Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
18
Коли я вийшов з ковзанки, захотілося їсти. Я заглянув у буфет, узяв сандвіч з сиром і випив молочний коктейль, а тоді рушив до телефонної будки. Маже, думаю, все ж таки дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже приїхала на канікули? Адже в мене тепер цілий вечір вільний, дзенькну, думаю, Джейн,- якщо вона вдома, запрошу на танці абощо. Стільки вже її знаю, а ще ніколи з нею не танцював. Правда, одного разу я бачив, як вона танцює. Мені здалося, навіть дуже непогано. То було в клубі на вечорі, який влаштовували щороку четвертого липня. Ми тоді були ще не дуже знайомі, і я не зважився відбити її в кавалера. З нею прийшов Ел Пайк, він учився в Чоуті. Неприємний типчик. Я знав його теж не дуже, але він завжди крутився коло басейну. Носив такі біленькі нейлонові плавки і мав моду плигати з верхнього трампліна. Щодня показував той самий стрибок. Досить примітивний, до речі. Інакше він просто не вмів плигати, зате кирпу дер - куди твоє діло! Там самі м'язи, мізків як кіт наплакав. Одне слово, того вечора Джейн була з ним. Я її не розумів. Слово честі, не розумів. Коли ми згодом потоваришували, я спитав, як вона могла водитися з тим Елом Пайком, таким чваньком. Але Джейн відповіла, що він зовсім не чванько. У нього, мовляв, комплекс неповноцінності. Вона говорила про Пайка так, ніби їй було його шкода абощо. Та вона й не прикидалася - їй і справді було його шкода. Дивне поріддя ці дівчата. Щоразу, тільки-но згадаєш при дівчині про якого-небудь гада й заслужено назвеш його сучим сином, самовдоволеним падлом і т. ін., вона тобі відповість, що в нього, мовляв, комплекс неповноцінності! Може, звичайно, в нього і є той комплекс, але це, на мою думку, не заважає йому бути падлом. Ох, дівчата... Ніколи не знаєш, що їм шибне в голову. Якось я познайомив одного, свого товариша з дівчиною, що ;кила в кімнаті з Робертою Волш. Його звали Боб Робінсон, і він справді мав комплекс неповноцінності. По ньому видно було, що він страшенно соромиться своїх батьків, бо вони люди неосвічені, вишукано розмовляти не вміли й були не дуже багаті. Але сам Боб гадом не був, навпаки, хлопець він дуже [111] симпатичний. Однак подрузі Роберти Волш він зовсім не сподобався. Вона заявила Роберті, нібито Боб дуже дере носа. А подумала вона так ось чому: Робінсон випадково згадав при ній, що він - капітан дискусійної команди. Якась дрібничка - і вона вже подумала, що хлопець дере носа! В цьому й уся біда з дівчатами: якщо хлопець їй подобається - нехай він хоч сто разів гад,- вона неодмінно скаже, що в нього комплекс неповноцінності, а якщо хлопець їй не подобається - нехай він хоч сто разів симпатичний чи хоч який там у нього комплекс,- вона однаково скаже, що він дере носа. Таке буває навіть з розумними дівчатами.
Одне слово, набрав я ще раз номер каналії Джейн, але до телефону ніхто не підійшов, і довелося покласти трубку. Тоді я взявся гортати записника - кого б його, думаю, витягти на цей вечір. Проте в моєму записнику виявилось, на жаль, усього три телефони: Джейн, містера Антоліні - мого вчителя з Елктон-хілла - й батьків службовий. Завжди я забуваю записувати адреси й телефони. Отож кінець кінцем довелося подзвонити Карлові Дьюсу. Він закінчив Гутонську школу - вже після того, як я звідти пішов. Льюс був років на три старший за мене, і я не дуже його любив, але казанок у нього, каналії, варив! Найвищий коефіцієнт розумових здібностей у цілій школі! Я й подумав: може, він схоче зі мною повечеряти і про що-небудь більш-менш розумне порозмовляти? Іноді Карл розповідав дуже цікаво. Тож я почав набирати його номер. Тепер він учився в Колумбійському університеті, але жив на Шістдесят п'ятій вулиці, і я знав, що він удома. Коли Льюс нарешті взяв трубку, то сказав, що на вечерю прийти не зможе, але зустрінеться зі мною о десятій вечора в барі «Вікер» на П'ятдесят четвертій вулиці. Здається, він дуже здивувався, коли почув мій голос. Якось я був обізвав його товстозадим чваньком.
Треба було згаяти час до десятої вечора, і я пішов у кіно в Радіо-сіті. Дурнішого я, мабуть, уже не міг вигадати, але кінотеатр був поруч, а на думку нічого кращого не спало.
Коли я ввійшов, перед початком сеансу саме показували оту смердючу естрадну програму. Група Рокетт таке виробляла - всі в рядочок, руки одна в одної на талії, ніжками вибрикують... Публіка плескала, мов навіжена, а якесь мурло позад мене одно пояснювало своїй жінці: «Знаєш, як це називається? Синхронність!» Луснути можна. Потім, після групи Рокетт, викотився на роликах тип у [112] смокінгу й заходився пірнати під невеличкі столики, відпускаючи заразом жарти. Катався він на всі сто, й узагалі, але на душі в мене однаково було невесело, бо я весь час уявляв собі, як же тяжко йому доводиться тренуватись, щоб отак хвацько виїжджати на сцену. Це просто ідіотизм, думав я. Мабуть, я був не в гуморі. Далі запустили оїой різдвяний номер, що його тут, у Радіо-сіті, показують щороку. З усіх дверей і кутків вилазять янголи, якісь типи цуплять на собі по сцені розп'яття й іншу муру, і все це зборище - тисячоголовий натовп! - виспівує, мов скажене: «Прийдіть, о душі вірні!» Здохнути можна. Я розумію, все це мало бути страх як набожно, й чарівно, й т. ін., але ж я не бачу нічого набожного й чарівного в тому, що юрмище акторів, дідько його матері, тягає на горбах по сцені розп'яття! Коли вони нарешті вгамувалися й почали виходити за лаштунки, було видно, як їм не терпиться махнути на все рукою і закурити нарешті сигарету. Я бачив цю муру торік із Саллі Гейс; вона, каналія, раз у раз аж скрикувала від захвату - мовляв, як усе гарно, та які костюми, і т. д. А я сказав тоді, що якби каналія Ісус побачив цей балаган - оті сміховинні костюми й т. ін.,- то його, мабуть, занудило б. Саллі обізвала мене богохульником і атеїстом. Мабуть, так воно і є. А от хто справді припав би Ісусові до вподоби, то це ударник з оркестру. Я того чоловіка пам'ятаю ще відтоді, як мені було десь років вісім. Батько з матір'ю іноді брали сюди мене й Аллі, і ми вставали з місць і підходили ближче до оркестру, щоб краще роздивитись ударника. Це найкращий з усіх ударників, яких я бачив у своєму житті. За весь номер він вступає всього разів зо два, але ніколи не має знудьгованого вигляду, поки сидить без роботи. Та коли вже вступить, то в нього це виходить так гарно, так вишукано - аж по обличчю видно, як він старається. Якось батько взяв нас до Вашінгтона й Аллі навіть послав звідти ударникові листівку, але той, певне, її не одержав. Просто ми до пуття не вміли написати адресу.
Після різдвяної програми почався отой клятий фільм. Такий уже гидотний, що я просто очей не міг відвести. Про одного англійця, Алека так і так, який повертається з війни, втрачає в госпіталі пам'ять і т. д. Потім виходить з госпіталю, шкутильгає з паличкою через увесь Лондон і не знає, хто ж він у біса такий. А насправді він герцог, тільки вже не пам'ятає про це. Коли бачить - в автобус пхається така собі проста, мила, щиросерда дівчина. У неї ще спадає капелюшок, Алек його підхоплює, потім вона [113] вдвох підіймаються на другий поверх автобуса й заводять розмову про Чарлза Діккенса. Обоє дуже його люблять і т. ін. У Алека з собою книжка «Олівер Твіст», і в дівчини ця сама книжка. Слухайте, мене трохи не занудило. Коротко кажучи, вони відразу втьопуються одне в одного - обоє ж бо просто схиблені на Чарлзові Діккенсі тощо, і Алек допомагає їй налагодити роботу у видавництві. Бо в неї своє видавництво, в тої дівчини. Але справи там ідуть не блискуче - брат у дівчини п'яниця і пропиває всі гроші. Це дуже озлоблений тип, її брат,- на війні він був хірургом, а тепер уже не може оперувати, бо нервам хана, отож він усю дорогу й дудлить, хоч загалом чоловік досить головатий і т. ін. Одне слово, цей каналія Алек пише книжку, дівчина її видає, і обоє заробляють купу грошви. Вони вже збираються побратись, коли це з'являється ще одна дівчина, Марсія. Ця каналія Марсія була нареченою Алека до того, як він утратив пам'ять, і вона впізнає його, коли він підписує комусь у магазині свою книжку. Марсія каже Алекові, що він же герцог, але він, каналія, не вірить їй і відмовляється провідати з нею свою ж таки матір. А мати в нього геть сліпа. Однак та друга дівчина, котра проста, вмовляє його піти. Вона страшенно благородна й т, ін. Отож він і йде. Проте пам'ять однаково не повертається, навіть тоді, коли його здоровенний датський дог скаче йому на груди, а мати обмацує руками його обличчя й приносить плюшевого ведмедика, яким Алек любив бавитись, коли був маленький. Але якось діти гралися на лужку в крокет, і м'яч поцілив цьому Алекові по кумполу. Тут до нього зразу й повертається клята пам'ять, він біжить додому, цілує матір у лоб і т. д'. Так він знову стає справжнім герцогом і зовсім забуває просту дівчину, в якої своє видавництво. Я б вам розповів цю історію до кінця, та мене, чого доброго, ще занудить. Ні, я не боюся зіпсувати вам усе враження - там і псувати нема чого] Одне слово, наприкінці Алек одружується з тією простою дівчиною, її брат, що пив, виліковує свої нерви, робить операцію Алековій матері, та стає видющою, і колишній п'яниця й каналія Марсія закохуються одне в одного. Насамкінець усі там сидять за довжелезним столом, вечеряють і рвуть боки від сміху, бо отой здоровенний датський дог прибігає з виводком цуценят! Всі ж бо, видно, гадали, що він пес, а виявляється - сука. Так що одне я вам скажу: коли не хочете, щоб вас цілий тиждень після того нудило, не йдіть на цей фільм.
Але що мене вбило остаточно, то це одна дама, яка сиділа [114] поруч: вона весь той каторжний фільм проплакала! І чим більше там було фальшу, тим гіркіше вона плакала. Збоку могло здатися, ніби вона ллє сльози через те, що збіса чуйна та добра. Але ж я сидів поруч і бачив, що вона зовсім не така. З нею був маленький хлопчик, він страшенно нудився, просивсь у туалет, але вона не вела його туди, і край. Всю дорогу йому товкмачила, щоб сидів нишком і гарно поводився. Одне слово, така добра, як вовчиця, хай їй чорт! Я вам кажу: дев'ятеро із десятьох тих, хто проливає сльози, бачачи в кіно отаку брехню й дурисвітство,- в душі сволота сволотою. Слово честі.
Після фільму я вирушив до бару «Вікер», де мав зустрітися з каналією Карлом Льюсом. Дорогою я все думав про війну і т. ін. Зі мною завжди так буває після воєнних фільмів. Мабуть, я б не витримав, якби довелося йти на війну. Серйозно кажу. Коли б тебе просто послали куди-небудь і відразу вбили абощо, то це було б іще півлиха, але щоб нидіти в армії цілі роки... Ні, це вже справжня трагедія. Д. Б., мій брат, промучився в армії цілих чотири роки. І на війні побував - висадився з нашими військами в Європі. А все ж таки армію він, здається мені, ненавидів більше, ніж саму війну. Я тоді був ще майже дитина, але пам'ятаю, що коли він приїздив у відпустку, то цілими днями пролежував у себе на ліжку. Навіть до вітальні рідко заходив. Потім Д. Б. попав на фронт, але його не поранило, і йому навіть не довелося ні в кого стріляти. Тільки те й робив, що день при дні возив на штабній машині якогось парадного генерала. Якось Д. Б. сказав нам з Аллі, що якби йому довелося стріляти, то він би навіть не знав, у кого цілитись. Бо в армії, каже, не менше сволоти, ніж у самих фашистів. Пригадую ще, якось Аллі спитав у нього, чи йому не корисно було побувати на війні - адже він, мовляв, письменник тощо і тепер має про що писати. А Д. Б. послав Аллі принести оту його бейсбольну рукавицю з віршами, а тоді сам запитав: хто краще писав вірші про війну - Руперт Брук чи Емілі Дікінсон? Аллі й каже: Емілі Дікінсон. Сам я в цьому ділі тямлю не багато - адже поезію я читаю рідко. Але одне я знаю напевно: якби мені довелося піти до армії і служити з такими гадами, як Еклі, Стредлейтер, каналія Моріс - ходити з [115] ними в строю і т. ін.,- я просто сказився б. Колись я тиждень побув бойскаутом і вже не міг навіть дивитися в потилицю переднього хлопця. А нам весь час тільки й товкли: треба дивитися в потилицю переднього. Слово честі, якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки. Я не опинатимусь. Та одне дивує мене в Д. Б.: так ненавидить війну, а торік улітку дав мені прочитати оту книжку «Прощавай, зброє!». . Грандіозний роман, каже. Ось чого я не розумію. Там про того лейтенанта Генрі, який нібито чудовий хлопець і т. ін. Просто не збагну: як це Д. Б. так ненавидить армію, війну тощо, а сам захоплюється отим кривлякою? Я, наприклад, не розумію, чого йому подобається такий фальш, як цей роман, і водночас книжки Рінга Ларднера або «Великий Гетсбі», що на ньому він просто схиблений? Д. Б. аж образився, коли я сказав йому про це. Ти, каже, ще дуже малий і т. ін., щоб оцінити такий роман. Та я з ним не згодився. Адже ж подобається мені, кажу йому, Рінг Ларднер, «Великий Гетсбі» тощо. Від «Великого Гетсбі» я був просто в захваті. Каналія Гетсбі! Ото хлопець! Ото сила! Одне слово, я просто радий, що винайшли атомну бомбу. Якщо знов буде війна, я сяду на ту чортову бомбу верхи. Сам попрошуся, господом богом присягаюсь!
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
