Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
2
Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він .живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру - вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути [8] таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру - і млієш від утіхи!
Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав - просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру - ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.
- Хто там? -крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.
Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.
Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал «Атлантік манслі», а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат - так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд - білі-білі й зовсім безволосі.
- Добрий день, сер! - привітався я.- Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.
У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись - адже я сюди вже не повернуся.
- Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.
- Сідай он там, хлопчику,- сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.
Я сів.
- Як ваш грип, сер?
- Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,- відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: - А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, «великий футбол»?
- Еге ж,- кажу.- Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.
Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! [9]
Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.
- То, значить, покидаєш нас, еге? - питав.
- Атож, сер, мабуть, таки покидаю.
Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває - чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.
- А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.
- Атож, мав,- кажу.- Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.
- І що ж він тобі сказав?
- Та... що життя - це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,- це гра й таке інше. Самі знаєте.
- Так воно і є, хлопчику. Життя - це гра, і в неї свої правила.
- Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.
Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці - на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.
- Доктор Термер уже написав до тебе додому? - поцікавився Спенсер.
- Ні, сказав, що напише в понеділок.
- А сам ти вже написав чи подзвонив?
- Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.
- А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?
- Ну... розгніваються, мабуть,- кажу.- Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.- І мотнув головою. Це в мене така звичка.- Слухайте...- кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова «слухайте». Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер - сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон [10] сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько. Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати - мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,- на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.
Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда - в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.
- Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,- сказав він нарешті.
- Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.
Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.
І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін «Атлантік манслі» й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато - якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.
А Спенсер, каналія, вже почав.
- Що це з тобою діється, хлопчику? - каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.- Скільки предметів було у вас в цій чверті?
- П'ять, сер.
- П'ять. А скільки ти засипав?
- Чотири.- Я засовався на ліжку. На такому каміняччі [11] мій зад ще зроду не сидів.- Англійську я проскочив,- кажу.- Бо «Лорда Рендала, мого сина», «Беовульфа» і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.
Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.
- З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!
- Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.
- Геть нічого не знав,- повторив учитель.
Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:
- Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?
- Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,- відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.
- Кажеш, заглядав, еге? - перепитав він з глузливою посмішечкою.- Твоя, м-м... твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку,
подай-но її мені.
Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу - мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!
Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.
- Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,- почав учитель.- Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?
- Та ні, сер,- кажу,- не дуже.
Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.
- «Єгиптяни - це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо,- це найбільший материк у східній півкулі...»
Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. їй-богу, це таки нечесно.
- «Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя...»
Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.
- Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається,- промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! - Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки,- додав він.
- Так, я знаю,- поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.
- «Шановний містере Спенсер! - голосно почав він.- Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.
З повагою
Голден Колфілд».
Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту-ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.
- Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? - запитав він.
- Та що ви, сер! Я вам не дорікаю,- кажу. Оте його «хлопчику» та «хлопчику» вже сиділо у мене в печінках. [13]
Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на «Атлантік манслі». Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!
- А як би зробив, бувши мною, ти? - запитав Спенсер.- Тільки по щирості, хлопчику.
Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям... Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.
Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про . озеро в Центральному парку - оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову: куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?
Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.
- А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? - питає.- Цікаво мені знати. Дуже цікаво.
- Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? - перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!
- Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?
Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.
- Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось,- відповідаю.- І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.
- А чому, дозволь запитати?
- Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.
Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл [14] я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців. Подивишся на нього - ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви,- як Гаас обходився з батьком і матір'ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть - і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку - на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.
Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув - усе думав про каналію Гааса.
- Що таке, сер? - перепитав я.
- Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?
- Ну, звісно, трохи сумно. Аякже... Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.
- Ти що - зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?
- Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак.- Я на хвильку замислився.- Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.
- Ти ще задумаєшся,- мовив Спенсер.- Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!
Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.
- Авжеж,- кажу.- Мабуть, таки задумаюсь.
- Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.
Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.
- Я знаю, сер,- кажу.- Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі.- Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили.- На жаль, мені пора. Треба ще забігти [15] до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.
Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне - жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю...
- Знаєте що, сер,- кажу,- не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?
- Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.
- Звичайно, кожен,- кажу.- Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене.- Я навіть спробував покласти йому на плече руку.- Гаразд?
- Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б...
- Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!
Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.
- Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.
- Прощавай, хлопчику!
Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.
Книга: Джером Девід Селінджер 'Над прірвою у житі' / український переклад Олекси Логвиненка (1984)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
