Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
13
Я йшов пішки до самого готелю. Всі сорок один - ще й _ який! - квартал. І не тому, що мені кортіло пройтись абощо. Просто гидко було знов улазити в таксі. Іноді їздити в таксі набридає так само, як ото підійматись і спускатись у ліфті. Раптом закортить просто піти - далеко чи близько, байдуже. Малим я любив виходити пішки до самої нашої квартири. Аж на тринадцятий поверх!
Уже й не вірилося, що недавно трусив сніг. На тротуарах від нього не лишилося й сліду. Проте холоднеча стояла страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її - мені був один біс, який у мене вигляд. Навіть навушники повідкочував. От коли б знаття, хто ж усе-таки свиснув мої рукавиці в Пенсі! Руки в мене геть закоцюбли. Я, правда, нічого особливого не зробив би, навіть якби й знав. Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива. Якби мені, скажімо, пощастило дізнатись у Пенсі, хто вкрав мої рукавиці, я б, мабуть, пішов до того злодюжки в кімнату й сказав: «Слухай, ти б не віддав мої рукавиці?» А той гад, що поцупив рукавиці, мабуть, відповів би таким невинним-невинним голосом: «Які рукавиці?» Тоді я, мабуть, відчинив би його шафу і знайшов би-рукавиці сам. Вони, певно, були б десь у його клятих калошах абощо. Я б узяв їх, показав тому заразі й сказав: «Може, ці розтриклятущі рукавиці твої?» А злодюжка, мабуть, звів би на мене такий невинний, дурнуватий-дурнуватий погляд і відповів би: «Та я зроду-віку не бачив цих рукавиць! Якщо вони твої, бери. На біса вони мені здалися?!» Я ще, мабуть, стовбичив би перед ним з тими ідіотськими рукавицями хвилин п'ять. Треба, думав би я, зацідити цьому гадові в пику абощо... Розквасити б його смердючу мармизу! Але духу в мене, звісно, забракло б. Я б тільки стояв і люто скреготав зубами. Все, що я міг би зробити, це зневажливо, спогорда кинути йому кілька образливих слів замість того, щоб затопити в пику. Принаймні якби я кинув йому щось зневажливе, образливе, він би, мабуть, устав, підійшов до мене й сказав: «Слухай, Колфілд, чи не хочеш ти сказати, що я - злодій?» Тоді я замість [74] заявити: «Авжеж, ти не помилився, я хочу сказати, що ти - паскудний злодюжка ще й сучий син!» -' мабуть, лише сказав би: «Я знаю тільки те, що мої кляті рукавиці знайшлись у твоїх клятих калошах». І той тип одразу ж побачив би, що бити його я не маю наміру, й, мабуть, сказав би: «Слухай, давай розберемося. Ти що - обзиваєш мене вуркаганом?» Тоді я, мабуть, відповів би: «Ніхто нікого вуркаганом не обзиває. Я знаю тільки те, що мої рукавиці були в твоїх чортових калошах». І так тяглося б цілі години. Та кінець кінцем я вшився б з його кімнати й навіть не зацідив би тому гадові в зуби. Я, мабуть, пішов би до уми-валки, висмалив тайкома сигарету й покорчив би перед дзеркалом люті гримаси.
Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось утрачаю. Мати через це дуже гнівалась, коли я ще був малий. Буває, люди цілими днями шукають загублену річ. А я ніколи не мав нічого такого, за чим би дуже пошкодував, якби його втратив. Може, саме тому я наполовину й боягуз. Це, звісно, не виправдання. Бути боягузом узагалі не має права ніхто. Якщо ти відчуваєш, що повинен зацідити комусь у зуби і тобі цього навіть хочеться, треба зацідити. Але в мене так не виходить. Мені легше було б викинути гада з вікна або відтяти йому сокирою голову, ніж ударити в обличчя. Ненавиджу я бити людей в обличчя. Краще вже нехай б'ють мене. Хоч така перспектива мене, певна річ, теж не приваблює, але ще дужче я лякаюся в бійці обличчя супротивника. Просто не можу на нього дивитися, ось у чому все лихо. Якби хоч позав'язувати обом нам очі абощо - уже було б легше. Дивне в мене боягузтво, якщо добре подумати, проте все ж таки боягузтво, і край. Я себе не хочу дурити.
І що довше я міркував про ті рукавиці та своє боягузтво, то важче ставало мені на серці. І надумав я зайти дорогою куди-небудь випити. В «Ерні» я взяв тільки три віскі з содовою, та й то останнє не допив. От що я вмію, то вже вмію: це - пити. Я можу пропиячити цілу ніч, і по мені ніхто нічого не помітить, особливо коли я в гуморі. Якось у Гутоні ми з одним хлопцем, Реймондом Голдфарбом, купили пляшку віскі й видудлили її в суботу ввечері у шкільній каплиці т- щоб ніхто не побачив. Він був п'яний як хлющ, а по мені навіть не було нічого видно. Я тільки геть замкнувся [75] в собі і став до всього байдужий-байдужісінький. Але перед тим, як влягтися спати, я виблював - просто зумисне, не дуже мене й тягло.
Одне слово, не доходячи до готелю, я завернув у якийсь занюханий бар. Але звідти назустріч мені виповзли два п'яні в дим типи й почали розпитувати, де метро. Один дуже скидався на кубинця і весь час дихав мені під ніс смердючим перегаром, поки я пояснював їм дорогу. Після цього мені вже навіть перехотілося заходити до того чортового бару, і я вернувся в готель.
У вестибюлі - жодної живої душі. А смерділо так, наче там скидали мільйонів п'ятдесят сигарних недокурків. Не брешу. Спати не хотілося, але на душі було паскудно. Нудьга зелена. Хоч руки на себе накладай.
І несподівано вшелепався я в страшну халепу.
Тільки-но я ввійшов до ліфта, як ліфтер і каже:
- Розважитись не бажаєте, юначе? Чи, може, для вас уже пізненько?
- Ви про що? - питаю. Я навіть не здогадувався, куди він гне.
- Як щодо дівчаток? Не бажаєте?
- Хто - я? - кажу. Поводивсь я страшенно по-дурному, але ж спробуй не розгубися, коли тебе отак просто в лоба й питають!
- Скільки вам років, шефе? - провадить ліфтер.
- А що? - кажу.- Двадцять два.
- А-а... Гм... Ну, то як щодо дівчаток? За один раз - п'ять зелених, за ніч - п'ятнадцять.- Він глянув на свій годинник.- До дванадцятої дня. П'ять зелених - за один раз, п'ятнадцять - за цілу ніч.
- Можна,- кажу. Взагалі це суперечило моїм принципам тощо, але настрій був дуже гнітючий, і я вже ні про що не думав. У цьому ж і все лихо: коли настрій такий гнітючий, то навіть не думається.
- Що значить «можна»? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати.
- На один раз.
- Ну добре. Ви в якому номері?
Я глянув на червоний номерок на своєму ключі.
- Дванадцять - двадцять два,- кажу. Я шкодував уже, що завів усю цю музику, та відступати було пізно.
- Чудово. Я пришлю вам одну хвилин через п'ятнадцять.- Він одчинив двері ліфта, і я вийшов.
- Чуєте, а вона собою як - нічого? - питаю.- Бо стара шляйка мені не потрібна. [76]
- Яка там стара шляйка! Будь спок. шефе!
- А кому платити?
- Їй,- каже.- Ну, то домовились, шефе! - І причинив двері перед самісіньким моїм носом.
Я ввійшов до себе й змочив чуб. Та коли носиш «їжачка», прилизати його - дохле діло. Потім спробував, чи не смердить у мене з рота - адже я висмалив у «Ерні» тьму сигарет, ще й пив віскі з содовою. Це робиться так: приставляєш до рота долоню і хукаєш угору, дo носа. Запаху я нібито не почув, але ,зуби все ж таки почистив. Потім одяг свіжу сорочку. Я знав, що задля якоїсь там повії особливо прибиратися не варто, але ж треба було згаяти час. Бо чогось я трохи нервувався. Правда, я вже був досить збуджений і т. ін., але все ж таки трохи нервувався. Якщо вже хочете знати правду, то я ще й жінки не знав. Не брешу. Нагода стати мужчиною і т. ін. траплялася не раз, але в мене так нічого й не вийшло. То те завадить, то те. Скажімо, коли ти в дівчини вдома, то її старі припхаються не тоді, коли треба,- тобто ти сам боїшся, що вони ось-ось припхаються. А коли всядешся з нею в чиїйсь машині на задньому сидінні, то на передньому неодмінно сидить ще одна дівчина - тобто хто-небудь із своєю дівчиною, і цій теж кортить знати, що ж у біса діється на тому задньому сидінні. І вона все круть та круть головою назад - мовляв, що ж у дідька ви там робите?! Одне слово, то те завадить, то те. Але раз чи два до цього ледве таки не дійшло. Особливо один раз, я добре пам'ятаю. Проте знов щось перешкодило - навіть не пригадую вже, що саме. Та здебільшого, коли вже майже дійде до діла, дівчина - якщо вона, звісно, не повія тощо - неодмінно скаже: «Облиш, не треба». І я облишаю. Ось у чому моя біда. Інші не облишають, а я нічого не можу з собою вдіяти. Біс його знає - чи вона справді хоче, щоб ти облишив, чи просто страшенно боїться, а чи тільки каже тобі облишити, щоб потім, коли не послухаєшся, винен був ти сам, а не вона. Одне слово, я завжди слухаюсь. На лихо, мені завжди їх шкода, дівчат. Розумієте, більшість із них такі дурепи, і взагалі. Тільки почнеш її цілувати, дивишся - а вона вже й ради собі не може дати. Як тільки дівчина по-справжньому розпалиться, розуму в неї вже не питай. Не знаю. Каже мені: «Облиш!» - і я облишаю. Потім каєшся, коли проведеш її додому, але щоразу робиш те саме.
Одне слово, надягаючи свіжу сорочку, я думав про те, що такий шанс мені, власне, ще не траплявся. Якщо вона, думаю, повія, то принаймні бодай чого-небудь у неї навчуся [77] - гляди, доведеться колись одружуватись абощо. Часом мене ця дурниця непокоїть. Я читав у Гутонській школі книжку про одного дуже вишуканого, галантного й розпусного типа. Звали його мосьє Бланшар, ще й досі пам'ятаю. Сама книжка барахляна, але той мосьє Бланшар був зух нівроку. Він ще мав такий здоровенний замок на Рив'єрі, в Європі, і весь вільний час згаював тим, що лупцював дубцем жінок. Сам був худющий, як тріска, але жінки за ним просто вмирали. В одному місці він там каже, що жіноче тіло - це ніби скрипка й т. ін., і щоб вона заспівала, треба бути великим музикантом. Паскудна книжка, сам знаю, але ота мура зі скрипкою відтоді не йде мені з голови. Власне, саме через це мені й хотілося трохи підучитись - гляди, думаю, коли-небудь одружуся. Слухайте, Колфілд і його чарівна скрипка! Все це, звісно, дурниці, я знаю, але не такі вже й дурниці. Я б не проти хоч що-небудь у цьому ділі тямити. А то, якщо вже хочете знати правду, я здебільшого навіть не знаю, з чого й починати, коли залишаюся сам па сам з дівчиною, чорт забирай! Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі. Взяти хоч би оту дівчину, з якою в мене це ледве не вийшло - я про неї вже розповідав. Добру годину вхекав, поки стяг із неї отой розтриклятущий ліфчик. А коли нарешті стяг, вона ладна була плюнути мені межи очі.
Одне слово, я никав по кімнаті й ждав отої повії. Хоч би, думаю, гарненька була абощо. А втім, це мене не дуже й хвилювало. Аби лише скоріш усе відбути. Нарешті хтось постукав, я поквапився до дверей відчиняти, але перечепився через клятий саквояж, що стояв на дорозі, і так шандарахнувся - мало коліна не розвалив. Чорт, ну й час я завжди вибираю, щоб дати сторчака через саквояж!
Відчиняю двері. За порогом і справді стоїть ота повія. Спортивне пальтечко з верблюжої вовни, без капелюшка. На вигляд блондинка, але волосся, видно, перефарбоване. Одначе старою шляйкою цю не назвеш!
- Доброго здоров'я! - кажу. Та так чемно, слухайте!
- Це про вас казав Моріс? - питає. Вигляд у каналії не вельми привітний.
- Хто - ліфтер?
- Угу,- каже.
- Так, про мене. Може, ввійдете? - питаю. Я почував себе дедалі невимушеніше. Не брешу.
Вона ввійшла, одразу скинула пальто й пошпурила його на ліжко. Під пальтом зелена сукня. Потім сідав якось так бочечком на стілець біля письмового столу й заходжується гойдати ногою. Перекинула, каналія, ногу на ногу й сидить, [78] погойдує: вниз - угору, вниз - угору. Т так первується! На повію навіть не схоже. Серйозно кажу. Мабуть, через те, що зовсім ще молоденька. Десь мого віку. Я сів у велике крісло поруч і запропонував їй сигарету.
-Не курю,- каже. Голосок такий тонюсінький-тонюсінький, ледве й чути. А от спасибі казати не вміє, коли їй що-небудь пропонують. Видно, її цього не навчили.
- Дозвольте відрекомендуватися,- кажу.- Мене звати Джім Стіл.
- Годинник маєш? - питає. їй, звісно, один чорт, як там мене звати.- Слухай, а скільки тобі, до речі, років?
- Мені? Двадцять два.
- Ага, бреши товще!
Оце сказонула! Як школярка, їй-богу. Я думав, така повія кине: «Дідька лисого!» або: «Чорта з два!» - а вона: «Ага, бреши товще!»
- А вам же скільки? - питаю.
- Стільки, скільки треба! - відрубала вона. Ще й дотепи відпускає, каналія! - Годинника маєш? - питає вдруге, а тоді раптом устає і стягує через голову сукню!
Скинула сукню, стоїть, а мені якось так чудно, ніяково! Я ж не думав, що вона почне так одразу. Я розумію: коли перед тобою раптом починають стягувати через голову сукню, ти повинен уже весь аж горіти і т. ін. Але я ніякого вогню в собі не відчував. Навпаки, все це мене швидше пригнічувало, ніж розпалювало.
- Чуєш, ти маєш годинника?
- Ні-ні, не маю,- кажу. Слухайте, ох і ніяково ж мені стало! - А як вас звати? - питаю.
А вона стоїть переді мною в самій рожевій комбінашці. Страшенно незручно мені було. Слово честі.
- Санні. То що, поїхали?
- Може, спершу трохи побалакаємо? - питаю. Теж придумав ідею! Дитячий садок. Але ж я почував себе збіса ніяково.- Ви дуже поспішаєте?
Вона глянула на мене, мов на божевільного.
- Якого чорта? Про що тут розбузикувати? - каже.
- Та не знаю. Ні про що. Просто я подумав, може, вам скортить трохи погомоніти...
Вона знов сіла на стілець біля столу. Видно, не до шмиги їй усе це було. Сидить і знов ногою погойдує. Слухайте, ох і нервова ж попалася!
- Може, візьмете сигаретку? - забув к дідьку, що вона ж не курить. [79]
- Я не курю. Знаєш, ти як хочеш побалакати, то давай балакай. А то мені немає коли.
Та якби ж знаття, про що з нею балакати! Може, думаю, поцікавитись, як вона стала повією абощо? Але я побоявся питати. Однаково нічого, мабуть, не скаже.
- А ви самі не з Нью-Йорка? - питаю нарешті. На більше я не спромігся.
- Ні, я з Голлівуду,- каже. Потім устає і підходить до ліжка, де кинула сукню.- В тебе є плічка? А то ще сукня помнеться. Вона щойно з чистки.
- Аякже! - поквапився відповісти я. І так зрадів, що нарешті можна підхопитись і знайти собі роботу! Я взяв сукню й повісив її в шафу. Аж дивно якось. Коли я чіпляв сукню, мені стало чомусь сумно. Я уявив собі, як оця дівчина входить до магазину, купляє сукню, і ніхто там навіть не здогадується, що вона повія і т. ін. Продавець, мабуть, подумав, що вона порядна дівчина - купляє ж сукню. Сумно мені зробилося, аж страх - сам не знаю чому.
Потім я знову сів і спробував повернутися до нашої розмови. Але співрозмовниця в мене була нікудишня.
- А ви щовечора працюєте? - промовив я і відразу зрозумів, що моє запитання ідіотське.
- Угу,- каже і все ходить по кімнаті - туди-сюди, туди-сюди. Взяла зі столу меню, читає.
- А що ви робите вдень?
Вона стенула плечима. Плечі такі худенькі-худенькі.
- Сплю. В кіно йду.- Вона поклала меню і звела на мене очі.- Чуєш, то що? Не можу ж я цілу...
- Ви розумієте,- перебив я її,- щось кепсько я себе сьогодні почуваю. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу тощо, але ви не дуже заперечуватимете, якщо сьогодні нічого не буде? Як ви на це?
Вся річ у тім, що мені просто нічого не хотілося. Якщо вже казати правду, то все це мене швидше пригнічувало, ніж збуджувало. Мене пригнічувала вона. Ота її зелена сукня в шафі, і взагалі. А крім того, я і в думці не припускав, що це можна робити з людиною, яка цілісінький день просиджує в отому ідіотському кіно. Слово честі, і в думці не припускав.
- А вона підходить до мене й дивно так поглядає, ніби мені не вірить.
- А що таке?
- Та нічого такого.- Слухайте, я вже й сам почав нервуватися! - У мене, бачте, зовсім недавно була операція.
- Та ну?! Де? [80]
- Та, як там її, на клавікорді.
- Та ну?! А де ж у біса та клавікорда?
- Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкової каналу.
- Та ну?! - каже.- Кошмар! - А тоді бере, каналія, й сідає мені на коліна! - Пупсику! - каже.
Вона так мене рознервувала, що я молов уже чортибатька-зна-що.
- Я ще й досі не видужав,- кажу.
- А ти схожий на одного актора з кіно. Знаєш? Як там його... Та ти знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?..
- Не знаю,- кажу. Бачу, вона й не збирається, каналія, злазити з моїх колін.
- Та чого там не знаєш! Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Отой, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну той, котрий випав з човна. Та ти знаєш, про кого я!
- Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. Коли бачу - вона вже починає дозволяти собі зі мною
чортзна-що. Вульгарно так, і взагалі.
- Може, не треба, га? - питаю.- Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.
З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:
- Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я...
- Я ж бо сказав, я вам заплачу - за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі...
- То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу... як її там? На якого ж чорта?
- Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.
Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п'ять доларів і дав їй.
- Велике вам спасибі,- кажу.- Величезне спасибі!
- Тут п'ять. А треба десять.
Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа. [81]
- Моріс сказав, що п'ять,- відповів я.- Він сказав: до ранку - п'ятнадцять, а за раз - тільки п'ять.
- Десять за раз.
- Він сказав: п'ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.
Вона стенула плечима - точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:
- Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?
От дівчина - жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.
Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.
- Ну, бувай, гнидо пузата! - каже.
- Бувайте! - кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
