Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Епілог. СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ

Шановні читачі!

Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончи- ною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з почат- ком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відрод- ження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої елі- ти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й н и н і м и с л я т ь по-золотоординськи.

Доки московська влада, московська еліта й російська д е р ж а в а не покаються за сотні років цілеспрямованого ви- нищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть ро- сійському народові порятунок.

Однак чимало умів Московії відкидають думку про По- каяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з від- вертим цинізмом та нахабством і нині проповідують не- обхідність "повернення втрачених земель".

Згадайте: велика татаро-монгольська імперія прости- ралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зеле- них Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь ім- перія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Вій- ська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.

Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним зав- данням спадкоємців імперії було повторне "збирання

313

втрачених земель". Саме Московський улус Золотої Орди зумів за ч о т и р и с т а років частково відновити стародавню і м - перію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася ди- настією ординського боярина Кобили. Мета, дух і "закони державності" Золотої Орди збереглися і в ч а с и династії Ро- манових-Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету "розколюючими ударами захопити К а в к а з і Б а л к а н и , увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан". У четвертому розділі автор подасть дум- ки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Бал- кан.

На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.

Уже більшовицькі потуги зі "збирання російських зе- мель" ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив сто- совно цього В. М. Молотов: "Своє завдання як Міністр за- кордонних с п р а в я бачив у тому, щоб якнайбільше розши- рити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням". Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підко- рили: від Куби, Анголи й Мозамбіку — до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті — відновлена імперія Чингісидів — розвалилася в 1991 році!

Нині в московській державі знову бродять хмільні дум- ки про "втрачені землі", про "велике призначення Моск- ви", про "геостратегічні інтереси" тощо.

Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.

Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.

Отже!

1. Жириновський

Усі ми знаємо байку про триголового Змія ГЬринича. Скільки люди не відтинали страшних "голів", виростали

314

нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим за- собом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.

Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджува- лася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадували- ся застосувати проти імперського чудовиська чарівний "меч", яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки з н и щ и т и це імперське чудовисько.

Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.

"У Генеральній прокуратурі вивчають можливість при- тягнення Жириновського до кримінальної відповідаль- ності" [39, с 1—3].

Так і не притягнули.

А причиною була його книга "Останній похід на пів- день", видана накладом 75 тисяч примірників московсь- кою друкарнею № 13.

Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пі- знати "великі" думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:

"У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім'я, припустімо, форму- ла Жириновського, але останній "похід" на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного м о р я — це справді з а в д а н н я порятунку російської нації" (с. 63).

Зверніть увагу: слово "похід" взято в лапки, тобто автор розуміє — йдеться не про похід-прогулянку, а про похід- війну.

Ми ще переконаємося в тому, що свою "формулу" Жи- риновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.

"Виникла ідея останнього "походу" — останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його по- трібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно" (с. 64).

315

І після ц и х слів кажуть: ні, Ж и р и н о в с ь к и й не фашист. А такий собі пустун!

Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того Вя- чеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах — царі, молотови й жири- новські.

Але повернімося до Володимира Вольфовича:

"Останній похід" на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океа- ну і н а з а в ж д и п е р е й ш л и на літню форму одягу. Легкі череви- ки, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський за- вод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь-яко- му просторі" (с. 66).

"... ми зробимо цей останній "похід" на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, я к і необхідно прийня- т и . Ліки не з а в ж д и бувають с о л о д к и м и . Може, це не сподо- бається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйо- н а м людей від цього с т а н е краще" (с. 67).

Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під "мільйона- ми людей". Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні і н ш и м народам від цього завоювання не "ста- не краще". Та й росіянам — ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жи- лося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синд- ром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підля- гали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте кал- миків, інгушів, чеченців, турків-месхетинців, українців, литовців, латишів.

Згадайте примусово хрещених у православну віру по- волзьких татар і чувашів.

"Наша армія виконає це з а в д а н н я . Це буде спосіб вижи- вання нації загалом, це буде основою для відродження ро- сійської армії. Нові збройні сили можуть відродитися ли- ше в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316

військкоматах і к а з а р м а х . Їй потрібна м е т а , з а в д а н н я " (с. 70).

"Плюси п р и здійсненні цієї операції з н а ч н о переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від "дідовщини", просиджуючи строки своєї служби в к а з а р м а х , у глибинках Росії, не з н а ю ч и — де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б о ч и щ е н н я м д л я всіх н а с " (с. 75).

"Нехай Росія благополучно зробить свій останній "похід" на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських коман- дирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслю- ють маршрути руху військових з'єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних окру- гах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до бе- регів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються вели- чезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід" (с. 142—143).

Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!

Приховуваний правителями Росії від чужих очей "план виходу на теплі моря" нарешті висловлений на повен го- лос. Мрії династії Романових потрапили до голови люди- ни, яка бажає їх здійснити.

Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вер- шить свої "планові" справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих "цілей" ні за Романових, ні за комуністів. І повірте — не відмов- ляються від "завдань", від "походів на південь" і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.

Ось про що писав О. В. Храповицький, статс-секретар імператриці Катерини II:

"1792 рік, 26 січня. Ще з а п и т а л и про пакети, і з н а й ш л и проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шу- кали, — п а п е р и ці в з я л и і в себе залишили" [23, с 259].

317

Співає пісню Жириновський не свою — імперську, ста- ру, та й комуніст-диктатор Сталін охоче підспівував цій нахабній пісні своїм голосом. Вольфович л и ш е б а ч и т ь "по- хід" у сучасному оформленні: танки, підводні човни, літа- ки, дивізії, армії.

Не буду цитувати іншу статтю Володимира Вольфови- ча, цього "сина юриста", — "Про збирацьку роль Росії та молодих вовків" із газети "Известия", № 77 від 23 квітня 1994 року.

Скажу лише — там він узявся за країни СНД і власне Росію. Бути "Великій Росії" в губерніях, і горе тому, хто про- тивитиметься, йому взагалі нічого не світить — навіть гу- берній. З н и к н е , припустімо, Татарстан, або Соха-Якутія — і нехай. Так повелів Жириновський. І — не переч!

А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцу- пив Вольфович у "розпусниці-імператриці". Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала "ці папери", щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаво- ритові.

Давно "відійшла в інший світ матінка".

А нічого ж бо не змінилося!

1994 рік

2. Солженіцин

Давно всі чекали слів Солженіцина про сьогоднішню Росію. І ось нарешті цей "великий демократ", цей "право- захисник" висловився. І так, що багато хто здивувався! Хто чекав від Олександра Ісайовича зважених слів — роз- чаровані. Але багатьом ці думки сподобалися. Особливо тим, хто прийняв його рецепт, "як нам облаштувати Ро- сію". Яким би демократом не був росіянин, великодержав- ний шовінізм завжди якоюсь мірою йому властивий. Найбільше він властивий людям, народженим на стику на- цій, так званим "напівкровним". Думка ця висловлена не для образи когось, а як констатація фактів, поданих нижче.

Найбільше змішаних шлюбів між українцями і росіяна- ми. Здавалося б, живи, радій. Не виходить. Люди від змі- 318

шаних шлюбів, як правило, клянуться в щирій любові до України, до українців, але самі бажають бути росіянами. І неважливо, хто росіянин, батько чи мати. Бути росіяни- ном — вигідно.

Ми не забули, як свого часу нам клялися в братстві й любові і Михайло Горбачов, і Олександр Руцькой. Тепер зізнався в братанні Олександр Ісайович.

Лихо н а ш е ось у чому: я к щ о р а н і ш е н а м к л я л и с я в "лю- бові" люди, які й ш л и з політичної арени, то сьогодні з'яви- лася людина, я к а повернулася з еміграції, є в зеніті слави і раптом "запалала любов'ю" до своєї "наполовину" Батьківщини.

Солженіцин привселюдно заявив, до якого табору він примкнув у Росії. У своїй статті "Вибратися з-під уламків комунізму" (газета "Известия", № 83 від 4 т р а в н я 1994 ро- ку) Солженіцин по-панськи сварить Жириновського: "Жириновський — це зла карикатура на російського па- тріота: мовби хтось його фігурою хотів подати світу росій- ський патріотизм — огидним чудовиськом". І далі в цьому ж абзаці: "Навіжені, крикливі й божевільні заяви Жири- новського не мають ґрунту в психології нашого втомлено- го народу, змученого сімдесятип'ятилітнім комунізмом".

Ото вже, Олександре Ісайовичу, не лукавте! Я вам на- гадаю ваші слова:

"Туреччина — вмирає, і треба брати спадщину... Дуже було заманливо! — почати нове царювання зі славного взяття Царграда, недоступної мрії всіх предків Миколи І. Справді, колись же й комусь треба виконати це історичне завдання Росії, повернення (начебто Росія там уже бувала! — В. Б.) до візантійського попелища, — і раз назавжди захи- стити всіх слов'ян. Якийсь внутрішній голос підказував Миколі, що цей час настав і завдання — на його плечах. Константинопольський посол уже склав для себе письмові інструкції від імені Государя — право в обраний ним мо- мент викликати в Константинополь наш (російський. — В. Б.) флот із 30-тисячним десантом — і Микола підписав.

319

Прийдуть у Дарданелли чужинецькі флоти? То що ж, приймемо війну і з усією Європою!" [15, № 3, с 7].

Так Росія мислила в и й т и до Середземного моря. А те, що саме вона, Росія, занапастила Туреччину, Солженіцина, як і царя Миколу І, не турбує. Подумаєш, Туреччина вми- рає, гине великий народ. За Солженіциним — туди йому і дорога! Аби тільки швидше прихопити шматок чужої землі.

Навіть попіл Царграда згадав. Ось лише навіщо — не зрозуміти. Адже ні росіян, ні слов'ян т а м р а н і ш е не б у - ло. Не жили — хоч умри! А як хочеться російському дер- жавникові бодай чимось, та поріднитися зі старовиною Царграда.

Якби захопили росіяни Константинополь, довелося б востаннє переписати історію Росії, щоб довести походжен- н я великоросів н е від я к о ї с ь т а м Русі, а від в е л и к и х предків Візантійської імперії. Яку можливість втрачено!

То чим же ви відрізняєтеся від Жириновського? Лише одним: ви шкодуєте, що не дійшли до Босфору й Дарда- нелл, а Жириновський — до Індійського океану. А в прин- ципі, і вам, і йому хочеться в ч и н и т и "похід" на південь.

Ясна річ, проживши 20 років у достатку за кордоном, ви стали російським паном, вельможею, ви вмієте прихову- вати, а якщо подавати — то з толком, свої думки. Жири- новський наразі "пре" напролом. Гадаю, і його згодом "при- чешуть". Дивлячись збоку, переконуєшся: між націонал- патріотизмом вашим і Жириновського — розбіжностей немає.

З п р и в о д у ж: "не м а є ґрунту в психології н а ш о г о втомле- ного народу" — вибачайте. За Жириновського голосувало майже 23% росіян, які взяли участь у виборах. Я дуже сумніваюся, та й Володимир Вольфович теж, у достовір- ності цієї цифри. Знаю солідний військовий гарнізон, де за Жириновського проголосували 92% солдатів, офіцерів і членів їхніх родин.

Повернімося до вашого "родичання" з Україною, до ваших слів: 320

"Придушуючи в 1919-му Україну, Ленін, утішаючи її само- любство, прирізав до неї кілька російських областей, які ніколи в історії не входили в Україну: східні й південні те- риторії нинішньої України. У 1954-му Хрущов дозвільною примхою с а т р а п а "подарував" Україні ще й К р и м . Але н а в і т ь і він не здогадався "подарувати" Україні Севастополь—окре- ме в СРСР місто центрального підпорядкування".

А ви засуджуєте Володимира Вольфовича. Навіщо? "Об- нюхайтеся", як кажуть в Росії, щоб визнати один одного. І логіка у вас, як у кожної російської людини, — що моє, те моє, і щ о не моє — т е ж моє.

І Севастополь, бач, не в Кримській області, і винен сам лише Хрущов, а три Верховні Ради ні при чому.

Почитайте Аджубея, шановний Солженіцин, і знатиме- те, як гнали росіян уже в 50-ті роки в Крим, і як ті люди тікали з Криму, де "картоха нє растьот".

І спасибі вам! Ви ж одним із перших серед нинішньої націоналістичної еліти визнали: Ленін у 1919 році приду- шив і закабалив Україну. Проговорилися.

Чи відомо вам, Олександре Ісайовичу, що в 1944 році росіяни на півострові становили переважну меншість, порівняно з татарами і українцями. А ще раніше, 1666 ро- ку, за переписом (зверніть увагу, Олександре Ісайовичу, за переписом!) у Кримському ханстві проживало 1 120 тисяч осіб. Із них: татар — 180 тисяч; греків, караїмів, вірменів і євреїв — 20 тисяч; українців — 920 тисяч, "які займалися переважно землеробством, серед них — 120 тисяч жінок і 200 тисяч дітей".

Ще в 20-ті роки минулого століття (це коли Росія, за ва- шими-таки словами, придушувала Україну) українці ста- новили третину н а с е л е н н я Кримського півострова. І не за- будьте, пане Солженіцин, — ще третину (навіть більше!) становили кримські татари, корінний народ півострова, про який ви таємниче замовчуєте.

Отже, зросійщення Криму відбулося в часи українські. І, як усім відомо, переважно відставними російськими офіцерами та їхньою челяддю, тобто людьми-зайдами.

321

Ви віруючий, п а н е Солженіцин. Настав ч а с висповідатися. І Російська церква простить, як відпускала гріхи всім, хто "збирав" імперію. До речі, Російська держава (і за кому- ністів) завжди вихваляла людей, які проливали безневинну кров сусідів, та й російську теж, і що більше її лилося, то дужче вихваляла деспота. Згадайте: Івана Грозного (повніс- тю вирізав татар у Казані, залив кров'ю Новгород), Петра І (вирізав невинних жінок і дітей у Батурині), Катерину II (у XVIII столітті ввела рабство в Україні та Білорусії, четверту- вала і колесувала пугачовців). Можу вам багато про що на- гадати, та, думаю, достатньо. І це найбільш розхвалені, найбільш улюблені ваші государі!

Викладаючи ці думки, я користуюся тільки даними, опублікованими в Росії, у старій чи в новій.

Зокрема, дані щодо Криму — із газети "Известия", № 50 від 29 лютого 1992 року. С т а т т я : "По ч и й ч е р е п прий- ш л а м а в п а ? " Подумайте, Олександре Ісайовичу, можливо, вона вже й по ваш прийшла...

Цитую в а ш і думки далі: "... А Росія саме т а к , за 24 годи- ни позбулася 8—10 власне російських областей, 25 міль- йонів етнічних росіян, я к і т а к и м чином опинилися в ситу- ації "небажаних іноземців" —у місцях, де їхні батьки, діди, прадіди жили здавна, навіть із XVII століття".

Я не буду, п а н е Солженіцин, з в а м и с п е р е ч а т и с я стосов- но належності північних і східних областей Казахстану. Кожній чесній людині відомо, чиї ті землі, политі кров'ю казахських племен. Росіяни прийшли в ті землі з мечем, а не навпаки. Згадайте розбійника Єрмака. Йому випадко- во вдалося втекти від московської шибениці, а ви, обра- зивши національні почуття казахів, установили йому пам'ятник в однойменному місті Єрмаку. Адже це предки казахів протистояли ватазі Єрмака. І немає нічого герой- ського в його жорстокості й віроломстві.

Уявіть собі в Саратові або Волгограді пам'ятник Батию або Мамаю, а в Москві — пам'ятник Чингісхану! Чи — що дозволено росіянам, іншим не дозволено?

322

О д н а к повернімося до у к р а ї н с ь к и х земель, на я к і у в а с ве- ликий апетит. Головним мотивом ваших міркувань про на- лежність їх Росії є "їхнє переважне заселення російськими людьми". Ви лукавите, Олександре Ісайовичу, як завжди.

Ось для вас і для всіх зацікавлених дані з останньої, виданої в Москві, у Росії, третьої Радянської Енцикло- педії про національний склад областей сходу та півдня України.

Видання 1969—1978 років:

№ Область України Всього Українці Росіяни

з/п населення

1. Чернігівська область. 1508 тис. осіб 93,8% 4,7%

ВРЕ,том 29,с.86

2. Харківська область. 2 9 9 6 тис. осіб 6 7 % 2 9 %

ВРЕ, том 28, с 207

3. Ворошиловградська обл. 2749 тис. осіб 55% 41,8% ВРЕ, том 5, с 372, 373

4. Донецька область. 4 9 3 4 тис. осіб 5 3 , 1 % 4 0 , 6 % ВРЕ, том 8, с 441

5. Херсонська область. 1125 тис. осіб 7 8 , 3 % 1 8 , 1 % ВРЕ, том 28, с 242

6. Миколаївська область. 1181 тис. осіб 78,9% 16,1% ВРЕ, том 18, с 9

7. Одеська область. 2941 тис. осіб 5 5 % 24,2% ВРЕ, том 18, с 303

8. Сумська область. 1452 тис. осіб 87,2% 11,7% ВРЕ, том 25, с 73

Де ж, п а н е Солженіцин, переважно росіяни? Не встигли зросійщити ці землі!

Ви лаєте комуністів. А дарма. Вони зробили значно більше в питанні зросійщення народів, ніж династія Романових. Воно й зрозуміло: Романови "збивали" імпе- рію, а комуністи проводили другий етап — зросійщення.

Навіть на себе погляньте. Маючи, як ви пишете, ук- раїнську кров, ви не стали українцем. Ви вважаєте себе споконвіку росіянином. Саме комуністи поставили справу

323

так, що в СРСР було вигідніше стати росіянином, ніж ук- раїнцем. Я знаю сотні людей, які писалися росіянами, хоча їхні батьки були: євреями, українцями, білорусами, німцями, татарами та ін.

Ось вам ще приклад: Горбачов Михайло Сергійович. У нього т е ж серед предків 5 0 % українців, 5 0 % росіян, але він — росіянин.

Хочете ще одного росіянина? Будь ласка: Ленін Володимир Ілліч. У всіх анкетах про належність до нації писав — великорос! А по матері він — німець і єврей, по батькові — ч у в а ш і калмик. А ви його лаєте. За я к і гріхи? Р о - сію ж бо р о з в а л и л и росіяни: Романови, Керенський, Гучков, Мілюков та іже з ними. Ленін вам, великоросам, у 1920-ті заарканив, за допомогою комуністів, Україну і повернув її в "спільне російське стійло".

Нате — беріть! І не додав він Україні ні п'яді російської землі. Не з тих!

В умовах двадцятих років не можна було відновити гу- бернії. Україна в 1918 році проголосила незалежність. Стала — державою, як би вам це не подобалося. І зробила це після захоплення влади більшовиками. А саме кому- ністи Росії, за допомогою ось таких "напівкровних", які клянуться Україні в любові, п'ять років заливали україн- ську землю кров'ю, щоб не випустити з "обіймів" імперії.

Нагадаю вам, пане Солженіцин, що 1918 року Брестсь- кий мир із Німеччиною, Болгарією і Туреччиною підписа- ли дві незалежні держави: Україна й Росія. Прогалини в знанні історії вам, Олександре Ісайовичу, не завадило б заповнити. Адже слова з пісні не викинеш.

А щодо прирізання землі скажу, опираючись на істо- ричні факти, — до складу України в 1918 році входило т а к о ж Українське Вільне Козацтво Кубані. В ті роки на К у - бані, як кажете ви, переважно розмовляли українською мовою. В роки, коли Росія категорично забороняла укра- їнську мову.

Ваші предки, пане Солженіцин, забороняли українцям їхню рідну мову. Заборону накладали всі гілки влади: цар, 324

сенат, дума і навіть с в я щ е н н и й синод. А пізніше комуністи лютували анітрохи не менше.

Із 1700 до 1908 року видано 12 ц а р с ь к и х указів і урядо- вих постанов, які обмежували й забороняли українську культуру, мову. А радянська імперія за 70 років видала з цими ж заборонами 8 постанов політбюро й указів. Отаке братство у нас, Олександре Ісайовичу. І щоб в и з н а ч и т и с я з п и т а н н я м , чиї п р е д к и ж и л и в Східній Україні в XVII столітті, подам вам ще одну цитату з Великої Радянської Енцикло- педії (том 23, с 563):

"Слобідська Україна, іст(орична) область у Росії XVII— XVIII ст. на території) суч(асної) Харківської та частин До- нецької, Ворошиловградської, Сумської, Воронезької, Білгородської й Курської областей. Із 2-ї пол(овини) XVI ст. заселялася укр(аїнськими) козаками і селянами, які тікали від гніту польських магнатів із тер(иторії) України, що пере- бувала в складі Речі Посполитої".

Зверніть увагу, пане Солженіцин, відбувалося заселен- ня земель українцями ще до династії Романових, тобто до 1613 року, отже, ще за Рюриковичів. А росіян там близько не було.

Послухайте, з яких земель складалася Московія на початку XVI століття:

"Із 1478 року перебував під їхньою владою Новгород, а невдовзі т а к о ж Твер, Ростов, Ярославль. Іван III, справед- ливо п р о з в а н и й Великим, приєднав нові області, я к і лежа- ли за межами древньої Русі, й відвів кордони своєї держа- ви на північ до Фінляндії, Білого моря й Льодовитого океа- н у , на схід до Уралу (по Камі. — В. Б.). Його с и н В а с и л ь д о д а в до цього на півдні Р я з а н ь і Новгород- Сіверський" [4, с 11].

А інший автор, М. М. Карамзін, т а к описав період захис- ту "російської землі":

"Незабаром прийшла в Москву звістка про новий грізний для нас задум Хана: він велів оголосити на трьох торгах, у Перекопі, в Криму, в Кафі і в інших місцях, щоб його Улани, Мурзи, воїни не складали зброї, не розсідлува- ли коней і готувалися вдруге йти на Росію. Татари не по- 325

любляли воювати в зимовий час, без паші; весною полки наші зайняли береги Оки, куди прибув і сам Великий Князь (Василь III. — В. Б.). Ніколи Росія не мала кращої кінноти і настільки численної піхоти. Головний стан, біля Коломни, був подібний до великої фортеці, під захистом вогнепального снаряда, якого ми раніше не вживали в полі" [1, том VII, с 63].

На цих рубежах, пане Солженіцин, Московія в XVI сто- літті захищала свої кордони. Фантазії залишіть собі. Не ганьбіться на людях.

І послухайте, що розповів М. М. Карамзін у тому ж томі на с 65:

"... нарешті уклали його (перемир'я з Литовським кня- зівством. — В. Б.) на п'ять років від 25 Грудня 1522 року. Смоленськ залишився нашим; границею слугували Дні- про, Івака та Меря. Встановили свободу торгівлі; доручили Намісникам Українським вирішити позови між ж и т е л я м и обох Держав..." То чиї прадіди де жили, і хто кому прирізав землі? Невже вам це невідомо? Дозвольте засумніватися.

Не вистачає в Росії землі?

Погляньте, як вона використовується: запаскуджена, захаращена, покинута селянином. Тисячі покинутих сіл у стародавній російській обителі: в Ярославській, Іванів- ській. Вологодській, Архангельській, Костромській, Воло- димирській областях. Перераховувати ще?

Російська земля спорожніла — усе вшир росте імперія. Бундючиться й бундючиться. Погляньте на Японію! За територією — одна російська губернія; за кількістю наро- ду — майже дорівнює Росії. А може сьогодні, та й завтра, Російська держава суперничати рівнем життя й статком із Японією? Гадаю, відповідь очевидна.

То в чому ж п р и ч и н а ? Не в поганих ж бо ц а р я х і не в ко- муністах. Причини необхідно шукати не на стороні, не в сусідніх народів, а в себе вдома, на тій землі, яка не догля- нута й закинута. Настав час повернутися московитам із сусідніх підкорених земель на свою споконвічну землю. Вона давно стомилася, довго очікуючи людських рук. 326

"Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках ук- раїнської мови, люблю її культуру, сердечно бажаю всіля- ких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення російських областей".

Повірте, Олександре Ісайовичу, не вибереться Росія "з-під уламків комунізму" із проповідниками вашого штибу. Ви штовхаєте Росію під "уламки шовінізму". Тут ви нічим не відрізняєтеся від Жириновського: два чобо- ти — пара. До речі, і комуністи з вами в одному строю.

"Вона (Україна. — В. Б.) не впорається навіть із культур- ним завданням: у нинішніх її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (в 3 рази біль- ше, ніж там етнічних росіян) — і треба всіх їх переучувати на українську".

Страшне горе України, що Росії вдалося (саме так!) зро- сійщити частину її народу. Вам — це відомо. Росія три сотні років вела цілеспрямовану політику ліквідації укра- їнців.

Послухайте: князь Шаховськой, направляючись в Ук- раїну 1734 року, мав від цариці такий наказ:

"... Шаховському повелено спритно підводити україн- ську козацьку старшину, щоб ті женилися і своячилися з великоросійською знаттю".

Як вам ця політика? Мало? Слухайте, що повелів стосовно України ваш улюбленець Петро Столипін у двад- цятому столітті:"... об'єднання на національних інтересах веде до національного відмежування", тому "чужорідним народам необхідно це суворо заборонити". І далі: "історич- ним з а в д а н н я м російської державності є боротьба з рухом, іменованим у цей час українським, який містить в собі ідею відродження старої України та облаштування мало- руської України на автономних національно-терито- ріальних підставах".

Відчуваєте, чию пісню співаєте, пане Солженіцин? Піс- ню великоросійської Імперії. І Жириновський співає про те ж.

327

Московитам дозволено створити свою державу, а тата- рам, чеченцям — ні? Але це — расизм!

Президент Казахстану, на північні землі якого ви накинули око, в своєму виступі нагадав: нині понад 80% казахів розмовляють переважно російською мовою. Що, однак, не заважає казахському народу будувати власну державу. Дай Боже їм її побудувати!

При цьому ні Україна, ні Казахстан нав'язувати росіянам свою мову не будуть. У цьому немає небхідності. Побажає "етнічний росіянин", який живе в Україні, через десяток років зайняти державну посаду, або працювати у держустанові, він сам вивчить українську мову, як нам, "інородцям", довелося в и в ч а т и російську мову в Росії. Все, пане Солженідин, на взаємному паритеті. Іншого серед цивілізованих народів не буває. Про що вам відомо. Почу- ватися ж російським паном із закабаленим під себе "чу- жорідним народом" — на жаль, пане Солженіцин, — час минув.

Минув — назавжди.

1994 рік

3 . Глазунов

"... І хто більше росіянин — Велика Катерина — німкеня з народження, яка керувала Росією з точки зору блага і про- цвітання довіреної їй Богом держави Російської, чи "ро- сіянин" Хрущов, який подарував, немов свою власність, просочену російською кров'ю землю Криму — Україні (хоч я вважаю їх н а ш и м и братами, як білорусів)?" [43, с 1].

Нехай Бог боронить нас, пане Глазунов, від таких бра- тів. Справжній брат не докорятиме братові домом, шмат- ком землі чи окрайцем хліба. Тим паче, що нажиті вони в одній родині.

Чим же заперечити цьому "самозакоханому братанові", цьому представникові московської еліти, охоронцеві цін- ностей нації і віруючій людині?

Зовсім п р о Б о г а ви забули, п а н е Глазунов. Бог усім запо- вів рівність і волю. А що ж ви зробили в Чечні, віруюча лю- 328

дино? Чи сподіваєтеся, що Російська церква вкотре про- стить ваші гріхи "во славу матінки Росії"?

Бачите, цілком розпусною бабою була імператриця Катерина II. Аж до смерті коханців міняла, як рукавички. А подібні діяння суворо засуджуються і Богом, і церквою. Та й правління державою отримала з рук убивці — кохан- ця Орлова, який порішив її законного чоловіка. Чи ваша церква та ваші віруючі прощають деспотам і розпусни- кам, аби тільки їхні д і я н н я були в ім'я "великої Росії"?

Жорстоко, пане Глазунов, поводилася імператриця з на- родом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.

Послухайте, що писав ще за життя Катерини II секун- дант-майор Петро Іванович Челіщев у рукопису "Подорож по Півночі Росії":

"Ця дорогоцінна половина землеродних жителів (ідеть- ся про кріпаків. — В. Б.), без я к и х ніщо в людському суспіль- стві не може стати досконалим, обтяжена узами рабства".

Так жила більша частина населення імперії за Кате- рини II, про що свідчить очевидець житія тих часів.

Як би ви себе почували, пане Ілазунов, будучи рабом, спізнавши батіг дворянина? Гадаю, ваша пісенька зовсім іншою стала б.

Вам, пане Глазунов, начхати на народ, чи російський, чи український. Ви ж панської крові. Вам "матінка" дорога тим, що приєднала до Росії "великий простір", підкорила й поглинула зі своїми родичами "споконвічного ворога" — Польщу. А попутно четвертувала й колесувала тисячі се- лян-путачовців, які повстали проти рабства, якого, до ре- чі, не було вже в ті часи у цивілізованій Європі.

Дозвольте вам нагадати, що "матінка" і передову інте- лігенцію тих часів не шанувала, жорстоко переслідувала:

Олександра Миколайовича Радіщева,

Миколу Івановича Новікова,

Івана Герасимовича Рахманінова.

Які прізвища!

Сподіваюся, пане Глазунов, ви читали "Подорож із Пе- тербурга в Москву". Згадайте: "Мати Ваша однакової зі

329

мною була думки про незначущість посад Ваших, від на- родження даних" [24, с. 110].

Б а ч и т е , якою розумною була людина, як далеко дивила- ся. А яких купців пересаджала "матінка" у в'язниці та казе- мати: Матвія Глазунова, Тимофія Полежаева, Павла Ваві- лова, Василя Глазунова і багатьох інших. Ваших особисто предків, пане Глазунов, знищила Катерина II. Навіщо ж перед нею падати на коліна? Хоч трохи поважайте себе!

Указом від 11 лютого 1793 року імператриця повеліла спалити 18656 примірників книг, які були знайдені в бу- динках і крамницях Миколи Івановича Новікова. Серед них: "Правила християнського життя", "Короткий нарис географії", "Геометрія", енциклопедичні словники, книги з медицини тощо. Ви про це геть забули. Лише про завою- вання пам'ятаєте.

Але ж, як бачите, не все "чортова баба" здійснила. Ось, наприклад: "... грецький прожект... опанувати Кримом, ви- нищити кочові племена на півдні, ліквідувати Запорозьку Січ, п р о н и к н у т и на Б а л к а н и , з н и щ и т и Туреччину і поклас- ти корону нового візантійського імператора на голову одно- го з онуків Катерини" [20, с 25].

А ось ще одну таємну думку виказує українець, канцлер Катерини II г р а ф Безбородько: "Що справи!.. Вони самі по собі йдуть. Пан Платон Зубов (повідомляю по секрету Глазунову — це коханець Катерини II, їй 62 роки, йому — 22. — В. Б.) справи розписав по тисяча сімсот дев'яносто сьомий рік. До цього року для встановлення торгівлі з Індією г р а ф Валер'ян Зубов займе гарнізонами всі важливі місця в Персії й Тибеті. Суворов піде через Адріанополь до турецької столиці, для чого й флот готується. Китай теж збираються приборкати..." [20, с 300].

Бачите: на древній Китай воліли зазіхнути!

Гадаєте, пане Глазунов, це художній вимисел? Анітрохи. Я вже подавав виписки з офіційних щоденників статс-сек- ретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, ви- даних у Москві 1862 року.

330

Ось і вам, пане Глазунов, цитата з цієї праці на пам'ять: "1786 рік, 5 л и п н я . На рапорті Павла Сергійовича Потьом- кіна про володіння Татар вимагати пояснення. Кордон не закінчено, потрібен час для виконання великого заходу. Кордоном буде Чорне море і підданство Перських влас- ників, які рівнятимуться Герцогові Курляндському, до того йдеться" [23, с 11].

Оце вони — справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла "матінка" приєд- нати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до ві- зантійських імператорів.

І Ж и р и н о в с ь к и й не знадобився б сьогодні.

Як же ви їй простили т а к і недоробки, п а н е Глазунов? Чи справді сподіваєтеся на Жириновського?!

1995 рік

4. Лужков

1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850-річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й н а п р а в о . На торжества за великі гро- ші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували орке- стри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.

Веселися і пий скільки завгодно!

У той же час мільйони людей в Росії, за 100—200 кіло- метрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержу- вали заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.

Але московського градоначальника Юрія М и х а й л о в и ч а Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і верши- лося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.

331

Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з я к и м д е р ж а в н и м розмахом і з якою ве- личезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у "850-ту річницю" столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.

Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800-річчя Москви. Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва з а в ж д и ж и л а с и т н о , в статку, а оспівувалася за єди- ними міфами і за царя, і за більшовиків-комуністів, і за те- перішніх батьків-демократіБ. Міфи про Москву — єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.

Але, як сказала одна розумна людина, "коли ми почали міркувати про всі навали (на Московію. — В. Б.), то спітк- нулися об правду, яка в історії не завжди була істиною".

Який сум!

Виявилося, що в міфології про Москву існує з н а ч н и й , як казав М. М. Карамзін, "доважок брехні". І тут дуже дореч- не п и т а н н я : чому ж сам ф а к т 850-річчя Москви не було по- ставлено під сумнів?

Відповідь очевидна: тоді витрачені на торжества гроші з а л и ш и л и с я б у бюджеті Росії й дісталися, бодай частково, знедоленим громадянам, а безтурботно-святочна публіка була б із дулею в кишені. Але хіба міг так вчинити Юрій Михайлович із елітою, яка співає йому панегірики? Та ніколи в житті!

За відмови від показухи і бенкету в и н и к а л а й друга про- блема: ставилося під сумнів саме 850-річчя стольного гра- да. Такого Лужков допустити не міг. Імперські амбіції сто- личного градоначальника відомі всім, хто бодай зрідка чи- тає газети й дивиться московське телебачення. І тому Юрій Михайлович у своєму інтерв'ю газеті "Известия" на- передодні свята сказав, як відрубав: "Ніхто нам не зіпсує свято!" 332

І ніхто не посмів.

Однак доречно нагадати панові Лужкову, що 1847 року в російського імператора Миколи І, який краще і глибше знав історію Москви й Московії, була трохи інша думка про ювілей:

"Святкуйте, як хочете, і робіть, що хочете", — така була 1847 року байдужа відповідь імператора Миколи І на пи- тання членів уряду: святкувати чи не святкувати 700-ту річницю Москви. Святкувати не захотіли, відклавши усі роз- в а ж а л ь н і загальнонародні заходи до к р а щ и х часів" [44, с. 2 ] .

А він, онук Катерини II, знав, як злодійкувато його бабу- ня "перетасувала" та "відредагувала" історію Московії, зі- знавшись 7 серпня 1791 року, що "зіграла з т а т а р а м и жарт". У нашому романі-дослідженні стольному граду Москві при- свячено чимало сторінок, де читачі мали змогу переконатися, що Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше — 1272 року. І засновником Москви був не к н я з ь Юрій Довго- рукий, а хан Золотої Орди — Менгу-Тимур, внук великого хана Батия.

Але міфи Москви й Московії живучі, як і імперські амбі- ції Лужкова. Так що святкували Лужков і його товариші не 850-річчя Москви, а тільки 725-річчя. Теж — ювілей, що- правда, дещо куций, неповновагий. Але коли грошей надмір, їх можна витратити на що заманеться.

Навіть великий містифікатор XX століття — Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, — навіть він 800-річчя Мос- кви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і з а к л а д а н н я м к а м е н я на честь май- бутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.

Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінсь- ким святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

333

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у "малоросів" і передали "великоросам". І не на папері, у брехливих "літописних зводах", а всерйоз, фізично. Але т а к уже сталося, що цей захід "не вигорів".

А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит — та просив у "мало- р о с а " . Нонсенс! Московити з далекого XIII с т о л і т т я в с е бра- л и , не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повело- ся. А звичок важко позбутися.

Не буду в цьому розділі особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого мос- ковськими п р а в и т е л я м и за сотні років проти Твері, Новго- рода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попе- редніх розділах.

Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми до- слідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків і н ш и х держав, хо- ча ті більш критично й об'єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до п а н а Лужкова.

Сподіваюся, читачі пам'ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам ро- бити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? — відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь "майстрової людини, яка прийшла до в л а д и з низів". Казав, що думав. Але етикету Юрій Михай- лович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, "мудрими" словами.

334

"У Раді Федерації (Росії. — В.Б.) створено комітет, я к и й г о - тує це питання (відторгнення Криму від України. — В. Б.), підводить під майбутнє рішення юридичну базу... Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних "силових" рухів, братнє сусідство не може постраждати" [45, с 3].

Як бачимо, і п а н Лужков м і т и т ь до українців у "брати", не забуваючи при цьому потягти в "брата" "ласий шматок".

Ось такий — братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців- державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, — це відвертою напористістю і нахабністю.

Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спро- бую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: "Севастополь — місто російської слави!".

Спочатку поговоримо про Крим.

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані но- га московита, ані нога великороса в Криму "державно" не ступала. А я к щ о й побувала, то це була нога л и ш е "васала" кримського х а н а . Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами "московитів" або "вели- коросів", які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні — слов'янського етносу, інші — фіно-татарського.

Послухайте, п а н е Лужков, п р о ф е с о р а Московського уні- верситету другої половини XIX століття Сергія Михайло- вича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, я к і дійшли до н а с :

"Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписан- ня миру Петро хотів здивувати... турків (тобто влаштував блеф. — В. Б.); він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі "Крепость"... і хоча на сході справи йшли успішно, хоча

335

там татарські орди (Ваші московські єдинокровні ро- дичі. — В. Б.) з голосною назвою царств п о к о р я л и с я цареві Московському (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а л и ш е — московським. — В. Б.), а л е на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки (данину! — В. Б.). Це посилання (данини. — В. Б.) припинилося, коли російський військовий корабель з'явився перед магоме- танським Стамбулом" [7, с 502—503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

"18 серпня 1700 року в Москві спалений був "колосаль- ний феєрверк": цар Петро Олексійович святкував ту- рецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посила- ти поминки (постійну данину! — В. Б.) в Крим" [7, с 504].

Такі ось, Юрію Михайловичу, "калачі". Не Московія до 1700 року була господинею Криму, а Кримський хан отримував данину з Московії. І, як ви розумієте, "росій- ською славою" поки що "не пахло". Ці факти забувати не варто. Врахуйте: російська історія, запустивши у своє "ве- лике минуле" "доважок брехні", подібні факти намагалася замовчувати. Тому вам про істину необхідно постійно на- гадувати.

Ще нагадаю московському градоначальникові, що після Прутського походу, який відбувся 1711 року, під осо- бистим керівництвом Петра І, коли він побував у приниз- ливому оточенні в турків та Кримського хана і лише за великі гроші був викуплений, а не відправлений у Стам- бул, Москва втратила й Азов, і весь вигаданий блиск на Чорному морі. Понад ЗО т и с я ч трупів поклав Петро на б е - регах ріки Прут із 43-тисячної армії, яка була під його на- чалом. І не варто, Юрію Михайловичу, забувати, що в ото- ченні біля ріки Прут під Новими С т а н и л е ш т а м и була пова- лена армія, яка два роки перед тим святкувала Полтавсь- ку перемогу. Полтавська битва на цьому принизливому тлі має зовсім інакший вигляд.

336

Добре, що бодай царя відкупили у турків!

Лише за Катерини II, в 1783 році, Крим було п р и є д н а н о до Російської імперії.

Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням — кримськими т а т а р а м и , про існування я к и х постійно забу- вають.

А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови — життя — було покладено в Причорномор'ї. Адже вас про- сто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1 7 7 6 — 1799 р о к а х д і я л о дві армії: українська і катеринославська, загальною чи- сельністю (у різні роки) від 60 до 160 т и с я ч осіб. Комплек- тувалися армії переважно вихідцями з південних гу- берній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Па- нові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з на- званих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.

Отже, від Воронежа й Орла до Запоріжжя й Києва, на території, завойованій на той час Російською імперією, проживало (1770 рік) не менше, як 4,5 мільйонів укра- їнців. Я свідомо занижую цю цифру.

Якщо згадаємо, пане Лужков, що військову повинність відбували кріпаки, чим по-варварськи ви облагодіяли "братів", від 100 осіб — один у примусовому порядку, то од- норазовий річний призов становив не менше 45 тисяч солдатів. Загалом за двадцять років Російською імперією було "забрано в москалі" близько мільйона українців!

А оскільки імперія в ті роки вела загарбницькі війни по всьому периметру держави (війна із Пруссією, завоюван- ня Сибіру, війни зі Швецією і Польщею, захоплення Ка- 337

захстану, перські походи тощо), зрозуміло, де склали свої голови солдати-українці: ясна річ, у боях від Кубані до Ду- наю, хоча побували і в інших місцях.

Не варто забувати, що в 1796 році, після третього поділу Польщі, в Російській імперії кількість українського насе- лення збільшилася до 10—12 мільйонів людей.

Так що "гарматний матеріал" потроївся. Стало можли- вим призивати в армію по 80—100 тисяч українців на рік.

Погляньте, Юрію Михайловичу, на таблицю — де прожи- вали українці і в якій кількості (кінець XVIII століття). Табли- цю складено за "Історією України" Ореста Субтельного:

№ Територія

з/п

1. Гетьманщина (або Малоросія) (у складі Російської імперії)

2. Слобідська Україна (у складі Російської імперії)

3. Південна Україна (у складі Російської імперії)

4. Правобережна Україна (після третього поділу Польщі — у складі Російської імперії)

5. Східна Галичина (імперія Габсбургів)

6. Закарпаття (імперія Габсбургів)

7. Буковина (імперія Габсбургів)

Загалом:

Саме за цією "Історією України", написаною професо- ром Йоркського університету Орестом Субтельним, на За- ході вивчають історію українського народу.

До речі, пане Лужков, Росія чомусь вивчає не історію російського народу, його становлення й розвитку, а істо- рію Російської держави, намагаючись завуалювати, що сама ця держава відбрунькувалася від імперії Золота Ор-

Площа, тис. кв. км	Населення, тис. о с і б (приблизно)
92 70	2300 1000
185	1000
170	3400
55	1800
13 5 590	250 150 10000

338

•і>ігамдї

да, і базовим етносом московської держави стали фіно-та- тарські племена. І починаєте ви в и в ч е н н я історії своєї дер- жави зовсім нелогічно — з Києва, а не з норманського ми- нулого династії Рюриковичів. Якось із середини почина- єте, зовсім забувши, що історію держави творить народ, а не його володар — зайда.

Навіщо російському істеблішменту знадобилася ця неправда — давно всім відомо.

Повернімося в чорноморські степи.

Зважаючи на подану тут таблицю, сподіваюся, пане Лужков, ви чітко розумієте, чиїми кістками вимощені сте- пи Причорномор'я та Криму. Не забувайте й те, що з X до XVI століття ця земля або взагалі належала українцям, або вони в неї ходили, як до себе додому. А московити, ваші предки, у ті часи відзначалися, як правило, на річці Ока й значно північніше.

Настала пора, Юрію Михайловичу, поговорити "про місто російської слави — Севастополь". Як ми розуміємо, слава до міста Севастополя п р и й ш л а за часів оборонних боїв Кримсь- кої війни в 1854—1855 роках і бойових дій Другої світової війни під Севастополем (1941—1942 роки й 1944 рік).

Отже, освіжімо в п а м ' я т і ф а к т и Кримської в і й н и XIX сто- ліття.

Воєнні дії в Криму почалися з висадки десанту супро- тивників Росії 2 (14) вересня 1854 року. Обмежений союз- ний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складав- ся з 62 тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тиж- нів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33,6 тисячі во- яків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с 512].

Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севас- тополя. Нині Б а л а к л а в а та І н к е р м а н — ч а с т и н а міської те- риторії. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не л и ш е

339

забезпечити військову перевагу в силі й швидкими кон- центрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.

Таке військове уміння російського генералітету в Крим- ській війні під Севастополем!

А союзники, не до прикладу російським генералам і ад- міралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штур- мували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми пол- ководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.

Тут час нагадати панові Лужкову про солдатів і мат- росів, які захищали Севастополь. Адже полягло під Севас- тополем 102 тисячі вояків, не кажучи вже про поранених — понад 300 тисяч. Російські генерали і адмірали ніколи, в жодній війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче — солдатську масу, що складалася переважно з інородців.

Нагадую прізвища солдатів і матросів, які особливо від- з н а ч и л и с я під ч а с першої оборони Севастополя: П. Кішка, І. Димченко, Ф. Заїка, І. Шевченко та сотні інших з подіб- ними прізвищами.

Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.

Особливо теплі слова хочеться сказати про легендарно- го героя першої оборони Севастополя — матроса Петра Кішку, українця з села Ометинці (Вінницької області). Пе- тро Маркович Кішка народився 1828 року в родині кріпа- ка, сам був у рабстві в російського пана, і його діти до сме- рті працювали на російського поміщика. Така подяка російської правлячої еліти героям, які захищали її інтереси в боях.

Ось, пане Лужков, хто приніс славу Севастополю в обо- роні 1854—1855 років. Саме вони, українські хлопці, по- лягли на підступах і в самому Севастополі в ті далекі р о к и ! 340

Прогнила Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев'яний вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійні кораблі й 50 фрегатів панцерних і парових.

А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу техніку "людський гарматний матеріал". Власні невміння і тупість закрили людськими ж и т т я м и . Якщо в цьому, п а н е Лужков, полягає "російська слава" ваших правителів і генералів, то в цій іпостасі ви обігнали увесь цивілізований світ. Тут валі пріоритет применшувати ніхто не стане.

Але в тій кримській військовій епопеї є ще один момент, про я к и й п а н Лужков просто н е відає або свідомо з а м о в ч у є .

Війна ж бо велася не лише в Криму, а й на Далекому Сході, і на Кавказі. Під час Кримської війни існувала ще й "героїчна оборона Петропавловська-Камчатського", де англійці й французи висадили десант 20 серпня 1854 року І спробували відторгнути від Російської імперії Камчатку.

Доводжу до відома Юрія Михайловича Лужкова, що обороною Петропавловська-Камчатського в 1854 році ке- рував губернатор Камчатки генерал-майор В. С. Завойко, українець за народженням. Він не здав ворогу Петропав- ловськ, відстояв його в бою, зберігши для імперії і саме місто, і всю Камчатку.

Ось такі факти, пане Лужков, ви забуваєте. Якщо до- тримуватися вашої логіки, то українці в часи Кримської війни отримали місто української слави — Петропав- ловськ-Камчатський. Але навіть дотримуючись вашої ло- гіки, українці на Камчатку і Петропавловськ-Камчатсь- кий не претендують.

Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя де- сятки тисяч своїх синів і дочок, мають не менше право вважати його "містом української слави", ніж пан Лужков.

Будемо чесні до кінця, адже московити лише встигли раніше "застовпити" своїм генералам і адміралам бойову славу, оспівати її в піснях. Запевняю московського градо- 341

начальника, що поети і композитори України згодом зуміють відновити цей пробіл. Усі розуміють, і Лужков у тому числі, що я к б и українець посмів оспівати своїх сева- стопольських героїв раніше, в часи імперії, романовської чи більшовицької, то закінчив би ж и т т я на шибениці або у в'язниці.

Московський істеблішмент жорстоко карав людей, які намагалися зазіхати на його брехливу історичну і геро- їчну міфологію. Згадайте, пане Лужков, як Москва пере- слідувала поета Володимира Сосюру за вірш "Любіть Ук- раїну".

Про другу Севастопольську оборону 1941—1942 років і штурм міста у травні 1944 року намагатимуся говорити коротко.

Як і в д а в н і р о к и , на Чорноморському ф л о т і служили пе- реважно українські хлопці.

Природно, генералітет і в радянській імперії у своїй масі був російським.

Чудову пораду панові Лужкову дав глава однієї з місь- ких адміністрацій півдня України, порекомендувавши від- відати Севастопольський меморіал і переконатися в пере- важно українських прізвищах вояків, які особливо відзна- чилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх національностей, похованих під могильними п л и т а м и на військових цвинтарях Криму й Севастополя.

Ми повинні розуміти — за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національнос- тей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиб- л и х п р и н і с с л а в у своєму народу. І м а є бути соромно п а н о в і Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на "російську" і "неросійську". Йому відповідати перед солда- тами-героями .

Мені лише хотілося пояснити московському градона- чальнику, що міст "російської слави" на території колиш- ньої імперії не існує й існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по собі російський

342

народ у ній ніколи не становив звичайної арифметичної більшості. Не варто забувати: у радянській імперії в ро- сіяни записувалися всі, кому не ліньки — євреї, білоруси, т а т а р и , українці, німці, чуваші, мордва, б а ш к и р и , поляки, марійці, якути, ненці, карели й багато хто інший. Зросій- щення віталося й заохочувалося повсюдно.

Спеціально для Юрія Михайловича розповідаю анекдот, уміщений в газеті "Известия":

"... Згідно з переписом населення, 1989 року в області (Єврейській автономній. — В. Б.) було 8 8 0 0 євреїв. Потім 11 126 виїхали в Ізраїль. Залишилося 12 500 (євреїв. — В. Б.). Цей а р и ф м е т и ч н и й парадокс пояснюється просто: ко- ли п'ята графа ставала перешкодою в кар'єрі, люди воліли приховувати свою національність" [46, с 3].

Якщо вважати, що у кожній області колишнього Союзу набиралося "липових росіян" серед всіх народів хоча б та- ка ж кількість, то можна мати уяву про масштаб зросій- щення.

Отож і в армії, і на флоті на одного росіянина завжди припадав хоча б один — неросіянин. Пам'ятайте про це, пане Лужков!

Однак, Юрію Михайловичу, ви забули, а тому, певно, не зазіхаєте принаймні ще на десяток "міст російської сла- ви". Нагадаю вам про кілька з них.

Приміром — Порт-Артур. Російська імперія 1904 року і там зазнала поразки, хоча солдати, як завжди, свою місію виконали до кінця.

Чудовий вальс "На сопках Маньчжурії" написав учас- н и к війни. Мені особисто цей вальс подобається більше від "Севастопольського вальсу". А Вам, Юрію Михайловичу?

Ви чомусь забули пред'явити претензії великому Китаю на це "місто російської слави". Мені абсолютно не хочеть- ся навіть допускати думки, що ви боїтеся, того й мовчите.

Або ось іще одне "місто російської слави" — Варшава!

Ваші предки брали це місто й захищали його понад де- сять разів. Згадайте: сам генералісимус Суворов вирізав у

343

Варшаві населення, як звичайний бандит. Чому ж забули про це місто? Адже багато разів приходили, підкоряли, упокорювали, захищали, залишали, йдучи геть.

А як, пане Лужков, ви забули про Київ?

Теж — "місто російської слави"?! Згадайте: ще 1169 ро- ку ваші предки (фінські племена: меря, весь, мещера, мок- ша, а простіше — народ Моксель) прийшли із "Залешансь- кої землі" і "взяли на щ и т град Київ". Навіть поцупили зна- мениту ікону та вивезли в країну Моксель — майбутню Московію.

А "місто російської слави" — Грозний? Погляньте, які страшні руїни ви залишили після себе! Знищили понад сто тисяч людей, сотні тисяч знедолили і забули про все, начебто не ваших рук справа.

Багато, Юрію Михайловичу, міст можна назвати "міс- тами російської слави". Гадаю, ви й самі повинні нарешті зрозуміти весь комізм і трагізм цього визнання. Міфи завжди розсіюються: і брехливі, й солодкі!

Я радив би Вам, пане Лужков, зрідка читати праці та статті російських науковців. Наприклад, професора, заві- дувача кафедри Московського інституту міжнародних від- н о с и н Ю. М. Колесова, я к и й д а в вичерпну відповідь на ва- ші д о м а г а н н я щодо Криму й Севастополя ще в 1995 році.

Послухайте:

"1 Україна, й Росія є ч л е н а м и ОБСЄ, і д л я н и х положен- ня Заключного акту обов'язкові. Навіть сама заява пре- тензій на частину території іншої держави вже є проти- правним, грубим порушенням загальновизнаного міжна- родного права. І, звичайно, я к щ о застосуванням або погро- зою сили (є такий термін) спробувати вирішити територі- альну суперечку на свою користь, це підпадає під визна- чення агресії з усіма наслідками, що з цього випливають" [47, с 2].

Доводжу до відома московського градоначальника, що професор Ю. М. Колесов є арбітром Постійної палати Тре- тейського суду в Гаазі, куди Лужков збирається скаржитися.

344

Так що, Юрію Михайловичу, час би й призупинити "мічурінські" дослідження з вирощування "Пуксів", за вже з а п а т е н т о в а н и м методом письменника В. Войновича, т и м п а ч е н а рівні, я к в и к а з а л и , Ради Федерації Росії.

Раджу панові Лужкову також заглянути у ВРЕ, третє ви- дання, том 23, с 104. Ось що на тій сторінці сказано, ко- ротко: "Севастополь, місто республіканського підпорядку- вання Кримської області УРСР".

Несолідно якось виходить, Юрію Михайловичу. Ви на кожному кроці говорите, що Севастополь завжди був містом союзного підпорядкування. Енциклопедію редагували де- с я т к и , н а в і т ь сотні радянських, переважно російських, ака- деміків і професорів. А ви намагаєтеся сьогодні виставити їх дурнями, які не відали, що писали. І видавалася Енцикло- педія в Москві, абсолютно, як ви розумієте, без тиску з Києва. Дуже вже рідким виходить, Юрію Михайловичу, ваш московський "щєц". Сама вода.

Послухайте ще одного розумного російського академіка: "Москва — Символ, Образ, Тип Російської влади. З її ме- сіанською й універсалістською претензією на весь світ... Це влада, яку вона (Москва) здійснює по-ординськи: знищен- ням конфліктуючого, а не угодою з ним. І це стосувалося геть усього: міст — Твер, Новгород, Псков, Казань; станів — бояри, дворянство, стрільці, селяни; і будь-яких і н ш и х фор- мувань, включаючи церкву. Ця влада — переможець, якому потрібні, однак, усе н о в і й нові супротивники. Б е з н и х в о н а не влада" [14, с 121].

Може, в цьому й полягає, пане Лужков, весь сенс ваших домагань до України? Я ж по праву н а з в а в вас московитом!

Саме ви сьогодні є носієм ординської московської вла- ди. Саме люди з подібними до ваших імперськими погля- дами й переконаннями завжди правили в Москві та Мос- ковії, постійно вишукуючи ворогів серед сусідів і схиляю- чись перед матір'ю — Золотою Ордою.

Як бачите, звички залишилися колишніми. Вас нічого не навчив час!

345

А з а р а з , Юрію Михайловичу, ще р а з повернімося до ни- н і ш н ь о г о благополуччя Москви. Погляньмо, чи с п р а в д і в о - но ґрунтується на праці людей стольного града і особисто вашому вмінні керувати міськими справами. Чи, може, московське благополуччя походить із зовсім інших дже- рел.

Якщо уважно проаналізувати ситуацію, побувати в да- л е к и х російських регіонах, послухати голодних людей і по- говорити з вашими колегами-губернаторами, склада- є т ь с я зовсім інша, навіть моторошна к а р т и н а нинішнього "бенкетного" стану Москви.

Послухайте типові повідомлення з Красноярського краю, цієї Росії в зменпіеному виді: "У Красноярському краї все виразніше проявляються характерні риси колонії. Верш- ки й корінці поділені так: краєві — дим і відходи сировин- них виробництв, робота за невисоку зарплату, із краю — п р и б у т к и . Тут — к о п а л и н и , т а м (у Москві. — В. Б.) — г р о ш і від їх видобутку!

Бюджет краю формується тільки з 11% валового регіо- нального продукту" [48, с 5].

Пане Лужков, навіть цілковито неосвічені в економіці люди розуміють, що інша оподатковувана частина Крас- ноярського крайового валового продукту в розмірі 8 9 % пе- ребуває в Москві. Не в Іркутську, не в Хабаровську чи Ря- зані!

Ось, пане Лужков, чому ви дозволяєте собі шпурляти сотні мільярдів рублів на міфічні ювілеї Москви, на пре- зентації та будівництво. Москва паразитує на чужій праці, несучи народу глибинної Росії колосальне зубожіння вже не примітивним розбоєм і грабунком, а сучасним еконо- мічним поневоленням.

І щ о б усі з н а л и , що це с т о с у є т ь с я не одного регіону Росії, послухайте ще одного губернатора:

"Бійтеся політиків, які кажуть, що служать народу. Най- частіше вони брешуть. Як ви уявляєте: вибрав народ пре- зидента (або генерального секретаря, або царя), і сидить

346

той у Кремлі, служить народу? Особливо помітно, як його оточення служить! Зібрали 95% всіх грошей у Москві й "служать" [49, с. 6].

Подано слова і думки пана Михайла Прусака, губерна- тора Новгородської області. Врізав, як по лобі дав. Моло- дець!

Не буду нагадувати панові Лужкову, що повідали багато інших губернаторів і вчених Росії. Нема рації подавати безліч тотожних прикладів. Досить цих.

І о с т а н н є , Юрію Михайловичу, п р о що х о ч у в а м нагада- ти. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з "особами кавказької національності". Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначаль- ник, свідомо потураєте.

Послухайте, якими "писаннями" сьогодні наповнена Москва: "Так, ми покликані с т а т и п а н а м и цього світу, тому, що так захотів ІЬсподь. І якщо для виконання Його Волі нам буде потрібно втопити в крові кілька мільярдів іно- родців, ми ні на секунду, ні на х в и л и н у не з а д у м а є м о с я , г у - манно це чи ні, чи відповідає це правам "людини". Нісе- нітниця!

Наша Біла справа — це свята місія твердження Росій- ського духу по всьому світу, бо л и ш е н а ш а р а с а (мається на увазі російська раса! — В. Б.) варта панувати в цьому світі".

І далі, там же, слова з гімну "Російської національної єдності":

"Нам не страшны ни пули, ни снаряды, Ми верим в то, что сможем победить : Ведь в мире должен быть один Порядок И он по праву русским должен быть ".

Газета "Известия" у № 86 від 14 т р а в н я 1998 року слушно констатувала: "Не визнаючи існування доморощених ра- систів, влада заохочує їх на нові дії".

А ц и м "пустунам", п а н е Лужков, теж не в и с т а ч а є Севас- т о п о л я . І ще дечого.

347

Кожен, хто не сприймає фашистської ідеології, має пра- во, Юрію Михайловичу, задуматися і поставити собі пи- тання: навіщо Лужкову потрібний матеріал по Криму й Севастополю, зібраний у спеціальному комітеті Ради Фе- дерації? Яку "юридичну базу" ви готуєте собі на майбутнє? Адже чесні відповіді щодо Криму і Севастополя давно всім відомі. Навіть ООН із цього питання висловилася.

Не ображайтеся, пане Лужков, за паралелі.

Ніхто не має права забувати: доки гітлерівська еліта го- тувала в кабінетах матеріали про "втрачені німецькі зем- лі", штурмовики з ножами "гралися" на вулицях.

Не будьте такі самовпевнені.

Зупиніться та задумайтеся.

1998 рік

5. Вдруге: Солженіцин

(продовження, 1998 рік)

Написавши розділ "Солженіцин" десь у році 1994-му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, я к и й м а є розум і мож- ливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупередже- но поставиться до розвалу імперії на "шматки", як він сам пише. Тим паче, що "споконвічна земля" московитів — Мос- ковія — залишилася цілою у складі Російської Федерації.

Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути "ласку старшого брата". Його чис- ленні інтерв'ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почас- ти, до Казахстану.

За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його по- вчання людству:

— "Сестра моєї роботи і мати моїх дітей..." [газета "Ком- сомольская правда", 31 грудня 1994 року, с 1—2). 348

— "Жовте колесо" (газета "Аргументы и факты", № 2 і № 3 за січень 1995 року).

— "Розмови з Олександром Солженіциним" (газета "Комсомольская правда", 23 "азітня 1996 року, с. З—4).

— "Слов'янська трагедія" (газета "Труд", 29 травня 1998 ро- ку, с 5).

З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо вели- ку ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато деся- тиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не в а р т о обізвати людей, я к і з а й м а ю т ь держав- ні посади в Україні, " н а х а б н и м и о ш у к а н ц я м и , безсовісними людьми, зрадниками, націоналістами" та ін. Начебто ці лю- ди повинні служити не українському народові, а Російській імперії. Старий московський шовіністичний синдром із ч а с і в Петра І (Мазепа), Л е н і н а (Петлюра), С т а л і н а (Бандера).

Солженіцин з інтерв'ю в інтерв'ю, зі статті в статтю з настирною послідовністю висуває територіальні претензії до сусідніх держав і народів. Усі його претензії цілковито бездоказові й голослівні, лише спираються на "формулу Жириновського", мовляв, російський солдат уже "мив свої чоботи" в тих землях.

Солженіцин не та людина, я к а не знає історичних істин. Він їх знає. Але приймає лише ті, які стоять на сторожі Російської імперії. Знає, що існуюча історія імперії наскрізь брехлива, вигадана і "зроблена" російськими державника- ми за останні 2 0 0 років, щоб виправдати захоплення чужих земель і підтвердити т а к зване право Москви на "збирання землі російської".

Затятий прихильник "великої й неподільної", він ро- зуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відроди- тися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто "підспівує" бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахста- ну. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші "шматки" згодом приростуть.

349

Він тепер зізнається: "я переконаний супротивник "панславізму": це завжди був для Росії замах не під силу". Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов'ян, а констатує л и ш е — не берімося за непосильне, бо надірвемося.

Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбу- вається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий піовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність ц и х держав, в и г р а т и час, нацьковує одних на інших.

Варто й нині остерігатися "державників" типу Солже- ніцина. їм уже вкотре ввижається "велика і неподільна". Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої "в'язниці народів".

Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові "істини".

Отже, в газеті "Комсомольская правда" від 23 квітня 1996 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком "Розмови з Олександром Солженіциним". Що цікаво: із викладу роз- мови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поста- вила Солженіцину п и т а н н я про його с т а в л е н н я до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачив- ши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.

Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося ім- персько-шовіністичне єднання імператриці з письменни- ком. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки "розпусної баби" кінця XVIII століття. Що значить — "імперська потреба"!

Послухаймо Олександра Ісайовича:

"Відколота Галичина, я к у Олександр І просто не подбав п о - вернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не на- 350

лежала — таке Солженіцинське словоблудство! — В. Б.), Австрія віддала б її охоче — там протягом півтора сторіччя насаджувався (ким насаджувався — Солженіцин скромно мовчить. — В. Б.) антимосковський, антиросійський харак- тер. Він сьогодні володіє українськими шовіністами (так го- лослівно письменник перекладає свою хворобу на інших. — В. Б.), я к і тероризують і заглушили українське населення (яка "отеческая" турбота про українців! — В. Б.), провели доволі фальшивий український референдум 1991 року".

Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту "мало- росів". Бо ж оці незросійщені українці — галичани — взя- ли та й провели "фальшивий референдум". Мовляв, "зате- роризували" всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.

Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солжені- цинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Сол- ж е н і ц и н а до нестями. Йому н а ч х а т и на в о л е в и я в л е н н я на- роду України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає резуль- татів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Укра- їнську державність голосує понад 90% тих, хто має право голосу.

Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: "Увійшов із поштою після Пушкіна. К а з а л и ( К а т е р и н а II к а з а л а . — В. Б.), що "... згодом потріб- но виміняти в Імператора (Австро-Угорської імперії. — В. Б.) Галичину: вона йому не до речі, а потрібна прибавка до Угорщини з володіння Турецького" [23, с 286].

Тут подані слова, с к а з а н і особисто Катериною II 4 трав- ня 1793 року і записані її статс-секретарем. Пан Солжені- цин повторив думку стару-престару, думку злодійської ди- настії Романових, я к а принесла на землю України рабство в XVIII столітті.

351

Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше — претензію висловив Олександрові І. Мовляв, ба- буня поставила велике завдання: з н и щ и т и український на- род, зросійщити, назавжди привчити, що він "молодший брат" "великоросів", а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість — заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня- імператора.

Послухаймо далі, про що повідав читачам "Комсомольс- кой правды" "великий мислитель": "Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України т а м — одна ч е т в е р т а час- т и н а . А т р и ч в е р т і ніколи Україною й не були. Новоросія — Херсонська, Одеська області — ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи У к - раїною не були. А К р и м — і говорити н е м а чого. Все це в о н и прихопили..." [51, с 3—4].

Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальнос- ті. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові-артилеристові неприпустимо не знати еле- ментарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одесь- кої й Криму — не становить трьох чвертей території Ук- раїни, навіть однієї третини не становить.

Тут п а н Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.

Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За не- обхідності в и р і ш и в послатися на територію, приєднану до Московії 1 6 5 4 року. А т о й факт, що у к р а ї н с ь к и й н а р о д і у к - раїнська земля в ті часи були розірвані між трьома імпе- ріями, — він просто замовчує. З в и ч а й н и й прийом цієї лю- дини.

Однак, слід гадати, у п а н а Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до "спокон- вічних російських земель", тобто до Московії. Гадаю, йому

352

відомо, що на Поділлі та Б р а ц л а в щ и н і , на Київщині та Во- л и н і , в Галичині т а Б у к о в и н і , н а Тернопільщині т а Черка- щині ніколи "великороси" не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про т а к звану "Мелітопольщину".

Читаючи Солженіцина, все гадав, навіщо ж він, перелі- чуючи наявні нині області України, раптом "заспівав пів- нем" — Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, — я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь-бо в За- порізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю по- ставити — Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Ук- раїні — Мелітопольську.

Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх мірку- ваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.

Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдуш- но намагається переконати своїми чисто словесними ви- вертами, тому автор знайшов персонально для Солже- ніцина історичних свідків минулого.

Послухайте, про що повідав світові в першій половині XIX століття службовець А. О. Скальковський, який працю- вав в "Управлінні Новоросійського й Бессарабського гене- рал-губернатора" графа М. С. Воронцова, у книзі "Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького".

Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозь- кого козацтва і видала свої праці в Російській імперії.

Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержа- ла дозвіл цензури, тобто ф а к т и , в н і й викладені, імперія не заперечувала.

Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576 року, та що підтвердив грамотою Стефан Баторій: "Стародавнє запорозьке містечко Самар

353

із переправою і землями вгору по Дніпру до ріки Орел, а вниз аж до степів Ногайських і Кримських; а через Дніпро та лимани Дніпровський і Бузький, "як вічно було", до Очаківських улусів і вгору по Бугу до ріки Синюхи. Від Са- марських же земель через степ до самого Дону, де ще за Прецлава Ланцкорунського (кошовий запорізьких козаків у 1500—1515 р. — В. Б.) козаки запорозькі свої житла ма- ли..." [35, с 34—35].

А з а р а з погляньмо, що було зафіксовано на к а р т і де Бок- сета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: "Було п'ять го- ловних кордонів Запорожжя:

1. Б і л я п е р е в а л о ч н о ї (на Дніпрі) з боку Г е т ь м а н щ и н и або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 року. — В. Б.);

2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особис- то Солженіцину: й д е т ь с я про Слобідську Україну, де в 1 7 4 0 році проживали українці. — В. Б.);

3. На річці Кальміус із боку братів козаків донських;

4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;

5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. — В. Б.)" [35, с 44].

Треба також уточнити: донські козаки відбрунькували- ся від запорозьких. І хотілося б це російським державни- кам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.

Послухаймо А. О. Скальковського: "Боплан (Боплан Гі- йом, французький інженер. У 1630—1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, ви- дав книгу "Опис України". — В. Б.) у своєму "Описі Украї- ни", говорячи, що "Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками", тобто донцями, — говорить мо- вою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах

354

якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. — В. Б.)" [35, с ЗО].

Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Та- тищев.

"Козача громада на Дону була утворена... за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверд- жує, що "донські козаки від українських черкаських ко- заків справді початок свій узяли на Дону". Підтвердження тому Рігельман бачить у "Російському літопису" Татіщева, де згадується, що "в XVI столітті, за царювання царя і ве- ликого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. — В. Б.) на Дон перейш- ли, і там оселившись, місто Черкаське побудували" [27, том І, с 461].

Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання укра- їнського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чор- ного моря навіть "не пахло".

Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання "Народи Росії", яке вийшло в 1861 році: "... В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. З о к р е м а , п р о ж и в а л о : в Тавриді

українців — 200 тисяч осіб,

росіян — 87 тисяч осіб,

німців — 27 тисяч осіб; на Катеринославшині

українців — 880 тисяч осіб,

греків — 33 тисячі осіб,

німців — 20 тисяч осіб,

росіян — 50 тисяч осіб; на Херсонщині

українців — 700 тисяч осіб,

румунів — 95 тисяч осіб,

355

німців — 50 тисяч осіб, росіян — 94 тисячі осіб;

на Харківщині

українців — 1,5 мільйона осіб, росіян — 80 тисяч осіб".

А значно пізніше, за переписом 1925 року, на Кубані мешкало понад 65% українців, і на початку 30-х років там діяло 950 українських шкіл.

На Нижній Волзі діяло 4 2 9 українських шкіл, а на Далеко- му Сході в ті ж роки — 1 076 українських шкіл тощо.

Пане Солженіцин, помізкуйте трішки і дайте собі відповідь: куди ж усе це поділося?

Я вам підкажу. Послухайте веління Катерини II, думки якої вам дуже подобаються, а найчастіше ви їх навіть бе- рете на своє озброєння:

"Катерина II в листі до генерал-прокурора В'яземського писала цинічно відверто: "Мала Росія (Україна. — В. Б.), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції... Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до то- го, щоб вони обрусіли..." [52, с. 11].

Імперському духу Московії 1991 року було завдано важ- кого, непоправного удару. Але український народ від роз- валу імперії трагедії не відчуває. Він, нарешті, має істо- ричний шанс зберегти свою ідентичність. Повного "зро- сійщення" все-таки не сталося. Господь милував. Настав час, п а н е Солженіцин, і вам, і іншим державникам-вели- коросам — серйозно помислити, який народ із XIII до XVIII століття освоював землі від Кубані до Дністра та Ду- н а ю , вздовж Чорного моря. Аби ганебно не белькотіти про "Мелітопольщину".

Про Крим, Олександре Ісайовичу, ми вже з вами говори- ли, і я не буду повторюватися. Вважаю, що й вам не зава- дило б, хоч почасти, м а т и совість, бо ви всім дорікаєте: "ну, з якою совістю?..", а самі, — хоча вижив-таки кримсько- татарський народ, — буквально "з піною на губах" вири- ваєте чужий "шматок землі" в живого власника!

356

Я розумію, великороси-шовіністи ніколи на жодний підкорений народ не зважали в минулому і не мають на- міру зважати й нині. Однак якщо ви говорите про чиюсь совість, то про свою не варто забувати. Колоду в своєму оці треба помічати.

Хочу також дещо освіжити вашу пам'ять щодо міста Се- в а с т о п о л я . Там само, в "Комсомольской п р а в д е " , ви говори- те: "А Севастополь навіть і в Крим не входив, із 1948 року підкорявся п р я м о Москві, але й Севастополь п р и х о п и л и . . . "

Пане Солженіцин, коли я слухаю вас, коли читаю ваші "міркування", коли згадую, що ви є високоосвіченою людиною, лауреатом Нобелівської премії, к о л и думаю, як ви в чорному смокінгу ковзали штиблетами по королівському паркету, я почуваюся в глухому куті. Як можна перебріхува- ти факти? Як можна висмикувати питання з контексту історії Російської імперії, критично не осмисливши всього матеріалу? Який же ви письменник і в ч е н и й після цього?!

Усі ваші міркування про Російську імперію зациклені на твердженнях російських великодержавників XIX століття та ідеях Столипіна. Але ж відтоді минуло понад сто років!

Загляньте у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104, і вам стане зрозуміло, що "Севастополь, місто республікансько- го п і д п о р я д к у в а н н я Кримської області УРСР".

Так що і в цьому питанні лукавите, пане Солженіцин, в надії, що проста людина заглянути в енциклопедію не за- хоче.

Вам, Олександре Ісайовичу, стверджувати бездоказове нічого не варто не лише стосовно України.

Ось ваші "перли" на адресу Грузії під час усе тієї ж "пря- мої лінії" 23 квітня 1996 року:

"Наприклад, Грузія п а п л ю ж и л а н а с останніми словами: "прокляті окупанти, коли ви від н а с підете, мовляв, ні в я к е СНД ми не ввійдемо. А потім — р а з і ввійшли в СНД. Тому що ж и т и їм без нас важко".

Пане Солженіцин, але ж ці ваші слова навіть не звичай- на людська брехня, це — найвища міра шовіністичного блюзнірства!

357

"Були розв'язані за участю російських військ брудні імперські війни в Молдові, Таджикистані, Осетії, Грузії, Абхазії, Чечні, підготовлений проімперський, проросій- ський переворот в Азербайджані, роздерта, пошматова- на, потоплена в крові Грузія і силою загнана в СНД. При цьому нові російські керівники застосовували стару ім- перську політику — розділяти народи і групи населення, н а ц ь к о в у в а т и їх між собою, з н и щ у в а т и одних, виїжджаю- чи на спинах інших.., захоплювати території, управ- ління, майно та панувати через залежних і підставних" [53, с 1—3].

Таким чином, пане Солженіцин, Грузії стало "жити без Вас важко", відтак — "раз і ввійшли в СНД".

Увесь світ пам'ятає, чиї літаки бомбардували Сухумі й Грузію, чиї танкові удари громили грузинських доброволь- ців. Але Солженіцин, в и я в л я є т ь с я , про це не з н а є .

А тепер час послухати, що каже пан Солженіцин про Казахстан. Повернімося до тих же "Розмов ..." в "Комсо- мольской правде":

"В Казахстані навіть після зусиль Назарбаева стягнути казахів із Монголії, ще звідки завгодно, їх набралося 40 від- сотків. А вас, неказахів — росіян, німців, поляків, євреїв і всіх і н ш и х — 6 0 . Ганебно тікати відти, з Казахстану. Ми по- винні освоювати цей Казахстан... Я знаю, що у вас там жорстокий зараз режим... Я знаю, вас позбавляють куль- тури російської, вас позбавляють російських видань, ро- сійських телепередач. Так проводиться шовіністична по- літика, але повірте, Назарбаев у глибині душі розуміє, що не може він з'їсти 60 відсотків... не поступайтеся, не виїжджайте... Нікому не здавайтеся".

Замисліться, до чого закликає п а н Солженіцин, які про- вокативні думки підкидає російському народу. І навіть півсловом не р а д и т ь некорінній людині, я к а живе в Казах- стані, вивчити казахську мову, пізнати казахську культу- ру, відверто й нахабно не зневажати звичаїв давнього ка- захського народу. Живучи в країні, серед стародавнього

358

етносу, не можна ставитися до його народу проімперськи зарозуміло: "Ми повинні освоювати цей Казахстан".

Облагороджена Нобелівською премією душа Сол- женіцина іншої постановки п и т а н н я не сприймає. А жаль.

Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому К а з а х с т а н потрібний, як з а в о й о в а н а російським ме- чем земля: якщо підкорили — отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати "п'ятою колоною" — "ні в чому не поступайтеся... Не здавайтеся!" Гніть і далі проімперську лінію!

І бреше Солженіцин, як звичайно. Навіть за переписом 1989 року росіян у Казахстані було тільки 38%. (Див. газету "Труд" за 12 листопада 1994 року, № 210, с 8: "Багато росі- ян за кордоном"). Але з 1989 року виїхало не м е н ш е 1 , 5 міль- йона осіб. А ще глибоко помиляється пан Солженіцин в іншому — сьогодні в Казахстані ні євреї, ні німці, ні поляки в р я д и російських шовіністів-державників н е с т а н у т ь . Н е т і часи. Ви залишилися в глибокому минулому, Олександре Ісайовичу.

Ваш колега, російський письменник Іван Щеголіхін, який також пізнав "принади" сталінських таборів і який прожив у Казахстані більшу ч а с т и н у свого ж и т т я , ось у та- кий спосіб відповів вам ще 1994 року:

"Захід справді не любить Росію, причому мимоволі спа- дає на гадку порівняння, що Солженіцин з такою ж по- слідовністю й безглуздям не любить Казахстан... три роки роботи вчителем сільської школи в Джамбульській області він (Солженіцин. — В. Б.) приписав до свого табірного строку. Прирівняв. А ми тут живемо все ж и т т я . . .

У кожного своє розуміння волі, своє розуміння щастя — спів-щастя, спів-участі. І лише в дисидентів воно однако- ве: дисидент — незгода, неучасть... Проте вчать нас уму- розуму, намагаються відновити нашу зганьблену гідність, національну гордість, просвітити мізки наші темні, зава- рюють щ о р а з к а ш у для нас, не думаючи про те, що Вашу

359

(Солженіцин. — В. Б.) кашу доводиться н а м розсьорбувати тут...

Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Сол- женіцина на ту саму тему: "Весь північний і північно-схід- ний Казахстан — це насправді Південний Сибір". Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтай- ців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів...

Адже досить глянути на топоніміку, щоб побачити: Пів- денний Сибір — це власне і є Північний Казахстан. Однак ми претензій не пред'являємо ні Росії, ні Сибіру, не гово- рять про це ні політики, ні навіть письменники, а серед них є т а к і молодці, що ніяк не поступляться Нобелівському лауреатові ні в національних амбіціях, ні в поспішності узагальнень" [54, с 2].

Іван Щеголіхін чемно, злегка тремтячою рукою, заліпив панові Солженіцину ляпаса. І, як бачимо, — заслуженого. Настав час, сидячи в Підмосков'ї, перестати читати мо- раль і правила поведінки людям, які живуть в інших кра- їнах. Приїдьте, поживіть серед нас, а пізніше й поговорити можна.

І не варто, пане Солженіцин, прижиттєво зараховувати себе до "команди Ісуса Христа", як ви чините привсе- людно. Шовіністи-державники в таких почесних зібран- н я х недоречні. Бога носять у чистій душі, а не ходять "у йо- го команді".

Хочу нагадати претензії Солженіцина до Чечні-Ічкерії.

Ось його слова:

"Ще 4 роки тому я пропонував президентові, що треба дати Чечні провести ось цей експеримент незалежності, що треба звідти всіх бажаючих нечеченів забрати. Кордо- ни відгородити. Але, звичайно, без козачих земель лівобе- режжя Тереку, які Хрущов сп'яну подарував Чечні..."

Бачите, як відплатив Солженіцин Хрущову за свій, власне кажучи, порятунок. Із підтексту слів Солженіцина так і проступає любов до Сталіна за його мерзенне діяння з виселення чеченського народу. Шовінізм забрав у лю- дини людську совість. 360

Не подаватиму інших думок цієї людини про Чечню — вони образливі. Досить сказаного.

Вражають державний імперський фанатизм і "хватка" цієї людини зі "збирання землі російської". На ж а л ь , у сло- в а х Солженіцина ми ніколи не знайдемо п р а в д и про те, як його предки відбирали землі у корінних народів Кавказу. Його "зручна" пам'ять не зберігає таких дрібниць. Дово- диться знову нагадувати панові Солженіцину історичні факти.

Послухаймо російського автора:

"Особливо жорстока розправа з горцями була проведе- на загоном полковника г р а ф а Соллогуба... вночі 19 л и п н я (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Ата- кований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів р а з о м із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на ко- совицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунка- ми, в кількості до 400 осіб" [27, том І, с 376].

А зараз послухаймо про "великі подвиги" на цій стезі са- мого генералісимуса Суворова:

"Суворов, якому було доручено переселити на Урал но- гайців... розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешке- вичу, а над лівим — полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами...

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель...

1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад... Почалася битва... за висловом Суворова, "почалася повна рубка татарам". Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в боло- тисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеч- 361

чю; а т и х т а т а р , я к і скупчилися біля ріки, рубали й кололи к о з а к и (донці. — В. Б.) і д р а г у н и . . . " [27, т о м I, с. 3 9 1 — 3 9 4 ] .

Такими методами генералісимус Суворов "зачищав" чужі землі. І не дивно, що наступний московський гене- ралісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, по- велів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першо- го генералісимуса, а 1944 року повторив "досвід Суворова" в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю "звільнив" від чеченського народу.

В діяннях Суворова раніше описані "подвиги" не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супровод- жувала цього "полководця" повсюдно. Ось іще один при- клад замовчуваних "подвигів" Суворова:

"Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спо- нукала Суворова прискорити похід проти татар, які хова- лися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бан- дит! — В. Б.) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не м е н ш и м и засторогами, він переправив за- гін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Ку- бані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. — В. Б.) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три годи- ни битви (різанина сплячих людей — це битва по-суво- ровськи. — В. Б.) 2 0 0 0 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до к і н ц я б и т в и на полі залиши- лося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однако- во не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей" [27, том І, с 393].

А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні-Ічкерії "на північ від ріки Терек" — козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із п а н о м Жириновським, основану на "праві миття російського чобота у річці Терек". 362

Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ва- ших "словесних шедеврів", які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.

Послухаймо російського академіка:

"Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. — В. Б.), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам'яті — "ге- неалогічне положення московських князів": будучи молод- шою гілкою (Рюриковичів. — В. Б.), вони не могли претен- дувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.

Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме к н я з і московські, — х о ч а в о н и ні розумом, ні полководниць- ким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, — чимало наших російських істориків відзначали, що перемога да- леко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути — протиборство Васи- ля II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) — перемогли нещасні, за- давлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государе- вого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці кня- жата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчиз- ників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служи- вим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тка- нини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захо- пити в сусіда, гроші відняти в нього ж.

Одне слово, об'єднання, а точніше с к а з а т и — завоюван- ня Русі Москвою було умовою й засобом виживання вели- чезного московського військово-служивого люду. Ця маса

363

спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московсь- кої влади (а це і є Російська влада!), густо замішаний на крові" [14, с 121].

Як схоже на в ч о р а ш н і й і н и н і ш н і й ч а с ! І ви, Олександре Ісайовичу, серед цієї "спраглої маси".

Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії "хоча б із чотирьох республік". Зрозумійте — менталітет української людини відрізняється від описаного вище — московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів — різне коріння. Ук- раїнський народ сформувався на базі слов'янських пле- мен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарсь- кої крові.

Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу—московити, з північного заходу—поляки, із заходу— австрійці, угорці, з півдня — татари. Всі тягайся до укра- їнського хліба, до української душі. Ваша Російська ім- перія була найбільш жорстокою і нещадною до україн- ського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, в к р а л а у К и є в а і українського етносу саме с л о в о — Р у с ь і при- власнила його Московії, котра на початку XVIII століття у в с і й Європі і в самій Москві з в а л а с я — Московією, або М о с - ковською державою, а н а р о д — московитами (москалями).

Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.

А. О. Скальковський 1841 року в книзі "Історія нової Сі- чі...", виданої в імперії під жорстокою царською і церков- н о ю цензурою, п и с а в :

"... здається, поза всяким сумнівом, що військове бра- терство вороже всьому неруському (неукраїнському. —

364

В. Б.): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала нази- ватися Московією, а народ москалями (московитами)" [35, с. ЗО].

Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй "Слов'янській трагедії" (газета "Труд" від 29 т р а в н я 1998 року): "Про русинів З а к а р п а т т я , з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули", — ви відверто брешете!

Так, карпатські русини — люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Да- нило Галицький мав титул "Короля всієї Русі". Але кар- патські русини ніколи не м а л и нічого спільного з москаля- ми (московитами). Вони — слов'янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, п а н е Со- лженіцин?

У жодному, щ о д і й ш л и д о н а с , т а к з в а н о м у "літописному зводі" XI, XII, XIII, XIV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!

Послухайте:

"... "Руссю" називали частину населених русичами (слов'янськими племенами. — В. Б.) областей — київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сівер- ська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира... "їхали в Русь"! Тобто — в Київ. Чернігівські міста — "руські", а ось смоленські — уже "неруські" [31, с 117].

Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме в і н повелів Московську д е р ж а в у і м е н у в а т и — Російською. Після цього ви й почали називати себе вели- коросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько-суз- дальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.

365

У Російській імперії дуже старанно замовчували люди- ну, яка написала історію Московії, — Андрія Івановича Лизлова. Саме він п е р ш и м , ще в Московській державі, на- писав у 1692 році — "Скіфську історію". Лизлов викорис- т а в достовірні джерела, я к і не піддавалися обробці й пере- кручуванням "порученців" Катерини II.

Ось про що п и с а в сучасник Петра І:

"Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. — В. Б.), русичі, л и т в а , волохи і т а т а р и європейські".

Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожан- щини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII сто- ліття становила окрему самостійну гілку народу. "Руссю" московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський по- сол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.

А ось хто ж и в у ті часи в "Залешанській землі":

"жили тоді... Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;... Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро- в а т а м , де Н а р в а ; . . . Весь на Білоозері; Перму н а з в а н і й т а к губернії; ... Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже з н и к л и в новітні часи..." [1, т о м 1, с 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етно- сом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета "Труд", № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці "Був т а к и й народ":

"Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що прово- дила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом по- ховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів... Вивчення їх доз- 366

волить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого "Чуддю заволоцькою", на процес освоєння Біломорського краю".

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе "табу". З великим задоволенням на- гадую Солженіцину і його "корешам" по "слов'янському єднанню": практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пен- зи до Біломор'я, Архангельська й Ками — це топоніми фін- ського походження. Навіть самі назви — Москва, Ока, Ка- ма й т. д. — фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій "споконвічній великоросійській землі" не "у доісто- ричні часи", а в часи становлення "великоросійського" ет- носу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У "великоросійських" церковних творах є безліч при- кладів, як навіть у XV—XVII століттях відбувалося "вихре- щування" фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозво- ляє перенести на Московію назву — "слов'янська". Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше — І в а н III в 1471 році, і вдруге — І в а н IV в 1570 році. Н а г а д а ю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, "згідно з ревізією", в Новгороді про- живало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'- янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародав- ньої слов'янської культури. Запанував войовничий, ни- щівний фіно-татарський етнос. Переселені в Московію "осемь тысяч" людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не

367

наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть від- сталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін п и с а в про ц е :

"Новогородці, маючи п р а в л і н н я народне, з а г а л ь н и й дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. — В. Б.), принижених тиранством Мо- голів" [1, том VI, с 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській дер- жаві до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Нов- города. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні с в я щ е н и к и . Навіть церковні маєтки були "описані". Слов'янська куль- тура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки "запозичили" багатства і землі.

В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварст- ва щодо своїх одноплемінників.

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія — це породження ха- на Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можли- вості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, — ве- ликоросам-державникам, які н е щ а с т я та скільки крові ва- ша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія за- провадила в Україні рабство-кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше "слов'янське братер- ство" значно більше, ніж усі ваші "клятвені промови" про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської,

368

згодом Російської держави — зовсім не афішованих епі- зодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора — "Повість минулих літ". Сподіваюся, ви ро- зумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної п р а ц і Нестора з н и к безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським а в т о р а м історії. І це в т о й час, к о л и К а т е р и н а II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить осо- бисто все т о й же О. В. Храповицький.

У чому к р и є т ь с я т а є м н и ц я великої п р а ц і літописця Не- стора, якщо вона була знищена або захована в надсекрет- ні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсу- ворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх "влаштували" копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі "Повісті минулих літ" щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було "знайдено" тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, — які звідкись раптом з'явилися, — так званих літописних зводів, де першим розділом ішла "По- вість минулих літ" або інший раритет Київського князів- ства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник К а т е р и н и II:

"Я кажу тут (у своїй "Історії..." — В. Б.) про головні, най- кращі, п р и н а й м н і найвідоміттті списки (літописних зводів. — В. Б.): їх є, може, близько т и с я ч і в Росії... К а т е р и н а Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. — В. Б.}. Витратили ч и м а л о гро- 369

шей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів" [1, том 1, с 24—25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила "вченого зводу літописів". Хоча в неї під рукою б у - ли великі уми того часу, історики:

Іван Микитович Болтін (1735—1792),

Михайло Михайлович Щербатов (1733—1790),

Олександр Іванович Рігельман (1720—1789),

Герард Фрідріх Міллер (1705—1783) та інші.

Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато со- т е н ь літописних зводів, але, "люблячи російську історію", не зберегли оригіналу "Повісті минулих літ". До речі, я п о в и н е н нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант "літо- писного зводу Російської історії". Закінчення роботи над "літописним зводом" і м п е р а т р и ц я н а в і т ь в і д з н а ч и л а за чар- кою з митрополитом, про що т а к о ж повідав н а м усе той же статс-секретар. Але 1792 року чомусь з'явилася в Санкт-Пе- тербурзі не історична п р а ц я за підписом Катерини II, а т а к званий "Львовський літописний звід" за підписом "Літопис- ця Руського". Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Се- крет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літо- писні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літопис- н и й звід із т и м и д а н и м и , які й були йому потрібні. Так зва- ний Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов осо- бисто М. М. Карамзін. І знайшов не де-небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії на- ук, під носом у всіх.

Послухайте:

"За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами" [1.том 1,с. 24—25]. 370

А "знайшов" М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід не- спроста. Почавши писати в 1803 році "Історію держави Ро- сійської", він раптом виявив, що "знайдені" раніше "літо- писні зводи" не вказували рік з а с н у в а н н я Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Зо- лотої Орди, за х а н а Менту Тимура, і вперше потрапила в пе- релік міст під час татаро-монгольського перепису, вчинено- го у ростовсько-суздальській землі в 1272 році. А 1277 року в ній з'явився перший удільний московський князь — молод- ш и й син Олександра Невського—Данило, якому на той ч а с виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало п р а в о о д е р ж а т и "ярлик" на кня- зювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що с к о л о т и л а державу, ч і т к о демонст- рували своє татаро-монгольське походження. Він тер- міново кинувся "шукати" новий звід і, звичайно, "знай- шов" — він не міг не знайти, — так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали — 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

— брехня про Олександра Невського;

— брехня про Димитрія Донського;

— брехня п р о слов'янське походження Московії т а і н ш е .

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. По- слухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: "Так з ім'ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов'язана історія Київської Русі з історією Росії та н а ш и м сьогоденням" [17, с 14].

Це словоблудство написане у Москві 1993 року.

А ось іще приклад нинішнього словоблуддя для школярів: "У Золотій Орді поважали і боялися (?! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що к н я з ь Олександр Невський п р а г н е л и ш е одно- го — відродити колишню силу Русі" [16, с 14].

371

Так н а п и с а н о про людину, я к а від порога ю р т и до трону хана повзла в ярмі, щоб отримати ярлик на управління удільним улусом Золотої Орди. Так написано про людину, яка різала і вбивала новгородців і суздальців за непокору ханській волі. Так написано про людину, яка зрадила рідного брата.

Воістину, брехня несусвітня, яка не знає межі. Але голо- вне, пане Солженіцин, навіть не в цьому. Головне в тому: цю сучасну брехню благословив сам Патріарх Московсь- к и й Алексій II [16, с 16].

Ось про такі "секрети" імперії коротенько хотів вам на- гадати, а б и ви з н а л и не л и ш е "парадний бік" вашої історії. Повідав справді коротенько. Тут є про що п и с а т и цілі томи.

І наостанок, пане Солженіцин, подумаємо ось про що. Погляньте на нинішній стан російської землі, де серед бур'яну й мотлоху, бездоріжжя й бруду гинуть сотні ма- лих міст, селищ і сіл. У них немає жителів і господарів. Люди цих селищ кинуті на підкорення і освоєння "нових земель". Спорожніла стародавня обитель народу. Хто ж нею опікуватиметься в майбутньому?

Ніхто про це нині не хоче думати.

Такі, як ви, державники і тепер закликають "освоювати цей Казахстан", кричать про "нашенські землі" в Криму, абсолютно нічого не роблять, щоб відродити споконвічну російську обитель.

Ви, пане Солженіцин, добре знаєте: імперії завжди руй- нуються безповоротно. Іншого історія не відає. Час зупи- нитися біля руїн і замислитися. Є ж про що подумати.

Дуже своєчасну думку подав прем'єр-міністр Росії Примаков губернаторові Приморського краю Наздратенку. Послухайте:

"Він с к а з а в просто: "Євгене, подумайте н а д концепцією, як будемо заселяти Далекий Схід" (55, с. 2].

Ще більш відверто висловився по телебаченню 14 серп- ня 1998 року глава Хабаровського краю Віктор Ішаєв. Він

372

нагадав народові велику істину: природа та людство не терплять порожнечі.

Ось зразкові слова, сказані Ішаєвим:

"Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) най- ближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе".

Цікаво, пане Солженіцин, що через З0—50 років працьовитий китайський народ в цьому "почині" підтри- має світове співтовариство. Бо занедбані російським на- родом с е л и щ а п о ч и н а ю т ь с я з а Підмосков'ям. У величезно- му ж Сибіру проживає тільки близько 25 мільйонів людей.

Сибірська земля по-справжньому ніколи не викорис- товувалася. З неї лише хапали нафту і золото, ліс і хутро. Ви не освоювали, не облаштовували ці землі за світовими стандартами, коли людині зручно ж и т и й працювати, ко- ли вона має чудове житло, вільний зв'язок зі світом, при- стойні дороги.

Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.

Настав, пане Солженіцин, час збирати московитів у рідну обитель з усього світу. І що швидше, то краще.

Настала пора відучитися заглядати за спину сусіда.

Часи не ті.

373

Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

ЗМІСТ

1.	Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
2.	ПЕРЕДМОВА
3.	ПРОЛОГ
4.	Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"
5.	Частина друга. ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ
6.	Частина третя. ПОЧАТОК \\\"ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ\\\"
7.	Епілог. СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
8.	Література

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate