 1277 року на "московському престолі" не сидів жоден князівський нащадок, то такого "престолу" і такого посе- лення до 1272—1277 років не існувало.

Ця думка достовірна і з тієї причини, що на поселення, яке виникало, у володимирсько-суздальській землі одразу сідав князь із роду Рюриковичів:

"... Батько (Юрій Довгорукий. — В. Б.) дав йому (синові Андрію Боголюбському. — В. Б.) в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя (навіть не місто! — В. Б.), що недавно (тобто за Юрія Довгорукого. — В. Б.) виникло, і т а м Андрій прокняжив далеко за т р и д ц я т ь років свого життя..." [6, с 108].

Слід з а з н а ч и т и : князівський рід по лінії Юрія Довгоруко- го розмножувався з винятковою швидкістю. Ж і н к и з племен мокша, меря, весь, мещера, мурома та інші народжували к н я з я м дітей інтенсивно. У т а б л и ц я х родоводів, що їх пода- ють у своїх к н и г а х М. М. К а р а м з і н і С. М. Соловйов, тількирід Юрія Довгорукого з 1120 до 1270 року набув п о н а д 40 спад- коємців, я к і к н я ж и л и , тобто більше сорока чоловіків, я к і д о - жили до повноліття. Але були й інші Мономаховичі.

Чому ж о д е н із ц и х спадкоємців до 1277 року не о д е р ж а в "престол" у Москві? Подумайте! Відповідь дуже проста: не існувало в ті роки Москви як поселення!

74

Це не лише думка автора і результат нашого аналізу. Та- кої ж думки дотримується К. Валишевський у своїй книзі "Іван Грозний".

Ось його слова:

"Спочатку (після 1147 року. — В. Б.) це нове місто (Моск- ва. — В. Б.) було лише похідним табором переселенців" [4, с 11].

І, як бачимо, залишилося на довгі роки можливим місцем поселення.

Автор розуміє — немає потреби доводити істину, раніше встановлену істориками. Але якщо він повторно, новими аналітичними викладками доводить істину, отже, нама- гається переконати читача багатьма фактами, щоб не ли- шилось ані найменшого сумніву, прагне розвіяти ту імперську великоросійську брехню, яку нам утовкмачува- ли сотні років.

З'явилося не міфічне, а реальне поселення Москва до 1277 року, і на нього х а н Орди відразу посадив к н я з я , тоб- то т а м з'явився "хазяїн престолу" — Данило.

Нагадаю читачам: саме 1272 року було проведено третій перепис н а с е л е н н я у володіннях Золотої Орди, де зафіксова- на поява поселення Москва. Таким чином ми підійшли до другого питання, яке цікавить нас: чому спадкоємець Олек- сандра Невського отримав дозвіл на створення нового посе- лення? За які заслуги перед Золотою Ордою?

Відповіді на ці п и т а н н я криються не у в и г а д а н и х леген- дах про Олександра Невського, а в суворій правді його діянь і вчинків.

Отже, розглянемо життєвий шлях князя Олександра спочатку за російськими хвалебними джерелами. Навіть вони, якщо їх проаналізувати, виявляються супереч- ливими. Джерела імперії й досі рік народження Олександ- ра встановлюють приблизно — 1221-й, народився у Пере- яславлі-Залеському, тобто в "Залешанській землі". Ми не будемо зараз спростовувати рік народження Олександра, до цього повернемося в наступному розділі. Наразі ж

75

зазначимо: в роки навали Батия на суздальську землю (1237—1238) ні Олександр, ні його батько Ярослав Всево- лодович, ні молодші брати Ярослава опору не чинили, то- му не були знищені татаро-монголами.

Ось як про це повідав професор Л. Н. Гумільов:

"... постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельск. Інші міста здалися (Батию. — В. Б.) на капітуляцію, і їх пощадили. Сільське населення розбіглося по лісах і перечекало, доки пройдуть вороги..." [18, с 282].

Здавшись ханові Батию "на капітуляцію", князь Яро- слав із родичами в тому ж році став на службу до татаро- монголів.

Надалі встановимо: виклад діяльності в той період Яро- слава Всеволодовича і його сімейства — суцільний вими- сел історії великоросів. А всі т а к звані перемоги Олександ- ра Невського — суцільна брехня. Князь Олександр через малолітство не міг брати участі в сутичках на Неві 1240 ро- ку та на Чудському озері 1242 року. І не були ті сутички до- леносними для Новгорода і суздальської землі (землі Мок- сель), бо Золота Орда нікому не дозволяла зазіхати на свої володіння.

У цьому розділі вивчимо російські джерела, хоча в о н и є суцільною вигадкою, аби читачі побачили, що ці писання великоросів суперечливі і нелогічні за своєю суттю.

Першу так звану "велику" перемогу Олександр, згідно з "великоросійськими писаннями", здобув 15 липня 1240 ро- ку. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, які висадилися на берег Неви, і "розбив їх". Здавалося б, можна пишатися "славетною перемогою" князя. Аж ні! Совість не дозволяє. Словом "битва" таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох сторін у тій бійці взяло участь не більше 300 вояків. І Олександр у сутичці не переміг із тим блиском, як н а м казали.

"Бій припинився, очевидно, з настанням темряви, і шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом

76

ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі (тури. — В. Б.) і відпливли геть. Втрати з російського боку були не- великими — всього 20 осіб" [2, № 11, с. 27].

У тому й полягає таємниця великоросійської держав- ної облуди, що нам ніколи не дозволяли вивчати пись- мові джерела супротивної сторони. Навіщо давати ма- теріал для роздумів? Нехай людина вірить московським "сказанням".

Поміркуйте самі: відбулася чи то битва, чи то бійка, і в чо- му полягала її доленосність для майбутньої Московії — невідомо: "переможені" шведи спокійно поховали вбитих, спокійно посідали на свої судна і без перешкод попливли. Варто лише прибрати з опису хвалебну патетику, і хоч як би ми придивлялися до тієї звичайної дрібної сутички, ані перемоги, ані великого бою там не помітно. Але так нала- штований великорос-державник — він завжди готовий роздути велич власної перемоги та начорно вимазати чу- жу доблесть.

За старих часів у Московії траплялися бійки більші від Невської, коли на свята йшло битися село на село. Таких "битв" за сотні років проведено десятки тисяч, у то- му числі з інородцями, але жодному великоросійському історикові не спало на думку н а з в а т и ці бійки битвами. Та ще й доленосними.

Не варто забувати, що к н я з ь Олександр від н а р о д ж е н н я був хворобливим і до бійок не здатен.

Майже такого самого рівня була "битва" Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує її "бут- тя".

"У рік 6750 не було нічого", — мовить літопис. Тим ча- сом, рік 6750 — це 1242 рік.

За даними Ордену, Чудська сутичка все-таки відбулася, втрати Ордену становили 20 лицарів убитими і 6 лицарів полоненими. Однак про розгром не йдеться. Та- кий масштаб "Чудського побоїща".

77

Знову ж таки, навіщо ця брехня російській історії? І тут усе більш ніж зрозуміло.

Олександр, так званий Невський, народився приблизно 1230 року, в 1238-му його забрав хан Батий в аманати (тоб- то в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Князь же Яро- слав після повернення Батия з Європи в 1242 році був відправлений у Каракорум, де, до речі, ні х а н Б а т и й , ні його с и н Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації вели- кого х а н а Руюка не брали.

Ми про ці події повідаємо читачам у подальших роз- ділах. Тому повернімося до Олександра.

Пробувши в Орді у Батия з 1238 до 1252 року, коли був посланий на великокнязівський престол у Володимир, Олександр не брав участі в жодному із серйозних боїв. Але так склалося, що саме він став родоначальником мос- ковських князів. Через це довелося шукати "перемоги", інакше предок великоросів-государів виставлявся в досить непривабливому світлі.

Після т а к и х фактів мусимо розуміти б а ж а н н я московсь- кої еліти приховати справжній час появи Москви і Мос- ковського князівства, а також бажання "облагородити" родоначальника Московії — Олександра Ярославовича, тим паче, що у київській землі в ті роки діяв справді сла- ветний Данило Галицький, і це зафіксували історики та літописи Європи.

Історія Російської держави почала письмово виклада- тися, власне кажучи, з XVIII століття, під найсуворішим "оком" і за в е л і н н я м государів. Московські ц а р і н а в і т ь дум- ки не припускали, щоб повідати світу про татаро-мон- гольське походження своєї державності. У тому й полягала таємниця, яку велено було приховати, завуалювати ви- мислами.

Саме хан Золотої Орди внук Батия Менгу-Тимур дозволив заснувати поселення Москва під ч а с третього пе- репису суздальського населення, проведеного 1272 року. А

78

в 1277 році, коли Данило (син Олександра Невського) до- сяг повноліття (за татарськими законами в 16 років), він посадив цього князя на "московський престол".

Нагадаю, що в 1257 році татаро-монголи, "ці дикі варвари", як сотні років твердили великороси, провели другий перепис поселень і населення в суздальській землі під керівництвом Олександра Невського. Перепис прово- дили чисельники зі ставки хана, але військове забезпе- чення операції здійснював князь володимирський — Олександр Невський. Москва як поселення того року не була зафіксована, і к н я з я на "московський престол" не по- садили. Хоча йшлося про величезні, як на ті ч а с и , доходи.

Ось що зафіксував Плано Карпіні, я к и й побував у Києві в 1246 році:

"Інших же, за своїм звичаєм, перелічив, наказуючи, щоб кожен, як малий, так і великий, навіть одноденна дитина, чи бідняк, чи багач, платив таку данину, а саме, щоб він да- вав одну шкуру ... ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру... дохорі, і одну чорну ли- сячу шкуру. А кожного, хто не дасть цього, слід відвести до Татар, і він ставав їхнім рабом" [8, с 33—34].

Такі порядки були і в суздальській землі. Тому "байки- облуди" істориків цілком недоречні. Золота Орда підтри- мувала порядок та дисципліну на належному рівні. Після означеного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без дозволу і відома татаро-мон- гольських баскаків. За цим суворо стежили, не забуваймо, йшлося про доходи самої Золотої Орди,яка була в ті роки у розквіті сил.

Повернімося, однак, до так званого Олександра Невсько- го. Слід зауважити, що значною мірою про "велич" Олек- сандра подбала Російська православна церква, увівши його в сан "святаго". Але про це особлива мова.

Що справді вдавалося князеві Олександру, то це інтриги й підступи проти своїх рідних братів і сусідніх князів.

79

Послухаймо російського історика:

"Андрій Ярославович (брат Олександра. — В . Б.), с т а в ш и князем володимирським (великим князем. — В. Б.), уклав союз із найсильнішим князем Південної Русі (такими хит- рощами нас намагаються переконати, що існувала інша Русь. — В. Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружив- ш и с ь із його дочкою, і спробував вести незалежну від Золо- тої Орди політику... Але 1251 року в е л и к и м Ханом с т а в друг і ставленик Батия Мунке. Це розв'язало руки золотоор- динському ханові, і наступного року він організував війсь- кові акції супроти Андрія і Данила. На галицького князя Ба- тий послав рать Куремси, яка не домоглася успіху, а на Андрія — рать під командуванням Неврюя, яка розорила околиці Переяславля. Володимирський князь утік, знай- ш о в ш и притулок у Швеції (пізніше він повернувся і з дозво- лу Х а н а к н я ж и в у Суздалі). У т о м у ж році, ще до походу Н е - врюя (зверніть на цей факт особливу увагу! — В. Б.), Олек- с а н д р поїхав до Б а т и я , одержав я р л и к на володимирське в е - лике к н я з ю в а н н я і після повернення... сів у Володимирі... З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невсь- к и й . — В. Б.) був в е л и к и м к н я з е м володимирським" [2, № 1 1 , с 29].

Отже, брат Олександра — великий князь Андрій, за да- ними великоросів, об'єднавшись із Данилом Галицьким, виступив проти Батия, тобто проти татаро-монгольського поневолення. Поза всяким сумнівом, своїми думками Андрій поділився з рідним братом Олександром. Яка в них була розмова, ми не з н а є м о . Тут російські історики м о в ч а т ь , нема чим хвалитись. Але наступні дії Олександра промов- ляють самі за себе, переконують нас у тому, що Олександр відмовився від союзу з рідним братом і став на бік татаро- монголів. Це н е з а п е р е ч н и й факт.

Без сумніву, щойно довідавшись про заколот брата, Олександр негайно з'явився в Золотій Орді у Батия. У столиці Орди, Сараї, О л е к с а н д р о т р и м а в "престол" вели- кого володимирського князя ще до вигнання Андрія. За

80

що ж Батий вручив Олександрові великокнязівський пре- стол при живому володареві? Нам не відомі випадки, щоб хан вручав великокнязівський престол князеві, поперед- ньо не відібравши його у власника. Отже, справді князь Олександр м а в перед Золотою Ордою великі заслуги. У чо- му ці заслуги полягали?

Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не підні- мав меча проти татаро-монголів. Але таких князів було більше десятка, якщо не два десятки. Отже, щось більш цінне він підніс татаро-монголам. А таким міг бути тільки донос Батиєві на брата Андрія і відмежування від задумів великого князя. Припускати щось інше немає підстав. Тож коли людина стає на слизьку стежку зради брата, їй дово- диться й т и по ній до кінця. Цим шляхом і пішов Олександр Невський.

У 1257 році татаро-монгольська імперія провела у володимирсько-суздальській землі, чи інакше — у своїх північних улусах, перепис поселень і населення краю з ме- тою його жорсткого обкладання податками. Для цього Зо- лота Орда насамперед залучила князя Олександра Невсь- кого. Саме він, Олександр, здійснював військове прикрит- тя татарських чисельників, маючи під рукою свою і та- тарську дружини. Великоросійські історики, усі до єдино- го, намагаються пояснити участь Олександра в переписі населення володимирсько-суздальської землі, а пізніше новгородської та псковської тим, що то був вимушений крок. Це — брехня. Князь став на шлях зради значно раніше, тому діяв добровільно і ретельно. Не варто зрад- ництво обіляти.

Саме монголо-татарський подушний перепис заліз- ним ланцюгом прив'язав населення спочатку до татарсь- ких ханів, а згодом цей ланцюг опинився в руках мос- ковських к н я з і в і дружинників, себто — бояр. І те дійство було першим правовим кроком для "збирання землі російської".

Ось як про це повідав М. М. К а р а м з і н :

"... Олександр мусив знову їхати в Орду, де сталася

81

велика переміна. Б а т и й помер, син його — імовірно, Сартак (названий брат Олександра! — В. Б.) — хотів панувати над Татарами, але став жертвою властолюбного дядька Берки, який, убивши племінника, згідно з волею Великого Хана оголосив себе спадкоємцем Батиєвим і довірив справи Російські своєму Намісникові Улавчію. Цей вельможа прий- м а в наших Князів і дари їхні...

... услід за ними (за Олександром Невським) приїхали чиновники Татарські в область Суздальську, Рязанську, Муромську, полічили жителів і н а с т а н о в и л и н а д н и м и Де- сятників, Сотників, Темників для зборів податків...

За кілька місяців Великий Князь (Олександр Невський. — В. Б.) удруге їздив до Улавчія... Намісник Ханський вимагав, щоб Новгород також платив данину поголовну. Герой Невсь- к и й , колись р е в н и й поборник Новгородської честі (велика в и - гадка! — В. Б.) і вольностей, мусив із жалем (чергова вигад- к а ! — В. Б.) в з я т и на себе справу настільки неприємну і схили- ти до рабства (от його діяння! — В. Б.) народ гордий, палкий, я к и й усе ще славився своєю винятковою незалежністю...

Сам юний князь Василь (син Олександра. — В. Б.), за велінням своїх Бояр, виїхав із Новгорода до Пскова, ого- лосивши, що не хоче коритися батькові, який везе із собою окови та сором для людей вільних (ось вона, справжня суть вчинків Олександра. — В. Б.)...

В е л и к и й К н я з ь (Олександр Н е в с ь к и й . — В. Б.), обурюю- чись непослухом сина, велів схопити його у Пскові та під стражею відвезти в Суздальську землю, а Бояр (і народ новгородський. — В. Б.) ... стратив без милосердя. Деяких осліпили, іншим відрізали носи...

Бояри радили народові виконати волю Князівську (зверніть увагу, перепис — це воля й дійство князів- ське. — В. Б.), а народ не хотів чути про данину і збирався навколо Софійської церкви, бажаючи вмерти за честь і во- лю, бо пройшла чутка, що Татари та спільники їхні (Олек- сандр Невський з військом. — В. Б.) мають намір із двох сторін ударити на місто...

82

Отже, н а р о д с к о р и в с я . . . Моголи ї з д и л и з вулиці на вули- цю, переписуючи доми, мовчання і скорбота царювали в місті" [1, том 4, с. 197—200].

Не зуміли татаро-монголи мечем і силою підкорити великі слов'янські міста — Новгород і Псков. Слов'янські святині підніс татарам "на тарілочці" Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старілого сина Василя, який відмо- вився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ха- нові, аби задобрити своїх панів.

Такий він є, Олександр Невський, без мішури і слово- блудства.

Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав усі вимоги Золотої Орди і вирушив у Сарай востаннє.

"Олександр пробув в Орді майже рік. Місія його, очевидно, вдалася... По дорозі назад на Русь 42-літній великий князь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі..." [2, № 11, с ЗО].

То чим же віддячила Золота Орда князеві-колабораціо- ністу Олександрові Невському?

В історії великоросів справді немає князя, який більше попрацював би на Орду, ніж князь Олександр. Як вия- вилося, "дари" Олександру Невському були гідні його вчинків. Із височайшого веління хана з 1272 року почала заселятися Москва, цей глухий тайговий закуток. А з 1277 р о - ку тут засів перший московський князь — Данило, син Олександра Невського. Така подяка Орди своєму пахолку.

Є кілька поглядів на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що "... саме колабораціонізм Олександра стосовно монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі я р м а Золотої Орди" [2, № 11, с З0].

Цю думку деталізував англійський історик Дж. Феннел у книзі "Криза середньовічної Русі". Його принципова позиція вкрай важлива для оцінки діяльності Олександра Невського, хоч як би не намагалися обілити того російські

83

історики, приписуючи йому свого роду "практицизм", мовляв, обрав менше лихо. Черговий вимисел велико- росів.

Будучи в цілком аналогічних умовах, не скорилися татаро-монголам литовці, поляки, угорці, чехи. Зрештою, українці-русичі разом із литовцями в боротьбі і спротиві здобули незалежність від татаро-монгольського понево- лення в 1320 році.

Від істини нема куди подітися: саме Олександр Невсь- кий сприяв 300-літньому рабству великоросів; саме він перший повелів народові скоритися Золотій Орді без бо- ротьби; саме він, на вимогу своїх хазяїв, провів подушний перепис та відвіз в Орду першу подушну данину.

Олександр Невський, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золото- ординського хана. То в чому ж велич Олександра Невсько- го перед Російською православною церквою?!

Зважаючи на все викладене, це здається неможливим, і протиприродним. Але в тому й полягає дволикість велико- російської історії, що дії своїх предків вони оцінюють "двоїстою міркою".

"... Олександр зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз із Ордою (як по-мудрагельськи сказано, адже пішли насправді до Орди в рабство, ставши Золотоординським улусом. — В . Б.), він запобіг поглинанню Північної Русі (майбутньої Московії. — В. Б.) католицькою Європою і таким чином ... урятував російське православ'я" [2, № 11, с З0].

Цими словами сказано все. Жодні людські якості не бралися Російською церквою до уваги, коли цього князя вводили в сан "святого Російської православної церкви". Всі ниці підлості князя Олександра були прощені й за- буті, а згодом — перекручені й виправдані лише за вига- дані заслуги перед російським православ'ям. Не будемо забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами

84

стала разом із князем на коліна і схилила голову, — за що отримала винагороду від хана — він її не зачепив.

Така московська дворушна мораль. Звідси "взялося і по- ходить" московське к н я з ю в а н н я .

Автор на цьому збирався закінчити "вивчення великих подвигів" Олександра Невського. Але довелося за велін- ням випадку повертатися. Придбав я в Іркутську книжку для читання школярам молодших класів: "Олександр Невський". Видана 1993 року в Москві видавництвом "Гра- ница". Шістнадцятисторінкова книжчина, як сказано на її останній сторінці, "отримала благословення Патріарха Московського і всєя Русі Алексія П". У ній та ж версія життєпису Олександра Невського, що й у літературі, кот- ру ми простудіювали. Лише більше патетики.

Ось які описи ту подано:

"Перемога на берегах Неви далася російським воїнам малою кров'ю. У битві загинуло 20 новгородців і ладожан. Похід шведських лицарів-хрестоносців на Русь було відби- то" [16, с 10].

Подано велично: то був "перший хрестовий похід на Північну Русь", то був "похід лицарів-хрестоносців на Русь". Брехня втовкмачується в голову дітей зі шкільної лави і, як бачимо, із благословення самого патріарха. Але не варто дивуватися, зовсім недавно патріарх благослов- ляв війська, які йшли нищити чеченські селища і міста для "збирання землі російської".

Ознайомимося із деякими "перлинами" цієї книж- чини:

Якщо на Неві "перемога ... далася росіянам малою кров'ю", то на Чудському озері для "хрестоносців" був справжній жах:

"Багато хрестоносців пішло на дно Чудського озера. Усьо- го було вбито чотириста знатних лицарів, а п'ятдесят ор- денських братів потрапили в полон. Простих воїнів — кнехтів, які впали в бою, виявилося так багато, що їх навіть не лічили" [16, с 13].

85

Навіщо їх лічити! Навіщо так ревно старатися! Якби полічили, довелося б н а з в а т и цифру. А т а к м о ж н а плести нісенітниці і не червоніти від сорому. "Хвалебну оду" проспівано, але нікому не спаде на гадку: чи це справді так? Ви ніде не побачите джерел супротивної сторони. Навіщо? Вірити привчили на слово.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що лицарів було в Лівонії не більше 100—120 осіб, і ніколи вони "купою" не ходили на Псков або Новгород. Та велико- росові істина не потрібна, йому підсовують "сказання".

А так виглядає "російське сказання" про Золоту Орду:

"У Золотій Орді поважали і боялися (аж ж и ж к и зводило в судорозі! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олек- с а н д р Невський прагне тільки одного — відродити колиш- ню силу Русі (тому він виконав наказ влади про подушний перепис населення спочатку в суздальській землі (1257 рік), а пізніше в новгородській (1259 рік). — В. Б.). Тому він (Олександр Невський. — В. Б.) і став на з а х и с т татарських переписувачів (очоливши спільне військо! — В. Б.), які приїхали в Новгород для підрахунку кількості данників" [16, с 14].

Я нічого не переплутав і чесно списав слова з книги, не роблячи винятків. Виявляється, хани Золотої Орди, які підкорили суздальські землі, були страшенними дурнями, тремтіли й боялися "полководця", і тільки те робили, що "відроджували колишню силу Русі..." Блеф! Однак не смішно. Розраховано на невігласів на багато сотень років.

Але, виявляється, і патріарх не в усі деталі вник, або ця к н и ж ч и н а друкувалася після узгодження з н и м л и ш е тексту. На тій самій сторінці, де міститься цитована глупота, є кар- тинка, де дуже наочно проілюстровано "велич російського полководця" і "ханський острах": Олександр Невський сми- ренно стоїть на колінах, похиливши голову, перед ханом, який сидить на подушках. Отож хай би скільки писалося 86

п р о "велич" або "острах", м а л ю н о к м о в и т ь п р о і н ш е . У ньо- му — правда того часу.

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, — такі слова із книжчини:

"Ставши після смерті батька великим князем Володи- мирським, Олександр Ярославович востаннє поїхав до Орди" [16, с 14].

І тут — брехня! Олександр Невський не став великим князем володимирським після смерті батька Ярослава Всеволодовича 1246 року. Він став великим князем воло- димирським у 1252 році, після зради рідного брата Андрія, котрий став після батька великим князем володимирсь- ким. Саме Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що й отримав від хана в нагороду великокня- зівський престол.

Ось такими "пирогами історії" пригощає своїх діток уже нова Росія, так звана демократична. У цій країні завжди думали переважно про "державність", а не про істину. Пе- реосмислення моторошного минулого не сталося.

Ці думки з'явилися не лише після прочитання дитячої книжчини. Ні! Ось іще одна книга, солідніша, академічне видання: "Література і культура Древньої Русі". Словник- довідник за редакцією В.В. Кускова, Москва, 1994 рік.

У словнику-довіднику на с 251 у таблиці IV, де перелічено нащадків Юрія Довгорукого, просто "забули", що в Олександра Невського був старший син Василь. Мов- ляв, не існувало князя — і все тут! Навіщо зайвий раз на- гадувати викладачеві чи студентові про сина Василя, який звинуватив рідного батька у зраді новгородців. Про те вес- ти мову не велено.

Так викладається російська історія в наші часи, часи російської демократії. Саме слово "росіянин" без докору совісті "ліплять" і до новгородців, і до суздальців-фінів, за- кидаючи на 400—500 років назад. Начебто так було за старих часів.

Стоїть Москва на вигадках незрушно.

87

з

Російські історики вселяють своїм читачам думку- аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгору- ким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істебліш- менту на слово. До початку XIX століття в тогочасній істо- ричній літературі неможливо було знайти року заснуван- ня "білокамінної".

Можна було б погодитися з істориками імперії, якби са- ма подія не з м і н ю в а л а п р и н ц и п о в о історію Московії. Мож- ливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представ- н и к славних фінських племен. К н я з ь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.

Надто вже цікавий міфологічний аспект "відпочат- кового" періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромадже- но багато.

Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму "систе- му написання" історії Російської імперії, аби стало зро- зуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які ма- теріали при цьому використовувалися.

Так склалося, що головною особою, я к а поставила стра- тегічне завдання "написати й упорядкувати" історію ім- перії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Ка- т е р и н а II.

Треба з а у в а ж и т и , щ о н а т о й ч а с , т о б т о д о другої полови- ни XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагала- ся наздогнати європейські країни.

Саме Катерина II, європейськи освічена людина, при- їхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній

88

міфології і не має доказової логіки. Історія д е р ж а в и спира- лася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.

Хіба можна було вважати серйозним твердження мос- ковських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, прави- ли в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.

І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала "писати та впорядковувати" російську історію. Все робилося не без "височайшого заміру". Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імпера- торів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона — принцеса німецька.

Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.

Тож Катерина II 4 грудня 1783 року своїм указом пове- ліла створити "Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії" під керівництвом і доглядом гра- фа А. П. Шувалова" [5, с. 564].

Ось як цей у к а з виконаний насправді:

"... призначити... до 10 осіб, які сукупними працями склали б корисні записки про древню історію, що пере- важно стосується Росії, роблячи короткі виписки із древніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. — В. Б.) досить своєрідним пла- ном. Ці вчені становлять "збори"; але їх обирає Шувалов, віддаючи перевагу при виборі "старанності й точності перед дотепністю", і подає імператриці. Серед членів

89

цих зборів мусять бути троє або четверо осіб, не обтяже- них іншими посадами або досить вільних, щоб трудити- с я н а д цією дорученою ї м справою, одержуючи з а п р а ц ю особливу винагороду. Збори перебуватимуть під найви- щим заступництвом. "Начальник" розподіляє працю між членами, наглядає за успішним її перебігом, ви- правляє помилки, збирає всіх членів на свій розсуд і подає імператриці праці зборів, які з її дозволу друку- ються у вільній друкарні за рахунок Кабінету... Цей на- чальник чи то директор міллеровського історичного де- партаменту, чи голова вченого історичного товариства" [5, с 564—565].

Навіть професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету В. О. Юпочевський, особа н а д т о віддана імператорові, вже на початку XX століття не вва- жав за можливе повідомити читачам склад тієї "Комісії". Чи справді склад був суворо засекречений ще Катериною II, чи сам професор не вважав за потрібне афішувати це, важко сказати. Він лише мимохідь указав на "директора міллеровського департаменту".

Отже, "начальником" "творення російської історії" за велінням Катерини II став Герард Фрідріх Міллер, в особі так званого "міллеровського історичного департаменту", бо с а м академік 1783 року відійшов у к р а щ и й світ. Але са- ме Г. Ф. Міллер в п л и н у в на " с к л а д а н н я російської історії".

Послухаймо професора В. О. Ключевського:

"Невдалий досвід (перших царів із династії Романових. — В. Б.) не погасив думки скласти російську історію за допо- могою особливого урядового закладу. Перенесемося в і н ш у епоху, до п е р ш и х років ц а р ю в а н н я ... Єлизавети (дочка Пе- тра І, була на престолі з 1741 по 1761 рік. — В. Б.). При Академії наук ретельно трудився над російською історією з а ї ж д ж и й у ч е н и й Герард Фрідріх Міллер (проживав у Росії з 1725 року; з а п р о ш е н и й Петром І; із 1731 року — член Пе- тербурзької Академії наук, професор історії. — В. Б.). Він майже 10 років їздив по містах Сибіру, розбираючи там- 90

тешні архіви (і вилучаючи потрібні матеріали. — В. Б.), проїздив понад ЗО т и с я ч верст і 1743 р. п р и в і з у Петербург безліч ... документів. Через рік він запропонував заснува- ти при Академії наук "Історичний департамент для ство- р е н н я історії і г е о г р а ф і ї Російської Імперії" з особливою поса- дою історіографа на чолі та з двома при ньому ад'юнктами... Але пропозицію Міллера не схвалила Академія (та імперат- р и ц я . — В . Б.)" [5, с 563—564].

Як бачимо, пропозиція професора Міллера "про скла- дання російської історії за допомогою особливого урядово- го закладу" була ухвалена тільки Катериною II.

Прошу звернути увагу — пан Міллер шукав "історичні матеріали" у Заволжі і в Сибіру, тобто він вилучав ма- теріали, які стосувались татаро-монгольського минулого Московії (1238—1506 роки). Матеріали архівів європейсь- кої частини імперії наказав звезти в Московію ще Петро І. Слід зазначити, що й він намагався написати "Історію Російської д е р ж а в и " , д л я чого з а п р о с и в Г. Ф. Міллера з Н і - меччини.

Однак Міллер у ті роки ще не був готовий писати істо- рію імперії, а в ч е н и й — великий українець Ф е о ф а н Проко- пович — ухилився від писання міфології. Він, випускник Києво-Могилянської академії, володів справжніми знан- нями.

"Петро І, особливо н а п р и к і н ц і ц а р ю в а н н я , дуже цікавив- с я минулим своєї батьківщини, піклувався п р о з б и р а н н я т а збереження історичних пам'яток, говорив ученому Феофа- ну Прокоповичу: "Коли ж ми побачимо повну історію Росії?", неодноразово замовляв написати загальнодоступ- ний (правду кажучи, "великоросійський". — В. Б.) посібник із російської історії" [5, с 211].

Хто ж міг входити до "Комісії зі складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу"?

Ось хто був особливо наближений і користувався вели- кою довірою Катерини II:

91

1. Шувалов Андрій Петрович (1744—1789) — граф, син фельдмарпіала П. І. Шувалова. З 1783 року начальник "Комісії для складання записок про древню історію, пере- в а ж н о Росії". З 1787 р. — ч л е н Р а д и п р и і м п е р а т р и ц і , сена- тор.

2. Болтін Іван Микитович (1735—1792) — історик, дер- жавний діяч, генерал-майор. Особливо агресивно ста- вився до критиків офіційної міфології Російської імперії, зокрема на Леклерка, к н я з я Щербатова та ін.

3. Паллас Петро Симон (1741—1811) — член Петербурзь- кої Академії наук із 1767 р. Учився в Німеччині, Голландії, Великій Британії. У 1768—1774 рр. очолював експедицію Академії наук, що пройшла від Нижнього Поволжя до За- байкалля. Надалі, до 1793 року, працював в Академії.

4. Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744—1817) — граф, державний діяч, історик, член Російської Академії наук з 1789 р. "Великий збирач" раритетів старовини. Постійно жив у Санкт-Петербурзі, всі стародавні рукописи, "знай- дені" ним, згоріли в Москві.

5. Храповицький Олександр Васильович (1749—1801) — державний діяч, письменник. У 1782—1793 рр. — статс- секретар імператриці К а т е р и н и II.

6. Бантиш-Каменський Микола Миколайович (1737— 1814) — державний діяч, історик, археограф, керуючий Московським архівом Колегії іноземних справ (1783— 1814).

Поза всяким сумнівом, ці російські діячі і низка інших в з я л и а к т и в н у у ч а с т ь у "творенні" "історії Російської держа- в и " . Б е з п е р е ч н о , саме ці люди п р и ч е т н і до "складання запи- сок", я к і л я г а л и на стіл К а т е р и н и II д л я остаточного редагу- вання. І звершилося! В 1792 році "катерининська історія" побачила світ! Відтоді вносити що-небудь інше в оповідаль- ний каркас історії Російської імперії категорично забороня- лося! Аби переконатися, що справді відбулася колосальна містифікація, пропоную разом дослідити "Пам'ятні запис- ки" О. В. Храповицького, статс-секретаря Імператриці Ка- 92

терини П", написані ним із 1782 по 1793 рік, які пройшли багаторазову царську та церковну цензуру і видані 1862 ро- ку. Книгу перевидано в 1990 році в Москві.

Отже, послухаймо О. В. Храповицького:

"Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — "Тепер за За- кони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію (російську. — В. Б.)" [23, с 213].

"Вправляються (Катерина II. — В. Б.) у продовженні Історії Російської..." [23, с 244].

"При розборі внутрішньої пошти мені (Катерина II. — В. Б.) казали, що вправляються тепер у складанні родово- ду Російських Великих Князів, і що це перевірка Історії та Хронології" [23, с 263].

Як бачимо, в щоденникових з а п и с к а х подаються слова, особисто сказані Катериною II, що робить ці з а п и с к и особ- ливо цінними. Однак дуже дивно, що вже на початку робо- ти над російською історією Катерина II зіткнулася з про- блемою "родоводу Великих Князів". Це більше ніж дивно. До 1563 року під особистим наглядом Івана Грозного і з ініціативи московського митрополита Макарія була напи- сана фальсифікована "Книга статечна царського родово- ду". Навіщо ж Катерині II знадобилося повторно втручати- ся у "царський родовід"?

Я спробував знайти відповідь або хоча б натяк на це пи- тання в "Пам'ятних записках". Їх написав учасник і спо- движник "праць" імператриці, тож десь мав лишитися слід. І слід знайшовся.

"Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито Князя Во- лодимира Юрійовича Рязанського, від Татар. Думали (Ка- терина II. — В. Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії" [23, с 245].

"Покликали для вислуховування роздроблення Росії на удільні Князівства, під час навали Татар; їх налічили до

93

70-ти... "Я ще нову напишу примітку про тодішніх Татар" [23, с 247].

"Покликали, і якийсь час читали мені Російську Історію (яка тоді п и с а л а с я . — В. Б.). 'Тут є п р и м і т к а п р о Татар і їхню силу при навалі на Росію (суздальську землю! — В. Б.); жит- тя Св. Олександра Невського, без чудес" [23, с 247].

Зверніть увагу, як пильно придивляється Катерина II до ХІІІ століття. І неспроста. Тринадцяте століття є ключовим у розумінні суті Московії, а пізніше — Російської держави.

Будучи, як на ті часи, чудово освіченою і всебічно роз- виненою, Катерина II розуміла, де не стикується історія імперії. Читаючи стародавні літописання Київського князівства, вона бачила, що саме європейцеві одразу ж впадало в око — бездоказове і свавільне перенесення пра- ва спадщини від Великого Київського князівства на "Мок- сель", або суздальську землю, а згодом довільне перекла- дання цього "права" на Московію.

Для європейськи освіченої людини подібне — нонсенс! Свого часу і Англія висловлювала претензії на Францію. Однак до кінця XVIII століття англійські зазіхання на французький престол перетворилися чи то на європейсь- к и й жарт, чи на ф а р с . І Катерина II про те з н а л а . Вона ро- зуміла: якщо подібний розрив впадає їй в очі, то згодом серйозні європейські дослідники просто відкинуть го- лослівні твердження московитів про їх "спадкоємне право" на історію і землю Русі. Адже на землі Русі н а в і т ь у ч а с и К а - терини II проживав самобутній, усе ще непідвладний Російській імперії український народ. Отже, саме той період історії великоросів (другу половину XII — XIII століття) слід було докорінно видозмінити. Історія наступного періоду потребувала "звичайного доопрацювання".

Діяла імператриця дуже хитро і підступно. Вона не чіпа- ла історії Київського князівства, що становило небезпеку. Історія Русі на той час була зафіксована не лише в літопи- сах, що зберігалися в архівах Катерини II, а й у літописах литовських, польських, шведських, угорських, грецьких, тюркських, арабських тощо. 94

"Залешанські" ж князівства, тобто майбутня Московія, створювалися поза зв'язком із європейською культурою і поза контактами з народами, які до кінця XII та в першій половині XIII століття могли зафіксувати її конкретизова- ну історію.

Російська імперія зробила, все можливе, щоб н а р о д и По- волжя та Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. А Волзька Булгарія — спалена, її медресе і мечеті зруйновано дощенту, всі куль- турні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Як це відбувалося, ми побачимо нижче.

Однак навіть за таких умов споряджалися одна за од- ною експедицїї в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучи- ти "шкідливі для імперії" джерела. Тобто все, що ми сьо- годні знаємо про походження суздальських князівств і Московїї, нам "склали" "платні співробітники" імперії — найманці Катерини II і їхні послідовники. Всі вони "скла- дали переважно історію Росії" за "катерининськими дже- релами". Після того було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.

Катерина II до кінця XVIII століття сконцентрувала у сховищах усі стародавні літературні та історичні першо- джерела, які зберігалися до того в монастирях, церквах, навчальних закладах, у приватних осіб. Усі вони побували в руках імператриці. До того ж вона постійно поповнюва- ла бібліотеку, музеї, архіви і сховища найкращою євро- пейською літературою, художньою та історичною. її пред- ставники постійно нишпорили по Європі в пошуках ан- тикваріату і стародавніх першоджерел. Грошей на такі цінності К а т е р и н а II не жаліла.

Послухаймо О. В. Храповицького далі:

"Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про древності Слов'ян, із вишукуванням первісного народу" [23, с 12].

"Велено зібрати папери для продовження (писання. — В. Б.) Російської Історії..." [23, с 93].

00

"Вправляються у продовженні Історії Російської; підніс к н и г и і виписки, до того приналежні" [23, с. 44].

"Підніс древню Російську Ідрографію й опис Кавказу, Ренекса, мав за те подяку" [23, с 250].

"Мав від Її Величності подяку за історичні книги, справно перевезені й розкладені одна по одній" [23, с 248].

"Займаються найперше Російською Історією та справа- ми Французькими; отримані знову літописи від Митропо- л и т а Платона, і м е н і двічі підтверджували, а б и скоріше п е - реписати" [23, с 254].

"Підніс переплетені літописці, від Митрополита Платона прислані, з н а й ш о в тут звістку про кончину Київського Ве- ликого Князя Володимира Рюриковича, — мав подяку" [23, с 254—255].

"Виходили (Катерина II. — В. Б.) в кабінет, бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чо- го призвали самого лише Митрополита, його пригощали; до решти не виходили" [23, с 258].

Подібних записів можна запитувати ще з десяток!

Катерина II мала в своєму розпорядженні всі най- давніші шедеври київської слов'янської писемності, у тому числі коштовний твір легендарного Нестора "Повість ми- нулих літ". Цілком можливо, що шедевр міг н а з и в а т и с я по- іншому, і в текст, який дійшов до нас, могли бути внесені істотні зміни. Тут сумніватися не варто, інакше він дійшов би до нас в оригіналі.

А те, що оригінал існував і був у руках Катерини II, засвідчив особисто О. В. Храповицький:

"Взялися за Російську Історію; говорили зі мною про Не- стора. Я: nous l'avons vu en original" [23, с 243].

Останнє речення цієї цитати перекладається з фран- цузької мови так: "Я (О. В. Храповицький. — В. Б.): Ми його бачили в оригіналі"(!!!)

До чудового зізнання статс-секретаря додати нічого. Прошу лише звернути увагу: йдеться про справжній ори- гінал Нестора, без усяких, згодом вигаданих, "літописних

96

зводів". Про те, навіщо ці літописні зводи з'явилися зго- дом, поговоримо н и ж ч е .

Були у Катерини II в руках і інші оригінали першодже- рел, що не дійшли до нашого часу. Зокрема, "Книга сте- пенна царського родоводу", написана духівником Івана Грозного Афанасієм з ініціативи митрополита Макарія.

А л е чимось і "шедевр Івана Ірозного" не влаштовував К а - терину II, хоча він "обґрунтував" "пряму спадковість мос- ковських Рюриковичів від Візантійських імператорів". А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоєм- ний ряд візантійських кесарів.

Здавалося б, чого ще вимагати?

Ми знаємо: Катерина II була німкенею, тобто людиною працьовитою і пунктуальною. Німці пустопорожньою справою ніколи не займалися. Тож марно витрачати час на "твір" російської історії без потреби вона б не стала. Тим паче, що її під ту пору з усіх боків облягли серйозні п р о б л е - ми. Певно, щось у "Повісті минулих літ" та в "Книзі ете- пенній царського родоводу" принципово не влаштовувало Катерину II,

Переконаймося, що і "Книга степенна,.." була в імперат- риці:

"Двічі запросили для розмови про Російську Історію. З а - доволені, що знайшли в Степенній Книзі ім'я опікуна Ко- р о л я Шведського Вольдемара І" [23, с т о р . 255].

Отже, навіщо ж Катерині II знадобилося заново складати родовід "Російських Великих Князів" і писати "Історію Російську"? Вона м а л а стародавні оригінали на руках, і д о - сить було тільки зберегти ці шедеври для нащадків. Навіщо б у л о складати "нові списки"?

Але в тому й полягає таємниця, що до нашого часу дійшли лише "творіння" — "літописні зводи", і назавжди, після Катерини II, зникли оригінали давніх пам'яток. А "літописні зводи", що дійшли до н а с , б у л и знайдені або за ж и т т я Катерини I I , або після її смерті. Таємниця полягала в тому, що до геніального твору Нестора "приточували"

97

"місцеві літописці" чи то "Південної", чи "Північної Русі", аби надати їм достовірності.

Ось що писав про це М. М. Карамзін:

"Я шукав найдавніших списків (а він бо знав, що шука- ти! — В. Б.): найкращого Нестора і продовжувачів його, найбільш характерні, Пушкінський і Троїцький, XIV і XV століть. Варті уваги також Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовсь- кий, Архівський...

Я (М. М. Карамзін. — В. Б.) кажу тут про головні, най- кращі, п р и н а й м н і найвідоміші списки: їх є, може, близько тисячі в Росії, крім багатьох скорочених, писаних зазви- чай у чверть аркуша. Катерина Велика, залюблена в нашу Історію, перша (зверніть увагу! — В. Б.) наказала друкува- ти літописи. Витратили чимало гропіей, але не зробили найпотрібнішого: поважного вченого зводу літописів. Навіщо друкувати одне у двадцяти книгах?..

У кожному з них є щось особливе і справді історичне, привнесене, слід вважати, сучасниками, або із їхніх запи- сок..." [1, том І, с. 2 4 - 2 5 ] .

Хитрою і завбачливою була Катерина II, але надто вже багато довкола неї й після неї було дурнів. Хоч куди пхали- ся, скрізь залишали сліди! У тому й полягала таємниця імператриці, щоб у жодному разі не фіксувати першодже- рела. Такий був задум: з'єднати в "літописних зводах", тоб- то в н а р о д н и х о п о в і д а н н я х , Київ і Московію. Так, в "Іпатіїв- ському зводі" слідом за "Повістю минулих літ" іде Київсь- кий літопис за 1119—1200 роки, далі Галицько-Волинсь- кий літопис, який викладає події з 1201 по 1292 рік. Саме в цьому літописі згадується рік "заснування Москви". А "Лаврентіївський літописний звід" слідом за "Повістю ми- нулих літ" містить опис "літописців Південноруських", а потім "Володимирсько-Суздальської Русі" [25, с 80]. І така, виявляється, в давнину була!

Задум Катерини II підлий: видаються десятки "літопис- них зводів", їх потім "знаходять", де народні генії самі "пере-

98

носять" "право спадщини" від великого Нестора, прадавньо- го Києва і Галицько-Волинського князівства на "Володими- рсько-Суздальську Русь". А вже хто та як складав "північно- російські літописи", відомо тільки Катерині II і графові Анд- рію Петровичу Шувалову.

Ось так працювала "Комісія зі складання записок про стародавню Історію, переважно Росії". І 1792 року в Санкт- Петербурзі з'явився плід її праці — так званий "Львовський звід" із авторством "Літописця Руського". Як бачимо, автор- ство "Комісії" та особисто К а т е р и н и II "скромно" не в к а з а н о .

Всі наступні "літописні зводи" були "знайдені" або ка- терининськими "вихованцями", або особами, зацікавле- ними в їхній появі, і лише уточнювали "північноросійські літописці".

Імперські історики донині "соромляться" визнати "літо- писний звід", виданий 1792 року в Санкт-Петербурзі, кате- рининським. А дарма. Є дуже цікавий доказ цього. Статс- секретар чітко, за днями року, фіксував основні діяння своєї володарки. Отож перша згадка про "заняття" імператриці "Російською Історією" п р и п а д а є на 31 л и п н я 1786 року, а о с - тання — на 29 грудня 1791 року.

Я вже наводив слова, коли "пригощали Митрополита". І після цього дня катерининські "заняття історією" — як відрізало!

"Славленням" К а т е р и н а II і м и т р о п о л и т під ч а с різдвяно- го посту відзначили закінчення "великих справ".

А ось запис про першийдень появи "записок" графаА. П. Шу- валова: "31 липня 1786 року. Відшукав папери... тут є запи- ски Г. Андрія Петровича Шувалова" [23, с. 12].

Так у 1792 році з'явився державними мужами відре- д а г о в а н и й "Літописний звід д е р ж а в и Російської" у п ' я т и то- мах. І мов у анекдоті, складений "Літописцем Руським".

А д а л і пішло-поїхало. Усе і н ш е , як к а ж у т ь , було с п р а в о ю техніки й ретельності.

"Мусін-Пушкін Олексій Іванович... граф, російський держ(авний) діяч... Йому вдалося відкрити Лаврентіївсь- 99

кий літопис... Він опубл(ікував)... "Слово о полку Ігоревім" під назв(ою) "Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северного Игоря Святославо- вича (1800)" [9, том 17, с. 129].

М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:

"Я шукав найдавніші списки... У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий... За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами" [1.том І, с 24].

Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність стано- вища. Виявляється, і Катерина I I , і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими "недоуками". У них, як то кажуть, під рукою були прадавні "літописні зво- ди", а вони їх не помітили, Єпископи не знали, яка старо- давня література перебуває в монастирях, O. В. Храпо- вицький "не зволів" заглянути в б і б л і о т е к у А к а д е м і ї наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не вдали власної бібліотеки,

Природно, всі ці "пошуки" Мусіна-Пушкіна і Карамзіна з погляду сьогодення виглядають елементарною брехнею, Усі "наново розшукані" зводи, як близнюки-брати. "виго- товлені на одній колодці" чи "катерининськими хлопця- ми", чи "першовідкривачами", Кожен із "новознайдених" літописних зводів мав своє уточнення або "додавав" до ки- ївської старовини нову "великоросійську" землю; тверську, рязанську чи московську,

Але всі "новознайдені" літописні зводи пройшли нещадну цензуру, Необхідно усвідомити - Катерина ІІ в питанні видання літератури, особливо церковної та історичної, була надзвичайно жорсткою,

100

Послухаймо російське джерело:

"Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали, що Єлагін дивується, звідки зібрано родословні древніх Князів Русь- ких, і багато чого у себе в Історії поправив...

Тут мовиться про родословні Великих Князів, складені Государинею" [23, с 286].

Запис зроблено 4 травня 1793 року, тобто після видан- ня "катерининського літописного зводу" в 1792 році.

А щоб шановні читачі не мали сумніву, подам ще одну виписку із книги статс-секретаря:

"25 л и п н я (1787 рік). Н а к а з а н о н а п и с а т и в Москву (указ Імператриці), щоб заборонили продаж усіх книг, до свя- тості дотичних, які не в Синодальній друкарні друковані" [23. с 35].

А оскільки в російській історії чимало її діячів право- славна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру — державну й церковну. І та цензура "перетекла" у більшовицьку.

Ось підтвердження цього:

"Ваше преосвященство (митрополит Платон. — В. Б.)... Необхідно, і з поліцейськими н а ш и м и у с т а н о в а м и узгодже- но, щоб к н и г и з його, Новікова, та і н ш и х вільних д р у к а р е н ь виходили не інакше, як після належної цензури, а оскільки чимало з них стосуються закону і справ духовних, то Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні к н и г и випробовували і не допускали, щ о б т у т скрас- тися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлума- ч е н н я , щодо я к и х н е м а є сумніву, що в о н и не нові, а л е с т а р і , від ледарства і неуцтва поновлені" [20, с 124—125].

Тут подається офіційний наказ імператриці, посланий митрополитові Платону в Троїце-Сергієву лавру. Не будемо забувати, що він, с п о д в и ж н и к К а т е р и н и II, провів п р и д в о р і імператриці десять років і отримав сан митрополита з рук Катерини II, н а й в и щ и й на ті часи сан Російської православ- 101

ної церкви. Причому, будучи при дворі, Платон уперше в імперії написав, під наглядом Катерини II, книгу "Церковна Російська Історія".

Так імператриця К а т е р и н а II і митрополит Платон "упо- рядкували" назавжди російську церковну і державну історію, увівши брехню під державний захист. Але на цьо- му не закінчилося придушення всього живого в імперії.

"16 вересня 1796 року був оголошений указ Катери- ни II п р о заборону "вільних д р у к а р е н ь " і п р о запроваджен- ня більш жорсткої цензури. У ньому мовилося:

"Приватними особами заведені друкарні, щоб не допус- кати зловживань ... скасувати... Жодні книги, складені або перекладні в державі нашій, не можуть бути видані х о ч би в я к і й д р у к а р н і б е з нагляду однієї з ц е н з у р , заснову- ваних у столицях наших, і схвалення, що в таких творах або перекладах нічого закону Божому, правилам держав- ним і благопристойності супротивного нема".

При цьому в кожному окремому випадку встановлюва- лася потрійна цензура—вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб" [26, с 132].

Я к щ о хтось гадає, щ о всі ц і "літописні зводи", " з н а й д е н і " після смерті Катерини II, були плодами вільнодумства або наукового о с м и с л е н н я минулого, він дуже п о м и л я є т ь с я . То були "державні, проімперські" писання. Але це — не голов- не. Маючи першоджерела, будь-хто зацікавлений, звер- нувшись до них, міг встановити істину сам.

Російський істеблішмент сотворив колосальний фокус — "загубив" першоджерела. Це було зроблено так грубо та відверто нечисто, що викликає цілком обґрунтовану не- довіру до всіх російських "байкарів історії". Ось як все чи- нилося:

1. Із щоденників О. В. Храповицького відомо, що Кате- рина II і її статс-секретар тримали в руках оригінал твору найдавнішого слов'янського літописця Нестора "Повість минулих літ". Не варто допускати думки, що ці високо- освічені люди не відали, яка то величезна цінність.

102

Однак на запитання, де перебуває оригінал "Повісті ми- нулих літ", н и н і ніхто не відповість. Наймовірніше, після ви- правлення і тиражування його спалили, щоб навіки прихо- вати брехню імперії про спорідненість київської та суз- дальської землі.

2. Послухаймо М. М. Карамзіна:

"У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Пе- тра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два (звертаю ува- гу: два. — В. Б.) скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву (отже, цей літопис існував окре- мо. — В. Б.), і Волинський, р а н і ш е нікому не відомий..." [1, том 1, с 24].

Якщо вірити М. М. Карамзіну, він бачив д в а стародавні оригінали, зшиті в одну книгу. Таке могло бути — ми бачи- ли в цьому розділі, як підручні О. В. Храповицького "оформляли оправу" на "катеринівські літописи", подаро- вані митрополитом Платоном. Але, як ви здогадалися, оригінали і тих двох великих с в я т и н ь до н а с не дійшли: чи випарувалися, чи згоріли, як твір Нестора, чи загубилися як непотріб.

3. А ось найбільш анекдотичний випадок із російської історії:

"Уперше ("Слово о полку Ігоревім". — В. Б.) було опуб- ліковане в 1800 р. з єдиного списку, власником якого був граф О. І. Мусін-Пушкін... Загибель збірника з рукописом під час війни 1812 р. унеможливила нові звіряння з ним (рукописом. — В. Б.)..." [25, с 156].

Справжній шедевр, який був у руках графа, — згорів, хоча сам граф війну 1812 року пережив і помер в 1817 році. Б а ч и т е , я к и й парадокс: г р а ф О. І. Мусін-Пушкін ж и в постійно у своєму палаці в Санкт-Петербурзі, але свій шедевр зберігав у Москві. Я сподіваюся, читачі розуміють — інакше оригінал неможливо спалити.

Мусін-Пушкін розумів: у процесі докладного вивчення "оригіналу" обов'язково виявиться або його підробка під старовину, або спотворення його тексту.

103

Хочу нагадати читачам — у "Слові..." йдеться про події кінця XII століття.

"Прийнято вважати, що "Слово о полку Ігоревім" — патріотичний твір, написаний у 1187 р." [18, с 264].

А тепер згадаймо про іншу подію того часу — про грабіж Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році. Поставимо собі дуже просте запитання: невже справжній віруючий патріот київської землі, який пережив Андрієве осквернення слов'янських святинь, міг у своєму творі сла- вити суздальську землю та її князів? Минуло тільки 18 років, і пам'ять ще волала до помсти.

Відповідь на це запитання очевидна. А доля оригіналу "Слова о полку Ігоревім" визначена цією відповіддю.

Отже, упродовж лише двадцяти років — з 1792 до 1812-го —у Російській імперії, яка мала освічену еліту, загублено або свідомо знищено всі найбільші раритети с т а р о в и н и . Однак давно відомо: одна випадковість — це випадковість, багато випадків — закономірність.

Звідси бере початок недовіра до "великоросійських літописних зводів" — носіїв цілеспрямованої брехні. Од- нак, через брак іншого, звернімося до тих, що до нас дійшли.

Перший, як ми знаємо, був "знайдений" О. І. Мусіним- П у ш і н и м — так званий Лаврентіївський літописний звід. Хочеться одразу відзначити, що О. І. Мусін-Пушкін був од- ним із найвірніших служак Катерини II.

Послухаймо свідка тих часів:

"При волосочесанні покликаний для розмови про Історію і про раритети, представлені Олек. Ів. Мусіним- Пушкіним; це був рубль, невідомо якого, Володимира; у ньому 1/4 фунта чистого срібла; полтина від слова поло- тить" [23, с. 255].

Запис зроблено 7 листопада 1791 року.

Сподіваюся, читачі зрозуміли, яку пильну увагу приділяла Катерина II стародавнім речам. Але в "Запис- ках" О. В. Храповицького ніде не згадано про Лаврентіїв- 104

ський звід, принесений О. І. Мусіним-Пушкіним імперат- риці. Навіть натяку на його існування немає. Отже, його було "знайдено" графом уже після "написання Історії Російської" Катериною II. Тобто він належав до ряду "кате- рининської російської історії". Це дуже важливо, бо одразу пояснює, на віттю його "знайшов" служака імператриці. Але про це поговоримо пізніпіе. З а р а з з в е р н і м о с я до змісту Лаврентіївського літописного зводу. Про що оповідає він?

"Лаврентіївський л(ітопис) слідом за "Повістю минулих літ" містить опис подій південноруських, а потім — Воло- димирсько-Суздальської Русі... Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київсь- ких, а Володимир вважали новим центром політичного життя Русі...

Із 1285 р. у Лаврентіївському ... л(ітопису) починається низка ... датованих тверських звісток, що свідчить про по- чаток тверського літописання. Проглядається в Лаврен- тіївському л(ітопису) і тверський звід 1305 р., що поєднує матеріал різних областей і прагне бути загальноруським" [25, с 80].

Велика брехня нав'язується нам уже 200 років заради "прагнення бути загальноруським зводом". І літописці, ви- являється, київські, суздальські, володимирські, тверські та інші, лише тим займалися, що проповідували "загально- руську ідею" протягом століть: і в 1070-му, і в 1170-му, і в 1281-му, і в 1305-му, і в 1377 роках. Це в той час, коли в київській землі жили поляни та інші слов'яни, а в "Зале- шанській землі" — фінські племена меря, мурома і весь. Це в т о й ч а с , коли ж и т е л і "Південної Русі" люто ненавиділи жи- телів "Північної Русі" (за С. М. Соловйовим і В. О. Ключевсь- ким). Нарешті, це відбувалося в т о й ч а с , к о л и в суздальській землі священики часто не знали "Отче наш", але п р и цьому вони, виявляється, були "великоросійськими державника- м и " . Варто т а к о ж н а г а д а т и , щ о п и с а л и с я т а к і "чудові зводи" у мерянських і муромських "обгороджених (частоколом) селах".

105

Тут, шановні читачі, робіть висновки самі. Тільки ще раз зверніть увагу, що знайшов граф О. І. Мусін-Пушкін Лаврентіївський звід аж у 1792 році. Саме в той час, коли повеліла матінка-імператриця.

Послухайте:

"Лаврентіївський літопис... У 1792 (році) його придбав О.І. Мусін-Пушкін..." [9, том 14, с 90].

Енциклопедія — розумна книга, вона не може дозволити собі написати — "знайшов", вона пише по-сучасному — "придбав". Але чомусь усі "чудові" зводи з'явилися лише після "дивного" творення "російської історії" Катериною II?!

Сподіваюся, ви розумієте всю витончену задумку Кате- рини II. Саме "літописними зводами", яких раптом з'яви- лися тисячі, утверджувалося право Московії, а згодом Російської імперії на спадщину історії і землі давньої Київської д е р ж а в и . Відзначимо, що німецька п а н і висуну- ла і здійснила "блискучу" ідею. У справжньому кате- рининському дусі.

Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?

У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над "Істо- рією держави Російської". І, як сказав Віссаріон Бє- лінський — " . . . Карамзін в ч и н и в його (подвиг, н а п и с а в ш и цю книгу. — В. Б.) не так із історичного, як із чудового бе- летристичного таланту. У його живій і мистецькій літера- турній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини..." Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується "часом смути" — початком XVII століття.

Уже в 1811 році Карамзін прочитав перші глави книги імператорові Олександру І. Я свідомо наголошую на тому факті, що до 1811 року були н а п и с а н і глави про навалу Б а - т и я на суздальську землю. У своїй "Історії" автор вказав на цей ф а к т особисто. І тут ми змушені повернутися до ново- го великого анекдоту Російської імперії. Сівши за стіл,

106

приступивши до створення "Історії держави Російської", М. М. Карамзін перечитав усі "відкриті" до нього "літо- писні зводи", але в жодному з них не в и я в и в ч а с заснуван- ня Москви. А найголовнішою ідеєю суперпатріотичного твору М. М. Карамзіна було прославляння Москви і Мос- ковії за "збирання землі російської". При цьому автома- тично вважалося: якщо "суздальська земля" з'явилася в ч а с и розквіту великого Київського к н я з ю в а н н я , то родин- ний, мовляв, зв'язок видно неозброєним оком. Але в Ка- рамзіна, у процесі викладу "Історії держави Російської", "московський слід" виявився дуже брудним. Хотів того ав- тор чи ні, але йому довелося показати весь шлях прини- ж е н ь Московії після підкорення суздальської землі т а т а р о - монголами. Хоча приниження подаються у хвалебному й величному дусі.

Проте навіть М. М. Карамзін у своїх міркуваннях побачив суперечності. Усі суздальсько-володимирські князівства з 1237 року перетворилися на улуси Золотої Орди. І в той "улусний" ч а с раптом з ' я в л я є т ь с я московське володіння у складі Золотої Орди. Усе свідчить, що відтак Москва як державне утворення повинна вести свій ро- довід із татаро-монгольського улусу. Ніяк не інакше! Адже Московія за допомогою ханських військ поглинала Р я з а н ь , Твер, Новгород, Торжок тощо, л и ш е "збирала" дрібні т а т а - ро-монгольські улуси, залишаючись великим улусом.

Угледівши великих татаро-монгольських предків Моск- ви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не з а л и ш а л о с я роби- ти, як "шукати" новий "літописний звід", аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.

І в 1809 році він "знаходить" так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літо- писці зафіксували нашу появу на світ Божий.

Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше зга- дується слово "Москва". Я сподіваюся, читачі розуміють

107

усю облудність і комічність таких "пошуків", таких "знахідок". Брехня безкінечна.

Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:

"Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо кра- ще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, аби скласти собі за- гальне уявлення про людей і д і я н н я " [1, том І, с 18].

А далі здогадуйтеся, скільки "доважку брехні" підкинув автор "Історії держави Російської".

Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу.

Ось як п е р е д а в М. М. К а р а м з і н с л о в а Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:

"Прийди до мене, брате, в Москву" [б, с 132].

То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради "рюмашки" у "тридесяте царство" за тисячу кіло- метрів через непрохідні ліси та драговини, щоб "засвідчи- ти" появу "Москви".

Не варто забувати, що в ті далекі часи такі "подорожі" дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.

Подальші російські історики самі розуміли цілковиту без- глуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:

"У 1156 р., за літописом, князь Юрій Довгорукий "заложи град Москву" нижче устя Неглінної..." [6, с 132].

Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадо- билося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті "закладати Москву" — залишається великою загадкою.

108

Таку історію Російської імперії з великим "доважком брехні" залишила після своїх "вправлянь" Катерина II та її "Комісія". Як бачимо, в жодному історичному першо- джерелі, крім надуманих ""катерининських літописних зводів", не зафіксований час появи поселення Москва до кінця X I I I століття. І не міг бути зафіксований!

Аналізуючи процес складання "літописних зводів", про- фесор В. О. Ключевський спробував підвести під нього на- укову базу:

"Із часом під руками давньоруських книгарів накопи- чувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів... ті ж, які працювали після первинних місцевих літописців, збирали ці записи, зводили їх у цільну — рік за роком — розповідь про свою землю, до якої від себе дода- вали описи кількох подальших років... При подальшому переписуванні ці зведені літописи скорочувалися або роз- ширювалися, доповнюючись новими звістками і вставка- ми цілих сказань,.. Шляхом переписування, скорочень, доповнень 1 вставок нагромадилася важкодоступна для огляду кількість списків,,,

Первинні записи (першоджерела, — В. Б.), що велися у різних місцях нащої батьківщини, майже всі зникли; але вціліли (наче на спеціальне замовлення! — В.Б.) складені з них літописні зводи" [6с. 17-18].

А як "літописні зводи" були "знайдені", коли, навіщо і ким, — ми вже довідалися вище,

Однак не варто гадати, що Катерина II стала першою л ю - диною, яка написала "власну" російську історію,

До сходження Катерини ІІ на престол у І762 році один із сучасників Петра І — Андрій Іванович Лизлов, який помер 1696 року написав близько 1692 року "Скіфську історію", Саме в цій праці А, І. Лизлов уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи во= на називалася Московією), її відносини з Києвом і Золо- тою Ордою, "Скіфська історія" охоплює період від най- давніших часів до кінця XVI століття,

109

Ось що пише ВРЕ:

"Л(излов) використав велике коло джерел та історич- них) тв(орів) (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти "Казанської історії", укр(аїнські) іст(оричні) праці, польсько-литов(ські) хроніки, тв(ори) латинсько- італ(ійських) та ін(ших) авторів)" [9, том 15, с 84].

"Скіфська історія", х о ч я к д и в н о , н е була в и д а н а д о 1776 року і поширювалася в рукописі. Випустив книгу дуже малими накладами у 1776 і 1787 роках знаменитий видавець М. І. Новіков.

Ось головні думки, які повідав А. І. Лизлов, вивчивши прадавні першоджерела:

1. Монголи, які прийшли 1237 року в суздальську зем- лю, зовсім не монголи, а східні й південні сусіди Московії і Волзької Булгарії — татари, точніше "тартари". І то правда, бо монголи у XIII столітті мали 700 т и с я ч населення й вели одночасно війни в трьох напрямках: Китай, Іран і Європа. Тобто з Монголії походить династія Чингісидів, яка на шляху завоювань втягнула підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і суздальські князівства (земля Мок- сель) увійшли до складу єдиної держави і повсюдно залу- чалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Надалі ми підтвердимо це російськими джерелами.

2. Жителі Московії — це окремий відособлений само- бутній народ, який нічого спільного не має з руссю (Киє- вом), литвою, поляками тощо.

Послухайте А. І. Лизлова: "Скіфія складається з двох частин: одна європейська, у якій живемо ми, тобто: москва ( м о с к о в и т и . — В. Б.), р о с і я н и (українці. — В. Б.), л и т в а , в о л о - хи і т а т а р и європейські (кримські, ногайські т о щ о . — В. Б.)".

А. І. Лизлов не згадує про братання московитів і русичів (етнос Подніпров'я — В. Б.). Навпаки — чітко простежуєть- ся думка про розмежування етносів Московії і Київського князівства.

11О

Зверніть увагу: ця думка панувала в серйозній аналітичній праці 1692 року, тобто до часу, коли Петро І повелів називати Московію — Російською державою.

3. У Лизлова не згадується жодного так званого "літо- писного зводу". Вільно вивчивши чимало архівів, ознайо- мившись із сотнями першоджерел, Андрій Іванович Лиз- лов, який написав "Скіфську історію", ніде (!!!) не виявив жодного (!!!) з багатьох тисяч російських "літописних зводів". При цьому в архівах він був на сотню років раніше від Карамзіних, мусіних-пушкіних та інших катеринин- ських словоблудів.

Книга "Скіфська історія", двічі в и д а н а М. І. Новіковим д у - же маленьким накладом, ніколи більше ні в царській, ні в більшовицькій імперії не перевидавалася.

Самого ж М. І. Новікова, який встиг видати книгу до жорстокої катерининської цензури (пам'ятаємо, заснова- ної 25 липня 1787 року), згодом заарепітували і посадили у в'язницю.

Заради справедливості слід зауважити, що 1990 року, під час розвалу радянської імперії, у Москві втретє за 300 років була в и д а н а "Скіфська історія" накладом п'ять т и с я ч примірників. Але це суті нашого дослідження не міняє.

До катерининського царювання, близько 1747 року, було написано ще одну книгу: "Історія Російська із найдав- ніших часів". Її автором був сподвижник Петра І Василь Ми- китович Татіщев (1686—1750), дуже освічена, як на той час, людина.

Ось що про нього пише ВРЕ, третє видання:

"У 1720—1722 і в 1734—1737 (роках) управляв казенни- ми з(аво)дами на Уралі, заснував (місто) Катеринбург; у 1741—1745 (роках) — астраханський губернатор" [9, том 25, с 297].

В. М. Татіщев мав доступ не тільки до державних і церковних архівів, а й до архівів Казані, Астрахані та Сибіру. Отже, його книга мала посилання на багато пер- шоджерел. Та ось що дивно: і цю книгу не було видано за

111

життя автора. Навіть більше—Татіщеву заборонили її ви- давати, звинувативши в "політичному вільнодумстві та єресі". Згодом рукописи Татіщева зникли.

Ось що писав про це в першій половині XIX століття академік Петербурзької А к а д е м і ї наук П . Г . Бутков:

"Історія" Татіщева видана не з оригіналу, що загубле- ний, а з доволі неточного, неповного списку... При дру- куванні цього списку виключені в ньому судження авто- ра, визнані вільнодумними, 1 зроблено багато про- пусків".

Цікаво, що книгу Татіщева редагував німець, який пере- бував на державній службі, Герард Фрідріх Міллер.

Дуже дивним є той факт, що згодом російський к н я з ь і державний діяч катерининських часів Михайло Михай- лович Щербатов (1733—1790), який також написав із дозволу Катерини II свою "Історію Російську від най- давніших часів", звинуватив В.М. Татіщева, що той по- дав факти і "неіснуючих історичних джерел". Дивне об- винувачення.

З огляду на знання та можливості В. М. Татіщева, його багаторічну державну службу, якось не віриться, щоб цей державний муж мав потребу у вигадках і плагіаті, Цілком імовірно, тут інша причина: усі першоджерела, якими к о - ристувався В. М. Татіщев із 1720 до 1745 року, до 80-х ро- ків XVIII століття були зосереджені в архівах эа сімома з а м к а м и , у сховищах Катерини ІІ, к у д и доступ мали тільки довірені особи.

Лише беручи до уваги таку ситуацію, стає зрозумі- лою думка імператриці, висловлена на адресу князя М, М, Щербатова;

"Ще покликали для розмови про Історію: дивувалися тому, як мілко мислив Князь Щербатов" [23, с. 255].

Ось так просто, за рік після смерті Щербатова, і листопада 1791 року імператриця обізвала князя май- же дурнем, Я гадаю, читачі здогадуються про причину,

112

І останнє, про що хочу повідомити читачам у цьому розділі. Ось слова німця Августа Людвіга Шлецера, який працював у Росії з 1761 до 1767 року:

"У 1720 р. Татіщев був відряджений (Петром І. — В. Б.) до Сибіру... Тут він знайшов у одного розкольника дуже древній список Нестора. Як же він здивувався, коли поба- чив, що той принципово відрізняється від попереднього! Він гадав, як і я спочатку, що існує лише один Нестор і один літопис. Татіщев поступово зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадця- тий..." [31, с 47].

Не висуватиму стосовно цього якихось своїх версій, як не вважаю за потрібне підтримувати існуючі. Будь-якій людині зрозуміло — у контексті "Повісті минулих літ" замішано чималий "доважок брехні". Суть проблеми я ба- чу в іншому: чи не здається дуже дивним той факт, що до нас не дійшли навіть Татіщевські "першоджерела"? Бо ж були вони в руках А. Л. Шлецера, а отже — і в К а т е р и н и II. Цьому не варто дивуватися, такі "дивацтва" супроводжу- ють російську історію повсюдно.

А. Л. Шлецер був першим іноземцем, який видав за м е ж а м и Російської імперії, а саме в Німеччині, своє науко- ве дослідження під назвою "Нестор". Мені не вдалося ознайомитися з доробком А. Л. Шлецера, тому вести мову про нього не маю підстав.

Однак повернімося до писання історії Катериною II та її "Комісією".

Гадаю, саме після повеління Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала за- мислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. З появою на російському престолі Кате- риини II, європейськи освіченої людини, правлячій еліті вдалося загнати сюжет московської історії в задане проімперське русло, поцупивши у Києва його законну на- зву "Русь", приписавши це ім'я фіно-татарському етносу Московії. Усе було обґрунтовано "за потребою":

113

1. Брехливо облагородили Олександра, так званого Невського.

2. Склали м і ф про Москву, п р и х о в а в ш и правду про її та- таро-монгольських прабатьків.

3. Вірного захисника єдності Золотої Орди Дмитрія Донського перетворили на захисника "незалежності Мос- ковії".

4. Тощо...

"Літописні зводи" тисячами заполонили російську істо- ричну науку, а одиничні першоджерела зникли безвісти. І змусили нас вірити цьому фокусові й облуді.

4

У цьому розділі повернемось у XIII століття суздальської землі, я к е т а к цікавило Катерину II, дуже т а є м н и ч и й період в історії Російської держави. ,я б навіть сказав — найбільш прихований. Дослідимо, я к и й ще "доважок брехні" залиши- ли в спадщину нащадкам великоросійські "автори історії". Адже саме там був початок становлення Московії її "дер- жавними зачинателями".

Сподіваюся, ми пам'ятаємо, як незадоволена була Катерина II з утечі князя Володимира Юрійовича від татаро-монголів і його загибелі на річці Сіть. Однак, за джерелами великоросів, на Сіті загинув і великий Володи- м и р с ь к и й к н я з ь Юрій Всеволодович.

Читаємо: "Юрій Всеволодович... Великий князь Воло- димирський...у 1218—1237 рр. Загинув у 1238 р. в битві з татаро-монголами на річці Сіть" [25, с 249].

Слова про "битву" — вимисел сучасних "байкарів історії" імперії.

Складається враження, що саме на річці Сіть, утікаючи від військ Б а т и я , склали свої голови суздальські князі. О д - нак це не так. Більшість із них залишилися живі, здав- ш и с ь на ласку прибульців. За моїми припущеннями, зали- шився живий і Юрій Всеволодович. Є стосовно цього згад- 114

ка у всесвітній історії. Однак питання не принципове, до нього ми повернемося пізніше.

Зараз вивчимо міфи, складені на потребу імперської ве- личі. Навіть ч и т а ю ч и тільки ці вимисли, побачимо, я к и м и міфами огорнули свою історію "найманці" імператриці. Ось як "великий співець величі Московії" М. М. Карамзін розповідав про зайняття великокнязівського Володи- мирського престолу Ярославом Всеволодовичем навесні 1238 року, коли війська Батия ще "гуляли" по землі ростов- сько-суздальській, а точніше — по землі Моксель:

"Батий, немов переситившись убивствами і руйнуван- нями (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.), відійшов на якийсь час у землю Половецьку, до Дону, і брат Георгія (Юрія. — В. Б.) Ярослав — у надії, що буря минула, — поспішив із Києва у Володимир прийняти гідність Велико- го Князя" [1, том III, с 158].

Як бачимо, складали по-мудрагельськи: їде з Києва самовільно посісти престол. З ' я в и в с я х а з я ї н .

А далі, з п и с а н ь того ж автора, відбулися ще більш ней- мовірні події. П р и б у в ш и у Володимир, Я р о с л а в Всеволодо- вич без відома нового хазяїна землі — Батия і його бас- каків, саджає на удільні князювання своїх молодших братів, що якимось дивом залишилися живі, і, як нас на- магаються переконати, встановлює власні порядки.

Послухайте:

"Ярослав приїхав панувати над руїнами і трупами... Ще на дорогах, на вулицях, в обгорілих церквах і домах лежа- ло безліч мертвих тіл... Відновивши спокій та благоустрій, Великий Князь віддав Суздаль братові Святославу, а Ста- родуб Іоанну" [1, том IV, с 161].

Як у той принизливий час стало можливим самовільно здобути великий князівський престол, — знають тільки російські історики. Суздальські селища спалені й зруйно- вані, народ чи то знищено, чи забрано в полон, чи він про- сто втік у ліс, — але великий князь, як бачимо, "негайно сів на престолі". Негоже бо "великоросові" бути без "государя".

115

Російському історикові нічого не варто закинути в оповідь "доважок брехні". Я вже не кажу про саму концепцію опо- віді. Як бачимо, навіть виклад тексту не містить елемен- тарної логіки. Нас намагаються переконати, що татаро- монголи лише прийшли, пограбували і пішли. Однак це свідомий "доважок брехні" в оповіді.

Згадаймо, як уперше зустрілися князі з прийшлими:

"Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх (татар. — В. Б.) ... і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали ... не друзів.., а данників і рабів. "Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша" [1, том III, с. 152].

Як бачимо, татаро-монголи не були тимчасовими прави- телями, вони приходили надовго і воліли мати данину постійну. Багато ростовсько-суздальських князів прийня- л и ц і у м о в и . Я в ж е н а в о д и в с л о в а Л . М . Гумільова, я к "інші міста здалися (Батию) на капітуляцію, і їх пощадили". Але в ч а с и к а т е р и н и н с ь к і подібні думки "про капітуляцію" вва- жалися гріховними і замовчувалися.

Однак істина в тому, що татаро-монголи були дбайливи- ми господарями і не стали руйнувати й палити селища, які з д а л и с я їм, та з н и щ у в а т и к н я з і в . Усі в о н и с т а л и ординськи- ми підданими, д л я чого були залишені, крім князів, б а с к а к и та інші татарські управителі.

Послухаймо свідка тих часів:

"Башафів (Баскаків), або намісників своїх, вони став- лять у землі тих, кому дозволяють повернутися (на князівство); як вождям, т а к і і н ш и м слід к о р и т и с я їхньому мановінню..." [8, с 34].

Тому посідання великокнязівського престолу Яросла- вом Всеволодовичем, слід гадати, відбувалося за зовсім іншим сценарієм. Про це поговоримо н и ж ч е у розділі.

Тим часом спробуємо дослідити питання, де княжив Ярослав Всеволодович безпосередньо перед навалою Ва- тия. І в цьому, здавалося б, зовсім не принциповому пи-

116

ганні вкотре бачимо "доважок брехні" — великоросійська еліта намагалася сховати принципову істину тих далеких часів.

Насправді князь Ярослав Всеволодович ніколи в Києві не княжив, а 1237 року, до навали татаро-монгольських військ, тихенько сидів у одному з уділів володимирсько- суздальської землі.

Ось підтвердження з російських джерел:

"Ярослав Всеволодович... княжив у Переяславлі-Русь- кому, Рязані, Новгороді. У 1238 р., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським" [25, с 249].

Ось і друге підтвердження:

"Ярослав Всеволодович... За заповітом батька отримав Переяславль Залеський... Після загибелі від монголо-та- тар Юрія Всеволодовича став вел(иким) кн(язем) володи- мирським" [9, том ЗО, с 554].

Жодне з російських джерел не подало самого процесу посідання престолу. Звичайна міфологія: прийшов, поба- чив, переміг.

У давньому перебігу подій т р е б а очистити з е р н о від поло- ви. Російські історики, читаючи першоджерела (кате- р и н и н с ь к а "Комісія"), з н а л и , що насправді сталося з к н я з е м Ярославом і його братом Юрієм, але словом про те не прохо- п и л и с я . У с і їхні "твори" повинні були приховати істину. Кате- рининська "Комісія" і наступні її "наслідувачі" свідомо за- мовчували найголовніший період в історії ростовсько-суз- дальської землі. Вони ані слова не сказали читачам, які к н я з і "здалися на милість переможців", хоча т а к и х к н я з і в б у - ло багато. Серед словесного сміття заховали першу зустріч (чи у Володимирі, чи в Рязані) Батия і його полководців із поваленими князями. Будь-яка мисляча людина розуміє: всі ростовсько-суздальські князі, що з а л и ш и л и с я живі, ще 1238 року постали перед ханом для визначення своєї долі.

То навіщо М. М. Карамзін у своїй "Історії" і Катерина II у своїх "вправляннях" запустили "доважок брехні" в оповідний перебіг подій? Відповідь на це п и т а н н я докорінно змінює спо- 117

конвічні принципи походження Московії. Змінює саму суть того, що відбувалося в ті роки. Тут як кажуть, було що прихо- вувати і було чого позбуватися.

Підкоривши народ і завоювавши Володимирсько-Суз- дальське князівство, татаро-монголи, природно, не поки- нули своїх завоювань напризволяще. Інакше який сенс було їх підкоряти. Поза сумнівом, хан Батий після відводу військ із ростовсько-суздальської землі залишив на ній своїх управителів.

Тим п а ч е , ми повинні п а м ' я т а т и (і професор Л. М. Гумі- льов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непо- шкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підко- р и в с я татаро-монголам, був к н я з ь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, я к і н а в і т ь не піднімали зброю проти х а н а Б а т и я , а тільки в т і к а л и від нього, наздогнали на річці Сіть і знищи- л и . Та серед н и х к н я з я Ярослава не було.

Згадайте "Пам'ятні з а п и с к и О. В. Храповицького". Зга- д а й т е велике невдоволення Катерини II.

Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всево- лодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і м р і я т и не довелося. А з д а в ш и с ь ханові під ч а с воєнних дій, завоювати його довіру м о ж н а було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.

Без особистого знайомства, не переконавшись у відда- ності к н я з я Ярослава, Б а т и й не міг допустити навіть до о б м е - женої підконтрольної влади людину, що взялася невідь звід- ки. Головне, що хан у цьому не мав ані найменшої потреби. Він нікуди не квапився. Ніхто серйозно його не турбував у землі ростовсько-суздальській. Про це теж варто пам'ятати.

118

Тому великоросійська баєчка на кшталт "прийшов, побачив, переміг", а в цьому випадку — приїхав із Києва, самовільно посів великокнязівський престол, почав пра- вити — розрахована на невігласів.

З а к о н и Імперії Чингісхана такого не допускали. Під ч а с завоювання Володимирсько-Суздальського князівства хан зробив перепис усього населення. Це зайвий раз свідчить про чітку державну побудову Імперії.

Така історія посідання Ярославом Всеволодовичем Во- лодимирського великокнязівського престолу.

Але в історії з одержанням "ярлика" на велико- князівський престол Ярославом є ще один секрет. Іти- меться про явище відвертого замовчування. Хан Батий, діючи в межах законів своєї батьківщини, навіть цілком довіряючи призначеному на престол князеві Ярославу, не міг покладатися тільки на його слова. Це — неза- перечна аксіома.

Князь Ярослав, уперше одержуючи "ярлик" на велике князювання, повинен був залишити "як заставу" в хана свого старшого сина-спадкоємця. Російські історики це замовчують, а якщо і згадують, то мимохідь.

До речі, посол П а п и Римського П л а н о Карпіні, я к и й по- бував у 1246—1247 роках у татаро-монгольській імперії, саме цей факт засвідчив:

"У Б а т и я ми з н а й ш л и сина к н я з я Ярослава..." [8, с 61].

І більш в и р а з н о :

"В інших же, яким вони дозволяють повернутися (на князівство. — В. Б.), вони вимагають їхніх синів або братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зробле- но із сином Ярослава..." [8, с 34].

Цілком природним та одночасно цікавим є запитання: хто ж із синів князя Ярослава Всеволодовича був у хана Батия "в гостях", а точніше — в заручниках?

Незабаром і на нього ми отримаємо відповідь.

Допоможе нам у цьому згадуваний посол короля Людо- вика IX — Вільгельм де Рубрук.

119

Послухаймо посла Людовика IX:

"Отже, ми з н а й ш л и С а р т а х а біля Етилії (Волги. — В. Б.), за т р и дні шляху від неї..." [8, с 89].

Прошу спинитися, взяти географічну карту та уважно проаналізувати всі свідчення великого мандрівника. При цьому слід врахувати: Вільгельм де Рубрук виїхав із Криму, перетнув Дон нижче Воронежа і зустрів ставку хана Сар- така (Сартаха) за рікою Дон "за три дні шляху" від Волги (орієнтовно 300 кілометрів). Землі "Руссії" лишилися за До- ном, а ставка сина Батия — Сартака влітку 1253 року (ли- пень місяць, за Рубруком) розташувалася на схід від сучас- ного міста Воронежа.

За свідченням Рубрука, на північ від ставки Сартака проживав народ Моксель, жив у лісах, був покорений під ч а с походу Б а т и я , і їхній "государ" із військовою д р у ж и н о ю брав участь у поході татаро-монгольських військ у Європу, де загинув.

П е р ш ніж проаналізувати це свідчення, прошу м а т и на увазі безперечний факт історичного минулого того часу.

Перед походом х а н а Б а т и я в Європу, що п о ч а в с я 1240 р о - ку взяттям Києва, Батий здійснив лише один загальний військовий похід на північ у 1236—1238 роках, коли підко- рив Волзьку Булгарію і ростовсько-суздальські князівства, які на той час мали "державність". Інших "держав" російська офіційна історія в ті часи на території від Смо- ленська й Новгорода до Волги та від сьогоднішнього Воро- нежа і Пензи до Костроми та Ярославля не знає, ніколи нам про них не повідомляла.

Виникає дуже серйозне запитання, відповідь на яке цілком очевидна: чий же "государ" брав участь на чолі моксельської дружини в татаро-монгольському поході у європейські країни?

Відповідь може бути тільки одна: то був князь династії Рюриковичів із ростовсько-суздальських князівств, який здався Батиєві взимку 1237—1938 років.

120

У тому й полягає таємниця "писання історії, переважно Росії" "Комісією" К а т е р и н и II, аби п р и б р а т и з оповіді подібні факти, а скласти байки на кшталт "битви Євпатія Колов- рата".

Вивчимо п и т а н н я докладно. Збережені великоросійські джерела підтверджують появу "міста Пронська" в 1186 році. Князь Пронський брав участь у першій зустрічі рос- товсько-суздальських князів із послами Батия, я к а відбула- ся напередодні навали. "Місто Муром", за тими ж джерела- ми, з'явилося ще у 862 році. Князь Муромський також брав участь у зустрічі з послами хана, які вимагали "деся- т и н и " . "Місто Новгород Н и ж н і й " з а с н о в а н е в 1 2 2 1 році, на- передодні навали татар, великим князем Юрієм Всеволо- довичем, що свідчить про експансію Рюриковичів на схід аж до Волги.

"Спочатку Р(язанню) наз(ваний) центр Рязанського князівства, що був за 50 км на П(івденний) С(хід) від су- часної) Р(язані)" [9, том 22, с 468].

Тобто стара Рязань була обителлю землі Моксель! Як і міста Пронськ, Муром, Нижній Новгород, Володимир, Рос- тов, Суздаль, Галич. Бо:

"Уже в XIII ст. тер(иторія), що населялася мордвою, вхо- дила до складу Рязанського і Нижегородського князівств" [9, том 16, с 567].

При тому свідки того далекого часу Плано Карпіні і Руб- рук стверджували, що хани Орди намагалися позбутися місцевих князів і знаті, щоб передати володіння своєму ро- дові безпосередньо. Отже, п р и б р а т и н а р о д Моксель д о р у к суздальські князі після 1238 року не могли. Орда в тому не була зацікавлена.

Самі великороси з тієї знаменитої катерининської "Ко- місії" запустили відверто дурнувату думку про "Пургасову Русь". За їхнім твердженням, земля мордви в XII—XIII сто- літтях уже була звичайною Руссю і входила до складу "ро- сійських" ростовсько-суздальських князівств.

121

"У XII—XIII ст. розвинулися (у мордви. — В. Б.) феод(аль- ні) стосунки, тривав процес формування політич(них) ут- ворень феод(ального) типу, наз(ваний) у рус(ьких) літопи- сах (літописних зводах! — В. Б.)... "Пургасовою Руссю" [9, том 16, с 567].

Історики подальших часів спробували виправити цю відверту нісенітницю, почавпіи іменувати ті землі "Пургасовою волостю". Гадаю, це суті не з м і н ю є — а д ж е в о - лость теж частина землі Моксель.

Однак повернімося до Вільгельма де Рубрука. Читачі пам'ятають, як багато і заможно жив народ Моксель, во- лодіючи "свиньми, медом і воском, дорогоцінними хутра- ми і соколами".

Зверніть увагу: Рубрук виразно засвідчив, що до 1253 ро- ку Моксель ще була нехрещеною, але розводила свиней, тобто в ж и в а л а в їжу свинину. До речі, свинину їли князі та племена ростовсько-суздальської землі того часу, але не вживали її волзькі булгари і мердас (мордва), які жили на схід і північний схід від Мокселі. Вони були "сарацини", тобто мусульмани. Дуже вартісне свідчення. Моксель, бу- дучи нехристиянською, уже в ті роки дотримувалася дея- ких православних звичаїв. Отже, до XIII століття фінські племена були розділені за релігійною ознакою: одні при- мкнули до мусульманської Волзької Булгарії, а Моксель — до православних.

До речі, у своїй "Історії держави Російської" М. М. Карам- зін, аби напустити більше "доважку брехні", передаючи цей епізод, викладений Рубруком, слово "свині" викинув. Дуже характерний для історика-великороса прийом — вилучати невигідне.

Послухайте:

"... де в густих лісах і в бідних поодиноких хатинах жили Мокшани та Мордовські їхні єдиноплемінники, багаті тільки звіриними шкірами, медом і соколами. Князь цього народу, змушений воювати за Батия, склав свою голову в Угорщині, і Мокшани, п і з н а в ш и т а м Німців,

122

говорили про них з великою похвалою, бажаючи, щоб во- ни позбавили світ (? — В. Б.) від ненависного ярма Та- тарського" [1, том IV, с 190].

Мовчить Карамзін, як у рот води набрав, про свиней і свиняче м'ясо. Чи не дивно? І зміст слів Рубрука змінив принципово, перенісши проблему скорення Моксель у світову. Навіть саме слово "Моксель" довільно підмінив словом "Мокша".

Хочу звернути увагу читачів на інший факт, пові- домлений великими мандрівниками. У Мокселі в ті ч а с и во- дилося багато соколів. Цікаве свідчення! Згадаймо: у мос- ковських князів при дворі існувала навіть посада соколь- ничого.

У своїй "Подорожі в східні краї" Рубрук зафіксував — у главі XVI "Про країну Сартаха і про її народи" — землі та народи, що належали синові Батия: це землі від Дону до Волги і від Чорного моря до північної точки, куди ступала нога татаро-монгольського коня. У тій землі, на північ від ставки Сартака, жило лише "два види народу: Моксель і Мердиніс". Інших історики того часу не з н а л и . Та й не мог- ли знати.

Як ми пам'ятаємо, племена тієї землі м а л и схожі н а з в и : мокша, мурома, меря, мещера, та головне — спілкувалися мовою, спорідненою з угро-фінською. Отож немає нічого дивного, що Рубрук назвав їх одним загальним словом — Моксель! Було б дивно, якби Рубрук, живучи у ставці Сар- така і оповідаючи про його землі та народи, згадав про якесь дрібне плем'я "Моксель" і повністю проігнорував ве- ликі володіння хана, які пізніше одержали в історії велико- росів назву ростовсько-суздальської землі. Це було б навіть більш ніж дивним!

При цьому врахуйте: Рубрук засвідчив, що землі та народу "Русії" між Доном і Волгою не існувало.

У цьому криється наріжний камінь таємниць історії по- ходження московитів, які згодом стали великоросами.

123

І ще про один дуже цікавий факт потрібно згадати. Якщо Рубрук говорить про військову дружину Моксель і її "государя", отже, та військова сила була хоч якось порів- нянна з військами Батия.

Війська ж хана Батия в поході на Європу складалися із чотирьох корпусів, по одному від кожного із синів Чингісхана, що мали володіння в Імперії. Очолювали корпуси внуки Чингісхана:

— від старшого сина Джучі — корпус Бату;

— від другого сина Чагатая — корпус Бурі;

— від третього сина Угедея — корпус Гуюка;

— від четвертого сина Тулуя — корпус Мунке. Корпуси складалися з 25—З0 тисяч воїнів, тобто

загальна маса військ під загальним керівництвом Бату (Батия) і при військовому консультанті Субедії становила 100—120 тисяч осіб. Цю цифру називають і серйозні євро- пейські джерела.

Отже, "государ народу Моксель" повинен був виставити дружину бодай із 5 тисяч осіб, інакше про нього ніхто б не згадав. Важко уявити, що без мордви, муроми, марі, ме- щери, мері і весі в ті часи, після розгрому, можна було вис- тавити такий контингент. Слід пам'ятати також, що за- звичай під час війни татаро-монголи забирали до війська лише кожного третього дорослого чоловіка. Інші охороня- ли державу, пасли худобу, постачали армію всім не- обхідним, годували ч е л я д ь О р д и і с а м и х себе. Про це п и с а в Плано Карпіні. Як на ті часи, то було навіть дуже непро- сто. Інакше кажучи, населення всіх племен Моксель (уся ростовсько-суздальська земля) не могло становити значно більше 100 тисяч осіб. Що цілком відповідає логіці подій того часу.

І останнє, на що хочу звернути увагу: жив народ Мок- сель у глухих лісах, розкидано, у непривабливих хатинах. Про цей факт особисто повідав мандрівник XIII століття.

А ось як про життя людей суздальської землі говорить російський професор:

124

"Ось чому село з одного або двох селянських дворів є панівною формою розселення у північній Росії (Московії. — В. Б.) мало не до кінця XVII ст." [5, с 56].

Надто вже скидається на країну і народ Моксель, що проіснував багато сотень років!

Я розумію, хай би скільки подавалося доказів щодо цьо- го, — знайдуться люди, які не сприймають не лише зви- ч а й н і докази, але навіть н а т я к на те, що подібне могло б у - ти в історії Московії. Вони, отруєні шовіністичною брех- нею і міфами, психологічно не готові уявити, як у ті далекі часи хтось міг гнати їхніх "великих предків" підкорювати Київ і Європу не для самої Московії, а для "звичайних ди- кунів". Вони понині завзято заперечують свої родинні зв'язки та ідентичність із фіно-угорськими племенами: мещера, мордва, мокша, меря, мурома. Цього їхня свідо- мість не сприймає.

Тому обмежуся наведеними аргументами. їх досить. Не годиться серйозно сприймати "державні великоросійські творіння", де володимирські князі к н я ж и л и в Новгороді та Пскові, але — забули прихопити народ Моксель, хоча всі "князівські двори" розташовувалися в землі цього народу. Проповідувати таку думку смішно! Прошу мати на увазі, що є докази від супротивного.

Гадаю, читачі мусять погодитися, — якщо татаро-мон- голи в 1238 році залучили у свої подальші військові похо- ди плем'я Моксель і їхнього "государя", то, поза всяким сумнівом, вони вчинили так само і з "государями" мері, мордви, муроми, мещери, весі. Необхідно лише чітко зна- ти, що закони Імперії Чингісхана для майбутніх велико- росів ніколи не робили винятків. Сперечатись, як бачимо, нема про що.

Отже, князі ростовсько-суздальської землі, а по-старо- давньому — "государі" племен мокші, весі, мері, муроми, мещери вперше рушили підкорювати Європу в складі та- таро-монголъсъких військ. Це діяння їм сподобається і на- далі стане нормою їхнього життя.

125

Не є принциповим п и т а н н я , хто в поході очолював суз- дальські дружини: чи князь Юрій Всеволодович, чи один із його братів. Це не важливо. Поза сумнівом, був то один із суздальських Рюриковичів, перебував він під началом хана і темників.

Викликає незаперечний інтерес інше питання: хто ж "залишився" на великокнязівському престолі у Володи- мирі?

Слід гадати, якщо самі російські історики цього не за- перечують, що на "господі", під наглядом татарських бас- каків, залишився Ярослав Всеволодович. Саме йому дові- рився хан Батий. Очевидно, він більше, ніж інші, зробив послуг, притому вельми цінних, якщо одержав ярлик на великокнязівський престол.

Отже, старшого сина цього князя хан Батий забрав до Орди — в "аманати", чи інакше — в заручники. І сталося це 1238 року, під час одержання Ярославом Всеволодовичем великокнязівського ярлика. Тут іншої думки бути не може.

Необхідно, всупереч усім вигадкам "авторів історії, переважно Росії", запам'ятати: починаючи з 1238-го і аж до 1505 року на престолі в ростовсько-суздальській землі, а пізніше в Московії, не сидів жоден князь, хоч би й вели- кий, а хоч би й удільний, без татаро-монгольського ярли- ка. Ця аксіома відома усьому світові.

І доки ми не перейшли до аналізу подальших подій, хо- чу звернути увагу читачів на ще одну неправду "байкарів російської історії". Ці "штатні співробітники", як і їхні пра- вителі, бездоказово твердять, що, починаючи з XII сто- ліття, а конкретніше — від Андрія Боголюбського, вся си- ла і політична вага Києва перемістилися в суздальську землю. Звичайний бандитський набіг "першого велико- роса" н а м а г а л и с я перетворити мало не на доленосне діян- ня. Однак це була звична "попутна брехня" Російської імперії. Традиційною облудою прикривався і узаконював- ся великий розбій правлячої верхівки новопосталого Рос- товсько-суздальського князівства на чолі з молодшою

126

гілкою династії Рюриковичів. Іншого мотивування, крім грабежу та захоплення чужого майна, вчинок Андрія Бо- голюбського не мав.

Послухайте, що являв собою Київ у 1239 році, напере- додні навали хана Батия:

"Уже Батий давно чув про нашу древню столицю Дні- провську (Київ), її церковні скарби і багатства людей торго- вих. Вона славилася не лише у Візантійській Імперії і в Німеччині, а й у найбільш віддалених країнах східних, бо Арабські Історики і Географи м о в л я т ь про неї у своїх т в о р а х . Онук Чингісхана на ім'я Мангу був посланий оглянути Київ, побачив його з лівого берега Д н і п р а і, за словами Літописців, не міг надивуватися красі його... блискучі глави багатьох храмів у густій зелені садів, — висока біла стіна з її гордими вратами та вежами, спорудженими, прикрашеними мис- тецтвом Візантійським у щасливі дні Великого Ярослава, справді могли здивувати степових варварів..." [1, том IV, с 163—164].

Не будемо дорікати великоросові М. М. Карамзіну в то- му, що він характеризує татаро-монголів як "степових вар- варів". Саме ці "варвари" заклали московську держав- ність. Але російська еліта завжди намагалася забути про своє минуле, про своє с п р а в ж н є споконвічне коріння.

Ми лише намагаємося показати читачам, що збереглася в е л и ч К и є в а до початку 1240 року, після багатьох п о т р я с і н ь і нещасть. Показати словами людини, яка стверджує че- рез десятки сторінок своєї книги протилежне.

Не т а к важливо, що Данило Галицький, Великий к н я з ь , якому в ті роки належав Київ, сидів у Галичі. Як бачимо, вести мову про запустіння і занепад Києва до середини XIII століття принаймні передчасно. Київ завжди був с л а в н и й не т а к своїми к н я з я м и , як — головне — своїм гор- дим слов'янським народом, високим, європейського рівня, освітнім рівнем, культурою, торгівлею і, нарешті, багатством.

127

Так, Київ упав під ударами татаро-монголів, був част- ково зруйнований і пограбований. Але великоросам не варто забувати, що така ж доля спіткала поселення росто- всько-суздальської землі, або землі Моксель.

А для порівняння послухайте, що являли собою міста-села ростовсько-суздальської землі в ті ж роки:

"Не можна не помітити... стосовно міст важливої за своїми наслідками однобічності: у західній половині (Київ та інші. — В. Б.), де була головна історична сцена в давни- ну, ми бачимо низку з н а ч н и х міст, які процвітали саме то- му, що вони були на дорозі з варяг у греки, тобто з Північної Європи у Південну; у північно-східній частині (ростовсько-суздальська з е м л я . — В . Б.)... з н а ч н и х міст не- ма, і тому не справляють вони впливу на подальший пе- ребіг подій, які проходять мимо них. Міста є тут переваж- но великими обгородженими (частоколом. — В. Б.) села- ми..." (7, с 224—225].

Вести мову про втрату Києвом своєї величі і провідної ролі серед справжньої Русі до н а в а л и татаро-монголів при- н а й м н і несерйозно. У той ч а с ростовсько-суздальська зем- ля, не будучи слов'янською, являла собою дику європейську глушину, повністю відірвану від цивілізації. Великий м а н д р і в н и к XIII століття Рубрук, відвідавши ставку Сарта- ка 1253 року, виразно і недвозначно вказав, який народ у "країні Сартаха" жив у лісах від Дону до Волги. У ті далекі часи там проживали "тільки два народи: Моксель і Мер- диніс". Перші в ті часи їли свинину; другі уже тоді спо- відували мусульманську релігію.

Саме із племен Моксель, які спілкувалися на спорідне- ному з фіно-угорським наріччі, бере свій початок ростов- сько-суздальська земля, а пізніше Московія.

Однак сотні років московська панівна еліта нама- гається усім вселити міфічні сказання "катерининської Комісії", що склала "історію, яка переважно стосується Росії". Не все, як б а ч и м о , у н и х гладко.

128

5

11 грудня 1241 року помер великий хан Угедей, третій син Чингісхана, який правив Імперією з 1229 року, тобто після смерті батька.

Хан Батий, онук Чингісхана, що керував татаро-мон- гольськими військами, які спустошували в ті роки Європу, змушений був повернути війська в Поволжя, щоб весь рід Чингісидів і знать Імперії мали можливість прилучитися до обрання нового великого хана.

З'явившись до кінця 1242 року в низов'ях Волги, Батий одразу ж викликав для звіту всіх своїх удільних улусних п р а в и т е л і в . Ось як п р о те повідав М. М. К а р а м з і н , великий майстер "доважку брехні":

"Ніхто не смів йому (Батию. — В. Б.) противитися; народи, Государі намагалися зм'якшити його смиренними Посольствами і дарами. Батий кликав досебе Великого Кня- зя. Непослух здавався Ярославові нерозсудливістю за тодішніх обставин Росії (це Моксель уже стала Росією?! — В. Б.), виснаженої, безлюдної, сповненої руїн і могил... Вели- кий Князь пішов із багатьма Боярами в стан Батиїв, а сина свого, юного Костянтина, послав у Татарію до Великого Х а н а Октая" [1, том IV, с 175].

Дуже багато "доважку брехні" додав "байкар історії" у своє оповідання. Брехня полягає в тому, що син к н я з я Яро- слава був не в Каракорумі у великого хана, а в Батия. Цей факт підтвердив особисто Плано Карпіні. Його слова ми цитували раніше. А по-друге, Костянтин не був старшим сином Ярослава, тобто він не міг бути заручником — ама- натом.

Сказано мимохідь, мовляв, узяв та й послав дитину в Каракорум, куди можна було вирушити, тільки м а ю ч и ли- ста хана Батия, щоб на проміжних пунктах — "ямах" — одержати їжу і коней. Навіть ті, хто їхав із такими листа- ми, гинули в дорозі сотнями. Послухайте свідка того часу Плано Карпіні:

129

"Після цього ми в'їхали в землю Кангітів, у якій, в дуже багатьох місцях, відчувається великий брак води, навіть населення її нечисленне через брак води. Тому люди кня- зя... Ярослава, які їхали до нього в Татарську землю, у ве- ликій кількості померли в цій пустелі" [8, с 50].

В "писаннях" М. М. К а р а м з і н а постійно з р и н а є м а с а ве- ликих "непорозумінь". Незабаром ми переконаємося, що в цій первісній родовідній майбутньої Московії брехня си- дить на брехні, причому відверта. Послухаємо "великого історика" далі:

"Батий прийняв Ярослава з повагою і назвав Главою всіх Князів Російських, віддавши йому Київ... (Ось вона, вічна мрія великоросів! — В. Б.). Так государі н а ш і врочис- то (у ярмі та на колінах, але врочисто! — В. Б.) відреклися від прав народу незалежного і схилили шию під ярмо вар- варів. Учинок Ярослава був прикладом для Удільних Князів Суздальських... (які) били чолом гордовитому Батию, щоб мирно панувати в областях своїх" [1, том IV, с 175—176].

Сподіваюся, читачі розуміють зміст "історичного сло- воблудства", адже князь Ярослав, одержуючи ярлик на "престол" і плазуючи в ярмі, раптом, крім землі Моксель, отримав на додачу Київ, тобто — Русь.

Про володимирський я р л и к М. М. Карамзін узагалі за- був згадати, настільки увійшов в екстаз: усе віддав "вели- кий батько" Батий великоросам — і Київ, і "верховенство всіх князів Російських". Бачите, якими великими були майбутні великороси уже в 1243 році! Гірко і соромно чи- тати це глупство майстра "доважку брехні".

Однак трапилося велике непорозуміння. Чергове. За кня- зем Ярославом пішли лише удільні суздальські князі, інші не поважали чи то Б а т и я , чи самого Ярослава. Досить див- но! Але весь фокус полягав у тому, що сам Ярослав Всево- лодович, одержавши, за Карамзіним, Київ, не виконав веління хана "сісти в Києві", а чомусь опинився у Володи- мирі-Суздальському. Ось вони, "доважки брехні" велико- 130

росів. Читачі розуміють, що ці "перлини" не н а й в и р а з н і ш і . Трапляються ще яскравіші. Брехня про одержання Яро- славом Всеволодовичем ярлика на київський престол спростовується на наступній сторінці с а м и м М. М. Карам- зіним.

Послухаймо:

"Ярослав попрощався навіки з люб'язною батьківщи- ною, крізь степи і пустелі досягши Ханського стану, він се- ред багатьох інших данників упокорився перед троном Ок- таєвого спадкоємця (Гуюком. — В. Б.)... і, одержавши мило- стивий дозвіл їхати назад, скінчив життя на шляху... Вірні Бояри привезли його тіло в столицю Володимирську. Каза- ли, що він був отруєний... Але Моголи, сильні мечем, не мали потреби діяти отрутою, знаряддям лиходіїв слабких. (Ось і визнання попередньої брехні! — В. Б.). Чи міг Князь Володимирської області здаватися страшним Монархові (Гуюку. — В. Б.), який повелівав народами від Амура до ус- тя Дунайського?" [1, том IV, с 176].

Великі князі київські, чернігівські, галицькі, волинські одержать свої ярлики самостійно.

Звідтоді великороси втратили навіть можливість запус- кати "доважок брехні" про належність земель Русі суз- дальському князеві.

М. М. Карамзін, щоправда, ще раз спробував запустити цю брехливу ідейку, передавши від імені хана "ярлик" на Київ князеві Олександру, т а к званому Невському. Але і т а м брехню було видно неозброєним оком.

Кілька сторіч великороси перестали зазіхати на во- лодіння Русі, перетворившись на рядовий улус Золотої Ор- ди.

Наразі ж, за хронологією давніх історичних подій, ми якраз напередодні появи Московії, і великоросійські "автори історії" зі шкіри пнулися, аби "підв'язати" великий Київ до "Залешанської землі". Навіть на татаро-монголів на- магалися посилатися, мовляв, бачите, татарські монархи нам віддавали Київ.

131

Брехня очевидна. Та що вдієш, облуду запущено, і вели- коросам від неї важко відмовитися.

Повернімося в 1246 рік. Ярослав Всеволодович і бояри з веління Б а т и я та за з а к о н а м и Імперії в и р у ш и л и в Карако- рум, аби "схилити шию" перед новим великим ханом. У той час усі управителі улусів з'їжджалися в столицю Імперії Каракорум, бо п р я м и м н а щ а д к а м Чингісидів і пол- ководцям слід було обрати великого хана.

До кінця літа 1246 року великим х а н о м був о б р а н и й Г у - юк, онук Чингісхана.

Не описуватиму торжества, що відбулося у столиці Каракорум. Скажу тільки, що суздальський князь брав у ньому участь, стояв у юрбі біля огорожі "Великої Юрти". Князі втягувалися в життя Імперії, запозичували звички і традиції.

Є історичний свідок, який залишив щоденники, побу- вавши в 1246—1247 рокаху татаро-монгольській Імперії— у Батия в Сараї та у великого хана в Каракорумі. Це відо- мий нам посланець Папського престолу Плано Карпіні. Його свідчення унікальні, безцінні для нащадків. От що повідав Іоанн де Плано Карпіні:

"У той же час помер Ярослав, який був великим кня- зем... Він щойно був з а п р о ш е н и й до матері Імператора, та ... дала йому їсти і пити з власної руки; він повернувся у своє приміщення, одразу занедужав і помер, через сім днів, а все тіло його дивним чином посиніло" [8, с. 57].

Великоросійські "байкарі історії" стверджують, мовляв, князь лише "занедужав" у Каракорумі, а вмер у дорозі. Але подібні фокуси ми вміємо розрізняти, і знаємо, навіщо во- ни підкидалися в історію.

Звертаю увагу на події, що передували 1246 року. Під час походу в Європу (1240—1242 роки) Батий посварився з Гуюком, який був у його підпорядкуванні; відсторонив його від командування корпусом і відправив до батька. Аналогічно він у ч и н и в і з і н ш и м своїм двоюрідним братом — Бурі.

132

Послухаймо професора Л. М. Гумільова:

"Під час походу Батий посварився зі своїми двоюрідни- ми братами, Іуюком, сином самого верховного хана Уге- дея, і Бурі, сином великого хоронителя Яси Ч а г а т а я . Бать- ки стали на бік Батия і покарали опалою своїх синків, які зарвалися, але коли помер у 1241 р. Угедей і влада потра- пила до рук матері Гуюка, Ханші Туракіни, дружини (кор- пуси. — В. Б.) Гуюка і Бурі були відкликані..." [18, с 284].

Дуже цікаво і важливо, що на курултаї з нагоди обрання верховного хана, який відбувся восени 1246 року, не був присутній особисто хан Батий. Він знав, що загрожувало йому в Каракорумі. На Батия там чекала смерть. Усіх су- противників х а н а належало з н и щ и т и , згідно з Ясою (зако- нами Чингісхана).

Ось що про це розповів Плано Карпіні:

"Там вони розділилися, і мати Імператора пішла в один бік, а Імператор в інший, для організації суду. Була схоплена тітка нинішнього імператора, яка отруїла його батька в той час, коли їхнє військо було в Угорщині, звідки внаслідок цього повернулося назад військо, що було у згаданих країнах. Над нею й дуже багатьма іншими було вчинено суд, і вони були вбиті" [8, с 56—57].

Отруївши князя Ярослава, великий хан таким чином висловив ненависть, яку відчував до Батия за своє прини- ження. Суздальський князь Ярослав став лише пішаком у протистоянні між Гуюком і Батиєм.

Продовжимо виклад подій:

"У 1247 році великим князем володимирським став Свя- тослав Всеволодович, молодший брат Ярослава... Олексан- дру (Невському. — В.Б.)... дісталася ... Твер. Але наприкінці того ж року (1247 рік) Олександр і його брат Андрій вирушили до Батия... Від Б а т и я обидва брати поїхали в Ка- ракорум, звідки повернулися на Русь ("байкарі історії" без докору совісті землі племен Моксель називають Руссю. — В. Б.) л и ш е н а п р и к і н ц і 1249 року" [2, № 11, с 2 9 ] .

У цій цитаті два ф а к т и — п р а в д а , і н ш і — з в и ч н а брехня. Справді, в 1247 році Батий видав ярлик на володимирсь- кий престол молодшому братові Ярослава — Святославу. І справді брати Андрій і Олександр, сини Ярослава, "затри- м а л и с я " в Орді до к і н ц я 1249 року. Але зовсім з іншої причи- ни. Вирушити в Каракорум без дозволу Батия ніхто не смів. Звичайний російський міф!

Російські історики намагалися довести, що брати Андрій і Олександр були незадоволені отриманими уділа- ми й вирушили наприкінці 1247 року в ставку Батия спе- речатися з дядьком за великокнязівський престол. Я не знаю, були задоволені чи ні брати отриманими наділами. Це д л я н а с не т а к і важливо. Неправомірна с а м а постанов- ка питання про поїздку заради великокнязівського пре- столу. В поїздці до Батия, а не в Каракорум, зовсім інший мотив, та й учасників було не двоє, а — один. Другий із братів, як ми пам'ятаємо, сидів у Батия в заручниках ще з 1238 року.

Отже, я к и й н е з а п е р е ч н и й історичний ф а к т "обгорнули" міфами російські "байкарі історії"?

Як побачимо далі, це був факт перебування старшого с и н а Ярослава в а м а н а т а х (заручниках) у х а н а Б а т и я . Над- то вже не хотілося великоросійським правителям роз- повідати нащадкам і людству правду про те.

Повернімося до тих далеких часів.

До кінця 1247 року різко загострилося протистояння двох блоків Імперії Чингісидів, що групувалися довкола Батия й Мунке (по-іншому — Менту) — з одного боку, Гую- к о м і Бурі — з іншого. Це не в и г а д к и дослідників. Ні! Про ці події повідав особисто Рубрук:

'Усе ж тут я розповім вам, що сталося з родичами Кен-хана (хана Гуюка. — В. Б.), його с и н о м і ж о н а м и . По смерті К е н - х а - на Б а т и й побажав, щоб Мангу ( М е н г у , Мунке, те саме. — В. Б.) був ханом. Про смерть самого Кена я не міг довідатися нічого достовірного. Брат Андрій (священик, який жив у Карако- румі. — В. Б.) говорив мені, що Кен (Гуюк. — В. Б.) помер від

134

одного лікарського засобу, який дали йому, і підозрював, що цей засіб н а к а з а в приготувати Б а т и й . Однак я чув інше. Саме Кен особисто покликав Батия, щоб той прийшов поклонити- ся йому (ще одне свідчення, що Б а т и й не був присутній на к у - рултаї при обранні Гуюка великим ханом і не присягав йому

1246 року. — В. Б.), і Батий вирушив із великою пишністю. Однак він с а м і його люди дуже побоювалися, і в і н п о с л а в у п е - ред свого брата на ім'я Стикана, який, прибувши до Кена ( Г у - кжа. — В. Б.), повинен був подати йому чашу за столом, а л е в цей час виникла сварка між ними, і вони вбили один одного. Вдова цього Стикана затримала нас на один день, просячи ввійти в її дім і благословити її, тобто помолитися за неї. Отже, по смерті Кена (Гуюка. — В. В.), був за б а ж а н н я м Б а т и я обраний Мангу..." [8, с 113—114].

Ясна річ, готуючись до п р о т и с т о я н н я з Гуюком, Б а т и й у

1247 році покликав до себе у ставку всіх удільних улусних намісників із дружинами (військом). Почалася жорстока сутичка Чингісидів за титул верховного хана, хоча восени 1246 року титул прибрав до рук Гуюк. Верховний х а н Г у ю к побажав розправитися зі своїм головним супротивником і кривдником — Б а т и є м . Він не забув свого п р и н и ж е н н я .

Ось як викладає ті далекі події історик Л. М. Гумільов:

"Гуюк став на чолі стотисячного війська... Сини загиблого (Ярослава. — В.Б.), Олександр Невський і Андрій ... а к т и в н о підтримали Бату, який у 1248 р. мав ... можливість висту- п и т и походом на схід проти великого хана. Гуюк р у ш и в йо- му назустріч, але по дорозі помер за нез'ясованих обста- вин" [18, с 173].

Як бачимо, протистояння між Б а т и є м і Гуюком справді було.

Не варто всерйоз сприймати чергову порцію "доважку брехні" про паритетну взаємодію хана Батия із синами от- руєного князя Ярослава. Це черговий міф-бажання. Суз- дальські князі не могли зібрати в 1247 році значні військові сили. Та й були в ті роки вони лише холуями та- таро-монгольської знаті. Але сам факт їхньої військової

136

участі на боці Батия свідчить багато про що: уже в ті роки суздальські князівства-улуси включилися в активне жит- тя Імперії, до якої ввійшли після 1238 року.

Якщо ж вести мову про військову силу Батия, то варто пам'ятати, що до складу Джучі-улуса входили народи від Іртиша до Карпат, і Батию нескладно було закликати "на свій бік" війська.

Великоросійські "творці історії" намагалися уникати згадок про участь суздальських дружин у внутрішньо- імперських чварах. Намагалися переконати читачів, що суздальські, а пізніше московські князі залишалися поза татаро-монгольською державою. Однак це — чергова ви- гадка. Князі племен мокші, мурому, весі, мері, мещери та інших, я к и м пізніше великороси п р и п и с а л и н а з в у "Ростов- сько-суздальська земля", на сотні років стали молодшими родичами у новій своїй батьківщині — Золотій Орді. Взяв- ши ж участь у військовому поході Батия, Андрій і Олек- сандр, так званий Невський, опинилися в тій "грі" на боці переможця, що й визначило їхню подальшу долю. Інакше були б знищені, як знищили 1251 року всіх прихильників Гуюка.

Цей період російської історії вельми начинений звичайною облудою. "Доважки брехні" туманом заволі- кають оповіді й факти; заплутують й спотворюють хід подій, їхні причини й наслідки; відверто замовчують роки та імена учасників подій.

Однак повернімося до історичної канви оповіді. Брати не могли раніше кінця 1249 року з'явитися в землі росто- всько-суздальській, серед свого народу Моксель. Тільки після смерті Гуюка, я к а н а с т а л а в 1248 році, і після "утря- сання" всіх спірних питань, переконавшись, що не зали- шилося загрози, Батий повернув війська додому.

І тут з'явився черговий міф у російській історії. Брати Олександр і Андрій разом повернулися в Сарай, однак ве- ликокнязівський володимирський престол чомусь одержав не старший — Олександр, а молодший —Андрій. Знову за- 136

гадка! Великороси зазвичай відразу підкинули "доважок брехні".

Послухаймо великого майстра "цієї справи":

"Нарешті Олександр і брат його (Андрій. — В. Б.) благо- получно повернулися від Великого Хана, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю південну Росію (тобто Русь. — В. Б.) і Київ, де панували чи- новники Батиєві. Андрій же сів на престолі Володимирсь- кому" [1, том IV, с 193].

Виявляється, як і батько, князь Олександр одержав у во- лодіння "всю південну Росію й Київ". Але що дивно — не поїхав туди "правити". Відмовився коритися й великому ханові, і Батию. Хочу нагадати, що під словом "правити" необхідно розуміти — служити ханові.

Але той самий Карамзін і оком не змигнув, коли на сусід- ній сторінці спростував свою неправду, повідавши нам про великого к н я з я "південної Росії" — Данила Галицького. Що цікаво, і мандрівник Плано Карпіні у своїх щоденниках спростував ці брехливі вигадки "байкарів історії, переваж- но Росії", залишивши людству свідчення не про міфічного великого князя "південної Росії" — Олександра, так званого Невського, а про справжнього її господаря в ті р о к и — Д а н и - ла Галицького, я к и й м а в титул "Короля всієї Русі".

Ось щоденниковий запис Плано Карпіні, цитований М. М. Карамзіним:

"Але Батий сказав, що він не може нічого додати до відповіді Хана, і дав нам пропуск, з яким ми благополучно доїхали до Києва, де в в а ж а л и н а с уже мертвими, т а к само, як і в Польщі. Князь Руський Данило і брат його Василько ласкаво прийняли нас у своєму володінні" [1, том IV, с 185].

І брехня розвіялася. Сподіваюся, читачі розуміють — після цих слів додавати нічого не потрібно.

Чому великоросійська еліта так затято чіплялася за великокнязівський київський титул, приписуючи його спочатку Ярославу Всеволодовичу, а пізніше — Олек- 137

сандру Невському? Відповідь дуже проста. Саме син Олек- сандра Невського незабаром сяде на московський престол. І м о с к о в и т а м д у ж е хотілося, щ о б їхні п е р ш і к н я з і одночас- но володіли київським князівським титулом. Мовляв, по- гляньте: ми прийняли київський престол у спадщину, навіть татаро-монголи це розуміли й не суперечили.

Ще одна одвічна брехня, запущена великоросами в історію.

Отже, що означає сам факт одержання титулу великого князя Володимирського Андрієм? У цьому випадку або князь Андрій був старшим братом Олександра, або Олек- сандр залишився заручником у ставці х а н а Батия. І пер- ша, і друга версії могли б мати право на життя. "Доважку брехні" запущено так багато, що виключити будь-який варіант було б дуже складно. Однак обидва варіанти не могли збігатися.

Думка про старшинство князя Андрія логічна й доказова ще ось із якого боку. Послухаймо професора В. О. Ключевського:

"... діти Всеволода (Велике Гніздо. — В. Б.) сиділи на володимирському престолі по старшинству: спочатку Костянтин, потім Юрій, за ним Ярослав, нарешті, Свято- слав. Та ж черга спостерігалася і в поколінні Всеволодових онуків. Оскільки в боротьбі з татарами полягли всі сини старших Всеволодовичів Костянтина і Юрія... то володи- м и р с ь к и й престол по ч е р з і перейшов до синів третього В с е - володовича Ярослава: із них сиділи у Володимирі... (другий син Андрій. — В. Б.), старший Олександр Невський, потім третій Ярослав тверський, за ним молодший Василь кост- ромський..." [6, с 121].

Як бачимо, черговості старшинства великокнязівсько- го володимирського престолу дотримувалася ціла н и з к а — аж дев'ять — князів. Однак із п р и з н а ч е н н я м Андрія вели- ким Володимирським князем чи то сталася помилка, чи все відбулося цілком природно.

138

Я спробував з'ясувати рік народження князя Андрія Ярославовича й наткнувся на знак питання. У довіднику "Література і культура Древньої Русі", на сторінці 250 замість року народження князя стоїть жирний знак пи- т а н н я . До речі, й рік народження Олександра, т а к звано- го Невського, в російській історії встановлений приблиз- но і підігнаний під "Невську битву". Всі ці маніпуляції пророблені недарма і мали цілком конкретну мету — приписати Олександрові зайвий десяток років. Незаба- ром до цієї думки нас приведуть також інші дивні збіги.

Нарешті ми підійшли до запитання, про яке згадували давно: хто був у заручниках в хана Батия з 1238 року? Як звати цю людину?

Досліджуючи п и т а н н я , слід п а м ' я т а т и : у з а р у ч н и к а х міг бути не просто один із синів к н я з я , як н а м мимохідь натя- кає "байкар" М.М. Карамзін, а тільки перший прямий спад- коємець князя Ярослава Всеволодовича. Татаро-монголи добре знали закони успадкування влади в суздальських Рюриковичів. До речі, вони їх непогано притримувалися надалі.

Отже, все свідчить про те, що аманатом у Б а т и я з 1238 ро- ку був старший син князя Ярослава — Олександр, який одержав згодом, через сотні років, додатковий титул—Нев- ський. Батий віддав у 1249 році володимирський велико- князівський престол братові Олександра — Андрію тільки тому, що й у 1249 році Олександр далі сидів при ставці Ба- т и я в аманатах. Це підтвердив у 1246—1247 роках великий мандрівник і посол — Плано Карпіні. Не цитуватиму по- вторно його слів.

Історики Російської імперії, залежно від поглядів, або із захватом, або між іншим повідомляють читачам про по- чесне братання Олександра Невського із сином хана Ба- тия — Сартаком. Окремі "літописні зводи" навіть стверд- жують, що Олександр Невський був "прийомним сином" хана Батия. Гадаю, такі твердження робилися не просто так. Історії факт братання (на крові!) Олександра й Сарта- ка справді відомий.

139

Ось як про цей факт дуже коротко й стримано оповідав історик Л. М. Іумільов: "У древніх монголів був зворушли- вий звичай братання. Хлопчики або юнаки (це важливо!!! Прошу саме на це звернути увагу. — В. Б.) обмінювалися подарунками (і не лише: різали собі руки, змішували кров з молоком, п і с л я чого п и л и н а п і й по черзі, вимовляючи с л о - ва обопільної клятви. — В. Б.), с т а в а л и андами, н а з в а н и м и братами. Побратимство вважалося вищим від кревного споріднення; а н д и — як одна душа: ніколи не покидаючи, рятують один одного у смертельній небезпеці. Цей звичай використав Олександр Невський. Побратавшись із сином Батия Сартаком, він став мовби родичем хана і, користу- ючись цим, відвів багато лиха від російської землі" [18, с 132—133].

Усі російські історики в свої оповіді запускали той чи інший "доважок брехні". Іумільов, повідомивши факт бра- тання Сартака з Олександром, скромно промовчав — коли це могло с т а т и с я , в якому році. Він з н а в про н а я в н і с т ь вели- чезної кількості неправди і міфів у російській історії, однак промовчав. Навіть питання про братання докорінно спо- творив.

Шановні читачі, настав час самим подумати й від- повісти на запитання, які виникають і на які російські "байкарі" не дають відповідей, тікають від них.

Отже, к о н к р е т н і з а п и т а н н я : в я к о м у році могло відбути- ся б р а т а н н я Сартака і Олександра? Скільки років у ті роки було хлопчикам або юнакам?

При цьому нагадую, що, за монголо-татарськими зако- нами, людина в 16 років вважалася повнолітньою, тобто виходила з віку хлопчика і юнака, ставала дорослою.

Послухаймо все того ж Л. М. Іумільова:

"Адже відомо, що Темуджин (майбутній Чингісхан. — В. Б.) женився з Борте, досягши повноліття, тобто 16 років" [18, с 209].

Із цього випливає, якщо дотримуватися законів імперії Чингісидів, що братання між хлопчиками або юнаками,

140

Олександром і Сартаком, мало відбутися у віці від 8 до 15 років. І не пізніше!

Ще раз звертаю увагу на необхідність дотримувати са- ме законів татаро-монгольської імперії, їх у XIII столітті дотримувала в с я з н а т ь держави. Не м о ж н а керуватися ви- мислами і д е р ж а в н и м великоросійським б а ж а н н я м .

Для відповіді на поставлені з а п и т а н н я , з огляду на коло- сальний "доважок брехні" у російській історії, пропоную йти від династійної лінії Чингісхана.

Велика Радянська Енциклопедія у 3 томі на сторінці 46 стверджує: "Батий... (1208—1255), монгольський хан, син Джучі, внук Чингісхана. Після смерті батька (1227) став главою Джучі-улуса".

Як бачимо, хан Батий народився 1208 року. Отже, його старший син Сартак міг з'явитися на світ приблизно у 1228—1232 роках. Тобто, заокруглюючи, ми маємо право припустити, що рік народження Сартака — 1230-й. Це на- далі підтвердиться й іншими викладками.

Дуже уважно простудіювавши М. М. Карамзіна, можна встановити роки, коли могло відбутися зближення і бра- тання Сартака з Олександром:

1238 рік — одержання ярлика на князівський престол батьком Олександра, Ярославом Всеволодовичем. М. М. К а - рамзін цю зустріч замовчує.

1243 рік — поїздка Ярослава Всеволодовича в ставку Ба- т и я , зафіксована М.М. Карамзіним. Син міг бути з батьком.

1246 рік — поїздка батька Олександра в Каракорум із обов'язковим заїздом у ставку Батия. Після цієї поїздки батька Олександра не стало.

Сподіваюся, читачі розуміють, що роки з 1243-го і далі слід виключити, бо, за російськими в и г а д а н и м и "джерела- ми", Олександру в 1243-му вже "стукнуло" 23 роки, і підтримати "древній монгольський звичай братання хлопчиків і юнаків" він не міг. Зостарівся. Залишаються роки з 1238 по 1242-й.

141

Як ми знаємо, в 1239 році Батий пішов у похід на Київ і далі — в Центральну Європу. А повернув татаро-мон- гольські війська в південне Поволжя аж 1242 року. Отже, Олександр мусив бути аманатом (заручником) у Ба- тия до 1239 року й залишатися при родині хана. Звісно, і син х а н а Б а т и я Сартак, якому до 1239 року минуло 9 чи 10 років, участі у військовому поході не брав, а залипіався вдома, у Поволжі, з матір'ю.

Я свідомо поки що не торкаюся різниці у віці Сартака й Олександра. Про це поговоримо пізніше.

Хочу нагадати читачам: діти-заручники улусних пра- вителів Батия, як засвідчив Плано Карпіні, "перебували при особистому дворі Хана". Виходить, два хлопчики (а це саме так!) із 1238 по 1242 роки виховувалися й росли поруч, бігали разом степом, об'їжджали одних коней, гралися в одні ігри. Читачі розуміють, що степовик Сар- так, хоча й був сином хана, виховувався вільною, неза- лежною у своїх вчинках, у своїй поведінці людиною.

І тут ми знову вперлися у вік Олександра, так званого Невського, народженого, за російськими джерелами, чи 1220-го, чи 1221 року. Народжений у 1220 році, Олек- сандр ніколи б не зміг стати андою (братом) Сартака, я к и й народився орієнтовно в 1228—1232 роках, — адже він був би до 1 2 3 8 року дорослим чоловіком (18 років), а Сартакові у 1238 році було тільки 8 років.

Чоловік не міг брататися з хлопчиком! А заступництва підданого васала над сином хана, елементарно, не могло бути! Це незаперечна істина.

З історії відомо, що саме в 11 років прадід Сартака — Те- муджин (Чингісхан) і Джамуха стали андами.

Послухаймо історика Л. М. Іумільова:

"Коли Темуджинові сповнилося 11 років... він разом із Джамухою грався на льоду Онона, і тоді вони вперше обмі- нялися подарунками, а навесні того ж року заприсяглися один одному у вірності як анди (виконали ритуал клятви на крові! — В. Б.)" [18, с 133].

142

Я впевнений, що Сартак знав звичай посвяти в анди і пам'ятав давню легенду про свого прадіда Чингісхана. Такі речі в народі зберігалися століттями.

Ось і замкнуто порочне коло з "доважком брехні". Олек- сандр, т а к званий Невський, — а н д а Сартака, про що свід- чить історія, не міг народилися в 1220—1221 роках. Це звичайний міф катерининської "Комісії", яка "придумува- ла історію, переважно Росії". Він народився, як і його анда Сартак, у 1228—1232 роках. І всі вигадки про "великі" пе- ремоги Олександра, нібито ним здобуті під Новгородом, — елементарна брехня. Чужі діяння, заради звеличення Московії, приписали Олександрові, який виховувався з 1238 до 1252 року при дворі хана й віддано служив своїй батьківщині — Золотій Орді.

У світовій скарбничці пам'яті збереглися документи, я к і побічно підтверджують наші висновки. Як пам'ятають чи- тачі, Плано Карпіні, який побував у 1246—1247 роках у ставці Б а т и я і в Каракорумі, у своїх спогадах ніде не згадує про хана Сартака. Тобто до літа 1247 року Сартак ще не відокремився від батька, а був серед його родини й кочо- вища, а отже, величався не ханом, а — сином Батия.

Згадаймо: і сам хан Батий відокремився від свого батька тільки влітку 1227 року, коли йому сповнилося 19 років. О с о - бисто дід Чингісхан призначив Батия старшим у Джучі- улусі та закріпив за ним західні землі імперії. Так само вчи- н и в і Б а т и й , коли після військового п р о т и с т о я н н я з Гуюком, що закінчилося 1249 року встановленням спокою в імперії, відокремив від своєї родини Сартака, закріпивши за ним землі від Волги до Дону, куди увійшла і вся "Ростовсько-Суз- дальська земля", за Рубруком — земля Моксель.

Саме цей непрямий факт свідчить про народження Сар- така в 1228—1232 роках і його відділення від батька орієнтовно в 1249—1250 роках, у 19—20-літньому віці, тому що Плано Карпіні в 1247 році ніде не згадує про самостійне кочовище хана Сартака, називаючи кілька десятків інших х а н і в Імперії. А Рубрук, п о с л а н н и к французького короля Лю- 143

довика IX, в 1253 році вирушає саме до хана Сартака з ко- ролівською грамотою, почувши про християнську віру хана. Ці 2—3 роки (з 1249 по 1252) і знадобилися, аби звістка про С а р т а к а - х р и с т и я н и н а дійшла до європейських столиць.

Отже, здогад про народження Сартака приблизно у 1228—1232 роках правильний. Він всебічно стикується і обґрунтовується.

Настав час відстежити згадки мандрівників, цих основ- н и х свідків, стосовно "сина к н я з я Ярослава", я к и й перебу- вав у 1246 році при ставці хана Батия.

Звертаю у в а г у — с и н к н я з я Ярослава перебував саме п р и ставці х а н а Б а т и я , а не в Каракорумі, як стверджував май- стер "доважку брехні" незабутній М. М. Карамзін. При цьо- му Плано Карпіні ніде не з г а д а в про " к н я з я , с и н а Ярослава", а лише про "сина князя Ярослава", який був у заручниках (аманатах) при дворі Батия. Тобто він говорив про юнака, який ще не одержав титулу князя, і не мав свого уділу або престолу. Однак ц е й "син к н я з я Ярослава" був н а б л и ж е н и м до Батия й користувався його повною довірою.

Послухаймо Плано Карпіні:

'Тут недавно трапилося, що Михайла, який був одним із в е л и к и х к н я з і в Руських, коли він п р и й ш о в на поклін до Ба- т и я , в о н и змусили п р о й т и м і ж двох вогнів; опісля в о н и ска- зали, щоб він поклонився на полудень Чингісхану. Той відповів, що охоче поклониться Батию й навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, тому що християнам цього робити не личить. І, після того, як йому багато разів сказано було поклонитися, а він не побажав, вищезгаданий к н я з ь передав йому через с и н а Ярослава, що він буде в б и т и й , я к щ о не поклониться. Той відповів, що кра- ще бажає вмерти, ніж зробити те, чого не личить.

І Батий послав одного охоронця, який бив його п'ятою в живіт проти серця т а к довго, поки той помер... Після цьо- го йому відрізали голову ножем..." [8, с 8].

Із цієї оповіді в и п л и в а є , що "син Я р о с л а в а " був довіреною особою, перекладачем хана Батия, доносив його веління

144

Чернігівському князеві Михайлу; добре з н а в т а т а р с ь к у мо- ву, що свідчило про його перебування п р и дворі не п е р ш и й рік. Жоден із татаро-монгольських ханів не наближав до себе чужих неперевірених людей. Навіть цілком набли- жені до хана люди могли з'явитися перед н и м тільки з йо- го дозволу. Обидва мандрівники на цьому наголошували не р а з , і ми не маємо підстав не вірити їм.

І друге: "син Ярослава" у 1246 році ще не став самос- тійним князем, а був саме в тому віці, коли людину ще ве- личають "сином". Тобто, у 1246 році "син Ярослава", як і Сартак — син Батия, ще не вийшов із "синівського" віку.

Побувавши 1253 року в ставці Б а т и я , Рубрук уже не за- став у ній "сина князя Ярослава". Як не застав він при ставці Батия й Сартака. На той час Сартак уже мав влас- ну ханську ставку.

Андами Сартак і Олександр стали до появи в Орді Плано Карпіні, бо на той час обом минуло по 15—16 років. Отже, Олександр Невський, щоб побрататися із Сартаком і заслу- ж и т и довіру х а н а Батия, повинен був перебувати п р и дворі хана принаймні кілька років до 1246-го, і саме в дитячому або юнацькому віці. Тим часом, як свідчить Плано Карпіні, а всі історики-великороси з цією думкою погоджувалися, — в заручниках при дворі Батия був лише один "син князя Ярослава", до речі, чомусь без згадування імені.

Звідси може бути єдиний висновок: заручником у Б а т и я з 1238-го й по 1252 рік був старший син к н я з я Яро- слава — Олександр, незаслужено прозваний Невським. Інших пояснень немає!

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що князь Олександр, так званий Невський, одержав великокнязівський воло- димирський престол із рук свого анди — хана Сартака в 1252 році. Ростовсько-суздальська земля, або, як її на- звав великий мандрівник Рубрук, — земля Моксель у 1249—1250 роках за рішенням Батия відійшла до Сар- така разом із іншими володіннями від Волги до Дону. І цілком зрозуміло, що один зі своїх улусів Сартак віддав

145

довіреній людині, своєму анді — Олександрові, так звано- му Невському.

Вихований у татаро-монгольському середовищі, прий- нявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти яр- ликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

"Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем... Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака... І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома" [18, с 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександ- ра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагав- ся вести незалежну від татаро-монгольської Орди політи- ку. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карам- зіним і подібними "байкарями історії". У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з Гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років жит- тя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степо- вика-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, се- ред яких виріс, їхній стиль поведінки і психологію вчинків. Він чітко розумів, що має єдиний шанс посісти володимирський великокнязівський престол, прибравши з дороги брата Андрія. І слід було квапитися, доки влада була в руках у анди — Сартака. Олександр, так званий

146

Невський, скористався своїм підлим ш а н с о м . Навіть вивча- ючи лише "писання" М. М. Карамзіна, можна чітко про- стежити мерзенні в ч и н к и Олександра. Я с н а річ, М. М. Ка- рамзін назвав звичайну зраду доленосним героїчним ак- том. Але цим грішили всі "автори історії, переважно Росії".

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"Неврюй, Олабуга, прозвищем Хоробрий, і Котья, Воєво- ди Татарські (до речі, всі полководці хана Сартака! — В. Б.)... наздогнавши Андрія біля Переславля, розбили Князівську дружину й мало не схопили самого Князя. Зрадівши випад- ку мстити Росіянам (це в землі Моксель, уявіть собі! — В. Б.) як заколотникам, юрби (як принизливо: не війська, а юрби. — В. Б.) Неврюєві р о з с и п а л и с я по всіх о б л а с т я х Володимирсь- ких, брали худобу, людей, убили в Переславлі Воєводу, дру- жину юного Ярослава Ярославовича (молодший брат Олек- сандра. — В. Б.), полонили його людей і зі здобиччю пішли.

Олександр ... визнаний в Орді Великим Князем, з тор- жеством (і з т а т а р с ь к и м и військами! — В. Б.) в'їхав у Воло- димир" [1, том IV, с 195].

До речі, незабаром і Андрій, і Ярослав повернулися на- зад, "схилили шию" перед ханом Орди і сіли на удільні улусні престоли. Це зайвий раз підтверджує нашу думку: Андрій не повставав проти Батия, не піднімав меча на та- тар, а став жертвою зради рідного "братика".

Так уперше в мирний час привів Олександр, т а к з в а н и й Невський, татаро-монгольські війська в суздальську землю. Він буде приводити ці війська ще не раз.

Нам варто запам'ятати: то був перший великий князь ростовсько-суздальської землі, який особисто привів татаро- монгольські каральні війська на рідну землю. Він запо- зичив правила управління народом у татаро-монголів, як одночасно запозичив у них і правила особистої поведінки.

Надалі, починаючи з 1252 року, ростовсько-суздальські князівства, пізніше Московія, відтак Російська імперія бу- дували свою державність чітко за татаро-монгольськими канонами, привнесеними на цю землю князем Олександ- ром Ярославовичем.

147

Як не дивно, але й більшовики (комуністи) притримува- лися тих же методів управління державою: жорстока деспотична централізація влади, знищення найменшого інакомислення, загальне заохочення доносів і зрад- ництва, нарешті, постійний військовий експансіонізм під брехливим прикриттям інтернаціоналізму.

Послухаймо ректора Російського державного гумані- тарного університету Юрія Афанасьева:

"Історія завжди "присутня" у сучасному. Інший підхід буде однобічним...

За Івана III почалося розширення Росії (Московії! — В. Б.). Потім був Петро 1. І далі вже ніхто не думав зупиня- тися. Всі ресурси використовувалися для того, аби щось завойовувати. А потім облаштовувати ці території не всти- гали — тільки обороняли.

Пам'ятаєте, у Бердяева: Росія пришиблена своєю ши- рочінню. Це і в завоюваннях, які країна не могла перева- рити, і в черевику, яким Хрущов стукав в ООН, і в бажанні ощасливити увесь світ соціалізмом.

Ми нормально ніколи не жили: то наздоганяли, то завойовували, то оборонялися" [36, № 2 1 3 , с 2].

За 525 років (із XIV до XX століття) Російська імперія і її попередниця — Московія воювали 329 років. Таку психо- логію розбою й бандитизму заклав у свідомість московитів "незабутній" Олександр Невський. У запозиченні в Золотої О р д и й н а с а д ж е н н і в Московському улусі с а м е такої держав- ності полягала найбільша заслуга Олександра Невського перед майбутньою Московією і її істеблішментом. Інші "по- двиги" Олександра Невського — від лукавого і є звичайною брехнею "істориків, які складали історію, переважно Росїї".

Усі діяння Олександра на великокнязівському поприщі, п о ч и н а ю ч и з 1252 року, його синів і н а с т у п н и х спадкоємців були неймовірно жорстокими й аморальними навіть за мірками тих часів, як стосовно народу ростовсько-суз- дальської землі й Московії, а точніше буде сказати — до на- роду Моксель, так і щодо сусідніх народів.

148

Ці "подвиги" перших татаро-монгольських ставлеників Володимирського й Московського, який зароджувався, улусів ми й розглянемо у наступному розділі.

6

Отже, в 1252 році, зрадивши брата Андрія, великим Во- лодимирським князем став Олександр Ярославович, так званий Невський.

З а великоросійськими літописними зводами, ж и т т є п и с Олександра нібито створений у 80-ті роки XIII століття в літописі "Повість про житіє Олександра Невського".

Природно, ніхто ніколи не бачив цього літопису в ори- гіналі. До нас дійшли так звані "літописні зводи", тобто поліпшені за допомогою "доважку брехні" варіанти, напи- сані через сотні років.

Ось як про це с к а з а н о у словнику-довіднику "Література і культура Древньої Русі" на сторінках 42—43:

"Повість дійшла до н а с у різних редакціях ХІІІ—ХVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого зали- шається наразі спірним (культурно кажучи — спірним, а потрібно сказати — облудним беззаперечно. — В. Б.) ... Упродовж кількох століть перша редакція ("житія". — В. Б.) неодноразово перероблялася. У наші часи відомо 13 ре- дакцій твору. До кінця не з'ясовані в з а є м и н и м і ж старши- м и р е д а к ц і я м и . . . і р е д а к ц і є ю Софійського п е р ш о г о літопи- су".

Так писалося "житіє". Я не проводитиму нового дослідження цього питання. Те, що це писання начинене безліччю "доважку брехні", — не викликає сумніву. Бо над- то вже ретельно вивчала питання Катерина II, воліючи "зі- грати з татарами жарт". Але, як бачимо, її "жарти" дійшли до нас "Повістю про житіє Олександра Невського"...

Ставши з допомогою військ Сартака великим Володи- мирським князем, Олександр княжив близько 11 років. Абсолютно всі діяння князя як управителя рядового тата- 149

ро-монгольського улусу були спрямовані на залучення суздальської землі в є д и н у с и с т е м у д е р ж а в н о г о господарю- вання Золотої Орди. Згадайте: саме за Олександра з веління хана були проведені переписи населення спочат- ку суздальської, а пізніше новгородської земель. За Олек- сандра вперше встановлена подушна плата данини, для чого татаро-монгольські чисельники провели перепис на- селення. В роки князювання Олександра налагоджено вільне переміщення купців, ремісників та чиновників із п і в д е н н и х улусів Золотої О р д и в північні, охоплюючи Нов- город і Володимир, і навпаки: з північних улусів — на південь. Війська Володимирського улусу постійно брали участь у воєнних діях Золотої Орди. Про це ми розповімо нижче.

Нарешті, саме за вказівкою князя Олександра і митро- полита Кирила 1261 року в Сараї, при ставці хана, була заснована Сарська єпархія. Я сподіваюся, читачі ро- зуміють, що єпархія повинна була обслуговувати значну кількість православного суздальського люду, який перебу- вав у південних улусах Золотої Орди.

Саме за Олександра Невського в суздальській землі відбулося перенесення титулу всесвітнього царя з Візантійського імператора на хана Золотої Орди. Так хан Великого Степу став легітимним Царем у свідомості суз- дальських князів, священиків і народу. Цими діяннями Олександр Невський заклав наріжні камені в систему п р и л у ч е н н я суздальської землі до єдиного "кровообігу" Зо- лотої Орди.

Ясна річ, не все було так просто, як хотілося Олександ- рові. Дуже часто йому доводилося звертатися за військо- вою допомогою до монголо-татар, щоб ретельно виконати веління ханів, аби втихомирити люд, що збунтувався. Протягом 11 років Олександр Невський як мінімум п'ять разів приводив татаро-монгольські війська в суздальську й новгородську землі. Врахуйте, що татаро-монголи лише за допомогою Олександра Невського змогли підкорити ве- 150

ликий Новгород. Як бачимо, серед суздальських князів знайшовся охочий зрадити новгородців.

Ось роки "найбільшого братання" Олександра Невсько- го з татаро-монголами:

1252 рік. Олександр з допомогою військ анди Сартака вчинив переворот у суздальській землі, скинув брата Андрія, отримав від хана ярлик на великокнязівський во- лодимирський престол. Скільки при цьому загинуло лю- дей, великоросійські "байкарі історії" скромно замовчу- ють.

1257 рік. Князь Олександр привів татаро-монгольські військові загони в суздальську землю. За їхньої застраш- ливої підтримки провів подушний перепис у Володи- мирському улусі. Бунтівників знищував безжалісно.

1257—1258 роки. У зимовий час князь Олександр повів татаро-монгольські загони і татарських чисельників у новгородську землю, намагаючись провести перепис на- селення Новгорода. Спалахнуло повстання. Сина Василя, який назвав батька зрадником, віддав на розтерзання та- таро-монголам. Населення жорстоко покарав: "оному носа урезаша, а иному очи выимаша". У зв'язку з т и м , що бага- то людей втекло у ліси, перепис населення не відбувся.

1259 рік. Олександр Невський вдруге привів татаро- монгольські війська й чисельників до Новгорода. Місто б у - ло повністю оточене й блоковане. Під страхом повного знищення Орда таки підкорила стародавній Новгород. Князь Олександр виконав своє "велике призначення". Скільки того разу загинуло новгородців, російські "опові- дачі історії" замовчують.

1262 рік. Татаро-монгольські війська придушили бунт у суздальській землі, що спалахнув на ґрунті невдоволення при зборі данини. Князь Олександр брав особисту участь у придушенні бунту в Ростові, Володимирі, Суздалі, Яро- славлі. Однак монгольські баскаки лишилися незадово- лень Олександра терміново викликали в Орду, і оскільки було пролито татаро-монгольську кров, князь із Сараю жи- 151

вим не повернувся. На той час анди Сартака серед живих уже не було.

Хоч як намагався Олександр Невський вислужитися й догодити Золотій Орді, але закінчив життя, як і батько.

Не слід забувати, що з 11 років свого служіння татаро- монголам на престолі великого к н я з я Олександр не менше 5 років провів у Золотій Орді, ретельно осягаючи татаро- монгольські звичаї та науку управління улусом. Тож коли російські історики сотні років вселяли всім і кожному (та й сьогодні тривають ці потуги), мовляв, князь Олександр служив тільки інтересам Російської держави, — це велика брехня імперії.

Коли генерал Власов повів свої дивізії проти дивізій ге- нерала Конєва, він служив не Росії, а нацистській Німеч- чині, особисто — Гітлеру. У випадку з Олександром Нев- ським було те ж, що й у випадку із Власовим. Князь Олек- сандр справді служив своїй батьківщині, але тією бать- ківщиною була Золота Орда. Служив він і своєму волода- реві — х а н о в і Золотої Орди. Російська двоїста мірка не має права на "вибіркове застосування".

Дуже приємно, що кращі, чесні російські уми нашого часу зрозуміли необхідність порятунку від брехливих міфів і вигадок.

Послухайте:

"Православна Візантія незабаром опинилася під вла- дою турків, і Русь, відрізана від католицької Європи, на- ткнулася на залізну завісу. У підручниках історії подається епізод із житія Олександра Невського, де новгородський князь з гордістю відкидає пропозицію Папи (Римського. — В. Б.) прийняти королівську корону європейського госуда- ря з рук римського первосвященика.

Насправді ця гордість вилізла нам боком. Олександр Невський, т а к и й пихатий із римськими послами, був над- звичайно сумирний і догідливий перед татаро-монгольсь- ким Ханом. Він покірно їздив в Орду одержувати ярлик на к н я з ю в а н н я і, на жаль, доповзав-таки р а ч к и до ханського

152

трону, як того вимагав звичай Орди. Крім того, він був змушений нещадно втихомирювати у своїх володіннях будь-які виступи проти татар і збирав данину для Хана, присмирюючи співвітчизників вогнем і мечем.

Дивний парадокс історії. Прийняти корону від Папи, як усі європейські государі, Олександр Невський вважав для себе ганьбою, а підповзати під ярмо і приймати ярлик на к н я з ю в а н н я від лютого о р д и н ц я за ганьбу не м а в " [37, с. 3].

Захоплений відвертою і слушною думкою Костянтина Кедрова. Коли ми ч и т а є м о "оди" М. М. К а р а м з і н а , С. М. С о - ловйова або В. О. Ключевського про великого князя-"Госу- даря", про "велич Государя Московського", то ні на хвили- ну не повинні забувати про повзання в ярмі, про цілуван- ня ніг хана, про цілування "опудала" ц и м "государем".

Повернімося знову до Олександра, т а к званого Невсько- го. Сподіваюся, читачі зрозуміли, який великий кат своїх одноплемінників унаслідок брехні, вигадок і замовчуван- ня державною церковною елітою Росії став великим ге- роєм російського народу.

Нарешті настав 1262 рік.

"... Великий Князь (Невський. — В. Б.) зважився їхати в Орду з виправданням і з дарами... Олександр знайшов Ха- на Берку в ... Сараї ... Хан ... протримав Невського в Орді всю зиму й літо. Восени Олександр, уже слабкий здо- ров'ям, повернувся в Нижній Новгород і, п р и ї х а в ш и звідти в Городець, занедужав на тяжку хворобу, яка позбавила його життя 14 листопада (1263 року. — В. Б.)" [1, том IV, с 204—205].

У зв'язку з т а є м н и ч е хитрим описом смерті к н я з я Олек- сандра хочу розповісти цікаву деталь, яка прояснює смерть князя.

Як відомо, х а н Б а т и й помер 1256 року. Після його смерті ханом Золотої Орди став син Батия — Сартак. Ось як про це н а п и с а в і с т о р и к Л. М. Гумільов:

"Бату помер у 1256 р., і великий хан Мунке затвердив його спадкоємцем Сартака, який негайно посварився зі

153

своїм дядьком Берке, заявивши йому: "Ти мусульманин, я ж тримаюся віри християнської; бачити обличчя мусуль- манське (для мене) нещастя".

Царевич не помилявся: через кілька днів після своєї не- обачної заяви він був отруєний. Ханський престол перей- шов до його малолітнього сина Улакчі, за якого правила йо- го бабуся, Баракчин-хатун, вдова Бату. Однак Улакчі помер т а к само ш в и д к о , як і його батько, а Б а р а к ч и н , я к а намага- лася 1257 р. виїхати в Іран, була схоплена й страчена. Ха- ном став мусульманин Берке" [18, с 174].

Імовірно, багаторічне спільне перебування Сартака й Олександра (1238—1252 роки) відіграло не останню роль у становленні християнського світогляду Сартака. Воче- видь, і хан Берке пам'ятав про анду Сартака — Олексан- дра. Якщо смерть Сартака настала від отрути, то не ду- маю, що Олександра спіткала інша доля. Адже хан Берке розумів — не можна залишати живим анду Сартака. У 1262 році ханові минуло 53 роки — граничний, як на ті часи, вік. Справді, незабаром, 1266 року, хан Берке по- мер. Такі деталі цієї історії.

Настала черга правити братам і синам Олександра Невського. Погляньмо, як вони поводилися в землі Мок- сель і в Московії. А Московія — ось вона, вже близько!

У 1264 році великим к н я з е м Володимирським став Яро- слав Ярославович, наступний за чергою брат Олександра. І цей князь "запанував" на володимирському престолі тільки з допомогою татаро-монгольських військ. Ось як хитро про цю подію мовлять російські історики:

"... Ярослав звернувся до хана і з його допомогою став великим князем" [25, с 250].

Ярослав Ярославович, як і брати, з великим задоволен- ням водив татаро-монгольські загони в суздальську й нов- городську землі. Навіть із досить завуальованих "писань" М. М. Карамзіна випливає, що він робив таке не менше двох разів із 1264 до 1270 року. Спочатку "заспокоював"

154

великий Новгород, а пізніше, р а з о м із Ордою, воював бра- та Василя.

Як не намагалися хани Золотої Орди втихомирити забіякуватих суздальських Рюриковичів, але ці князі, здавалося, збожеволіли на зраді один одного, на дикому розбої, на нахабному хабарництві. І кінець к н я з я Яросла- ва, як незабаром стало зрозуміло, був не за горами. Молод- ший брат Василь, останній із Ярославичів, підсидів стар- шого.

"Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олек- сандра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові, і т а к само, як вони, скінчив ж и т т я своє по дорозі з Орди, куди він їздив із братом Василем..." [1, т о м I V , с 216].

Погляньте, навіть у М. М. Карамзіна — "великого співця" російської державності, проривається чистісінька істина. Батько (Ярослав Всеволодович) і син (Олександр Невський) померли в дорозі, повертаючись із Орди. І, ясна річ, були отруєні. Зверніть увагу — це нам повідомили власне російські джерела. Отже, маємо таку хронологію подій:

1246 рік. У дорозі, повертаючись із Орди, помер великий Володимирський князь Ярослав Всеволодович. Російські історики встановили, що він був отруєний мон- голо-татарами. А Плано Карпіні подав істину в чистому вигляді.

1263 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський к н я з ь Олександр Ярославович. Про його отруєння російські історики свідомо мовчать.

1271 рік. Повертаючись із Орди, помер в дорозі великий Володимирський князь Ярослав Ярославович. Його от- руєння замовчується. Тут уже дещо прояснюється.

1276 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Василь Ярославович. І у випадку з цим князем російські історики про отруєння мовчать (про князя читаймо нижче).

155

Здавалося б, смерть князів наставала за тотожних об- ставин, але чомусь історики, починаючи з другої смерті, почали замовчувати факт отруєння. Все пояснюється над- з в и ч а й н о просто: не м о ж н а оголосити отруєного к н я з я свя- тим Російської православної церкви. І тоді, з веління російських православних ієрархів, в усі "літописні зводи" було запущено відповідний "доважок брехні". Чим не посту- пишся заради звеличування власних предків-державників!

Ось т а к и м и х и т р и м и м а з к а м и писалася російська істо- рична дійсність.

Повернімось до Ярослава Ярославовича. Саме цей к н я з ь р а з о м із братом Василем зробили велику справу: ви- просили дозвіл у татаро-монгольського хана на заснуван- ня поселення Москва.

Послухаймо істориків російських:

"Ярослав Ярославович... У 1271 р. їздив в Орду із сина- ми Невського і по дорозі н а з а д п о м е р " [25, с 2 5 0 ] .

Російські історики к о н с т а т у в а л и , що наприкінці прав- ління Ярослава Ярославовича спалахнула чергова сварка за великокнязівський престол між ним та його молодшим братом Василем. Хан Менгу-Тимур, який правив у той час в Золотій Орді, аби припинити брудні доноси Рюрико- вичів і встановити мир у своїх північних улусах, повелів прибути в Сарай Ярославові, Василеві та синам Олексан- дра Невського. За законами, сини Олександра також вва- ж а л и с я о н у к а м и х а н а Бату, я к і с а м Менгу-Тимур.

Не варто забувати й такого нюансу: Батий і Берке були братами — синами Джучі (старшого сина Чингісха- на). Але після смерті Берке на ханський престол Золотої Орди знову сів нащадок Батия, його внук Менгу-Тимур. А він з н а в , що Олександр Невський, ставши андою Сартака, поріднився з родом Батия.

Очевидно, обвинувачення в неблагонадійності князя Ярослава були настільки серйозними, що Ярослав був відсторонений від великокнязівської влади і отруєний, а Василь незабаром одержав ярлик на великокнязівський

156

престол. Була вирішена доля й синів Олександра. За ними залишилися я р л и к и удільних князів: Дмитрові дістався Пе- реславль-Залеський, Андрієві — Городець. Молодшому си- нові Олександра — Данилові 1271 року сповнилося лише 10 років. Але й про нього подбав х а н Менгу-Тимур. Він по- велів у 1272 році провести повторний перепис поселень і населення ростовсько-суздальської землі; повелів приму- сово заселити московський "лісовий куток" мордово- фінським людом, що блукав по лісах, та знатними татара- ми. Після досягнення Данилом повноліття у 1277-му (16 років!) вручив йому ярлик на Московське удільне князівство.

Отже, ми н а р е ш т і добралися до простої істини, я к у т а к ретельно приховували великороси: селище Москва почало заселятися племенами Моксель із 1272 року, а удільне Московське князівство з'явилося в 1277 році. Саме хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Довгорукий, став справжнім засновником Москви і Московського улусу.

Менгу-Тимур зробив синам Олександра ще один вели- кий подарунок: саме їм, чий батько породичався з Чин- гісидами, він повелів залишити великокнязівський во- лодимирський престол.

Надалі своєму власному дитяті — Московії, золотоор- динські хани сприятимуть у всьому. Завдяки допомозі й дозволу Сарая Московія незабаром стане на шлях розбою, так званого "збирання землі російської". Але саме поняття "збирання" з'явиться значно пізніше, коли на кістках ти- сяч убитих виникне імперія і їй знадобиться "велике й давнє минуле".

Тоді російська еліта почне красти чуже, щоб видати за своє. Вона навіть відмовиться від прабатьків своєї держав- ності — татаро-монголів, не кажучи вже про відмову від свого корінного фінського етносу: мері, муроми, мещери, весі, печори, пермі, мокші, мордви.

Але повернімося до Ярослава Ярославовича, щоб підсу- мувати наші відомості про князя.

157

Ось як Ярослава характеризує М. М. Карамзін:

"Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озб- роював Моголів супроти Новгорода" [1, том IV, с. 217].

Як жорстоко засудив князя "автор російської історії" М. М. Карамзін. Лише за те, що князь Ярослав свого часу (1252 рік) підтримав справедливість і став на бік князя Андрія, виступив проти Олександра, так званого Невсько- го. Але за значно тяжчі гріхи: зраду рідного брата, зни- щення сина Василя, кількаразову різанину народу, зрад- ництво й віддання у рабство новгородців — Олександра Невського цей автор не те що не осуджував, навпаки — удостоїв хвалебної оди!

Ось вона — двоїста російська мірка! Тут неважливо, я к и й ти насправді, я к і твої діяння. Важливо, щоб їх м о ж н а було подати як д і я н н я во славу Московії, і квит.

Після "смерті по дорозі з Орди" Ярослава я р л и к на воло- димирський великокнязівський престол одержав ос- танній із братів Олександра Невського — Василь.

"У 1272 р. Василь Костромський став великим князем Володимирським (одержав ярлик на престол від хана Менгу-Тимура. — В. Б.). За нього був проведений другий т а т а р с ь к и й перепис" (населення. — В. Б.) [25, с 251].

Як тільки Василь посів великокнязівський престол, на- стали великі ч в а р и в землі суздальській: спочатку між н и м і синами Невського, а пізніше між самими синами Олек- сандра. Чвари тривали багато десятків років. Але особли- во варварськими й жорстокими були у вісімдесяті й дев'яності роки, до кінця століття. Сини Невського, як по- бачимо, не поступалися рідному батькові щодо мерзотних діянь і зрадництва. 158

Повернімося до Василя Ярославовича. Простежмо добре відому закономірність зі "смертю по дорозі".

"Через два роки, спокійні для Росії (йдеться про суз- дальську землю. — В. Б.), Великий Князь вирушив до Хана ... і... після повернення з Орди помер у Костромі... засму- тивши Князів і народ, який шанував у ньому Государя (людина у ханському ярмі, — виявляється, все-таки госу- д а р ! — В. Б.) розумного й добродушного. В його ч а с и чинов- ники Могольські зробили ... загальний перепис люду у всіх Російських (треба розуміти: суздальських і новгородських. — В. Б.) областях для сплати данини" [1, том IV, с 223—224].

І князь Василь був отруєний — "через непотрібність". Сталося це в 1276 році.

А навіщо М. М. Карамзін зробив із князя государя — знає тільки він. За Карамзіним, і з ярмом на шиї можна бути государем, — очевидно, володарем ханського двору. Надто вже прагне мати государя "байкар історії". Але ж го- судар був — сидів у Сараї!

З в е р т а є на себе увагу т о й факт, що М. М. К а р а м з і н ні в чому не засуджує князя Василя — він добрий. Таку оцінку князь отримав тому, що не вийшов за рамки подальїпих вигадок великоросів.

Після смерті князя Василя на арену суздальської землі виходять забіякуваті й продажні сини Олександра, так зва- ного Невського. Навіть "автор російської історії" М. М. Ка- рамзін змушений був визнати, що за всіх поневірянь на- роду після н а в а л и Б а т и я , він, народ, л и ш е відпочивав. На- пасть прийшла разом із синами Олександра Невського. Послухайте:

"У такому (доброму. — В. Б.) стані було Велике Князю- в а н н я (Володимирське. — В . Б.), коли Дмитро Олександро- вич (на той час старший син Невського. — В. Б.) зійшов (у 1276 році. — В. Б.) на престол, на н е щ а с т я підданих і своє, на сором віку і крові Героя Невського" [1, том IV, с 226].

Не перелічуватиму безліч лих, які принесли на суз- дальську землю сини Олександра, так званого Невського.

159

Ось лише короткий перелік їхніх "заслуг" перед великим Володимирським улусом:

"Дмитро Олександрович (?—1294), син Олександра Невського... 1276 р. став великим князем Володимирсь- ким. Проти нього виступав його молодший брат Андрій Олександрович, який у 1281, 1285 і в 1293 р. приводив на Русь (земля Моксель. — В. Б.) татаро-монгольські раті.

Андрій Олександрович (?—1304), син Олександра Нев- ського... У 1281 р. намагався захопити володимирський престол (як бачимо, це аж ніяк не государ, а тільки нахліб- ник. — В. Б.) у свого брата Дмитра. Поїхавши в Орду, він одержав там ярлик і татарські війська (ось воно — справжнє право на "Російське велике князювання" в суз- дальській землі! — В. Б.). Але Дмитро звернувся по допомо- гу до х а н а Н о г а я (помилка свідома, Ногай був т е м н и к о м ! — В. Б.) ... із його допомогою відновив своє становище. У 1285 р. А(ндрій) О(лександрович) знову розпочав ворожі дії, але невдало. У 1293 р. А(ндрій) О(лександрович) втретє привів на Русь (тільки в улус-землю Моксель. — В. Б.) т а т а р і з їхньою допомогою зайняв великокнязівський престол, на якому пробув ще 10 років" [25, с 252].

Вчинки синів Невського характеризують їх як ділків, позбавлених моральних принципів, жорстоких поневолю- вачів одноплемінників, нарешті, людей, одержимих ви- ключно особистою вигодою.

Воістину народ був геніальний, сказавши: яблуко від яблуні недалеко падає.

Зраду брата і брехливі доноси на ближнього сини пе- рейняли у Невського. Тут нічого не вдієш. Таких лиходіїв- спадкоємців породив вигаданий герой "російської землі".

Дуже симптоматично, що чесні люди сучасної Росії усвідомлюють необхідність перестати вірити історичним міфам, себто позбутися "доважку брехні" в імперській істо- рії. Ось слова, нехай ще не до кінця усвідомлені, але чесно сказані ректором Російського державного гуманітарного університету професором Юрієм Афанасьєвим 1997 року:

160

"Ось князь Олександр Невський... бив і мучив росій- ських людей аж ніяк не менше, ніж т а т а р и " [38, с 14].

Дуже обережно й делікатно сказав професор про люди- ну, я к а л и ш е в Новгороді "оному носа урезаша, а иному о ч и в ы и м а ш а " . Професор н а м а г а в с я , гудячи, одночасно — ви- хваляти.

Я свідомо пропустив у вислові професора л и ш е т р и сло- в а : " с в я т и й і в е л и к и й герой", бо, за логікою будь-якого зем- ного цивілізованого народу, не може бути святою людина, котра не раз кромсала плоть віруючих у Бога однопле- мінників. Це абсурд! Не можна, сказавши "а", не сказати "б", хоча с к а з а т и "б" забороняє Російська п р а в о с л а в н а цер- ква. Це її ф а р и с е й с ь к и й вимисел про святість Олександра Невського. До Бога цей вимисел не має жодного стосунку.

Час навести бодай два приклади великого лиха, яке принесли в суздальську землю сини Олександра, так зва- ного Невського. Страшний молох війни, гірший від Ба- тиєвого, прокотився по землі народу Моксель від краю до краю з 1281 до 1293 року з примхи синів Олександра:

"Лестощами й дарунками піддобривши Хана, Андрій (син О л е к с а н д р а Невського. — В. Б.) о д е р ж а в від н ь о г о гра- моту (ярлик. — В. Б.) і військо, підступив до Мурома й велів усім Удільним Князям з'явитися до нього в стан (татаро- монгольський. — В. Б.) із їхніми дружинами... З д и в о в а н и й такою раптовою грозою, Великий Князь (Дмитро — син Невського. — В. Б.) ш у к а в п о р я т у н к у у втечі, а Т а т а р и , к о - ристаючись нагодою, нагадали Росії (Володимирському князівству. — В. Б.) час Батиїв. Муром, околиці Володими- ра, Суздаля, Юр'єва, Ростова, Твері, аж до Торжка, були ро- зорені ними: вони палили й грабували доми, монастирі, церкви, не залишаючи ні ікон, ні посуду, ні книг, прикра- шених багатими оправами (поцуплених у київських хра- мах Андрієм Боголюбським. — В. Б.), гнали людей ю р б а м и в полон або вбивали... Переславль, удільне місто Дмитро ве, хотів оборонятися і був жахливо за те покараний, не

залишилося жителя.., який не оплакав би смерті батька

161

або сина, брата або друга. Це н е щ а с т я сталося Грудня 19, у Різдво Христове церкви стояли порожні, замість священ- ного співу чувся у місті л и ш е п л а ч і стогін. Андрій, лютий син батька настільки великого й люб'язного Росії, святку- в а в с а м із Татарами й, зробивши справу свою, відпустив їх із вдячністю до Хана" [1, том I V , с 228—229].

Не слід гадати, що татаро-монголи приходили в суздаль- ську землю тільки грабувати й убивати. Саме цю думку і прищеплювала нам сотні років офіційна Москва. Відверта неправда. На каральні набіги провокували татаро-мон- голів облудність і своєкорисливість к н я з і в . К н я з ь вишуку- вав компромат на свого родича, збирав свідків і дари й поспішно вирушав у Золоту Орду до хана, де компромат зводив у наклеп і ж а д а в від х а н а справедливості. Природ- но, за підлі діяння спадкоємців Олександра Невського розплачуватися доводилося звичайному християнинові.

Золотоординські хани, як і будь-які правителі, жадали від своїх підданих — володимирських улусних князів (а статус їх був значно нижчий від татаро-монгольських бас- каків) суворої п о к о р и з а к о н а м Орди, чіткого збору й пере- дачі данини до скарбниці хана, надсилання військових дружин для участі у військових походах. Князі ж були злодійкуваті, і підстави для доносу завжди були.

Лихо народу суздальської землі полягало ще й у тому, що брати Дмитро й Андрій задля особистих, корисливих вигод спиралися в Орді на різні військові сили: спочатку на законні війська хана, потім на війська темника, що в і д б и в с я від х а н с ь к и х рук, Н о г а я (військовий ч и н , коман- дував 10-ма тисячами війська).

Факти свідчать, що сини Олександра Невського спира- лися на досвід батька, який свого часу зрадив власного брата — великого Володимирського князя — заради вели- кокнязівського престолу.

Історія, як бачимо, повторилася, але Ті оцінка й виклад докорінно змінилися. Такі методи російської двоїстої мірки.

162

Шановні читачі, я міг би, користуючись лише росій- ськими джерелами, навести безліч прикладів, як дощенту випалювалися селища суздальської землі, як винищував- ся народ і його надбання внаслідок злого наміру синів Олександра Невського. Але не робитиму цього. Подам ли- ше останній опис так званої навали Дюденевої раті, що сталася 1293 року:

"Ногай с к а з а в слово, і численні полки Моголів кинулися на руйнування. Дюдень, брат Х а н а Тохти, керував н и м и , а князі Андрій і Феодор вказували йому шлях у серце батьківщини. Дмитро був у Переславлі, не маючи відваги зустріти Дюденя ні зі зброєю, ні з переконливими д о к а з а м и своєї невинності, він утік через Волок у віддалений Псков до вірного з я т я Довмонта (литовський к н я з ь . — В. Б.). Т а - тари йшли, щоб привести Андрія на Велике Князюван- ня... Муром, Суздаль, Володимир, Юр'єв, Переславль, У г - лич, Коломна, Москва (ось вона — вперше з'явилася після 1277 року серед низки удільних володимирських князівств. — В. Б.), Дмитрів, Можайськ і ще кілька інших... були ними взяті як ворожі, люди полонені, жони й дівиці поневажені. Духівництво, вільне від данини Ханської, не врятувалося від загального нещастя; обкрадаючи церкви, Татари виламали... мідну підлогу Собору Володимирського, названу чудесною в літописах... Данило Олександрович Московський (молодший син Олександра Невського. — В. Б.), брат і союзник Андріїв, дружелюбно впустивши Та- тар у своє місто, не міг захистити його від грабежу. Жах па- нував усюди. Лише ліси дрімучі, якими ця частина Росії (земля Моксель. — В. Б.) тоді була вкрита, слугували при- тулком для хліборобів і громадян" [1, том IV, с 233—234].

Нарешті, в п е р ш е ми п о б а ч и л и справжнє, а не міфічне п о - селення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття!) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою дер-

163

жавою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, я к а не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Ка- з а н ь на той час уже мала водопровід і вищі навчальні закла- д и , а в самій столиці імперії, Сараї, з в о д и л и с я чудові п а л а ц и , каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.

Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмо- вившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи — своєю смертю. Та цього р а з у Переславль с п а л и л и не т а т а р о - монголи, а родичі Рюриковичі — князь Федір Ростиславо- в и ч , т а к би м о в и т и , "подбав" про ближнього.

На цьому ворожнеча між с и н а м и Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син — Да- нило. З н а ю ч и , як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому з б и р а т и й відвозити данину в Орду. Адже с а м е в цьому і по- лягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий чи- тач розуміє, який простір для злодійства відкривався пе- ред князем, — не тільки через завищення кількості дани- ни, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, — догола.

"Почалася (чергова. — В. Б.) чвара, що дійшла до вер- ховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. — В. Б.) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир...

Татарин слухав підсудних із поважним і гордим вигля- дом, але не міг у т р и м а т и їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїл, ставши посередині гучного сонму, не дозволили бра- там битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим" [1, том IV, с 241—242]. 164

На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.

Але почалися нові чвари між князями володимирськи- ми, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. — В. Б.) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золо- тої Орди. — В. Б.). Князі з'іхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1 3 0 3 року — В. Б.). Там у п р и с у т н о с т і Митропо- лита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою верховну волю, х а й насолоджується Велике Князівство (татаро-монгольський улус. — В. Б.) тишею, х а й п р и п и н я т ь с я ч в а р и Володарів, і к о - жен із них хай буде задоволений тим, що має (що дав хан — тому й радуйся! — В. Б.) [1, том IV, с 244].

Хан Тохта не називав суздальських князів — "Волода- рями", ніколи жоден хан не вимовляв — "Велике Кня- зівство". Цю дрібну неправду нам подають свідомо, як мі- зерну порцію наркотику, аби привчити до "російської ве- личі". Князі були звичайними слугами свого хана, вони навіть одержували ярлик, у буквальному значенні одяг- нувши ярмо на шию. І "Велике Князівство" було лише складовою частиною Великого татаро-монгольського улу- су. А хан у своїх ярликах-дозволах приблизно так і писав: "Я — Хан, із благовоління Великого Бога, велю моєму ра- бові Андрію, синові Олександра, дотримуватися законів Великої Орди в моєму Володимирському Улусі, в ч а с н о зби- рати Ханську подушну данину..." і т. ін., у тому ж дусі.

Ніколи хан не вважав князя рівним собі. Навіть на прийомі в хана, як н а м повідав Плано Карпіні, к н я з ь сидів на підлозі серед челяді й своїх підлеглих вельмож, нічим від них не відрізняючись. Така велич князя без мішури.

165

Закінчуючи цей розділ, хочу звернути увагу на ще один парадокс російської історії, що впадає у вічі. Зверніть увагу, як тільки доходить до родичів Олександра Невського, де в ході викладу є можливість зіставлення дат, то ці родичі чо- мусь "гублять" свої роки н а р о д ж е н н я :

— брат Андрій Ярославович — (?) рік народження невідомий;

— син Дмитро Олександрович — (?) рік народження невідомий;

— син Андрій Олександрович — (?) рік народження невідомий;

— син Василь Олександрович — (?) рік народження невідомий.

Гадаю, ці дрібні хитрощі "байкарів історії" — свідомий "доважок брехні", щоб назавжди заховати справжній рік народження князя Олександра, так званого Невського, який припадає на 1228—1232 роки.

Та й Катерина II недарма 25 вересня 1791 року сказала про існування невідомого нам князя Олександра: "Життя Святого Олександра Невського, без чудес".

Отже, н а с т а в ч а с підсумувати другу частину нашого ро- ману-дослідження. Зіставивши отримані з різних джерел історичні відомості, ми мусимо визнати такі принципові істини, свідомо приховувані російською історією та мос- ковським істеблішментом від народів світу і від власного:

1. У російську історію правлячою елітою запущено чи- мало "доважку брехні", щоб довести слов'янське поход- ження Московії і її так зване право "збирання землі російської". Насправді Москва і Московія є продуктом дер- жавної діяльності татаро-монгольської Імперії й особис- тим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з'явилася Москва як поселення, зафіксована 1272 роком, тобто під час третього татаро-монгольського подушного перепису; а перший Московський улус (кня- 166

зівство) з'явився у складі Золотої Орди 1277 року, коли хан Менгу-Тимур вручив ярлик "на князювання" молод- шому синові Олександра Невського — Данилу, який до- сяг на той час, за татаро-монгольськими законами, пов- ноліття (16 років).

2. Будучи андою сина Батия — Сартака, що підтверджу- ють російські історики, князь Олександр, так званий Невський, міг народитися не раніше 1228—1232 років. Таким чином, він не міг брати участь як керівник у Нев- ській і Чудській сутичках. Встановлено також, що Чудська і Невська сутички не були доленосними в історії Московії, бо подібні сутички між новгородцями й псковитянами, з одного боку, і шведами, естами, литовцями, німцями, з іншого, після смерті князя Олександра відбувалися сотні разів із перемінним успіхом. Про це на десятках сторінок веде мову М. М. Карамзін у своїй книзі "Історія держави Російської". Та й н а с т у п н і в і й н и в Балтійському регіоні Іва- на Грозного, Петра І, К а т е р и н и II та інших, у тому числі Йо- сифа Сталіна, беззастережно підтверджують цю істину;

3. Князь Олександр, так званий Невський, став першим князем, який свідомо й заповзято забезпечив подушний перепис населення суздальської та новгородської земель, проведений татаро-монголами, чим втягнув усе населен- ня до складу татаро-монгольської імперії й сприяв її госпо- дарському й державному становленню. Надалі (з 1252 ро- ку) князь, як і його спадкоємці, брати й сини, жорстоко і свавільно насаджували закони й порядки Золотої Орди, татаро-монгольські звичаї, саме татаро-монгольське по- няття "державності" та "єдиновладдя".

І останнє: подаю читачам справжніх господарів — воло- дарів і повелителів Ростовсько-Суздальських і Московсь- кого князівств із 1238 до 1357 року:

1. Хан Б а т и й (Саїн) — (1238—1250)

2.Хан Сартак —(1250—1257)

167

3. Хан Берке —

4. Хан Менгу-Тимур — 5 . Х а н Туда-Менгу —

6. Хан Талабуга —

7. Х а н Тохта —

8. Хан Узбек —

9. Хан Джанібек — Саме ці люди були прабатьками так званої російської

державності. А суздальські й московські князі були у золо- тоординських ханів лише "хлопчиками на побігеньках". Тут великоросам нема сенсу лукавити. Хани і Рюриковичі були для корінного населення землі Моксель, а згодом — Московії, зайдами.

(1257—1266) (1266—1282) (1282—1287) (1287—1290) (1291—1312) (1312—1342) (1342—1357)

168

Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

ЗМІСТ

1.	Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
2.	ПЕРЕДМОВА
3.	ПРОЛОГ
4.	Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"
5.	Частина друга. ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ
6.	Частина третя. ПОЧАТОК \\\"ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ\\\"
7.	Епілог. СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
8.	Література

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate