Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Алессандро Барікко Новеченто [1900] (Театральний монолог) Переклад Романа Скакуна
Тепер я знаю, що того дня Новеченто вирішив сісти за чорно-білі клавіші свого життя й заграти музику водночас і абсурдну, й геніяльну, прескладну, але й прекрасну, найвеличнішу на світі музику. І під цю музику він танцюватиме до кінця своїх літ. І вже ніколи не буде нещасливий.
Я покинув «Вірджинець» 21 серпня 1933 року. Шість років по тому, як уперше ступив на борт. Та мені здавалося – я прожив там ціле життя. Я покинув корабель не на день і не на тиждень – назавжди. З документами про звільнення, з залеглою платнею на руках і таке інше. Все як має бути. Я зав’язав з Океаном.
Не то щоб мені не подобалось оте моє життя на кораблі. То був дивний спосіб зводити кінці з кінцями, але загалом непоганий. Та тільки я ніколи не припускав і думки, що лишуся на кораблі назавжди. Коли ти моряк, тоді все інакше, – твоє місце в морі, й ти можеш там стирчати, поки не посинієш, без проблем. Але той, хто грає на трубі... Якщо ти граєш на трубі, на морі ти чужий, і завжди будеш чужий. Раніше або пізніше, але ти повернешся додому. Краще раніше, ніж пізніше, сказав я собі.
«Краще раніше, ніж пізніше», – сказав я Новеченто. І він мене зрозумів. Було видно, що йому зовсім не хочеться бачити, як я сходжу тим проклятим трапом, щоб уже ніколи не повернутися, але сказати – він цього не сказав. Воно й краще. Останнього вечора ми разом грали, як звичайно, для придурків з першого класу, настав час для мого соло, я почав грати й по кількох нотах почув, що фортеп’яно не змовкло – упівголоса, легко-легко воно супроводжує мою гру. Ми йшли разом, і я грав, як тільки міг – я, звісно, не Луїс Армстронґ, але грав я справді добре, – а Новеченто невідступно супроводжував мене, як це вмів тільки він. Ми грали і грали – моя труба і його фортеп’яно востаннє звучали разом, щоб ми могли сказати одне одному все те, чого не вимовиш словами. Публіка навколо знай танцювала, ніхто нічого не зрозумів, та й не міг би зрозуміти, – всі далі танцювали, мов нічого й не сталося. Може хтось сказав комусь: «Дивись-но, той, що з трубою, от комедія – він або п’яний, або здурів. Дивись, він грає і плаче».
Що було після того, як я зійшов на берег, – це вже інша історія. Може мені б і вдалося тяк-сяк улаштуватися, якби не та війна. Вона сплутала мені всі карти, і я геть перестав розуміти, що діється. Треба було мати добрі мізки, щоб з усім цим освоїтись. Треба було мати певні якості, яких я не мав. Я вмів грати на трубі. Дивовижно, яке це марне діло – грати на трубі – коли навколо війна. Коли війна підступає до тебе. І не пускає з лап.
У кожному разі, ні про «Вірджинця», ні про Новеченто я нічого не чув багато років. Я не забув про свого приятеля, я часто згадував його і все питав себе: «Цікаво, що зробив би Новеченто, якби був тут, що б він сказав, „до дідька війну”, сказав би». Я теж міг сказати «до дідька війну», але це було не те саме. Справи мої були такі кепські, що я частенько заплющував очі й повертався туди, у третій клас, послухати емігрантів, що співали Оперу, і Новеченто, що грав не знати що за музику, побачити його руки, його лице й Океан навколо. Я віддавався спогадам і фантазіям – часом це єдине, що тобі лишається, часом тільки так ти можеш рятуватися. Дешевий трюк для бідняків, але завжди спрацьовує.
Словом, ота історія, – про мене й Новеченто, – здавалось би, скінчилася. Крапка. Та одного дня я одержав листа, мені писав Ніл О’Коннор, той ірландець, що усе жартував. Проте цим разом лист був серйозний. Він писав, що «Вірджинець», понищений війною, обернувся на купу брухту, з нього зробили плавучий шпиталь, а тепер корабель уже став ні на що не придатний, і його рішили пустити на дно. Весь екіпаж, що ще лишався на борту, зійшов на берег у Плімуті, корабель начинили динамітом і ось-ось відбуксирують у відкрите море, щоб висадити в повітря: бабах, і нема. Далі йшов постскриптум: «Може маєш зайву сотню доларів. Поверну, чесне слово». А нижче ще один постскриптум: «Новеченто – він лишився на борту». Оце й усе: «Новеченто – він лишився на борту».
Я кілька днів крутив цього листа в руках. А тоді сів на поїзд до Плімута, попрямував у порт, почав шукати «Вірджинця», знайшов його, тицьнув пару доларів охоронцям, що стояли там на варті, виліз на корабель, обходив його зверху донизу, спустився в машинне відділення, сів на ящик, що, судячи з усього, був повний динаміту, зняв капелюха, поклав його на підлогу, і сидів там мовчки, не знаючи, що сказати /
... Я сиджу й дивлюся на нього, він сидить і дивиться на мене /
У нього теж під задницею динаміт, динаміт повсюди /
Денні Будмен Т. Д. Лемон Новеченто /
Він знав, що я прийду, так само, як знав наперед усі ноти, що я заграю, і... /
Його лице – уже пристаріле, але по своєму красиве, ані сліду втоми /
На кораблі темінь, ніде ні вогника, тільки й того світла, що просмикувалося знадвору. Немовби ніч навколо /
Білі руки, піджак, запнутий на всі ґудзики, начищені мешти /
Він лишився на борту /
У півтемряві він скидався на принца /
Він лишився на борту і злетить у повітря разом з усім кораблем, у чистому морі /
Величний фінал, його побачать усі, з причалу, з берега, гігантський феєрверк, прощавайте, завіса опускається, дим і полум’я, і велетенська хвиля наостанку /
Денні Будмен Т. Д. Лемон /
Новеченто /
На цьому кораблі, що оповитий темрявою, останний спогад про нього – це голос, чи не самий тільки голос, що говорить, поволі /
/
/
/
/
/
(Актор перевтілюється в Новеченто)
/
/
/
/
Усе те місто... йому не видно було кінця-краю... /
Кінець, на бога, чи ж мало воно кінець? /
І шум /
На тому проклятому трапі... все було так гарно... і я був такий гарний у тому пальті, я зробив би фурор, я нітрохи не сумнівався, я зійшов би на берег, сто процентів, не було ніяких проблем /
У своєму синьому капелюсі /
Перша сходинка, друга сходинка, третя сходинка /
Перша сходинка, друга сходинка, третя сходинка /
Перша сходинка, друга /
Мене зупинило не те, що я побачив /
А те, чого я не побачив /
Розумієш, братику? те, чого я не побачив... я шукав, але не міг знайти, в тому бескрайому місті було все, крім цього /
Там було все /
Та не було кінця-краю. Чого я не побачив, то це – де воно все кінчається. Де край цьому світові /
А тепер подумай: фортеп’яно. Клавіші починаються. Клавіші кінчаються. Ти знаєш, що їх 88, і тут тебе ніхто не ошукає. Вони не безконечні. Ти безконечний, і безконечна та музика, всередині в клавішах, яку ти можеш добути. Їх 88. А ти безконечний. Оце мені подобається. Отак можна жити. Та коли ти /
Та коли я виходжу на той трап, а передо мною /
Та коли я виходжу на той трап, а передо мною розкинулась клавіятура на мільйони клавіш, мільйони і мільярди /
Мільйони і мільярди клавіш, і нема їм кінця-краю, чиста правда – вони ніколи не кінчаються, і ця клавіятура безконечна /
Якщо ця клавіятура безконечна, тоді /
Нема такої музики, що ти міг би заграти на цих клавішах. Ти сів не на той стільчик: на цьому фортеп’яно грає Бог /
Господи, ти бачив їх, ті дороги?
Хоч би самі ті дороги – їх безліч, і як вам, тим, що на суші, вдається вибрати одну /
Вибрати одну жінку /
Один дім, одну землю, що була б ваша, один краєвид, щоб милуватися, одну смерть, щоб померти /
Весь цей світ /
Весь цей світ перед тобою, що не знати де й кінчається /
І скільки чого в ньому є /
Ви ніколи не боялися, що вас рознесе на тисячу кусків від самої думки про цей безмежний світ, від самої думки? А що вже жити в ньому... /
Я родився на цьому кораблі. Світ приходив і сюди, але потрохи, по дві тисячі чоловіка за раз. І бажання тут теж були, але рівно стільки, скільки їх поміститься між носом і кормою. Ти грав мелодію свого щастя на клавіятурі, що мала і початок, і кінець.
І я збагнув. Земля – це корабель, надто великий для мене. Це подорож надто довга. Це жінка надто красива. Це пахощі надто сильні. Це музика, що я не втну заграти. Вибачайте. Але я лишаюся. Дозвольте мені вернутись.
Будь ласка /
/
/
/
/
/
А тепер спробуй зрозуміти, братику. Спробуй зрозуміти, якщо можеш /
Весь цей світ ув очах /
Жахливий, але прекрасний /
Надто прекрасний /
І страх, що привів мене назад /
Корабель, знов і назавжди /
Маленький корабель /
Цей світ в очах, щоночі, знову й знову /
Привиди /
Якщо даси їм волю, – тобі смерть /
Бажання зійти /
І страх зробити це /
Так ти божеволієш /
Божеволієш /
Треба було щось зробити, і я зробив /
Спершу придумав /
А тоді зробив /
Щодня рік за роком /
Дванадцять років /
Мільярди митей /
Невидимий, довгий-предовгий жест /
Я, що не зміг піти з цього корабля, вирішив піти з свого життя, і так спастися. Сходинка за сходинкою. І кожна сходинка – одно бажання. За кожним кроком я переступав якесь бажання і прощався з ним.
Я не божевільний, братику. Ми не божевільні, коли шукаємо способу спастися. Ми хитрі, наче виголодніла тварина. Божевілля тут ні до чого. Це талант. Геометрія. Досконалість. Бажання розривали мені душу. Я міг би жити ними, але мені не вдалося.
І тоді я закляв їх.
Одно за одним, я лишав їх позаду. Геометрія. Бездоганно зроблена робота. Усі жінки на світі, – я заклинав їх, граючи якось уночі для одної жінки, одної-єдиної, прозора шкіра, руки без прикрас, стрункі ноги, вона схитувала головою в ритмі моєї музики, не усміхаючись, ні на мить не опускаючи очей, – я грав усю ніч, і коли я підвівся з-за фортеп’яно, то не вона пішла з мого життя, то пішли всі жінки на світі. Батька, яким я ніколи не стану, – я заклинав його, дивлячись на вмирущого хлопчика, днями я сидів коло нього, щоб нічого не пропустити з цього жахливого, прекрасного видовища, я хотів бути останнім, що він побачить у світі, і коли він помер, дивлячись мені в очі, то не він покинув мене, а всі діти, яких я коли-небудь міг би мати. Земля, моя земля десь там у світі, я заклинав її, слухаючи, як співає чоловік, що прибув з півночі – я слухав його і бачив, бачив долину, оточену пасмами гір, неквапливу річку, зимові сніги, вовків уночі, і коли той чоловік перестав співати, моя земля пропала, назавжди, хай де вона була. Друзі, яких я хотів мати, – я заклинав їх, граючи разом з тобою того вечора, у твоєму обличчі, у твоїх очах я бачив їх усіх, своїх дорогих друзів, і коли ти пішов, усі вони пішли з тобою. Я перестав дивуватися, коли побачив, як жахливі айсберги в Північному морі розвалюються, не встоявши проти тепла, я попрощався з чудесами, коли побачив, як сміються люди, перемелені жорнами війни, я позбувся люті, коли побачив, як корабель начиняють вибухівкою. Я попрощався з музикою, з своєю музикою того дня, коли мені вдалося зіграти її всю в одній-однісінькій ноті, за одну-однісіньку мить, я попрощався з радощами, заклявши їх, коли побачив, як ти входиш сюди. Це не божевілля, братику. Геометрія. Робота скальпелем. Я роззброїв нещастя. Я зняв із нитки життя всі нанизані на ню бажання. Якби ти міг пройти там, де пройшов я, ти знайшов би їх, одно за одним – закляті, непорушні, покинуті назавжди, наче віхи на шляху цеї дивної подорожі, що про ню я нікому не розповідав, окрім тебе.
/
/
(Новеченто прямує за лаштунки)
/
/
/
(Зупиняється, повертається)
Я вже бачу оту сцену, як я попадаю на небо, і хтось там шукає в списках моє ім’я, – і не може знайти.
«Як, ви кажете, вас звати?»
«Новеченто».
«Новаліс, Носинський, Нотарбартоло, Ноцца...»
«Знаєте, я народився на кораблі».
«Перепрошую?»
«Я народився на кораблі, там само й помер, не знаю, чи вам про це відомо...»
«Кораблетроща?»
«Ні. Вибух. Шість з половиною центнерів динаміту. Бабах».
«Ага. Тепер усе гаразд?»
«Так, так, усе пречудово... правда от... щодо руки... я згубив руку... але мене запевняли...»
«Вам бракує руки?»
«Так. Знаєте, під час вибуху...»
«У нас іще десь мала бути пара зайвих... вам якої треба?»
«Лівої».
«Ай-яй-яй».
«Що?»
«Знаєте, на жаль, у нас є тільки дві праві».
«Дві праві руки?»
«Ага. У разі, якби в вас виникли проблеми...»
«Які проблеми?»
«Я хочу сказати, якби ви взяли праву руку...»
«Праву руку замість лівої?»
«Саме так».
«Ну... взагалі-то... ліпше ще одна права, ніж ніякої...»
«От і я так думаю. Зачекайте-но хвилинку, я сходжу принесу».
«Знаєте, якби я заглянув до вас за кілька днів, може появляться ліві...»
«Слухайте, тут є одна біла і одна чорна...»
«Ні, ні, хотілося б одного кольору... нічого не маю проти негрів, просто...»
Бляха-муха. Цілу вічність, у Раю, – з двома правими руками. (Гугнявим голосом) А тепер благословімося хресним знаменням! (Починає хреститися, але зупиняється. Дивиться собі на руки) Не знаєш тепер, котру й вибрати. (Якусь мить вагається, а тоді швидко хреститься обома руками) Цілу вічність, мільйони років, я виглядатиму як дурень. (Ще раз хреститься обома руками) Справжнє тобі пекло. В раю. І нема з чого сміятися. (Повертається, прямує за лаштунки, тоді зупиняється за крок перед заслоною, знову повертається до публіки: у нього загоряються очі) А втім... подумати тільки, що за музику... оцими руками, двома, правими... було б тут лишень фортеп’яно...
(Знову стає серйозний)
Оте, на чому ти сидиш, братику, – це динаміт. Вставай і йди собі. Це все, кінець нашій історії. Цим разом уже справді кінець.
(Виходить)
КІНЕЦЬ
© В.Стопчанський, 2007
Текст з
Книга: Алессандро Барікко Новеченто [1900] (Театральний монолог) Переклад Романа Скакуна
ЗМІСТ
| 1. | Алессандро Барікко Новеченто [1900] (Театральний монолог) Переклад Романа Скакуна |
| 2. | Тепер я знаю, що того дня Новеченто вирішив сісти за чорно-білі... |
На попередню
|
|
